Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Поки він говорив, обоє побіліли. Горілий навіть не міг упевнено сказати, хто більше.

– Це неправда, – видушила з себе Галина. – Не так… усе не так…

– Неправда чи не так? – уточив Сергій. – Кажіть, як правильно. Особливо докладно зупиніться на історії з тією вашою знайомою відьмою. Яку роль насправді вона виконувала у вашій схемі. Ну, мовчати будемо?

– Не так усе, – повторила Галина.

– Платівку заїло? – гримнув Сергій.

– Ви ж не з міліції, правильно? – обережно почав Позняков, не випускаючи вдову з обіймів. – Який у вас тоді інтерес? Ви тут нагородили зараз сім мішків гречаної вовни, та якщо це переказати-таки органам… Ви для цього прийшли, так? По гроші? Скільки вам треба?

– Олеже, – слабо писнула Галина.

– Мовчи! – тепер Позняков відсторонив її, обличчя знову починало набувати нормальної здорової барви. – Не знаю, до чого ви там іще додумалися. Гадки не маю, яким сміттям ваша голова забита. Тільки ж ви по гроші прийшли, хіба ні? Для чого ж іще, ну, для чого приходять незнайомі типи пізніми вечорами?

– Скажімо, я був другом Коваленка. Хочу поновити справедливість.

– Неправда, ви не були другом Коваленка. Ви – шахрай, бандит і шантажист!

– Ух, як гучно, – самими губами посміхнувся Горілий. – Ще мерзотником мене назвіть. Як іще там можна? Негідником, ницим типом… Я по телевізору чув, у серіалах про аристократів так лаються.

– Не заговорюйте зуби, – Позняков знизив тон до нормального. – Скільки вам треба?

– Спочатку – пояснення.

– Можете прийти завтра зранку? – вступила в розмову Галина.

– Чому саме завтра і чому саме зранку?

– Подумати треба.

– Чого тут думати? Ви ж знаєте всі деталі скоєного вами ж злочину. За попередньою змовою, між іншим, так це називається.

– Нам треба подумати, – стояла на своєму Галина. – Я… ми нічого такого… Не змовлялися ми… Тут двома словами не скажеш…

– Ясно, не двома. Не трьома навіть.

– Давайте так, – Галина заговорила швидко, опанувавши себе, оцінивши ситуацію і тепер намагаючись узяти її під контроль. – Справді, до завтра не треба чекати. Поговорімо… Але є кілька моментів… Гроші ж вам потрібні, Сергію… вас так, здається… Вам же потрібні гроші, Сергію?

– Певна річ, – кивнув Горілий, при цьому подумавши: головне, аби вони самі в це повірили.

– А ви приходьте години за три. Ось саме перед дванадцятою, нормально буде. Не боїтеся?

– Ви ще не лякали, – Сергій знову розтягнув губи в посмішці. – Покличете вашу приятельку Олесю з її опівнічними пророцтвами?

– Без неї не обійтися, – серйозно відповіла Галина. – Ви наче думки читаєте. Раніше півночі вона все одно сюди не вибереться. Чекати тут вам навряд чи буде цікаво.

– Чому ж? – говорячи так, Сергій насправді тільки тримав марку, бо час уже прийняти правила запропонованої гри, суть якої він сподівався дізнатися швидше, ніж за три години, ще до півночі. – Та добре, добре вже. Бачу, ми з вами одне одного зрозуміли. Ми ж подружимося? Візьмете мене другом родини? Га, Позняков?

– Олегом мене звуть, – видушив із себе той, аби не мовчати.

– Добре… Олег Позняков… Галя Коваленко… Не прощаюся. І ви не тікайте.

Що з цього всього вийде, Сергій Горілий поки що не знав.

Але в одному був переконаний на всі сто: без попередження, мов чортик із табакерки, ввірвавшись у життя цих двох зі своїми підозрами саме в момент, коли вдова та її найкращий друг, здається, вже видихнули, він обов’язково спровокує їх на певні дії, котрі повинні пролити нарешті світло на цю зіткану з нелогічностей історію.

Горілий тицявся навмання. Щоправда, він знав, куди саме треба поткнутися. Проте двоє змовників не повинні запідозрити його в частковій обізнаності. Коханці й коханки, відьми-пророчиці, нікчемні стукачі, відставні полковники міліції, бандити, банкіри – все в одному клубку, і важко бути повністю втаємниченим у всі ці дивні, неймовірні, навіть фантастичні, як на сторонній погляд, але хай там як – цілком реальні для нашого повсякденного життя сплетіння, зв’язки та поєднання.

