Текст книги "Пророчиця"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 9
Демон

– Привіт, Серьожо. Довго бігати збираєшся?

У глибині душі Володимир Зарудний сподівався: це рано чи пізно станеться.

Тому не надто здивувався, коли йому під вечір на мобільний подзвонив Горілий. Щоправда, сталося це, коли підполковник повертався додому, засидівшись у своєму кабінеті, бо майже цілий день ходив по начальству, вислуховував доводи, сам намагався щось довести, здебільшого без особливого успіху. Як водиться, причетність керівництва комерційного банку «Слобода» до двох убивств не викликала сумнівів. До кінця дня всі керівні особи вже без жодних докорів сумління впевнено додавали до цієї фрази «щонайменше»: щонайменше двох убивств.

І, підозрював Зарудний, вже скоро справа не підлягатиме конотопській міліції та міській прокуратурі. Варто було будь-якому банківському керівнику вступити хоча б у невеличку грязюку і невчасно витерти ноги – все, грязюка негайно перетворювалася на болото, трясовина починала засмоктувати, і як тут не згадати приказку: ускочив по самі вуха. Ну, а «нагинати» й розкручувати фінансистів – справа, яку високе керівництво нікому не віддасть.

Тому, потрапивши в свій кабінет аж близько четвертої вечора, Зарудний зробив те, чого не робив давненько: зачинився зсередини, вимкнув усі телефони, примостився на стільцях і з чистою совістю проспав до шостої, коли березневий вечір уже вступив у свої права, поглинувши місто мрячною вологою пеленою. А за пару годин, встигнувши пороздавати цінні вказівки, підполковник сам замкнув кабінет і поїхав додому. Хотілося випити горілки і – вкотре за багато днів – подивитися якусь муру по телевізору.

Не вийшло – телефон задзвонив.

Ось і не вір у дива: тільки про нього подумали, він тут як тут.

Говорити з Сергієм на ходу Зарудний не захотів, з'їхав на тротуар, кермуючи однією рукою, незграбно припаркувався, помітно заважаючи іншим, але саме на такі дрібниці начальник карного розшуку міг дозволити собі не зважати.

– Тому дзвоню, – Горілий говорив швидко, і Зарудний відчував – той дуже хвилюється, навіть трошки задихався. – Бігти вже нема куди.

– А подробиці? – підполковник говорив рівно, подій не квапив.

– При зустрічі… Семеновичу, я той… Здатися хочу, коротше… Вам тільки, більше нікому… Виходу нема, правда…

– До тебе аж тепер це дійшло?

– Довше доходило, ніж ви гадаєте, Семеновичу. Я з такого вибрався… Ну, не по телефону… Здатися хочу вам, ви ж самі казали – своїх не здаєте…

– Говорив. Слів назад не беру. Давай, Серьожо, приходь. Обіцяю окрему камеру і зробити все можливе, аби на тебе не навісили чужого.

– Так у мене і свого нема, Семеновичу! Так, ладно… Зустрінемося – все розповім. Тільки не приводьте з собою весь оперсклад.

– Ти і правда не за того мене маєш, Серьожо. Де і коли?

Горілий назвав час і місце.

– Чому там?

– Тягне. Як усякого вбивцю.

Зарудний так і не зрозумів, серйозно зараз говорить Горілий чи намагається жартувати.

– Нехай так. Буду. Сподіваюсь, ти дурня не клеїтимеш? Без зброї прийдеш?

– А ви?

– Ось тут ми не торгуємося. Я офіцер міліції, при виконанні. Мені відповідно до посади належить при собі пістолет мати. Хочу це відразу обумовити, аби ти не почав вимагати від мене скласти зброю, – тон Зарудного пожорсткішав. – Ти сам сказав, що йдеш здаватися. А я прийматиму в тебе капітуляцію, без зброї не можна. Або ми граємося, Серьожо, або…

– Та я вже награвся, – почулося у відповідь. – Ледь не догрався. Правда, Семеновичу, можу не дожити до зустрічі. Якщо вони розчухають…

– Хто – вони?

