Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 5
Зустрічі вночі

У день, коли ховали Шполу, вперше цієї ранньої весни визирнуло сонце – дуже щедре на яскраве сяйво, воно хазяйнувало в чистому й на диво безхмарному небі.

Горілий не стояв разом з усіма біля могили, прилаштувався неподалік, за гранітним прямокутником, напис на якому сповіщав: спочиває тут не знайома колишньому сищикові Самійленко Поліна Панасівна, яка народилася одна тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, а померла ось зовсім нещодавно – дві тисячі сьомого, проживши на білому світі майже вісімдесят років, переживши голод, війну, відбудову, перебудову й радянську владу, захопивши навіть чималий кавалок незалежності й отримавши по смерті доглянуту вдячними дітьми й онуками могилу. Ну, а Шпола Андрій Петрович прожив лише тридцять два роки – до тридцяти трьох, Христового віку, не дожив, мало, ох як мало встиг за своє життя, земля йому пухом…

Біля могили хтось щось говорив, голосно, з пафосом, а Сергій, до якого ці промови долітали, зовсім не розбирав слів. Не придурювався – правда не розбирав, не хотів. Бо все, що міг сказати другові, говорив за ці дні не раз і не два. Коли дізнався, намагався пройти до Лідки, заспокоїти бодай якось, хоча й усвідомлював – жодне слово тут не допоможе. Та в квартирі виявилося повно якогось люду, жінок здебільшого, родичів, мабуть, – побачили п’яного біля дверей – навіть півслова сказати не дали. Стало розуму не ломитися в двері, нікого не кликати, не волати, не сваритися. Повернувся до брата, зачинився у виділеній йому кімнаті, прихопивши з собою пляшку горілки і кілька літрів пива в пакеті, так протримався день, до дня похорону, старанно не помічаючи що далі, то нетерпимішого погляду братця Юри, чиє мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

На кладовищі Горілий не ховався, але теж нутром відчував таке ж саме загальне багатозначне мовчання. Хтось зі старих знайомих привітався з ним за руку, хтось, зустрівшись поглядом, лишень кивнув, та більшість намагалася не дивитися в бік колишнього опера, ніби тіло його вкривали потворні гнійники чи був він калікою, жебраком, при вигляді яких перехожі старанно відводять очі. Одначе заборонити Сергієві прийти на цвинтар і попрощатися з другом ніхто не міг, не хотів і не збирався. Горілого для всіх просто не існувало. Принаймні – в цей час.

Ліда Шпола, враз почорніла від горя, стояла прямо й мовчки, дивилася не на підготовану до поховання труну з тілом загиблого чоловіка, а просто себе, ніби там, серед хрестів і надгробків, справді майоріло щось дуже для неї важливе. Та коли маленький мітинг завершився і домовину почали опускати в свіжу могилу, надра якої з безсоромністю світського хронікера висвітлювали недоречно яскраві сонячні промені, Ліда заголосила, тонко й протяжно, поточилася і, не підтримали б її відразу кілька пар рук – впала б у вогку глинисту яму раніше, ніж туди спрямують гріб. Молоду жінку підхопили та швиденько понесли до виходу, де вже стояла заздалегідь викликана «швидка» й звідки вже поспішав лікар, миттю зрозумівши ситуацію. Горілий змусив себе дивитися і на це, і на те, як повільно зникала в могилі домовина з тілом його вбитого друга, а тоді розвернувся – плювати, хай дивляться, хай бачать! – витяг із кишені плямистої кутки пласку пляшку, з якої вже сьорбнув зранку, приклав горлечко до вуст, зробив ковток. Ось так, поминки – то поминки!

За спиною бабахнуло – салют, спецназівці в парадній формі тричі стрельнули з автоматів одиночними, в цей хор вписався одинокий пістолетний постріл, і на цей звук Сергій обернувся: стріляв Володимир Зарудний, вдягнений із такого приводу по формі, який додав до першого пострілу ще два. Запхнувши руки глибоко в кишені куртки – права пестила скло недопитої пляшки, Горілий, намагаючись триматися рівно, посунув до виходу, боковим зором уловивши: Зарудний, сховавши зброю, рухається в одному з ним напрямку. Сергій стишив ходу, не хотілося перетинатися з підполковником. Та начальник розшуку явно хотів перетнутися: дійшовши до виходу, зупинився і глянув поверх надгробків прямо на Горілого.

