Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

«Давай, тільки часу вже зовсім нема».

Галина, заплющивши очі, посиділа так кілька секунд, потім розліпила повіки, продовжила вже впевненіше, наче давала свідчення в прокуратурі:

«Потім той хлопець, Бородуля, якого я впізнала, кудись утік. Стріляв у міліціонера, його самого застрелили… Потім до мене знову прийшов той бандит, ну, який раніше приходив, зі шрамом…»

При цих словах Горілий мимоволі торкнувся рубця на обличчі, а Нікітин, перехопивши цей жест поглядом, посміхнувся.

«…Тобто сьогодні він з’явився, дев’ятнадцятого березня. Звинуватив нас із Олегом у тому, що ми змовилися, влаштували вбивство Миколи, а все чоловікове майно вже на мене переписано, тому автоматично залишається після його смерті мені. Грошей вимагав… Зараз бандит забрався. Я подзвонила тому незнайомцю, бо в міліцію не подзвониш, доведеться пояснювати… Таки можуть нас запідозрити… Словом, той чоловік порадив негайно зібрати все необхідне, документи і гроші в першу чергу, їхати на вокзал, звідти першим же поїздом – через кордон, у Росію. Ліпше відсидітись, там нас не дістануть, а він тут поки що все залагодить. Завтра в Москві він зранку сам нас набере, дасть нові інструкції. Все, – пауза. – Даю ці свідчення про всяк випадок. Від руки не хочу писати, бо так видно, що я – це я, Галина Коваленко. Нас із Олегом Позняковим спочатку в невідомо що втягнули, тепер шантажують. Може, ця інформація знадобиться… Бо я не знаю, – знову пауза, цього разу довша. – Так, Олеже, все! Я справді не знаю, про що ще говорити і для чого це все взагалі треба!»

«Спокійно, Галь. Не зайве. Так, усе, давай збирайся, а я займуся відео».

Камера вимкнулася, коли Галина почала підводитися з табуретки.

За вікном далі стояла волога ніч.

Сергій примостився біля підвіконня, відчинив кватирку, закурив, прилаштувавши під попільницю порожню сигаретну пачку – від минулого вечора, коли почалася гонитва за втікачами, встиг непомітно для себе скурити всю пачку.

– Ви таки стривожили жінку, Горілий, – мовив Нікітин. – Якщо не налякали. Судячи з її слів, у обох випадках поява такого собі бандита зі шрамом спровокувала її на рішучі дії.

– Виходить, так, – погодився Сергій. – І дії ці носили досить нелогічний характер, якщо оцінку їм даватиме стороння людина. Ви, наприклад. Удова подзвонила не в міліцію, що зрозуміло, коли йдеться про появу такого собі бандита. Галина Коваленко набрала номер нашого Демона. Тепер він уже наш, як не крути. А вже Демон, – Горілий наголосив на останньому слові, – дав їй інструкції, звелів дзвонити Зарудному, наводити його на ваших людей, пане Нікітин… Ну гаразд, гаразд, не дивіться так – на людей Момота. Через них – на самого Момота. Тепер він зашифрувався, у вас проблеми, справу про вбивство Коваленка, як я розумію, закриють. З іншого боку, пане Нікітин, саме в цій нелогічності – логіка, як кажуть, усього нашого життя. А вона така: в міліцію пересічні люди в критичних ситуаціях намагаються звертатися в останню чергу. Така в нас міліція, така в неї репутація, такий, як кажуть по телевізору, імідж. Сам Коваленко – і той до останнього тягнув.

– Хай, міліція в нас погана, – погодився Нікітин. – Той, кого ви назвали Демоном…

– …Ми назвали.

– Нехай ми, – кивнув банкір, махом допивши холодну каву. – Отже, хай ким би виявився цей Демон, він – людина з плоті та крові. Вам не здається, Горілий, що цей Демон розіграв якусь дуже грамотну комбінацію?

– Здається. Після Гениного нагадування про митницю на Хуторі я навіть певен цього. Бо все складається: він не чекає на мою появу в хаті вдови Коваленка, бо думає – все тіп-топ, свою справу він зробив…

– Яку справу?

– Пізніше про це поговоримо, там є суперечливі моменти. А зараз про те, що не викликає сумнівів, – захопившись, Горілий навіть забув про сигарету, вона повільно димилася, затиснута між пальців. – Галина дзвонить Демону, тому, хто все це почав: що робити? Той ухвалює блискавичне рішення – послати їх через кордон до Росії, а на кордоні організувати так, аби втікачів затримали і замкнули. Організувати таку підставу може лише людина зі справді демонічними можливостями.

