Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Андрій Кокотюха – журналіст, письменник, сценарист. Першу книжку «Шлюбні ігрища жаб» видав у 25 років. Сьогодні він – автор понад ЗО художніх, документальних та публіцистичних книжок.

Романи неодноразово екранізувалися, перший фільм «Тупик» (1998) режисер Г. Кохан зняв за журнальною публікацією. Дослідник і теоретик жанрів масової культури, Андрій Кокотюха – лауреат низки професійних премій, серед них – «Золотий Бабай», «Срібний Георгій», «Коронація слова».

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш

Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна»

Ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс і пісенної лірики про кохання «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно й театр обрані невипадково, адже саме вони є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п'єсами.

www.korona.ua

Андрій Кокотюха
Пророчиця

Важко уявити, аби когось викинули з нашої поліції. Треба дуже постаратися. Поки не вкриєш себе громадською ганьбою, там терпітимуть практично все.

Кен Бруен, «Вартові»

Розділ 1
Колишній

Сержант міліції Малишев вийшов із машини під дощ, відступив на три кроки і підніс голову, намагаючись вирахувати, де саме на четвертому поверсі світяться вікна потрібної квартири.

Комусь цього березневого вечора не пощастить, вирішив він, і на цю думку повнуваті губи міліціонера розтяглися у мстивій посмішці. Сержант Малишев іще не знав кому. Але якщо до нього припхалася з Ахтирки теща і живе вже другий тиждень ніби в гостях, то чому лише йому, Малишеву, якого поважають колеги по роботі та фотографія якого висить на Дошці пошани в райвідділі, повинно бути погано? За великим рахунком, справа навіть не в тещі, а в її мордатій собаці – жінчина мама привезла свою домашню улюбленицю з собою, і тепер ця сучка – собака, не теща! – з якогось незрозумілого права гарчить на нього, сержанта міліції Малишева, в його власній квартирі. Дуже не любив сержант, коли на нього гарчали. Але віддубцювати чотириногу сучку гумовим кийком теж не міг: не хотілося зайвий раз зв’язуватися з двоногою.

Навіть із двома: мамині гостини погано впливали на його дружину, в неї, за висловом Малишева, в присутності рідної неньки прорізався голос, і поводитися вона починала так, як оті дурнуваті тітки в телевізорі. Як не прийдеш із роботи, так по «ящику» якісь бабські виступи: «Ми, жінки, надто часто і забагато дозволяємо чоловікам принижувати себе!» – ну, і всяка інша контрреволюція. Часом сержантові Малишеву здавалося, що жінка наслухається телевізійних тіток, у яких усе чухається без мужика, і вірить: якщо про це говорять уголос, значить, це має право на існування. Просто коли немає поруч мами з Ахтирки, жінка мовчить, бо знає, як реагує зразковий конотопський міліціонер, якщо вдома на нього починають підносити голос. І тримає все, почуте від телевізійних курвів, у собі. Та коли приїздить мама, жінка стає сміливішою, бо їх уже двоє.

Та ще й сучка в тещі люта. Сержант Малишев, який впевнено ішов майже голіруч на злісних порушників правопорядку, панічно боявся собак. Зізнатися в цьому тещі – себе не поважати, бо матиме проти зятя додатковий козир. Ще нацькує свою псину на зятя…

Словом, сержант міліції Малишев, чий характер і без того не був аж надто м’яким, останніми днями тільки й шукав, на кому б зірвати злобу, накопичену у власній квартирі. Зараз, отримавши виклик і приїхавши побалакати з заколотниками побутової бійки, він уже смакував, як почне здійснювати виховну роботу з усіма, хто тільки спробує опиратися його наказам. Весь у передчутті прекрасного, сержант Малишев зважив у правиці гумового кийка – свого вірного супутника і, без перебільшення, найкращого друга. Тільки кийок не підведе, не зрадить, не схибить.

