Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Розділ З
Конотопська відьма

Не таке воно велике, славне місто Конотоп. Знав його колишній опер-«убійник» Сергій Горілий, як свої п’ять пальців, причому такими закапелками часом доводилося лазити – хай Бог боронить. Але навіть при тому, що розколоти невеселу вдову вдалося досить швидко, все одно туди-назад за півтори години не встиг. Дві з невеличким гаком години гуляв, і Шпола, відчинивши, сердився цілком щиро.

– Мала, між іншим, тільки вклалася. Я вже тут сиджу, чекаю, звідки ж сьогодні тебе визволяти, – пробурчав напівголосно.

– А Лідка?

– Що – Лідка? – не зрозумів Шпола.

– Теж уклалася?

– Куди?

– Разом із малою. Спати.

– Лідка моя тут до чого? Сам де віявся?

– Думав.

Відповідь здалася Андрієві непевною.

– І надумав? – поцікавився він, аби хоч щось запитати. – Ти заходь, заходь, чого маячиш…

– Надумав. Лідки зараз треба. Жіночої допомоги.

Ідея, яку озвучував Горілий, спала йому на думку якусь хвилину тому, коли він заходив у під'їзд, хоча дорогою від удови Коваленко так і не вирішив остаточно, що робитиме далі. Тепер, коли його раптом осяяло, Сергій вирішив не зупиняти цей вдалий вечір на досягнутому.

– Ти можеш нормально говорити? Чи ти десь по дорозі ще знайшов і додав, аби думалося краще?

– Шполо, я тверезів і, здається, протверезів. Тому кажу тобі, як людина, здатна мислити тверезо: без Лідки твоєї зараз нічого в нас із тобою не вийде. Або сусідку гукай, куму, будь-яку жінку, кому довіряти можеш.

Нарешті Андрій розгледів – друг і справді вже не був не те що п’яним – навіть підпилим. І миттю згадав: давно не бачив Горілого, відвик від його манери плести свідому дурню, перш ніж сказати щось дійсно важливе у справі. А в тому, що весь цей час Горілий не просто нипав світом, а займався справою, і справа ця – напророчене вбивство підприємця Коваленка, сумнівів у Андрія вже не було жодних.

– Кажи, – мовив коротко, даючи зрозуміти – про все здогадався, тільки далі не второпає, що саме мусить відбутися.

– Не в коридорі ж, – Сергій скинув брудні черевики, проте лишився в куртці, пройшов на кухню, сів і вклав у кілька речень все, що він уже встиг зробити, і який результат вдалося отримати.

А потім іще кількома реченнями виклав власний план дій, до якого на цьому етапі підключалися сам Андрій і, що дуже важливо, його дружина Ліда.

– Так, значить, – промовив Шпола, поки не зовсім склавши в голові несподівану інформацію, і головне – ще не добравши, з якого боку до неї підступитися.

Горілий розумів його стан. Реалізація, в принципі, не була аж такою проблематичною. Начальству, тому ж Зарудному, сказав опер Шпола, цілком вистачало, що відомості про таку собі Олесю, котра займається чимось на зразок пророцтв, він отримав оперативним шляхом.

Розсекретити стукача жодному оперативнику не можна звеліти навіть офіційним наказом, якщо, звісно, такий ідіотичний наказ хтось колись напише.

Вже скоро як три десятки років з уст в уста передавалася легенда про начальника Сумської обласної міліції, призначеного на цю посаду після звільнення з відповідальної партійної посади на початку 1970-х років. Лишається таємницею, ким був цей чолов’яга до того, як його «кинули» на міліцію, і ким став потому, як за півроку після цього справді незрозумілого призначення його з таких самих незбагненних причин прибрали, «кинувши» на якусь іншу, не менш відповідальну ділянку роботи. Не зберігся і виданий ним унікальний історичний документ, якого, здається, нема навіть в архівах, але час від часу знаходяться менти, котрі начебто бачили наказ видавати стукачам посвідчення стукача. Насправді документ, котрий повинні були, за мудрим задумом нового керівника, вручати «барабанам», так буквально не називався. Але пояснювалася потреба в ньому ось як. Виявляється, оперативний склад карного розшуку дістає з каси певні суми грошей нібито на оперативні витрати. Насамперед – оплату цінних відомостей, що отримуються від добровільних позаштатних співробітників. Проте цих людей – стукачів – міліцейське керівництво в очі не бачило. А сам факт існування таких людей підтверджувався лише папірцем-розпискою, котра, за великим рахунком, є «фільчиною грамотою», може бути написана ким завгодно. Отже, є підозра, що так званих інформаторів не існує в природі. Гроші ж на їхню оплату використовуються оперативним складом для власних потреб. Звітність та облік у справі витрачання цих – не слід забувати! – державних коштів ведеться незадовільно. І коли вже такі витрати передбачені, то пропонується видавати кожному стукачеві спеціальний документ, із серійним номером, печаткою та вклеєною фотографією. З часом так буде простіше перевіряти, чи існує в природі ця людина, вимагати від інформатора звіт, і якщо його відомості не приносять користі, позбавляти винагороди. Коротше кажучи, новий міліцейський начальник пропонував стукачам приходити двічі на місяць у касу по аванс і зарплату, як це роблять усі радянські службовці. Та головне: інформація, не підтверджена письмово, з зазначенням номера посвідчення, не мала права бути реалізована.

