Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 2
Невесела вдова

Того вечора заяву Микола Коваленко, як з’ясувалося, в міліції не залишав.

Черговий капітан навіть не міг пригадати пристойно вдягнутого чоловіка з «мушкетерською» борідкою. Спочатку його увагою, як загалом загальною увагою всіх, хто був на той час у відділі, заволоділа метушня патрульних довкола п’яного придурка. Потім, як бачив сам Шпола, приперли агресивного вірменина, який махав ножем на стоянці таксі неподалік торгівельного центру. Звісно, черговий капітан зачепився краєм ока за мужчину, котрий про щось бесідував зі Шполою та звільненим Горілим, проте – чесне слово! – не надали ані цій бесіді, ані взагалі – цьому відвідувачу особливого значення на тлі того, що почалося, коли виручати свого земляка примчало з півдесятка вірмен.

Значить, Микола Коваленко із якихось незрозумілих причин спочатку прийшов у міліцію, наляканий пророцтвом ворожки, а потім, поговоривши з компетентним у таких справах оперативником карного розшуку, на якого напоровся випадково, відвідувач, так само з невідомих причин, вирішив не писати заяви, не скаржитися на пророцтво та пророчицю, а просто розвернувся і пішов геть.

Як показав час – пішов назустріч своїй смерті.

Мертве тіло знайшла дружина підприємця, Галина, яка перед тим усю ніч чекала на чоловіка і не могла видзвонити: телефон від пів на одинадцяту вечора перестав відповідати будь-що, крім механічного: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Хай там як, Галина Коваленко виявилася останньою, хто говорив із ним.

Крім, звичайно, його вбивці.

А опер-«убійник» Андрій Шпола, виходить, виявився останнім, хто бачив Коваленка живим.

Крім, знову ж таки, його вбивці.

Пам’ять на все, що має чи може мати стосунок до скоєного злочину, в Шполи була натренована професійно. Тому він особливо не напружувався, аби точно визначити час, коли Коваленко прийшов у міліцію: двадцять перша десять. Обставини навіть складалися так, що Шпола міг точно сказати, скільки часу вони говорили і коли розсталися. Адже розмову перервав дзвінок підполковника Зарудного, мобільник зафіксував час вхідного дзвінка – 21.16. Після чого Горілий, а за ним одразу і Шпола пішли геть, лишивши Коваленка вирішувати власні проблеми.

Ну, а він за пару хвилин теж пішов геть, очевидячки, зрозумівши, що тут або не до нього, або його висміють, не прийнявши заяви, або не приймуть заяви, не висміявши, а вилаявши недоречного відвідувача, якому нема чого робити, крім як заважати працювати міліції. Потому Коваленко подзвонив дружині, попередивши, що їде у справах, буде пізно, хай вона не чекає. Нічого дивного в такому дзвінкові не було, підприємець Коваленко останнім кризовим часом таки почав виїжджати з хати раніше, а повертатися – пізніше, ніж зазвичай. Дзвонив він теж на мобільний, час дзвінка так само зафіксувався: 22.14. Годину потому Галина набрала чоловіка, аби поцікавитися, де це він є. Телефон уже не відповідав.

Вночі жінка дзвонила в міліцію – чоловік зник. Відповідь виявилася прогнозованою: загуляв. Не з’явиться за дві доби, несіть заяву, вже ж приймемо. Не знаючи, що діяти, Галина подзвонила другові сім'ї, такому собі Олегу Познякову, аби той приїхав і зробив що-небудь. Єдине, на що спромігся Позняков, – знову подзвонити в міліцію, проте отримав аналогічну відповідь. Під ранок змучена Галина, випивши після наполягань Олега коньяку, заснула.

Приблизно о шостій під вікнами проїхала машина.

Зупинилася. Посигналила.

Коваленки мешкали в приватному секторі, тому, якщо автомобіль зупинявся біля їхніх воріт та гудів попід їхніми вікнами, це означало лише одне: приїхали до них. Від різкого звуку Галина тривожно прокинулася. Позняков, схопивши для чогось кочергу від коминка, поквапився на двір. Поки біг, машина поїхала.