Тим часом із міліцейської машини вже вилазив під дощ сержант міліції Прудник. У нього теж були свої підстави шукати можливість стравити пару. Тещі з собакою в Прудника не було. Виконуючи заповідь «Одружуватися треба з сиротою!», яку почув у дитячі літа в фільмі «Бережись автомобіля!», Прудник таки знайшов сироту – хто ще в нинішні часи піде жити з ментом у ментівський гуртожиток. Але кілька років тому общагу почали тасувати якісь структури, в результаті частина її почала заселятися за гроші строкатим людом. Від чого постраждали, власне, конотопські менти – адже в міліцію йшли, як правило, хлопці з довколишніх сіл і переважно – через можливість отримати кімнату в гуртожитку з віддаленою перспективою дістати окрему хату. Тепер же у зв’язку з переходом на комерційні рейки місця для проживання працівників міліції почали різко скорочуватися. Вже на отримання кімнати в гуртожитку претенденти шикувалися в черги, і така ситуація, болісно й гостро описана в одній сумській газеті, могла або не мінятися зовсім, або мінятися лише на гірше.

Сержантський склад, підмовивши навіть кількох молодших офіцерів із числа мешканців гуртожитку, намагався домогтися справедливості. Створили ініціативну групу, навіть підпрягли з міськради депутата з опозиційними поглядами і юридичною освітою. Та вся ця боротьба за свої права дуже швидко закінчилася. Начальство натякнуло: правозахисна активність завершиться тим, що новим людям нададуть кімнати в гуртожитку за рахунок виселення тих, хто там уже мешкає. Тільки так. Прудник брав у цьому русі лише пасивну участь, більше мовчав і створював масовість, але одного з активістів, який розповів щось сумським журналістам і навіть у формі позував фотографу, з общаги таки виперли.

Зловили, як брав у торговки соняхом на базарі двадцять гривень, приписали корупцію і виперли. З жінкою і донькою-школяркою. Аби не бачити, як клумаки з нехитрими речами виносять і ставлять на брудний асфальт, сержант Прудник ще зранку пішов і напився.

Тепер усі мовчать, а пацан, котрий оселився за стіною в Прудника, періодично серед ночі врубає музику і починає підспівувати, ні, радше – підкрикувати. Збагнувши, що виперти з гуртожитку його ніхто найближчим часом не зможе, пацан забурів і прямим текстом посилав сержанта міліції, навіть коли той у формі стукав до нього серед ночі, вимагаючи припинити неподобство. «Цю музику не можна слухати тихо, пане селянин!» – почулося у відповідь останній раз, і було це не далі як минулої ночі.

Тому, сповнений, як і його напарник Малишев, безсилої люті, сержант міліції Прудник теж дуже хотів на комусь відірватися і мав велику надію, що порушник спокою, котрий вломився в чуже помешкання і тепер там сваволить, почне чинити опір слугам закону, які перебувають при виконанні службових обов’язків.

Сержант Прудник глянув на сержанта Малишева і красномовно поправив на плечі автомат – останнім часом від патрулів вимагали носити вогнепальну зброю постійно.

Сержант Малишев ковбойським жестом поправив кобуру, брязнувши при цьому кайданками на поясі, ляснув гумовим кийком об долоню лівої руки. Потрібного вікна він так і не вирахував, мабуть, не на вулицю виходять ці вікна, у двір із протилежного боку.

Обом міліціонерам, чию владу в межах власних місць проживання ніхто чомусь не поспішав визнавати, дуже кортіло довести свою значимість якщо не цілому світові й навіть не всьому Конотопу, то хоча б одному окремо взятому п'яному дебоширові.

– Погнали, – коротко звелів Малишев.

У їхньому патрулі він був за старшого.

Постоявши під броньованими дверима потрібної квартири, міліціонери якийсь час мовчки слухали, намагаючись зрозуміти, що ж саме відбувається всередині. З досвіду обидва знали: навіть крізь подвійні двері чутні звуки суперечки чи навіть бійки. А судячи з повідомлення оперативного чергового по місту, тут відбувалася саме бійка.

Розбороняти бійки сержанти любили як кожен окремо, так і гуртом, коли їм траплялося заступати на зміну в парі.