Звісно, в міліції той легендарний чоловік довго не затримався не через своє новаторство. Та й ініціатива ця, як виявилося, не могла знайти підтримки, поки не прогулялася по інстанціях. Тоді, в тій країні, такі пропозиції хоч і розглядалися в Києві, але приймалися або не приймалися в Москві. Просто так, без бюрократичної підтримки, на рівні «Я наказав – ти виконуй!» у Радянському Союзі ці всі речі не проходили. Ось чому історія лишилася анекдотом – і ось чому пригадалася Сергієві Горілому саме зараз.

Припустімо, Зарудний не почне допитуватися, де саме і як Шпола накопав контакт пророчиці Олесі. Але, як і куди не пішла б далі ця справа, жінка, котру вже встигли охрестити «конотопською відьмою», – дуже важливий свідок. Значить, між нею і потерпілою проведуть очну ставку. Рано чи пізно – швидше рано, ніж пізно – або Зарудний, або ще хтось утаємничений обов’язково поцікавиться джерелом інформації. Ось тут сто відсотків спливе постать колишнього працівника карного розшуку Горілого, який не просто вишкрябав із вдови відомості, які вона чомусь приховувала від офіційних органів слідства, а й, очевидячки, діяв незаконними методами.

Яке там: будь-які дії та методи громадянина Горілого є незаконними. Адже він, учорашній в’язень, засуджений за корупційні дії та зловживання службовим становищем, з будь-яким міліцейським розслідуванням не може мати нічого спільного. Якщо, звісно, він не проходить по справі як фігурант.

Хто дозволив Горілому? Капітан міліції Андрій Шпола.

Ось над чим зараз міркував сищик. З ситуації, що склалася, виходів, як водиться, вимальовувалося два. Перший – реалізовувати інформацію офіційним шляхом, тим самим наражаючи на неприємності як себе, так і Горілого. Другий – прийняти Сергієву пропозицію, ризикнути, порушуючи службову субординацію до кінця, в чому вбачався серйозний мінус другого варіанту. Зате його врівноважував суттєвий плюс: вони йтимуть по гарячих слідах…

Вони.

Тепер уже вони. Подобається комусь чи ні, але Горілий став повноправним учасником розслідування навіть не відсьогодні, а ще з учорашнього вечора, коли вперше – і востаннє – побачив чоловіка, вбитого за кілька годин по їхній випадковій зустрічі.

Все це пролетіло в Андрієвій голові менш ніж за п’ять хвилин, і логіка підказувала: візьми телефон, набери номер Зарудного, розбуди, якщо спить, у двох словах поясни ситуацію, навіть не ховайся зі своїми розмовами від Горілого, нехай чує, нехай бачить дію відомої приказки про Платона та істину… Після того друзі нехай посваряться, це ж ненадовго, скільки разів вони гавкалися й мирилися, головне – збереться Горілий та поїде геть із міста, питиме в рідних Гайках іще якийсь час, відлежуватиме свободу, зате припинить крутитися під ногами, дратувати тих, кого Сергієві в його становищі дратувати, може, й не слід було…

Шпола взяв телефон.

Вийшов, лишивши Горілого самого, але ненадовго – повернувся в супроводі Ліди, яка, побачивши, котра година, тяжко зітхнула:

– Ви зовсім уже подуріли, мужики?