Залишивши під ворітьми на брудній мокрій землі мертве тіло Миколи Коваленка.

Кульове поранення в голову.

Розтин показав: смерть настала між пів на дванадцяту й по дванадцятій ночі. Треба буде визначити точнішу годину – визначать. Але поки що і цього досить.

До ранку тіло жертви лежало на бетонній підлозі – експерти виявили відповідні часточки на одязі. Слідів насилля, крім дірки в голові, на тілі Коваленка не було. Він підпустив убивцю до себе впритул, значить – знав його і, мабуть, довіряв. Нарешті, його тіло привезли просто під хату, але не викинули, поїхавши геть, а перед цим попередили домашніх, аби ті виходили і забирали тіло. Значить, це могла бути якась демонстрація. І це дійство зайвий раз підтверджує: вбивця знав не лише жертву, а також – домашню адресу Коваленка і, ймовірно, міг бути знайомий із його дружиною. Чи й навіть із другом сім’ї Олегом Лозняковим.

Ну, і наостанок інформація для роздумів. На зустріч зі своїм убивцею Микола Коваленко поїхав після того, як поговорив з опером Андрієм Шполою, вирішив не писати заяви, не повідомляти міліції про нещодавнє пророцтво щодо власної смерті. Натомість попередив жінку про якісь нагальні справи, хоча ще кілька годин тому дзвонив Галині, питаючи, що купити поїсти, бо вже вибирається в бік домівки.

Його плани різко помінялися після візиту в міліцію.

Коваленко або про щось здогадався, або… або… або…

Так чи сяк, пророцтво невідомої ворожки дивним чином справдилося.

Все це Шпола виклав увечері Горілому. Перед тим по телефону просив лишитися ще на ніч, якщо, звичайно, Сергієві нема зараз чого робити. Термінових справ у вчорашнього в’язня справді не було, нетермінових – теж. Горілий узагалі не мав жодних планів на найближче майбутнє, навіть перехотілося повертатися до колишньої жінки і бити морду її коханцю за вчорашнє. До брата додому теж не надто тягнуло, хоча там лишилися нехитрі речі – сумка зі зміною білизни та чистим светром.

Обійдеться. Тепер до вечора похмільна голова Горілого була забита історією з убивством чоловіка, якому провістили смерть. Він так само, як і Шпола, бачив жертву і говорив із нею за кілька годин до вбивства. А значить, відчував себе певною мірою причетним до всієї пригоди. Хоча й усвідомлював: хто-хто, але звільнений одинадцять днів тому з місць позбавлення волі колишній працівник міліції має найменше шансів вписатися в процес пошуку істини. Але, як уже говорилося, колишніх оперів не буває. Горілий, як хорт, зробив стійку на здобич.

– Що думаєш? – діловито запитав Сергій, коли чоловіки нарешті сіли за стіл, відіславши Ліду до дитини, і традиційно випили по першій.

– Поки нічого, – знизав плечима Шпола. – Взагалі ніхто нічого ще не думає. Нічого ж сенсаційного, людей щодня вбивають. І ти, Сірий, краще за мене це знаєш.

– Щодня вбивають тих, кому напередодні напророчили смерть?

– З цим якраз усе досить каламутно, – зізнався Андрій. – Цілий день займалися оточенням цього Коваленка. Людина як людина, всі, хто знав його, відгукуються позитивно. Особливо не пив, курити кинув, по бабах не бігав…

– Це тобі жінка… ну… вдова сказала?

– Вдова, Серього, взагалі поки що нічого не каже. Побачила труп у грязюці – зомліла, коли «швидка» приїхала і люди в білих халатах привели її до тями, почала істерику. Їй укололи таку дозу заспокійливого – навіть коли очуняла трошки, все одно була неадекватна. До завтра з нею марно говорити.

– А що друг родини?

– Здебільшого він свідчив. Про вбитого – тільки хороше.

– Ну ясно, друг усе-таки… У них спільний бізнес? Чим узагалі Коваленко займався?

– Інтернетом, кабельним телебаченням, сателітними антенами. Позняков йому не конкурент, цей більше на поліграфічних послугах спеціалізується. Реклама там різна, візитки, коротше – в обох бізнес невеличкий, більш-менш стабільний і поки що принаймні видається абсолютно чистим.

