Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Андрій Кокотюха НЕЙТРАЛЬНА ТЕРИТОРІЯ

Погодьтесь, завжди легше подолати страх, коли бачиш, чого боїшся, і важче, коли причини невідомі. Ви прокидаєтеся серед ночі від шерехів, шкрябання, зітхання, скавчання, лежите в темряві і боїтесь простягнути руку до вимикача. Я спробував описати саме такий стан людини. Наскільки це вдалося – не мені судити.

Автор

Воно, звичайно, як добре собі подумати, бувають на світі всілякі випадки… Захоче обморочити бісова сила, то обморочить, Їй-Богу обморочить.

Микола Гоголь. «Зачароване місце»

Скорботи свої лікарям не розкрию.

Бо, може, за межею буття пропаде мій недуг.

Хафіз, персидський поет

ПРОЛОГ

Позаду, там, за спиною, був жах. Попереду в місячному сяйві блищала та іскрилася вода. Бігти забракло сил, і дівчина присіла, майже впала на вологу траву. Дощ ущух десь з годину тому, та вона, здавалося, не помічала цього. Так само не зважала на мокре плаття, на біль у лівій литці – збігаючи сходами, вона підвернула ногу, не втрималася на ногах, і останніх кілька сходинок прокотилася вниз, – на те, що бігла босоніж і п’яти, незвичні бути без взуття, саднили. Зараз усе це не мало для неї жодного значення. Коли жене страх, босі ноги та мокре плаття переходять до розряду непотрібних зайвих дрібниць.

Дівчина обхопила коліна руками, опустила на них голову. Її улюблена поза, – ось уже років п’ятнадцять вона рятується від усіх страхів світу, скручуючись клубком. А ще краще – лягти і перетворитися на равлика в мушлі. Бувало, вона лежала так годинами, чекаючи, допоки Він засне в сусідній кімнаті.

Дівчина здригнулася. Навіть ця поза нагадувала про Нього. І все довкола не давало їй забути про порожні, завжди червоні очі, хрипуватий голос і запах. Важкий, майже відчутний на дотик перегарний дух, що невидимою хмарою обволікав Його і липнув до інших. Останнім часом вона не дивувалась, коли щоранку доводилося провітрювати кімнату. Спочатку їй здавалося, що вона божеволіє, що материна смерть переживається дуже важко і в неї від цього щось повернулося в голові. Та минув час, і дівчина переконалася: Він повернувся. Як вертався з роботи щовечора протягом шести років. «Ти де так довго гуляла, маленька погань? Ти чому так пізно вертаєшся додому? Ми з твоєю матір'ю хвилюємося, а тобі, я бачу, насрати на це? Ти розумієш, що вчинила погано? А що роблять з тими, хто погано поводиться?»

Ці слова прозвучали раптом зовсім поряд, і дівчина зойкнула, закрутила головою, та нікого не було, нічну тишу порушувало хлюпотіння води і шурхіт прибережного очерету. Дівчина повільно підвелася, машинально прибрала волосся з лоба, торкнувшись при цьому свіжої подряпини – наслідку падіння зі сходів. Потім повільно, якось неохоче, рушила ближче до води.

Факт, Він повернувся. Коли той хлопець схопив її, вона згадала Його жести. Спершу Він щипався потай від матері, потім усе сміливіше та сміливіше, до того дня, коли… Голова раптово запаморочилася і дівчина міцно стисла скроні долонями. «Спробуй вкусити мене ще раз, маленька погань! Нічого не роби, просто покажи свої гострі зубки. А я подумаю, котрий з них тобі подарувати». Її зуби, ніж у руці Толика – перша їхня спроба опору Його владі. Він дуже здивувався, не розсердився, ні, просто відпустив її, легко вийняв кухонного ножа з руки брата і, нічого не сказавши, пішов на кухню. Вранці мати ховала від них обличчя, і вона зрозуміла: це вони винні, Він не зачепив їх і більше не зачепить, та за будь-яку наступну спробу непокори платити доведеться їхній матері. «До тебе дійшло, маленька погань?»

