Текст книги "Пророчиця"
Автор книги: Андрій Кокотюха
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)
Знаменитих, відомих на весь світ Вольдемарів так і не знайшлося. Зате так звали якогось баварського барона, діда Вольдемарового батька, якого Воля навіть на фотографіях не бачив. Названий на честь шляхетного родича, сам Воля особливою шляхетністю не відзначався. Коли батько Волі з приходом перебудови й руйнуванням Берлінської стіни несподівано почав клопотатися про повернення на свою історичну батьківщину, навіть знайшов через листування якихось прямих німецьких родичів і почув краєм вуха про можливість отримання якоїсь там компенсації за свого батька, тобто – Волиного діда, сам Вольдемар уже потроху освоював приватне підприємництво. Правда, для двадцятирічного кандидата в майстри спорту з кульової стрільби це вилилося в невідворотний зв’язок із криміналом. На диво, Волі вдалося не лише вціліти під час стрілянини «шалених дев’яностих», а ще й налагодити з німецькими родичами бізнесові контакти через батька, що вже на той час успішно перебрався до, як любив говорити Воля, фатерлянду. Свою фантастичну фортуну Воля пояснював саме наявністю в себе такого оригінального імені, навіть приказку придумав: «Воля волю притягує».
Але, познайомившись із Вольдемаром у процесі розкручування якогось убивства, тоді ще опер Горілий знайшов цьому везінню більш приземлене пояснення. По життю поміркований та обережніший, ніж безшабашні брати-слов’яни, Воля, який мав рівно половину німецької крові й, відповідно, був не надто схильний до непевних авантюр, навіть у дев’яності роки примудрявся ходити по краю, ніколи не перетинаючи межі. Звісно, про нього ходили різні чутки, з ним у різний час пов’язували зникнення чи наглу смерть чималої кількості теж далеко не ідеальних людей, і навіть без протоколу затримані могли розказати про суворість, часом навіть жорстокість Волі. Проте він навіть у критичні моменти готовий був частково поступитися власними інтересами, якщо для того, аби їх відстояти, треба було допустити відвертий, нічим не прикритий та жодною логікою не виправданий бєспрєдєл. Тоді Сергій, працюючи в «убійному» відділі заледве рік, не послухав старших колег і навіть на зло їм, усупереч реальним оперативним потребам, викликав Волю повісткою. Той прийшов просто з цікавості – глянути, хто там, у розшуку, такий нахабний. Сам допит виявився, як і передбачалося, коротким, Вольдемар аргументовано заперечив свою причетність до будь-яких кривавих розбірок, зате потім чоловіки понад годину гомоніли просто «за жисть», у процесі чого Сергій переконався – п’ять років різниці у віці все ж таки можуть бути досить суттєвими, справді видаються цілою епохою.
Не можна сказати, що відтоді опер подружився з Волею. Так само не можна назвати Вольдемара повноцінним кримінальним авторитетом – він навіть не притягався до суду, куди вже там мотати строк, і максимум скільки посидів за ґратами – сорок вісім годин у ранній прибандитченій молодості. Потім вони час від часу зустрічалися, їхні стосунки лишалися незрозумілими для обох, про що чоловіки якось теж спробували поговорити, ні до чого не домовившись. Але Горілий знав про вплив Волі на певні процеси в житті бізнесового та кримінального Конотопа, ну а Вольдемар, як щойно з’ясувалося, був у курсі проблем колишнього оперативника…
– Будьмо!
Воля підняв пластянку, не чекаючись, відпив трошки, пожував лимон, навіть не скривився, лишень, схиливши голову набік, із цікавістю спостерігав, як Сергій давиться своїм коньяком, марно намагаючись перехилити сто п’ятдесят грамів рідини одним духом. Коли Горілий закашлявся, Вольдемар, нахилившись уперед, стукнув його лівим кулаком по спині. Потім, уважно подивившись на нього, запитав ніби між іншим:
– Давно гуляєш, начальнику?
– Третій тиждень пішов.
– Я про оце, – Воля клацнув пальцями себе по горлу.
– А… – коньяк уже рятівною теплотою розтікався шлунком. – Так… Не дуже…
– Я чув про Шполу. Всі чули, – тут-таки уточнив Вольдемар. – Вважай, пом’янули. З'їли б його все одно. Правильний надто… був… У вас таких не люблять.
