Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Ольга знову побачила пацюків, цього разу – у своїй уяві, але що заважає бридкій тварюці виповзти зараз з-під шафи, з-за тумбочки, звалитися зі стелі… Дивний старий має рацію, тут не до суперечок.

– Отже, почнемо від початку, – Чирва явно починав захоплюватися. Та не настільки, аби не розуміти – перед ним звичайні собі люди, з якими треба говорити зрозумілою мовою. – Не стомлюватиму вас специфічними термінами, довгими лекціями та аналізом тих матеріалів, які й привели мене до певних висновків. З бажаючими побесідую окремо і більш докладно. Вам слід знати кінцевий результат: створіння – інакше назвати не можу, – яке переслідує Гончаренка уві сні, хоче вийти на волю. З кошмарного, видіння зробити крок у реальний світ. Воно вже було тут і хоче повернутися.

Три пари очей дивилися на Чирву. В кожній з них відбивалося цілковите нерозуміння.

Лишившись сам, Анатолій Гончаренко якийсь час сидів на ліжку, байдуже ковзаючи поглядом по чистій поверхні аркуша і думаючи про своє. Він давно нічого не малював, тим паче портрети йому ніколи не вдавалися. Він якось намагався за традицією всіх художників написати свій «портрет дружини художника», навіть посадив дружину на стілець, роздягнув, і вона терпляче очікувала результату. Вийшла карикатура, обидва сміялися, хоча дружина трохи образилася і сказала тоді: «Наступного разу малюй з пам’яті. Дружину ти ж мусиш пам’ятати, гад такий!» Одне слово, як у тому анекдоті: хоч скільки збирай комбайн, все одно танк виходить.

З пам’яті. Легко вам усім говорити. А коли не хочеться згадувати, який Він мав вигляд – має вигляд? Хоча б тому, що цей жаский привид весь час стоїть у нього перед очима, і його хочеться гнати якнайдалі, геть з очей. Руки Анатолія машинально перебирали ручки та олівці. Намалюй страх. Тобто покажи собі, чого ти боїшся. Може, й направду боятися нема чого? В будь-якому разі цікаво, чи зможе він зобразити вбитого ним вітчима. Анатолій рішуче примостив на колінах кейс, присунув чистий аркуш.

Овал обличчя. Щось у ньому є від великої грубої тварини. Він завжди носив коротку боксерську стрижку, не боячись відкрити неправильної форми вуха. Вони в нього стирчали вгору, як у чортиків на малюнках з книжки казок. Тільки чорти більше схожі на свиней, а він здаля нагадує… Бичаче в ньому щось є, буйволяче… Яловиче…

Це визначення змусило Анатолія посміхнутися. Посмішка слабенька, але – перша за багато-багато днів. Олівець у його руці рухався впевненіше, сам художник поступово втягувався у роботу. Вуха… Очі… Широкий, ледь приплюснутий ніс… Так… Злісно стиснуті губи… Ось тільки гостроту погляду не передати, хай просто тупо витріщається. Так, що ми маємо?

З білого прямокутного аркуша паперу дивився чоловік, дуже схожий на тупого вихолощеного бика. Ті, хто знав Його, відразу б упізнали, хто чи що на цій карикатурі. Анатолій не втримався і прималював до носа велике кільце.

І несподівано для себе засміявся. Чистим, здоровим сміхом переможця. Навіть пригощаючи мучителя сірчаною кислотою, він не відчував своєї перемоги. Тоді ним володів страх за власну долю, долю сестри і здоров’я матері. Тепер він насмілився насміятися над страхом і тим самим почав переможний наступ на Нього. Отримав колечко в носа? Мало? Ще хочеш?

Анатолій підсунув до себе новий аркуш.

– Всі знають історію про Фреді Крюгера?

– Ну-у, ви вже зовсім, – Роман уперше дозволив собі поіронізувати над учителем. – Голівудські страшилки і наука…

– Не поспішайте, – Чирва не збирався жартувати. – Я переглянув усі сім фільмів і скажу: починаючи з третього – так, банальні страшилки. Але перші два дуже близько підійшли до проблеми, над розв’язанням якої я б’юся стільки років. А саме – чи можуть оживати нічні кошмари?

