Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

З кімнати Макар повернувся похмурий і зосереджений.

– Спокою мені тепер не буде.

– Тому я й пропоную тобі зникнути з міста.

– Нічого собі! Я вже приготувався вечеряти баландою…

– Це ще не гірший варіант. Якби не я – ти дихав би перегаром на чортів у пеклі.

– Для чого тобі все це потрібно? Ти ж можеш добре заробити, здавши мене лягавим.

– Я розберуся. Поїхали.

З картини Борисові посміхалася жінка. Він подумав, що якщо художник малював з натури, то в епоху Ренесансу були справді красиві жінки, а якщо вигадав її у своїй уяві – то в нього нівроку уява, ким би він не був. Волосся її спадало на плечі, обрамляючи миле личко, довга спідниця не приховувала, а лише підкреслювала довершеність форм і класичну красу фігури. Ні, таких баб зараз, певно, нема! Жінка не йшла, а, здавалося, пливла, дерев’яні черевики майже не торкалися бруківки. Кошика вона несла легко й граційно, гроно винограду визирало з нього, немов дражнячись з голодних. А навколо сновигають міщани, до жінки з кошиком нікому немає діла, і лише вбраний, як павич, вельможний пан зі шпагою на поясі озирається на неї і не приховує ласого погляду. На відміну від хлопчиська, що скрадається поряд і чекає, коли ж впаде на землю хоч одне гроно з повного кошика, вельможа хоче поласувати зовсім не виноградом. Жінка ж нікого й нічого не помічає навколо себе, вона думає про своє і посміхається своїм думкам…

Макар куняв на канапі в квартирі Кравця. Полотно Борис розгорнув на журнальному столику. Вдосталь надивившись на нього, він перевів погляд на Макара, який теж невідомо чому посміхався уві сні. Якщо в цієї баби є підстави сміятися, то в тебе, друже, навряд. Борис теж посміхнувся своїм думкам і набрав номер Таверне.

– Картина в мене. Здається, в повному порядку. Приємно чути… Так, ми не помилилися. Злочинець, – він подивився на Макара. – Не певен… Можливо, я знаю, де його тепер шукати. Так, поговоримо. Чекайте. Хвилин десять-п’ятнадцять.

«СМЕРТЬ СТАВИТЬ ОСТАННЮ КРАПКУ

В СПРАВІ ПОГРАБУВАННЯ КОЛЕКЦІЇ ТАВЕРНЕ»

Сивий американець опустив газету і з сумом подивився на вдоволене обличчя Бориса Кравця, який розвалився у кріслі навпроти і тягнув через соломинку натуральний апельсиновий сік, котрий подають лише в «Інтуристі».

– Бідолашний Олежка Макарчук… Взагалі-то він був хлопець не дурний, вивідав якимось макаром – пардон за каламбур! – ім’я людини, яка мала справу з Яцинським і дату вашого приїзду в Україну. Мені лишилося тільки забрати всі Олежкові гроші зі сховку і тихо, як миша, жити в його квартирі кілька днів, чекаючи на ваш приїзд.

Сивий говорив російською краще, ніж Таверне, майже без акценту.

– Коли ви зустріли мене в аеропорту, я здивувався.

– А я здивувався тому, що ви все ж таки прилетіли. Адже та туфта про викрадену копію, яку з моєю допомогою запустив Таверне і яка дуже допомогла мені, облетіла весь світ. Я боявся, що доведеться або вираховувати вас власними зусиллями, або шукати іншого покупця.

Сивий теж сьорбнув соку.

– Ну, в мене в Україні взагалі багато справ… Але змушений розчарувати вас, молодий чоловіче. Копія, – він кивнув у бік скатаного полотна, яке лежало на ліжкові, – мені не потрібна.

– Ви не зрозуміли! Це – оригінал! Історію з копією…

– Це ви не розумієте, про що я говорю! – перебив його сивий. – Ваш нещасний Макар украв копію. Вже кілька років у колекції барона Таверне замість оригіналу «Жінки з кошиком винограду» виставляється високоякісна копія. Говорю вам як людина компетентна.

