Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Нічого не міняється, – Горілий кивнув на кучугуру.

– Без тебе – ніяк, – розвів руками Шпола.

– Ні, Андроне, хай краще все це – без мене.

Він знову кивнув на злих розхристаних патрульних, котрі без особливого успіху намагалися підняти з підлоги затриманого, марно чекаючи на допомогу збоку: всі, хто у цей час перебував у черговій частині, включно з капітаном, котрий лише кивнув звільненому Сергієві, наразившись на його погляд, стежили за потугами молодих міліціонерів з глядацьким азартом футбольних уболівальників.

– Ти як? – Шпола відзначив рубець на правій щоці, не дуже глибокий, проте помітний, але раніше цієї особливої прикмети в друга не було. – Наші подарували?

– Наші, – підтвердив Горілий. – Тільки не ваші, а імєнно наші.

Аби наочно показати, наскільки широке це поняття, Горілий зобразив руками неправильної форми коло.

Захекані патрульні радилися, що їм робити із тушею, яка розляглася на підлозі, потроху починаючи заспокоюватися.

– Він зараз засне, хлопці, – попередив Сергій.

– Я йому, блін, зараз засну… – один із патрульних відповів, навіть не обертаючись у бік порадника.

– В смислі – «наші»? – не втямив Андрій, смикнувши друга за рукав куртки.

– У прямому. Засуджений мент хоч нібито й зек, а насправді – все одно ж мент, – пояснив Горілий. – Там, де я сидів, у Мені, всі наші. Але ж порядки все одно зонівські. Ну, була історія, – він торкнувся шраму пучками пальців. – Слухай, чого ми тут стоїмо?

– Ти мені краще скажи, за яким чортом ти сюди взагалі влетів.

– А, це…

Горілий відмахнувся, і в цей час п’яний на підлозі, застогнавши, почав блювати.

– Твою мать! – дружним дуетом вигукнули патрульні.

Глядачі не менш дружно зареготали. Правда, регіт швидко захлинувся – заригана підлога чергової частини насправді нічого смішного собою не являла. Від безсилої люті один патрульний загилив затриманому носаком, що викликало новий блювотний спазм.

– Це вже щось, – зауважив Горілий. – Тепер діло буде.

– Яке ще діло? – тепер патрульний розвернувся до нього, воліючи глянути, хто ж це тут такий розумний.

– Таке, як треба. Зараз він проблюється і трошки очуняє. З ним хоч поговорити стане можна.

– На хріна мені з ним говорити? – огризнувся патрульний.

– А на хріна було його сюди везти? – парирував Горілий.

Швидкої відповіді жоден із патрульних не мав. Можливо, обоє тільки тепер починали усвідомлювати глибинну суть поставленого запитання: вони ж насправді привезли собі шматок марудної роботи, підхопивши сильно «врізаного» мужика, який нічого не зробив, крім того, що десь справді дуже сильно нализався.

У цей сам час двері відчинилися, і з вогкого темного березня зайшов чоловік.

Новий відвідувач був схожий на сотні тисяч, якщо не мільйони невисоких русявих мужчин середнього віку, які носять мушкетерську борідку, при цьому старанно голячи вуса. На тлі сищика Шполи в потертій, проте ще добротній шкірянці, Горілого у виклично новій, але все одно – на речовому базарі в Конотопі купленій плямистій, під військову зробленій курці, а тим більше – поруч із розхристаними пацанами в міліцейській формі та їхнім затриманим у ще не так давно чистому довгому плащі, цей, із борідкою, вигляд мав дещо чужорідний.

Заклопотані своїми справами Шпола й Горілий не звернули б на «мушкетера» уваги, якби він, трошки потупцявши на місці, немов збираючись із важливими думками і наважуючись на крок, який довго відтягувався, сам не звернувся до них:

– Будьте ласкаві, а мені куди?

Запитання прозвучало настільки просто і безхитрісно, що Сергій Горілий не знайшов нічого іншого, як відповісти в тон:

– Туди!

– Я серйозно, – сказав «мушкетер».

– Так і я серйозно!