– Все, все! – заквапився Горілий. – Не можу більше говорити, давайте, до зустрічі.

Послухавши трохи гудіння в трубці, Зарудний зітхнув.

Пацаном був Сергій Горілий, пацаном і лишився. Тому, між іншим, загримів на зону він, а не якийсь інший невдаха: все б йому гратися, в дитинстві у війни не набігався по своєму селі. Так уже крутить йому в одному місці: зустріч призначив у Шаповалівці, в тій-таки хаті, хай їй тричі грець, де сам же наслідив.

Ну, нехай, коли так подобається гратися.

Не буде Зарудний нікому поки що про це доповідати. Начальник карного розшуку може собі дозволити не звітувати керівництву навіть із такого серйозного приводу, як готовність утікача прийти до нього з каяттям.

Зрештою, вирішив Зарудний, це його персональний, як тепер кажуть, бонус.

Як домовлялися, до відлюдної хати в Шаповалівці підполковник приїхав за дві години. До того часу колесив містом, двічі зупинявся попити кави, а на третій раз – навіть із коньяком, начальник карного розшуку міг собі це дозволити безкарно, чим завжди потай пишався: мовляв, має однакову з депутатом недоторканність.

Стояла вже тиха глупа ніч, навіть сіявся ненав'язливий легенький дощик, то сипав крапельками, то переставав, то знову сипав. Не бачачи причин гратися в хованки, Зарудний обережно, тримаючи кермо прямо, підрулив до поламаного паркана, вийшов, про всяк випадок глянув на всі боки.

Темно, тихо, волого, брудно.

Сіпнувши двері, відчинив, зайшов усередину, пірнувши в запах покинутої всіма, крім мишей, людської колись оселі, гукнув:

– Ти тут? Я вже є!

– Тут, тут, заходьте – почулося з кімнати, щось клацнуло – і загорівся слабенький вогник.

Зарудний пройшов у кімнату. Там, біля розбитого вікна, стояв зі свічкою в руці Сергій Горілий. Під ногами валявся худий наплічник.

– На підлозі знайшов, – Горілий кивнув на свічку.

– Вибач, друже, але забий рюкзаком гол он у ті ворота.

Зарудний показав на найближчий до Сергія куток, і той, знизавши плечима, виконав наказ, копнувши ногою своє єдине майно – наплічник полетів у кут.

– Ви гадали, там у мене гранати?

– Бог тебе знає. Ти тут за ці дні такого накосорізив – нічому не здивуюсь. Здоров, чи як?

Чоловіки наблизилися, Зарудний на ходу простягнув руку, Горілий, переклавши свічку з правої долоні в ліву, потиснув коротко й міцно.

– Іншого світла нема.

– Ти сам сюди покликав. Дешевий ти таки клоун, Серьожо, вибач на слові. Чого ти взагалі лишився? Погуляв на волі менше місяця. Теж мені, мент-рецидивіст.

Горілий замість відповіді підійшов до цілого вікна, капнув на підвіконня трошки воску, примостив туди свічку. Тепер вільними були обидві руки, він знову повернувся до Зарудного.

– Я збирався, – пояснив він. – На вокзал уже погнав. Але там мене перехопив Нікітин, знаєте такого?

– Я і про нього знаю, і про його стосунки з тобою – теж. Слухай, ви ж, мужики, нормальні наче були, – Зарудний пройшовся кімнатою, аби не стояти на місці – сидіти тут не було на чому. – Нормальні, в смислі – книжок дурних не читали, телевізора не дивилися. Де ви понабиралися оцього – приватне розслідування, туди-сюди? Ви що собі думали, у нас тут Голівуд сраний, де кожен дядя з гаманцем може найняти кожного колишнього мента, аби той десь щось помацав, понюхав, поставив різним людям пару-трійку запитань? Понабираються дурні різної, і туди ж – у приватні детективи лізуть! Долазилися, голубчики? Один має проблеми, другого в камеру доведеться повертати. Це я про тебе, Горілий, про тебе!