– Я, до речі, не великий прихильник цих ваших страшилок, – Фідель Васильович теж не був налаштований серйозно і, на відміну від Романа, не приховував своєї недовіри до чоловіка, який так безцеремонно взяв на себе командування. – І навіть не дивився цих фільмів, жодного. Знаю тільки, що там про якогось маніяка.

– Тим більше нагадаю. Якщо ви не будете перебивати, то вже за десять хвилин вам стане не до сміху, шановні панове. Отже, Фреді Крюгер працював у котельній одного невеличкого американського містечка. В печах він спалював дітей, котрих підстерігав на вулиці, різав своїми гострими ножами і отримував від цього насолоду. Гадаю, подібну до сексуальної. Батьки вистежили маніяка, який нажахав усіх, і вчинили самосуд – самого засунули в топку. З часом дітям у снах почала з’являтися істота з обгорілим обличчям, у червоному светрі та крислатому капелюсі. За кілька днів після того, як починалися нічні кошмари, дитину знаходили порізаною на шматки. Приблизно такий наскрізний сюжет. Перемогла кошмар дівчина, котра не злякалася і прийняла бій. Але Крюгер повернувся: кошмари тривали, бо цього вимагала публіка. Кошмар переходить у тіло чергової жертви і ефектно виходить назовні. Що ми маємо в нашому випадку? Відкидаємо кінотрюки – і маємо результат. Знаєте приказку: той, хто довго шукає в лісі відьму, рано чи пізно зустріне її?

– Там наче не так…

– Можливо, суть не змінюється, – Чирва відмахнувся від зауваження Ольги. – Кошмарні сни довели до самогубства матір Анатолія. Значить, вона або не хотіла, або не могла повірити, що їхній мучитель мертвий. Страх переміг здоровий глузд і звів жінку з розуму. Ромо, таке у вашій практиці було?

– Таке зустрічається, – Роман обмежився короткою реплікою.

– Зберіть докупи всі історії про вітчима-садиста. Шкільна вчителька, сусідка та її син, нарешті, родина Анатолія – ці люди тісно спілкувалися з ним. Хто довше, хто менше: його негативного впливу вистачало, щоб уже за один раз налякати людину до смерті на все життя. Всі згадані так чи так постраждали, і вони – лише ті, про кого нам вдалося дізнатися завдяки Ользі. Можливо, є ще жертви, Він же спілкувався із зовнішнім світом. Отже, повторюся: ті, хто не прогнав своїх страхів, мають реальну можливість повернути Його в цей світ.

– Вселився диявол – це про Нього?

– Не зовсім. Подібні історії – літературне, сказати б, трактування невідомого нам. Хоча ви, Олю, зрозуміли, про що я буду говорити далі. Як ми засинаємо? Можемо проспати без сновидінь, а можемо бачити їх усю ніч. Але – між дійсністю та сном є… як би точніше сказати, певний простір. Ми ж не одразу бачимо те, що відбувається уві сні. Якщо хтось звертав увагу: спершу заглиблюєшся в темряву, в морок, і виринаєш уже в царстві сновидінь, у паралельному світі. Інколи ви можете не помітити цього переходу, але він існує. Це – той самий місток, який розділяє два світи, щось схоже на прикордонну смугу, нейтральну територію. І герої наших видінь, не маючи достатньої сили, не можуть навіть ступити на неї, не те що перетнути. А Він вирішив перейти її. Не віриться, правда? Можна довести, – Чирва впевнено усівся на стільці. – Гончаренко вжив ненормальну кількість снодійного і змішав його з великою кількістю спиртного. Вижити після такого реально?

– Якщо швидко промити шлунок, – у відповіді Фіделя Васильовича відчувалася настороженість.

– А він пролежав так, судячи з усього, більше трьох годин. Що не давало йому померти?