Так міркував Сергій, поки йшов у темряві від будинку до машини, де на нього чекали Круть і Верть.

– Ну? – запитав Геннадій, коли Горілий вмостився ззаду.

– Гну! – відповів Сергій у тон.

– Так бігом гни, – вставив Анатолій.

– А ви сьогодні цілий день вошкалися – нічого? Де ваше «бігом»?

У відповідь нічого не прозвучало, і Горілий вирішив поки не гарикатися з Толею-Геною, відразу перейшов до справ.

– Коротше, пробний камінець я закинув, кола по воді пішли широкі. Точно щось буде, причому – години за дві максимум. Слід попасти цю солодку парочку. Непогано було б іще послухати, про що вони теревенять зараз…

– Ніхто не попереджав, – зазначив Геннадій. – Техніка – не проблема.

– Та ясно, сам не знав, – зітхнув Горілий. – Значить, сидіть отут, очей із будинку не зводьте. Раптом що – по ситуації, але без крові. Мені шумніть за найменших змін.

– Що значить… Зібрався кудись? – здивовано запитав Анатолій.

– А чому так здивовано? Не з вами ж мені тут киснути, я вже за день своє відкиснув. Є одна справа, але я швидко. Тачку зловлю, гроші ж видали…

Не чекаючи, поки Толя-Гена почнуть домагатися пояснень, Горілий швидко вибрався з машини.

Центральне шосе тут зовсім поруч. Таксівки їздять регулярно.

Без свічок, освітлена двома електричними лампочками, знайома однокімнатна квартира мала убогий вигляд.

– Здаєте, значить, – перепитав Горілий хазяїна, худого мужика років за п’ятдесят.

У своїй старій, застебнутій до підборіддя китайській куртці та викопній лижній шапочці типу «півник» він видавався реліктом початку минулого десятиліття, безробітним ветераном підприємства колись усесоюзного значення. Образа на весь світ так і лишилася в очах цього чоловіка, як і оцей ось «півник» на голові, невідомо як збережений і полинялий від двох десятиліть прання.

– Не можна? – похмуро запитав «півник».

– Можна. Квартира ваша?

По правді кажучи, Сергій підозрював: Олеся таки не живе тут, серед мінімуму старих меблів, у абсолютно незатишному помешканні. Але він припускав – вона використовує квартиру як такий собі кабінет для прийому відвідувачів. Тепер же з'ясовується: пророчиця найняла її в цього «півника» усього за три тижні до того, як Галина, за її словами, відправила до неї Миколу Коваленка.

– А що таке, шановний?

– Та нічого особливого… шановний… Просто минулого тижня я зустрічався тут з однією жінкою. Звуть Олеся, прізвища не знаю. То вона дала зрозуміти, що тут мешкає…

– Динамо, значить?

– До чого тут динамо?

– Ну, продинамила тебе, брат, та падлюка.

– О! Відразу падлюка?

– А як! – «півник» не говорив – випльовував слова. – Сучка така! Я без того збитки терплю! Піди здай зараз хату, здай! То перебирають, то торгуються… Ну, ця ніби погодилася на півроку… Я їй кажу: на менше я не здаю, хочеш добу чи дві – паняй оно в гостиницю!

– Її Олеся звали?

– Наче… Мені хрін різниця… На «о» так точно…

Це Круть і Верть іще вдень пробили власника за названою Горілим адресою, потім роздобули його домашній телефон. Сергій перевірив обережно, боявся налякати Олесю – хтозна, ким доводиться їй той, на кого квартира записана. Виявляється – ніким. Вірніше – ворогом, нажила собі…

– Куди ж ця, котра на «о», поділася?

– Провалилася б крізь землю, гадина така… Домовилися ж на півроку, вона аванс дала за два місяці, як годиться. А тут позавчора дзвонить: давайте гроші за місяць назад, я пожила, тепер обставини помінялися… Знаєш, що сказала, коли я гроші не захотів повертати?

– Звідки ж…

– Прокляну! – «півник» зробив великі очі.

– Отак, – швидше сам до себе, ніж до «півника», промовив Сергій. – І документів її ви не бачили? Може, паспорт із реєстрацією?

– Для мене документи – ось! – витягнувши з кишені зім’яту п’ятигривневу купюру, «півник» розпрямив її, витягнувши руки перед собою. – Во! Тут і підписи, і печатки, і реєстрації, і фотографії! Де я тепер квартиранта знайду? Кільком людям відмовив!