Але за дверима було тихо, й губи Малишева мимоволі скривилися: ну що за люди, не могли побитися, поки міліція приїде! Скільки ж тут їхати, адреса майже в центрі, вони отримали повідомлення о сьомій десять вечора, а о сьомій двадцять уже вилазили з машини. Якщо вже в розборах дійшло до бійки, то нормальні люди не припиняють з’ясовувати стосунки так швидко. Малишев знову ляснув кийком об ліву долоню, тепер уже – роздратовано.

Прудник, вловивши настрій товариша, лише знизав плечима й рішуче натиснув указівним пальцем – під нігтем сіріла брудна борозенка – на ґудзик дзвінка. Надавив і не відпускав, насолоджуючись суцільним різким дзеленчанням. Правильно, нема чого, це вам не гості, відчиняйте – міліція.

Двері справді швиденько відчинилися, проте Прудник, котрого охопила якась раптова й незвідана мстивість, не квапився забрати палець, ще сильніше впираючи його в кнопку. Тим часом Малишев, не чекаючи особливого запрошення – справді ж викликали, бляха-муха! – ступив усередину, потіснивши в проході брюнетку середнього віку в світло-сірих трикотажних штанях і синтетичній кофті такого ж кольору з підлітковим каптуром. Оцей фасон, виконаний «під струю» місцевими умільцями, зовсім не омолодив господиню. Навпаки, як на погляд сержанта Малишева, лише підкреслював її гонитву за подовженням молодості. Хоча, придивившись до неї при хатньому освітленні, Малишев відзначив: не стара вона, просто, як кажуть, затягана. На вигляд старша за свої роки, бо або зовсім за собою не стежить, або не знає, як це правильно робити.

Сержант міліції Малишев розумівся на таких речах: його дружина працювала в салоні краси, вдома валялася купа відповідних журнальчиків із фотографіями глянцевих жінок та пацанчиків, котрих міліціонер безапеляційно називав «підорами», бо справді так вважав. До того ж дружина підробляла зачісками на дому і час від часу займала кухню з черговою клієнткою.

Перше, що впало в око сержантові, – переляканою жінка не була. Тривога в очах, навіть трошки ніяковіє. Але не схоже, щоб тут і зараз відбувалася бійка. Навпаки, сержант Малишев буквально відчув на собі атмосферу якогось такого міщанського спокою й достатку, який сам хотів би мати – і матиме, якщо вчепиться в службу. А він такий: як учепиться – то зубами.

– Сержант Малишев, – не стільки назвався, скільки виплюнув він. – Міліцію викликали?

– Може, досить уже дзвонити? – у голосі жінки чулося роздратування.

Це ще більше насторожило бувалого в бувальцях Малишева. Вона не так уже рада їхній швидкій появі, вона взагалі більше втомлена, ніж налякана, і дуже хоче, аби міліціонери швидше зробили належну роботу. Ось тільки роботи для себе міліціонер тут не бачив. Принаймні поки що.

– Що у вас сталося? – рівним голосом запитав Малишев.

– У нас? – перепитала жінка, і знову сержант уловив штучність – вона точно знає, що міліція приїхала туди, куди слід, тільки й далі не певна, чи потрібна їй тут уже міліція.

Сержант Малишев не встиг нічого сказати – з боку кухні до передпокою на поклик безперестанного дзвінка вийшло двоє чоловіків.

Теж напружені, прочитав сержант на обох обличчях. Затримав на мить погляд на одному, і все стало на свої місця. Навіть якщо тут щось сталося, після чого всі замирилися і тепер не знають, як спровадити наряд, йому, сержантові Малишеву, тут явно знайдеться трошки роботи. Бо він упізнав одного з мужчин.

– Хорош уже, – кинув Малишев через плече Пруднику.

Той слухняно забрав палець із дзвоника, поправив автомат на плечі й теж посунув у квартиру, не поспішаючи причиняти по собі двері.

– То викликали міліцію чи ні? Чи будемо ложний виклик оформлять? – суворо поцікавився сержант Малишев, дивлячись просто в очі чоловікові, про котрого вже знав усе, крім імені.

