Текст книги "Пророчиця"
Автор книги: Андрій Кокотюха
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)
– Ага, і тепер Габунія – в чорному списку… Так, ладно, мужчини. Це для мене не інформація для роздумів. Притараньте сюди хоча б ноутбук, спробую пошукати… А ще краще – підготуйте, аналітики, на кожного кандидата в Демони аналітичну довідку. Тоді й побалакаємо.
Горілий вирішив поки що нікому не казати, як пророчиця Олеся намагалася ненав’язливо виперти його з міста. Так чи йнак, Демон уже напевне знає про його, Сергія Горілого, інтерес до цієї справи. І, видко, сприймає його всерйоз, що не може не тішити самолюбства й не підтверджувати: він рухається в правильному напрямку.
Хоча Горілий, признатися, рухався навмання. Сам не знаючи, куди його заведуть пошуки.
І ще одне: він гнав від себе думку, що пророцтво Олесі може бути не пов’язане напряму з підступами Демона. Тобто може виявитися правдивим, як правдивими були два попередні. Гнав – але думка все одно поверталася.
До вечора знову нічого не сталося.
Думав поспати – не вийшло. Тільки заплющував очі, відразу згадувалася наврочена близька смерть, і Сергій чомусь боявся не прокинутися. Розуміючи, що все це – дурість, він спробував прогнати погані думки, зосередившись на телевізорі.
Ніхто не давався чути. Хотів подзвонити Крутеві чи Вертеві, бажано Геннадію, той хоч має трошки більше амбіцій, ніж Анатолій, якого Горілий вирішив охрестити Роботом Толею. Та потім передумав: вони хоч і механічні обоє, проте відповідальні. Буде інформація – самі озвуться.
Він знову втупився в телевізор.
Навіть почав куняти.
Телефон!
Скочивши на ноги, Сергій глянув на дисплей. Номер знайомий, він уже набирав його сьогодні.
Олеся.
– Так, я слухаю, – Горілий сам злякався свого враз захриплого голосу.
– Це Олеся…
– Впізнав. Ми дуже швидко розсталися сьогодні.
– Так, я теж про це думала. Сергію, ви ж не заради пророцтва мене шукали. Ви хотіли запитати… чи дізнатися щось інше, вірно?
Горілий відчув – справді, цілком серйозно, починає побоюватися цю жінку.
– Може, ви ще скажете, що саме?
– Ви шукаєте одну людину.
– Шукаю, – тепер Горілий опанував себе – розмова ввійшла нарешті в потрібне русло. – Ви знаєте кого?
– Не по телефону. І не зараз. Ви можете якось дістатися Шаповалівки, це недалеко, кілометри зо три від міста, може – чотири…
– Я знаю, де це. Чому в Шаповалівку?
– Потім, усе потім… – голос її вже не звучав відсторонено й утробно, відчувалося – вона теж дуже хвилюється і чогось боїться. – Там при в'їзді, з лівого боку, така доріжка ґрунтова. Хата стоїть, крайня, наче так збоку. Ну, ви побачте, вона така… нежила, словом… Такий вигляд має принаймні. Я там вас чекатиму.
– Коли?
– Я, власне, вже там… В смислі – тут… Коли доберетеся… Шаповалівка, запам’ятали?
Горілий хотів запитати ще щось, та Олеся від’єдналася так само раптово, як і подзвонила.
Подумав – і набрав її номер.
Глухо. Абонент не може прийняти дзвінок. Пророчиця не лише припинила розмову, а й вимкнула телефон.
Шаповалівка… Чому саме там?.. З'ясуємо.
Горілий швидко наклацав номер Геннадія. Тепер пора з’явитися вам, Крутю й Вертю.
У дитинстві Гена Корсак зачитувався пригодницькими романами, і на те були цілком об’єктивні причини: його мама працювала директором книгарні. Зараз Гені було лише двадцять дев’ять років, але він устиг пізнати, що таке книжковий дефіцит, перш ніж літературу так званого підвищеного попиту почали з вигодою для себе друкувати кооперативні видавництва, а мережа державної книжкової торгівлі поступово занепала. Від дня народження Гени до подолання книжкового дефіциту лишалося ще одинадцять років – нехай це ніщо в порівнянні з попередніми десятиліттями дефіциту, але мама як директор книгарні мала змогу розпродувати таку жадану літературу між працівниками, друзями, колегами, не забуваючи й про себе. Книжка тоді ще була хорошим хабаром, допомагала вирішувати різні проблеми маленької та середньої значимості – ордер на квартиру не отримаєш, але, наприклад, оздоровчу путівку для дитини за пільговою ціною чи палку сирокопченої ковбаси дістанеш. Звісно, не всі книжки йшли на презенти потрібним людям, частина лишалася вдома, і більшість із цього – класичні пригодницькі романи, дефіцит номер один тодішньої книжкової торгівлі.