Замуркотів телефон Горілого.

– Знайдеш, – запевнив «півника» розчарований Сергій.

Телефон знову муркнув.

Горілий приклав трубку до вуха.

– Так, – новини змусили його забути поки про «півника». – Отак, значить, – глянув на годинник – відтоді як він поїхав сюди, лишивши Крутя й Вертя в засідці, минуло заледве півтори години. – Ви де? Наздожену, наздожену, тримайте зв’язок. І їх тримайте, все, погнав я.

«Півник» навіть не збирався розуміти, що довкола нього відбувається.

– Так тобі не хата потрібна?

– Жінка мені потрібна, дядя. Яка в цій хаті ще три дні тому жила.

В тому, що вона справді тут мешкала, Горілий уже не був такий упевнений.

– А чого голову морочиш?

Горілий пішов до дверей.

– Е, чуєш, – запитав навздогін «півник». – Нікому з твоїх знайомих хата не потрібна? Беру недорого, чуєш?

– Зроби тут ремонт, дядя. Хоч косметичний, – порадив Сергій, беручись за дверну ручку. – І посвяти перед тим про всяк випадок… Чи після того.

– Кого посвятити?

– Квартиру цю, дядя. Попа позви, хай кадилом помахає.

– Для чо’о?

– Тобі квартирантка на хату поробила.

– Серйозно?

Горілий уже виходив, не бажаючи далі продовжувати розмову, говорив це спересердя, не знаючи, на кого зараз злитися, і «півник» тільки вигукнув:

– Допоможе?

– Це як вірити будеш.

Останні слова Сергій говорив уже голосно, бо стояв біля ліфта.

Його вів мисливський азарт.

Не відомо, чим закінчиться сьогоднішня ніч, але його розрахунки почали справджуватися: за півгодини потому, як він пішов, Галина Коваленко й Олег Позняков швидко вийшли з дому назустріч викликаному таксі, завантажили в багажник квадратну дорожню сумку і кудись подалися.

Анатолій запевняв: «хвоста» не помітили, бо дуже квапилися. Припустив – на вокзал. Це все нагадувало поспішну втечу.

Не помилилися – втікачі доїхали до вокзалу.

Поки Горілий мчав туди на таксі, події набули не просто стрімкого, а й зовсім несподіваного повороту: парочка просто на очах у Крутя й Вертя потовклася трошки біля каси, а тоді запросто вийшла на перон і ось уже вантажилася в поїзд на Москву – всі поїзди в російському напрямку ставали в Конотопі. Зупинити процес у Толі-Гени не було жодної можливості: поки Анатолій дзвонив Горілому, який у цей час перебував за три хвилини їзди від вокзалу, поїзд іще стояв, усі вони стоять щонайменше двадцять хвилин. Та біготня по пероні, від перону до машини, чекання Сергієвої появи, коротка військова нарада, нарешті – відчайдушна рішення спробувати все ж таки прорватися у вагон, а в разі чого Нікітин уже якось прикриє, хвилина по хвилині забирали дорогоцінний час.

Поїзд рушив, ламаючи всі плани та розрахунки Горілого.

– Вагон запам’ятали? – швидко запитав Сергій.

– Десятий, – хором відповіли Круть і Верть, і не схоже було, що вони домовилися.

– Ми можемо наздогнати поїзд на Хуторі?[4]4
  Хутір-Михайлівський (колишня Юрасівка) – вузлова залізнична станція Південно-Західної залізниці. Розташована в місті Дружба (Сумська обл.). Через вузлову залізничну станцію Хутір-Михайлівський проходять магістралі Київ-Москва та Орша-Донецьк. На станції міститься відділення прикордонного контролю «Хутір-Михайлівський», яке контролює транспортні засоби, вантажі, осіб, що перетинають державний кордон України, а також митний пост «Хутір-Михайлівський».


[Закрыть]

– Легко, – вони знову відповіли хором.

– Тоді погнали, чому стоїмо!

І вони справді погнали.

Якщо десь колись існувала нічна їзда без правил, то весь час, поки мчали від Конотопа до Хутора, Горілий мав змогу переконатися: Анатолій, який кермував, не просто брав уроки такої їзди, а й був найкращим учнем. Звісно, в оперському минулому траплялося ганяти по вулицях удень і вночі, та, всупереч народним уявленням про його роботу, Горілий жодного разу не брав участі у шаленій – такій як у кіно – погоні за злочинцями, в яких, звісно, не було жодних шансів на втечу. Максимум, що довелося пережити, – кількадесят разів ганяти кримінальний елемент пішки, і часом навіть переслідувані тікали від такої погоні, щоправда, дуже скоро попадаючись або йому ж таки, або комусь із його колег, або патрулю, з яким жарти короткі.