– Зовсім, – погодився Шпола, і це було не надто далеко від істини. – Але все одно ще не пізно. Пів на одинадцяту – не так страшно.

– Хоча б поясніть, скільки ви вже випили і чи не почекає ваша ідея до завтра.

– В нашій роботі, Лід, до завтра мало що може почекати, – промовив Горілий.

– А ти тут узагалі до чого?

– Бо все виметикував. Бачу, давно вже слід усе пояснити. Коротше, Лідо, – Сергій відліпив сідниці від підвіконня, зробив крок у її бік, тепер їх розділяв кухонний стіл. – Ситуація така: є жіночка, народна цілителька чи щось у такому дусі. Нам із нею треба терміново зустрітися, щиро переговорити. Вона з різних причин цього не хоче. І взагалі, наскільки я розумію, довіряє більше жінкам. Твій чоловік набере номер, а ти поговориш.

– Про що?

– Сам не знаю, – признався Горілий. – Аби спочатку відповіла.

– Хто ж тоді знає?

Ліда глянула на чоловіка. Той знизав плечима, сказав:

– Розумієш, тут особливий випадок. Зустрітися з нею треба спробувати чимшвидше. Бо виглядає так, що до ранку ця жінка цілком може змитися з міста. Якщо вже не дала драла. До того ж, боюся, офіційна розмова з нею нічого не дасть. Тому поки що її потрібно спробувати як мінімум умовити негайно прийняти тебе. Хай тільки скаже, куди їхати, – далі ми самі.

– Хто вона? – Ліда мала право знати.

– Не бійся, не вбивця. Поки що – цінний свідок, далі побачимо.

– Я дзвоню – вона не відповідає. Або каже, що таки справді не в місті й нескоро буде. Тоді як?

– Тоді ми дамо тобі спокій, – пообіцяв Горілий. – І завтра твій чоловік дасть цій інформації офіційний хід. Підключаться всі, кому треба підключатися в таких випадках. Один дзвінок, Лід. І бреши, наче на допиті.

– Ніколи не була на допитах.

– Скажи ще – ніколи не брехала.

– Одного разу було, – призналася Ліда з серйозним виразом обличчя.

– Коли це? – стрепенувся Шпола.

– Коли за два місяці по нашому весіллі тебе, чоловіче, підрізали ножем у якомусь притоні, а я переконувала себе, що не знала, за кого виходила заміж і що мене чекатиме далі. Давайте номер, комбінатори ви… великі…

Звіряючись зі шпаргалкою, Шпола набрав потрібний рядок цифр. Приклав трубку до вуха, боячись почути, що абонент не зможе прийняти дзвінок або перебуває поза зоною досяжності, та виклик пішов, і Андрій простягнув трубку дружині. За кілька секунд Ліда вже говорила, причому – голосом і тоном, якого від неї чоловік ніколи не чув:

– Доброго вечора, вибачте, що так пізно турбую, я з Олесею говорю? Пробачте, ради Бога, ще раз, не знаю, як по-батькові… Просто Олеся, дякую… Мені знайома одна дала ваш телефон, довго не хотіла давати, просила вам її не називати… Не знаю вже, що робити, чоловік із дому пішов… Навіть не знаю, на кого думати, куди… Мені сказали… Добре… – зробила характерний жест рукою, Шпола тут-таки підсунув їй папірчик і ручку, Ліда почала писати. – Гаразд… Хапаю таксі й буду…

Закінчивши, видихнула, наче несла важку сумку з базару додому пішки по слизьких зимових вулицях.

– Не здивувалася навіть, – промовила, знизавши плечима. – Я б здивувалася на її місці.

– Тому, мабуть, вона на своєму, – сказав Горілий.

Адреса «конотопської відьми» була записана поруч із її телефоном.

Панельний будинок на Кубі, одній із міських околиць, нічим серед таких самих домів не вирізнявся. Це й пізнього вечора, коли ліхтарі не горять, можна помітити. За звичкою великих міст, такі забудови іменували «спальниками», і якось Горілий краєм вуха чув по телевізору бурхливий виступ такого собі прогресивного архітектора, котрий розводився: «Правильно, правильно, такі райони тільки спальними і називали! Тут лише спати можна, жити тут нормальній людині неможливо! Не для життя вони будувалися – для спання! Ось і занурилися у вічний летаргійний сон!» Що мав на увазі промовець, за що і проти чого повстав – Сергія тоді, та й тепер, зовсім не хвилювало. Бо він не погоджувався з тим архітектором: для спання призначені передусім центральні частини міст.

