Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Чому?

– Бо ви прийшли не через своє. Але своє дістанете.

– Досить уже загадок! – тепер і в Шполи почав уриватися терпець. – Чому люди йдуть до вас?

– Хочуть знати майбутнє. Якщо чорну смугу змінить біла, я кажу, коли це буде і за яких обставин, аби людина не проґавила свого птаха удачі. Люди неуважні до себе…

– Про це потім поговоримо, – Шпола вже, як хорт, занюхав слід. – Микола Коваленко, так вашого відвідувача звали. Він подзвонив і прийшов, так?

– Так.

– Ви приймали його в такій самій обстановці?

– Звичайно. Я пояснила вам чому.

– Гаразд. Такі ось казки про бджілок і Піфій ви теж йому розповідали?

– Казки розповідав дідусь Панас по телевізору, коли я маленька була.

Знову вона за своє… Горілий скреготнув зубами. Йому що далі, то більше почала набридати вся ця історія, котра на голову не налазила, тому й видавалася надто вже підозрілою. Хоча б через неможливість перевірити слова пророчиці Олесі.

– Гаразд, – погодився Шпола. – А ви йому що розказали?

– Побачила смерть біля нього.

– Що це означає?

– Я відчуваю тут, – пророчиця поклала праву руку собі на груди, ближче до серця, – і тут, – перемістила долоню до лоба. – Жоден із вас побачити цього не зможе, бо не відчуває. Ну, а я, відповідно, не можу пояснити словами своїх відчуттів. Ви скажете, який вигляд має любов чи ненависть?

– А я відчуваю, – знову вклинився в імпровізований допит Горілий, – що зараз комусь із нас набридне все це слухати.

– Ви, Сергію, можете відчувати все, що заманеться. Зробити нічого не зможете.

– Чому це?

– Бо влада не з вами. Вам самому треба боятися.

– Оп-па! – Горілий повільно почав зводитися на рівні ноги. – Значить, уже погрози пішли?

– Серього, може, помовч трошки? – Шполі не подобалося, як той збиває його з вірно обраної лінії, яка поволі-поволі починала вимальовувати бодай якийсь результат. – Давай уже по черзі, не про тебе зараз мова!

– Але я ще скажу, – буркнув Горілий, але знову сідати на підлогу не збирався, затерпнули зігнуті коліна, і він затупцяв, розминаючись.

– Скажеш, – погодився Андрій і повернувся до перерваної розмови, нахилившись трошки вперед, аби бути ближче до Олесі. – Раніше ви знали Миколу Коваленка?

– Я вперше почула від вас, що він – Микола Коваленко. Тим більше нічого не знала про нього. Крім того, що скоро по нього прийде смерть.

– Коли?

– В смерті, Андрію, нема годин прийому.

– Як узагалі ваші… гм… клієнти домовляються з вами про зустріч?

– Так само, як і ви. Я не афішую своїх послуг, як різні там потомствені ворожки. Людям потрібне моє слово – вони самі знаходять мене. І радять іншим. Вам же хтось мене порадив.

– Дружина нещасного Миколи Коваленка. Якому ви, Олесю, винесли вирок.

– Послухайте, Андрію, – нарешті в її монотонному голосі з’явилося щось віддалено схоже на людські інтонації. – Ви працюєте в міліції, ви наділені владою. За певних обставин така влада може навіть стати абсолютною. На кроткий час, але все ж таки. Хай там як, ви краще за мене знаєте значення слова «вирок». Будь-якому вироку передує суд. Я ж не суддя, нікого не суджу. І не знаю, кому і за що доля пророкує життя коротше, ніж належиться пересічній людині. Вірніше, – одразу ж виправилась вона, – можу побачити смерть біля незнайомої людині в натовпі за денного світла. Чи ось як тут і тепер – при світлі воскових свічок, світлі Матері-Бджоли…

– Та заткалася б ти вже зі своєю бджолячою матір’ю! – знову не стримався Горілий.

– Та ти б рота стулив! – теж не стримався – рявкнув Шпола, і від його різкого голосу навіть здригнувся, а тоді – раптом згаснув вогник однієї зі свічок, виставлених на столі.

Олеся і на це ніяк не відреагувала.