Бо за свою нехай іще не надто довгу, але все одно – насичену міліцейську службу він навчився впізнавати в натовпі зеків. Не так важливо, скільки років тому вони сиділи за колючим дротом, де сиділи і за що. Колишніх зеків не буває, цю істину Малишев втовкмачив собі в голову і в цьому пересвідчувався безліч разів. Той, хто бодай раз топтав зону, назавжди матиме і арештантський вигляд, і, головне, арештантський погляд.

Окинувши незнайомця швидким поглядом, Малишев зробив висновок: цей звільнився зовсім нещодавно.

Шрам на правій щоці – не показник. Справа навіть не у волоссі, яке ще не встигло як слід відрости після зонівської зачіски. Під машинку тепер багато хто стрижеться. Джинси та светр не з секонд-генду, а з «нуля», хоча на такого, в кого є гроші, незнайомець не тягне, але це теж не показник. Хоча саме вчорашні зеки хворобливо поспішають поновити після виходу свій гардероб, аби відчути свободу в буквальному розумінні на собі. Справа в реакції на появу ментів у формі – незнайомець стримав її, проте досвідчене око сержанта все зафіксувало.

В голові Малишева почав складатися простенький, як і все в патрульній роботі, пазл. Їх викликали на бійку, бійки чомусь нема, зате народ у квартирі напружений, і серед трьох громадян, котрі перебувають тут, явно є колишній ув’язнений. Причому зона не в такому вже далекому для нього минулому.

Зараз у нього не виявиться документів, радісно подумав сержант міліції Малишев. Його треба забрати для встановлення особи, він почне опиратися – як же так, свобода ж! – і ось тут дізнається, бичок, на кого нарвався, і хто давно вже шукає можливості довести, хто є хто в цьому світі.

Малишев оцінював ситуацію і робив висновки моментально, за що й відзначився на Дошці пошани. Понад усякий сумнів, він зараховував себе до тих, хто народжується з міліцейською чуйкою. Але того, що почалося за мить, навіть він не зміг передбачити – надто вже все це виявилося позбавленим логіки. І головне – все почалося дуже швидко, стрімко, відразу. Потім, аналізуючи ситуацію, сержант дійшов висновку: діяти так, як діяв, незнайомий із поглядом вчорашнього зека вирішив, щойно побачивши міліціонерів у формі.

– Значить, міліцію викликали?

Вурка говорив це жінці, а водночас усім корпусом повертався до другого чоловіка, товстенького, в пуловері домашнього плетіння, вищого десь на півголови і якогось аж надто надійного для того, аби влазити в будь-які конфлікти. Він запитав не для того, аби почути відповідь – або знав її наперед, або навпаки – зовсім не хотів чути недолугих пояснень. За словом не забарилося діло: коротко замахнувшись, вурка різко, сильно і дуже професійно втопив кулак у саму середину натягнутого на пузці синього пуловера. А коли чоловік ойкнув і почав згинатися, напасник ступив крок назад, міцно впираючись у слизький ламінат підлоги, і наступним, не менш прицільним ударом зацідив ворогові просто в центр обличчя.

Він хотів роз’юшити носа супротивникові – і роз’юшив. Ніс, на який наразився кулак, виявився слабеньким, та навіть і витриваліший ніс навряд би витримав, без перебільшення, гарматний удар сухого міцного кулачиська.

Кров бризнула на підлогу. Лишилася на кулаку.

– СЕРГІЮ!!! – розпачливо зойкнула жінка, і міліціонери не зрозуміли, до кого вона звертається – до того, хто б’є, чи до того, кого луплять.

Бо кинулася вона все одно до побитого; та хоча їх відділяв заледве крок, на шляху виріс вурка, перехопив підняту жіночу долоню, рвучко розвернув волаючу жінку, заломлюючи руку назад і зразу потому сильно штовхаючи в кімнату. Все це забрало щонайбільше десять секунд, і коли сержанти кинулися нарешті виконувати свої прямі обов’язки, вурка, на величезний подив обох, посунув на них голіруч, зі стиснутими для ближнього бою кулаками.

Опір при затриманні.

Те, що лікар прописав задовбаним побутом сержантам Малишеву та Пруднику.