– А у вас?
– І в нас такі не приживаються, – легко погодився Воля, навіть не уточнивши, де це – «у них». – Слухай, не моє діло, звичайно, ви ж друзями були… Але зав’язував би ти з цим ділом. Хоч ненадовго, га, начальнику?
Горілий по-вовчому, з-під козирка, зирнув на співрозмовника.
– Ти казав – шукав мене? Хотів пораду дати?
– Не тільки. Знаєш, як там усе в реалі закрутилося?
– Хто ж мені скаже…
– Я скажу, – Вольдемар знову сьорбнув коньяку, пожував іще одну лимонну скибку. – Сам про все не в курсах. Але в цілому картина ось яка. Пацан той, який у Шполу стріляв, насправді не такий шкідливий. Коли його в розшук оголосили, я попросив своїх понюхати, що за один, все ж таки вбивство. То за ним нічого такого. Залетів колись у юності, так хто в юності не залітав? Його Момот у команду відібрав, а Момот – він же мент колишній, причому – не найгірший, ми з ним навіть колись перетиналися, спілкувалися про те-се… Людина складна, та все одно зовсім безголового у команду не потягне. А тут раптом: пацан спочатку одного завалив, причому – як не з дозволу, то з відома Момота, і потім ще й у мента стріляв, прицільно…
– Вдова Коваленка його впізнала, – промовив Горілий.
– Ти ж мент, начальнику. Інші докази якісь були?
– А я хрін знаю! – знову визвірився Сергій.
– Не собачся, далі слухай. Спочатку та баба, вдовиця, пацана називає – буцімто саме він її чоловіка пресував. Потім хтось там на нього ще вказав. Далі пацан заліг на дно, а менш ніж за добу здає його твоєму другу Шполі типчик один, Діма Голова.
– Про це ж наче ніде не говорили…
Замість відповіді Воля пронизав Сергія поглядом, по вінця сповненим докору. Погоджуючись, що бовкнув дурницю, Горілий кивнув.
– Чув про такого?
– Про якого?
– Діма Голова. Це його поганяло, башка в нього цікава. Кругла абсолютно, лиса, вуха чебурашкові…
– Мене, Воль, кілька років у місті не було.
– Вибач, тоді все ясно. Голова – дрібний злодюжка, плановий наркоман, утримував притон і потроху барабанив ментам. Через те й не посадили.
– Зовсім не сидів?
– Ну як… колись було, коноплю вирощував. Написали, типу в промислових цілях… Відсидів скількись там, не знаю, надто дрібний пасажир. Коротше, останнім часом, це вже мої хлопці нанюхали, перебував на оперативному зв’язку у Шполи. Як Голова надибав інформашку про ничку того Бородулі – велика таємниця, начальнику. Бо не могли їхні доріжки ну аж ніяк перетнуся, розумієш? Навіть лягаючи на дно, той Бородуля просто не міг крутитися в орбіті Діми Голови.
– Самого стукача чого не запитали, коли так цікаво?
– Хотіли. І цікаво стало згодом, як він щез.
– Слухай, – Горілий гойднувся вперед, уже зовсім повернувши собі бувалий кураж – така чарівна сила спиртного, – для чого ти зі мною тут і зараз про це теревениш?
Воля, взявши паузу, маленькими ковточками допив рештки свого коньяку.
– Я тебе справді шукав, начальнику. Тільки не так щоб дуже. Хотів би – знайшов би швидше, і говорили б ми з тобою в іншому місці. Та коли вже ти мені тут і зараз випадково, віриш у це чи ні, але – справді випадково, потрапив на очі, значить, доля така. Мені нормальні люди потрібні, бажано з колишніх ментів. У мене ж теми різні, з митниками в тому числі. Вантажі ходять до росіян і назад, бізнес, усе таке. Супровід, гарантування безпеки, спеціалістів бракує. Хотів тобі пропозицію зробити, криміналу мінімум, можна сказати – практично нема.
– Гадав, я погоджуся?
– Хоча б поміркуй. Вважай, моє слово сказане. Я ж не просто так, я порозпитував. На зоні ти нормально поводився, гідно навіть…
– Дякую за високу оцінку, – криво посміхнувся Сергій. – А про Голову ти просто так заговорив?