Треба мати щонайменше кінці на митниці та ще й за кілька годин усе організувати. Ми вже припустили, що Демон стежив за переляканими коханцями. До того ж, пане Нікітин, ми можемо не без підстав припустити ось таке: затримка на кордоні, вся ця історія з підкинутими наркотиками – зразково-показовий виступ, демонстрація можливостей.

– Кому? Вам?

– Демон не знав, що ми з вами в грі, Нікітин, – Горілий непомітно опустив отого незручного для себе «пана». – Він навіть не припускав, що Позняков і Галина зроблять фінт із записаними на відео свідченнями. Він хитрий, та не розумний, бо не припускає можливості, що хтось іще здатен вести власну гру, і гадає, буцімто тримає все під контролем. Нашому з вами Демону треба було чітко і ясно дати зрозуміти втікачам: випадок на митниці – його рук справа, і це не межа. Тому їм ліпше мовчати. Думаю, або Галина, або Позняков, або обоє разом у критичній ситуації не просто доперли, що сталося і хто в цьому винен, а й зрозуміли – їхня сповідальна флешка може додати проблем. Як Галині вдалося приховати її від митників та погранців – не знаю. Мабуть, флешка від самого початку лежала окремо, в кишені штанів. Тих самих, у яких ми бачили жінку на відео: коханець віддав їй флешку, а вона запхала її в кишеню, куди простіше. Ну, а ми наспіли дуже вчасно. Бо тепер Галина точно зрозуміла: бандит зі шрамом, тобто я, їй не ворог. Ось і спробувала хоч якось мені допомогти.

– Це все, мабуть, так, – промовив замислено Нікітин. – Мабуть, так… Мабуть… Але для чого все це робить так званий Демон?

– Зачищає кінці, – впевнено відповів Горілий. – Навіть якщо наші втікачі ризикнули б подзвонити комусь на взірець Зарудного, їм, затриманим на Хуторі за спробу перевезти наркоту, важко буде це здійснити. Їх просто ніхто слухати не захоче. Не треба також забувати, що наш Демон сам усе організував, а значить, дав тим, кому треба, відповідні інструкції. Він просто вивів Галину з гри, а заодно – її коханого Познякова.

– Скільки можна про гру? – банкір знову почав дратуватися. – Гра, гра… Яка ще гра?

– Мені теж хотілося б це зрозуміти, – розвів руками Горілий. – Але погодьтеся – з нами граються. Не з нами, як з нами… Тьфу, сам заплутався. Коротше, той, кого ми так влучно назвали Демоном, переслідує якусь мету. Й абсолютно чужорідним тілом у ній видається згадана тут уже особа, здатна пророчити смерть. Толику, можна мені так само кави?

Анатолій глянув на шефа. Нікітин показав йому два пальці, той вийшов на кухню. Геннадій більше не втручався в розмову, слухав із цікавістю, наче стежив за якимось телевізійним шоу, де грають в чергову «вгадайку».

– Може, досить загадок? – спитав банкір.

– Сам не проти. Але поки що тільки вони і є. Давайте від самого початку, – Сергій зручніше вмостився на підвіконні, по ходу машинально зіжмакавши пачку з попелом і кинувши її в темний прямокутник кватирки. – Я йшов від того, що це Галина Коваленко, скажімо так, нацькувала на свого чоловіка пророчицю Олесю. Навіть припускав: вони домовилися, аби так звана відьма за певну суму грошей налякала Миколу. Для чого це Галині – гадки не мав, та сподівався прояснити ситуацію. Коханці, задумавши зжити зі світу зайвого в їхньому дуеті чоловіка, могли що завгодно закрутити. Заважає загибель Андрюхи Шполи, – тут Сергій зробив коротку паузу. – Я вам не говорив, але напередодні та ж таки пророчиця теж попередила його про близьку смерть. Власне, не його, ми були в неї разом. Когось із нас, і цим смертником виявився Андрій. Нема логіки – Галина хоч і послала нас до відьми, могла навіть попередити про наш візит, але я ніколи не повірю, що ось так, по мобільному телефону, вирішуються такі питання: «Пані відьмо, до вас їдуть двоє мужиків, ви їх налякайте, а ми розрахуємося». Смішно? Якщо врахувати, що на Олесю вивів наш Демон, а Галина подзвонила після мого візиту саме йому, вимальовується зовсім інша картина: пророчиця Олеся – спільниця Демона.