А Горілий зловив себе на відчутті, зовсім для нього несподіваному, – згасла свічка викликала дивне занепокоєння, що переросло в тривогу, пояснення якій він, матеріаліст до шпику кісток, дати зараз не міг. Так само дивним чином щезло бажання втручатися в подальший хід розмови: Сергій перемістився у найтемніший куток і ніби втиснувся в нього, наче лишаючи пророчицю зі Шполою наодинці.

– Олесю, – повторив Андрій, трошки заспокоївшись. – Ми тут сім мішків гречаної вовни з вами наговорили. Зараз я спробую підбити невеличкий підсумок всьому сказаному – такий, яким я його бачу.

Те, що Шпола збирався сказати, з точки зору здорового глузду було диким. Але якщо інакше не скажеш, треба говорити те, що збираєшся.

– Миколу Коваленка ви раніше не знали. Так само, як не знаєте нікого з тих, хто до вас приходить. Микола намагався знайти пояснення певним негараздам, котрі почали відбуватися в його житті. Ви, – наступні слова далися Шполі найважче, – якимось дивним чином можете вирізняти людей зі, скажімо так, певними життєвими проблемами… проблемами з життям… із подальшим життям… Ви називаєте це пророцтвом смерті та провіщуєте… це. Змінити вже нічого не можна. Ви не впливаєте на смерть…

– Хто я така, щоб на неї впливати, – мовила Олеся, голос знову став монотонним.

– Ви не говорите, коли прийде смерть. Ви лише попереджаєте, що вона прийде незабаром. Так?

– Не попереджаю. Людину не треба попереджати про прихід смерті. Тільки ті, хто з різних причин наділений владою, переконані у власному безсмерті. Але навіть вони колись помруть. Я бачу смерть. І кажу це. Точної дати не буває.

– Ви напророчили смерть Миколі Коваленку. Такий результат?

– Такий.

– Він для цього приходив?

– Ніхто не приходить для того, аби дізнатися, що помре. Більшість людей цікавить, як довго вони житимуть. І слово «смерть» вони навіть не вимовляють уголос.

– Отже, – зітхнув Шпола, – ви відчули близьку смерть Миколи Коваленка і сказали йому про це. Так?

– Саме так.

– Він якось реагував?

– Не повірив. Але злякався. Нічого нового: ніхто не вірить, але всі бояться, коли чують таке.

– Більше ви його не бачили?

– Вдруге до мене ніхто не приходить.

– Та воно і зрозуміло, – пробубонів зі свого кутка Горілий. – Я тут слухаю вас, слухаю, і дуже багато запитань назбиралося. Тільки все одно ти, Піфіє, бджілко Майя чи як тебе там іще звати, толком мені нічого не скажеш. Знову почнеш свої казочки втирати, а мені тут із тобою ніколи. Скажи ось що, коли вже почала: я тут почув, ти не з усіх гроші береш. Значить, із когось таки береш. Я дуже приземлений чоловік. Тарифчик не назвеш?

– Люди щедрі, коли дізнаються про своє майбутнє щось хороше. Тарифу, про який ви, Сергію, говорите, в мене нема.

– Значить, ти не всім смерть обіцяєш?

– Не всім. Але й не приховую. З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово.

– Бач яка…

Горілий не договорив.

Бо раптом у нього склалося розуміння, для чого він узагалі завів усю цю розмову і що його хвилювало від самого початку, крім, звичайно, зовсім нежилого вигляду відьомської квартири. В усьому, що говорила Олеся, прозвучало те єдине, чого не помітив настирний Шпола. Свого колишнього колегу Горілий через багато років знову побачив у всій красі: намагається вилущити очевидне, тоді як неочевидних речей зовсім не бере до уваги. Хоча саме те, що ховається від очей, насправді має для їхньої справи найважливіше значення.

Рішучим кроком Сергій Горілий виступив зі свого кутка.

– Ти сказала, відьомська твоя душе, що не братимеш із нас грошей. Ми тобі не збиралися їх давати. Шполо, за думкою стежиш? – (Андрій промовчав). – Далі ти кажеш: зі смертників грошей не береш. Ну, а смертників ти вже сама бачиш. Шполо, ти все зрозумів?

Той знову промовчав, і Горілий повів свою сольну партію далі.