– Ви… хочете…

– Хочу! – Чирва вдарив долонею по столу. – Нічний кошмар узяв двоє життів, він уже досить сильний, аби ступити на Нейтральну територію і втриматися на ній, а якщо помре Анатолій, його останній реальний місток для зв’язку із зовнішнім світом, Він назавжди залишиться по той бік. Але художника відкачали – і в Нього є шанс. Шанс розбудити страхи інших людей, для початку бодай кожного з нас чотирьох. Потім – ще, ще, ми вже станемо носіями зарази, протидіяти цій отруті поки що неможливо. І з кожним новим ураженим, з кожним новим наляканим у Нього прибуватимуть сили. Так триватиме доти, доки з’явиться Його двійник. Наступник, можна сказати. Це буде вже реальна людина, страх матеріалізується, набуде плоті й крові – і підкорятиме собі усіх нас. Так само, як один озброєний охоронець може вести на страту півсотні полонених. Ви уявляєте собі, що значить жити з постійним почуттям страху? Причому боятися найстрашнішого – воно переслідуватиме нас у снах, на вулицях, чатуватиме в темних кутках кімнат, за шторами, у чорноті під’їздів і прохідних дворів, ми бачитимемо це один в одному і будемо боятися один одного. Ви можете хоч на хвилину уявити собі, що таке – тотальний страх, хто чи що буде нами всіма керувати і, зрештою, що з нами всіма буде?

В обличчях слухачів Чирва читав – вони почали розуміти, вірити і – боятися.

Анатолій розважався, як міг. Свиняче рило, роги, копита, дурнуваті пики, величезні вуха, потворні носи – так із покійного вітчима він не дозволяв собі знущатися ніколи, якщо не брати до уваги сірчану кислоту в пляшці. Бичача голова визирала з унітаза, злітала з плечей від удару сокири, волею художника була насаджена на кілок в оточенні людських та конячих черепів, фантазія Гончаренка злітала так далеко, що він у черговий раз примальовував Йому великі слонячі вуха і за ці самі вуха причепив прищіпками до мотузки, присобачив коротке тіло з кривими ногами, потім, трохи подумавши, намалював стручкоподібний член. Такі картинки пацанва малює на парканах, у сортирах, на стінах під’їздів. Вони смішні саме своєю примітивністю і цілковитою відсутністю мотивації. Над чоловічком, котрий складається з «точка – точка – запятая – минус – рожица кривая» видряпують кострубатими літерами «Коля – мудак», чи, скажімо, «Бєца – жираф!». І впізнають же себе ті, проти кого спрямований цвях карикатуриста-аматора, ось що дивує найбільше. Стараєшся, не спиш, пишеш портрет, і все одно абсолютної подібності з оригіналом не досягаєш. Усвідомлення цієї примітивної істини ще більше злило і дратувало Анатолія, і коли б Він був живий, то навіть двійко-трійко подібних карикатур стали б для художника смертним вироком, враховуючи важкий, м’яко кажучи, характер вітчима. І схоже ж виходить, чорт забирай! Вміємо, можемо, Толику…

Коли останній аркуш був помальований, Гончаренко ще раз переглянув свої творіння. Настрій піднявся, він навіть дав щигля одній пиці.

– Дістав? Дивись мені…

І раптом прийшла сонливість. Повіки немов налилися свинцем, тіло обм’якло, так буває після сильної дози снодійного, вже що-що, а це Анатолієві відомо давно. Ось тільки снодійного не давали. Він відчув, що зараз відіспиться за кожен день, коли доводилося боротися зі сном і кошмарами. Тільки ще одну справу треба зробити… Вже напівдрімаючи, Гончаренко склав малюнки, запхав їх до тумбочки і зачинив дверцята на гачок. Старий попередив, що їх ніхто не повинен бачити, а його треба слухатися. Він розумний… все знає… всього ніхто… ось… взагалі… а він… він… він…

Вперше за останні роки художник Анатолій Гончаренко заснув глибоким, міцним і здоровим сном. Без жодних уколів та боязні зустріти Його.

За півгодини гачок, на який Анатолій зачинив дверцята тумбочки, легенько задріботів, ледь брязнувши, вискочив зі скоби і повис, похитуючись, наче маятник. Щілини, що утворилася, було досить для того, аби кілька малюнків ковзнули на підлогу.

– І що тепер?

Запитання зависло в повітрі, тому що Ольга не розшифрувала його, не пояснила, про що воно. Вона сама зрозуміла, що відповідати тут можна розлого і довго.