Нікітин не стримався – гмикнув.

– Щойно ви сказали найдурнішу в світі, й одночасно – найрозумнішу в світлі наших справ фразу. Бо з ким же бути відьмі в змові, як не з демоном? Потойбічні сили проти нас…

– А нема чого сміятися, – Сергій зараз тримався як ніколи спокійно та впевнено, так завжди бувало, коли він почувався на правильному шляху. – Слід просто зрозуміти мету Демона. Тоді вирахуємо, хто він, бо самі ж кажете – з плоті та крові. Жив собі підприємець Микола Коваленко, нічим знаменитий не був, нікому не заважав, крім банку «Слобода». Та й банку не заважав, якби заборговані гроші вчасно повернув. Ну, почали його пресувати з вашого дозволу, Нікітин, але не його одного, вірно? Вірно. Тільки ж не всіх ваших боржників невідомий благодійник хоче послати до пророчиці нібито для вирішення його, Коваленка, проблем. Стежите за думкою? Пророчиця Олеся явно з подачі свого друга чи, правильніше, покровителя Демона замість підказати шлях вирішення проблеми підкидає Коваленкові нові. Далі цей Демон інструктує Галину, кого їй треба впізнати. Так із його подачі – ви стежите за думкою, Нікітин? – з його подачі банк «Слобода», його керівник Павло Нікітин і колишній міліцейський полковник, він же – голова служби безпеки банку Олександр Момот отримують проблеми. Дві можливі відповіді, Нікітин. Або від самого початку в такий хитрий спосіб підбиралися до вас чи вашого банку, – Сергій окреслив руками в повітрі велике коло, – або хотіли залякати та схопити на гарячому Миколу Коваленка, тільки ситуація вийшла з-під контролю, тому довелося починати масштабнішу гру.

– Ви самі як вважаєте?

– Я? – перепитав Горілий.

В цей час з’явився Анатолій з двома чашками кави, Сергій узяв свою, затиснув у долонях, відпив, скривився – гаряча.

– Вам за висновки гроші платять, – нагадав Нікітин.

– Тоді купуйте такий висновок: складна багатоходова комбінація, розіграна Демоном, має на меті якимось чином створити проблеми вам персонально. Або банку «Слобода», в що взагалі віриться більше. Бо підприємець Коваленко, продавець інтернет-послуг, сателітних антен та іншої лабуди – надто дрібна людина для масштабів задуманого. Та все одно лишається пояснити загибель Шполи і цього, Бородулі. Якби не пророцтво, Нікітин, я списав би це на випадок – таких випадків сотні, навіть не такі трапляються.

– Але ж ви самі казали про можливу домовленість відьми й Демона?

– Казав. І далі певен цього, – Сергій покрутив гарячу чашку в руках, глянув за вікно, ніби порівнюючи чорноту кави з чорнотою березневої ночі. – Я навіть після всього, до чого додумався сьогодні, переконаний – до викрадення і вбивства Миколи Коваленка прямо причетний наш Демон. Але він не міг знати, що Шпола вистежить залеглого на дно Бородулю. Що той зіткнеться з Андрюхою, вважайте, ніс до носа. Нарешті – що Бородуля вб’є Шполу, а потім «беркутівці» застрелять його самого, від чого проблем у вас, Нікітин, тільки побільшає. Коли так, – він поставив чашку з кавою на підвіконня, – без пророчиці не обійтися.

– Ви ж знаєте, де її шукати.

– Думав – знаю. Тільки хата, на якій вона нас із Андрієм приймала при свічках, була найнята нею ж десь за тиждень до того, як до неї приїхав Коваленко. І тепер наша відьма в пожежному порядку забралася звідти. Щоправда, є телефон, тільки я б не покладав на нього великих надій. Так само, як і на телефон Демона.

– До речі, – стрепенувся Нікітин. – До наших послуг справді є два телефонні номери!

– Про Демона скажу точно, навіть готовий закластися на всю обіцяну вами суму гонорару: номер відсьогодні точно не актуальний. Подумаєш, сім-картка! Викинув – і нема такого номера, абонент не приймає дзвінок, номер не є дійсний. З пророчицею такий варіант теж можливий. Приїхали, Нікітин. Тепер хіба за вами справа.