– Бач – поки що. Сам сумніваєшся…

Шпола з мовчазної згоди друга налив іще по одній.

– Ти б не сумнівався… За щось же мужика грохнули. Причому – з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

– Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

– Аякже! – заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: – Але толку з цього – нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

– Марку машини хоч вирахували?

– Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже – труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

– Яка відьма?

– Конотопська, – Андрій криво всміхнувся на власний жарт. – Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

– Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш – містика існує.

– Поки що це збіг, – фраза прозвучала не надто впевнено.

– Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, – ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. – Для опера це нормально?

– Тобто, – заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, – тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема – в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або – погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

– Відьма, – уточнив Сергій.

– Нехай відьма, – кивнув Андрій. – Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» – після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

– Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше – не брехнею.

– Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

– Так чи йнак, треба шукати цю відьму, – сказав він.

– Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

– А хто у нас по відьмах? – парирував Шпола. – Хіба «шахраї», – він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

– То запитайте в жінки, тобто – у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?

– Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, – повторив Андрій. – Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

– В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

– Чого це ти вирішив, що наша відьма – бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча – чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі – розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися – хай посадить його за кермо.

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють – справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі – є ще порох у порохівницях, а іншим – що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині – навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми – як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

– Семенович, – промовив опер. – Знову.

– По мою душу? – уточнив Горілий.

– Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

– Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав – тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

– Слухаю, – Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. – В мене. Сидимо. Не знаю… – і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: – Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

– Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, – уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

– Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

– Не хочу! – викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. – Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія. Але йому так само не хотілося перетворюватися на таку собі буферну зону між своїм безпосереднім начальником, підполковником міліції, та другом, котрий відбув покарання і формально вважався кримінальним елементом, нехай звільненим умовно-достроково. Бо колишніх зеків не буває, так само, як колишніх сищиків.

– Ну, не знаю… – невпевнено проговорив Андрій у трубку.

Не чекаючи, чим закінчиться розмова, Горілий вийшов у коридор, зняв із вішака свою плямисту куртку, натягнув її, почав узувати черевики. Він зав’язував шнурок на лівому, коли з кухні вийшов Шпола.

– Тобі робити нічого?

– Ти про що? – Горілий навіть не глянув у його бік.

– Сам знаєш. Я в дурному становищі. Може, вирішиш свої справи з Семеновичем сам?

– А у мене з ментівським підполканом нема ніяких справ, – у тон йому відповів Сергій, упорався нарешті зі шнурком, притопнув ногою, начепив на голову такого самого, як куртка, мілітарного картуза.

– Куди зібрався? До брата?

– Не надійся, – криво усміхнувся Горілий. – Там я ще менш потрібен, ніж тут, тобі.

– Язиком не мели.

– Так я й не мелю… Не парся. Дай запасні ключі, піду пройдуся. Покурю, провітрюся, подумаю. Цілий же день тут у тебе валявся.

Шпола знизав плечима, зняв із цвяшка запасний ключ на іграшковому брелочку – донька виграла в якусь дитячу безпрограшну лотерею, – простягнув.

– Я б у твоєму становищі довго не гуляв.

– Не боїсь. Годинку потиняюся, прийду. Все одно в тебе тут ліпше, ніж у братика, – потім ніби згадав про щось, уточнив: – Ну, годинка, півтори, десь так…

Сергій Горілий сподівався, що цього часу йому вистачить.

Під час розмови Шпола згадував домашню адресу Миколи Коваленка. Добре знаючи місто, Горілий прикинув – це не так уже й далеко, а маршрутки в той бік іще ніби повинні ходити.

За годину впорається. Ну, нехай – за півтори.

Цього вечора дощ змінила сіра мряка туману. Він уже по обіді поволі почав огортати місто і тепер робив пізній березневий вечір не темним, а схожим на гігантську порцію міцної чорної кави з молоком, а точніше – з вершками.