– Залежно, що вам треба, яка у вас справа, – втрутився Андрій.

Прогнози Горілого тим часом почали справджуватися: п’яний поволі починав адекватно сприймати довколишній світ. Ставши на чотири, він крутив головою та стогнав, усвідомивши, куди потрапив і що накоїв. Патрульні поки не чіпали його – все погане, що могло статися з ними цього мрячного вечора, вже сталося.

– Життя і смерті, – відказав «мушкетер».

– Що – «життя і смерті»? – не відразу включився Шпола.

– Справа в мене життя і смерті, – терпляче пояснив «мушкетер» і додав: – Моєї. Я повинен померти. Мені сказали…

– Шановний, – зітхнув Горілий, втручаючись у справу, яка його, недавнього зека, більше не мала б обходити. Але ж, як то кажуть, колишніх оперів не буває. – Якби кожен із нас не мусив колись померти, місця для людей на планеті Земля давно б не лишилося. І ми всі, – він обвів присутніх жестом, – почали б убивати одне одного набагато частіше, ніж це трапляється тепер. Людству без смертей просто стало б тісно.

– Бачите, ви мене не розумієте, – «мушкетер» аж випромінював терплячість. – Тому я й запитую, куди мені пройти, аби хтось зміг мене вислухати і вжити якихось заходів.

– Заходів для чого? – Шпола вже шкодував, що почав розмову – серед дев’яноста тисяч жителів Конотопа завжди знайдуться ще не знайомі йому особисто міські божевільні.

– Щоб я не помер, – просто відповів «мушкетер».

Затриманий п’яниця поволі спинався на рівні ноги, гидливо дивлячись на свої забруднені долоні.

Андрій рішуче витяг із кишені службове посвідчення.

– Карний розшук. Капітан Шпола, «убійний» відділ. Кажіть чітко: що у вас сталося? Що ви там про життя і смерть говорили? Вам погрожують? Хто? Чому?

Від такого несподіваного натиску «мушкетер» аж позадкував.

– Тобто ви займаєтеся розслідуванням убивств, я вас правильно зрозумів?

– Правильно.

– А ваш колега? – він перевів погляд на Горілого.

– І мій колега, – Шпола зиркнув на Сергія, чекаючи з його боку заперечень, та Горілий вирішив промовчати.

– А заяви ви приймаєте?

– Якщо ви знаєте про злочин, що готується, і хочете його попередити, заяву у вас прийме черговий. А далі ми вже з’ясовуватимемо, що до чого. Якщо, звісно, це по нашій лінії.

– Ось я й не знаю, – знову завів своєї «мушкетер». – Поки що мені просто сказали, що скоро я повинен померти.

– Погрожували? – повторив Шпола, помітно втрачаючи терпіння.

– Та ні… Просто сказали…

– Залякували?

– І не залякували. Знаєте, я, мабуть, даремно прийшов… Хоча… хто його знає… Просто хотів заяву залишити… Щоб у міліції лишилася, про всяк випадок. Ну, що я не сам… Коли щось там…

Тон «мушкетера» починав категорично не подобатися Горілому. Трохи потіснивши сищика плямистим плечем, він запитав коротко:

– Як вас звати? Документи є при собі?

– Звати мене Коваленко Микола… Іванович… Коваленко… Проживаю тут, у Конотопі, підприємець… приватний… А знаєте, про паспорт я якось не подумав…

– Чому ви прийшли саме зараз і саме – в міліцію? – тепер розмова плавно перетворилася на допит.

– Я ж вам кажу: мені напророчили скору смерть. Тиждень тому… Ні, п’ять днів тому, п’ять… Коли і як помру, не сказали, просто попередили.

– Хто?

– Жінка.

– Ваша?

– Ні, просто жінка. Чужа. Ворожка.

Чоловіки перезирнулися. В практиці кожного з них дотепер не траплялося жодного випадку, коли людина від ворожки відразу йшла в міліцію.

– Ви хочете заявити на неї? – уточнив Шпола.