– На чому ти мене ловиш, начальнику? Коли в місті стріляють, тим більше – у вашого брата, мене це теж стосується. Не люблю бєспрєдєлу, після нього ваші щоразу починають гайки закручувати. І якби ще когось гнилого такий самий несвіжий застрелив – хай би вже… А тут нормального наче мента вальнули, притомного… Поцікавився спочатку просто так, чіткої відповіді не отримав, запитання з’явилися… Ось, тобі принагідно говорю.
– То що з тим Головою? – Горілий запитав діловито, даючи Вольдемарові зрозуміти – його пояснення цілком задовільні. – Зник, кажеш? Ясно, зник, стукач же.
– Ти, хоч і судимий, начальнику, та опером грамотним наче був, а все одно не до кінця деякі теми вкурюєш, – із неприємним хрускотом зіжмакавши порожню пластянку, Воля відступив на крок ліворуч й викинув її в смітник; пластянка стукнулася об край, звалилася на підлогу, і Вольдемар, нахилившись, знову підібрав сміття й викинув тепер уже акуратніше, тоді повернувся до розмови. – Мені, та й іншим серйозним людям, шкоди від такого стукача, як Діма Голова, нема ні грама. Хто в нього по притонах крутиться? Різна дрібнота, яку навіть розшук гребе остільки-оскільки. Вашого брата цікавить, де про що шепочуться, хто зі сторонніх у місті крутиться – раптом тупий бандюга з тих, хто без царя в голові, вирішив пересидіти в наших краях. Тут наші з вами, тобто, вибач, із ними інтереси багато в чому збігаються. Хіба ні?
Насправді зараз Горілий просив пояснень більше для проформи, аби освіжити в пам’яті деякі аксіоми оперативно-пошукової роботи та стосунки оперативників із кримінальним світом. Діму на прізвисько Голова він справді не знав, проте в словах Волі нічого нового не почув: більшість міліцейських інформаторів небезпечні лише для зальотних гостей міста й повних ідіотів із числа кримінальної шелупоні. Ситуація довкола них складалася така, що народець типу Діми Голови як носій різноманітної інформації був однаково вигідний як карному розшуку, так і серйозним кримінальним діячам, чия діяльність за кілька останніх років уже на дві третини легалізувалася, як от у Вольдемара.
Висновків зі сказаного Горілий поки що не робив, надто виснажився за останні дні. Лише взяв собі на олівець, зав’язав десь вузлики на пам’ять, вирішив на дозвіллі помізкувати з приводу сказаного. Хоча поки що сам не знав, до яких реальних відкриттів це мізкування може привести.
– Правильно, правильно, – погодився Сергій. – То Голова зник?
– Як не було. Чого він злякався, гадки не маю. Йому ж тільки відповісти на пару питань було треба…
– Може, не хоче.
– Може, й так, – знизав плечима Воля. – Ти мені про наші справи ліпше скажи, начальнику. Впишешся? Відразу багато не обіцяю, але перспективи для зростання є.
На язиці в Горілого крутилося: мені за сьогодні вже вдруге перспективну роботу пропонують, причому в обох випадках – не в міліцейській системі, хоча перша пропозиція йшла від підполковника міліції. Та чи не вперше не лише за сьогодні, а й за кілька попередніх днів усередині спрацювало якесь невидиме гальмо. Тому обмежився коротким:
– Подумаю.
– Валяй, – погодився Воля.
Потім поліз у кишеню, витягнув широке шкіряне портмоне, звідти, з відділення для візитівок, – білий прямокутник, чистий з обох боків. Таких у нього з десяток, встиг зафіксувати Сергій. Повернувши портмоне назад, вийняв із внутрішньої кишені ручку – не кулькову, чорнильну, відзначив Горілий, коли співрозмовник скрутив чорний ковпачок, щоб написати на прямокутнику номер телефону.
– Що б не надумав, начальнику – дзвони, – прямокутник підсунувся до Сергія. – Хоч «так», хоч «ні», мені треба знати, я ж якісь розрахунки роблю… А тепер, – тон Волі зовсім не помінявся, лишень обличчя ледь-ледь напружилося, – я пішов, а ти стій спокійно, не обертайся.
– Чого… – Горілий усупереч попередженню спробував сіпнутися, та жорсткий Волин голос зупинив його:
– Стій, кажу. По твою душу он ідуть, не інакше.