Мама скептично ставилася до захоплення сина подвигами мушкетерів і мисливців на скарби. Батько книжок узагалі не читав, щиро вважаючи: найкраща книжка – ощадна, її можна читати все життя. Коли його заощадження після 1991 року «згоріли», підліток Гена вперше побачив батька п’яним, а коли радянські рублі замінилися купоно-карбованцями, знеціненими ще в процесі друку, батько згорів від горілки разом зі своїми вкладами. Згорів у буквальному розумінні: високоякісного алкоголю в продажу теж не було, купив на похмілля сурогат, спалив шлунок – і за кілька днів батька ховали. Мама, нічого більше не вміючи, спробувала зайнятися «дикою» книжковою торгівлею, возила літературу з Харкова, але виявилося – в Конотопі раптом упав попит на будь-яку книжку, крім хіба збірників замовлянь, рецептів народної медицини й астрологічних порад у тоненьких обкладинках. Змирившись, мама почала продавати в колишній своїй книгарні оселедці та жіночий трикотаж, а сина навіть не просила – молила, аби перестав забивати собі голову дурнею, а йшов працювати по фінансовій лінії, бажано – кудись у банківську систему, щоб точно знати, як зробити так, аби гроші, а з ними й люди, не горіли.
Напружившись і здобувши паралельно економічну та юридичну освіти, Геннадій Корсак однак глибоко в душі лишився шанувальником пригодницьких історій, читаних у дитинстві й ранній юності. Через те, на відміну від старшого за нього лише на два роки Анатолія, свою роботу в банку «Слобода» часом уявляв грою. Можливо, тому він і досяг, як на свій вік, досить великих успіхів, його цінували як виконавця. Саме виконавцем він і був, старанно уникаючи ініціативи, хоч і згадуючи при цьому безумства хоробрих героїв книжок свого дитинства.
Тому Гену Корсака зауваження Горілого зачепили за живе.
Так трапляється, коли працюєш, як веліли, думаєш – саме так і треба, аж раптом зовсім стороння людина з вулиці, у їхньому разі – взагалі з вокзалу, а за великим рахунком – із тюрми, колонії суворого режиму, людина без перспектив, грошей та навіть без документів починає поводитися так, як завжди хоче поводитися більшість нормальних чоловіків: незалежно, впевнено, якщо не самовпевнено, не зважає на своє становище, навіть не усвідомлює його. При цьому показує, хто і який вигляд має збоку.
Геннадій вперше побачив збоку себе.
Те, що він побачив, йому не сподобалося.
Тому зараз, коли вони розтинали ніч, прямуючи до Шаповалівки, герої дитинства, безстрашні лицарі плаща та шпаги, джентльмени удачі й підкорювачі прерій, вперше зібралися всі разом, витіснивши з Гени Корсака всі інші бажання, крім одного: особисто взяти участь у пригоді – а саме так він сприйняв нічну подорож.
До того ж йому раптом закортіло принести реальну користь. Таку, як учора вночі, – чомусь похвала Горілого виявилася для хлопця приємною і навіть дуже важливою. Він і далі волів виправдовувати довіру. Він уже не міг байдуже ставитися до колишнього опера.
– Мабуть, ця хата.
Сергій кивнув на темний контур будинку, котрий справді маячив трошки збоку від основної траси – окремо від решти хат, вікна яких де-не-де світилися. Анатолій мовчки скерував машину в указаний бік, і коли вони наблизилися, виїхавши з-за лісосмуги, стало видно: ця хата не такий уже будинок із привидами, як підозрював Горілий.
Вікна світилися. Слабенько – але світилися.
– А як не та? – засумнівався Геннадій.
– Наче правильно їхали, – знизав плечима Сергій. – Помилилися – вибачусь, далі поїдемо. Хоча навряд. Надто все це в стилі нашої подруги.
– Я теж піду, – промовив Гена Корсак, відчинивши дверцята зі свого боку – він сидів поруч із водієм.
– Я тобі піду, – беззлобно відповів Горілий. – Ваша задача – тут сидіти. Страхувати мене.