– Нарешті, я почув від тебе серед іншої чортівської лабуди, що ми, мовляв, отримаємо тут щось своє. Тобі, бач, нас видно тільки при оцих свічках. Дурня повна, звичайно, але давай уже, дурій до кінця: вимальовується така картинка маслом, що ми тут смертнички?

Відповіла Олеся не відразу. А коли почала говорити, голос зазвучав глухіше, ніж завжди, так ніби до вуст жінка приклала бляшаний мегафон або звичайну бляшану трубу.

– Коли ви зайшли, я побачила смерть поруч із вами. Коли так – усе, що ви робите зараз, ви робите дарма. Що б ви не хотіли зробити, ви цього зробити не встигнете. Смерть поруч. Не хочу більше говорити. Не можу більше говорити. Свічка не просто так згасла – коли вона гасне, це знак Матері-Бджоли. Гасне вогник свічки – життю кінець.

У повній тиші Олеся підвелася, махнувши при цьому краєм довгої спідниці, від чого гойднулося і згасло полум’я ще двох свічок обабіч неї.

Надворі вони, не змовляючись, закурили і мовчки, без певної мети, рушили темною вулицею в бік центру.

Сюди, на Кубу, діставалися на таксі: Шпола, як кожен оперативник, мав знайомого таксиста, котрий за потреби возив його для оперативних справ коли за півціни, коли – просто так: дружба з працівником міліції для приватного таксиста сама по собі чималого вартувала. Назад же обом захотілося пройтися і перетравити почуте й побачене.

Потому як Олеся так, ніби між іншим, побачила десь біля них невідворотну смерть, продовження розмови автоматично втратило смисл. Так само безглуздо було брати пророчицю і волочити у відділок. Хоча в наш час затримати без причини можна будь-кого, а причину вигадати вже потім, заднім числом, формально саджати в камеру навіть на кілька годин треба за щось. Коли говорити про ситуацію з Олесею, то в ній капітан міліції Андрій Шпола видаватиметься повним ідіотом. Досить буде того, що він заарештує відьму, котра щойно черговий раз провістила смерть, і то – неясно кому. Щоправда, потреба затримати Олесю все ж таки була: це допомогло б з’ясувати її особу. Як не крути, перевірити, хто вона така, все одно слід.

Але Шпола таки вирішив не тягнути пророчицю глупої ночі в міліцію. Все одно за сьогодні нічого більше, ніж уже вдалося, з’ясувати не вийде. Та й отримана інформація, за великим рахунком, для подальшої реалізації виявилася непридатною.

– Вчинимо так, – промовив він, радше міркуючи вголос, ніж звертаючись до Горілого. – Завтра візьму безутішну вдову, хай напише на папірці контакти цієї відьми і розпишеться. Потім – відьмина черга. Хай теж напише сама, як до неї Коваленко приходив і чого хотів. Тільки без оцих її штучок. Все папірець до папірця.

– Як знаєш, – знизав плечима Горілий. – Мені в цих схемах все одно місця нема.

– Ти б на моєму місці що зробив?

– А я не на твоєму місці.

– Дуже зручно.

– Дуже, – погодився Горілий. – Ти ще скажи: аби не я зі своїми ініціативами, ти б і горя не знав.

– Каламутно, – кивнув Шпола. – Всі ці відьмацькі історії в юридичну мову не вписуються. Й оперативно-розшуковою діяльністю не передбачені. Чесно скажу, Сірий, – навіть не знаю, як треба сприймати все, що ми сьогодні почули й побачили, і чи взагалі це треба якось сприймати. Розумієш, про що я?

– Ага. Вона когось із нас поховала. Скажи краще – а ось втече ця Олеся до завтра?

– Нічого не зміниться, – впевнено відповів Шпола. – Навпаки: втече – собі гірше зробить. Бо так вона нічим не ризикує. Бачила смерть, напророчила – все, хай кожен думає, що хоче. Позиція в неї чітка. Ні, Сірий, треба офіційно її викликати, знімати свідчення й особу встановлювати, тільки так. Коли прокачаю, хто така, мо', цікавинка яка спливе. Слухай, чого ми, як два поци, ноги б’ємо?

Андрій витяг телефон, і за десять хвилин їх підібрав на бровці тротуару знайомий таксист.