Погань. Той хлопець теж назвав її так, і запах… І голос хрипуватий. І ці нічні кошмари, такі схожі, багатосерійні, моторошні… Він повернувся, нагадав про себе маленькій погані. Спершу матері, тепер їй. Дівчина озирнулася, потім рішуче зайшла у воду по кісточки. Ховати обличчя в коліна – ще не вихід. Треба заховатися краще, глибше, якнайдалі. Ще глибше. Ще.

Вода сягала грудей. Аби не бачити її чорноти, дівчина заплющила очі. Не примружила, а саме заплющила, як людина, що готується заснути. Більше не буде страшних снів, і голосів не буде, і противного духу. Від таких думок та від усвідомлення близького звільнення дівчина посміхнулася. Так, з посмішкою на обличчі, вона занурилася в прохолодну воду з головою, тримала дихання, скільки могла, а потім перестала боротися. Вода прийняла жертву не відразу, і, виринувши на поверхню, дівчина злякалася, що не помре, що може передумати, що все триватиме далі, і з другої спроби озеро взяло її життя.

Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ

– Кажуть, він геній!

– Слухай більше, що кажуть. Особисто я цього не розумію, дєвочкі, і не боюся признатися, отак! І фільми Тарковського мені дивитися нудно! А декому соромно показатися тупаками: ну як же, блін, сучасне мистецтво, нові віяння, ах-ах, яка глибина, яка прихована, бл-лін, філософія, образне мислення!

– На виставку, кажуть, не проштовхатися…

– Знову кажуть! Ти була? Я відвідала, так, відстояла чергу…

– І часто у нас черги на виставки? Згадай, як часто за останні, скажімо, чотири роки народ ломився подивитися картини? Дев’ять років тому стояли чотири години на Глазунова, не так давно на Мішу Шемякіна, і все.

– Не перебивай і не плутай яйця з легенями. І Глазунов, і Шемякін, і цей ваш Гончаренко – художники модні, ясно тобі? Піти на Віктюка, на Жолдака, подивитися «Титанік», сходити на виставку Гончаренка – сьогодні мода така, скажеш, ні? Більша частина поціновувачів мистецтва – нові, потім у кабаках суцільний випендрьож: сходив, картинки глянув, херня якась, але кру-то! І потім, чому так валять на Гончаренка? Що, кращих художників нема? Повно! Он хоч мій сусіда знизу, портрети в переходах ваяє за четвертак, краще за всякі фотографії. Просто фірма, яка виставку зробила, добре Гончаренка подала. Скандальний імідж алкоголіка й психа, жінку оригінально вигнав – без розлучення, скандалом з квартири виставив, двері на замок, а сам за містом живе, в неопалюваному будиночку.

Ольга не втручалася в перепалку подруг, курила і цмулила «мартіні бьянко». Була обідня перерва, і вони сиділи в кафешці через дорогу від редакції. В такий час звичайно не вистачало вільних місць, подруги встигли зайняти вільний столик просто біля входу, двері безперервно відчинялися, впускаючи нових відвідувачів, а разом з ними – березневий холод, помножений на вогкість.

Про виставку Анатолія Гончаренка столиця заговорила півтора місяці тому. Тут Ольга погоджувалася з Танькою Суховою: рекламна кампанія була потужною і продуманою, результат не примусив довго чекати. Виставка відкрилася три дні тому, всі ці дні біля входу було тісно від людського натовпу, правиці відвідувачів стискали заздалегідь приготовані п’ятірки – вартість вхідного квитка. Крім невиразного папірця, кожен отримував гарний каталог і можливість подивитися на власне художника. Ольга була на відкритті, редакція отримала персональне запрошення, бо їхня газета значилася офіційним інформаційним спонсором. Наступного дня пішла знову, заодно переконавшись: фірма-організатор знає, що робить. На відкритті художник стояв у костюмі, що явно сковував творчу особистість, та вже назавтра він тинявся серед своїх робіт у потертих стареньких чорних джинсах, справжніх «ренглерах», темно-синьому светрі з латкою на правому лікті і шкірянці, що знала кращі часи. Обличчя чітко засвідчувало пристрасть художника до алкоголю і старило його, хоча всі знали – мужчина він молодий, лише тридцять один, виставку підігнали просто під день народження. І обличчя, і зовнішній вигляд робили Анатолія простим, доступним, своїм у дошку для більшості людей – геніям, котрі п’ють, довіряють. Розрахунок точний. Публіка валом валить. Танька права – мода.

Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ – осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів – щурі! – не вампірів і мертвяків. Страх – це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, – знову щурі! – а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі – досить, чорт забирай, про щурів! – ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.

Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей – вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк – спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.

– Людина він цікава, я так думаю!

– Його зробили таким, зро-би-ли! Ти мені заплати, я тобі такою цікавою, блін, буду – сама ж про моє приватне життя статейку наваяєш! – Сухова глянула на Ольгу, явно шукаючи підтримки. – Ах, ново! Ах, сучасно! Нема нічого нового, нема!

Ольга одним ковтком спорожнила склянку, покрутила її в пальцях, глянула крізь скло на подругу.

– Чого сваритися, дівчатка? Ось коли в нас із вами вкладуть гроші…

Фразу не закінчила, картинно зробила великі очі, поставила склянку на столик.

– Добре, пішла я трудитися, а ви собі лайтеся.

– Настрій не робочий. Вогко, – Лідка витягла портмоне. – Може, ще кавусі? Вона гріє, гаряча.

– Тебе тільки кава і гріє, – Сухова промовляла подібні фрази автоматично, з віком таким активним жінкам важко приховувати певну сексуальну стурбованість. – Тут погана кава, – вона потяглася по чергову цигарку. – Краще якийсь алкоголь. Воно здоровіше.

– Мені на сьогодні досить, – Ольга підвелася. – Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

– Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

– Ага, Олька в нас – ходяча совість, – Сухова теж підвелася, застібнула пальто. – Добре художникові Гончаренку – п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

– Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, – Ольга заховала цигарки. – Так що, подруго, право пити є в кожного.

У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще – самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» – Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.

Гаразд. Стояння в такому місці викликає непотрібні думки. Годі, треба йти. Вона викинула недопалок на рейки і спустилася з платформи на достатньо широку стежку, що вела, як зрозуміла Ольга, в бік дачного селища. Зараз нею ходили нечасто, ноги ковзалися на розбухлій після зими та дощів землі. Шлях проходив повз лісосмугу. Місцями під деревами ще лежав сіруватий сніг, Ольга навіть нахилилася і вхопила грудочку. Сніг захрумтів і зліпився у пласку неакуратну грудку. Розмахнувшись, Ольга пожбурила нею у стовбур осики, промазала і приречено клацнула язиком: не судилося. Поміж деревами було видно друзки пляшок, залізяки незрозумілого походження, інше сміття, що перезимувало під снігом і родовід якого навряд чи визначать навіть судмедексперти. Несподівано Ользі закортіло наштовхнутися на який-небудь труп, «підсніжник», як їх називають. Заспокойся, подруго, в загальній купі сміття його не буде помітно. Вона посміхнулася власним думкам: дурниці, але правда. Буквально три дні тому їхня газета писала про труп дівчинки-волоцюжки. Його знайшли на одному з міських базарів, серед мотлоху, що його зазвичай залишають після себе торгівці. Знайшли випадково, коли вантажили сміття. Розтин показав: дівчинка лежала там уже другу добу.

Зразу за лісосмугою починалися дачні будівлі. Селище розташувалося паралельно залізничній колії, серед сосон. Улітку з вікна електрички можна легко прийняти цю місцевість за нежилу, і одного разу, ще студентами, Ольга з компанією таки вийшли тут, аби посмажити в сосняку шашличок. Результат: природу шукали більш як годину, довелося пройти через селище. Раніше усі будиночки виглядали однаково, багато з них тільки починали будуватися, у різних кінцях селища над напівзведеними огорожами періодично злітали в повітря густі крупини незлого матючка. Тепер двоповерхових особнячків стало набагато більше, один від одного вони не відрізнялися навіть висотою огорож. Парканів-сіток практично не було, залізні чи дерев’яні загородки в більшості своїй обладнані кованими ворітьми. Висота – під два людські зрости, не менше. «Бубка все одно перестрибне», – чомусь сердито подумала Ольга і тут-таки вирішила використати цю фразу в одній із статей.