Можна сказати, Сергій Горілий вперше за свої тридцять чотири роки за кимось по справжньому гнався. Навіть більше: наздоганяв пасажирський поїзд.

Вони летіли крізь ніч, по головній трасі легко обходячи поодинокі легковики, вантажівки та рейсові автобуси, зовсім не нариваючись на аварійні ситуації, хоча з появою попереду чергової пари фар, особливо – зустрічних, Сергій щоразу щулився та зціплював зуби, готуючись до фатального удару. Але Анатолій злився з машиною в одне ціле, тримав кермо впевнено, і скоро їхні перегони почали нагадувати Горілому гральні автомати, де кожен може уявити себе за кермом автівки на гоночному треку або на важкій заплутаній дорозі, та ще й утікачем від поліцейської погоні.

Такі автомати він бачив якось у Сумах, у розважальному центрі, навіть спробував зіграти і заклався тоді зі Шполою на пиво, що обжене робота. Звісно, пиво вони випили незалежно від програшів-виграшів, бо впоратися з гральним кермом Сергій не зміг – раз по раз його віртуальний автомобіль на щось натикався і ніяк не міг відірватися від поліцаїв, до того ж гра швидко закінчилася. Зате довкола сиділа пацанва і навіть кілька дівчат середнього шкільного віку, які, закусивши губи, хвацько обходили всі віртуальні перешкоди, заробляючи собі якісь незрозумілі віртуальні очки…

Дорогою до Хутора трійця мовчала. Горілий не знав, чи потрібно щось пояснювати Крутеві й Вертеві. А ті, своєю чергою, не вимагали жодних пояснень від нього. До того ж Сергій іще не надумав, як їм, стороннім цивільним особам, вирішувати свої справи з законними пасажирами потяга на прикордонній території. Нічого, час пішов, тут головне – встряти в бійку, якось то воно буде – так уже, на відміну від погонь, багато разів у нього бувало.

Коли попереду замайоріли вогники Дружби, годинник показував пів на дванадцяту ночі.

– Встигли? – про всяк випадок поцікавився Горілий.

– Залежно куди, – з філософічними нотками озвався Геннадій. – Тут поїзд довго стоїть. Інша річ, чи нас туди підпустять і чи когось із вагонів випустять.

– Може, шефу вашому дзвякнути?

– А що прикордонникам шеф? Хто він тут для них такий? Що ми взагалі тут хочемо зробити, мета яка цієї подорожі?

Відповіді досі не було, і Горілий відмовчався.

Та коли заїхали на станцію, він укотре переконався: дуже погано ще знає здібності своїх несподіваних партнерів. Навіть не попросивши, а звелівши Сергієві лишатися біля машини, Круть і Верть зникли в приміщенні, повернулися хвилин за двадцять у супроводі якогось суворого чоловіка в формі з погонами, дали знак Горілому – давай, не стій! Далі в супроводі цього офіцера, який ніяк не назвався, хоча й не спитав нічого в Горілого, компанія пройшла на колію, вийшовши саме до потрібного їм поїзда – хвилин двадцять як прибув. Звідки б не починалася нумерація вагонів, десятий завжди буде по центру, так вони й зупинилися.

Ось він, номер десять. Горілий не стримався – пришвидшив ходу, випередивши супроводжуючого офіцера. За спиною хтось щось сказав – дарма, слова ніби відлетіли від спини. Та раптом Сергій різко зупинився.

З десятого вагона один по одному вийшли кілька прикордонників, вистрибнув собака, прикордонник тут-таки підхопив її за повідець. Потім, обережно ступаючи, ніби боячись упасти, показалася Галина Коваленко. Навіть за неяскравого освітлення перону Горілий побачив у її жестах скутість, викликану не просто страхом – страхом через затримання. Чого-чого, а поведінки затриманих Сергій за півтора десятки років життя надивився. Під конвоєм усі мають однаковий вигляд, навіть якщо обабіч не стоять озброєні конвоїри, а на руках затриманих нема наручників.

– Що за… – пробурмотів Горілий, розуміючи, наскільки швидко ситуація виходить у нього з-під контролю.