– За мною?

– Ну як, ми ж домовилися – Демон атакує саме вас, тож ви повинні скласти мені список своїх ворогів. Усе інше – справа техніки.

Нікітин зітхнув.

– Списочок завеликим вийде…

Коли вся компанія забралася нарешті з квартири, годинник показував по четвертій ранку, і за вікном поволі-поволі, тихою сапою, але вже починав жевріти світанок. Зачинивши по банкірові та Крутеві з Вертем двері, Горілий раптом відчув, як же він насправді втомився. Скинувши взуття, завалився на диван, як був, у одязі, дав собі установку довго не спати, і сам же її порушив: розліпив повіки аж за білого дня, за півгодини до полудня, нарешті остаточно виспався й почувався на диво бадьорим.

Хоча б через тимчасове завершення його місії. Бо подальший розвиток подій залежить лише від Павла Нікітина. За винятком деяких розбіжностей, загалом вибудуваною вчора версією Сергій був задоволений. Виходить, банкір, починаючи всю цю непевну каламуть із пошуком справжнього убивці Коваленка, сам того не усвідомлюючи, визнав – це таки його справа. І захищати він мусить нині таки себе. Від кого – хай сам голову сушить. Складе список імовірних ворогів, почнеться марудна сидяча робота: вивчаючи по черзі тих, кого запідозрить Нікітин, відкидати варіанти, поки з усіх можливих залишиться тільки один.

Один із цього списку – Демон, безсумнівно. Бо вчора він улаштував бенефіс, повною мірою продемонструвавши свої можливості. Не сказати, що безмежні, проте все одно – чималі. Проти банкіра, нехай і конотопського масштабу, може почати гру тільки рівноцінна за своєю значимістю й можливостями людина.

До речі про Демона…

Спритно заклавшись учора на свій не отриманий іще гонорар, Горілий, хай там як, мусив перевірити все до кінця. Тому, підсунувши до себе папірець, на якому вчора зафіксував озвучений Галиною телефонний номер, без вагань, мов стрибаючи з вишки в холодну воду, набрав потрібний порядок цифр. І переконався – закладом не ризикував. Позбавлений життя жіночий голос повідомив передбачуване: «Цей номер не є дійсний». Для очистки совісті повторивши набір іще кілька разів, Сергій лишив усіляку надію вийти на Демона ось так просто.

Наступною в черзі була Олеся. На неї Горілий не закладався і, чекаючи аналогічного результату, навіть машинально перервав зв’язок, коли в трубці пішов рівний виклик. Рука, якою тримав телефон, враз затерпла, Сергій впустив трубку на диван, стиснув-розтиснув кулак кілька разів – довго ми писати вчились, наші пальчики втомились! – а тоді, боячись, що повторна спроба зірветься і телефон уже не відповість, знову взяв мобільник, набрав номер.

Виклик пішов.

Гудок. Другий. Третій. Четвертий…

– Слухаю вас.

Жіночий голос. Той самий: рівний, безбарвний, холодний, ніби з глухого вогкого підземелля. Хоча лише відповідає на дзвінок, нічого більше.

– Алло… – Сергієві раптом перехопило подих і від удачі – відгукнулася, прямий слід до Демона! – і від згадки про щонайменше дві напророчені цією жінкою смерті, нехай навіть на одну з них того, кому пророчили, наперед прирекла інша людина.

З плоті та крові, як сказав Нікітин. Демон з плоті та крові.

– Хто це?

– А… Гм… Олеся, правильно?

– Олеся. Ви хто?

– А ви не здогадуєтеся?

– Я зараз припиню розмову. Мені ваш тон не подобається. Хто ви?

– Не впізнаєте, значить…

– Чоловіче, я впізнаю тільки того, кого бачу. Вас я по телефону не бачу. А голос ваш ні про що мені не говорить і нікого не нагадує. До побачення.

– Стоп-стоп, чекайте! – Горілий, не чекаючи від себе такого, заторохтів. – Чекайте! Якщо ви мене побачите, ви впізнаєте. Ми вже бачилися одного разу. Дзвонила жінка на ім’я Ліда, може, тиждень тому. Ну?

– Ліда, – тон не змінився. – Так. У неї повинно статися горе.

– Вже сталося. Ми можемо не по телефону?