Вулиці селища розташовувалися строго перпендикулярно і навіть мали назви, намальовані фарбою на парканах. Ольгу цікавила Соснова, 84. Як вона й підозрювала, потрібний їй будинок знаходився в самому кінці селища, мав один поверх, досить занедбаний низенький паркан і виглядав явно недоглянутим. Будинок і вулицю вона знайшла сама, селище здавалося практично нежилим, що не дивувало: закоренілі городяни в березні завжди заклопотані міськими справами. Це тільки питущим художникам, котрі пішли від родини, добре жити і творити на природі. Тут, на дачі, як дізналася Ольга, Гончаренко обладнав майстерню і жив близько двох років відлюдником. Дружину кинув роком раніше. Дітей не було.

Ольга пошукала на парканному стовпі біля хвіртки дзвінок, різнокаліберні дзвінкові ґудзички примелькалися за час, поки вона діставалася сюди. Нічого не знайшовши, посмикала за ручку. Хвіртка піддалася, Ольга обережно зайшла у двір, не виключаючи появи злого собаки. Пса не було, з ґанку зістрибнув угодований сірий кіт і зник у заростях смородини біля паркана. Дивно. Коти полюбляють сидіти в теплі і рідко без потреби виходять на вулицю, коли вогка погода, весна ще не набрала потрібної котам сили. Може, котяра не його, не художника… Акуратно причинивши хвіртку, Ольга перетнула подвір’я по вимощеній цеглою доріжці. Колись за цим двориком і взагалі за будинком доглядали краще, це факт. Зараз же про те, що тут живе людина, можна судити лише зі складених у полінницю дрів, сокири, що стирчала з величезного зрізаного пня, і з затоптаного свіжою багнюкою ґанку. Так, зручності надворі, дров’яне опалення – знаменитий художник Анатолій Гончаренко явно відставав од дачної моди.

Біля вхідних дверей дзвінок був. Та тиснути на кнопку Ольга не поспішала. Вона відчувала щось незрозуміле, це відчуття охопило її ще біля хвіртки, а тут, біля дверей, вона раптом усвідомила: все довкола просякнуте тривогою, можна сказати навіть – страхом. Пояснити причину таких відчуттів вона не могла. Можливо, висновки, зроблені нею для себе з його робіт, зараз незрозумілим чином матеріалізуються. Саме про страхи вона збиралася розмовляти з ним сьогодні. Може, тому й напускає їх на себе, готується до бесіди, як молодий красень-актор до ролі старого вурдалака. Аби разом прогнати незрозуміле відчуття, Ольга рішуче подзвонила в двері.

Зсередини програла мелодійна трель. Почекавши трохи, вона знову надавила пальцем на кнопку, тепер вже тримала на пару секунд довше. Трель повторилася, реакції – нуль. Втретє Ольга подзвонила вже довго, і дзвінок вийшов роздратованим. Результат не змінився.

Думку, що художника немає вдома, Ольга прогнала відразу. Вона ж попередньо дізналася, що саме по суботах він стирчить у майстерні безвилазно. Пішов до магазину?

Найближчий далеко, і якщо це так, то варто почекати. Ольга для страховки подзвонила ще раз, прислухалась, сподіваючись вловити рух за дверима, знизала плечима і зійшла з ґанку. Та відчуття тривоги не полишало. Аби відволіктися, вона витягла з сумочки пачку цигарок, дістала одну, та потім різко поклала пачку на місце і рішуче обійшла будинок.

У вікні, котре виходило на ліс, що маячив удалині, горіло світло. Воно пробивалося крізь нещільно запнуті штори.

