Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Горілий справді весь цей час скнів у порожньому передбаннику, навіть трошки подрімати встиг.

Далі нічого не пояснюючи, молоді оперативники завели його в якийсь кабінет, записали дані, старанно – навіть підкреслено старанно! – ним продиктовані, потім для чогось «відкатали пальці», дали паперові серветки, аби витер пучки, і лише потому завели сюди, лишивши під наглядом одного з них.

З чим пов’язане його затримання і чим уся ця ситуація може загрожувати, Сергій намагався не надто перейматися. Статус підлеглого в міліції, як він аж тепер утямив, мало чим відрізнявся від статусу в’язня: ні від того, ні від того практично нічого не залежить. Якщо ти – хоч опер, хоч зек – складова великої неповороткої системи, жодні твої дії, навіть дуже правильні та сто разів вивірені, не прискорять роботи величезного механізму. Ініціатива карається обабіч колючого дроту, тому найліпше, що варто робити в системі, – то це не метушитися. Поки нічого довкола не загрожує твоїй особистій безпеці – пливи собі за течією, кудись та винесе.

Не бажаючи свого часу миритися з таким станом речей, Горілий попервах думав: його ініціатива в оперативній роботі комусь потрібна. Пізніше усвідомив: найпотрібніше в його оперативній роботі – ті халтури, за які брався, зрештою, не він перший, і з його засудженням така практика не припиниться. Та він і по собі помітив, і підозрював, що більшість колег береться за «ліву» роботу не стільки за можливість додатково заробити, хоча гроші, за дотепним зауваженням актора Андрія Миронова в тій-таки старій радянській комедії «Бережись автомобіля!», ще ніхто не відміняв. Проте, халтурячи «наліво», оперативних – справжній оперативних – почувався вільним від всякого роду інструкцій, що переважно заперечували одна одну і суттєво обмежували дії та вбивали не лише саму ініціативу, а навіть бажання її виявляти. Потрапивши за ґрати, Сергій не зробив для себе жодного разючого відкриття: знав, що там кожен сам за себе, і в процес виживання адміністрація колонії жодним чином не втручається. Досить того, що вертухаї охороняють, а «кум» – начальник оперативної частини – хоче лишень знати, хто, не дай Боже, готує втечу, хто кого і за що хоче підрізати, хто, яким чином і звідки дістає спиртне, наркотики, домовляється про побачення з проститутками й коханками.

Для того, аби гарно стерегти підпорядкований контингент, більшого знати і не треба.

Через те, відчуваючи, що зараз у особах мовчазних хлопців-оперів за наказом Зарудного його знову підхопила якась течія, Горілий, проаналізувавши події останньої доби і дійшовши висновку – проблем не буде, просто вмостився зручніше на стільці, примружив очі й віддався її плину.

Аж поки з кабінету не вийшов чимось помітно стурбований Шпола.

Зарудний кликав учорашнього в'язня до себе.

Ну-ну…

Коли Горілий переступив поріг кабінету, акуратно причинивши по собі двері, Зарудний підвівся з-за столу. Але не для того, аби ступити назустріч колишньому підлеглому з розпростертими обіймами: підійшов до масивного сірого сейфа в кутку, витягши на ходу з шухляди в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, із брязкотом відімкнув замок. Масивна рука підполковника пірнула в сталеве черево, і Сергій не помилився – начальник карного розшуку витягав звідти пляшку коньяку.

Почату. Ледь-ледь, але почату. Цілі пляшки в цьому кабінеті довго не тримаються, хоча загалом алкоголь тут не переводиться.

Ніби відповідаючи на його думки, Зарудний тут-таки повернув коньяк назад, натомість видобув віскі, справжнє, навіть у фірмовій коробці. Ця виявилася незайманою, Зарудний поставив її на стіл для нарад, вийняв квадратну пляшку з коробки, примостив поруч дві склянки, вихлюпнувши перед тим з однієї рештки води на підлогу. Під супровід байдужого Сергієвого погляду скрутив корок, налив одну майже по вінця, другу – до половини. Ту, повну, підсунув до краю, пропонуючи таким чином Горілому підійти.