Нехай. Значить, треба так. Значить, не все вони ще прояснили.

Мружачись на сонці, Сергій пішов поміж могильних огорож просто на Зарудного. Підійшов, іще глибше застромивши руки в кишені, й чомусь почав молити Бога, аби підполковник не простягнув йому руки. Доведеться або тиснути її, або демонстративно відмовлятися. Перший варіант не годився для Сергія, другий вважався поганою прикметою на кладовищі. Та Зарудний, мабуть, сам вірив у прикмети і чудово розумів ситуацію – заклав руки за спину.

– Прийми співчуття, – промовив він, жодної щирої нотки Горілий у його голосі не почув, хоча кожен сприймає вияви щирості по-різному, особливо – в такій обстановці. – Ви ж дружили.

У відповідь Сергій обмежився кивком.

– Я з машиною. Тебе підвезуть, куди скажеш.

– Пішки дійду.

– Все одно – ходімо, посидимо. Є пара слів.

– Та ясно.

– Нічого тобі ще не ясно.

Розвернувшись, підполковник широкими кроками рушив до своєї машини. Біля неї маячив водій, який надавався начальнику карного розшуку за штатним розкладом, хоча Зарудний сам любив сидіти за кермом. Проте часом шофер возив начальство на якісь офіційні наради в Суми, або просто в службових справах, коли й куди Зарудний вважав за потрібне. Жестом наказавши водієві відійти, підполковник сів на заднє сидіння, кивнувши Горілому, аби той примостився поруч. Зачинивши дверцята зі свого боку, підполковник узяв із сидіння формений кашкет, кинув наперед, зітхнув.

– Давай сюди, що там у тебе.

– Де?

– Не дратуй мене тепер, Горілий, добре? Давай, пом’янемо…

Сергій зі слухняним спокоєм подав Зарудному свою пляшку. Той, ковзнувши поглядом по етикетці, зробив кілька великих і жадібних ковтків просто з горла, повернув Горілому, і поки той прикладався й собі, витяг цигарки, закурив, кинув пачку перед собою на сидіння. Ну її, гордість – Сергій теж узяв цигарку, затягнувся пожадливо, наче курив не півгодини тому, перш ніж зайти на міський цвинтар, а щонайменше рік тому.

– Як це сталося? – запитав він.

– У газетах же писали. Навіть у новинах…

– Не читаю. Не дивлюся. Насправді як було?

– Так, як писали, – Зарудний, опустивши скло, струсив попіл. – Тупо, просто, швидко. Через те – страшно.

– Ким він був… ну, той, хто стріляв? Підозрюваний по справі Коваленка?

– Андрій реалізовував отриману від стукача інформацію. Хто він, для чого «злив» Бородулю – гадки не маю. Ти ж у наших справах обізнаний. Своїх інформаторів опери начальству не здають.

– Але ви все знаєте… Начальство…

– …багато про що в курсі, – погодився Зарудний. – Тільки не цього разу. Якого хріна той Бородуля ховався, тікав, стріляв – у голові не вкладається. Для чого він узагалі на дно заліг? Доказів же насправді не було, тільки збирали… Значить, було щось, було…

– Тепер – є?

– В смислі?

– Докази. Є докази?

– Денис Бородуля, нагадаю тобі, був у розшуку і стріляв у офіцера міліції, котрий, перебуваючи при виконанні службових обов'язків, хотів його затримати. Ось, – підполковник поліз у внутрішню кишеню, видобув складений учетверо папірець, кинув на сидіння.

Сергій узяв, розгорнув. Стандартне оголошення в розшук. Портрет людини, якої Горілий ніколи в житті не бачив, – Дениса Бородулі, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, лише на п’ять років молодший за Андрія, мертві обоє, як на війні.

– І що?

– Доби не висіло. Може, він не збирався вбивати… Склалося так…

– Погано склалося.

– Згоден. Тепер скажи мені не для протоколу: тобі це все для чого?

– Ви про що?