– Теж мені – держстрах, – гмикнув Анатолій. – Від чого страхувати? Там тітка, хвора на голову.
– Дарма ви мені ствол не роздобули, – Горілий проігнорував його, але пізніше зрозумів – саме такий настрій Анатолія вплинув на рішення Сергія дозволити зрештою Геннадію скласти йому компанію.
– У нас зброєю не торгують, – буркнув Анатолій. – Шеф ясно сказав: ти можеш у щось влізти, то нехай краще влізеш без зброї. Бо шлях кожної одиниці озброєння тут, у Конотопі, дуже просто простежити. І шлях до шефа приведе.
– Це він не сам додумався, – зауважив Горілий. – Це його Момот навчив.
– Усе одно правильна думка.
– А я з тобою, Толян, це обговорювати не збираюся, – взявшись за ручу дверцят, Горілий секунду подумав. – Ну його в баню. Хочеш іти, Гено – гайда. Що там буде, не знаю, але хай ми з голими руками, зате – вдвох.
– Ну, а як вона тобі щось напророчить, Ген? – підсмикнув його Анатолій.
Тут, за містом, перед крайньою хатою з ледь освітленими вікнами, Гена Корсак справді трошки злякався, вже не певен – саме тепер він зробив правильний вибір, проявивши ініціативу. Але враз засоромившись таких своїх думок, нічого не відповів, натомість вийшов із машини, для чогось скинувши куртку й лишивши її в салоні на сидінні. Ноги, взуті в піжонські туфлі, відразу по самі шнурки вгрузли у весняну багнюку, хлопець кумедно підстрибнув, намагаючись стати зручніше, почулося чвакання. Сергій Горілий у своїх «бездоріжних» берцах тримався впевненіше.
– Вперед, – мовив він, додавши по паузі: – Дивись, не впади там… Городський… – і вже до Анатолія: – Вирубай фари про всяк випадок.
Підкоряючись силі звички, Горілий в останню мить скомандував зупинити машину так, аби від потрібної хати її все ж таки відділяли дерева. Не хотілося, щоб пророчиця точно знала: він уже приїхав, до того ж не сам. Звісно, якщо Олеся справді відьма – здогадається, та про це Сергій зараз думав менше, ніж про необхідність дотримуватися засобів оперативної безпеки. Коли Анатолій слухняно вимкнув фари, довкола стало зовсім темно.
– Тримайся за мною, – кинув через плече Сергій, додав: – Мовчки, – і рушив напростець до хати по вологій грузькій землі. Поквапившись за ним, Геннадій знову ледь не послизнувся – його взуття точно не годилося для сільської місцевості.
Звідти, звідки вони рухалися, підійти можна було тільки на задвірки хати – сюди, до посадки, виходили підсліпуваті вікна. Колись тут був паркан, тепер під ногами валялися його зогнилі дерев’яні залишки, хіба з протилежного боку, де були, вочевидь, вхідні двері, бовваніли якісь стовпи та щось подібне до огорожі, яка насправді нічого ні від кого не огороджувала.
Зупинившись біля найближчого вікна, Горілий спробував зазирнути всередину, нічого толком не побачив, потарабанив кісточками пальців у скло. Жодної реакції. Він знову постукав, цього разу – гучніше й наполегливіше. Зсередини ніхто не підійшов, хоча Горілому на мить здалося – там, у тьмяному світлі, рухається якась темна і ніби невагома тінь.
Довкола стояла тиша.
– Чортзна-що, – буркнув Сергій. Постукавши наостанок, тепер уже – гучно і настирливо, він кивком голови звелів Геннадію йти за собою, обігнув хату, зайшов з причілку, ступив на перехняблений, а колись, мабуть, міцний дерев’яний ґанок, не криючись, стукнув кулаком у двері.
Вони відчинялися всередину.
Тому відхилилися від удару, бо замкнені не були.
Все це дуже не сподобалося Горілому, і здоровий глузд вимагав тут-таки розвертатися і швидко забиратися геть, подалі від цього місця, яке справді нагадувало відьмине лігво зі старих казок. Тікати самому і забирати з собою хлопця, який сам не знає, куди зараз лізе. Тільки думка про втечу, саме слово «тікати» суперечило натурі Сергія, адреналін бурлив у крові, серце шалено билося, ноги самі перенесли його через поріг. Зрештою, встиг на ходу виправдати свою нерозумну поведінку Горілий, пророчиця Олеся – чудернацька жінка, вже неодноразово доводила це, і хтозна, яку виставу вона приготувала для глядачів тепер.