Якби зараз з-під ліжка виліз слон і почав гуляти по стелі, Борис Кравець здивувався б менше.

– То значить Таверне…

– Дайте спокій нещасному Таверне! Його легко обвести навколо пальця, що й зробив з успіхом такий собі Герберт Кейтервіл, посередній вчений, який створив собі ім’я завдяки «Жінці з кошиком винограду». Оригінал вже давно ним викрадено і продано одному італійському цінителю за неймовірну суму. А оригінал було підмінено цією ось прекрасною копією.

– І ви… знали все… і…

– Про все я дізнався буквально тиждень тому. Так, я давно ганявся за цією картиною, але тепер вона мені не потрібна. Навіть оригінал. Він нічого не вартий, повірте мені. Герберт Кейтервіл – геній, він зробив з посередньої картини дорогоцінний шедевр і ця містифікація триває вже майже десять років.

Читаючи на обличчі Бориса повне нерозуміння, сивий ще раз сьорбнув соку і взявся до пояснень.

– Картина ця, звісно, має певну цінність як пам’ятка старовини. Але мало кому відомий Кейтервіл вирішив провернути махінацію, подібної якій я ще не бачив. Він взявся вивчати історію цієї картини, придумав навколо неї цілу тисячу й одну ніч, обплутав мережею таємниць, додав кілька вагомих реалій, аби підстрахувати себе від нападок фахівців, і в результаті світ отримав його грунтовну наукову працю, котра перетворювала звичайну собі картину, яку невідомо точно, хто написав – може, якийсь учень художника-майстра, на шедевр, подібний, скажімо, «Джоконді». Таке відкриття піднімало престиж колекції Таверне, люди валом валили, всі хотіли глянути на новоявлений шедевр. Звичайно ж, родина Таверне почала фінансувати дослідження Кейтервіла, а оскільки світ довго нудився без сенсації в образотворчому мистецтві – казки Кейтервіла прийняли такими, якими він їх подав.

Грошова вартість картини астрономічно збільшилася. І хоча Кейтервіл несподівано для себе став одним з авторитетних науковців і далеко не бідною людиною, грошей все одно забракло. Ось цю копію виготовив один з тих талановитих молодих художників, які дні й ночі проводять на виставках і галереях. Між іншим, репродукції продаються по всьому світові, це нормально, і роблять їх цілком професійні майстри… Так от, Кейтервіл знав людей, які готові платити великі гроші за мистецтво, щоб тримати його в своїх таємних сховках і кайфувати з того, що це – їхнє!

– Ви – один з таких…

– Боже збав, я не сперечаюся! Отже, Кейтервілу зовсім не складно було замінити оригінал на копію. Італієць, такий собі Сантіно Петроллі, між іншим, його називають Дон Сантіно, заплатив Кейтервілові гроші, двадцяти кратно збільшену реальну вартість картини. Як я про це дізнався? – сивий прочитав у очах Кравця німе запитання. – Яка вам тепер, зрештою, різниця? Допивайте сік. Приємно було познайомитися.

– Ні, я не говорю італійською… Я й англійською говорю погано… Пані, тьху, чорт, як вас там… синьйора, мені все ж таки потрібен дон Сантіно! Ні, я дзвоню з Мюнхена, з автомата на вулиці… Шкода… Я ще передзвоню, але це важливо, мадам, тьху, синьйора! Запитайте його, коли він звільниться, чи цікавить його певна інформація про «Жінку з кошиком винограду», так, кошиком винограду… Він знає, про яку жінку йдеться… Запитайте це і, головне, запитайте, скільки він може за неї заплатити… Я ще дзвонитиму, скажу, якого плану інформація… Це дуже серйозно! Добре, дзвонитиму… Так…

1989–1995 рр.