– Може, послухаєте спочатку? – спокійно запитав Сергій. – Бо я думав, у нас розмова вийде, предметна.

– А я і так знаю, Серьожо, що ти хочеш мені сказати! Тебе підставили, аякже! Ти в цій хаті не був, а навіть якщо й був, то стукача Діму Голову не вбивав, і тим більше – того довбня з банку.

– Як ви думаєте, за що я їх повбивав?

– Та я нічого не думаю, Горілий! Труп того, як його, Корсака, Нікітинського служки, взагалі все заплутує. Бо з Головою все ясно: ти ж опер, жоден вирок суду цього не скасує, сам же говорив. Почав рискати, нанюхав інформацію про Голову, вирішив для чогось знайти цього стукачка, бо той ховався, слово за слово… Але Корсак тут до чого? Нікітин мені сам сказав, що виділив його тобі в помічники. Значить, ви разом тут були, один із вас лишився. Скажи ще – не ти стріляв…

– Не я, – відповів Горілий. – Чому ви, Семеновичу, цього не можете припустити? Правильно, мене підрядили перевірити деякі сумнівні факти. Справді, я дізнався про те, що такий собі Діма Голова видав Шполі місце, де ховався підозрюваний. А потім із доброго дива дав драла. Тільки не його я тут шукав. І не було тут його. Покликала мене сюди ота пророчиця, яка побачила біля Коваленка смерть. Коли я приїхав – знайшов її труп…

– Я сам учора вранці виїздив сюди, – відрубав Зарудний. – Ніякої пророчиці, живої чи мертвої, тут не було! Я гадав, Серьожо, у нас тут серйозна розмова буде, а ти знову казочками годуєш і козаками-розбійниками! – підполковник зробив крок до Горілого. – Слухай, я приїхав сюди, бо насправді не здаю своїх. А тебе навіть після всього, що було, вважаю своїм. Розкажи, як було, і ми разом подумаємо, як пом’якшити тобі всі можливі удари.

Сергій не відповів. Поліз у кишеню – Зарудний при цьому напружився, ковзнув рукою до викоту куртки: пістолет завбачливо прилаштував за паском, по-ковбойському, – але Сергій витяг сигарети, встромив одну до рота, ляснув себе по боках, тоді підійшов до освітленого підвіконня, прикурив від свічки.

– В мене є що сказати, – почав він. – Тільки ви дослухайте, Семеновичу, і старайтеся нічого не проґавити. Бо я сам спочатку не повірив у те, до чого додумався.

– Ну-ну, – Зарудний забрав руку від пістолета. – Але не розтягуй свою історію на тисячу й одну ніч. Бо ночувати з тобою я тут не хочу.

– Не треба, – Горілий затягнувся. – Спочатку в цій історії взагалі нічого не трималося купи. Ось послухайте, який воно мало вигляд.

І він заговорив, укотре почавши від зустрічі на вокзалі спершу з Волею, згодом – із Нікітиним, про пригоду на станції Хутір-Михайлівський, нарешті – про останнє пророцтво Олесі. Навіть пояснив, чому невідомого ляльковода вирішив іменувати Демоном. Зважаючи на прохання Зарудного, старався не затягувати, говорив по суті та вклався хвилин десь так у двадцять щонайбільше – на годинник не дивився, проте час відчував.

– Усе сказав? – перепитав підполковник, коли Горілий замовк.

– Не все, це лише умови задачі.

– Ну-ну, валяй далі, математик… – Зарудний і собі закурив.

– Спочатку я думав, вірніше – ми з Нікітиним думали, що таким нестандартним способом хтось готує пастку йому. Банкір навіть склав мені списочок тих, кого підозрює в особистій неприязні. Але раптом мені підказали інший варіант розвитку подій: Нікітин виник уже в процесі, той Демон лише користався ситуацією: якщо можна по ходу потопити місцевого фінансиста і перевести на нього всі стрілки, то чом би й ні. Спочатку я на це повівся, хоча Микола Коваленко здавався зовсім незначною фігурою. Таких нема за що вбивати, тим більше – ось так хитро. Але вчора під вечір, коли не було чим себе зайняти, я знову обміркував ситуацію, дещо пригадав, дещо зіставив. І в мене з’явилися всі підстави… – він витримав паузу, схожу на театральну, від уваги Зарудного це не сховалося і роздратувало, – підозрювати, що за всім цим стоїть один наш спільний знайомий.