– Вимкни дурня, Горілий. Не ображайся на те, що зараз почуєш, але ти – ніхто. Людина без документів. Місяця не минуло, як із тюрми вийшов. Мент-корупціонер. Не перебивай, – відчувши п'яне Сергієве бажання щось зі сказаного заперечити, Зарудний виставив перед собою руку, жестом звелівши помовчати. – Так є, Сергію. Таким ти видаєшся збоку. Такий твій соціальний статус, якщо висловлюватися зовсім уже казеною мовою. Гаразд, приїхав з’ясувати стосунки з колишньою жінкою, попив горілки зі старим другом. Але для чого тобі постійно крутитится поруч? Добре, ти вирахував ту вашу пророчицю, існування якої, до речі, дуже сумнівний факт, – знову застережливий жест. – Сумнівний, сумнівний. Я, припустімо, тобі ще повірю. Але хто, крім тебе і покійного Шполи, її бачив? Вдова Коваленка? Нехай, знову ж таки – нехай. Згоден – ти її вирахував, чим довів – оперативної хватки не проп’єш і судовим вироком її не позбавити. Ну, для чого ти зі своїм стрьомним, Горілий, таки стрьомним соціальним статусом взагалі поліз не у своє діло?

Відповідь уже зривалася з Сергієвих вуст.

– Самі ж сказали тільки що – бо я опер, громадянине начальник, – останню фразу він навмисне промовив із підкресленим блазнюванням. – Нехай без паспорта та з судимістю, але – опер. Тільки відмінність у тому, що Андрюха чекав від начальства відмашки, аби почати вираховувати пророчицю, і не був певен, чи починати це робити взагалі. А мені ніхто не вказує, що чинити, де, коли і як. Я вже на волі, громадянине начальник.

– Не кривляйся, – відповів Зарудний рівним голосом, зовсім, здається, не здивований відповіддю, хотів залізти в непотрібні суперечки, та потім, очевидячки, вирішив не переливати з пустого в порожнє, замість цього простягнув руку до пляшки. – Дай іще, чи що…

Чоловіки знову випили, лишивши практично на денці. Випите закурили.

– Тепер що робитимеш? – запитав, помовчавши, Зарудний. – Справа закрита.

– Вже?

– Скоро закриють. Сам знаєш нашу систему, вона не помінялася. Повторимо урок, Горілий: підозрюваний у вбивстві бізнесмена спочатку ховався від міліції, потім чинив збройний опір працівнику міліції і вбив його.

– А ствол, із якого вбили Коваленка, є?

– Швидше за все, Бородуля його викинув. Куди – ми ніколи не дізнаємося. Але у нас, Сергію, і не такі дірки латали. Це неправильно… мабуть… Проте це так. І не тільки в нас. Зрештою, пошук знаряддя вбивства тепер – проблема не розшуку, а слідства. Відповідно, і пророчицю, так майстерно тобою вирахувану, ніхто вже шукати не стане: злочин розкритий.

– Але пророцтво було.

– І в газетах є гороскопи, – в тон Сергієві відповів Зарудний. – Побачить хтось повідомлення про несприятливий для себе день, стукнеться того дня лобом об стовп, і що – побіжить судитися з гороскопом? Не сміши курей. Я не почув – далі в тебе які плани?

– Чому вас так цікавить моє майбутнє?

– Тому, Горілий: моя пропозиція, озвучена в кабінеті далі в силі. Хоч ти й розкидався там бичками… Вертайся до матері, Серьожо, – голос підполковника раптом зазвучав майже по-батьківському. – Вертайся, вертайся. Тут тобі вже нема чого ловити. Тебе ж тримала оця проклята справа, хіба ні? Цікавила, навіть дуже… Якісь там пророцтва…

– Все ж таки – як із пророчицею? – стрепенувся Горілий.

– А ніяк із пророчицею! Не буває пророчиць, Серьожо. Вбивцю Шпола вирахував, лишається організатора знайти.

– Кого?

– Тобі для чого? – здивування звучало щиро. – Це вже наші справи. Може, не організатор він… Але в біга подався, десь заліг…

– Хто?

Замість відповіді Зарудний одним махом допив горілку, жбурнув пляшку під ноги.

– Дід Пихто! Кажу ж тобі: справи Коваленка за тиждень, максимум – за два, вже не буде! Допоміг її розкрити Андрій Шпола, ціною власного життя. Роль одного, гм, персонажа цієї вистави далі лишається неясною, але то вже окрема історія. Прокуратура, Серьожо, справу закриє, хоч ти на сковорідці голим пузом крутися. Спише в архів, і я тебе дуже прошу: час, поки все вляжеться, проведи в рідному селі. Допоможи матері по господарству. Чекай від мене дзвінка, потерпи, почнеш ставати на ноги.