– Я не гордий, – промовив той, справді підійшов, узяв склянку й одним махом спорожнив, правда, закашлявшись на видиху.

– З поверненням, – Зарудний теж випив, але неквапом, невеликими ковтками, хоча теж до денця.

Хвиля міцного різкого алкоголю накрила Горілого, поки господар кабінету допив своє. Кімната враз хитнулася, мов човен у шторм, на короткий час потемніло в очах. Та втома від кількаденного пиття принесла з собою і досвід: зробивши кілька глибоких вдихів-видихів, Сергій поклав правицю на спинку найближчого стільця, натиснувши на неї всією вагою свого тіла і втримавшись на ногах. Хитавиця не припинилася, просто була вже не аж такою інтенсивною. Повернулася приємна легкість, відразу закортіло посилити відчуття повного розслаблення, та в кабінеті підполковника Зарудного недавньому зеку цього хотілося найменше.

– Вважай, поручкалися.

Підполковник хлюпнув собі ще, цього разу – зовсім мало, горлечко перемістилося до Сергієвої склянки, але той накрив її лівою долонею, так само міцно стиснувши за краї.

– Як хочеш, – знизав плечима підполковник.

У надрах сейфу знайшлася переполовинена шоколадка. Покришивши її квадратиками просто на обгортку, Зарудний виклав цю закуску на стіл, запросто сперся на край свого столу, пригубив віскі, закурив. Перехопивши погляд Горілого, простягнув пачку. Тому справді хотілося курити, свої цигарки закінчилися, і зрештою – пригостився начальницьким віскі, то позичайся сигаретами, треба бути послідовним.

– Відпочив? – поцікавився Зарудний, закуривши.

– Не втомився, – в тон відповів Горілий.

– Воно й видно. За роботою скучив? Чого тебе до Коваленкової вдови понесло? Ти хто такий узагалі?

– Людина без документів, – мовив Горілий. – Із довідкою. І з усіма громадянськими правами.

– Ти диви!

– Ну да! В тому числі – з правом спілкуватися без обмежень.

– Ось що… реклама ти мобільного зв’язку… без обмежень, – говорив Зарудний без жодної злості, радше як суворий батько чи навіть старший брат, повчаючи нерозумного меншенького. – За своє ти відсидів…

– Не тільки за своє, – втулив Сергій.

– Потім про це, – Зарудний зробив іще одну затяжку, поставив склянку поруч, потягнувся по шоколадний квадратик, прожував. – Значить, за своє ти відсидів. Паспорт отримаєш без проблем. Будуть проблеми – вирішимо на раз. У справі, якою зараз займається твій друг Шпола, ти не свідок, не підозрюваний, не потерпілий і навіть не жертва. Поки в тебе нема документа зі штампом про реєстрацію за місцем проживання, ти, Сергій Горілий, бомж, який звільнився з місць позбавлення волі. Січеш? Будь-яку участь в оперативно-розшукових міроприємствах[3]3
  Тут слово «заходи» (рос. «мероприятия») спотворене навмисне, до загальноприйнятого чиновницько-бюрократичного рівня.


[Закрыть] ти брати не можеш. Такі дії за бажання можуть трактуватися як порушення закону. Хоча б адміністративне. Ясно?

– Я можу йти? – Горілий, відпустивши спинку стільця, зробив крок назад.

– Ні, не можеш, – Зарудний, уже не приймаючи жодних заперечень, знову розлив по склянках віскі, цього разу – без фанатизму, зовсім потроху. – Не дивись на мене так, не скрегочи зубами. По-перше, поламаєш, гостри – не гостри. По-друге, собі ж краще зробиш, якщо зараз повернешся до матері, чи де ти там живеш, і пересидиш тихенько хоча б місяць. Ну, півтора – максимум.

– І що буде?

– Ти ж сам кажеш – не тільки за своє відсидів. Нагадаю, коли забув: твоя проблема і провина, Горілий, лише в тому, що попався. Не ти, то інший пішов би, як кажуть інтелігенти, на жертовний олтар. Тільки ти строк відсидів повний?

– На шість місяців менше. З хвостиком.

– До чого тут хвостик? Який хвостик?