– Нічого, – на губах Чирви грала легка посмішка. – Вже нічого, я, в кожному разі, на це сподіваюся. Я пояснив вам, що сталося, що могло статися, чого треба боятися, тобто – чого ми з вами, а за великим рахунком – усе людство уникнуло.

– Таки уникнуло?

– Так, Ромо. Хочу вірити, що все вже позаду. Для того я й залишався з вашим пацієнтом тет-а-тет, – вгадуючи наступне запитання, Чирва застережливо підняв руку: – Без запитань. Я вжив деяких заходів, ось і все. Аби зберегти все, як є, і насправді зробити Містерові Нічний Кошмар козу, ви не повинні робити однієї речі. Якщо скажу, якої саме, вийде притча про мавпу. Знаєте, ні? Дуже просто: один потворний багатій запросив до себе відомого лікаря і сказав: «Ти, я чув, знаєш старовинні чаклунства. Придумай таке замовляння, аби всі мої потворні риси зникли і я перетворився на красеня». «Гаразд, – відповів лікар. – Я знаю таке замовляння. Зараз я накрию тебе покривалом і читатиму. А ти старайся весь цей час не думати про мавпу. Хоч раз подумаєш про неї – нічого в мене не вийде». Само собою, багатієві лізли в голову лише думки про мавпу, бо він боявся про неї подумати.

– Ясно, ясно, – Роман теж посміхнувся. – Точно як у казці про потаємну кімнату: всюди можна ходити, а в дальню кімнату не смій. Звичайно, Іванко спить і бачить, як би йому хоча б одним оком до забороненої кімнати зазирнути. Ви з нами наче з дітлахами нерозумними…

– Так і є, – Чирва далі демонстрував веселий настрій, але очі нікого обдурити не могли – вони були дуже серйозні: – Скажу, чого робити не можна, ви точно до кінця життя не заснете. Повторю лише: крім того способу, який я застосував сьогодні, є тільки один, за допомогою якого можна назавжди позбавитися від кошмару. А саме: померти в той момент, коли Він опиниться на Нейтральній території. Пустити його туди і померти. Анатолієві це не вдалося – і дякувати Богу. Зате сьогодні, я сподіваюся, у нього вийде дещо інше. Можемо вважати себе переможцями.

– Не рано?

Чирва чекав від Фіделя Васильовича подібної репліки. Завідувач не довіряв йому, Павло Степанович знав це і відчув себе трохи ображеним – яке хтось має право не вірити визнаному вченому! – але не виказав образи, розуміючи, що конфліктів зараз допускати не можна. Завідувач розпочне контрпропаганду, це може дуже зашкодити справі, адже подібного зіткнення з тим світом Чирва чекав мало не все свідоме життя, принаймні останні тридцять років. Тому поводився спокійно, навіть надто підкреслював свій спокій.

– Якщо довіритеся мені – не рано. Скоро художник піде на поправку, і ви позбудетеся неспокійного хворого. Краще вип’ємо кави.

Ольга глянула на годинник і підвелася.

– Хочеться кави, та мені треба бігти. Все настільки дивно, хай перетравиться.

– Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? – Чирва жартома насварився пальцем.

– У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

– Не жартуйте з цим, Олю.

– Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

– Шкода, – Чирва зітхнув. – 3 другого боку – добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала:

– Ні!

– Дуже добре. Щось дивне – погані сни, видіння тощо – негайно доводьте до мого відома.

Фідель Васильович уже заходився коло чайника, а Роман вийшов слідом за Ольгою.

– Я можу підвезти…

– Не варто. У тебе ще справи.

Була пора «мертвої години», в коридорі порожньо і тихо, обидвоє мимоволі перейшли на шепіт, немов побоюючись відлуння, що рознесе їхню розмову далеко за стіни лікарні.

– Я заїду по тебе… Скажи, коли й куди…

– Сьогодні… сьогодні не треба, Ромо… Вибач… пробач… я ще не готова ось так… Мені треба подумати…

– О’кей, – Роман торкнувся рукою її плеча. – Я все розумію. Подзвонити можна?

– Запросто.

– А поцілувати на прощання?