Як я знайшов і продав Кокотюху

З Андрієм Кокотюхою я вперше зустрівся на порозі мого кабінету в Спілці письменників України. Я тоді там працював і носився з ідеєю створити журнал українських сатириків. Ідея сподобалася багатьом, ми працювали над заголовком журналу, перебираючи тисячу й один варіант. Варіантів називалось чимало. Ось лише кілька з них: «13 на 13», «Веселий ярмарок», «Веселяр» – той самий ярмарок, тільки дещо у скороченому вигляді, «Від вуха до вуха». Усіх уже й не пригадую, але зупинились на одній – «ВУС» («Видання українських сатириків»). Саме навколо цього видання і мріялось, та й тепер ще мріється, об’єднати усіх метрів сатири і почати роботи над сантиметрами. Тобто молодими сатириками, які вперто не приходили ні в літературу, ні в сатиричні газети. Народ – гуморист, а гумористів майже нема. Так принаймні мені думалося.

Це були часи, коли Україна йшла через мітинги і майдани до своєї незалежності. Публіцисти і письменники кинулися в політику. Час вимагав викричатись. Сказати все те, що на душі наболіло за роки червоної завіси, грат і в’язниць. І, здавалось, тоді було не до сміху. Сатира, гумор, які завжди з’являлись у першій наступальній лінії на передовій, сьогодні пасли задніх. Подавав свій сатиричний і дошкульний голос Євген Дудар, не сходив з авансцени народний гуморист Павло Глазовий, а от молодих на обрії не з’являлося.

Журнал я заснував. Потрібні були кадри. Саме з таким питанням я й звернувся до викладача факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка Юрія Ярмиша.

Пам’ятаю, він тоді сказав:

– Спробую. Але з гумором і сатирою справа важка.

– З гумором і сатирою справа якраз легка, з гумористами і сатириками – важко, – пожартував я.

Ю. Ярмиш погодився – за останні п’ять випусків (а дія відбувалася в 1992 році) згаданий факультет засвітив лише одну яскраву сатиричну зірку – Михайла Прудника.

Коли Юрій відійшов, мені, чесно скажу, подумалося, що він навіть не оголосить про появу нової трибуни для українських Котляревських, марк твенів, чапеків та гашеків. Але, на мій сором, за кілька днів Юрій зустрів мене і сказав:

– Оголошення зробив. Пройшло на «ура». Бажаючих було море. Чекай, післязавтра у тебе буде півфакультету.

Минуло кілька днів. За цей час я трохи відійшов від цих справ – разом з Юрієм Мушкетиком переключився на створення «Української родини». Хотіли навіть створити такий журнал, мені запропонували його очолити, я скромно відмовився на користь Івана Дзюби. Зате мене обрали (чи призначили, не пам’ятаю) президентом «Української родини». Плани були грандіозні, хоча, забіжу наперед, – мало що здійснилося. Мріяли переселити діаспору на українські землі, на хутори, названі колись Хрущовим безперспективними, люди зі східної діаспори рвалися туди зі своїм будівельним матеріалом… Все це втілилося в ідею Всесвітнього форуму українців, але й ця непогана ідея не стала тим фундаментом нової держави. Все це робилося в моєму кабінеті, на моєму робочому місці, і одного разу на мій робочий стіл поклали список співзасновників цього форуму, в якому серед порядних людей були також ті, хто осміював ідею в зародку, вважав її нежиттєздатною. І ось всі вони були в цьому списку і віщали з блакитних екранів. Тільки свого прізвища я там не знайшов. Сидів я трохи ображений, трохи лихий. Руки опускалися. Хотілося плюнути абсолютно на все і йти геть. Знову забіжу наперед – помилку було виправлено Іваном Драчем… Але для чого весь цей екскурс? Бо саме в цю хвилину мені під руку підвернувся Андрій Кокотюха.

Я був лютий ледь не на весь світ, коли поріг переступив тонюсінький юнак з тонюсінькою течкою, якого я прийняв за школяра з тих, які люблять відвідувати кабінет молодого автора.

– Ви школяр?

– Тільки в перукарні. Школярів стрижуть за півціни, а мені вірять на слово. А так – я студент фа-факуль-куль-тету жур-налістики.

Я глипнув на нього. По-перше, зовні він явно тягнув на восьмикласника, ну, від сили на дев’ятикласника. По-друге, його загикування я сприйняв як знущання наді мною. Прийшов, щоб добити мене. Я йому признався, що зараз не в гуморі. Розповів те, що вже виклав вище. А хлопець глянув на мене довірливими, як у дівчини, очима і спокійно, вже не затинаючись, промовив:

– Олегу Федоровичу, ви щойно справді багато втратили, але знайшли значно більше. Мене. Андрія Кокотюху. – І подав руку для знайомства.