Пустивши кийок у роботу, старший патруля таки перетягнув ним вуркагана по плечу, але раптом відчув – нападник несподівано перехопив ініціативу. Бо дуже грамотно скористався тією перевагою, яку дає сутичка в тісняві, у цьому разі – в коридорі стандартної двокімнатної квартири. З одного боку, проти нього було четверо, включно з жінкою, але з іншого – в тісняві передпокою всі охочі натовкти йому пику раптом почали заважати одне одному. Тоді як вурка крок по кроку пробивався до виходу.

– НАЗАД!!! – почув Малишев у себе за спиною крик Прудника і, відчуваючи, що треба послухатись, розвернувся, відступив і притулився до стіни, приготувавши кийок до бою.

Та потреби в цьому вже не було. Сержант міліції Прудник вже зірвав із плеча автомат – вкорочений «калаш», десантний варіант – і наставив дуло на вурку. Від вигляду зброї жінка враз припинила кричати, чоловік у пуловері – стогнати, і в цій тиші клацнув затвор.

– Стій, де стоїш! – наказав Прудник. – Руки вгору! На коліна! Спиною до мене!

Вуркаган зупинився, зміряв сержанта глузливим поглядом.

– Отак, значить? А ти правда стрельнеш, салаго?

– Тільки ворухнися – побачиш.

– Дуже страшно. Знаєш, скільки паперів доведеться потім списати для начальства?

– Рота стули! Руки вгору, на коліна!

– Я це вже чув, – спокою вурки можна було навіть позаздрити. – Дорвався до зброї? Може, стрельнеш? В мене, в стелю, куди? Ти знаєш, що тут кулі рикошет дадуть, і лишиться в цьому коридорі за будь-якого розкладу кілька трупів. Чи кілька поранених, як кому пощастить. Давай, вали!

– Заткнися! – знову гаркнув Прудник.

– Давай так, – промовив нападник, і в його голосі зараз зовсім не чулося агресії. – Ти опускаєш ствол, тільки повільно, бо ще, не дай Боже, палець здригнеться – і тоді піндик усім. Я ж про рикошет тобі вже говорив? Чи ти сам знаєш? Може, інструктаж сачкував, га, сержанте?

Малишев, незважаючи на критичність ситуації, відчув у манері та інтонаціях противника щось дуже знайоме. Він тільки не міг зараз дотумкати, де, коли і за яких обставин уже доводилося бачити приклад такої поведінки. Причому – не один раз, а кілька. На його очах такі переговори – саме так, переговори! – вже велися.

Його думки та висновки і тут не встигли за діями супротивника.

– Домовились, сержанте? – тепер вурка говорив узагалі лагідно, так досвідчений батько вмовляє сина-підлітка сказати, з ким і де він оце так напився. – Давай, тихенько опускай зброю, не грайся. Нормально поговоримо, з’ясуємо, хто тут правий, а хто – лівий.

Чоловік у пуловері, важко дихаючи, обіперся об стіну, затуляючи закривавленою жменею розбитого носа.

Жінка шморгала, тремтіла і трималася за плече – мабуть, вивих.

Сержант Малишев міцніше стиснув кийок у правиці.

Вурка зуби заговорює, зрозумів він. І робить це аж надто професійно, щоб бути звичайним собі каторжанином, котрий відсидів за вуличний грабунок чи завдання особливо тяжких тілесних ушкоджень – за віком та за замашками цей чоловік не пасував у категорію причетних до наркобізнесу.

Перш ніж на думку Малишева спала єдина правильна, хоча й неймовірна, з огляду на обставини, ідея, все закінчилося.

– Ну, то поговоримо? – вуркаган зробив півкроку вперед.

– Стояти! – рявкнув Прудник, загрозливо повівши дулом.

– Слухай, кажу тобі, сержанте – не балуйся! А, ясно – він у тебе на запобіжнику, тому ти такий безтурботний. Перевір, ага?

Погляд сержанта мимоволі ковзнув туди, де в автомата був запобіжник.

Пильність він утратив лише на секунду.

Цього противникові вистачило.

Він блискавично кинувся на Прудника, правою рукою схопив автомат за дуло, відвів убік, а лівою вдарив сержанта навідліг, буквально відштовхуючи його від автомата. Ремінь ковзнув із плеча, тепер вуркаган тримав «калаш» за дуло, потім – р-раз! – перехопив його напереваги.