Неширокі сіни, далі – одна кімната. Десь збоку Сергій – як не крути, в селі виріс, у бабці така ж приблизно хата була! – швидше вгадав, ніж помітив комору, там зберігається різний сільський скарб, харчі, котрі не псуються, і живуть миші – з того кутка потягнуло знайомим запахом. Але запах мишей – єдине, чим тут справді пахло. В цій хаті давно ніхто не мешкав, таких покинутих будівель по довколишніх селах повно. Горілому згадалася однокімнатна кватира, де він уперше побачив Олесю: тут усе таке ж саме.
Навіть свічки.
Їхнє тьмяне світло пробивалося з кімнати через шпарину ледь прочинених дверей.
За весь час, поки вони ходили тут, ані Сергій, ані його супутник не промовили ні слова. Горілий чув, як сопів йому в потилицю Геннадій.
Узявся за холодну металеву ручку, потягнув на себе, прочинив двері, переступив поріг. Зробив за інерцією кілька кроків – і завмер, вражений побаченим видовищем.
Всюди по кімнаті стояли запалені свічки. Скільки їх було – Сергій не рахував, відзначив лишень – розставили їх на перший погляд хаотично, хоча в кожному хаосі завжди є певний порядок і логіка, особливо коли цей нібито безлад влаштовує відьма.
Полум’я свічок відбивало на стінах химерні тремтливі тіні. Горілий сам відразу став такою самою тінню, та не це зараз привернуло його увагу. В центрі напівтемної кімнати, в мерехтінні свічок, на підлозі, розкинувши руки, горілиць лежала пророчиця Олеся. Тепер її волосся, знову довге і пряме, а не таке, як нині вдень, розметалося по підлозі й нагадувало рамку якоїсь моторошної картини. З одягу – широкий балахон, теж темний і теж розмаяний.
Жінка була схожа на птаха з розіпнутими крилами.
Мертвого птаха.
Ступивши ближче, вже знаючи, що буде найчорнішим на цій картині, Горілий нахилився, розгледів темну пляму на лобі. Кров.
Пістолетний постріл.
Убили, як Коваленка.
Демон!
Ніби у відповідь на його думку за спиною почувся якийсь рух, і Сергій, ще не знаючи, кого чи що він там побачить, розвернувся й уже в повороті кинув своє тіло ближче до стіни, подалі від мертвого тіла пророчиці.
У прямокутній проймі дверей виросла темна постать.
Висока.
А може, лише здалася такою.
Між Демоном і Горілим стовбичив, досі не в змозі отямитися від побаченого, Гена Корсак. Помітивши рух у темряві біля чорного дверного прямокутника, Сергій скрикнув – то просто вихопилося попередження, та хлопець уже не мав шансів на порятунок.
Гримнув грім. Темрява плюнула вогнем. Заклало вуха. Зойкнув Гена Корсак, незграбно завалившись на підлогу, просто на свічки, погасивши одну й перекидаючи ще кілька обабіч себе.
Тепер час здійснитися ще одному пророцтву…
Таке майнуло в мозкові Горілого, але тіло тепер не слухалося мозку, діяло саме по собі, керуючись лише найдавнішим у світі інстинктом – самозбереження. Поруч було вікно, щось підказувало – воно старе і розвалиться від міцного удару, так і сталося – садонувши ліктем, Сергій вивалив скло разом із підгнилою рамою. Темрява, яка огортала Демона, знову ворухнулася, клацнула – ноги Горілого зігнулися в колінах, коліна стукнулися об підлогу, знову гримнуло, але смерть цього разу пролетіла над головою, лишень обдавши гарячим подихом.
Поруч валялася згасла свічка. Не знайшовши нічого ліпшого, Сергій підхопив її, жбурнув у темряву перед собою, водночас дико крикнувши. Тінь ворухнулася – Демон інстинктивно сахнувся, не знаючи, чим саме пожбурив у нього смертник. Цю секунду Горілий виграв – пружно підскочивши, викинув себе у пройму вікна, через розпанаханий одяг обдираючи руки та стегна об краї скла й залишки рами. Вивалившись у грязюку, Сергій прорачкував кілька метрів – ззаду знову гримнуло! – а тоді, підвівшись, побіг, не розбираючи дороги, до лісосмуги, де лишився Анатолій.
На бігу петляв, мов заєць. Але більше не стріляли.
Добіг до машини, ввалився, брудний, у салон, нічого не сказав Анатолію – той сам усе втямив, розвернувся, погнав у бік міста.