– Шість місяців і дванадцять днів. Ось такий хвостик. Дрібний, але приємний. Хоча, – Горілий глянув уже трошки збитим із різкості поглядом на тліючий кінчик цигарки, – кому як. Ви сиділи хоча б шість місяців і дванадцять днів, і навіть не на зоні – просто в камері?

– Не починай, – Зарудний знову сьорбнув зі склянки. – Сиділося тобі нормально, єдина незручність – позбавлення волі. І то: в межах колонії твоєї свободи занадто ніхто не щемив. Я ж постійно тримав руку на пульсі. Певні люди отримали ніби між іншим певні вказівки, тому відбував ти, Горілий, покарання, не те щоб у Христа за пазухою, але й не в найгірших умовах.

При цих словах Сергій мимоволі торкнувся шраму на щоці.

– Теж у курсах, – кивнув Зарудний. – Навіть знаю, за яких обставин ти собі цю особливу прикмету заробив. Ну, звиняйте, там не курорт, народ усякий є, і людина людині – вовк. А тим паче – в таких, гм, екстремальних умовах. Я тебе шукав, до речі, для серйозної розмови.

– Ми тут хіба жартуємо?

– Не тут ми повинні були здибатися. І не так. Серйозно, Горілий, я своїх не здаю.

– Хіба?

– Хіба… Ти мотав не по повній програмі, бо зрозумів дещо. Образився? Ну як же: всі грішать, один спокутує… Коротше, Горілий, мені справді тепер не до тебе, але поговорити ми повинні, тому тебе сюди й привезли. Слухай уважно: місяць гуляєш, місяць, ніяких півтора, то я захопився. Нехай кругом різні справи втрясуться, хоча б ця історія з відьмою, хай їй грець… Ще дізнається хто, що тут, у Конотопі, відьма завелася і смерть пророкує… Значить, за місяць або ти мені дзвониш, запросто, без оцих своїх ображених штучок, або я тебе сам знайду. Є можливість нормально працювати і перспектива нормально жити. Є в мене один знайомий, люди йому потрібні, з досвідом… таким, як у тебе…

– З досвідом сидіти в тюрмі? – Сергій блазнював, навіть не приховуючи цього.

– З досвідом оперативної роботи, – Зарудний не відреагував на блазнювання. – Робота в Глухові, аби тут не відсвічував. Тобі ж байдуже, як я розумію, в Конотопі тебе нічого не тримає. Попервах кімнату виділять, потім – нормальне житло. Тільки постарайся цей місяць гарно поводитися, гаразд?

– А це ви мені таку блатну роботу за зразкову поведінку підкидаєте?

– Я б на твоєму місці, Горілий, не пащекував.

– Тому ви і не на моєму.

Майже повна склянка віскі свою підступну справу зробила – контролювати власні емоції Сергієві ставало дедалі важче, зате й придурюватися, що все гаразд, теж нелегко.

– Що тобі не подобається?

– Мені?

– Тобі.

– Все подобається. Ваша пропозиція подобається. Віскі подобається. Ставлення до товариша по зброї подобається. А чотири з половиною роки на кічі – так узагалі вічний кайф! Я вільний?

– У тебе ж довідка про це є, сам говорив, – криво посміхнувся Зарудний.

– Ну, а зараз я вільний? Можу йти з цього кабінету?

– Можеш. Розумію, ти гоноровий зараз. Але це минеться. Ліпше тобі подумати і зважити все.

– Зважити? Як на базарі, коли зважують, і при цьому – обважують?

– Іди вже, – зітхнув Зарудний. – Бачу, нам іще раз треба буде… Тебе відвезуть, куди скажеш, бо серед ночі в такому стані знову залетиш.

– Ногами дійду. Не надо…

Ледь гойднувшись, Горілий підійшов упритул до столу, кинув недопалок у свою склянку, послухав, як той зашкварчав у сорокаградусній коричневій рідині, для чогось підморгнув підполковнику, розвернувся і вийшов. Як відзначив Зарудний – все ж таки не надто впевненим кроком.