– Так, я згадала вас. Можемо. Коли і де?

– Хіба ви там, на Кубі, вже не живете? – Горілий не стримався – таки бовкнув.

– Немає значення. Ми зустрінемося в місті. Там, де денне світло.

– Зараз саме день.

– Тим краще. Назвіть час і місце, тільки до обіду, поки сонце в зеніті.

Вони зустрілися за годину, не в самому центрі – трошки пройти: в останній момент Сергій раптом вирішив не перетинатися з дивною жінкою, від якої багато чого можна чекати, занадто близько до свого нового тимчасового місця проживання. Зібрався повідомити Крутя й Вертя про несподівану зустріч, проте здав назад. Ще чого, про кожен свій крок доповідати. Зрештою, це лише баба, не сам Демон, він тепер дуже обережний, далеко заходити не збирається.

Справді, на вулиці до Сергія підійшла звичайна жінка. Тепер, роздивившись Олесю за денного світла, Горілий відзначив – вона старша, ніж видавалася тоді, під час першої зустрічі при свічках. Простоволоса, замість довгих кіс – коротка стрижка, яка ледь-ледь прикриває вуха. Одягнена дуже просто, навіть скромно. Хоча, з іншого боку, Сергій практично не мав досвіду спілкування з відьмами, а телевізор, особливо останнім часом, якщо не брати до уваги вчорашнього дня, коли показали земляка з когорти політичних лідерів, практично не дивився.

Тому ніде не міг побачити, який вигляд має чи повинна мати людина, котра спілкується з потойбічними силами та пророкує долю. Навпаки, чи то відпочивши, чи то просто набравшись за вчорашню ніч куражу, Горілому при вигляді Олесі захотілося вигукнути щось типу: «Зозуле-зозуле, скільки мені жити?» Замість того рявкнув, бадьоро та голосно:

– Привіт!

– Добридень, – тону свого Олеся так і не змінила, навіть, здається, говорила ще тихіше. – Для чого волати? Ми мало знайомі, це неприємно. Здається… Сергій?

– Хоч цього не забули.

– Ми не знайомі, – повторила Олеся. – Але в мене таке враження, що я знаю вас багато років.

– Просто зараз воно прийшло? Враження?

– Просто зараз, – легко погодилася Олеся. – Тоді ви з вашим другом стояли поруч, ваші карми заважали одна одній…

– Карми? А чакри наші нікому не заважали?

– Ви дарма зуби шкірите, Сергію. З вашим другом нещастя трапилося, тому не слід спокушати долю.

– Ну, якщо вже доля така, яка є, то спокушай, не спокушай – не зміниться нічого, – штучна грайливість випарувалася з тону Горілого. – Мій друг таки загинув. Ви тоді не сказали, над ким із нас смерть, загинув він.

– Невже замість нього хотіли ви? – Олесині брови ледь смикнулися, та вона миттю притлумила в собі найменший прояв емоції. – Ви ще встигнете. Я встигну. Всі помирають, Сергію. Тільки не слід кричати про це тут, посеред вулиці. Ви хочете поговорити? Пригостіть мене кавою або чаєм. Краще чаєм, застудилась я щось…

Тепер, коли Горілий придивився уважніше, помітив – вигляд у неї таки хворобливий. Під очима окреслилися темні кола, білки очей вкрилися тоненькими червоними ниточками, жінка на додачу навіть шморгнула носом і зовсім по-дитячому витерла зворотним боком долоні, відразу ж засоромившись. І все ж таки Горілий ніяк не міг утримати на припоні язика.

– Хіба такі як ви хворіють?

І миттю наразився на зустрічне:

– А які це – такі як я?

– Відьми, – сказав – і тут-таки легенько ляпнув себе по губах. – Ну, ви ж бачите майбутнє. Відаєте. Я, наприклад, бачив двох чоловіків, яким ви винесли смертний вирок. Чому ж ви своє нездужання не передбачили, не почали профілактичне лікування… хоча б…

Нарешті вона виявила хоч якісь емоції: Олеся дивилася на Сергія, як на безнадійно хворого.

– Якщо ви покликали мене, аби вести розмову в тому ж дусі, ліпше відразу розійдімося. Не треба мені вашого чаю. Що ж до нібито смертних вироків… не я їх виносила. Доля, від неї не втечеш. Мене це теж стосується: коли доля така – застудитися цими днями, то жодне профілактичне лікування не допоможе.