Пізніше Ольга так і не змогла пояснити, як знову опинилася на ґанку, що підштовхнуло її. Невідомо чому їй стало дуже страшно, але саме страх надав їй рішучості. Кнопки дзвінка вона не відпускала хвилин зо три. Коли трель усередині почала дратувати, Ольга штовхнула двері. Безрезультатно. Рука сама стисла дверну ручку, повернула її. Та вільно опустилася донизу, щось легенько клацнуло, і Ольга зайшла до будинку.

У передпокої було темно і пахло мішковиною. Ольга позадкувала, але потім швидко зробила крок уперед і пройшла до кімнати. Порожньо. Але ж світло горить не тут. Роздивлятися не лишалося часу, вона рушила далі. До потрібного їй приміщення вона майже забігла.

Тут справді була майстерня. Полотна на стінах, порожні рамки впереміж з готовими роботами по кутках і біля стінок, порожні пляшки за дверима. Іншим часом Ольга із задоволенням переглянула б тут усе, вона затишно почувалася в майстернях художників. Але тепер увагу її притягувало просте ліжко, застелене матрацом, поверх якого лежали зіжмакані вовняні ковдри, а на них – художник Анатолій Гончаренко. Він не рухався і, як здалося Ользі, не дихав.

Кричати Ольга не могла. Рухатися, як виявилося, теж. Минуло кілька світлових років, перш ніж вона зробила перший крок у напрямку ліжка і гукнула неприродно тоненьким голоском:

– Е-е-е-й… Е-е-ей…

Чоловік не ворухнувся, і це налякало Ольгу значно більше, аніж коли б раптово підхопився і, лаючись, почав кричати на гостю, котра увірвалася до святої святих без дозволу. Ще один крок – і знову зупинка. Ольга не знала, як звертатися до художника, тому повторила своє: «Е-е-ей!», а потім додала:

– То-о-олю-у! Ви… з вами… нормально?

Усвідомивши безглуздість запитання, вона стала сміливішою і, зробивши відразу кілька швидких кроків, наблизилася до ліжка впритул. Художник лежав обличчям догори, він давно не голився, неголеність пасувала йому. На відкритті Ольга, та й усі інші, бачили зовсім іншу людину, костюм і до синього виголені щоки та підборіддя явно пояснювали деяку скутість його поведінки. Вона згадала, як Гончаренко весь час тер правицею шкіру на обличчі. Тепер на ньому були сині джинси, хороші, фірмові, хоча й сильно поношені, зимові кросівки, наглухо застебнута зелена брезентова штормовка. Очі заплющені, ліва рука на грудях, права звисає з ліжка.

– То-о-олю… Ей, ви спите?

Коли Ольга доторкнулася до нього, то подолала останній бар’єр страху й далі поводилася досить впевнено. Очі лежачого не розплющилися, ознак життя тіло не подавало. Присівши навпочіпки, молода жінка спритно розстебнула штормівку на його грудях. Під нею – тільняшка, справжня, тепла, не з тих саморобок у смужечку, що продають на базарах і в електричках. А під тільником з лівого боку Ольжина рука відчула слабенькі поштовхи. Пульс теж промацувався, дуже мляво, та тіло все ще утримувало в собі життя Анатолія Гончаренка.

Ольга витерла піт з лоба. В майстерні було не просто душно. Із запахами фарб, свіжих і старих рам, пилу давно не прибираного приміщення змішувався ще один, від якого повітря робилося важким і задушливим. Запах, віднедавна добре знайомий Ользі. Запах алкогольного перегару. Настільки густого, що дихати з кожною хвилиною ставало дедалі важче.

Висновки напрошувалися самі собою, та вже за мить Ольга зрозуміла, що отруївся відомий своїми пиятиками художник не горілкою, хоча порожня пляшка і склянка валялися біля табуретки. Погляд наштовхнувся на невеличку упаковку, з усього видно – з-під ліків. Вона була порожньою, та, на відміну від пляшки й склянки, не валялася, а лежала акуратно скраєчку тої ж таки табуретки, яку художник, з усього видно, використовував замість столу. Етикетка повідомляла, що в упаковці було тридцять таблеток сильного снодійного. Гончаренко заковтнув усе і, вочевидь, запив горілкою.