– Все? – коротко запитав Горілий.

– Ти п’яний, – констатував Зарудний.

– Це злочин?

– Це – дурість, Серьожо. Проспися, їдь до мами, послухай мене. Нічого ти вже тут не вдієш.

– О! А що я, по вашому, збираюся діяти?

– Ще більші дурниці. Які – не знаю, але трошки знаю тебе. Власне, ти вже пояснив, чому преш у цій історії рогом, наче бик на ворота.

– Пуста розмова, – Горілий теж щиглем послав свій недопалок за вікно.

А тоді, не бажаючи продовжувати балаканину, шарпнув дверцята, вийшов, визнавши правоту одного з тверджень Зарудного: він зараз справді був п’яний.

Як потрапив додому – до брата, – Сергій пам’ятав уже приблизно. Дорогою кудись заходив, ще щось пив, поминки по другові перетворилися на один великий горілчаний марафон, який почався не три дні тому і не з нагоди Андрієвої загибелі: все ж таки, крути не крути, а на свободу засуджений Горілий таки вийшов два тижні тому з чистою совістю. Допивши ще щось, прихоплене по дорозі, Сергій, скинувши тільки черевики, завалився на тахту, закутався в картатий плед і провалився в темряву сну, чомусь устигнувши уявити себе на місці покійника, котрого ввергають у вологий морок могили.

Прокинувся – був пізній вечір, родина вже зібралася, мешканці – брат Юра, його жінка і дві племінниці з різницею у віці в два роки, старшій десять нещодавно виповнилося, – ходили по квартирі, щось бубоніли, грюкали, кожен такий звук бив Горілого по голові, мовби ватою закутаній, але все одно – чутливій та важкій. Намагався знову заснути, не хотів знов наражатися на докори та відверту неприязнь у братиковому погляді, тільки не зміг довго втриматися, сечовий міхур розривався. Підвівшись із тихим стогоном, Сергій якось пригладив волосся, хоч не зовсім ще відрощене, але вже й не табірну зачіску, виповз бочком із кімнати.

Племінниці саме мостилися біля телевізора, на рідного дядька – нуль уваги і, здається, фунт презирства, коли не більше. Зі спальні визирнула братова, втомлена худа жінка в окулярах, адміністратор чогось там, назву фірми Сергій ніяк не міг запам’ятати і не дуже-то й хотів. Провела родича поглядом крізь скельця окулярів, демонстративно зачинилася. Хай собі…

З убиральні Горілий пройшов на кухню. Душу шкрябав кігтями цілий котячий притулок, хотілося чаю, ще краще – чарку, день поволі змішувався з ніччю. Попросити в Юрка? Ні, Сергій у цей момент ладен був краще полягти смертю хоробрих у боротьбі з жахливим багатоденним похміллям, ніж просити надто правильного брата про таку послугу. З грішми теж не особливо… Навіть зовсім погано: дізнавшись про Шполу, сказав Юрієві, попросив у борг, коли таке діло, і брат саме через цю обставину не відмовив, просто не наважився, але тепер у кишені шурхотіло кілька дрібних папірців і бряжчала жменя дріб’язку. Ну чому все так, чорт забирай…

Брат сидів на кухні. Маленький телевізор, прилаштований на великому холодильнику, показував новини.

– Як справи? – питання прозвучало байдуже.

– Нормально, – буркнув Сергій, розуміючи – відповідь ще дурніша.

– Додому тобі не пора? – без жодних дипломатичних переходів запитав брат Юрій, відвернувшись од телевізора, глянувши на пожмаканого брата знизу вгору.

– Коли? – Сергій не знайшовся, що відповісти.

– Давно, – відчеканив Юрій. – Мама дзвонила. Ти їй наплів про якусь там роботу, кудись ти там улаштовуєшся… Не влаштувався ти нікуди, Сергію. Не сезон. Криза скресла.

– Ти це їй сказав?

– І це теж, – зробивши звук голосніше, Юрій підвівся. – Слухай, я все розумію. Тільки і ти мусиш збагнути: в мене сім’я і дочок двоє. Вигнати тебе я не можу, не маю морального права.

– Це тобі хто сказав? – Сергієві важко дихалося, не від братових слів – загальний стан не сприяв жодному полегшенню. – Про моральне право – хто сказав? По ящику? – він кивнув у бік телевізора.