Вікна не світилися – Ліда таки вклалася спати. Попрощавшись із таксистом, Шпола й Горілий стали біля під'їзду, аби викурити ще по цигарці на сон грядущий.

Зовсім поруч спалахнули фари, висмикнувши їх із вологої березневої темряви.

Хряснули дверцята – з черева машини, на яку чоловіки не звернули уваги, вибралася висока постать. Одночасно з машини вилізли ще дві постаті, завмерли, явно чекаючи вказівок.

– Не спиться глупої ночі? – почувся знайомий Шполі та Горілому густий баритон.

Ось тільки Андрій, на відміну від Сергія, чув цей голос буквально кілька годин тому. А Горілий говорив із Зарудним дуже давно – коли той іще не був підполковником і начальником карного розшуку.

– Мовчите? Значитця, так, орли, – Зарудний хоч і не повернув голови, проте звертався не до Шполи з Горілим, а до тих, хто стояв у нього за спиною. – Тут один клієнт без документів, беріть його і везіть до нас, я з ним потім поспілкуюся. А ти, конспіраторе, – це вже адресувалося Шполі, – ноги в руки – і вперед, на міни. Дещо поясниш мені. Заодно і я тобі дещо поясню.

Розділ 4
Смерть поруч

Чи то дев’ять, чи то десять років тому в Суми приїхали американські поліцейські. Чому саме в Суми – Бог його знає, тоді ніхто не з’ясовував, а тепер – тим паче. Подейкували, ніби існувала якась міжнародна програма обміну досвідом, в рамках якої спочатку американські копи показували себе на Сумщині, а потім – сумські менти летіли через океан, аби постояти за честь країни перед американськими колегами. Були то ігри місцевого високого начальства, спроба зробити якесь північноамериканське місто побратимом Сум чи ще якась оказія – лишається таємницею, якої, власне, ніхто особливо й не прагнув розкрити, бо все одно до Америки полетів начальник УМВС Сумської області разом зі своїми колегами з інших областей – як «нагрузка» до міністерських генералів і полковників. Навіть потім, здається, давав інтерв’ю місцевій пресі, говорячи, що нашим би людям – та американську техніку.

Проте факт лишається фактом: у Суми приїхала група американських копів, серед яких – негр і коротко стрижена пуерториканка, до якої слід було звертатися офіцер Гонзалес, тоді як до інших хлопців, включно з негром, – запросто Джон, Том і Сай. Перебувала ця команда професіоналів на Сумщині три дні. На другий день наші вирішили показати гостям, що слобожанські менти теж не і тім’я биті, запропонували провести імпровізовані змагання і виставили проти четвірки славних копів четвірку наших парубків. Спочатку, правда, офіцерові Гонзалес спробували делікатно вказати на суто чоловічий характер забави, відповідно сформувавши команди три на три. Проте офіцер Гонзалес чітко, мов зачитувала затриманому його права, заявила про неприпустимість дискримінації за статевими ознаками. Коли заходилися шукати пуерториканці гідну суперницю з числа українських міліціонерок і навіть почали в авральному порядку дізнаватися про наявність таких кадрів у Харкові, місті двох міліцейських академій, офіцер Гонзалес знову заявила протест: спеціально для неї жінку-копа залучати не треба, вона цілком готова зійтися в двобої на рівних із чоловіком.

Серед четвірки українських правоохоронців, виставлених проти американської команди, опинився Володимир Зарудний, тоді ще – опер «убійного» відділу конотопського міського карного розшуку і поки що – капітан міліції, до того ж недавно «окапітанений». Хто знав його раніше, всі впевнені – саме після участі в тих зразково-показових виступах службова кар’єра Зарудного впевнено і швидко пішла вгору.