– Не мороч голови. Хто?

– Прізвище його – Шульга. Звати Вольдемаром. Вольдемар Шульга, його бабуся німецьке дідове прізвище не взяла, батька на своє записала. А Вольдемар – гучне й незвичне ім’я, за ним прізвище часом спитати забуваєш. За збігом обставин він і справді шульга, лівак.

Заява, попри всі старання Горілого, ефектною не вийшла. Зарудний просто не хотів сприймати таких ефектів.

– Припустімо, я знав, що він Шульга. То й що?

– Його Нікітин назвав серед восьми своїх ворогів.

– Мене міг дев’ятим назвати, мера Конотопа – десятим, президента України – одинадцятим. Що з того?

– А те, Семеновичу: коли я згадав, як прізвище Вольдемара, зрозумів, який був дурний.

– Порозумнішав?

– Можна й так сказати. Воля мене ніби випадково на вокзалі надибав і так, між іншим, навів на Діму Голову. Потім – випадок на Хуторі: з митниками та погранцями Вольдемар Шульга міг домовитися запросто, в нього частина бізнесу на кордоні зав’язана, йому нічого не варто організувати підкинуті наркотики й затримання так званих контрабандистів. Лишалося якось простежити його зв’язок із пророчицею Олесею, але те, що витягнути мене на побачення сюди, в цю покинуту хату, їй звеліли – сумнівів нема. Все поламав Гена Корсак зі своїм раптовим бажанням стати корисним. Тому, коли мене не вдалося застрелити і покласти поруч із пророчицею, Демон вирішив застосувати резерв – поміняти трупи, покласти замість своєї мертвої спільниці Олесі свого мертвого спільника Голову, підкинути, кому треба, інформашку про те, що я його шукаю, а труп Корсака взагалі ідеально вписувався в схему, хоча, повторюю, сам Гена її мало не поламав. Тепер усі вбиті мертво зав’язувалися на інтересах Павла Нікітина. Міліції лишалося тільки пресувати його та шукати мене. Демон радіє.

– Чекай, чому знову – Демон? Ми ж про Волю Шульгу говорили. Твої висновки, ясно, не доказ, але є підстави взятися за нього. Давно пора, до речі…

– Смислу нема, – Горілий кинув недопалок під ноги, роздушив носаком.

– Чому?

– Тому, що я знову помилився. Вольдемар Шульга – не Демон. Вірніше, Демон – не Вольдемар Шульга.

Знову запала тиша. Її порушувало шурхотіння дрібного дощику та вітер за вікном: задував у вибиту шибку, протяги гасали помешканням, слабенько дзвеніло потріскане скло.

Зарудний чекав продовження, та Горілий не квапився. Видко, сам чекав, поки підполковник поведе розмову далі. І той не витримав:

– Хто ж тоді? Не тягни, Шехерезада ти довбана!

– А ви, Семеновичу, теж, значить, казки любите.

– Почав – то кажи, Серьожо. Я дуже хочу дослухати твою казку до кінця. Чому ти раптом відкинув Вольдемара?