– Не на неї, – терпляче пояснював Коваленко. – Вона мені нічого поганого не зробила. Просто я не вірю в оце все… Не вірю у ворожіння, пророцтва, долю, карму…

– Для чого ж тоді до ворожки ходили? – поцікавився Горілий.

– Дружина порадила. Сама до неї ходить, мене умовила. Мовляв, мій душевний стан її турбує. Мене він теж турбує. Криза, бізнес сиплеться…

– Але все одно сходили?

– Сходив. Ну, я однаково в це не вірю. Тільки пророцтво, чи як там воно називається, звучало досить переконливо. Але я помирати не збираюся. Тому й вирішив написати про всяк випадок заяву, зафіксувати в міліції: я, Микола Коваленко, був попереджений про те, що найближчим часом піду з життя. Приймуть, як гадаєте? Ви ж займаєтеся вбивствами…

Чоловіки знову перезирнулися.

– Вбивствами – але не смертями, – промовив Шпола. – Смертями займається морг. Померти можна від чого завгодно.

Він хотів іще щось докинути, та в кишені враз задзвонив мобільник. Побачивши прізвище абонента, висвітлене на дисплеї, сищик показав телефон Горілому.

– Давай, – блазнювато підбадьорив той друга. – Начальство дзвонить.

Патрульні, оточивши затриманого, щось наввипередки намагалися йому довести.

Коваленко замовк, чекаючи все ж таки на пораду своїх нових знайомих.

– Слухаю, – відповів Шпола, справді послухав якийсь час, глянув на Горілого. – Тут. Ми ще у відділі… Гаразд… Так, будемо. Є.

Ще поки сищик говорив, Сергій заперечливо похитав головою. А коли той завершив розмову, сказав:

– Не будемо. Вірніше, ти, коли хочеш, їдь, куди покликали. Хоча… Це ж твоє начальство, тут хочеш – не хочеш, а треба…

– Сірий, ти даремно, – до дивака, якому хтось там напророчив смерть, опер миттю втратив інтерес. – Я все розумію, але тут не той випадок. Семенович правда допомогти хоче…

– Одного разу вже допоміг, – обірвав його Горілий.

Двері відділу знову відчинилися. Потіснивши «мушкетера» Миколу Коваленка, котрий так і не пройшов далі, терпляче чекаючи корисної поради, всередину головою вперед пірнув чоловік у брудному пальті, руки якого були скуті за спиною кайданками. Ці руки майже вертикально тримав дебелий розпашілий сержант без кашкета. Його кашкет м’яв у руці напарник, молодший з виду й помітно збуджений. Власне, зігнутися навпіл і просуватися, буцаючи повітря перед собою, затриманого змушував саме цей прийом, застосований сержантом. «Суглоби точно доведеться вправляти», – машинально відзначив про себе Горілий, який сам неодноразово змушував затриманих рухатись ось у такий спосіб. Затриманому боліло – він викрикував щось незрозумілою мовою: жодну з мов народів Кавказу колишній працівник карного розшуку Сергій Горілий не знав, але хоча б міг визначити, що до відділу затягли або першого, або, швидше за все, чергового за цей вечір кавказця.

– Дарма ти, – повторив Шпола. – Зарудний каже…

– Мені до одного місця, що каже твій Зарудний! – урвав друга Горілий. – Хочеш – паняй до нього сам. Послухаєш і мені передаси. Я поміркую.

– По-моєму, Сірий, ти не в тому становищі тепер, аби ставати в позу…

Горілий відзначив: Андрій далі тримає трубку біля вуха, ледь відсторонивши. Свідомо він так робив чи ні, але той, із ким капітан розмовляв, добре чув їхню розмову – затриманий кавказець волав на весь голос, на підвищених тонах почали перемовлятися патрульні зі своїм п’яним затриманим, і доводилося говорити голосно, аби всіх перекричати.

– Слухай, може, про моє становище не тут поговоримо? – Сергій повів плечима так, ніби довкола виникла тіснява.

– Алло, – Андрій повернувся до обірваної розмови. – Так… Да… Добре, є… – і відключившись нарешті від співрозмовника, він зітхнув: – Сказав, ти сьогодні не в гуморі. Пізніше тебе знайде.