Ольга дозволила йому торкнутися губами своєї щоки, а після м’яко, але рішуче відсторонила його.

– Бувай. Пий каву. І справді – постарайся дзенькнути… Якщо хочеш…

Їй хотілося додати: «Після всього», та вона стрималася. Хоч чому Роман Ващенко не може бути тим самим типовим мужиком, котрий користується жіночими слабкостями, отримує своє, ввічливо пропонує свої послуги знову, одначе сильно не наполягає: подумаєш, чергова дурепа. Гонору багато, а самій, самотній, нещасній, мужика бракує, він їй сниться ночами, ну, а не хоче – не треба, охочих вистачає. Сухова, в усякому разі, пояснила б Романову поведінку саме так, і що найкумедніше – хоч би як поводився Роман після всього, що сталося, і хоч би що казав, висновки у Сухової завжди були однаковими та однозначними: «Погано ти знаєш мужиків, подруго, по-га-но! Мало тебе півень смажений клював? Не туди, мабуть, у голову треба було». Ольга відганяла дурні думки, їй зараз здавалося, що вона сама себе переконує: Роман Ващенко…

Просто під ноги їй кинувся сірим клубочком хвостатий щурисько, Ольга здавлено зойкнула і, сахнувшись ліворуч, штовхнула плечем двері найближчої палати, заскочила всередину і зачинила двері за собою. До цього моменту вона вже пройшла більшу частину коридору. У кабінеті завідуючого гудів чайник-скороварка, Чирва запально сперечався з Романом, Фідель Васильович курив у кватирку, думаючи про своє, і навіть якби крик почули і хтось визирнув би в коридор, нікого й нічого він би там не побачив.

Страх пішов так само швидко, як і з’явився. Ольга мимоволі відзначила, що починає звикати до нього – так звикають до хронічної хвороби, примирюються з короткозорістю, заїканням, інвалідною коляскою. Можливо, Чирва справді поставив їй діагноз: коли чогось так довго боїшся, рано чи пізно це увійде в твоє життя. Одна її знайома так боялася змій, що репетувала, наступивши на садовий шланг, відсмикувала руку від чорних шнурків, пасків, поясів. Так, точно хвороба. Від нервів усе, від задоволення захворіти нема з ким. Ольга нарешті роззирнулася.

Це була палата, в якій мирно й міцно спав єдиний мешканець, Анатолій Гончаренко. Несподіване вторгнення переляканої жінки не перервало його сну, він навіть злегка похропував. Ольга підійшла до нього ближче, нахилилася, чомусь очікуючи повтору епізоду на дачі. Дихання сплячого було рівним, Ольга заспокоїлася і повернулася, збираючись вийти. Щось її затримувало. Щось, на що її погляд раніше не натикався. Напівпрочинена тумбочка і малюнки на підлозі. Непорядок, валяються, треба скласти. Ольга присіла, зібрала малюнки в стопку, роздивилася верхній, потім – наступний, ще, ще, ще…

Анатолій явно йде на поправку, якщо розважається малюванням карикатур. Ольга бачила його роботи і не могла повірити, що побачене нею на виставці і те, що вона роздивлялася тепер, малювала одна рука. В усіх потворах вгадувалося одне обличчя, Гончаренко знущався – інакше не назвеш – з однієї людини. Особливо вдалися очі. Над обличчям художник експериментував, але очі на кожній карикатурі лишалися незмінними. Вони були якісь… Ольга наморщила чоло, підшукуючи необхідні визначення… Якісь живі, чи що… Ось наче дивиться з аркуша чергова потвора уважно, десь навіть з погрозою. І сказати щось хоче… Дурниці, звичайно, проте однакові очі чимось стривожили Ольгу, вона поклала малюнки на тумбочку і поквапилася залишити Анатолія в палаті самого. Вже виходячи на сходовий майданчик, вона наштовхнулася на прибиральницю, пробурмотіла вибачення і пропустила літню жінку поперед себе.