– До чого тут… А, – Юрій відмахнувся, обперся руками об кухонний стіл – частину новенького «куточка», зробленого явно під замовлення. – Друга вбили, згоден…

– Що? З чим ти згоден?

– Я… я дурню верзу, Сергію, а ти її, дурню цю, коїш… Я матері пообіцяв – ти завтра будеш. Ну, відпочинеш удома… Тут стреси… Катька твоя… Коханця її… я знаю… З різних там справ…

Тепер об стіл вперся руками Сергій. Брати якийсь час упритул гляділи один на одного.

– Ти, Юрець, уже зовсім тут… Не можеш сказати, як мужик мужику, – вали, мовляв, Сірий, звідси, дістала мене, тебе, в смислі, моя… твоя… коротше, п’яна кримінальна морда. Чи «бандитська морда» краще звучатиме? Зрозуміліше мені, жінці твоїй, дівчатам?

– Не репетуй, – тихо попросив Юрій.

– Чого це? Ви хіба в родинному колі не перемелюєте все? Хіба не обговорюєте тут родича з тюрми? Хіба не запитує тебе твоя баба, коли вже він, в смислі я, перестане тут перегаром смердіти, жерти тут кризові харчі, спати тут…

– Моя дружина – не баба, – Юрій урвав брата, намагаючись надати своєму голосу ноток суворості.

– Правильно, не баба вона, звиняй. Ти – баба, Юрок-огірок! Сам не можеш мене послати, то мамкою прикриваєшся. Пообіцяв він, завтра я буду, чекає хай! Та подавися ти!

Лють вимученого організму рвалася назовні. Горілий навіть подякувати братикові раптом захотів: дав привід зло зігнати, хоча він навряд чи тепер на це заслуговує. Сергій розвернувся, задівши край столу стегном, стрімко перетнув коридор, – племінниці ще демонстративніше втупилися в телевізор, – штовхнув двері кімнати, де спав, підхопив худий наплічник, єдине своє тут майно, в якому – зубна щітка та зміна білизни, і, широко ступаючи, аби покінчити з усім якнайшвидше, пройшов до передпокою, почав похапцем узуватися. Юрій, стоячи в дверях кухні, стежив за ним без жодного подиву, але й без особливої радості.

– Куди підірвався?

– Ти ж сам виганяєш! Забираюся, не бачиш?

Упоравшись зі шнурками, Сергій натягнув куртку, потім – картуза, причому – козирком назад, невідомо кому і що демонструючи.

– Ніхто тебе не виганяє. Ранком поїдеш… Не ходить зараз нічого…

– А це тебе вже хай не гребе, братець! Добраніч, вітання сім’ї, бувай здоров! Дякую за гостинність!

Коли виходив – хряпнув дверима. Усвідомлював дурість власної поведінки, але нічого вдіяти не міг, лють на себе – та й на весь світ заодно – ще не вихлюпнулася до кінця.

Ніби й не було сонячного дня. Вийшовши в звично похмурий березневий вечір, Сергій прилаштував рюкзак на плечах, повільно застебнув куртку, обернув козирок картуза в правильний бік, потім, зробивши кілька кроків, зупинився, опустився на найближчу лавку, втягнув голову в плечі.

Йти о цій порі йому особливо не було куди. До рідного села Грузьке ходили маршрутки й навіть рейсові автобуси – не так часто, як приватні мінівени, та все ж таки трошки дешевші, доїхати можна. Лишень не зараз, по восьмій вечора. Тільки тепер Горілий зрозумів, наскільки глибоко занурився в скорботний сон. Здавалося, намагався відіспатися за всі дні з позавчора, коли, набравши домашній номер Андрія, почув сухий чоловічий голос і коротке: «Його нема. Вбили сьогодні». Проте скорбота скорботою, але можна було й перележати на братовій тахті до ранку. Бо, показавши невідомо кому характер, а коли бути зовсім уже відвертим – відсутність характеру, Горілий сам себе загнав у чергову пастку.

Вибратися з неї не так складно, навіть цілі три шляхи пропонується. Перший – повернутися назад, пробуркотіти вибачення, зачинитися до ранку, а на ранок – у перший же транспорт, що рухається в бік Грузького, на яке він, мабуть, тепер приречений. Без суду та слідства намалювався вирок: загрузни в Грузькому, сиди і не рипайся. Шлях другий – те ж саме, тільки без принизливого повернення на територію порядного Юрця-братця. Перекантуватися на залізничному вокзалі до ранку, а там або десь звідти, або, швидше за все, від автовокзалу забратися в маршрутку і – до побачення, місто Конотоп.