– Хто?
– А я знаю? Сам з’ясовуй.
Вольдемар відійшов від столика-стійки так само швидко, як нещодавно підійшов до Горілого.
Сергій не витримав – розвернувся всім корпусом.
Гадав побачити там сержантів, уже відчував, як не стримається – принизливо гукне Волю на допомогу.
Ні, не сержанти.
Прямо на нього впевнено і безпомильно крокували двоє молодих людей без верхнього одягу, в самих піджаках, один – у джинсах, другий – у темних штанах. Під піджаками – в одного джемпер, у другого, який носив джинси, сорочка з краваткою. – «З машини вийшли», – вирішив Горілий.
З-за викоту піджака «джемпера» зміївся дротик. Закінчувався він навушником, втопленим у лівому вусі.
Сергій розвернувся назад. Волі вже не було.
– Пане Горілий? – почулося зовсім поруч.
Його вивели на привокзальний майдан. Взагалі-то Сергій ішов сам, під руки чи за карк ніхто не тримав, проте присутність за спиною двох неговірких конвоїрів збоку нагадувала Горілому конвоювання затриманого чи – чого б і ні? – супровід дуже важливої персони. Серед припаркованих тут автівок вирізнявся джип, і сумнівів не було – на «пана Горілого» чекали саме в цій машині.
Трошки випередивши «конвойованого», «джемпер» прочинив перед ним задні дверцята. Не до кінця розуміючи, у що вписується тепер, Сергій підійшов, обережно зазирнув у цей бункер на колесах. У салоні відразу ж засвітилося світло.
– Заходьте, сідайте, – почулося запрошення.
Поправивши на плечі шлейку наплічника, Горілий заліз усередину, опинившись навпроти невисокого чоловіка приблизно одного віку зі щойно баченим Вольдемаром, тільки вдягненого не так демонстративно: скромний, як на того, кого возять у джипі по Конотопу, плетений светр, вельветові штани і розстебнутий довгий плащ. До того ж Воля навіть при вокзальному освітленні та в такий пізній час блищав поголеним підборіддям, тоді як новий знайомий Горілого не голився, здається, стільки ж, скільки й він сам. Або щонайменше відучора.
– Моє прізвище Нікітин, – назвався чоловік, простягнувши Сергієві долоню, котра при потискуванні виявилася міцною, стиснула правицю Горілого, наче кистьовий еспандер, сильно й коротко, потім відпустила. – Коньяк, віскі?
– Коньяк, – автоматично сказав Сергій.
Нікітин видобув із кишені плаща пласку флягу з нержавійки, на якій біля горлечка скромно притулився кругляшок радянського герба, простягнув Горілому. Машинально труснувши флягу, той зазначив – десь половина, відкрутив, приклався, повернув господарю.
– Тримайте в себе, – дозволив Нікітин. – Я дізнався, що ви тепер не місцевий, зупинилися в брата. Брат ваш пояснив моїм помічникам: ви кудись зірвалися проти ночі. Мене не цікавлять причини, цілком логічно було припустити можливість вашої ночівлі на вокзалі. Бачите, не помилився.
– А якби я не ночував на вокзалі?
– Є ще Ліда Шпола. Та навряд чи б ви сьогодні пішли до неї, після похорону. Взагалі, пане Горілий, давайте без «якби». Ми знайшлись, про що ще говорити…
– Я вас не шукав. Я вас навіть не знаю.
– Зате я вас шукав. І дещо про вас знаю. Я хочу наперед зняти всі можливі «чому» і «як», пане Горілий: у мене в цьому місті чимало можливостей для збирання потрібної інформації. Якщо ця інформація не фінансова і взагалі – не бізнесова, аналізувати її та робити потрібні висновки я не вмію. Для цього фінансисти тримають службу безпеки і беруть на роботу людей із відповідними навичками. Колишні старші офіцери міліції, а ще ліпше – служби безпеки, пасують ідеально.
– Ви якийсь банкір, – сказав Горілий, аби не мовчати.
– Банк «Слобода», вам цього досить.
– Так. Ваш працівник убив мого друга.
– Будемо вважати вірчі грамоти пред’явленими, – Нікітин відкинувся на спину сидіння. – Поїхали, біля вокзалу про справи не говорять.
Один із «піджаків», той, що з навушником, сів за кермо. Другий примостився поруч із ним. Джип поволі рушив і поїхав темними містом.