– З багатьох причин. Хоча б тому, що, поки я об стіну головою бився, який був дурний і як дозволив себе розвести й обкрутити, люди Вольдемара послідовно зробили те, що Воля сам запропонував: перевірити особу Миколи Коваленка, чоловіка з дуже простими й поширеними в Україні паспортними даними. Кого вони підключили, кого зарядили, кому що заслали – мене мало цікавить. Бо в кожній справі головне – результат. А ось результату Вольдемар чекав від мене. Грамотний там хтось у нього в департаменті сидить. Акуратно все підсумував, склав таку собі доповідну записочку, долучив пару ксерокопій, все це передали мені – інформація для роздумів, думай головою, думай сам. Почав я це читати. В процесі припинив на Волю грішити: більші грішники є. Тут іще Нікітин із переляку розстарався: поки я зводив два і два в тих папірцях, намалювалися дані про Олесю, пророчицю. Оперативна інформація, зібрана за грубі гроші й відповідним чином перевірена, бо за неї платять, а значить, товар мусить бути якісним. Ніяка вона не пророчиця, хоча косила під різних там ворожок, за що притягалася до кримінальної відповідальності, навіть сиділа, тільки недовго. Звати її Коровченко Олександра Микитівна, шістдесят восьмого року народження… одна тисяча дев’ятсот, ясна річ. Чи, точніше сказати – звали, вона ж мертва, Демону вже не потрібні її пророцтва. Але до неї потім повернемося, гаразд? Бо навіть подробиці її біографії – не крапка і не до кінця мене переконали.

– В чому?

– Кого треба вважати Демоном. Не помиливсь я – демон, понад усякий сумнів. Хай як гучно це звучить. Тільки демонічна особистість могла так усе закрутити. І тільки демонічна особистість могла бути настільки впевненою в собі, що не припускала протидії. Демон закручував, а я пер навмання і напролом. Тому постійно змушував його міняти плани, ось як позавчора вночі тут, на цьому місці.

– Мені вже набридає, Горілий. Хоча… ліпше виговорись тут, сам на сам зі мною, ніж будеш потім свої казки прокурору казати. То що там у нас із Демоном?

– Краще все ж таки почати з Миколи Коваленка. Бо це з нього насправді все й почалося. Потерпіть іще трошки, Семеновичу, вже скоро. Я історію розповім, за що купив – за те продам. Як мені її піднесли, так я й переказую. Насправді в тих паперах усе не так написано, це я вже більшість сам змикитив, додумав і підсумував. Таке склалося… Сам цього знати не можу, бо на той час, наприкінці дві тисячі п’ятого року, коли наша країна готувалася до перших парламентських виборів після перемоги нової влади над старою, я був самі знаєте де. На той час був у нас у Конотопі такий місцевий політичний активіст – Воропай Олексій Іванович. Заледве не рік підтримував він опозиційний демократичний рух, щось там пікетував, десь кричав, звісно ж, на Майдані стояв, куди без нього. Заслуги оцінили – зробили місцевим керівником, не останньою людиною після мера. Тільки тісно стало Олексієві Івановичу в рідному Конотопі. Навіть Суми вже для наших – не межа бажань, всі на Київ націлені. Ось і крутився депутат Воропай у Києві, все намагався потрапити в якісь там партійні списки, бажано – прохідні. Що таке – не знаю, нам, зекам, цього знати не положено.

– До чого тут узагалі Воропай? Ти хоч уявляєш, що плетеш?

– Я ще нічого не сплів, Семеновичу. Слухайте далі. Присмоктався наш Воропай до однієї дійної політичної корови. Тільки там біля вимені таких телят – задом жуй. І Бог його Святий знає, як склалася б політична кар’єра конотопського політика Воропая, аби племінник київського партійного лідера, від якого залежала Воропаєва доля, не приїхав на Миколая погуляти в Конотоп до якогось свого дружка. Там, тобто тут, новонароджені вельможні підсвинки погуляли: бухло, марихуана, кокаїн, сауни – по колу. Закінчилося це все тим, що вельможний племінник зґвалтував одну дівчину. Не те щоб вона така вже цнотлива була, не те щоб не усвідомлювала, з ким гуляла, – просто в якийсь момент не захотіла давати племіннику одного з них, бо їй інший хлопець більше подобався. Як на гріх… хоча чому «як» – саме на гріх паничі втратили всіляку обережність. Відбулося все це при свідках, серед свідків незрозуміло яким чином опинився і наш Микола Коваленко. Бачте, як здалеку заходжу.