Закуривши і застромивши руки до кишень куртки, Горілий втягнув голову в плечі і посунув крізь туман дворами, вийшов до трамвайної колії, пішов у лівий бік, час від часу озираючись, чи не проріжуться крізь темно-вершкову пелену фари маршрутки. Коли нарешті одна з них виринула з мряки, освітивши пішохода, Сергій замахав руками, зупиняючи маршрутку, і при вході висипав у жменю водієві дріб’язок. Хоче – хай рахує, все одно більше грошей у нього нема. Вчорашні ображені за наглядний урок сержанти капітально почистили його. Що хотіли знайти – не відомо, але в результаті по-шакалячому вигребли те, що Сергій дозволив собі взяти в матері – своїх грошей у вчорашнього в'язня не водилося. Просити ж на якісь дрібні витрати у Шполи, і тим більше – в Юрця-братця, Горілому не хотілося.

Поки їхав, навіть подумки похвалив підполковника Зарудного за його наполегливе бажання зустрітися і, мабуть, з’ясувати стосунки, що лишилися недоз’ясованими тоді, навесні дві тисячі п’ятого. Аби не оця його настирливість, Сергієві довелося б шукати інший привід, аби вийти з квартири Шполи. А вийти дуже захотілося: все, що розповів Андрій про поведінку вбитої горем вдови Коваленка, вельми Горілому не сподобалося.

Так, можна ввійти в ступор від несподіваної трагічної новини. Проте неможливо так сильно ввімкнути гальма, аби не зрозуміти: між дивним пророцтвом смерті і трагедією, що сталася незабаром, підтвердивши це пророцтво, повинен бути прямий зв’язок. Значить, перше, що мусила повідомити безутішна вдова, – це ім’я та адресу ворожки. Хоча б через відсутність інших слідів. Хай там як, Галина Коваленко вочевидь прикрилася власним горем, а друг сім’ї Олег Позняков всіма силами її захищає.

Не помітити цього міг хіба сліпий або тупий. Ані сліпим, ані тупим Андрій Шпола не був. Але ні Коваленко, ні Позняков не підозрювалися в скоєнні злочину. В іншому разі їх, як підозрюваних, уже давно б активно пресували в розшуку, розвівши по різних міліцейських кабінетах. Причому Шпола брав би в пресингу безпосередню участь. Але що Галина – потерпіла, а Позняков – узагалі стороння особа, то їх не чіпатимуть, бо для цього нема жодних підстав. Відповідно, ці двоє (Галина – так точно!) – можуть і мають право говорити міліції те, що вважають за потрібне, і максимально довго приховувати ту інформацію, яку вважають за доречне не озвучувати.

Маршрутка зупинилася в потрібному місці, Горілий вийшов у туман, роззирнувся, визначаючи напрямок руху, знову закурив і зачвакав уперед, до погано освітленого приватного сектора.

З іншого боку, міркував він далі, Галина Коваленко навряд чи непролазна дурепа. Отже, розуміє: рано чи пізно їй доведеться відповідати на питання, хто та ясновидиця і де вона мешкає. Значить, жінці потрібно просто потягнути час. За який повинно вирішитися щось, про що ніхто, крім неї і, можливо, друга сім’ї Познякова, не знає і не знатиме. Коли так, коваль клепле, доки тепле.

Горілий, підходячи до будинку Коваленків, зовсім не збирався допомагати Шполі. Вірніше, він мав намір зробити те, чого Андрій не може собі дозволити зараз. І, отримавши відповідь для себе, потім він охоче поділиться інформацією з Андрієм. А зробить він так, бо наперед знає: ніхто, навіть друг, цього не схвалить.

Знайшовши потрібний будинок, кинув у грязюку недопалок, провів рукою по воротях, шукаючи, де тут може бути ґудзик дзвінка, знайшов, натиснув.

Кроки потойбіч паркану почулися хвилин за п’ять, потім – стривожене:

– Хто?

Запитував чоловік.

– Міліція! – гаркнув Горілий, сподіваючись – тон і манера викличуть довіру.

Недарма надіявся. Оббита залізом хвіртка прочинилася, біле обличчя чоловіка, котрий вистромився з-за неї, гармонійно зливалося з довколишнім туманом.

– Ви уже були…

– Я ще не був! – у голосі Горілого брязкав метал. – Є ряд питань. Ви хто? Документи?