Цього разу смерть почекає. Так вирішив Сергій Горілий.
…А потім, уже на квартирі, коли Анатолій щось пояснював по телефону Нікітину, Горілий ухвалив інше рішення. Зовсім несподіване для себе і для банкіра. Намацав у кишені куртки прямокутник картону з записаним від руки номером, без вагань набрав його, і коли Анатолій саме отримав від шефа остаточні інструкції з приводу того, що сталося, Горілий уже виходив зі службової квартири.
Тут ставало небезпечно.
Розділ 8
Копай глибше
Начальник конотопського міського карного розшуку підполковник Володимир Зарудний приїхав у Шаповалівку, коли тут уже другу годину поспіль працювали колеги з районного управляння.
Територіально село, як і всі населені пункти району, більш чи менш віддалені від міста, вважалося їхньою парафією, але подвійне вбивство лише в чотирьох кілометрах від Конотопа, до того ж – вогнепал, трапляється нечасто. Тому інтерес до цієї пригоди не лише тутешніх колег, але й начальства з області пояснювався легко. Єдине, що хоч трохи тішило Зарудного в цій ситуації, – пістони вставлятимуть не йому, нехай карний розшук району віддувається. Одначе він виявив до стрілянини в Шаповалівці професійну зацікавленість.
І саме тому виїхав на місце сам, попередивши перед цим начальника районного розшуку. Пояснив двома словами, що саме його зацікавило, дізнався, що на місці працює група, а сам начальник уже ходить по начальству, бо з одним трупом, як правильно передбачив Зарудний, таки виникли проблеми. «Мабуть, це мої проблеми, – зазначив підполковник. – Про всяк випадок не надто квапся, я гляну на місці, як і що, тоді перетнемося, покалякаємо, добро?»
Коли вирулив на ґрунтову дорогу та завернув за лісосмугу, побачив міліцейський «бобик», який заступав шлях. Автівка Зарудного не мала розпізнавальних знаків, сам він нечасто вдягав форму, тому двоє сержантів, що старанно перекрили рух, посунули на нього. Один при цьому наїжачився автоматом, і це мало не вивело підполковника з себе – ремби довбані, мать їх за ногу! Хряснувши дверцятами, вийшов із машини.
– Зброю опустили! – гаркнув, сам дивуючись нападу люті. – Іграшки вам тут? Войнушка? Прізвище як?
Останнє стосувалося сержанта з автоматом, який, до речі, не дуже то й поспішав виконувати наказ. Та його товариш щось коротко і тихо сказав на вухо – і автомат опустився дулом донизу.
– Сержант Прудник! – відрапортував той.
– Сержант Малишев! – луною вторив другий трошки з запізненням: – Охороняємо місця скоєння злочину, пане підполковник!
Відпустило так само швидко, як і накотило. Чомусь згадалася фраза з доповідної, яку сам же колись писав: якість особового складу невисока через відчутний брак професійних кадрів. Ось наочне підтвердження.
– Вільно, – сказав примирливо, додав після короткої паузи: – Молодці, правильно стережете. Знаєте службу. Тільки заберіть свій «бобик», я проїду…
Про приїзд Зарудного оперативну групу вже попередили – назустріч поспішив майор Супрун, заступник начальника районного розшуку і сам непоганий опер, підполковник пам’ятав його з різних справ, навіть знав, що йому довго не хотіли давати майора, когось не того потривожив, уперто не бажав відступатися, а коли дещо пояснили – здуру накатав рапорт. Власне, через цей рапорт мало не вилетів потім із міліції; на щастя, настали нові, як усі спочатку гадали, часи, Супруна припинили пресувати, але й капітаном тримали на два роки довше, ніж належить, лише півроку тому нарешті підвищили, причому відразу – в званні та в посаді. Як його начальник, так і сам новоспечений майор здогадувалися: нагорі, не в Сумах – у Києві, відбулися чергові посадові рокіровки, в результаті чого опальному капітанові виявилося простіше дати довгоочікуваного майора, ніж далі підводити цінного, хоча й не надто покірного офіцера до звільнення, яке загрожує традиційним у таких випадках переходом у приватні бізнесові структури.
– Трупи забрали вже?
Зарудний скочив оком на дві «швидкі», які стояли поруч із міліцейськими «бобиками» та машинами слідчого і самого Супруна: з деяких пір прокурорські й міліцейські працівники з районного управління виїжджали на трупи переважно власним транспортом, заправляючись при цьому казенним бензином, що в результаті компенсувало не дуже зручну їзду поганими сільськими дорогами.