– Знайде, – легко погодився Горілий. – Всі начальники колись були слідцями. То ми йдемо?

– А зі мною – що? – обережно поцікавилася жертва чужих пророцтв.

Занурившись у з’ясування лише їм самим зрозумілих стосунків, чоловіки зовсім забули про дивака, який чомусь уперто чекав, поки на нього звернуть увагу. Власне, перестав звертати на нього увагу саме Горілий – за роки своєї роботи в розшуку він звик бачити й вислуховувати ще не таких і не таке. Тепер колишній мент і зовсім недавній зек менш за все переймався проблемами міських божевільних, тим більше – якщо вирішення не залежало від нього.

Своєю чергою Андрій Шпола, так само сищик із досвідом, підсвідомо розумів: один із десятьох таких божевільних справді може повідомити цікаві речі, котрі лише на перший погляд можуть видатися комусь маячнею не зовсім адекватної людини. Але саме тепер Шпола, по-перше, був не на роботі, а по-друге – мусив остаточно залагодити ситуацію, в якій опинився його друг, причому – з власної ж дурості.

– Пройдіть до чергового, напишіть заяву, – Андрій кивнув у бік відгородженої великим скляним вікном чергової частини. – На ім’я Зарудного. Управління внутрішніх справ міста Конотопа, начальнику карного розшуку, підполковнику міліції Зарудному Володимиру Семеновичу. Ну, і викладайте все, як знаєте. Вперед!

Кому він сказав оце «вперед» – дивному відвідувачу чи Горілому, котрому нетерпеливилося вийти звідси, не відомо. Кожен зреагував по-своєму: Сергій вийшов під березневий дощик, а «мушкетер» Коваленко, чомусь розгубившись на згадку про заяву на ім’я начальника карного розшуку Зарудного, невпевненим підтюпцем посунув до виходу.

На ходу відступив, даючи дорогу одному з патрульних – той волік п’яному відро з водою та швабру.

Навесні дві тисячі п’ятого року капітана міліції, опера «убійного» відділу Сергія Горілого звинуватили у перевищенні службових повноважень і хабарництві.

Потрапивши під програму тотальної чистки рядів, затіяну новопризначеним міністром внутрішніх справ, Горілий не здивувався швидкому суду й вироку – п’ять років позбавлення волі з неможливістю обіймати посади в органах МВС протягом трьох років по закінченні терміну ув’язнення. Коли відверто, назад у міліцію Горілий після всього навряд чи готовий був повернутися, хоча чесно визнавав: нічого, крім як ловити убивць і бандитів, не вмів.

Так само Горілий розумів іще кілька речей. Наприклад – що він, коли вже попався, мусив спокутувати гріхи мало не всієї конотопської міліції, і добре, що відповідав не за всіх ментів Сумщини, які встигли «накосячити» за роки перебування при владі злочинців на чолі з тогочасним президентом держави. Або – що все могло скластися для нього набагато гірше, якби не втрутився Семенович, він же – Володимир Зарудний, тоді ще – заступник начальника «убійного» відділу. Власне, Зарудного поставили на це місце теж у рамках операції «Чисті руки», отже – формально він замінив на посаді корумпованого попередника. Значить, довіра до Зарудного поки що була, і він скористався цим, рятуючи, за його словами, зад Горілого від гарячої сковороди.

Якби «справу Горілого» хтось вирішив розкрутити по повній програмі, то навряд чи Сергієві вдалося б обмежитися відносно м’яким вироком, та ще й з можливістю вийти на волю з чистою совістю достроково – на рік: дрібничка – а приємно! Бо насправді історія, в яку він уліз, за чийогось бажання та чиєїсь злої волі могла потягнути на серйозніше покарання.