– Знову ви про долю… Про Матір-Бджолу ще розкажіть.

Мовчки розвернувшись, Олеся швидко пішла геть. Рвучко наздогнавши пророчицю, Сергій міцно схопив її за лікоть, розвернув до себе. Тепер емоції проявлялися повною мірою: її обличчя, ще хвилину тому ніби мармурове, тепер пашіло неприхованою злістю.

– Чого вам іще?

– Ми все ж таки підемо пити чай.

– Це ви так запрошуєте? Сергію, того разу, коли ви з другом були в мене, я побачила, що один із вас має стосунок до реальної влади, і це – явно не ви. Я зараз піду, звідки прийшла, і ви нічого мені не зробите. Вам за себе слід боятися.

Горілий розтиснув пальці.

– Отак навіть?

– Отак, – лють знову змінилася виразом повної байдужості до навколишнього. – Говорила ж – сонце в зеніті. Зараз пік виділення чистої енергії. Я бачу вас дуже добре.

– Що ж ви бачите?

– Давайте і правда чаю вип’ємо, – зітхнула Олеся.

Поруч виявилося невеличке кафе, стандартне як зовні, так і всередині, де їм запропонували «чай чорний, чай зелений, чай фруктовий» і, прийнявши замовлення, принесли чашки з окропом, два пакетики на одному блюдці, чотири запаяні в папір прямокутники порційного цукру, окремо для Горілого – порцію сосисок відварних: зранку він іще нічого не їв.

Олеся кинула собі пакетик у чашку, потицяла ложечкою об денце. Загалом жінка здавалася аж занадто флегматичною – мов і не було вияву несподіваної агресії двадцять хвилин тому. Весь цей час вони мовчали. Пророчиці, вочевидь, зовсім не хотілося починати розмову, а Горілий ніяк не міг наважитися – все ж таки Олеся недвозначно натякнула: наближаються серйозні неприємності.

Використовуючи мовчанку, Сергій швидко впорався з сосисками, відсунув тарілку, кинув і собі пакетик чаю в окріп, підняв чашку, закликав свою супутницю:

– Давайте мирову. Я просто… – далі він не знайшов слів, замість них простягнув чашку, цокнувся з Олесиним чаєм.

– Просто – що? – знову запитала жінка, і Горілий вкотре відзначив: вона постійно намагається зловити його на слові, навіть не намагається – таки ловить.

– Не знаю, як сказати…

– Давайте, я за вас усе скажу, – Олеся зробила великий ковток, прокашлялася. – Правда, десь протягло… Я живу на цьому світі, Сергію, і в цьому місті. Харчуюся не святим духом, читаю пресу. Коли фотографію вашого друга Андрія в міліцейський формі надрукували в газеті, розказуючи про трагічно загиблого під час виконання службового обов’язку офіцера міліції, я чомусь так і знала – ви почнете мене шукати. Вас вразила не нагла смерть, кожна людина повинна чекати на свій фінал. Не застрелять, то машина зіб’є, чи в річці потоне, чи на голову цеглина впаде…

– Оптимістка ви, нічого сказати.

– Нічого й не кажіть, – Олеся крутила чашку в руці, й Горілий чомусь звернув увагу – нігті її без манікюру, охайно підстрижені, але руки не надто доглянуті. – Міліціонера завжди може застрелити або штрикнути ножем бандит. Якби перед цим я не побачила біля вас смерті й не сказала про це, ви ставилися б до всього, що відбулося, зовсім інакше. Друзі люблять мститися за друзів – тільки мститися нема кому, вбивця поніс покарання, і в цьому я теж вбачаю руку долі. Хоча й ніколи в житті не бачила того, хто вистрілив у вашого друга. Ось чому ви не знаходите слів, Сергію. Ось чому ви шукали мене знову: волієте знайти пояснення тому, чого навіть я пояснити не можу.

– Ви говорили про мене, – нагадав Горілий.

– Так. Ви впевнені, що хочете це чути?

– Поки що я ще нічого не почув. Крім попередження: «Вам за себе слід боятися».

– Біля вас смерть, Сергію.