– А я…

– Все ясно, – Сергій рвучко смикнув хвіртку на себе, потіснивши чоловіка в плащі, накинутому на светр, – кирпатого розпатланого очкарика. – Галина Коваленко вдома?

– Вдома, тільки…

– Давайте пройдемо, – тон Горілого далі не передбачав заперечень. – Ви так і не назвалися. Документи є? Паспорт…

– Водійські права, але…

– Без «але»: права тільки в Америці посвідчують особу. Надивляться телевізора, мня…

– До чого тут телевізор? – очкарик остаточно перестав щось розуміти.

– Хто такий, питаю? Чи забрати для з’ясування?

– Куди забрати…

– ТУДИ! Прізвище!

– Позняков…

– Хто такий?

– Я ось тут…

– Бачу, що ти ось тут! У будинку є ще хтось?

– Н-нікого… – кирпатий Позняков поправив окуляри.

– А Галина?

– Галина є…

– Дзвонили?

– Хто?

– Зараз поговоримо, – метал із голосу щез.

Досить на перший раз, вирішив Горілий. До туману, який огорнув усе навкруги, Сергій охоче напустив ще й свого туманцю.

Тільки-но ступивши всередину, Горілий звернув увагу: помирати хазяїн цієї оселі навряд чи всерйоз збирався. Знадвору, та ще й пізно ввечері, не так упадало в очі, що тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий, і тепер не відомо, коли все це завершиться і чи завершиться взагалі.

Будівельне причандалля займало цілий куток у великій кімнаті, звідки, за стратегічним задумом покійного Коваленка, сходи вестимуть на другий поверх, до затишної мансарди. Через це – інакше не скажеш! – звалище атмосфера в будинку пригнічувалася ще більше, явно не додаючи відчуття затишку та спокою.

Горілий скинув картуза, і не знаючи, куди його приткнути, склав та запхав у кишеню куртки. Куртку розстебнув, кинув на очкастого Познякова суворий погляд, відзначивши: за час, поки перетинали двір, друг сім’ї трошки отямився, бо в запитанні почувся виклик:

– Щось ви не схожі на міліцію… А у вас документи є?

– В мене все є, шановний, – Сергієві не хотілося ось так віддавати ініціативу якомусь ботаніку. – І поки я не почав доводити тут свої можливості та повноваження, ліпше з’ясуймо для себе скоренько кілька питань, а тоді вам дадуть спокій. Наскільки, звичайно, спокій у вашій ситуації можливий. То вам точно не дзвонили? Ми ж перевіримо, краще не брехати.

Зараз Горілий відчайдушно блефував. Припустивши, що вдова Коваленка та їхній спільний друг (чий статус ще треба точніше з’ясувати, надто вже впевнено він поводиться в чужому домі й надто непевно при цьому тримається) справді вирішили щось колективно приховати, не буде помилкою припустити, що обоє в зв’язку з цим чогось дуже бояться. В іншому разі ім’я та адресу так званої відьми Галина вже назвала. Та й Позняков, який, понад усякий сумнів, у курсі всіх родинних справ Коваленків, напевне дав би аналогічні свідчення. Ну, а люди, котрі чогось бояться, завжди проймаються загальним страхом викриття. Значить, вирішив Сергій, зовсім не буде помилкою припустити: Галина Коваленко має здригатися тепер від будь-якого телефонного дзвінка, передусім – невідомого.

– Не дзвонили, – машинально відповів Позняков, навіть не поцікавившись хто, і цим підтвердив підозри Горілого.

– Ще подзвонять, – пообіцяв Сергій. – Чи прийдуть. Чи підстережуть десь, не знаю. Словом, обов’язково якось попередять, аби ви далі мовчали, як мовчите.

– Про що мовчимо? – Позняков знову спробував закликати на підмогу логіку того, що зараз відбувалося.

– Гадаєш, я не знаю, хто ти такий? – раптом грубо перейшов на «ти» Горілий. – Ти ж знав, що мужика завалять. І жінка його знала! Навіть знаєте хто, і тепер граєтеся в партизанів-ковпаківців,[1]1
  Ковпаківці – бійці великого партизанського з’єднання, яке виникло на Сумщині під час німецької окупації 1941 року і яким командував Сидір Ковпак (1887–1967). Пізніше ковпаківці стали великим військовим підрозділом радянської армії. Сумщину після того часто називають партизанським краєм. – Тут і далі прим. авт.