На звичайному міліцейському «бобику» Зарудний примудрився виконати знаменитий «поліцейський розворот» – коли автомобіль на повній швидкості здатен, керований умілим водієм, розвернутися довкола своєї осі. Перед цим вправу, до якої «бобик» зовсім, здавалося б, не пристосований, опер виконав, осідлавши БМВ. Коли команди перемістилися в тир, Зарудний спокійно, ніби робив це щодня, вибив максимальну кількість очок як по нерухомих, так і по рухомих мішенях не лише з «Макарова» і «стєчкіна», а й озброївшись знайденими для такого випадку «магнумом» і «глоком». Нарешті в рукопашній запропонував Джонові, Томові та чорношкірому Саю стати проти нього втрьох, «зробив» їх сам, щоправда, таки не без зусиль, вийшовши з поєдинку дещо пошарпаним, але потім усе одно принципово завівся сам на сам із офіцером Гонзалес, у якої аж очі горіли від азарту: перед тим колеги Зарудного, не звичні до серйозних сутичок із бабою, про всяк випадок піддалися американській тітці – про це наперед домовилися, аби не соромно було, якщо б офіцер Гонзалес справді поклала супротивників. А так українська сторона про домовленість знала, в разі чого готуючись підтвердити: наші хлопці пожаліли американську тітку. Ну, а капітан Зарудний її не пожалів – втулив синець на половину обличчя і ледь не зламав їй руку.

Правда, неофіційно Володимира Зарудного якийсь час називали мужиком, який воює з бабами, та це довго не протрималося: Зарудного таки поважали і до вікопомного американського десанту.

Ощадливий на слова і жадібний до діла, він за кілька років після того з опера, який «топтав землю», пізнаючи всі тонкощі оперативної роботи, дослужився до такої дивної, на погляд не знайомих із вітчизняною міліцейською специфікою, посади, як заступник начальника відділу боротьби з особливо тяжкими злочинами, скоєними проти особи, а простіше – «убійного» відділу конотопського карного розшуку. Дивними такі посади здаються через загальний стан речей, згідно з яким заступників у міліції більше, ніж начальників, при цьому заступник стає таким собі «проміжним начальником» – вже не підлеглий, але ще не керівник, ще не керує, але вже організовує роботу. Та головне: заступники саме в цій системі довго не тримаються – стають начальниками, займаючи місце свого попередника, який обов’язково йде на підвищення.

Причому – спочатку в область, а там – у Київ, де зникає в надрах всеїдного міністерства, аби потім за деякий час виринути або в оточенні народного депутата, або – банкіра середньої руки, чи в будь-якій іншій бізнесовій структурі.

Ймовірно, така доля була вготована і сорокарічному Володимиру Зарудному. Цінного кадра давно примітили в Сумах, та й Харків позирав у його бік, конкуруючи з Києвом. Та раптом 2004 рік переламав і перетасував усі плани, Зарудний лишився на своєму місці, й схоже було, що Конотоп, де підполковник почувався, наче риба в воді, виявився для нього зручнішим за гамірні й непевні Київ із Харковом, поминаючи вже Суми. Ба більше: ходили чутки – які до Сергія Горілого, звісно, на той час уже не доходили, – що Семенович, як тут називали Зарудного, може, й хотів би піти вище, та комусь дуже потрібен саме в Конотопі й саме на цій посаді. Принаймні досить величеньке та стратегічно важливе як на районний центр місто він, начальник карного розшуку, тримав під контролем. Відсоток убивств, бандитських нападів і розбоїв, розкритих по гарячих слідах, поволі зростав. Але утримувати таку планку Зарудному вдавалося не так легко: мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію, тому «убійники» щоразу мусили бути готові працювати в цілодобовому режимі, виконуючи щось схоже до команди: «В ружйо!»

У зв’язку з убивством підприємця Миколи Коваленка, а особливо – з дивними обставинами, за яких скоєний був цей злочин, особовий склад «убійного» відділу працював у цілодобовому режимі. Такий висновок, у всякому разі, зробив для себе Сергій Горілий, сидячи на задньому сидінні машини поруч із молодим незнайомим опером. Другий, теж молодий і незнайомий, вів машину.

Обоє мовчали.

Зарудний, в автомобіль до якого сів Андрій Шпола, розтинав нічне місто попереду.

Щільно причинивши двері кабінету, підполковник Зарудний кивнув капітанові Шполі на один зі стільців поруч зі столом, за яким зазвичай збиралися оперативники на нараду, а сам умостився за столом, закурив, дозволив це зробити й Андрієві.

Оперативник навіть не намагався почати розмову першим. Дорогою сюди начальник не зронив ні слова, і тепер Шпола був більш ніж упевнений: справа в Горілому. Тільки для чого влаштовувати весь цей цирк із нічною засідкою біля під'їзду й затриманням Сергія «до встановлення», а також як це стосується вбивства Коваленка, він не розумів. На перший погляд, Зарудний залучив серед ночі особовий склад для з’ясування відомих лише підполковнику приватних стосунків із Горілим, котрий, як не крути, відсидів за гріхи щонайменше третини правоохоронців Конотопа, поминаючи вже околиці. Такий особистий підхід для Зарудного загалом не характерний, через те Шпола губився в здогадах.