Прибиральниця тьотя Паша поводилася в палаті неспокійного хворого тихо, намагаючись не збудити. Як багато хто з персоналу, вона побоювалася його і вважала буйним, навіть хрестила кілька разів, коли він лежав після снодійного. Біля тумбочки на підлозі валялися якісь аркуші, тьотя Паша зібрала їх, аби не намочити та не забруднити, з цікавості переглянула малюнки, гумору не зрозуміла, вирішила: займається дорослий дядько гидотою, чортзна-що малює, нечисть різну, та ще й картинки ці очі витріщають, тьху, присниться ще таке, не дай, Боже. Прибрала малюнки в тумбочку, помила підлогу та й пішла, втішена тим, що не розбуркала хворого.

Чирва зазирнув до палати за півгодини, переконався – малюнки, як він звелів, заховані, сам Анатолій міцно спить, значить, допоміг рецепт «Намалюй страх». Йому кортіло подивитися, та здоровий глузд підказував – не можна, вся робота до дідька полетить, тому він швидко пішов від спокуси. Треба завтра прийти і звеліти художникові спалити свої творіння так, аби ніхто це не завважив.

А ввечері до Гончаренка завітали Роман та Фідель Васильович. Гончаренко не поспішав прокидатися, а малюнки знову висипалися з тумбочки…

Їх же переглянула і чергова медсестра, коли принесла хворому ліки. Добудитися неможливо, і добре. Набридли його крики, якщо чесно сказати. А картинки малює веселі. Чергова прибрала їх у тумбочку, більше вони не випадали. Вранці, нарешті виспавшись, художник так нічого й не запідозрив.

– Ти схожа на жінку, в якої з’явився мужик. Він, може, пізніше й виявиться Мужчиною, та поки що він тільки Мужик, що для нас, жінок, завжди важливіше.

– Не мели дурниць!

Ольга була незадоволена собою. Звичайно, від Сухової не сховатися, ця за кілометр усе відчуває. Але невже, якщо Сухова розкусила її ось так, з нальоту, – невже по ній видно, невже бажання, котрі заганяються глибоко й далеко, проступають на обличчі, в жестах, в поведінці? Ольга розізлилася за це на себе, а ще більше – на Романа Ващенка. Як назло, він подзвонив їй на роботу, і вона як могла байдуже послалася на зайнятість та головний біль. Сухова сиділа обличчям до неї, Ольга відвернулася і вилаяла себе за таку дурницю. Тепер прониклива подруга все точно зрозуміє! Господи, ну чому я така дурна?

– Щось з вами явно не те, дєвушка…

– У мене справді довбешка тріщить, і взагалі – статтю треба добивати…

– Ну-ну… Дивись, я ж не відчеплюся. Правда, подружко, щось не так… Слухай, – очі Сухової сяйнули проникливими вогниками, – ти не в героя свого, художника-алкаша, закохалася?

– Його серце вільне, Сухова. Дій, тобі якраз нових відчуттів не вистачає, – і Ольга повернулася до тексту на моніторі. Хай подруга скрипить зубами і ламає голову, їй корисно.

Вона довела до ладу текст про Анатолія Гончаренка, до якого вставила абзац про тиранію вітчима, самогубства матері та сестри, і хоч заглиблюватися далі в його особисте життя не мала права, надто в світлі останніх подій, та зовсім уникнути смажених фактів не мала можливості: видання комерційне, читач мусить дістати порцію чужої брудної білизни, інакше її стаття пролежить у планах довго, а коли нарешті дійде черга – скоротиться до обсягу банальної замітки, якими закривають «віконце» в газетній шпальті.

Сухова образилася, але виду не подала. Ольга вирішила загладити провину, запросивши її на традиційну кавусю з лікером, та під кінець робочого дня в неї справді розболілася голова, а дощ, що припустив на вечір, ніби створив їй алібі: тиск і таке інше. Здавши статтю, Ольга поїхала просто додому. Вранці вона забула парасольку, намокла наскрізь на зупинках, удома одразу ж прийняла ванну, випила про всяк випадок якісь імпортні таблетки від застуди, закуталася в халат і вмостилася на софі. Глянувши на телефон, згадала Романа. Він може подзвонити… Але вона не брехала – справді була не готова до серйозних стосунків, як і до стосунків узагалі. Подзвонить – про що та як з ним говорити? Краще хай не заважає думати. Ольга рішуче підвелася, висмикнула телефонний шнур з розетки – ось так! – і повернулася на софу.