Третій – найпростіший: знайти біля залізничного вокзалу таксиста, готового за гроші везти пасажира хоч у Грузьке, хоч за сто кілометрів до російського кордону, і взагалі – за окрему плату через кордон доправити, таких метких дядьків у прикордонному за статусом Конотопі хоч греблю гати.

Два останні варіанти впиралися у відсутність фінансового забезпечення. Вискочивши від брата, Сергій якось про це не подбав. Перший, принизливий варіант, передбачав, що брат дасть на дорогу і навіть на опохміл, аби не бачити його у найближчій і, по можливості, у віддаленій перспективі. Горілий уже навіть рипнувся підніматися й вертатися, та потім передумав, сів назад, замислено почухав давно не голене підборіддя.

Справді, вертатися, вибачатися і проситися – рішення в його ситуації на сто відсотків правильне, ось тільки в його теперішню систему цінностей таке ось визнання життєвого краху не вписувалося. Грошей на таксі теж не вичаклуєш. Хіба по повній зануритися у відведене йому після виходу з колонії місце в міському кримінальному середовищі та спробувати пограбувати якогось лоха, бажано навіть кількох. Горілий сам посміхнувся на цю думу, визнаючи неможливість для себе утілення в життя такого плану. Лишається рулити пішки на вокзал, товктися там цілу ніч, а зранку йти проситися до маршрутників – це теж соромно, проте не так, як проситися до Юрця-братця.

Вирішивши так, Сергій підвівся і, глибше запхнувши руки в кишені куртки, рушив до залізничного вокзалу.

Йшов годину.

Не можна сказати, що зовсім протверезів дорогою, зате точно провітрився. На центральному вокзалі таких пасажирів, як він, вистачало в будь-який час доби, загубитися було досить легко, як на будь-якому вокзалі. Але Горілий ні від кого не ховався і губитися не збирався: зараз йому радше було треба, аби ніхто не звертав уваги на неголеного чоловіка тридцяти чотирьох років із перегарними вихлопами та худим наплічником.

Усередині вокзалу Сергія огорнув стійкий незнищенний дух, зітканий із немитих тіл, дешевих парфумів, погано перетравленої їжі, нездорового дихання пошкоджених болячками легенів, одеколону «Саша» або чим там іще дезінфікують себе подорожні та наливаються привокзальні бомжі, нечищених черевиків, зопрілих шкарпеток, хлорки, вбиральні, пиріжків із кислих прострочених дріжджів, смажених на прогірклій, неодноразово вживаній для смаження олії, ще чогось невизначеного, та однозначно – тваринного, шолудивого, псячого, кирзового, зовсім не свіжого. Роззирнувшись, Горілий пошукав очима вільне місце в залі очікування, зачепився поглядом за патрульних, які саме перевіряли документи у збентеженого пацана із дерматиновою сумкою через плече, потупцяв і, перетнувши вестибюль, вийшов до колій. Там глибоко вдихнув свіжого, як виявилося, повітря, постояв, подивився, як пенсіонерки й жіночки непевного віку гасають між поїздами, пропонуючи пасажирам вареники, торти, смажену рибу, насіння й морозиво, а коли ніхто не бачить і не чує – горілку, рідше – вино, а за потреби можуть роздобути навіть коньяк: напій тут, на Конотопському центральному вокзалі, досить сумнівного походження, проте навряд чи хтось серйозно отруїться, адже ця рідина незалежно від назви містить ті ж сорок градусів…

На згадку про градуси Горілому засмоктало всередині, ледь зашуміло в голові, й він заодно відзначив: у кишенях нема цигарок, аби хоч якось перекурити цю, понад усякий сумнів, довгу ніч. Заодно Сергій вигріб нарешті всю свою готівку, перелічив разом із дрібними монетами, підбив невтішний підсумок: п’ять гривень і аж сімдесят копійок. Повинно, правда, вистачити на пачку дешевих цигарок… чи на сто грамів найдешевшої горілки тут-таки, у вокзальній наливайці… чи на прогірклий біляш, від якого напевне почнеться печія, але ж її можна запити водою з туалету… якщо туди пустять, зручності на вокзалі платні…

Аби порахувати жалюгідні фінансові залишки, Горілий мимоволі пройшов платформою вперед, ставши на освітленіше місце. Спочатку не відразу включився в ситуацію, а коли зрозумів, що відбувається, – було запізно. До нього, типа з характерною зовнішністю, освітленого з усіх боків, цілеспрямовано рухалася пара патрульних. Горілий радше відчув їх інстинктом учорашнього зека, а коли підвів голову та глянув на них – зціпив зуби від безсилої люті на черговий свій прокол. Адже до нього наближалися не просто патрульні – недавні знайомі сержанти Малишев і Прудник.