Хоч Конотоп узяти: не великий, але й не маленький. Однак цілодобових шинків чи інших місць для розваг проти ночі тут знайти складніше. Зате на околицях, хоча б тут, на Кубі, нічне життя активніше за денне. Сюди, подалі від центру, переміщаються зали з барами та гральними автоматами. Тут в орендованих під розважальні заклади підвалах тишком-нишком продають і купують наркотики, хоча оце «тишком» – хіба про людське око, бо насправді в місті не секрет, де можна о будь-якій годині ночі отримати задоволення, за надання яких світить цілком серйозна кримінальна відповідальність. Тут-таки, в тиші безликих забудов, функціонують приватні апартаменти повій і міні-борделі. Якщо хтось переховується від правосуддя – на околиці ліпше не потикатися. Це лише на перший погляд тут усі між собою пов’язані тотальною причетністю до дрібного, середнього чи великого криміналу. Насправді більшість «точок» міліція не квапиться прикривати лише через те, що їхні власники за гарантію недоторканості – досить хистку, проте хоч якось забезпечену, – здебільшого здадуть «гарячого» перехованця з тельбухами. Такі випадки в практиці Горілого і Шполи вже траплялися, і неодноразово.

І, не змовляючись, вони дорогою на Кубу дійшли висновку: ця пророчиця Олеся (або жінка, яка видає себе за пророчицю і називається відвідувачам Олесею) не дуже-то й ховається. При тому, що околиці зазвичай неспокійні в кримінальному плані, будь-які дива сприймаються тут як належне. Насторожити і налякати міську околицю здатне тільки щось таке, що не вписується в тутешню систему координат.

Пророчиця Олеся, ким би вона в результаті не виявилася, в таку систему цілком вписувалася.

Набравши наперед названий код, Шпола прочинив двері під'їзду і, перш ніж зайти, за інерцією сторожко роззирнувся, хоча навіть за бажання нічого не зміг би побачити: березнева темрява цього вечора була дуже густою, зовсім не ворушилася. Але Горілий, піддавшись силі звички, теж глянув навсібіч, так само не вгледів нічого підозрілого, але, хай там як, відчував себе якось незатишно. Списавши свій стан на те, що вперше в житті йде допитувати справжню провидицю, Сергій, зайшовши за Шполою, надто рвучко зачинив двері. Вони грюкнули так, аж сам Горілий мимоволі здригнувся, а Шпола – той узагалі сіпнувся, напівприсів і розвернуся в русі, чекаючи нападу ззаду і готуючись дати відсіч. Зрозумівши, що сталося насправді, Андрій крізь зуби матюкнув порушника спокою, рушив до ліфта, натиснув кнопку виклику і не почув характерного гудіння.

– Приїхали, – буркнув ззаду Горілий. – Сьомий поверх.

– Без тебе знаю, – огризнувся Шпола і пішов сходами, для чогось квапливо перестрибуючи через дві сходинки.

Коли чоловіки нарешті дісталися потрібного поверху, трошки захекавшись на ходу, Шпола, не даючи собі часу, аби віддихатись, подзвонив у двері квартири без номера – єдиної на поверсі, як і попереджали Ліду по телефону.

Двері відчинилися майже відразу.

Так ніби той, хто впускав пізніх гостей, точно знав, коли вони прийдуть, і лиш чекав, поки підійдуть до дверей.

Чоловіки зробили крок у напівтемряву – світла всередині не вмикали, проте тут мерехтіло сяйво, джерело якого Горілий побачив відразу: світилося з-за прочинених дверей кімнати, що була просто перед ними.