Проте, коли почалася розмова, Андрій уже за кілька хвилин усе збагнув і, коли чесно, забув тимчасово про Горілого та про його проблеми.

– Ти телефон вимкнув, – розмову Зарудний почав із зауваження.

– Ніч же.

– То й що? У нас убивство. Це я так пояснюю, чому тебе під будинком чекали. Твоя… Ліда, здається?

– Ліда.

– Ну, сказала – ви кудись пішли. Пили-пили, а тоді пішли.

– Ви заходили до мене додому?

– Твій мобільний не відповідав – я набрав на домашній.

– Ну, не дуже вже ми й пили… Так, вечеряли, для апетиту…

– Друг твій, Шполо, вчора вже вечеряв для апетиту.

– Не зі мною.

– Добре, не в ньому зараз діло. Я, на відміну від тебе, мобільного не вимикаю. І потерпіла змогла мені додзвонитися, – Зарудний зробив затяжку. – Коваленко. Галина. Вдень я, коли розмовляв із нею, залишив свій номер. Просив дзвонити, що б вона не згадала, о будь-якій годині, – він збив попіл у попільничку, – дня і ночі.

– Я теж залишав.

– Але ти свій вимкнув. І взагалі, тебе вдома не було. Куди це ви, друзі, ходили серед ночі?

– Ви ж казали щойно – діла це не стосується.

– Сказав, – кивнув Зарудний. – Ти потім якось за нагоди подякуй удові. Бо якби не вона, ми б з тобою не так балакали. До справи, – підполковник роздушив недопалок у попільничці, підсунув її ближче до опера, вона ковзнула по гладенькій поверхні столу. – Близько одинадцятої години вечора, тепер уже – вчорашнього вечора, Галина Коваленко подзвонила мені. Тобі, – вказівний палець Зарудного націлився на Шполу пістолетним дулом, – вона дзвонити не захотіла. Вирішила: коли є номер начальника, для чого смикати підлеглого, якщо той усе одно доповідатиме по начальству. Мудро?

– Мудро.

– Вдова зробила заяву: чоловік, тобто Коваленко Микола, як там його… ну, не суть, так ось: підприємець Коваленко Микола останнім часом мав досить серйозні проблеми з однією тутешньою фінансовою установою. Філія такого собі банку «Слобода», керівник – Павло Нікітин, особа в місті відома.

З паузи, зробленої підполковником, Шпола зрозумів – зараз він сам повинен до чогось додуматися, і його раптом осяяло, здається, навіть швидше, ніж того чекав Зарудний.

– Стоп-стоп! Банк «Слобода», Нікітин, у нього ж там над службою безпеки головує…

– Молодець, – витягнувши ще одну цигарку з пачки, підполковник закурювати не поспішав, пом’яв її в пальцях. – За безпеку в «Слободі» відповідає полковник міліції у відставці Олександр Момот. Колишній наш колега і навіть мій товариш… Саша Момот, значить, – поклавши цигарку на поліровану поверхню столу, Зарудний накрив її долонею, почав легенько качати. – Колись навіть перетиналися по роботі. Нормальний мужик, його поважали. Ніхто слова не сказав, коли він дослужив своє і в бізнес-структури подався. Тобі теж вудку закидали, скажи? – (Шпола вважав за краще тут промовчати, та Зарудний і не чекав відповіді, принаймні чесної). – Закидали, закидали, сам опером халтурив, зарплати ж… Сім’ї ж…

У Володимира Зарудного були дружина і доросла донька, котра вчилася в Києві на журналіста-міжнародника, чим підполковник дуже пишався.

– Ну, далі слухай. Бізнес нашого Коваленка протікати почав, у всіх так тепер. Криза, сам розумієш. Рік тому, коли ще все більш-менш гаразд було, Коваленко взяв у «Слободі» кредит. Не те щоб дуже великий, але тридцять тисяч баксів у наш час – гроші.