Вони теж упізнали свого кривдника.

Реванш був неминучим.

– Стояти! – гаркнув на ходу Малишев, лапнувши кобуру, та вчасно забрав руку – бракувало просто зараз, на залізничній платформі, гратися в американського копа.

Горілий не збирався тікати. Цим би він точно погіршив своє становище: тікаєш від міліції – вже винен. Раптом йому гостро закортіло, аби ці двоє придурків загребли його у відділок, замкнули в камері до ранку, дали відлежатися, все одно ж випустять. Проте шосте відчуття підказувало: забрати заберуть, тільки ж цим не обмежаться – обов’язково почнуть зводити рахунки під виглядом того, що затриманий чинив опір. Але бити себе носаками та кийками він точно не дозволить, хоч одному та зламає носа або щелепу, наприклад – ось цьому, Малишеву. Це вже стаття плюс власні поламані ребра.

Поки міркував так – патрульні підійшли з обох боків.

– Старий знайомий, – не запитав – констатував факт сержант Прудник. – Куди їдемо?

– Поки що нікуди, – чесно відповів Сергій.

– Значить, поїзди зустрічаємо, га? – мовив з іншого боку Малишев.

– Гуляю, – обмежився Горілий коротким поясненням.

– А залізничний вокзал, аби ти знав, не місце для прогулянок, – Прудник говорив до свого ворога, як до неприхованого ідіота.

– Гаразд. Я піду погуляю в інше місце, – без надії сподіваючись, що все ще може минутися, Горілий зробив спробу забратися геть, та Малишев чіпко схопив його за лікоть.

– Красти підеш?

– Чому відразу красти?

– Бо в нас місячник по боротьбі з профілактикою вуличної злочинності, – гордо заявив сержант. – І ти, братику, під нього підпадаєш. Воруши копитами, зараз у тюрму підемо.

– За що? – Сергієві самому це питання видалося безглуздим.

– Я тобі… козел… десять причин намалюю, – процідив Прудник. – Не зли мене, ясно? Побачимо, хто тебе цього разу витягне.

Виходу не було.

Але наступної миті сталося те, що могло статися тільки на такій важливій залізничній станції, як Конотоп. Десь над головою хрипко прокашлявся гучномовець, а потім закликав утомленим жіночим голосом:

– Працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування! Повторюю, працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування!

Від передчуття позачергової демонстрації своєї безмежної влади сержанти навіть синхронно розпростали плечі.

– Стій тут! – наказав Малишев, тицьнувши кийком Горілого в живіт. – Не йди нікуди, гірше буде.

Після того, переконані, що ворог послухається і покірно чекатиме своєї черги на екзекуцію, обоє слуг закону побігли у будівлю вокзалу з’ясовувати, що там за пригода. А Сергій і правда лишився стояти, чекаючи, поки Малишев і Прудник візьмуться до нього. Так минуло зо п’ять хвилин – аж тоді до Горілого дійшло, до чого він опустився і наскільки втратив будь-яку здатність до опору. Нехай безглуздого – але ж опору…

Зціпивши зуби від образи на самого себе, Сергій розвернувся, знову пірнув у надра вокзалу. Патрульні Малишев і Прудник саме кудись упевнено вели підозрілого, як їм здалося, хлопця. Той чимчикував покірно, тільки так можна заслужити подальше прощення, і Сергій отримав зайву можливість подивитися на себе збоку. Побачене йому не сподобалось. Зайняті процесом здійснення правосуддя, сержанти нікого і нічого довкола себе не помічали. Провівши компанію поглядом, Горілий рішуче рушив до почекальні, вибрав собі вільне місце в кутку, біля заглибленого в себе огрядного дядька з брудною картатою сумкою, вмостився, напівприліг, заховавшись за ним, прилаштував рюкзак під голову.