Почалося все з того, що Катерина, тоді ще – жінка Горілого, попросила чоловіка прояснити справу одного, за її словами, доброго знайомого. Навіть говорила, чий там він родич або приятель, та на той час це не мало для Сергія аж такого значення. Він, як і переважна більшість сищиків, не гребував так званими «замовними» розслідуваннями. У таких ситуаціях треба відчувати, коли слід залучати на паях безпосереднє начальство, засилаючи йому наперед обумовлений процент від обіцяного гонорару, взамін отримуючи напівофіційне прикриття, а коли краще діяти самостійно. Тут був саме той випадок, коли Горілий вирішив ризикнути й обійтися власними силами.

А історія виявилася напрочуд банальною. На одного конотопського підприємця середньої руки почали насідати якісь відморозки, вимагаючи, аби підприємець вступив у спілку з власником «лівої» фірми. Це допомагало новому «партнерові» частково легалізувати власні кримінальні схеми, там навіть щось було пов’язане з російськими контрабандистами, тим паче що кордон зовсім близько. І якби там, у схемі, цієї контрабанди не виявилося, може, вдалося б зрештою домовитися про співпрацю. Але стояти поруч із відвертим криміналом підприємець не захотів. Слово за слово – почалися погрози. Одного разу йому навіть спалили машину, після чого він почав шукати приватні виходи на міліцію, бо усвідомлював – найімовірніше, офіційній заяві ходу так швидко, як йому того хотілося б, не дадуть.

Це потім капітан Горілий дотумкав: знав далеко не все. Розвели його, як пацана. І – не бандюки-відморозки.

Переговоривши з жінчиним протеже, Сергій узяв пару днів на перевірку інформації, прояснив ситуацію, запитав що слід у кого треба, після чого вирішив вписатися в історію. Нічого складного не було: підключивши ще одного опера, який завжди був у таких темах, Горілий, знайшовши привід, затримав відморозків за підкинуту цигарку з анашею, разом із колегою вивіз у район, замкнув у понурій камері селищного міліцейського відділка і провів певну виховну роботу. Після чого підприємця лишили в спокої, Сергій отримав чесно зароблені гроші й навіть устиг забути про цю рядову пригоду: виконання роботи забрало загалом щонайбільше тиждень, не надто напружуючи опера.

Ну, а за півроку, коли грянули показові міліцейські чистки, відморозки раптом стали потерпілими, накатавши на капітана Сергія Горілого заяву. В якій, зокрема, написали: працівник карного розшуку виконував замовлення приватного підприємця. А приватний підприємець, зовсім не дурень, швиденько написав іншу заяву: капітан міліції Сергій Горілий організував на нього «наїзд», потім запропонував послуги з «вирішення питання» і взяв за це суму, котра відрізнялася від реально отриманої в два з половиною рази – ясно, що в бік збільшення.

Понад усякий сумнів, і конотопське, і сумське, і навіть київське міліцейське начальство чудово розуміло істинний стан справ. Тому Зарудний швидко підключився, пояснивши Горілому те, що Сергій, в принципі, знав і сам. Якщо не взяти на себе перевищення службових повноважень та отримання хабара, можна дістати звинувачення в незаконному позбавленні волі, «дахуванні» кримінальних структур, участь у нелегальному бізнесі тощо. За це однозначно накрутять більше. А так можна обмежитися п’ятирічним терміном, а реально відсидіти чотири роки, вийшовши на волю з чистою совістю за зразкову поведінку. До того ж, нагадав Зарудний, попався поки що тільки один Сергій. Якщо той упреться рогом, почнуть крутити далі, ще когось обов’язково підметуть під загальну боротьбу зі зловживаннями, і нема гарантії, що він, Горілий, не піде як організатор злочинної групи з числа діючих працівників Конотопського УМВС. «Ти людей підставляєш, – сказав тоді Зарудний прямим текстом. – Тобі вже нічого, тільки гірше може бути. А іншим – як?» Зокрема нагадав, що подільник Горілого, колега-опер, поки що не у справі. Доведеться його називати, а в хлопця – молода дружина, дитина і новий міністр начебто до кінця року квартиру обіцяв. Не хочеться ламати колезі життя.

Не хочеться, погодився Горілий.