За Галиною, постійно озираючись і намагаючись щось комусь неголосно довести, вийшов Олег Позняков. Позад нього з’явилися митники, один тримав дорожню сумку. Провідниця дивилася на цю картину з невдаваною байдужістю: хіба вперше на кордоні митники та погранці когось знімають…

На коротку мить уся компанія скупчилася на платформі біля вагона. Потім прикордонник із собакою пішов уперед, Галина приречено рушила за ним, безпорадно крутячи головою.

Горілий сам не знав, чого домагався, – не зважаючи ні на кого та не думаючи про наслідки, рушив уперед. Від другого кінця вагона він уже готовий був, хай чим це обернеться, гукнути Галину.

Але вона враз побачила його сама, випадково повернувши в його бік голову.

Впізнала. Зі свого місця Сергій точно не міг цього бачити, але відчув – упізнала.

Далі все відбувалося стрімко, забрало секунд двадцять, і ніхто нічого не зрозумів. Навіть до Горілого не дійшло спочатку, для чого Галя зайцем рвонула назад до вагона, махнувши при цьому виставленою перед собою рукою. Збоку це схоже було на спробу відчайдушної втечі, тому за жінкою кинулися всі митники та прикордонники разом, забувши на секунду навіть про Познякова – другий затриманий стояв, ураз усіма полишений, і далі безпорадно крутив головою. Де не взявся міліціонер, збоку наспів другий, аби не рипався, заломили Познякову руки назад.

Тим часом Галина вже добігла до вагона. Зробила ще якийсь незрозумілий рух рукою, а тоді, наче послизнувшись чи підвернувши ногу, впала на асфальт платформи, витягнувши руки перед собою, практично пхнувши їх під колеса потяга.

Коли на втікачку навалилися гуртом, почали піднімати, Галина спочатку коротко опиралася, а тоді враз заспокоїлася, стала покірною, її повели назад, на ходу одягаючи кайданки. На глядачів – Горілого з компанією – уваги ніхто не звернув, і не дивно: вся увага зосередилася на дивній, коли не сказати – нелогічний поведінці затриманої жінки.

Відтоді як усе це почалося, Галина Коваленко тільки те й робила, що намагалася виграти час і відвернути увагу від того, що насправді її варте. Принаймні такі висновки зробив для себе Сергій. Жодних інших висновків не напрошувалося.

Він зиркнув через плече.

Круть і Верть про щось тихо перемовлялися з офіцером.

Глянув перед собою – провідниця з напарницею та приятельками з інших вагонів жваво обговорювали несподівану пригоду. В його бік ніхто не дивився.

Швидко підійшовши туди, куди кілька хвилин тому рвонула Галина, Горілий зупинився біля краю колії, саме там, де впала жінка.

Простягаючи перед собою руки.

Перед тим ковзнувши лівою рукою до кишені джинсів. Праву ж руку виставивши, аби посемафорити йому: стій на місці, ані руш. Він зрозумів сигнал і послухався.

В його бік далі ніхто не дивився. Присівши, Горілий швидко провів рукою спочатку біля бордюру колії, потім – трохи далі, по щебінці, ближче до вагонних коліс. Пальці намацали щось чужорідне, зовсім не схоже ані на типове сміття біля колій, ані на камінці щебеню. Затиснув знахідку, підніс до очей, роздивився.

Плаский прямокутник із металевим корпусом. Носій інформації. Підключається до комп’ютера чи будь-якого приладу з відповідним обладнанням.

Флешка.

Розділ 7
Знову пророцтво

– І що все це означає?

Дратувала Павла Нікітина не тільки неможливість із першого разу, махом, збагнути побачене й почуте. Бісило та напружувало все: дзвінок по першій ночі, яким Горілий витяг його з ліжка, перебивши сон – банкір знав себе! – до ранку, бо вже йому не заснути, а вирішенню перманентних проблем, яких банку не бракує, його недосипання зовсім не сприятиме. Як, між іншим, і ось це зібрання на службовій квартирі, куди Горілий навіть не попросив – звелів йому негайно приїхати. Хоча Нікітин не розумів поки що, чому все це не могло почекати до ранку. Адже будь-яке рішення, прийняте посеред ночі, все одно можна втілити в життя лише з початком робочого дня…

За великим рахунком, Павло Нікітин уже починав шкодувати про свій учинок. Піддався пориву, розшукав цього нахабного… навіть не знаєш, як і сказати… мента, не мента… типчика, словом… Розшукав цього нахабного типа, здуру пообіцяв винагороду й підтримку, хоча набагато простіше було б домовитися про вирішення всіх проблем у потрібних кабінетах за допомогою потрібних сум грошей. Місяць-два мотання нервів, зате потім – звичний режим дня, нормальний ритм роботи, менше зобов’язань перед усякими лузерами, яких доводиться шукати по вокзальних розливайках…