– Ви ж просили поки не чіпати, – хоч були вони давно знайомі, навіть випивали кілька разів у спільних компаніях, на людях Супрун із Зарудним трималися виключно на «ви», демонструючи глядачам і слухачам зразок дотримання субординації. – Юнака вже винесли, не назад же класти… А друге тіло ще там.
– Ходімо глянемо.
Офіцери підійшли спочатку до «швидкої», Зарудний заліз усередину, медбрат відгорнув простирадло, підполковник подивився на Гену, чиє обличчя в останні секунди перед смертю зафіксувало подив і переляк воднораз, зітхнув, знову затулив лице.
– Можете везти, – сказав він, виліз назовні, почекав, поки перша «швидка» поїде, провів її поглядом, тоді обернувся до Супруна. – Мені це все не подобається. За тиждень вбивають другого працівника банку «Слобода», причому за досить стрьомних обставин, хіба ні?
– Теж із безпеки? Під Момотом ходив? – уточнив Супрун, який також знав і відставного полковника Момота, і його статус у «Слободі», і, звісно ж, те, що підлеглі Момота зайнялися тиском на особливо проблемних кредиторів.
– У вбитого знайшли документи. Що там?
– Нічого. Пластикова картка. Корсак Геннадій Вікторович, комерційний універсальний банк «Слобода», відділ економічної безпеки.
– Момот – просто безпека. В широкому розумінні. Цей підлягає… підлягав особисто Нікітину. Еліта, мать їх… Таких іще яйцеголовими називають.
– Де називають?
– В Америці, – підполковник сплюнув собі під ноги. – Знати б тепер, за яким хріном цей елітний пацанчик поперся серед ночі до чорта на роги… Зрозумів, до чого все йде?
– Та ясно, – тепер зітхнув Супрун. – Пана Нікітина доведеться брати в оборот, хай як не хочеться. Аби тільки той труп, який у хаті, проблем би не було.
– З Нікітиним я вам поможу. Тим більше, з ним давно пора душевно побалакати. Хто міліцію, до речі, викликав?
– На «сто два» подзвонили. Виклик прийнятий о сьомій тридцять. Поки доїхали…
– А постріляли їх коли?
– Експерти кажуть – іще вчора. Десь так не раніш як о двадцять другій. Точніше покаже розтин.
– Відбитки пальців?
– На дверних ручках і на одвірку лишилися чіткі.
Друге тіло вже дактилоскопіювали, документів жодних, але проб’ємо через базу, може, спливе щось. Проте, – тут Супрун гмикнув, – якщо вже той Корсак, із банку, – тамтешня еліта, а в хаті – хтось із його знайомих, і вони сюди сповзлися серед ночі, громадянину Нікітину буде про що розказати.
– Хата чия? Хто міліцію викликав?
Зарудний хотів запитати, чому ніхто в околиці пострілів не чув, але стримався – сам бачив місцевість, усвідомлював: тут хіба гармату почують, а взагалі зараз стільки піротехніки у вільному обігу ходить, що бабахкання не дивують не лише міських, а й сільських мешканців.
– Той, хто дзвонив, не назвався. Але, гадаю, бомжара якийсь. Самі ж бачите – хата покинута, нічия фактично. Наші вже попрацювали з місцевими жителями. Баба тут мешкала, сама, родичів нема, померла – зо дні чотири лежала, поки на неї поштар не наткнувся, пенсію ніс. Десь рік хата ось так стоїть, шибки у вікнах збереглися, аж дивно… Словом, тут, буває, бомжі підночовують. Хтось із них, видно, забрів на насиджене місце і надибав два трупи… Але другий… – Супрун похитав головою. – Давно такого не бачив. Яке давно – ніколи! Сатаністи тут завелися, чи що.
– Чому сатаністи?
– Самі гляньте.
Давно пора – задля цього Зарудний і приїхав.
Офіцери пройшли всередину, майор пустив підполковника вперед, і той, ступивши в потрощену кімнату, зупинився на порозі, замислено оглянув місце злочину, потім схрестив руки на грудях, схилив голову набік.
По всій кімнаті стояли, тобто здебільшого валялися свічки, переважно нові, парафінові, вочевидь, куплені спеціально для такої нагоди, хоча було й кілька згарків. Майже точно по центру лежав, розкинувши руки, як розіп'ятий грішник, чоловік років під сорок із залитим кров’ю лицем.