– Ну-ну…

– Десь там Коля з компанією гуляв поруч, почув дівчачий лемент, кинувся виручати. Причому не перший – побіг, як усі, аби не стояти. Справді сіреньким типчиком він виявився. Наскочила міліція, пов'язала всю казку, поки з’ясували, поки те, поки се… Словом, паничі зовсім оборзіли, завелися з ментами, а я сам знаю, як небезпечно заводитися з нашими ментами. Певна річ, після такого повороту вилучили в них і «травичку», і кокс, і навіть у когось ствол, травматичний, правда, але байдуже – все одно без дозволу. Як ви гадаєте, Семеновичу, потрібен його дядькові, одному з лідерів політичної сили, яка йде на парламентські вибори широким фронтом, такий гучний скандал довкола власного прізвища? Адже племінник, сучий синок, одне з ним прізвище носив. Але справа таких обертів уже набрала, що залагодити її виявилося не дуже легко. Тоді й нагодився відомий конотопський політик Воропай Олексій Іванович. Сам при цьому не був, свічки не тримав, але з того, де зараз пан Воропай, розумію: тоді почалися торги. Воропай залагоджує справи в Конотопі, а за це його вносять в омріяну прохідну частину виборчого списку, чи як він там називається. Ну, а відпрацював своє Воропай по повній. Офіційно, як раніше, припинити розслідування справи про зґвалтування й таке інше неможливо: демократія ж, міліція з народом, не старі кучмівські часи. Тому Воропай обирає неофіційний шлях вирішення проблеми. Довірити цю делікатну справу може тільки одній людині. І ця людина починає обробляти свідків одного по одному, аби ті забрали заяви і про все забули. Зверніть увагу: не за гроші, купити Коваленка і компанію ніхто навіть не намагався, вони б, може, і взяли по якій тисячі баксів… Ні, їх пресували. Як молодогвардійців у Краснодоні. Тільки від тих пацанів вимагали обмовляти себе й виказувати інших, а від наших молодих людей вимагалося зовсім інше – забути все. І по можливості звалити з Конотопа подалі. Якщо не назавжди – бодай на кілька років. Ось так Микола Коваленко з молодою дружиною Галею нагло чкурнув у Шостку. Між іншим, Семеновичу, коли буде потрібне підтвердження моїх слів, наполягайте на ексгумації тіла Коваленка. У нього два пальці зламані на правій руці. Їх дверима затискали, – він витримав паузу. – Та чого це я: ви ж знаєте це дуже добре. Самі затискали, Володимире Семеновичу. Це ж ви залагоджували ту справу, правда?

Зарудний мовчав. Він уже давно зрозумів усю серйозність намірів Горілого. Так само картав себе: недооцінив аналітичні здібності цього колишнього опера.

– Вам нема чого сказати, підполковнику Зарудний? Це ж вам так віддячили – званням і посадою. Воропай – народний депутат, ви теж при владі, все ніби йде добре. Поки Микола Коваленко не повернувся в Конотоп. А ось що далі сталося, чому ви його вирішили зачистити остаточно – вбийте, не знаю.

Оце «вбийте» Зарудний пропустив повз вуха.

– Ти що, Серьожо, справді вважаєш мене Демоном?

– Я – то таке. Ви самі себе демоном вважаєте. Гаразд, не буду гадати, говоритиму лишень про те, що точно знаю. А знаю таке: Олесю, вона ж – Олександра Коровченко, вперше посадили за шахрайство саме ви, коли ще трудилися у відповідному відділі. Це потім вам набридло з аферистами вошкатися, не ваш калібр, не демонічний. Але достеменно відомо – і за ці відомості, повторюся, бабло платилося: ви спочатку розкрутили Олесю на повну котушку, а потім вона відбулася досить легким терміном. Бо, знаючи специфіку нашої роботи, безперечно поділилася з вами інформацією. Думаю, коли вона вийшла на волю, прийшла по допомогу до вас. Ви ж своїх не здаєте, я тому свідок. Ви могли тримати – куди там, тримали її про запас, як дрібний козир у колоді. Тепер вона зі своїми здібностями знадобилася. А здібності в неї були, хоч акторські, хоч психолога. Тільки, Зарудний, і це не головне, казав же я. Проколовся ти, – ось тепер Горілий вирішив «тикнути» підполковнику з чистою совістю, – кілька годин тому. Остаточно проколовся. Бо попри те, що відбувалося довкола, ти все одно лишався про себе вищої думки, ніж про інших. Тому зовсім утратив пильність, коли відповів на мій дзвінок: «Слухаю тебе, Горілий».