Жінка не стримала розпачливого лементу.

Сержант Малишев сам здивувався спокою, з яким дивився на спрямоване на себе автоматне дуло.

– Кажу ж – салабон, – почулося, мов крізь шар вати. – Служби ні хріна не знає! Запобіжник не зняв, довбодятел.

А тоді вуркаган спокійно опустив зброю, кинув її на підлогу, під ноги Малишеву.

– Отак, панове сержанти. Дайте вдягнутися і ведіть, куди треба. Вас же для цього кликали, ні?

З цими словами він глянув на побитого чоловіка в пуловері й на жінку, по чиїх щоках текли два струмочки, і вона не квапилася витирати сльози.

Поручкавшись із черговим капітаном, оперуповноважений карного розшуку Конотопського міського BBC Андрій Шпола взяв у нього рапорти потерпілих сержантів і вмостився з ними тут-таки, в черговій частині, на потертому диванчику.

– Нічого не вийде, – відразу попередив черговий.

– А я поки що нічого не роблю, – озвався Шпола підкреслено байдужим голосом, швидко перебіг очима списані аркуші.

У черговій частині, крім капітана, товклися ще менти в формі й у цивільному. Та, здається, перейнялися появою сищика тільки сам капітан і вусатий старшина, який примостився у кутку. Решта входили, виходили; залежно від настрою та ступеня знайомства або віталися зі Шполою за руку, або просто кивали. Хоча пригода сьогодні справді сталася не зовсім ординарна, нічого аж такого, що могло б привернути загальну увагу, не трапилося.

Дочитавши рапорти, опер покрутив їх у руках, ніби намагаючись прочитати між рядків ще щось, не приступне його розумінню, а тоді з підкресленою охайністю поклав списані аркуші собі на коліна.

– Ну? – запитав старшина.

– Яке там «ну», – відмахнувся Шпола. – Хлопці твої молоді, аби Серьогу Горілого знати. Скільки вони тут, років зо три, правильно?

– Малишев – з дві тисячі шостого. Прудник – з сьомого… Здається…

– Все одно проти Сірого – пацани, – відмахнувся Андрій. – Він же твого Прудника на раз-два зробив. Обеззброїв за всіма правилами, як у підручнику. Я тобі, коли хочеш, розкажу, як колись Горілий на даху сам Колю Вітра взяв, а Колю Вітра не знати – це вже гріх.

– Ну да, – вступив у розмову мужчина в цивільному. – При обшуку в нього «муху» знайшли, гранатомет. З одним зарядом, правда, але, як той казав, що було – те й купив.

– Коля Вітер у Чечні рік воював, – нагадав Шпола. – Причому чорт його розбере, на чиєму боці: то за федералів, то за чеченів. Одні так казали, другі – інак, але ані Москва, ані Грозний нашого Колю в розшук не оголошували. Й на такого звіра капітан Горілий попер із табельним «макаром». Проти, на секундочку, помповика… Тож у сержантів ваших шансів було – нуль.

– Якби я Серьогу особисто не знав, я б тобі, Шполо, не подзвонив, – буркнув черговий. – Закрили б його тут і оформили по повній програмі. Віриш, що він би в нас за бажання на зону повернувся?

– Нє-а, – мотнув головою сищик. – Конотоп, Гришо, місто невелике. Тому нашого брата мента тут порівняно небагато. Ну, а таких, як Горілий, взагалі з десяток… Добре, хай два.

– Шпола, він – колишній співробітник, – нагадав вусатий старшина, і це прозвучало в його вустах якось урочисто.

– Співробітник – колишній, – легко погодився Андрій. – Ментів же колишніх не бува, як кажуть у жінчиному селі. Горілий не зникне, це тобі я кажу. Або хтось із наших його впізнає, або хтось із контингенту. Так чи сяк, а до розшуку інформація дійшла б.

– Ти хочеш сказати, що ми його ось так відпустимо? – черговий капітан здивовано звів брови. – Слухай, Шполо, у нього – вторгнення в чуже помешкання, бійка в нетверезому стані, напад на працівників міліції, заволодіння зброєю, і це – лише на десятий день, що він гуляє на волі!