Пророчиця сказала це буденним тоном. Так, як досвідчений лікар повідомляє хворому: «У вас рак, але рідним вашим ми нічого не скажемо». Довкола далі тривало розмірене конотопське життя. Хтось замовив розчинної кави, хтось уже вирішив пообідати під сто грамів, замовивши сосиски, картоплю фрі й капустяний салат, за вікном ходили люди, заклопотані маленькими суспільними і величезними власними проблемами. Нікому не було діла до Сергія Горілого, який, за словами пророчиці, мусив ось-ось померти.

– Як це розуміти? – вичавив із себе Горілий, відсунувши чашку – захотілося не чаю з пакетика, а горілки – з пляшки, ще краще – просто з горлечка.

– Все не так, як здається, – Олеся говорила так само спокійно, навіть зробила ще один ковток чаю.

– Нічого собі. Ви мене тільки-но поховали, а тепер – не так, як здається? – Сергієві хотілося вибухнути, проте тіло раптом ніби скувало кригою, мороз пробіг шкірою, мов розряд електричного струму.

– Ви не дослухали. Смерть загрожує вам тільки тут, у цьому місті. Ви, як я відчуваю, могли померти раніше. Тільки вчасно забралися подалі від Конотопа, не були тут кілька років. Ваш друг не міг уникнути смерті, як показав час. Ви – можете. Їдьте звідси якнайдалі, Сергію. Тікайте. Це містечко – не для вас, тут ваша погибель, так написано у вас на роду. Я все це побачила, не хочете – не вірте.

– Прямо так, підвівся і пішов?

– Вам тут небезпечно лишатися. Не питайте чому – я не знаю. Я не можу назвати ваших ворогів, день і час вашої смерті, спосіб, у який у вас заберуть життя. Знаю тільки: смерть буде наглою, але вона загрожує вам тільки в межах Конотопа. Тікайте звідси, вас же тут нічого не тримає. Рятуйте своє життя – і житимете довго та щасливо, це я теж бачу, Сергію.

Тепер вона перейшла на гучний шепіт, дивилася Горілому просто в очі, а коли він спробував іще щось запитати – рвучко підвелася, зробила рукою застережний жест:

– Не йдіть зі мною. Не шукайте мене. Більше ні про що не питайте.

Розвернулася і пішла, не озираючись.

Горілий отямився, коли за жінкою вже зачинилися двері кафе. А тоді труснув головою, відганяючи те невидиме, що раптом найшло на нього.

Аж тепер зрозумівши – вдруге пророчицю йому тепер уже не наздогнати, та й ганятися за нею по місту – несерйозно, Сергій тут-таки визнав: він – повний ідіот. Або ця відьма зробила з нього ідіота, обморочила, як минулого разу, а він радий старатися – піддався, як піддалася б усяка людина, якій на рівному місці напророчать близьку смерть. Навіть затятий Хома Невірний забуде на якийсь час про все на світі, почувши на свою адресу таке пророцтво. Та ще й із вуст жінки, яка вже щонайменше двічі провіщала це людям – і пророцтва незабаром збувалися.

Олесю він викликав на побачення зовсім із іншою метою.

Припустив – поруч із нею може бути той, кого він називає Демоном. Коли вже Демон рубає всі кінці, то пророчиця, котра напевне в спілці з ним або принаймні знає його, повинна бути під прицілом пильної уваги. А отже, Демон мусив намалюватися в районі місця зустрічі.

Горілий витягнув телефон, набрав номер.

– Гено, як там?

– Ніяк, – почулося в трубці. – У нас узагалі-то нема філерського досвіду, хочу вам сказати.

– Але ви стежили за нами?

– Як домовлялися. Тільки до вас особливої уваги ніхто не виявляв, в усякому разі нам так здалося. А відьма ваша з кафе вийшла, пройшла вперед, сіла в таксі і чкурнула кудись. Тут уже ми не ризикнули їхати за нею, не було вказівок…

– Правильно, Гено, ініціатива карається, – зітхнув Горілий. – Гаразд, дуйте на квартиру, зараз я теж там буду.

Сховавши телефон назад у кишеню, Сергій посидів іще трохи. Заплатили вони, як водиться в таких закладах, наперед, тому, якщо клієнт більше нічого не хотів, на нього не звертали уваги.

Горілий підвівся. Ще раз упевнився – ніхто не дивиться.

Взяв паперову серветку.

Швидким рухом підхопив зі столу чашку, з якої пила пророчиця Олеся, пхнув у кишеню, так само швидко залишив обікрадене кафе.

Відьма вона чи ні – відбитки пальців навіть відьми лишають.