Тут було якось тихо, і водночас – настільки незатишно, наскільки може видаватися позбавленим затишку помешкання, де штучно відтворена таємнича атмосфера приводила в трепет вразливі натури й насторожувала бувалих ментів, нехай один із них уже давно не ловить убивць, а другий, сидячи якось у засідці, бачив, як підлітки намагаються принести в жертву бродячого кота за якимсь лише їм відомим ритуалом, і не мав права заважати їм, бо той, на кого влаштовувалася засідка, затримувався і, до речі, так у пастку й не втрапив. Прикро, що й новоспечених окультистів теж довелося відпустити, навіть не шугонувши…

Жінка, яка перебувала тут, ніби зливалася з напівтемрявою, сама намагаючись стати її частиною. Принаймні темний одяг на ній і темне довге, до плечей, розпущене волосся свідчили про це. Вона ні слова не сказала, лише тихим привидом перемістилася з коридору в мерехтливу кімнату, і Горілий зі Шполою, ступивши за нею, нічого особливого там не побачили: запалені свічки, розставлені на підлозі й на підвіконні в довільному порядку, журнальний столик, обабіч якого теж притулилися дві свічечки, стілець з одного боку, крісло – з протилежного. Мимоволі Сергій почав рахувати про себе свічкові вогники, налічив шість із тими, що на столі, а тим часом жінка, підійшовши до вікна, повернулася до гостей і заговорила звичайним, трошки хрипкуватим голосом, котрий так не пасував до загальної нарочитої театральності атмосфери.

– Хто з вас Ліда?

– А хто більше схожий? – бовкнув Горілий.

– Припиніть, – голос жінки звучав рівно, без жодних емоційних ноток, так ніби своїми словами вона монотонно лупить у якусь одній їй відому точку. – Не буде ніякої Ліди. Я знала, що прийдете ви.

– Тоді давайте по порядку, – Шполі подобалося, коли від самого початку всім усе зрозуміло. – Ввімкнімо світло, загасімо ці свічки, поговорімо серйозно.

– А в мене тут усе серйозно, – так само монотонно промовила жінка. – Якщо ви гадаєте, що прийшли в цирк і я вам зараз почну тут кроликів із капелюха витягати чи вогнем плюватися – ви дуже помиляєтесь. У такому разі вам ліпше відразу піти.

– Ну, відразу ми не підемо.

Шпола вмостився на кріслі, відсунувши при цьому столик, від чого полум’я свічок хитнулося, відбивши на стіні химерні тіні, – на мить Горілому здалося: ось зараз із напівтемряви вилізе чорна рука з розчепіреними пальцями, кожен із яких закінчуватиметься довжелезним – завдовжки із сам палець, як не більше! – нігтем, почне рости, рости, потім ухопить…

От же ж бісів дитячий кошмар!

– Якщо ви ввімкнете електричне світло, розмови не вийде, – мовила жінка. – Я не зможу вас бачити.

– А так можете?

– Так – можу. Людину видно, лише коли є природне освітлення.

– Зараз тут хіба природне? – Горілий жестом обвів свічки.

– Це – природне світло, – правила своєї жінка. – Свічки воскові, не ваш магазинний парафін. Віск справжній, той, який дають бджоли. Значить, у цьому воскові – енергія сотень бджіл, – тепер Сергієві здалося, що вона вже говорить, ні до кого не звертаючись, просто вивергає слова з рота у власноруч створену напівтемну порожнечу. – Бджоли беруть свою силу, літаючи з квітки на квітку. Квіти розквітають, живлячись сонячною енергією. Далі пояснювати чи й так усе ясно?

Запала тиша – кожному з чоловіків раптом гостро закортіло, аби на питання цієї жінки відповідав інший.

– Тобто ви хочете сказати… – Горілий обережно добирав правильні слова. – Ну, значить, це так ніби бджоли зарядили віск цією самою сонячною енергією… Чи як?

– Ви швидше шурупаєте, ніж мені здалося, – зовсім не відчувалося, що жінка іронізує – вона далі не виказувала жодних емоцій. – Енергія сонця – це суть енергії життя. Саме ця енергія допомагає мені бачити при світлі цих свічок те, чого неможливо побачити, принесіть ви сюди хоч прожектор, чи що там іще всіх сліпить.

– По-моєму, – озвався зі свого місця Шпола, – ви зараз морочите нам голови.

– А по-моєму, – жінка навіть не обернулася в його бік, – це ви прийшли до мене, причому – пізно ввечері та обманом.

– Так, – сам до себе мовив Шпола, відчуваючи, що спілкування йде не на рівних і він утрачає контроль над ситуацією – ця дивна жінка вже змушує їх виправдовуватися. – Так, – повторив він. – Давайте без ваших штучок.

– А нема ніяких штучок, – почулося у відповідь. – І не буде.

– Тоді я ввімкну світло, – Горілий ступив крок до стіни, де вже помітив у напівтемряві вимикач.