– Ідіот. Почув твій голос – і відповів. Твій голос я впізнаю.

– Сам ідіот! – Сергій уже не міг стримати своєї радості. – Ти знав, хто дзвонить, ще не почувши мого голосу, а побачивши номер телефону, з якого я дзвонив. Ти впізнав цей номер. Його зафіксувала собі твоя спільниця, відьма Олеся, а пам’ять у тебе хороша. Зарудний! Я дзвонив Олесі з цього номера! Вона здала його тобі! А ти виказав себе! До інших наших спільних знайомих я з цього телефону не дзвонив, підполковнику!

– Чому? – вихопилося в Зарудного.

– Бо, крім убитого Андрюхи Шполи, в нас нема більше спільних знайомих, до яких я міг би подзвонити у справі! Цей телефон узагалі вважався конспіративним – я ж і до сьогодні був напівлегальним, у тій ситуації просто світитися з телефоном не хотів. Правильно вчинив, як бачиш. Те, що це – мій номер, знало насправді дуже обмежене коло осіб!

Здається, навіть вітер дмухати перестав – так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:

– Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?

– Скажу, – відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. – Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне – для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?

– Ти правда цього хочеш? – здивування Зарудного звучало щиро. – Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, – тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. – Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші – надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, – тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав – часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує – нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив – волав: «Позатикай там у себе роти!»

– І ти заткнув?

– Як бачиш. Сам розумієш, зібрати установочні дані на Коваленка та його родинну ситуацію мені нічого не коштувало. Для цього навіть оперсклад залучати не довелося: повно нештатних інформаторів. Затикати рота треба було назавжди. Той, хто не змовчав раз, обов’язково повернеться до цієї теми. А проблем із владою мені точно не треба.

– Сам на Київ націлився, га, підполковнику? Місцинка в міністерстві? Чи яка тобі з Воропая користь?

– А цього тобі, Горілий, ніколи в житті не збагнути.

Тому не пояснюватиму. Хочеш слухати по суті – слухай: просто так убивати Колю теж не варто було. Одне діло – кримінальна справа, інше – історія з пророцтвом. Смішно, сам же сміявся. Та я його до останнього не хотів убивати, Олеся повинна була тільки попередити, налякати.

Люди бояться незрозумілого, це не погроза по телефону: «Заткни хавало, бо голову відірву!» Микола поперся в міліцію з заявою. Але передумав, здуру подзвонив мені – треба зустрітися. Уяви собі, Горілий: цей довбодятел настільки втратив відчуття реальності, що вирішив шантажувати мене! Каже: знаю, мовляв, що ви тепер – начальник карного розшуку, то я все про вас розповім, ви всі одна банда! Ні, ну не дитячий садок?

– Як він на тебе вийшов?

– Прямо, Серьожа, прямо. Я, коли він у місто повернувся, зустрівся приватно, нагадав про себе, телефончик лишив. Тільки не сказав, хто я тепер. Він і так знав, що я з міліції і не остання там людина. Не заморочувавсь я такими, як Коваленко, ясно тобі?