Щоправда, довелося б віддати Момота. Службу безпеки банку завжди знайдеться кому очолити, вибір із колишніх силовиків навіть у маленькому Конотопі величезний. Проте поки що Нікітин не уявляв собі нікого іншого на місці Олександра Михайловича – Саші, Сашка – Момота. Йому не хотілося просто так, без бою, здавати своїх, а Момот за ці роки став для банкіра справді своїм, хоча фінансисти навіть у містах, менших за Конотоп, не мають права дозволяти собі куди там дружні – бодай товариські стосунки, тим більше – з колишнім офіцером міліції, який відповідає за безпеку їхнього бізнесу.

Хай там як, Павло Нікітин порушив правила. Олександр Момот став для нього не сказати другом, але добрим надійним товаришем – це точно. Банкір був свідомий того, що коли зовсім прикрутить, товаришем доведеться пожертвувати. І так само зізнавався собі: соромлячись таких думок, намагаючись щосили відтягнути необхідність ухвалити це ганебне, безсоромне, проте необхідне рішення, він вирішив спробувати трошки поборотися не стільки за Момота, для якого колишні колеги вже приготували відповідну м’ясорубку, скільки за себе. Він спробує хоч щось зробити – для очистки власної совісті.

Через те він найняв Горілого. Тому й підхопився серед ночі, грубувато кинувши дружині: «Все нормально, спи!» Приїхав сюди, п’є каву, зварену Анатолієм, і намагається разом із усіма втямити, що ж, кінець кінцем, відбувається.

– Наскільки я знаюся на техніці, – спокійно відповів Горілий, – вони налаштували відеокамеру, записали це звернення, потім перегнали на комп’ютер, отриманий відеофайл зберегли на флешці, флешку взяли з собою.

Кому збиралися її показати – гадки не маю. Все це парочка проробила, можна сказати, в пожежному порядку.

Але все одно діяли вони на диво організовано: вважайте, отримали фору на три години, а коли я пішов – за півтори години прояснили ситуацію, швиденько провели всі технічні маніпуляції, зібрали мінімум речей, гроші, документи, рвонули на вокзал. Там купили квитки на найближчий потяг до Москви, зараз із цим проблем нема, і ледь не втекли. Доїхали, щоправда, тільки до Хутора.

– Ви мені пояснюєте, що відбулося, – Нікітин насилу стримався, аби не зірватися на крик: в різних варіаціях це пояснення він чув від Сергія вже втретє. – А я хочу знати, що все це означає.

– Вони злякалися.

– Вас?

– Почасти.

– Ви можете точніше висловлюватися?

– Гадаю, не мене, а наслідків мого несподіваного вторгнення. Галина, побачивши мене на платформі, вирішила в останній момент скинути флешку… Ну, я спочатку не знав, що саме хотіла вона зробити, – уточнив Сергій. – Але з її поведінки зрозумів: вона зробила так, бо побачила мене. Всі ці маніпуляції мусив зрозуміти лише я, і я, коли чесно, шукав там якусь записку.

– Гаразд, – Нікітин передав Анатолію порожню чашку, і той без зайвих слів слухняно пішов робити шефові ще одну, третю за останні сорок хвилин каву. – А якби вона вас не побачила?

– Флешку могли знайти в неї при обшуку. Надали б значення знахідці, не надали – хтозна. Митники, в принципі, випасають різні такі штуки – промислове шпигунство, різні там розробки, які не варто передавати по інтернету, бо відстежити можна…

– А ви, я бачу, людина в таких справах підкована. Доводилося займатися?

– Та Бог із вами, пане Нікітин! Я розрізані трупи з вигрібних ям виловлював, у мене не така інтелігентна спеціалізація. Приятель один є в системі державної безпеки… Та й не в печерах живемо, все ж таки двадцять перше століття…

– Гаразд, не морочте мені голови.

Банкір покрутив у руці флешку, щойно вийняту з відповідного «гнізда» свого ноутбука – навіть якби Горілий не попросив, Нікітин усе одно захопив би плаский комп’ютер із собою, за межами квартири не розлучався з ним ніколи й ніде, вся конфіденційна інформація зберігалася тільки там, робочому комп’ютеру не довіряв із причин, щойно названих Сергієм: економічну інформацію крадуть всюди і завжди, а довіряти банкір міг, крім себе, ще Момоту, але ж Сашка зараз поруч нема, а значить – тільки собі.