– Його випустили за зразкову поведінку, – нагадав Шпола. – І давайте, мужики, коли вже ми тут усі – свої люди, почнемо від самого початку. Ніякого вторгнення не було. Це, між іншим, його колишня квартира, з якої колишня жінка Сергія після вироку швиденько виписала. Може, він прийшов до неї в гості, до колишньої.

– Колишній оперативник, засуджений за перевищення службових повноважень і хабарництво, приходить після звільнення в гості на сто грамів до колишньої дружини, – підсумував старшина. – А вона викликає міліцію, бо колишній чоловік почав гасити теперішнього. Дуже мудро як на колишнього опера і вчорашнього зека, хіба ні?

– А є заяви потерпілих? Катьки, колишньої його, чи цього кнура, її нинішнього? Здається, претензій до Горілого вони не мають…

Не почувши відповіді, Шпола повів далі:

– Це, значить, відпадає. Давайте про ось ці заяви поговоримо, – він потрусив списаними аркушами в повітрі. – Сержанти Малишев і Прудник поводилися непрофесійно. Мало того, що Прудник не зняв автомат із запобіжника, так він ще допустив, аби його зброєю заволодів, нехай так, злочинець. Якщо Горілий їх усіх зробив, не факт, що цього подвигу ніхто більше ніколи не повторить. А до якогось начальства десь там нагорі вся ця історія рано чи пізно дійде. У випадку з Горілим, повір мені, це станеться дуже швидко. Я вам, мужики, зараз не про Сергія – гори він, коли вже на те пішло, вогнем зі своїми вибриками. Я вам про двох сержантів кажу. Одному – двадцять п’ять років, другому – взагалі двадцять два. В обох – жінки й діти. У Прудника, як я по ходу дізнався, скоро буде друга дитина. З міліції їх, ясно, не попруть – зараз криза кадрів, таких самих наберуть. Але крові, ви ж знаєте, пацанам попсують. Їм це треба?

Старшина поліз у кишеню формених штанів по цигарки, витяг прим’яту пачку, запхав сигарету до рота, закурив, відвернувся до вікна, за яким темнів мрячний ранній березень.

– Ну як? – витримавши ввічливу паузу, поцікавився Шпола.

– Ви там, у розшуку, ось таким чином справи й закриваєте, – буркнув старшина.

– Вірніше – не відкриваєте, – уточнив черговий.

– А для чого дурну роботу робити? – легко погодився Шпола. – Давайте чесно, мужики: у нинішньої пригоди нема перспектив для успішного розвитку. Максимум – прикрі наслідки для її учасників. Крім Горілого – а йому гірше, ніж є, вже точно не буде.

– Які пропозиції? – запитав черговий.

– Вважати те, що сталося, польовими навчаннями. Слухайте, ви що, справді гадаєте, що Серьога Горілий міг почати валити з автомата навсібіч? Та ця справа до суду не дійде, можемо замазати на ящик коньяку! Якщо судових перспектив нема – на фіга козі баян?

Черговий перезирнувся зі старшиною. Решта людей, котрі товклися в черговій частині, здавалося, не звертали на ці розмови уваги. Такі справи тут, серед своїх, обговорювалися й вирішувалися дуже часто.

– Я взагалі-то не оформив його ще ніяк… – почав був капітан.

– Давайте, мужики, зараз не торгуватимемося, – Шпола підвівся. – Взяти з учорашнього зека нема чого. Вирішувати такі речі за піхур теж якось не годиться. Всі ж знають Горілого, правда? А цю макулатуру порвемо, лади?

Капітан знизав плечима.

– Мені що, більше за всіх треба?

– Ну і давай його сюди!

Черговий безпомильно вибрав серед рядів кнопок на панелі перед собою потрібну, зняв чорну як ебоніт телефонну трубку, запитав у неї:

– Чуєш, де там у нас Горілий сидить?

Пауза.

– І як?

Коротка пауза.

– Нічого, виводь із речами. Мамка по нього приїхала, – і не стримався – додав: – Цицьки зара’ дасть!