– Мені інше ясно. Тоді, в управлінні, коли Коваленко заяву ніс і на нас із Андрієм наштовхнувся, ти саме Шполі дзвонив, мене шукав. І Шпола назвав Коваленкові твоє прізвище й посаду. Тому-то він одразу здав назад. Для чого йому заяву писати, якщо вона до тебе потрапить все одно? Толку не буде. Але він дещо зрозумів, і таки спробував останній шанс – відігратися хоч якось за поламані пальці, собі власну значимість довести. Ні на що він насправді не сподівався, просто Колі за свою тодішню легкодухість завжди було соромно. Як це: в країні боротьба з корупцією, а він, потерпілий від неї, мовчить? За таким самим принципом покійний Гена Корсак діяв – собі доводив: ось, мовляв, і я дещо можу. Обоє голови склали, наївні. Обоє – від твоєї руки.

– Красиво сказав, – погодився Зарудний. – Та було все не так красиво. Набрид мені Коваленко зі своїм, як ти кажеш, бажанням щось значити. Стрельнув йому в голову, пістолета, само собою, позбувся, далі відомо.

– Для чого труп біля будинку викинув? Коваленко не міг просто зникнути? Наглядна агітація?

– І це теж. Якби він зник, або труп знайшли десь за містом – ефект, погодься, не той, – Зарудний помітно пишався собою. – Лишалося справу закрити, і спустили б її на гальмах. Тим більше, там про якесь пророцтво йшлося, у нас із нечистою силою не в’яжуться. Але тобі, Горілий, крутило в одному місці. Вдова Коваленкова тобі Олесю здала. Довелося продовжувати пророцтва, та й справу все одно будь-що згортати треба.

– Ти навмисне послав по сліду Бородулі саме Шполу?

– Кого ж іще? Ти ж його втягнув у цю тему, Горілий, ти. З Галиною я роботу провів анонімно, вона й так усього боялася…

– Чекай, ти голос змінював, артисте?

– Аякже! – і Зарудний одразу ж показав, як він це робив, заговоривши глухо та утробно: – Ну, а з деким із людей Момота теж відповідну роботу провів. Серед купи крутих охоронців завжди знайдеться боягуз, котрий злякається тиску начальника карного розшуку. Хто зі мною хоче сваритися? – голос знову став нормальним, Зарудний наблизився до Сергія ще на крок. – Бородулю теж я накрутив, щоправда, анонімно. Попередив – підозрюють і шукають. Тільки не міліція, а бандити. Він чомусь повірив, писок же в пір’ячку, я навмисно послужний список кожного попередньо вивчав, перш ніж ввести людей Нікітина в схему.

– Зі Шполою… як вийшло?

– Простіше, ніж ти думаєш, Серьожо. Він чітко виконував наказ – доповідати мені. Вирахував я Діму Голову як стукача вже давно, той особливо й не ховався. Підкинув інформацію, яку треба було передати Шполі. А коли Шпола засів біля будинку – дав знати Бородулі, що його пасуть, є наказ стріляти. Бородуля запанікував і, побачивши мужика в цивільному зі зброєю в руках, почав стріляти. Думав, ясна річ, що то – бандит. До того ж я розрахував із мінімальною погрішністю, коли «Беркут» наспіє. Ті раді старатися – поклали озброєного і небезпечного бандита. Переляканий і загнаний пацан обов’язково б дуло витяг. Я навіть не думав, що так усе складеться і Шпола, дружок твій, загине в бою. Бородуля, звісно, стріляв у Шполу зі свого пістолета, на який мав дозвіл як охоронець, а не зі зброї, що з неї застрелили Коваленка… Але то вже дрібниці – скажімо, застрелив Коваленка з «лівої» зброї, пістолет зразу викинув. Справа Коваленка, як ти правильно говорив, закривалася будь-що. Аж тут ти знову з якогось дива приперся до його вдови. Ну, довелося напружувати свої можливості. Тепер ти, салаго, зрозумів їх нарешті?

– Ти справді Демон, – промовив Горілий. – І пишаєшся цим. Так само, як Коля Коваленко пишався своїми нібито сміливими вчинками. Грався ти, Зарудний, для власного задоволення. Доводив заодно своїм покровителям-політикам, який ти сильний і розумний. Але, як я зараз бачу, це не головне. Ти ж усе це мені розказуєш – і сам від себе в захваті! Які складні схеми – підмінювати труп пророчиці на труп стукача!..