Підполковник не бачив – це бачив молодий опер, він саме спішив до начальника, бачив, але нічого начальству не сказав, – як Сергій, уже за дверима, в передбаннику, розвернувся, міцно вперся ногами в паркетну підлогу, зігнув праву руку в лікті, ляснув по згину лівою, показав цю фігуру зачиненим дверям, лише потому пішов геть. Не озираючись.

Зранку, коли Андрій Шпола доїхав до управління, там уже втілювався в життя саме той, гірший варіант, чого так побоювався Володимир Зарудний. А саме: домовитися з Момотом про співпрацю в екстремальних умовах не вдалося, доводилося діяти самостійно і на випередження.

Зібравши в себе «убійний» відділ у повному складі, підполковник повідомив операм останні новини, бо тепер ця справа стосувалася не лише Шполи, хоча Андрій і далі вів її. Начальнику карного розшуку вдалося-таки видзвонити серед ночі керівника служби безпеки Конотопської філії банку «Слобода» Олександра Момота і навіть записати розмову на спеціально налаштований диктофон, щоб усі оперативники почули: колишній міліцейський полковник, заскочений нічним дзвінком, усе ж таки не дуже здивувався. Підтвердив: із боржниками справді велася певна робота, гроші ж повертати треба, бо коли прикрутило – в банк бігли, а коли банк пасок затягує – божників це ніби не стосується. Але боржників жодним чином не залякували, і взагалі Момот гадки не має, хто міг убити підприємця. «Щодня когось убивають, Володю, ми ж із тобою менти, не всі ж трупи на моїх людей вішати», – так і сказав. На запитання, які ще трупи і хто вішав на його людей, відповідь була: «Ой, не чіпляйся до слів, Зарудний. Може, я завтра раненько підскочу, сядемо і перетремо цю тему?» На тому розмова закінчилася.

Продовження її не було – Момот до управи, попри домовленість, не з'явився. Хоча на дзвінки відповідав, пояснив – винен, закрутився, теж треба дещо з’ясувати, поки що нема з чим до Зарудного їхати, таке всяке. Начальник карного розшуку продемонстрував дивовижну та не звичну для себе поступливість. Але водночас просто при всіх віддав по міському телефону розпорядження знайти номер приймальні керівника банку Нікітина, звелів набрати його і, назвавшись секретарці, попросив з’єднати з шефом. «Ні, шановна, мене мало хвилює його зайнятість! Ви погано почули, хто з вами говорить? НАЧАЛЬНИК. КАРНОГО. РОЗШУКУ. Бачили по телевізору в серіалах таких? Я чекатиму, шукайте шефа і з’єднуйте!»

Нікітин знайшовся за десять хвилин, був не в себе, говорив із машини, куди і звідки їхав – не ясно. Не надто сперечався з підполковником Зарудним, поцікавився лишень, чи в курсі начальник міліції, почув у відповідь: «Не треба лякати знайомствами, я знаю начальника і не боюся його!» – і після короткого опору погодився надіслати по факсу список усіх підлеглих пана Момота: працівники служби безпеки оформлені на роботу в банк офіційно.

Далі – новий дзвінок секретарці. Ні, вона не в курсі, що шеф звелів надати такий список… «А, ось чекайте, він дзвонить… Так-так, Павле Павловичу, пан підполковник саме на дроті… Є… Зрозуміла… Так-так… Алло, Володимире Семеновичу? Який у вас мейл, я протягом півгодини перешлю… Факсом? Звичайно, нема проблем, це займе тридцять хвилин, не більше, кажіть номер… Звичайно, там є всі адреси…».

Список працівників служби безпеки «Слободи» надійшов факсом за двадцять хвилин.

– Бородуля Денис Геннадійович, вісімдесят другого року… пацан… Проживає: місто Конотоп… – Зарудний підвів очі від аркуша. – Все, братці, я за вас усіх половину роботи зробив. Із відставними підполковниками та з банкірами говорити – царське діло, тут згоден. Далі – самі. Ось список, хай роблять копії, дуйте в адреси. Шпола, бери собі цю Бородулю тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження. Ясно?

– Так точно!

– Тут четверо лишилося, якраз по одному на кожного. Крикун, Вася – робиш заодно запит на всі прізвища. Поки ви сюди всю команду Момота притягнете, дані повинні надійти.