– Для мене і сотня – гроші, – зауважив Шпола, тут-таки уточнив: – Гривень.

– Тепер прикинь, як банкам. Понабиралися підприємці кредитів, як погані собаки – бліх. Бо тридцять тисяч – справді для серйозного бізнесу блохи. Але той тридцять, той тридцять, той сорок, той п’ятдесят, той десять, той навіть п’ять – уже… порахуй, скільки там виходить? Сто шістдесят п’ять? І це я так, зі стелі цифри тобі даю. Головне – їх же назад не несуть. Ні тридцять, ні навіть п’ять. Куди там – тисячі сраної ніхто банку тепер не повертає. В Києві чи Харкові від цього банки стогнуть, вводять там у них тимчасову адміністрацію, ще якусь хріновину… Словом, Шполо, керівник місцевої філії банку «Слобода» Павло Нікітин дав моєму доброму знайомому Саші Момоту повну свободу дій у справі вибивання боргів. Ти розумієш тепер, до чого я так здалеку заходжу?

Тепер Андрій не просто розумів – знав: уже за кілька хвилин підполковник Зарудний назве кількох підозрюваних у вбивстві, і підозрювані ці, схоже, напряму підпорядковуються відставному полковнику Момоту.

Відставний полковник міліції, таким чином, починає перетворюватися щонайменше на організатора викрадення та вбивства Коваленка. А боржників у банку «Слобода» чимало. Значить, у ході справи намалюється ще цілий ряд епізодів. Треба буде підняти перелік нерозкритих убивств підприємців, з’ясувати – раптом вони були боржниками пана Нікітина, який нацькував на них пана Момота…

– Вона заяву написала? – швидко запитав Андрій.

– До неї поїхали, займаються. Заява буде. Ясно тепер, чому вона так крутила?

– Боялася…

– Боялася, – погодився Зарудний. – А подзвонила чому? Бо злякалася ще більше, коли сьогодні близько десятої вечора до неї ввалився чоловік із замашками бандита або колишнього мента… Вона саме так і сказала, Шполо. Адже наш колишній колега Саша Момот собі в підручні тільки таких і набирав. Працівників міліції, звільнених за невідповідність, і громадян, які свого часу притягалися за дрібний кримінал. По молодості: бійки, рекет, співучасть у розбоях…

– У банк же не беруть таких!

– У касири не беруть. У менеджери не беруть, – під тиском долоні Зарудного цигарка вже перетворилася на купку коричневого тютюну, змішану з подертим цигарковим папером. – У старші менеджери не беруть. Зате в керівники – беруть. Особливо тих, хто, як наш пан Нікітин, свого часу притягався за економічні злочини. Нехай, Шполо, сьогодні ці злочини й за злочини не сприймаються – такий бізнес кругом крутять. Але мені, Андрію, як там тебе…

– Петрович.

– …немає значення… Так ось, Андрію Петровичу, мені сорок чотири, я ще ті часи пам’ятаю. В ті часи валютники та спекулянти йшли під суд і сідали! Це тепер вони герої, жертви режиму. Я ще героїв знаю, новіших – жертв злочинної влади, за Кучми їх щемили. Чекай, ось півроку не мине – вже жертви Ющенка знайдуться! Тому знаю я, Шполо, цих бізнесменів. Нікітин дозволив Момоту таких бійців у службу безпеки набирати, а Момот радий старатися. Це в менти їх не беруть. Бо тут із ними, Шполо, в разі чого важко щось зробити. Хіба звільнити… Чи посадити, як он друга твого…

– Приклад невдалий. Горілий – не бандит.

– Ага, не перевертень у погонах! Тільки потримав двох людей добу під замком, попресував, використовуючи службове становище, і гроші за це отримав. До речі, про Горілого: перелякана вдова описала свого вечірнього гостя. Когось мені цей опис нагадав. Дав завдання хлопцям, аби зняли «пальчики», потерпіла покаже, за що її непроханий гість брався. Пропустимо через картотеку, встановимо особу, чи все ж таки сам зізнаєшся, що Горілого до Галі Коваленко ти послав?

– Нікуди я його не посилав!

– Сам пішов, – Зарудний узяв чистий аркуш паперу, почав згортати кульочок. – Для чого? Потерпіла говорила – все про якусь ворожку розпитував, але ж це дурня, правда?