Під упаковкою лежав складений удвоє аркуш паперу. Ольга простягнула руку, торкнулася порожньої упаковки і одразу ж відсмикнула руку назад. Щось, у чому вона ще ніяк не могла розібратися, дуже налякало її у всьому цьому. Виникло, звідкись з глибини душі виповзло гостре і капосне бажання повернутися і втекти. Вголос обізвавши себе дурепою, долаючи, таким чином, недостойні бажання, Ольга рішуче взяла аркуш, висмикнувши його з-під упаковки так рвучко, що та звалилася з табуретки на підлогу. Як і підозрювала Ольга, це була записка, адресована тому, хто першим зайде до майстерні і знайде художника. Пробігши очима короткий текст, Ольга запхала записку в кишеню плаща і з незрозумілою для себе люттю почала шарпати Анатолія за плече.

– Дурень! Дурень якийсь! Дурень! – вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. – Ну що мені з тобою робити, дурню такий! – Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.

– Зачекай… Я скоро…

Ольга вибігла з дому. Селище справді виявилося нежилим, крики не привертали нічиєї уваги. Весь час, поки Ольга бігла до траси, вона озиралася, наче перевіряючи, на місці будинок чи провалився разом з художником і його проблемами в тартари. Усі її думки зайняла записка. Вона якось одразу вивчила напам’ять цей текст, і він повторювався у неї в голові, мов нав’язлива шлягерна мелодія.

Я більше не можу. Він повернувся. Життя нестерпне, у смерті шукаю спокою. Винних у тому, що я зробив, нема. Тільки Він. І підпис «Гончаренко». Судячи з почерку, рука тремтіла. Або п’яним писав, або… Ні, інших варіантів бути не може. Заглушив свої незрозумілі страхи горілкою, – а, може, вона їх і спричинила! – накарлякав записочку, снодійного жменю – ковть, а зверху горілкою. Просто і ефективно. Перевірено роками. Бажання легкої смерті. Померти уві сні багато хто хоче. Без особливих мук, безболісно й тихо. Та до подібного рішення просто так, сп’яну, не приходять. Випив він радше для хоробрості, і смерті боявся менше, аніж таємничої істоти, названої в записці безіменним «Він». Що ж це тоді таке, якщо воно – інакше Ольга назвати не могла, – страшніше за смерть? Відповідь буде лише в тому випадку, якщо вдасться витягти автора записки з того світу.

Ольга вибігла на трасу. Вона лежала паралельно залізничному полотну, розділяла їх лише лісосмуга. Машин, як на лихо, не було, Ольга з безсилої злості тупнула ногою. Немов відгукнувшись на такий сигнал, здаля замаячила легковичка. Ольга рішуче стала посеред дороги, розставила ноги, міцніше впираючись ними у мокрий брудний асфальт, і почала махати руками, збоку скидаючись на вітряк. Машина наближалася, тепер можна було впізнати в ній стареньку «шевроле». Водій спробував оминути жінку, та Ольга кинулася навперейми і ледь не втрапила під колеса. Гальма вереснули, наче обварений крутим окропом собака. Ольга сперлася руками на мокрий капот, збираючись не пускати машину далі.

– Туди твою мать, ну якого ж хєра!

Водій вискочив зі свого боку, пасажир – зі свого. Обидва мали явний намір якщо не вбити нахабну бабу, то покалічити. Не даючи їм оговтатися, Ольга закричала, ледь не оглухнувши від власного крику:

– Людина помирає! В лікарню треба!

Істеричне волання, розтріпаний вигляд жінки і головне – скажений блиск очей подіяли. Водій, коротко стрижений брюнет, стис їй лікоть, притягнув до себе впритул.

– Хто і де? Тільки бігом!

– Поїхали! Дорогу покажу!

Коли машина гальмонула біля потрібного будинку, Ольга для чогось відзначила, що вона йшла довше. Мужчини діловито пройшли до будинку, в майстерні пасажир, товстенький чоловік років сорока, понюхав повітря, заявив діловито:

– Ясно, на що хворіє. Тут від самого перегару ласти загорнути запросто. Взяли, куме.