– Куля в голову, – пояснив ззаду Супрун.
– А той, із банку?
– Постріл у груди. Точно в серце, помер на місці. Неабиякий стрілець був той, хто це зробив. Але ж бачите – на ритуал схоже.
– Який іще ритуал?
– А Бог його знає! Про всяк випадок нас уже попередили, аби ми не ляпали язиками. Бо гадом я буду, Володю, – вони були самі, тому Супрун відкинув «викання», – точно почнуть роздзвонювати про ритуальні убивства на Сумщині, до яких причетні банківські працівники! А ми – сопи в дві дірки й пояснюй, що тут не так.
– Гаразд, – Зарудний іще раз глянув на розкидані свічки. – Нікітина, як і обіцяв, беру на себе. Просто зараз, чого тягнути. А в мене проханнячко одне: будь-що спливе про цього, – підполковник кивнув на вбитого чоловіка, – чи взагалі по відбитках пальців, підозрюваний з’явиться – тримайте мене в курсах, добро?
…Прохання старшого за званням товариша майор Супрун виконав іще до обіду. Бо відбитки пальців і невідомого вбитого, і другого, який залишив «пальчики» на дверних ручках, і взагалі добряче наслідив у хаті, встановити вдалося досить швидко. Обоє вже свого часу притягувалися до відповідальності. Вбитий – Мурзенко Дмитро Іванович на прізвисько Діма Голова, сидів за якісь дрібниці, тепер – утримувач притону, кілька останніх днів його в місті ніхто не бачив, навіть ходили чутки, що він із невідомої причини вирішив залягти на дно. А на місці скоєння злочину відбитки пальців залишив теж раніше судимий, колишній працівник міліції Горілий Сергій Васильович, якого, до речі, в місті бачили зовсім нещодавно, на похороні вбитого працівника карного розшуку Андрія Шполи.
За деякими даними, доповідав уже по обіді Зарудний керівництву, Діма Голова перебував на оперативному зв’язку в Шполи. Простіше кажучи, стукав оперу, «барабанив». Він же, так само за оперативними даними, виказав Шполі місце, де переховувався підозрюваний у вбивстві підприємця Коваленка.
Свідомо чи несвідомо, але послав його на смерть.
Тепер, говорив Зарудний, нові обставини відкриваються. Раніше він не звернув уваги на останній дзвінок у переліку вхідних на мобільному телефоні Бородулі. А там був номер телефону-автомата.
Тоді якось не до того було, Бородуля ж застрелений під час збройного опору міліції, чого вже там перевіряти, роздруківку вхідних дзвінків узяли так, для проформи, бо порядок такий. Нині ж усе інакший вигляд має, пояснив Зарудний.
Автомат установили. Він недалеко від будинку, де мешкав і утримував свій кишеньковий притон Дмитро Мурзенко, він же – Діма Голова. Довести це тепер неможливо, тільки непевний типчик той Голова. Міг і вашим, і нашим. Спочатку «своєму» оперу втікача здати, а потім того втікача попередити: тікай, братан.
Ось чим можна пояснити таку поквапну втечу Бородулі з квартири, де він ховався. Ось чому, побачивши Шполу, стріляти почав – уже накрутили. Ланцюг випадковостей, до якого додалися дві нові ланки: банкір Нікітин зі своєю економічною безпекою та колишній опер Горілий, у якого вбили друга, Андрія Шполу. Як тепер з мінімальною погрішністю можна припустити – вбили саме за прямої причетності хитрого й підступного стукача Діми Голови.
Для чого його шукали люди Нікітина – треба з’ясувати. А для чого його шукав Горілий – ясно, підбив наостанок підсумок Володимир Зарудний. Тут-таки розтовкмачив: просив же Зарудний Сергія заспокоїтися, навіть – чого вже там! – обіцяв із роботою допомогти, є такі можливості, він же класним опером був, та й свій усе ж таки, не лишати ж без допомоги… Проте погодився з керівництвом: слід оголошувати Сергія Горілого в розшук.
Під кінець дня Павло Нікітин уперше в житті зрозумів, як воно – коли справді, без зайвих красивих слів і позерства, хочеться лягти і померти. Відразу, без мук, швидко і мовчки. Щоправда, перед цим треба заповіт скласти, тут практичний склад розуму таки взяв гору над емоціями. Перш ніж помирати, слід владнати свої ділові справи та залагодити фінансові, бо дружина лишиться, синові тринадцять років, вони ж не винні, що їхнього чоловіка й батька звів у могилу невідомий Демон – от уже причепилося! – а перший великий цвях у його майбутню труну забив цей ідіот Горілий.