– Якщо на когось щось є, – зауважив Крикун, опер зі справді оригінальним прізвищем.

– Якщо є, – погодився Зарудний. – Тепер головне – крутити їх теплими. Галю Коваленко сюди, хай гляне на цих красунчиків. Може… Ні, напевне впізнає тих, хто на чоловіка наїжджав. У будь-якому разі оформити все, що скаже, письмово, хай підпише. Тоді легше піде.

– А як удова не впізнає нікого? – спитав Крикун.

– Мусить. Сама ж мені дзвонила. Сама боїться, і не без причини. Ні, впізнає, впізнає. До речі, Шполо, як упораєшся – замикай свою Бородулю в камеру, тягни сюди ту відьму. Все ж таки вона Коваленка лякала, не хто інший.

– Тоді два варіанти, – прокашлявшись, заговорив Андрій. – На власні вуха чув від Коваленка: його до відьми послала рідна жінка. Вона сама не заперечує. Значить, або Галина з ними в змові і щось знає, або там із тим пророцтвом така хитра схема – на раз не розгадаєш.

– Значить, про пророцтва та схеми, Шполо, ми потім поговоримо, – Зарудний глянув на годинник. – Давайте, мужики, по конях. Момот мирної угоди не захотів – буде йому війна!

Складалася, впевнено складалася мозаїка.

За вказаною у факсі адресою Бородулі Дениса Геннадійовича не виявилося. Не мешкав він у цій квартирі замалим не рік – відтоді як влаштувався на роботу в банк. Але адресу написав цю, вона значилася в паспорті. Тут Денис Бородуля прописаний, тут його бабуся живе, вона внучку на свою площу прописала, аби потім квартира йому відійшла. Все це сама бабуся Андрієві Шполі й повідала.

Де живе внучок насправді? Бог його знає… Хвалився, в банку платять нормально, вистачає житло винаймати, не все ж молодому чоловікові з батьками жити, друзів кудись запрошувати треба, дівчат, він хлопець показний. Скажіть, бабусю, може, є у вашого онука вже дівчина якась? Аякже, синочку, є, така гарна, приходили на Різдво, колядували, так гарно вона співає…

Батьки Дениса Бородулі знали про дівчину не набагато більше, ніж бабуся. Але назвали хоча б прізвище.

Тим часом чотирьох інших охоронців «Слободи» звезли в управління. Кого на роботі затримали, кого – вдома, про адресу жоден не збрехав. Лише один із чотирьох виявився віком трошки за тридцять, решта – такі самі молоді, як Бородуля. Затриманих оперативники розвели по кабінетах, інтенсивно «кололи», таким чином Шполі ніде було приткнутися у своєму відділі, він пішов до «розбійників», і там, у коридорі, нарвався на Зарудного. Дізнався: біситься Момот, дзвонить напряму начальнику, вимагає відпустити його людей, які зовсім ні до чого не причетні. «Але сам на виручку не їде, о!» – сказавши так, підполковник багатозначно підніс вказівного пальця догори.

Поки що Шпола не став з’ясовувати, що ж це може означати, – ожив його телефон у кишені, довідка на Бородулю прийшла: сім років тому притягався за спробу збройного нападу, але обійшлося, умовно отримав, бо свідки показали: під час нападу практично не при ділах був, можна сказати – поруч стояв, і взагалі – здається, хтось там у долю Дениса втрутився. Решта охоронців раніше проблеми з законом мали? Не мали… Це ще ні про що не говорить, але все ж таки Денис Бородуля – поки єдиний, кого дивним чином не вдається знайти…

Не встиг Шпола перевести подих – власною персоною з’явилася потерпіла. Наживо Галині Коваленко охоронців не показували, пред’явили фотографії з особової справи, їх на вимогу Зарудного до того часу надіслали з банку, тепер уже – електронною поштою, в сканованому вигляді. Вдова не придивлялася довго – відразу Бородулю впізнала: «Він, морда бандитська, до нас додому приїжджав, погрожував, я чула розмову в коридорі!» Докладніше погодилася написати, жінку тут-таки завели кудись у надра карного розшуку, дали їй аркуші паперу, вона засіла за твір. Андрій просив згадати ворожку Олесю: звідки й хто порадив звернутися, словом – усе, що хоч якось із нею пов’язано.