– Куди ми? – поцікавився Горілий.
– Приїдемо – побачите. Вам нема чого боятися.
– А я банкірів не боюся!
– От і добре.
Адресу, куди його привезли, Горілий зафіксувати не встиг, та нічого таємничого чи незвичайного поки що не відбувалося: центральна частина міста була освітлена, будинок був звичайнісінький, і взагалі, не схоже було, аби банкір Нікітин хотів вивезти колишнього опера кудись подалі й помилуватися, як його живцем закопують у землю. Аби з дурної голови не почав відновлювати справедливість, зводячи з усіма банкірами спочатку Конотопа, потім – України та світу, рахунки за вбитого друга.
Квартира на четвертому поверсі теж виявилася звичайнісінькою, стандартною однокімнатною. З набору меблів – м’який куточок, телевізор на тумбочці та вбудована шафа. Не надто тісно, але якось не обжито, зробив висновок Сергій, кинувши на ламіновану підлогу рюкзак і вмощуючись без дозволу в крісло; він миттю відчув, як йому кортить простягнути ноги і виспатися. Нікітин розмістився навпроти на дивані, його цербери в піджаках примостилися біля вікна. Схоже, секретів від них у банкіра наразі не було.
– Чаю чи кави не пропоную, коньяк у вас, – відсік неодмінні в таких випадках формальності Нікітин. – Я хочу зробити вам одну ділову пропозицію, пане Горілий.
«Третій за день. Всім я став раптом потрібен», – відзначив подумки Сергій, а вголос сказав:
– А можна без «пана»? Бо незатишно якось…
– Гаразд, не-пане Горілий, – легко погодився Нікітин. – Ближче до справ. Зібраних про вас відомостей досить для висновку: ви можете впоратися з завданням, яке я вам запропоную. У вас досвід оперативної роботи, ви маєте оперативну тяму, до того ж знаєте кримінальний світ тепер уже не тільки ззовні, а й зсередини.
– Дякую, – вихопилося в Сергія.
– Не треба дякувати. Це так про вас висловлювалися і деякі колеги, і представники, так би мовити, опозиційного табору. Значить, я підключаю свої можливості та збираю потрібну інформацію. Ви зі свого боку аналізуєте її, робите висновки і кажете, відомості якого плану потрібні вам, аби провести розслідування.
– Розслідування чого?
– Вбивства підприємця Коваленка, вашого друга капітана Шполи і працівника моєї служби безпеки Дениса Бородулі.
Це було сказано так просто, що Горілий спочатку не до кінця зрозумів, про що йдеться. А коли до нього дійшло, якась сила штовхнула його знизу, підкинула, поставила на рівні ноги.
– В чому справа? – спокійно поцікавився Нікітин. – Сядьте, будь ласка, я ще не закінчив.
– Що вам не ясно?
– А вам усе ясно? – парирував банкір. – Сядьте і слухайте, питання потім. Я скажу те, що мушу, і якщо не зацікавлю вас чи не переконаю, мої люди відвезуть вас назад на вокзал. Там вам, по-моєму, досить комфортно, правда?
Горілий промовчав.
– За те, що приділили мені свій, понад усякий сумнів, дорогоцінний час, я виплачу невеличку компенсацію, – сказав банкір. – І більше не потурбую. В будь-якому разі ви починаєте вже зараз заробляти гроші, годиться?
– Скільки? – вихопилося в Горілого, після чого він одразу зненавидів себе.
– А вам, Горілий, хіба не все одно? Вашу ситуацію я знаю, повірте мені. Сядьте, послухайте, майте терпіння. Ви нічого не втратите.
Останнім часом довкола нього всі праві. Прийнявши це як факт, Горілий повернувся в крісло, навіть зробив ковток із фляги. Очевидячки, збоку це мало не надто приємний вигляд: на обличчі Нікітина майнув незадоволений вираз.
– Почнімо від самого початку, – банкір умостився зручніше. – Олександр Михайлович Момот, полковник міліції у відставці, працює зі мною від самого заснування в Конотопі відділення банку «Слобода». А це, на секундочку, восьмий рік. Його роботою я був задоволений, втручався вкрай рідко. Мене хвилювала безпека, причому бажано – гарантована засобами, котрі не надто суперечать чинному законодавству. Але криза, про яку ви, мабуть, чули, внесла в мій світогляд певні корективи. Зокрема, я дав Олександрові Михайловичу добро на проведення певної роботи з тими, хто вперто не хотів повертати взяті в банку кредити. Ви можете перебивати в будь-який момент, Горілий. Бачу, нетерпеливиться, прошу.