Тоді я щиро розреготався, а потім зрозумів, що й справді, якщо можна так сказати, знайшов Андрія Кокотюху. А точніше – відкрив для себе, а він незабаром відкрив себе для літератури.

Іноді я називаю його Кікотюхою, підтримуючи його дотепи стосовно мовних перегинів, яких не уникнути під час нашої українізації. Наприклад, телефонує він мені і запитує:

– Як там наш нарід? Вже здобув перемігу чи спить і бачить сін?

Він виявився не лише дотепним гумористом, а й вправним працівником, працелюбом, як кажуть американці – трудоголіком. Без нього ніяка справа не обходилася – редагував, писав, складав кросворди, займався організаційними питаннями редакції, бігав по друкарнях, продавав журнал в електричках, ходив коридорами різних установ, коли організовував презентацію журналу і святкування його річниці… Мабуть, через його таку моторність його й помітили американці. Українського походження. Маю на увазі видавця книги, яку ви, шановні читачі, тримаєте в руках, директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича.

Спочатку Андрій працював у нього по чотири години в день. Я відчував, що скоро доведеться «продати» працівника з тельбухами, але відчував також дихання ринкових відносин в потилицю і розумів – молодий хлопець і вчорашній студент не просидить довго на одній зарплаті навіть при всьому його справді філософському ставленні до грошей.

Так я «продав» Андрія Кокотюху, не заробивши на цьому ні копійки. Вірю – трохи згодом він перехопить у мене журнал, як естафетну паличку. Ми й далі співпрацюємо, і я певен: з гумором він не зав’язав – саме такий жаргон вживають герої його першої кримінальної повісті «Шлюбні ігрища жаб».

Сподіваюсь, що це перші спроби повернути українську літературу обличчям не до зарозумілої критики, а до масового читача. Я передбачаю комерційний успіх цієї книжки. І на це є всі підстави – жоден з класиків на моїй пам’яті не отримав престижну нагороду за книжку, яка була ще в рукописі, як це вдалося молодому авторові.

Коли я читав Андрієві гумористичні оповідання «Інквізитор», «Киця», «Небезпека звідусіль», «Інфляційний бутерброд», «Про п’яного» та інші, мені було смішно й цікаво. Коли кримінальні твори, які складають цю книжку, – мені було страшно цікаво. Такою ж була, певно, і твоя реакція, дорогий читачу.

Олег ЧОРНОГУЗ

Про автора

Андрій Кокотюха народився в місті Ніжині 17 листопада 1970 року. Після закінчення десятирічки поступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1992 році. Навесні 1993 року спільно з Максимом Розумним та Сергієм Руденком утворив молодіжну Творчу асоціацію «500», яка на сьогоднішній день вважається однією з найбільш впливових і авторитетних структур у сучасному літературному й мистецькому житті.

Працював на меблевій фабриці, будівництві, шляховим робітником у Республіці Комі, чернігівських газетах «Комсомольський гарт» (тепер – «Гарт») та «Чернігівські відомості», сатиричному журналі «ВУС», членом редколегії якого залишається й дотепер. Зараз на видавничій роботі, час від часу займається журналістикою.

Літературну діяльність розпочав ще в школі, гумористичні оповідання друкувалися в місцевій пресі та всесоюзному журналі «Робітничо-селянський кореспондент». З 1993 року гумористичні тексти друкуються майже в усіх республіканських виданнях. Кримінальний текст вперше було надруковано в 1994 році (газета «Чернігівські відомості»).

Кримінальна повість «Шлюбні ігрища жаб», відзначена нагородою «Смолоскипа» у 1995 році, була написана на три роки раніше і протягом цих років кілька разів доопрацьовувалася. На видавця й читача чекають також кримінальні повісті «День Перемоги» (1990), «Подивись на вогонь» (1993), «Повернення сентиментального гангстера» (1994), детективний роман «Осінній сезон смертей» (1996) та багато інших текстів.