– Дурня, – погодився Шпола. – Тільки правда.

– Ти що маєш на увазі?

– Я не знав, для чого Сергій пішов до потерпілої. Я взагалі не знав, що він до неї піде. Тільки повернувся він із цікавим результатом – пророчицю знайшов. І ми…

– Забудь про це, Шполо, – серйозно мовив Зарудний, струшуючи те, що лишилося від розтовченої цигарки, в кульочок. – Не було б інформації про борги Коваленка – взялися б до тої вашої… до тої відьми, чи кого ти там знайшов, усерйоз. А так, – він зіжмакав кульок, – тепер справа техніки. Ми вже ніколи не дізнаємося, для чого Коваленко справді приходив у міліцію. Може, відьма – частина якоїсь оперативної комбінації Саші Момота, він майстер був на різні штучки. Обов'язково викличемо її, допитаємо, тільки не про відьму, хай їй грець, тепер мова. На Коваленка наїжджали. Його пресували. Йому погрожували. Потому як він наважився-таки прийти до нас (хоча, до речі, так заяви й не залишив), він за годину щез. А під ранок його труп із діркою в голові викинули з машини біля власного будинку. Типовий випадок прямого залякування, хіба ні?

Так. Шпола мусив це визнати.

– Тепер: для чого я тобі все це кажу без свідків, Андрію Петровичу? – Зарудний жбурнув зіжмаканий кульочок у кошик для сміття. – Ти нормальний мужик, ти зрозумієш. Насправді Сашко Момот – теж непоганий мужик. Знав його особисто?

– Бачив пару разів… – Шпола поки не розумів, куди хилить начальник.

– Ну, а я з ним колись… А, – підполковник відмахнувся. – Є в мене його координати. Сам подзвоню, спробую домовитися. Усе ж таки на нього самого Нікітин тисне, борги ж інакше не повернеш. Та й особливо нема з ким Саші працювати, крім відморозків. Коротше, він мусить зрозуміти: хай краще віддасть виконавців, звільнить їх заднім числом, ми справу закриємо, він висновки зробить.

Тепер Зарудний не зводив очей зі Шполи, й опер враз усвідомив іще одну річ: підполковник із капітаном, начальник карного розшуку – з оперативником «убійного» відділу таких розмов зазвичай не ведуть. І якісь такі речі вкрай рідко узгоджують. Бо опер – людина маленька, йому ставлять задачу – він виконує. Зі своїх тридцяти двох Шпола скоро як десять років їв оперський хліб, тому знав: про такі речі підполковник домовляється не з капітаном, а щонайменше з полковником… якщо не з генералом…

Ніби прочитавши його думки та вловивши сумніви, Зарудний підвівся, обійшов стіл і розташувався на стільці якраз навпроти Андрія, аби бути до нього ближче.

– Ти ведеш цю справу. Ти її закриєш. Ситуація неоднозначна, Момот тут більше союзник, ніж противник. Поки що я намагаюся її не роздувати. Можеш собі уявити, що почнеться, коли вбивця, який натискав на курок, потягне за собою колишнього полковника міліції, той – банкіра Нікітина з темним минулим, банкір підключить Суми, звідти підтягнуть Київ, а нам на управління купу довболобів пришлють – з’ясовувати. Всі всіх у результаті відмажуть, але працювати не дадуть. Хто лишиться в сухому залишку? Той-таки придурок, який на курок тиснув. Ну, ще, можливо, відьма твоя, яка невідомо яким тут боком приклеїться. Розумієш? Усі кінці тобі дам, якщо з Момотом домовлюся…

– А не домовитеся?

– Тоді вже по повній програмі, Шполо. Але Саша, кажу ж тобі, не дурний.

Рвучко підвівшись, Зарудний повернувся за свій стіл, підсунув до себе мобільник.

– Поки все йде, як іде, доповідатимеш мені особисто. Зараз котися спати, вже друга ночі, на восьму щоб як штик був, роботи з головою. Сприймай це або як прохання, моє особисте, або – як наказ.

Андрій Шпола кивнув і, збагнувши – розмову закінчено, принаймні – на даному етапі, підвівся і рушив до виходу.

– Друг там твій за дверима повинен сидіти, – почулося за спиною. – Скажи, хай зайде… хвилин за тридцять.