Тим часом відшукали дівчину Бородулі. Офіціантка в барі «Темпора», зустрічається з Бородулею рік, живуть разом у нього в орендованій квартирі. Дівчина була щиро налякана, постійно нагадувала: Денис – нормальний хлопець, нічим підозрілим не займався, вони в травні збирались одружуватися, документи приготували… «Вдома ночував?» – «Ночував. Рано подзвонив йому хтось, підірвався Денис, каже – робота, швидко зібрався…» – «Раніше так було?» – «Так – це як?» – «Щоб удосвіта на роботу викликали?» – «Наче ні… Точно – ні». – «Не здивувало це вас?» – «Так часи ж такі непевні, мало для чого смикнуть, банк же…» – «Речі якісь брав із собою?» – «Ні… наче». – «Гроші?» – «Не знаю». – «В квартирі зберігалися гроші?» – «Ну… була якась сума… Ми на весілля відкладали, потім на подорож… Денис до Праги хотів…» – «Знаєте, де він гроші ховав?» – «Денис не ховав – зберігав!» – «Гаразд, де зберігав – знаєте?»

Дівчина знала, де її наречений зберігав гроші.

Проте коли Шпола попросив, аби взяла зі сховку на антресолях конверт із однією тисячею шістьмастами доларами, ані конверта, ані грошей там не виявилося.

Спробувала подзвонити Денисові – абонент не міг прийняти дзвінок.

Поки Шпола виясняв із дівчиною, в управлінні один із затриманих охоронців, найстарший, заявив: Бородуля, придурок, загрався, застрелив Коваленка. Без свідків, там у нього вже особисті мотиви були, заївся він із підприємцем, сам хотів його дістати. Тому й не сказав нікому відразу, потім проговорився, вчора буквально. «Так і перло з нього, – казав охоронець, – ненадовго вистачило». – «Ви Момоту повідомили?» – «Не встигли. Чесно – думали, заливає, хвалько, ціну собі набиває. Ось, мовляв, який я крутий». Решті охоронців про цю розмову з Бородулею нічого відомо не було. Та байдуже: все зросталося – вбив Бородуля людину і в біга подався.

Каламутно все це, міркував Андрій, повертаючись до управління. Дуже каламутно. Роль Момота не зрозуміла, колеги Бородулі щось можуть крутити, та й із пророчицею він особисто спілкувався, теж узагалі непрояснена лінія… Ну, та нічого. Бородуля прояснить, його вже повинні в розшук оголосити – не втече.

Так, у клопіткій і на диво результативній праці, минув день. За купою справ Шпола так і не спромігся розшукати Горілого. Вчора той поїхав спати до брата, а про що з Сергієм говорив Зарудний – Шпола не знав, так само гадки не мав про подальші плани свого друга. Нічого, вирішив він. Розгребеться все – знайдуться. Тим більше, за великим рахунком цей маховик Горілий розкрутив. Аби не навідався пізнього вечора до вдови, не настрашив її своїм шрамом і вуркаганськими манерами, навряд чи Галина так скоро пояснила би справжню суть проблем свого покійного чоловіка…

Наступний день, на відміну від попереднього, новин не приніс.

Слідів Дениса Бородулі не знайшлося. Виставлене за його дівчиною спостереження нічого не дало. Не з’являвся наречений-утікач, навіть не дзвонив: телефони, міський і мобільний, тримали на контролі. Про всяк випадок переночували в КПУ четверо його колег, хоча Шпола і був проти: навпаки, втікач може спробувати законтачити з кимось із них. Та Зарудний лишень відмахнувся – будуть сидіти, він сказав. Начальника карного розшуку інше переймало: Олександр Момот раптом перестав турбувати колишніх колег. Банкір Нікітин заявив – не може знати, де його начальник охорони. Через учорашні події прийшов із заявою про звільнення, але замість того отримав пораду: бери відпустку за свій рахунок, скористався нею, і де проводить цю відпустку його підлеглий – Нікітин зеленого поняття не має.