[Закрыть] вашу мать!

– А ви… хто! – все ж таки Позняков намагався чинити хоч якийсь опір.

– Далі гратимешся – вважай, я – смерть твоя геройська! – рявкнув Горілий, аби остаточно перекреслити будь-яку спробу спустити розмову на гальмах, тим більше часу в нього на все про все лишалося не так уже й багато. – Бо мені не скажеш, ніхто нікого тут не захистить!

– Від чого захищати? – тепер Позняков уже не качав права, а лише просився.

– Ти мені це зараз і скажеш! Інакше той, кого ви тут так боїтеся, зробить усе, аби ви вже ніколи нічого нікому не сказали!

По очах колишній опер читати не розучився – навіть крізь скельця окулярів прочитувалося, що кирпатий Позняков дуже добре розуміє попередження незнайомця. Навіть усвідомлює – загрався, і нема смислу кричати: «Про що це ви говорите?», так треба було триматися від самого початку розмови. Тепер очкарик шукає можливостей зійти зі слизького без особливих втрат.

– Хто ви? – почувся за спиною Сергія жіночий голос, і чоловіки синхронно обернули голови в бік дверей, котрі вели, швидше за все, до спальні.

В проймі, закутавшись у важкий махровий халат, стояла коротко стрижена жінка, під очима асиметричними плямами темніли кола, і навіть цупкий халат не приховував її тендітності, коли не худорлявості.

– Не менший друг вашої родини, ніж ось він, – Горілий несподівано навіть для себе поміняв тон. – Галина?

– Галина, – підтвердила жінка. – Чого вам треба?

– Знати, чи залякували вас.

– І тому самі прийшли лякати? Я ж усе чула.

– Ніхто вас не лякає… Принаймні не лякає більше, ніж ви боїтеся тепер.

– Чого ж ми, по-вашому, боїмося? – Галина говорила тихо, поводилася трохи загальмовано, і Сергій списав це на ліки, котрими жінку від самого ранку шпигували. Хай там як, трималася вона цілком адекватно для того, аби відповідати на потрібні запитання.

– Галю, я теж говорив із вашим чоловіком, – почав Горілий.

– Тобто – «теж»?

– Неважливо, – відмахнувся Сергій, мазнувши поглядом – «не лізь, стій, мовчи!» – у бік Познякова. – Просто: я говорив із Миколою Коваленком за годину до того, як він зник. Хочете, опишу, який він на вигляд…

– Вірю. Далі.

– Микола обмовився, що ходив до якоїсь ворожки. Ви знаєте про це?

Відповіді не було. Галина Коваленко не знала, як треба відповідати незнайомцеві. І навіть поки що не вирішила, чи треба відповідати взагалі.

– Добре. Він сказав – до тієї жінки повели його ви. Це правда?

– Ні! – надто поспішно відповіла вона.

– Значить, він збрехав? Для чого це йому? Слухайте, люди, вас тут двоє і ви не здаєтеся ідіотами. Я тут неофіційно, а ось завтра знову припхаються офіційні особи, і їм теж відома ця казка про ворожку. З ними довго філонити не вийде. А я зможу зробити так, аби ніхто не дізнався, що це саме ви назвали адресу провидиці. Так видаватиметься, що міліція сама, без вашої допомоги, вирахувала цю особу. Чи та ворожка знає таке, що може зашкодити вам, Галино, особисто?

– Нічого вона не знає!

І – знову надто покваплива відповідь, проте – вже щось, жінка тепер хоч нічого не заперечує, не вдає з себе хворого незнайка.