– Для кого, по вашому, призначалося ось це? – Нікітин показав флешку Горілому. – Чому вони вирішили тікати? Від кого? Чому – в Москву?

– Ну, про Москву на флешці є.

– Там не пояснюється, чому треба було виїжджати саме туди, а не в Суми чи Київ, наприклад.

Зайшов Анатолій з кавою. Круть і Верть узагалі трималися непомітно, в розмову не встрявали, обмежившись підтвердженням правдивості слів Горілого і стисло пояснивши порядок своїх дій на станції Хутір-Михайлівський. Але при останніх словах шефа Геннадій кашлянув і зовсім по-школярському підніс руку. Нікітин запитально глянув на нього, потім кивком дозволив утрутитися.

– Там митниця, – нагадав Геннадій.

– І що? – не зрозумів банкір.

– Наших утікачів зняли на Хуторі митники, – нагадав Геннадій. – Ми ж пробили там, що змогли. Дуже просто – надійшла інформація, що в такому-то поїзді, такому-то вагоні мужик і баба, паспортні дані такі-то, перевозять наркотичну речовину. Інформацію взяли до відома, контрабандистів затримали. Все просто.

– Наркотики знайшли? – уточнив Нікітин.

– Начебто знайшли.

Банкір, відпивши кави, перевів погляд на Горілого.

– Що скажете?

– Молодець, – Сергій відсалютував Геннадію правою рукою. – Я тільки тепер про це подумав. Коли так, все набагато гірше і серйозніше, ніж я думав.

– Тобто?

– Проти нас грає хтось дуже грамотний і сильний. Людина з можливостями. Ну, типу, як ось ви, пане Нікітин. На Хутір злили поїзд і номер вагона. Як це можна було дізнатися? Тільки простеживши за парочкою втікачів! Ваших хлопців не змалювали, бо той, хто послав коханців на вокзал, вів їх не від хати, а виглядав уже на вокзалі. І напевне, цей невідомий демон не має гадки ані про ваш інтерес до цієї справи, ані про те, що ви вписалися в неї, ані про те, що підписали також мене, тим більше – не знає ваших людей!

– А чому демон? – здивувався Нікітин.

– Вирвалося. Ненавмисне. Сам не знав, як його назвати, ляпнув перше, що в голову стукнуло. Вважайте, наш противник отримав кодове ім’я – Демон.

– Не жирно для нього?

– Враховуючи його дружбу з нечистою силою – саме те.

– До чого тут нечиста сила?

– Хіба не чули про ворожку Олесю? Давайте ще раз послухаємо. Ні, молодець, Ген, правда – додумався, – Сергій знову відсалютував Геннадієві. – Бач, не завжди ініціатива карається. Молодець, реально – молодець. Тепер я спробую все пояснити. Бачите, якої малості іноді не вистачає.

Знизавши плечима, Нікітин повернув флешку в ноутбук, відкрив віконце. На диску був єдиний файл, банкір навів на нього курсор.

Запустив.

На пласкому моніторі з’явилася вже знайома Горілому кімната на першому поверсі будинку Коваленків. Зображення стрибало: у того, хто налаштовував об’єктив камери (в Олега Познякова, більше нема кому), тремтіли руки: від поспіху, від хвилювання, або від усього разом. За кадром почулося його: «Галко, сідай уже, йди давай!» Потім її: «Та зараз, чекай!» І зовсім уже смішне, другий раз слухали, все одно не стрималися: «Та куди ти ще там причісуєшся! Губи вона ще малює! Зовсім уже!»

Нарешті в об’єктив зайшла Галина Коваленко, справді трошки причепурена. Хай що відбувалося, жінка навіть у такій ситуації лишається жінкою: її ж знімають, чорт забирай… З собою молода жінка несла табуретку. Поставила її, обернулася до камери: «Так? Сюди?» – «Та як хочеш, часу нема!» Посовавши по підлозі, нарешті примістила табурет, як вважала за потрібне, сіла, машинально поправила волосся. «Можна вже?» – «А ти готова?» – «Ну… готова… давай спробуємо». – «Значить так, Галь: я тобі нічого не кажу, тут не кіно, других дублів не буде. Говори, що треба і як знаєш. Все, поїхали».

Жінка зосередилася. Відкашлялася. Вона нервувала й боялася, це помітив навіть Нікітин, коли дивився і слухав це вперше.