За п’ять хвилин Анатолій Гончаренко вже лежав на задньому сидінні «шевроле». Ольга примостилася там-таки, поклавши його голову собі на коліна.

– Двері замикати не треба? – брюнет, завівши мотор, повернувся до Ольги. – Так лишимо?

– Красти тут нема чого! Ключа шукати довго! Погнали, хлопчики, помре ж людина!

Брюнет слухняно натиснув на газ, і «шевроле» рвонула, мов на автоперегонах.

– Куди їдемо?

– До лікарні, – брюнет увімкнув двірники – дощ підсилився. – Тут ми ні хріна не знаємо, будемо шукати червоний хрестик – час пройде. До Києва за сорок хвилин домчимо, той самий час.

Ольга відчула себе дуже стомленою, аби сперечатися. Вона примружила очі, а пальці вкотре пошукали пульс у Анатолія. Поштовхи дуже слабенькі, та Гончаренко поки що живий. Поки що.

– Учора його перевели до палати, так що можете спробувати побалакати. Тільки він не хоче.

– Чого не хоче?

– Нічого. Розмовляти, їсти, пити. Жити, між іншим, теж.

– А це нормально для суїцидників?

– Як сказати… Я їх стільки перебачив… Одних пробиває на базікання, цілі сповіді вислуховувати доводиться, годинами не замовкають. А буває – бачити нікого не хочуть, соромно їм. Ваш порятований мене взагалі прогнав. У принципі, його право. До самогубців ходять психіатри, але тут від бажання хворого все залежить. Заявить такий: «На біса мені той психований доктор! Я вам псих, чи що?»

Психіатрові на вигляд було тридцять п’ять років, звали його Романом. Ольга поцікавилася, як по батькові, а він сказав, що по батькові свого терпіти не може, і коли їй не важко, хай зве його на ім’я. Можете Ромою, Ромкою чи Ромочкою. Вони сиділи в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням, якого звали Фідель Васильович. Народився він у рік, коли Куба гуркотнула революцією, і симпатики Кастро назвали свого первістка на його честь. Якщо йому вірити, тоді в одному пологовому будинку з’явилося на світ відразу троє Фіделів і одна Фіделіна, причому один – Фідель Наумович. На відміну від Романа, терапевт дуже любив сполучення своїх імені та по батькові, так його почали називати з дитячого садочка. Тепер він вийшов у справах, лишивши журналістку під опікою приятеля.

У реанімації Гончаренко пролежав чотири доби. Туди, певна річ, нікого не пускали. За цей час Ольга потрапила на першу шпальту власної газети, її фото на фоні лікарні вмістили під заголовком «Відома журналістка не дала померти відомому художникові». Як виявилося, Роман читав цю статейку.

– До нього так ніхто й не приходив?

– Нікого не було. Ви ж зв’язувалися з рідними?

– Дізналася телефон дружини. Та сказала – нічого дивного і попросила дати їй спокій. А більше нікого знайти не вдалося. Він взагалі жив відлюдником.

– Йому розповіли про вас. Він вислухав байдуже. Сказав лиш: «Лізуть усі не в свої справи». Дуже вдячний пацієнт. Так що не чекайте радісних криків і вдячних сліз.

– Я прийшла не по «спасіба». Хочу дізнатися, чому він це зробив. Записка дуже дивна.

– Чому? Стандартний текст прощального послання самогубця.

– А кого звинувачує? Якійсь таємничий «він», та ще й з великої літери, котрий невідомо звідки повернувся. І чим цей «він» міг так дістати людину, котра віднедавна спілкується лише з вузьким колом осіб.

– Мене більше інше переймає: як ваш художник примудрився вижити після жмені сильного снодійного, зробленого не на модних нині травах, а на справжнісінькій хімії, та ще й запитого горілкою. Звичайно від такого композиту довго не тримаються.

– Міліція знайшла в смітнику біля будинку багато порожніх упаковок. Гончаренко приймав снодійне регулярно, великими дозами і грошей не шкодував, міг просто звикнути. Як Гришка Распутін привчав себе до отрути. І пив він багато, так що снодійне та алкоголь стали частиною його організму. Медицина таке припускає.