Так спливло хвилин тридцять.

Його не шукали.

Більше такого сидіння Горілий не витримав. Знову підвівся, неввічливо посунувши дядька, рішуче попрямував у закуток, відгороджений під кафетерій, на ходу виймаючи сумні фінансові ресурси. До біса цигарки, стрельнути в когось можна, до поганої мами смердючі пиріжки, з чим би вони там не були! Душа просила чогось іншого, нехай стане легше хоч на годину, нехай зараз сержанти вже нишпорять кругом, жити треба одним лиш…

– Здоров, начальнику!

Привітання почулося з лівого боку, пролунало зовсім поруч. Сергій у першу секунду навіть не втямив, що звертаються саме до нього, і це він – начальник, та привітання повторилося, на плече за мить лягла чиясь рука.

– А я все дивлюсь: ти, не ти?

Чоловік років під сорок, який привітався з Горілим, не був схожий на типового мешканця нічного вокзалу. Розстебнуте пальто недешеве, хоч вартість в око не впадає, під ним – светр стриманої барви, брюки в тон пальту, туфлі з гострими носаками, не замащені в березневу вуличну грязюку. Навіть масивний срібний ланцюжок на ший, увінчаний ще масивнішим хрестом, і золота фікса, що блиснула при посмішці, не псували загалом респектабельної картини. Все одно Сергій не одразу впізнав цього чоловіка.

– Ти ж наче не носив окулярів, – нарешті промовив він.

– Тепер ношу, – чоловік зняв їх, склав, обережно заховав у кишеню пальта, простягнув Горілому ліву руку долонею догори. – Здоров, чи як?

Цей чоловік завжди простягав для привітань саме ліву руку, і ті, хто не знав або вперше мав із ним справу, спочатку губилися. Зате знайомі робили так, як повівся зараз Горілий – не намагалися потиснути його ліву своєю лівою, тим більше – правицею, а просто ляскали по простягнутій долоні, вичерпуючи цим процес привітання.

– Казали люди, що ти вийшов.

– Я для людей такий інтересний?

– Нормальний ти мужик, начальнику, – чоловік говорив без тіні іронії. – Реально, без базару. Навіть шукати тебе хотів, тільки закрутився, – кивок кудись за спину. – Справи в мене тут. Із митниками пару тем треться.

– Як успіхи?

– Про кризу чув?

– Сам же знаєш – там політінформації проводять. Народ на зоні не такий уже дикий.

– Та ясно. Ну, ось – домовлятися легше стало. А ще пару років тому такий гонор, куди твої гроші. Слухай, ходім, пригощу.

– Хтось би спорив – я не буду.

Чоловіки підійшли до шинквасу.

– О! – вигукнула жінка середнього віку – на тітку без віку доглянута, хоча і втомлена з виду барменка схожа не була. – Яким побитом, Вольо? Давно тебе видно не було…

– То я в твою зміну не попадаю, – мовив той, кого назвали Волею. – Значить, знайди нам ось із товаришем два по сто… мабуть, коньячку. Тільки хорошого, не того, якого тиждень тому на Зернове цілий вагон гнали.

– Того вже половини нема, – буркнула барменка, артистичним жестом витягла звідкілясь із-під прилавку почату пляшку, поставила поруч дві пластянки. – Коли я тебе дурила? По сто?

Воля уважно глянув на мовчазного Горілого.

– Один – сто, один – сто п’ятдесят, – уточнив замовлення. – Лимончик поріж, цілий.

– З цукром?

– Давай.

За п’ять хвилин чоловіки розташувалися довкола круглого столу. Між пластянками з коньяком поставили тарілочку з лимонними скибками.

– З поверненням, начальнику.

– Та я ж не начальник наче вже…

– Не для мене.

Цього чоловіка справді звали Волею, чим він у досить далекому з огляду на календар бандитському минулому дуже пишався. Його батько, німець, прямий нащадок одного з військовополонених, що лишилися в Радянському Союзі по війні відновлювати зруйновану економіку, або, як любив говорити сам Воля, істинний арієць, назвав свого сина Вольдемаром. Щоправда, хоч він і дав синові автентичне німецьке ім’я, сам тато вже носив питомо українське прізвище Шульга: бабуся, яка по війні загуляла з полоненим німцем, про всяк випадок записала дитину на своє, дівоче.