«Кгм… Можна, да? Значить… Мене звати Галина Коваленко. Я не знаю, хто вбив мого чоловіка, Миколу Коваленка. До його вбивства ми з Олегом Лозняковим не причетні. Ми не хотіли його вбивати… Що таке, Олеже?»

«Нічого! – голос Познякова за кадром. – Думай хоч трошки! Так виходить, що не хотіли вбивати, але вбили! Ми взагалі нічого не хотіли! Мене все влаштовувало!»

«А мене – ні!»

«Галю, запис іде! Час теж іде!»

«Ти ж сам перебиваєш!»

«Все, вибач, не буду більше! Значить, у його смерті ми взагалі не були зацікавлені, так і кажи!»

«Добре, добре, все… Кгм, – Галина в кадрі знову зосередилася: – Значить… Ми з Олегом справді… Тобто… Коротше, у нас інтимний зв’язок, ми коханці. Микола про це не знав. Може, колись би здогадався, бо світ не без добрих людей. Але останнім часом йому було не до мене, бо почалися проблеми з бізнесом. Я купу народу підключила, Олег теж підтягнув своїх знайомих… Коля його про це просив… Отож, ми почали оформлювати якісь юридичні документи, ну, ніби в Миколи жодної власності нема. Не знаю, правильно ми чинили чи ні, так нам підказали… Навіть радили фіктивно розлучитися… Хоча я збиралася не фіктивно… Не тепер, може, згодом… Хай би все це минулося, не хотіла залишати чоловіка в складний період. Я правильно говорю, Олеже?» – вона трошки хитнулася вперед.

«Не збивайся з теми, давай, далі, далі…»

«Так… Одного разу… на початку цього місяця… Точно не пам’ятаю, але перед восьмим березня, за два чи три дні… Словом, мені на мобільний подзвонив якийсь чоловік. Голос був незнайомий. Номер визначався, я записала, – Галина витягнула з кишені джинсів наперед заготований папірець, зачитала номер, повторивши його ще раз. – Чоловік не назвав себе. Сказав: знає про Миколині проблеми, порадив звернутися до однієї жінки, вона чи ворожка, чи щось таке… Я намагалася дізнатися, де незнайомець узяв мій телефон. Він пояснив: спільні приятелі дали, не уточнив. Наголосив, що дуже хоче допомогти і це в наших же інтересах. Дав телефон, ось такий, – Галина зачитала знайомий уже Горілому номер пророчиці Олесі. – Я запитала, скільки це буде коштувати. Чоловік сказав: вона сама назве ціну. Обіцяв іще дзвонити. Ну, я розказала про дзвінок Миколі. Він спочатку не повівся, а на ранок каже – що ми втрачаємо? Цікаво ж… Сходив. Повернувся розгублений, пояснив – та жінка, Олеся, грошей із нього не взяла, бо ніби побачила смерть, а в неї правила такі – коли бачить смерть, плати не бере. Походив він так день, тоді каже: мовляв, не подобається йому все це, хтось залякує, треба йти в міліцію, дістали ці банкіри зі своїми вибриками. Під вечір зібрався, поїхав у міліцію заяву писати. Потім подзвонив, попередив: ситуація помінялася, треба з одним старим знайомим зустрітися. І пропав… На ранок труп підкинули… – Галина шморгнула носом. – Потім прийшов чоловік, такий, на бандита схожий. Хотів знайти ту жінку, пророчицю… Я міліції поки що нічого не казала. Тим більше, що Микола сам вирішив не говорити… Навіть якби я розказала про пророцтво, хто б мене слухав… Але той бандит нас налякав, я послала його до тієї… пророчиці… Сама ж подзвонила по тому телефону, ну, чоловікові, який пророчицю порадив… Бо не знала, з ким побалакати, не в міліцію ж із цим… Він миттю трубку взяв, вислухав мене… Каже, аби я дзвонила в міліцію, краще – відразу підполковнику Зарудному… В мене був його номер… Словом, я повинна була подзвонити Зарудному, розповісти, як на Миколу з банку наїжджали. Назвати прізвище Момота… хто це такий, я не знаю… Потім попросив послати йому нашу електронну адресу. Для чого – не пояснив. Тільки наступного дня я отримала листа, до нього пришпилена була фотографія, і текст – я повинна впізнати цю людину, ніби це він погрожував Миколі. Цей хлопець справді до нас приходив, від банку, здається, навіть погрожував… Тільки звідки той незнайомець про це знає… Олеже, можна, я з думками зберуся?»