До того ж Галина Коваленко раптом у лікарні опинилася: нерви. Друг сім'ї Позняков, звісно, тут як і уродився, пояснив: удова боїться помсти Бородулі, адже вбивця гуляє на волі, тому просить поставити біля неї охорону. Шпола, вислухавши його, послав кудись по інстанціях – не до тебе, дядьку, вже звиняй…

По обіді Шполі дзвонила дружина Ліда. Ще звечора доньці стало недобре, температура підскочила, мабуть, щось вірусне, навесні завжди так. Жінка сказала – лікар був, справді якийсь вірус, температура трошки впала, просила зайти в аптеку, як звільниться. «До речі, коли сьогодні будеш? Горілий дзвонив, по-моєму знову того…» – «Що хотів?» – «Так… Просто». – «Нехай собі, виясню. А коли буду – не знаю, сонце, правда. Все, давай, пока-пока».

За півгодини після Лідки мобільний Шполи вкотре за день затренькав. Номер, який висвітився, був незнайомий. Проте почутий голос – навіть дуже знайомий.

– Здоров, начальнику. Як жисть? Треба перетнутися, на нашому місці. Тільки чув… не той… не тягни, давай бігом…

У березні по четвертій дня вже починало ледь помітно сутеніти, хоча вечір огортав місто не так швидко, як узимку. Дивно, подумалося чомусь Андрієві: коли називаєш час, то уточнюєш – четверта дня, а п’ята – вже вечора. І навпаки – буває третя ночі, та четверта година – лише ранку.

Не знати для чого Шпола відзначив цю дивну закономірність. Насправді лише звітував Зарудному, яка тепер година, й отримав вичерпні інструкції: нічого не робити, жодних заходів не вживати, з місця не сходити, чекати, поки приїде «Беркут», а тоді вже – брати. Та й то самому не пертися поперед спецназу, це їхня робота – під кулі.

Андрій Шпола вважав перебільшеним побоювання підполковника, що загнаний у глухий кут утікач Денис Бородуля почне стріляти. Взагалі він навряд чи має при собі вогнепальну зброю. Навіть якщо все зростається і це він, Бородуля, застрелив Коваленка, пістолет заледве досі при ньому. Проте з досвіду опер так само знав: від невинної, на перший погляд, овечки можна, і навіть треба, чекати вовчого вищиру.

Подумавши всує про зброю, про всяк випадок витягнув і перевірив свій табельний «макаров», зняв із запобіжника. Закурив, зиркнув на годинник. Шістнадцята двадцять, а кругом уже сіро. Такий ефект давав похмурий туман, ним природа замінила не менш понурий дощик, який ось уже третій день дратував, то починаючи бризкатися, то раптово припиняючи. Шпола ніколи не був у Англії, тому не міг підтвердити, правда це чи ні, коли таку негоду називають не знати з чиєї легкої руки «англійською».

Вчасно подзвонив Діма на прізвисько Голова. Тільки якось несподівано. Шпола досі не міг збагнути, до чого тут узагалі Діма Голова, який стосунок має до Бородулі, чому зрештою вирішив здати міліції, здавалося б, абсолютно незнайому людину. Ну, Голова нікуди не дінеться, вирішив Андрій. Власне, вирішив він це тільки тепер, коли перевірив інформацію, переконався – в згаданій квартирі згаданого будинку справді засів оголошений у розшук за підозрою у скоєнні вбивства громадянин Бородуля, віддзвонився, як домовлялися, Зарудному й отримав суворий наказ прирости до свого пункту спостереження в очікуванні підмоги. Коли втікача затримають, вирішив Шпола, треба буде знайти Діму Голову, сісти з ним і погомоніти душевно, хай пояснить, звідки взяв таку потрібну інформацію.