І взяв усе на себе. З так званими потерпілими, як і обіцяв Зарудний, відповідну роботу провели: відморозки заяву забрали, лишилися звинувачення підприємця у вимаганні грошей.

Уже потім, після суду, Сергій дізнався: з конотопським підприємцем у його жінки Каті все почало крутитися вже давненько. Недарма ж вона звела його з чоловіком-ментом. Щоправда, тоді стосунки лише жевріли, були невизначеними і ґрунтувалися на небажанні Катерини далі жити з ментом, котрий, як вона переконалася, не має в найближчому майбутньому особливих перспектив для кар’єрного зростання. Та й перспективи – річ наживна, головне – бажання, а бажання рости по службі в опера «від землі» Сергія Горілого зовсім не було. Хто знає, може, Катерина пішла б від чоловіка до коханця тихо-мирно, якби не оця кримінальна справа, що змусила прискорити події…

Поки Горілого ще судили, Катерина подала на розлучення й отримала його досить швидко. Автоматом виписала колишнього чоловіка з квартири. Коханець перебрався до неї, бо своє житло сам мусив лишити колишній дружині – теж розлучався заради можливості жити з Катею. Хоча що він у Катерині знайшов, колишній опер досі не міг утямити. Мабуть, вирішив він, пристрасне кохання таки існує…

Звільнившись із колонії, Сергій повернувся фактично в нікуди. Сам він родом із Конотопського району, і там, у рідному селі під промовистою назвою Грузьке, жила його мама. Ще в місті мешкав рідний брат, молодший на чотири роки, який недолюблював старшого спочатку за те, що мент, потім – за те, що дав себе посадити, нарешті – за те, що відсидів і тепер – безробітний бомж із сумнівною репутацією. Хай там як, перебувши в мами кілька днів, відпившись і відіспавшись, Горілий приїхав до Конотопа й оселився у братика, який мав у передмісті приватний будиночок, бо потроху торгував будівельними матеріалами. Для чого Сергій попхався до Катерини, що хотів з’ясувати з її коханцем – досі не міг чітко пояснити навіть сам собі.

Знав лише: вони сиділи і випивали тихо-мирно, без скандалу. Може, скандал би й стався – випиваючи чарку по чарці, Горілий потроху починав заводитися зсередини. Та в який момент і для чого Катерина викликала міліцію, він не помітив. Від коханця чекав чогось такого. Від колишньої жінки – ні.

Ночувати Сергій лишився в Шполи.

Другова жінка, Ліда, ставилася до Горілого нормально, і взагалі як на дружину опера-«убійника» виявилася на диво терплячою. Сама накрила чоловікам скромний, але поживний стіл, сама поставила в центр столу пляшку горілки, навіть випила з мужиками «за повернення», після чого лишила обох на кухні, пішовши вкладати чотирирічну доньку. Коли Горілого судили, дитина саме народилася.

Ранком Сергій прокинувся зі звичною – ще б не звикнути, котрий уже день не просихає! – важкістю в голові, поволі сповз із розкладеного спеціально для гостя крісла-ліжка, знайшов на кухні записку із вказівками, де що лежить поїсти і де стоїть принесене ще з вечора пиво, розшукав найперше ці «ліки», відкоркував пляшку, приклав горлечко до вуст.

Горілий спорожнив половину, коли на столі у великій кімнаті озвався телефон.

Прикинувши ситуацію, Сергій вирішив узяти трубку. Мобільного телефону в нього не було, а це Шпола, напевне, хоче запитати гостя про здоров’я і взагалі – дізнатися про плани на сьогодні, яких не знав навіть сам Горілий, – знає ж, що гість, навіть якщо прочухався, напевне ще вдома, бо йти особливо нема куди. Отож Сергій відповів.

– Я слухаю.

– Нормально все? – почув Андріїв голос, і голос цей, відчутно напружений, мимоволі змусив напружитися і Горілого.

– Дякую за пиво.

– На здоров’я. Слухай, пам’ятаєш того дивака? Вчора? З борідкою? Якому смерть напророчили?

– А… Ну, і що там?

– Помер сьогодні вночі, – пауза. – Вбили.