– І нічого не дізнаєтесь, – зауважила жінка.

– Що ми повинні дізнатися?

– Не знаю. Для чогось же ви сюди прийшли.

Розмова явно починала заходити на друге коло.

– Давайте спочатку, – скреготнув зубами Шпола. – Вас звуть Олеся?

– Моє ім’я важливе для вас? – знову питання наражається на питання.

– Треба ж якось до вас звертатися…

– Може, документи перевірите?

Знову глухий кут. Вони вже хвилин п’ятнадцять говорили – або, скоріш за все, їх змушували весь цей час говорити ні про що. Бджоли, віск, сонячна енергія – тільки не те, заради чого вони сюди прийшли.

– То вас звуть Олеся, – тепер не запитав – просто уточнив Шпола.

Жінка мовчки кивнула. Андрій розумів – далі розмова мусила б піти по порядку, тільки він, хоч убийте, не відчував, яким саме повинен бути цей порядок. Не відчував цього, схоже, і Горілий. Та Олеся, скориставшись правом хазяйки, сама повела розмову далі.

– Як звати вас – мені насправді не важливо. Але коли вже пішло таке знайомство, назвіть свої імена.

– Слухайте, – Горілий ступив крок до неї. – Вас звуть Олеся. Ті, хто давав ваші координати, казали: ви наче як займаєтеся пророцтвами. Щойно ви заявили, нібито чекали саме нас, тобто – що прийдемо ми, а не жінка, котра дзвонила і вкручувала вам, чесно признаюся, іржаві гайки. Де логіка, можете сказати? Ви ж повинні знати, кого з нас і як звуть, хіба ні?

– Ні, – відповів рівний голос. – Ви тільки-но зайшли в цю кімнату, під світло моїх свічок, а я вже побачила все, що мені потрібно. Хоча… – тут Олеся вперше трошки знітилася, – я зараз неправильно сказала. Я справді дещо побачила, проте мені цього побаченого зовсім не треба. Так, як мені особисто не потрібно все, що я бачу про кожного з тих, хто приходить до мене. Але хіба все, бачене нами день у день довкола себе, так уже потрібно кожному з нас? Я дещо побачила. І нічого не зміниться, якщо я знатиму ваші імена. До того ж, шановний, я попереджала: циркових атракціонів не буде. Зокрема – гри в «угадайку».

– Мене звуть Сергієм, – вирішив не сперечатися з нею Горілий. – Мій колега – Андрій. Тепер ваша черга: займаєтесь пророцтвами чи ні?

Прозвучало все це дещо грубувато, абсолютно не дипломатично, навіть якось по-підлітковому: «Павле Андрійовичу, ви – шпигун?»[2]2
  Фраза з популярного в Радянському Союзі телевізійного серіалу «Ад’ютант його превосходительства» (режисер Євген Ташков, 1970 p.), яка відразу стала жити окремим життям, перекочувавши в розряд крилатих. Запитання «Ви – шпигун?» поставив «червоному» розвіднику Павлові Кольцову підліток-ідеаліст Юра Львов, його вихованець. Відтоді цитату використовують, коли треба продемонструвати чиюсь наївність, простоту і хлопчачу прямоту в бажанні дізнатися очевидну правду, а також – просте запитання, на яке неможливо дати таку саму просту відповідь.


[Закрыть] Проте Олеся жодним чином не відреагувала на такий відверто солдафонський напір, лише голосно зітнула.

– Займаються, до вашого відома, бізнесом… чи політикою, кому як зручніше. Пророцтвом, як ви кажете, ось так займатися, наче свинарством, неможливо. Якщо хтось каже, що займається такими речами, не слід йому вірити. Я просто бачу, ось і все. І то – не завжди. Ви знаєте, хто така Дельфійська Бджола?

– Дельфінська? – уточнив Шпола, аби лиш не мовчати.

– Дельфіни тут ні до чого, – сказала Олеся. – Дельфійська Бджола – так звали пророчицю з Дельфів, де стояв величний храм богу Аполлону. Ім’я Дельфійській Бджолі було Піфія, і кожна її відповідь вважалася пророцтвом.

– Значить, бджіл і сюди пристебнули, – підсумував Горілий. – Може, ще щось корисне нам скажете?

– Про бджіл?

– Хоч би й так.

– Ви впевнені, що хочете це почути?

– Ми вже багато чого від вас почули.