– А якщо боржник не міг повернути борг?
– Явних банкрутів не чіпали. Для цього, до речі, Момот отримав указівку старанно перевірити ділові справи кожного, а їх сотні. Ми нікого не розорювали, просто пропонували певні умови. Не обтяжуватиму вас економікою, скажу тільки: таким, як Микола Коваленко, пропонувалося сплачувати банку заборговані кошти поки що без відсотків, навіть за меншою ставкою, ніж зазвичай, але – регулярно. Краще хай течуть тонкі, проте стабільні струмочки, ніж стоїть невблаганна посуха. Це я так образно висловлююсь, суть ви повинні вловити.
– Вловив, – для Сергія тут справді не виявилося нічого складного. – Припустімо, ви позичили мені сто гривень під якісь там відсотки. Але я не віддаю, хоча бабки в мене ніби крутяться. Просто мені самому треба, бо криза, в усіх проблеми. Ну, і ми хочемо тихо-мирно існувати. Тому ви пропонуєте забути поки що про відсотки і віддавати, скажімо, не по десять гривень на місяць, а по сім чи навіть шість. І для мене не надто обтяжливо, і вам копієчка до копієчки. Так?
– Приблизно, – кивнув Нікітин. – Але частина боржників такого лібералізму не хотіла розуміти. Серед упертих був той самий Коваленко, й ось із такими віслюками я дозволив Момоту вести, скажімо так, певну роботу.
– Наїжджати, – відчеканив Горілий. – Це називається наїжджати.
– Фізичного тиску не чинили, – занадто швидко заперечив банкір. – Така в мене була умова, насильством тут не допоможеш. Але, погодьтеся, якісь штрафні санкції чи інші перспективи отримати покарання мусили бути. Виховна робота, не більше…
– Про те, що Бородуля, підлеглий Момота, за його наказом і з вашої мовчазної згоди проводив із Коваленком оту саму виховну роботу, написала в заяві його вдова, – мовив Горілий. – Наскільки я знаю, це виховання набуло з часом особистого характеру, і…
– Жодних «і»! – урвав його Нікітин. – Ви розумна людина, Горілий, повторюся ще раз, а очевидного не бачите або не хочете бачити!
– Що ж, по вашому, очевидне?
– А те! Жодних доказів, крім нічим не підкріпленої заяви потерпілої! Нехай вона написана власноруч, але ж цим уся, як у вас кажуть, доказова база поки що вичерпується! Знаєте ви чи ні, але була ще одна заява, усна, нібито Бородуля хвалився, що застрелив Коваленка. Звернули увагу? Один із товаришів Бородулі буцімто чув його похваляння. Не сам бачив, бо в іншому разі це, наскільки я розуміюся на карному кодексі, теж тягнуло за собою відповідальність, а лише чув. І то – ці чутки підтвердити неможливо! А з того, хто чув, узяти нічого! Зате на підставі однієї заяви та однієї чутки Дениса Бородулю оголошують у розшук! Він переховується, його аж надто швидко знаходять, він чомусь відкриває вогонь, тут-таки, ніби на замовлення, наспіває «Беркут», вбивця міліціонера застрелений на місці зі зброєю в руках! Тепер доказів вистачає!
– Ви хочете виправдати Бородулю?
– Скажіть краще: вам, Горілий, усе це не здається сумнівним?
Це він іще пророчицю не згадав, подумалося Сергієві.
А тут іще Діма Голова зник, про що банкір теж словом не обмовився…
– Що вам до Бородулі? – запитав наполегливо.