Телевізор швидко набрид, головний біль затих, проте не зовсім, так що книжку довелося відкласти. Краплі дощу барабанили по бляшаному підвіконню, по шибках, звук колисав; Ольга заплющила очі…

…Аби розплющити їх хвилин через десять: у двері подзвонили. Підводячись, вона спочатку незрозуміло як заплуталася в халаті, потім ноги довго ловили капці на підлозі. Рука знайшла вимикач, але лампочка світила дивним тьмяним світлом, радше навіть не світила, а блимала. Дзвінок не повторювався, все ж таки Ольга запитала: «Хто там?» – і сама здивувалася своєму глухому голосу. Дивно. Може, здалося?

Лампочка в передпокої спалахнула несподівано яскраво. Ольга замружилася, а коли розплющила очі, побачила себе перед круглим дзеркалом. Там відбивався великий чорний пацюк.

Крик прийшов не зразу. Якщо точніше – Ольга не могла кричати. Вона відчула, що все її єство волає від жаху та огиди, і вирвися крик назовні – децибели зруйнують стіни будинку, як у казці про голосистого хлопчиська Джельсоміно. Пацючі очиці світилися, і Ольга, ледь жива від страху, раптом зрозуміла – лампочка вже не горить, очиці тварини моторошним сяйвом освітлюють передпокій. Щось м'яке торкнулося голої щиколотки, спочатку правої ноги, потім – лівої. Світла вистачало, аби побачити: довкола неї по підлозі сновигають щурі, худі й товсті, чорні й сірі, великі та малі, хвости тяглися за ними довгими змійками. Очиці сяяли червоними вогниками, і вони були скрізь. Ціла родина тварюк окупувала софу, гострі зуби вже взялися за плед, що ним Ольга її накривала. Один усівся на телевізор – хвіст звисав на екран – і чистив лапками писок. По підлозі шурхотіли десятки пар лапок, намистинки очей світилися з-під шафи, велика товста тварюка розляглася на кухонному столі. Мляве червоне світло освітлювало всю квартиру.

Із закляклості Ольгу вивела спроба одного щура вчепитися за полу її халатика. Задля цього тварюка примудрилася навіть стати на задні лапи. Ольга далеко відкинула її ногою, капець полетів слідом, а боса нога тут же торкнулася м'якої шерсті пацючої спинки. Тварини раптом стали помітно агресивнішими, Ользі навіть учулося клацання зубів. Більше терпіти цього вона не могла, і щось підказало їй рвонути на себе вхідні двері. Несподівано ті піддалися, хоча Ольга чудово знала: двері в неї завжди замкнені на кілька обертів. Вогники тепер вишикувалися рівними рядами, щурі готові кинутися в атаку, яку жінка відбити неспроможна, і Ольга як була, в халаті та одному капці, кинулася геть з дому вниз сходами.

Сходи не кінчалися, але вона цього не помічала, бігла й бігла, стрибаючи відразу через кілька сходинок. Час від часу вона озиралася – червоні вогники майоріли позаду, далеко, але дороги назад не було. Вона задихалася, та все одно не дозволяла собі зупинитися. Раптом зловісні вогники виникли попереду, Ольга, вже не контролюючи своїх вчинків, перестрибнула через щура і приземлитися не змогла – сходи кудись зникли, вона летіла в темну глибину з божевільною швидкістю.

Політ перервався так само несподівано, як почався, і Ольга побачила себе в сирому напівтемному підвалі. Вона зробила крок вперед, ще один, ще, – і темрява ожила, зашурхотіла, зарухалася, а просто перед нею, показуючи прохід, вишикувалися два ряди знайомих уже червоних вогників. Ольга рвонула назад – за спиною вогники світилися суцільною стіною, навіть можна було почути сопіння та скрегіт зубів. «Ці тварюки загризуть мене, хоч куди б я пішла!» Йти страшно, стояти – ще страшніше, вона повільно посунула вперед, не думаючи про те, що там на неї чекає: гірше, ніж є, вже не буде, страх повністю паралізував думки.