– Тоді чому ж ви так уперто не кажете, хто вона така? З тією пророчицею як мінімум поговорити треба. На тлі нещодавніх подій, вибачте, таке бажання видається досить логічним. Аби, Галю, – тепер Сергій плавно перейшов на довірливий тон, – ваш чоловік не пішов у міліцію з якогось дива та не вирішив для чогось розказати про напророчену смерть, ніхто б вас про особу, котра цю смерть, власне, накликала, не запитав би ніколи. А вбивцю шукали б… не знаю… деінде. Міліція займається. До речі, – Горілий раптом аж стрепенувся, – хто б справді міг бажати Миколі Коваленку смерті, та ще й такої? Викрали, застрелили, підкинули труп під хату. У вас немає ніяких припущень?

Поки він говорив, друг сім’ї Позняков остаточно заспокоївся і знову спробував перейти в наступ.

– Слухайте, ви тут так зайшли із гонором… То лякаєте, то заспокоюєте, то знову залякування. Хто ви, звідки? Тільки не кажіть, що з міліції.

– Мене звуть Сергій. Для нормального спілкування цього вам поки що досить.

Галина знову включилася в розмову.

– Добре, Сергію, навряд чи ви справді зичите мені лихого. І дійсно від мене з тією ворожкою не відчепляться. Ви вгадали…

– Я – не гадалка, – машинально зауважив Горілий.

– …мені таки не вигідно, аби та жінка, про яку ми тут говоримо, дізналася, що це я допомогла міліції чи комусь там іще її знайти. Вона не ховається, просто обставини, за яких її тепер шукатимуть… Ну, ви розумієте… Словом, якщо я скажу вам, де її знайти, ви зможете зробити так, як обіцяли?

– На вас не подумають, – пообіцяв Горілий.

– Я вам телефон продиктую. Адреса… вона там не мешкає швидше за все. Просто приймає клієнтів… тобто відвідувачів.

– А це звідки знаєте?

– Колись прийшла без попередження – її там не було. Потім подзвонила, домовилася, то вона чекала.

– Гаразд, ім’я в неї є? Прізвище?

– Яке прізвище у ворожки, – мабуть, Познякову власне зауваження видалося мудрим, навіть дотепним.

– Звуть її Олеся.

– Як ви познайомилися? Через газету, інтернет?

– Вона не дає оголошень спеціально. Каже – тільки шарлатани і заробітчани так роблять.

– Вона, ця Олеся ваша, грошей із відвідувачів не бере?

– Бере, скільки дають. Каже – її призначення допомагати, люди самі визначають міру її допомоги та ступінь вдячності.

– Ух ти! А як нічого не дати?

– Не можна, – Галина пожвавилася. – Така прикмета є: ворожці треба пропонувати винагороду і не жадувати. Вона сама знає, хто й скільки може дати. Відчуває, розумієте?

– Ні. Ніколи не мав справи з медіумами. Значить, кажете, відчуває?

– Відчуває. І хто жадібний – того доля покарає.

– Цікаво, – Горілого справді починало цікавити все це. – Ну, і як же покарає? Так, як вашого чоловіка? Він пожалів зайву сотню гривень?

Уже говорячи так, Горілий зрозумів – перестарався. Галина знову замкнулася в собі, та й Позняков змінився на лиці.

– Зараз я запишу вам телефон, – сухо відповіла жінка. – Запитаєте в неї. Тільки ж ми домовлялися.

Вона розвернулася і зникла в спальні, машинальним рухом причинивши по собі двері. Позняков, потупцявши якусь мить, не стримався – поспішив за нею. До Горілого долинув гучний, хоч і нерозбірливий шепіт, так ніби один із них щось комусь забороняв робити, а другий вперто намагався зробити те, що надумав. Сергій навіть ступив крок уперед, аби краще розчути, – та розмова урвалася.

За мить зі спальні вийшов Позняков, тицьнув Горілому синій квадратик стикера з номером мобільного телефону і всім своїм виглядом дав зрозуміти: тема вичерпана. Взявши паперовий квадратик, Сергій запхнув його в кишеню штанів, кивнув на прощання. Перш ніж піти, глянув на годинник – тут на стінці висіли й весь час, поки йшла розмова, гучно клацали стилізовані під старовину ходики з явно декоративними гирьками, – і відзначив, що впорався з задумом досить швидко, розколов-таки вдову…

…Так Горілий зробив першу помилку з низки багатьох наступних. І всі разом, і навіть кожна окремо уже могли коштувати йому життя…