Круть і Верть явно припиняли нагадувати несхожих близнюків. Якщо Анатолій далі видавався таким собі молодшим офіцером, якому самодур-генерал доручив виконувати примхи свого денщика, то Геннадій тримався вже не так відсторонено й самовпевнено. Він, звісно, теж почувався в аналогічному статусі, ось тільки вже усвідомив – денщик, до послуг якого їх раптом віддали, все ж таки має якесь право голосу і до нього треба дослухатися. Коли вже сам генерал підривається серед ночі, аби послухати його міркування.

– Ми не думали, що за нею слід стежити, – почав Геннадій, щойно Горілий переступив поріг квартири, вже перетвореної на штаб-квартиру.

– Ви разом не думали? На дві голови?

– Я не думав, – поправився хлопець.

– У тебе вища освіта є?

– Ну, є…

– Ти, коли вчився, теж не думав?

– А стежити за людьми або вміють, або не вміють, – встряв Анатолій. – Для таких випадків, хай тобі буде відомо, наш бос тримав цілу купу дармоїдів, ними Момот командував.

– Ви, значить, не дармоїди.

– В нас інше завдання, – Анатолій говорив це з помітною гордістю. – Ти знаєш, що таке аналіз?

– Я знаю, що таке аналізи, – відрубав Горілий. – І ви, пацани, поводитеся зараз, як два аналізи! Вчора якось іще рулили, Гена мені взагалі допоміг звести деякі думки докупи. Який у вас аналіз? Взагалі – яким хріном ви в тому банку займаєтеся?

– Служба безпеки, – пояснив Геннадій. – Тільки є безпека фізична, це коли треба когось не пустити чи там охороняти…

– Або по боржниках ходити, – вставив Горілий.

– Або так, – охоче погодився Геннадій. – Є ще інша безпека – фінансова. Аналізуються різні ризики, вивчається становище конкурентів, їхні методи, різні там ноу-хау, якими вони збираються відбивати клієнтів. Довго пояснювати…

– Та ясно, ясно. В банку, як у будь-якій службі безпеки: є бійці, а є еліта. Ви, значить, еліта. Тепер виконуєте не властиві вам функції. Нехай, – Горілий сів на диван, витяг із кишені вкрадену чашку. – І збираєте різну інформацію. Як – мене не повинно гребти, правильно? Тоді я не хочу знати, як ви це зробите, але ось – чашечку старанно мацала та подруга, за якою ви не потрудилися простежити. Я хочу, аби «пальчики» з цього посуду змалювали, а отриманий результат пропустили через міліцейську базу даних. Треба ж якось спробувати встановити особу подруги Демона. Запитання?

Анатолій підійшов, нахилився, аби взяти чашку. Та Геннадій зупинив його, сходив на кухню, приніс звідти кульочок, у який Сергій загорнув хліб, аби не черствів, охайно запакував туди речовий доказ, пояснив радше колезі, ніж Горілому:

– В кіно бачив.

– Оскільки нічого не питаєте, значить, завдання ясне, – задоволено кивнув Сергій. – Давайте, вперед. Мені знову нема чого робити.

Анатолій витяг із внутрішньої кишені піджака складений учетверо аркуш, простягнув Горілому.

– Це що?

– Робота. Шеф склав список прізвищ, ти ж сам казав.

Сергій розгорнув папірець. Прізвища були набрані на комп’ютері та являли собою, власне, самі тільки прізвища, без імен і по-батькові. Навіть без посад – просто перелік безликих пронумерованих прізвищ тих, кого Павло Нікітин вважав своїми ворогами або – навпаки – тих, хто, як думав банкір, вважав своїм ворогом його.

Вісім.

У масштабах Конотопа – чимало. Якщо врахувати, що це був перелік справді сильних міста сього. Один із цих вісьмох міг виявитися Демоном.

– Адамов, Мокренко, Габунія, Барвистий, Шульга, Харитоненко, Сипливець, Фітман, – прочитавши перелік уголос, Сергій звів очі на Крутя й Вертя. – Мені це нічого не говорить. Хіба Габунія… Реваз, у якого нічний клуб?

– Був колись. Тепер зачинили, там же казино працювало, а гральний бізнес всюди прикрили. Він збитків зазнав, просив у шефа виручити грішми, аби розкрутитися. Ми прорахували ризики, – не без гордості зізнався Геннадій. – Порадили шефові в це не лізти.