Андрій Шпола під це діло радісно розірвав заяви навпіл.

Потім – іще раз.

Вмурований у казенну стіну годинник показував по дев’ятій – час, коли починала набирати обертів життєва активність не лише Конотопського міського відділу міліції, а й міських, районних та міськрайонних, а також – лінійних міліцейських відділів і відділів по всіх містах, містечках і навіть селищах України. Цим робота конотопської міліції не відрізнялася від роботи, яку виконували їхні колеги в Шостці, Шепетівці, Стороженці, Єнакієвому, Джанкої, Ніжині, а тим більше – в Києві.

Від дев’ятої вечора і до першої ночі міліцейські камери попереднього ув’язнення гостинно відчиняють свої двері для алкоголіків, дрібних злодюжок, наркодилерів, котрих звозять з клубів або збирають по вокзалах, де товчеться випадковий люд, а також для іноземних громадян без документів – і навіть – із документами, які слід ретельно перевірити, аби «прокачати» темно– або жовтошкірого щодо можливості злупити з нього або з його одноплеменців-земляків викуп. Не так часто, не в такій кількості, але все ж таки починають звозити повій – не тих, які катаються в таксі від клієнта до клієнта, і тим більше – не тих, хто пасеться в кафе при готелях і саунах, більш-менш доглянутих та огорнутих ароматами хоч і недорогих, проте приємних парфумів, – а ветеранів праці: розплилих, із хворою шкірою, порепаними руками й підбитими очима, розфарбованих дешевими рум’янами, мов снігові баби нашого дитинства – буряковими шматочками, і з носами, барвою схожими на морквини. Такий вигляд мають і тридцяти-сорокарічні привокзальні алкоголічки, готові задовольнити будь-чию потребу за двісті грамів горілки та кілька гривень, і вуличні наркоманки, чия верхня вікова межа сягає максимум двадцяти п’ятьох років і які навряд чи протягнуть ще рік-два, бо починають в шістнадцять, за рік потому, як зробили перший укол, і за півроку по смерті від передозу того, коханого, котрий з тим уколом був у них першим. На панель їх виставляють дрібні наркодилери, котрі за сумісництвом стають такими ж дрібними сутенерами, за п'ять наступних років у «товару» остаточно збігає термін придатності, тому користі від таких затриманих – лише в кількості. Бо плану із затримання за добу ніхто в міліції не відміняв, його навіть часом вимагають перевиконувати. Серед такої однорідної людської маси трапляються, звісно, певні строкаті винятки, та загалом контингент настільки схожий, що в журналах реєстрації затриманих по всіх відділеннях країни можна хіба міняти імена-прізвища: рід занять лишиться однаковим.

На ранок, зазвичай до дев'ятої години, всіх випускають, як люблять жартувати самі менти, до вечора. На довший час лишаються іноземці, котрі ще не викупили себе, та молоді пацани, зловлені десь у районі вокзалу з «кораблем» коноплі в кишені, бо за них іще пару днів ітимуть мляві, але вперті торги. Так усе йде по колу, не сьогодні створеному і не завтра розімкненому.

Коли Сергія Горілого вивели з камери, двоє патрульних саме затягували до відділу чергового п'яницю. Шпола посторонився, даючи дорогу. Але затриманий, котрий іще за порогом поводився не агресивніше за мішок із картоплею, раптом, ніби відчувши, що його приперли в міліцію й зараз поведуть у задушливу камеру, до таких як сам, раптом ожив, розродився довжелезною, зітканою з матюкальних вивертів безадресною обуреною тирадою, і спробував вирватися. Молоді патрульні не змогли його втримати, і п’яниця, до всього ще й нівроку грубий, потягнув їх за собою на підлогу, мов якір – кораблі.

Кучугура, що враз утворилася між Горілим і Шполою, завадила їхній зустрічі й навіть помітно її змазала: коли Горілий обійшов гору тіл, чоловіки обійнялися не радісно та міцно, а якось похапцем, наче не зустрілися після п’ятьох років і наче один щойно не витягнув із прикрої халепи другого, а так ніби виконувався певний обов’язковий ритуал.