– До Бородулі – нічого, – чесно визнав Нікітин. – Я його прізвище дізнався, тільки коли хлопця оголосили в розшук. Команду набирав Момот, а я йому довіряю. Справа в Момоті – адже тепер у розшуку він. Організатор злочину, без його ідейного натхнення нічого б не сталося. Так принаймні вважають ваші колишні колеги. Навіть це ще півбіди, – банкір далі говорив щиро. – Треба за короткий, по можливості, термін довести непричетність начальника служби безпеки банку «Слобода» та його підлеглого до… назвемо речі своїми іменами, Горілий… до вибивання боргів, яке вилилося в убивство підприємця. В іншому разі серйозні проблеми почнуться найперше в мене як керівника банківської установи. Власне, вони вже потроху починаються, але на мені справа не закінчиться. Постраждає репутація банку «Слобода» в цілому, а це досить потужна фінансова структура. Люди просто припинять нести до нас гроші, партнери втратять до нас інтерес, а в умовах кризи менш ніж за рік банк збанкрутує та лусне.
– Ви не справедливість поновлюєте, а бізнес рятуєте, – гмикнув Горілий.
– Що в цьому поганого? – тепер щирим було здивування Нікітина. – Слухайте, Горілий, чесно – я готовий постраждати за своє. Аби в мене під носом справді щось таке коїлося і мій начальник безпеки виявився падлюкою. Тільки, повторюю, це не так. Момот – порядна людина, ми за вісім років стали навіть друзями, хоча між начальником і підлеглим у нашій справі дружні стосунки не вітаються. І все-таки… Словом, у міліції мене навіть слухати не захочуть.
– Пробували говорити?
– Не доводьте мені, що ви дурніший, ніж я думаю! – тепер Нікітин дратувався, як заклопотана людина, чий дорогоцінний час безбожно крадуть. – Справу закриють. Переховування, опір при спробі затримання та вбивство офіцера міліції – найвагоміший у світі доказ вини Дениса Бородулі. Принаймні для системи. Момот ховається, бо не хоче за ґрати. Колишні колеги, за словами Олександра Михайловича, скористаються нагодою і розкрутять його не на цій справі, то на іншій. Ви ж самі знаєте, як це робиться. Він не хоче буцатися з міцним дубом, яким є Міністерство внутрішніх справ України, бо сам свого часу був причетний до, образно кажучи, вгноєння ґрунту для сприятливого росту цього, гм, дерева. А ви тепер поза системою…
– За бажання системи можу опинитися поза законом, – зазначив Горілий.
– Тому я й пропоную вам зручну, як на мене, форму співпраці. Ви можете жити тут, це службова кватира нашого банку. У вас буде мобільний телефон, гроші на оперативні витрати. До ваших послуг – ось ці молоді люди, Анатолій і Геннадій, – банкір кивнув у бік своїх мовчазних супутників. – Машину виділити не можу, у вас навіть паспорта ще нема, не те що прав, ризиковано. Але ваші помічники будуть на колесах, відвезуть вас, куди скажете, щоправда, лише в рамках оперативної необхідності, приватні справи залагодите пізніше. Хай як закінчиться справа, ви отримаєте двадцять п’ять тисяч доларів.
– Мінус оперативні?
– Плюс оперативні.
– Та-ак… Ну, а якщо все підтвердиться? Бородуля справді вбив Коваленка, як тоді?
– Якщо зберете докази, гроші все одно отримаєте. Я хочу знати правду, Горілий. Коли її знаєш, зручніше ухвалювати рішення та робити маневри. Та правда, яка є тепер, мене не влаштовує.
– А якби…
– Що? Кажіть, кажіть, почали ж.
– Якби до всього цього не був причетний банк «Слобода», вас би цікавила вся ця історія?
– Ви таки вперто хочете справити на мене погане враження, Горілий, – зітхнув Нікітин. – Звичайно, ні. Я не борець за світову справедливість. Я борюся за власний спокій і спокій свого бізнесу. Скільки вам треба для відповіді? Чи ви вже готові повертатися на вокзал?
Рішення Горілий уже прийняв. Але не квапився відповідати, тримаючи хоча б подобу марки. Натомість допив із фляги рештки коньяку.
– Все ясно, – Нікітин підвівся. – Відпочивайте, мої… ваші помічники будуть тут зранку на дев’яту… Ні, завтра краще на десяту, враховуючи ваш сьогоднішній стан, – і раптом перейшов на «ти», сказав зовсім уже по-простому: – Кінчав би ти бухати, Горілий, га? Серйозно, пригальмуй. Роботи до чорта, ти мені тверезим потрібен, коли вже погодився.
Сергій хотів на зло Нікітину заперечити – ще ніхто не погодився.
Але потім вирішив не брехати.