– Ви від мене ще нічого не чули, – монотонно парирувала Олеся. – Бджолою пророчицю Піфію нарекли не просто так. Бджоли та все, пов’язане з ними, а це – мед і віск, прямо стосуються життя і смерті як життєвого фіналу. Догорить воскова свічка – чиєсь життя догоряє.

Тепер чоловікам остаточно відібрало мову. А Олеся, яка враз ніби стала більшою – чи це здалося, адже так не буває! – заговорила, карбуючи кожне слово, вагу якого Горілий справді почав відчувати на собі:

– Дельфійську Бджолу часто питали про смерть. І прорікала вона смерть. І ЗБУВАЛИСЯ. ПРОРОЦТВА. ЇЇ.

Далеко внизу, за вікном, сновигали поодинокі машини.

Незважаючи на незвичність ситуації, Горілий все ж таки встиг трошки адаптуватися до всіх цих свічок у темній кімнаті, тому спробував оцінити обстановку і зробити про себе деякі висновки. Наприклад, якщо ґрунтуватися на аксіомі, що помешкання може багато розказати про того, хто в ньому живе, то ця квартира або виявилася винятком із правил, або не вкладалася в жодні правила, або – і це взагалі видавалося дивним – Олесі з її, назвемо це так, здібностями глибоко плювати на бодай елементарний комфорт.

Почати з того, що квартира – однокімнатна. В єдиній кімнаті, крім крісла, столу та свічок, нічого більше не було. Планування цих блочних будинків по всій країні стандартне, Горілий знав його досконально, тому навіть не припускав, що ліжко, розкладний диван чи софа притулилися на кухні. Правда, огляду квартири вони не здійснювали, бо насправді на те не було потреби. Але чомусь Сергій був переконаний: більше жодних меблів вони тут не побачать.

Де ж у такому разі спить ця пророчиця?

Друге, що впадало в око, а точніше – у вуха, – шум машин за вікном. Будинок стояв поруч із трасою, туди ж виходили вікна, і з часів, коли Господь створив склопакети, мешканці радянських будинків, де менш за все архітекторами планувався затишок, масово почали відокремлюватися від гамірного зовнішнього світу щільними імпортними віконними рамами. Очі вже остаточно призвичаїлися, і Горілий звернув увагу: в цій квартирі не лише старі допотопні віконні рами, а й відкритий балкон. Його не склили ще з часів, коли цей будинок заселили щасливими «черговиками». І сьогодні балкон так і лишається відкритим усім вітрам та зовнішнім звукам.

Шпалери в одному місці відклеїлися від стіни. Спочатку Горілий списав це на оптичний обман, створений мерехтінням свічок, але тепер переконався: тут давно не робили ремонту, щонайменше років десять, як не більше.

Поки що він не знав, до чого застосувати свої висновки і які припущення робити на їхній основі. Він узагалі не знав, як слід поводитися в гостях у відьми. Судячи з того, як тримався Шпола, він теж не зовсім розумів, що відбувається і свідком чого вони з Сергієм є. Мовчала й Олеся, вочевидь, уважаючи: вона сказала все, що треба знати незваним гостям. До того ж вона говорила речі, абсолютно не знайомі оперативникам, колишньому і діючому. Шпола вчився у Харкові, в міліцейській академії, Горілий взагалі прийшов у розшук із вуличного патруля, закінчивши потім для годиться школу міліції. Ані перший, ані другий не вивчали нічого, що було б пов’язане з міфологією, окультизмом та іншими речами, котрі не піддаються раціональному поясненню і до яких складно, практично неможливо застосувати жодну зі статей кримінального кодексу.

– Зараз ви намагаєтесь довести нам, що ви, немов та… як її… Піфія, можете щось там передрікати і це збудеться, вірно? – спробував Андрій повернутися по короткій паузі до більш звичних йому матерій.

– Я нікому нічого не намагаюся довести, – знову завела своє Олеся. – Мені нема потреби переконувати вас у чомусь. Ви прийшли до мене. Я можу хіба здогадатися, для чого. І сказати все, що побачила, якщо вам це цікаво і якщо, звісно, ви готові взяти мої слова до уваги.

– Може, ви присядете? – запитав Горілий.