Перевірялися ж відомості досить просто, хоча й витратив на цю процедуру Андрій понад годину. Спочатку пройшовся по сусідніх квартирах, знайшов пенсіонерку-ентузіастку, показав посвідчення, запитав, хто мешкає в сорок другій квартирі. Тут-таки дістав вичерпну відповідь: Танька Хохлова, буржуйка, їй житло від бабусі дісталося, а ця сучка його, бач, здає за гроші, та ще й, мабуть, приховує від держави свій бізнес, податків не платить. Точно, відразу погодився Шпола, не платить. Ми ж саме такими буржуйками тепер і займаємося, он скільки бюджет недоотримує, там же, шановна, і ваша, мабуть, пенсія. Пенсіонерка погодилася: точно, краде в неї Танька Хохлова пенсію, нехай навіть у такий спосіб. Не знала сусідка, чи є хто у сорок другій квартирі зараз, але радо погодилася вивести підступну сусідку на чисту воду. Підійшла, подзвонила в двері, про щось поговорила голосно – Шпола стояв про всяк випадок двома проймами вище, не надто дослухався. Нарешті розвідниця повернулася з завдання, доповіла: живе там молодий хлопець, спочатку двері не відчиняв, потім відчинив на довжину ланцюжка, визирнув. Ненадовго, тільки зірка пенсіонера встигла його роздивитися, впізнала на пред’явленому фото: «А він хто, бандит?» Андрій заспокоїв: не бандит, не бандит, спільник вашої Таньки Хохлової, вони разом державу обдурюють, тут-таки подякував щиро і попросив мовчати, на що пенсіонерка по-змовницькому підморгнула.

Далі – справа техніки, вирішив Шпола. Самому ломитися в квартиру йому не дозволяли інструкції, хоча інколи на них можна було з високої дзвіниці плювати. Скажімо, Горілий уже давно б сам змикитив, як би підозрюваного власноруч скрутити, для нього все це – іграшки та ігрища, догрався кінець кінцем… Але Андрій діяв чітко, за попередньою домовленістю – набрав номер Зарудного, доповів, отримав належні вказівки, ось тепер зайняв позицію на лавці зовсім поруч із потрібним під'їздом. У разі чого квартира на п’ятому поверсі, не стрибне. Вихід на дах замкнений, це Шпола теж перевірив.

Знову глянув на годинник – шістнадцята двадцять п’ять.

Де ж цей «Беркут» довбаний… Двадцять хвилин, як…

З дверей під’їзду швидко вийшов – навіть вилетів кулею! – молодий хлопець у незастебнутій шкірянці та з сумкою через плече.

Простоволосий.

Навіть у ріденькій туманній млі Андрій Шпола впізнав того, на кого чекав тут, у засідці.

ЧОР-РТ! Куди це його раптом несе… Чому…

– Е! Ану, стій! – гаркнув Шпола, підводячись із лавки та роблячи крок навперейми втікачеві.

Зупинившись лишень на мить, Денис Бородуля тут-таки наддав, прискоривши біг.

– Стояти, кажу! Міліція!

Тепер уже Шпола не крився, рвонув навперейми, швидко скоротивши відстань між собою та втікачем. Вони рухалися синхронно, ось їх уже розділяла тільки досить величенька, неправильної форми калюжа.

– Стій, Бородульо! – на ходу Шпола рвонув із кобури пістолет, підніс дуло догори, готуючись за непокори пальнути в повітря для попередження.

Але втікач зупинився.

Розвернувся до Андрія, в повороті висмикуючи з-за пазухи щось, чого Шпола роздивитися толком не встиг – бо досить тягнути, палець надавив спуск, пальнуло вгору.

Зі свого боку втікач теж плюнув вогнем. Гримнуло раз, другий, третій, четвертий.

Шпола спочатку вирішив – це якась стіна між ним і Бородулею виросла, на яку він з усього маху налетів. А потім, завмерши, махнув руками, повалився долілиць просто в калюжу, і зовсім уже недоречна з огляду на момент думка майнула: в аптеку ж треба, хто тепер…

…Потім, коли наступної миті з-за рогу вилетіла машина з «беркутівцями», не ясно, хто перший відкрив прицільний вогонь, побачивши людину зі зброєю в руках. Коротко рявкнув автомат, Дениса Бородулю скосило чергою, помер на місці.

Андрія Шполу довезли до лікарні, та не донесли до операційного столу. Діяли швидко, злагоджено, та куля вразила життєво важливі органи, жодного шансу оперу не лишила…