А потім усе зникло. Глуха стіна, знайомий з дитинства бабусин погріб – клоччя павутини по кутках, вогкі стіни, відгороджений дошками куток для картоплі, бочка з солінням на підлозі – і великий, як восьмирічний хлопчик на зріст, сірий пацюк. Тут було досить видно, аби Ольга змогла роздивитися цю тварюку, та дивували перш за все очі. Зовсім не щурячі, можна навіть сказати – людські, живі й сповнені тихої люті. Де вона могла бачити такі очі? Зовсім недавно, вони ще тоді злякали її…

– Не старайся, – це говорив пацюк, хоча Ольга ясно бачила, що паща тварюки не розкривалася. – Не треба думати. Ти бачиш те, що хотіла б бачити до кінця життя.

Ольга відчувала, що не може говорити, що ноги вростають в земляну підлогу, що дихати стає важче.

– Ми тепер часто будемо зустрічатися. Щоночі, моя лапочко, – тварюка заворушилася, вмощуючись зручніше. – Про кінець життя подумай – ти перестанеш боятися взагалі, зникнуть страхи. Померти – ось тобі найкращі ліки від страху, ластівко моя. Ми будемо дружити та грати в м'ячик, – пазуриста лапа зникла в ящику з картоплею і повернулася, стискаючи маленький смугастий гумовий м'ячик, таким Ольга любила гратися в дитинстві, якось їй привезли з Німеччини гарний м'яч, у формі поросячої мордочки, але в порівняння з її улюбленим зашмульганим м'ячиком він не йшов абсолютно. – Лови! – лапа зробила обманний рух, і щур засміявся, якщо можна так назвати противне вищання. – Диви, який м'ячик!

Гострі кігті розпороли гуму, повітря зі свистом вийшло – і знову вищання, від якого закладало вуха.

– А у нас ще є! Йди до мене, лапочко моя, у нас їх багато-багато-багато! – тварюка видобула з ящика новий м'ячик, але тепер він нагадував щурячу голову. – Диви, який! Лови!

Цього разу м’ячик з огидним вищанням полетів Ользі в обличчя, вона встигла відсмикнути голову, і тут пацюк махнув хвостом, зашморг затягнувся на шиї молодої жінки, ривок – моторошна морда просто перед нею, пронизливі – людські! – очі буравлять наскрізь, дрібні гострі зуби готові гризти щоки, хвіст-зашморг стискає шию міцніше, міцніше, повітря не вистачає, Ольга задихається…

… і нарешті їй вдалося прокинутись. Піт котився градом, вона дихала важко й хрипко, а потім з горла разом з черговим видиханням вирвався на волю нелюдський істеричний крик.

Хоч як дивно, це привело її до тями. Автоматично Ольга знайшла вимикач, засвітила настільну лампу. Все тихо, все спокійно, рідна знайома кімната, нема ніяких пацюків. Не думати про пацюків! Ольга труснула головою, відганяючи ненависний кошмар. Котра година? Початок третьої ночі. Спати вона більше не ризикне, але й сидіти сама в квартирі теж не буде. Вийти на вулицю? Там темніше, а за дверима… Не думати про щурів, чорт забирай! Про що тоді… Роман!

Ольга схопила трубку і не втрималася від нового зойку: телефон мовчав, і якщо брати до уваги останні події – мовчав зловісно. Вона відрізана від зовнішнього світу, і зараз…

– От дурна! – вона згадала, що вимкнула телефон, нахилилася, щоб увіткнути вилку на місце, і відсмикнула руку: треба поткнутися в напівтемряву за тумбою.

Якусь хвилину Ольга сиділа, збираючись на думках. Потім набралася хоробрості. І нарешті на «раз – два – три» зістрибнула з софи, перетнула кімнату і просто вдарила кулаком по широкій кнопці вимикача. Спалахнули всі три лампочки люстри, темрява зникла зовсім, і Ольга нарешті увімкнула телефон. Номер Романа… Чорт, десь записаний. А, є! Візьми слухавку, не спи, не спи, не…

– Слухаю! – голос невдоволений і заспаний.

– Це я, Ромо, – Ольга говорила голосно, шепіт більше пасував атмосфері страху, а його треба прогнати. – Вибач, дещо сталося. Ти можеш приїхати просто зараз?