Олеся мовчки взяла стілець, напіврозвернула його так, аби опинитися між двома свічками, поставленими на підлозі, вмостилася і, мов та школярка-відмінниця, склала руки на колінах. Горілому теж набридло стояти, але місця йому не лишилося, тому він, недовго думаючи, опустився на підлогу, вперся спиною об стіну.

– Тепер давайте по порядку, – промовив він. – Ви давно тут мешкаєте?

– А хіба це має значення? – знову не подив, лише констатація факту.

– Послухайте, – Шпола, аби дати старт ходу власних думок, ляснув себе по колінах. – Я не знаю, що і для кого ось тут і тепер має значення. Ми не знали, кого побачимо і що почуємо. Ви розповідаєте нам казочки, вдаєте з себе невідомо кого, тоді як є кілька цілком конкретних запитань, на які ми хочемо отримати відповідь бодай і в такій обстановці. Якщо вам для того, аби чітко, повторюю, Олесю – чіт-ко! – відповідати, потрібне ось таке освітлення, заради Бога! Бо поки що ми просто бесідуємо. І якщо результат бесіди мене особисто, Олесю, не задовольнить, я просто зараз викличу наряд, затримаю вас, замкну в кімнатці з ґратами – й ось там побалакаємо.

Хоч про Піфію, хоч про шміфію. Домовилися?

Для відповіді Олесі знадобилася пауза тривалістю в хвилину.

– Значить, ви все ж таки з міліції, – сказала нарешті вона. – Не ви двоє, а саме ви, Андрію. Це ж ви Андрій, правильно?

– А ви хіба досі не зрозуміли?

– Спочатку я знала: дзвінок жінки на ім’я Ліда обернеться появою двох мужчин. Потім, коли ви зайшли сюди і стали під світло свічок із бджолиного воску, під світло Матері-Бджоли, праматері всіх пророчиць, я побачила: один із вас має владу, другий ходить під мечем…

– Під яким іще мечем? – не витримав Горілий.

– Під мечем долі, – спокійно відповіла Олеся, від чого її слова зрозумілішими не стали. – Я не знала, що то за влада. Влада має різні втілення, вона різнолика.

Ось тепер ви, Андрію, прямо дали зрозуміти, від якої ви влади.

– Тепер ви скажете, мабуть, що міліція і закон не мають над вами чи такими, як ви, жодної влади, – зазначив Шпола.

– Закони є. Вірніше, не закони – Закон. Він один – Закон Життя. Над ним ніхто не владний. Той, хто мусить померти, помре, хай який буде багатий і знаменитий. Той, хто мусить його пережити, переживе, хоч зачиняйте бідолаху в камеру без вікон і моріть голодом. Ви, – Олеся простягнула руку в бік Шполи, – владні наді мною, бо я – тіло. Та ви не владні над собою.

Горілий відчув, як голова паморочиться від усього цього набору слів, котрий він не міг і не готовий був перетравити.

– Послухай, ти, тіло, – озвався він зі свого місця, намагаючись говорити голосом вуличного патрульного. – Хоре нам тут мозок прати, ага? Це друг у мене терплячий, а наді мною, як ти кажеш, меч. Що ця хрінь значить – потім розберуся. Тільки думаю, нічого хорошого, правильно?

– Нічого хорошого, – грубість не вибила Олесю з колії. – Але ми тут із вами поки що говоримо про речі, які до жодного з вас не мають стосунку. Ви прийшли сюди не через своє, правда? Вас привело до мене чуже горе. Чужа смерть. Я права?

– Чия смерть? – швидко запитав Шпола. – І що ви про це знаєте?

– Помер мужчина. Він мусив померти.

– Чому це відразу – мусив?

– Бо він був тут. І я побачила над ним тінь смерті.

– Про кого ми зраз говоримо?

– Мене не цікавлять паспортні дані тих, хто приходить сюди.

– Чотири дні тому. Пригадали?

– До мене приходять по десятку людей щодня. Чотири дні тому, – Олеся на мить замовкла. – П’ятеро жінок… Мужчина один. Легше згадати – звали Коля… Микола…

– Прізвище?

– Не знаю. Микола. Все.

– Чого хотів?

– Не знаю. Сказав – тоскно на душі. Я сказала – смерть недалеко. Він не повірив, посміявся навіть, пішов. Значить, помер-таки? Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху.

– Олесю, тепер ми перейшли нарешті до конкретної розмови. Ви за візит, чи як це там у вас називається, гроші берете?

– З вас не візьму нічого.