Треба ж було з таким зв’язатися!
Хоча Нікітин не міг чітко сформулювати своїх претензій до найнятого ним колишнього опера. Всі ці кілька днів той діяв абсолютно правильно, грамотно, свою зарплату чесно відробляв, навіть суттєво просунувся вперед: це ж він допоміг скласти докупи всі розрізнені шматочки мозаїки, з чого стало ясно – невідомий ворог таки дійсно копає під банкіра, причому здалеку заходить, і хитрющий, скотина. Таки демон, інакше не назвеш.
Звісно, ні про якого Демона банкір Зарудному в розмові без протоколу не згадав. Як не обмовився жодним словом про історію з пророчицею, бо це надавало всьому, що відбувалося, зовсім уже ідіотського забарвлення. Нікітин навіть сам до кінця не знав, вірить він у пророцтва невідомої жінки чи ні. Напарник убитого Корсака, Анатолій, запевняє, що бачив її. Тільки ж бачив він не пророчицю, а звичайну, за його словами, жіночку, навіть, на його думку, трошки побиту життям. Здібностей цієї жінки Анатолій не знав. Він, як з’ясувалося, взагалі не свідок: сидів у машині, поки в хаті стріляти не почали, тоді довіз брудного Горілого до квартири, нічого не запитав, крім того, що з Геннадієм Корсаком трапилось. А тоді якось прошляпив, коли Горілий забрався геть.
Правда, себе Нікітину під час бесіди з Зарудним теж було за що ненавидіти. Він справді знав від Анатолія про халепу, в яку вскочили Горілий із Корсаком. Тільки заборонив дзвонити в міліцію. Рано чи пізно мертві тіла самі знайдуться, і краще хай так, ніж необхідність відповідати: «Звідки ви, пане Нікітин, знаєте про вбивство? Для чого туди поїхав ваш працівник? Чому не повідомили органи? Хто вам дозволив вести власне розслідування? Та ще й залучати до цього недавно звільненого з місць позбавлення волі колишнього працівника міліції, покараного, між іншим, за зловживання службовим становищем?» Власна легкодухість у результаті вдарила по ньому ж бумерангом тих самих проблем, тільки тепер – виведених у квадраті.
Не попхайся Гена Корсак за Горілим, усе було б добре. І для самого Геннадія, і для Нікітина, і для справи. Бо про справу, власне, ніхто б не дізнався. А так… для чого хлопчисько попер у ту хату?
Ще одна нестиковка: за словами Анатолія, повезли вони Горілого на зустріч із тією, чорти б її забрали, пророчицею, а Зарудний каже: крім Корсака, там іще якогось дрібного кримінальника застрелили. Жодної згадки про мертву жінку.
Тому від гріха подалі Павло Нікітин вирішив поки що гнути свою лінію, не викладаючи підполковнику Зарудному всієї правди. Насамперед пов’язаної з так званою пророчицею. Оскільки її не було в хаті, і застрелили не її – банкір фотографії бачив, – то краще хай Зарудний про цю тему взагалі нічого не знатиме. Так само промовчав Нікітин про свідчення Галини Коваленко, записане на флешку, про обставини, за яких цей носій інформації було знайдено, залишив тільки факти, котрі неможливо спростувати: його працівники Геннадій і Анатолій були приставлені як помічники до Сергія Горілого, котрий справді здійснював на його прохання приватне з’ясування деяких обставин справи, пов’язаної з убивством Коваленка і причетністю до цього інших працівників банку «Слобода». «Яка функція була відведена вашим хлопцям?» – «Контролювати Горілого, аби не накоїв дурниць». – «Він інформував вас про хід свого так званого розслідування?» – «Мене не цікавили подробиці. Важливішим видавався результат». – «Доведення непричетності керівника служби безпеки банку Олександра Момота до організації вбивства?» – «Так». – «Чому Горілого понесло в Шаповалівку?» – «Кажу ж вам – зеленого поняття не маю!» – «Ви згодні, що ваші безвідповідальні дії призвели до загибелі вашого ж працівника? Молодого, перспективного, про нього всі дуже високої думки». – «Я теж дуже високої… Так, згоден». – «Ви знаєте, де переховується Олександр Момот? Слухайте, Нікітин, віддайте його міліції. Якщо він ні до чого – з’ясуємо, ми ж його колишні колеги. Віддали б одразу – і все, менше проблем».