Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Ольга буквально пучками пальців відчула, що співбесідниця зараз розповість щось важливе і навіть затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

– Навіть не знаю, з чого почати. І не готова пояснити те, що сталося, та й не впевнена, що сталося щось особливе. Я лише пішла до Толі додому поговорити з батьками. Хлопчик змінився, але в цьому віці – йому було тоді років тринадцять-чотирнадцять – усі діти міняються. Та з ним коїлися незрозумілі речі, – Ольга відзначила, що вчителька старанно добирає слова, насправді намагаючись висловити, передати свої відчуття, в яких і сама досі не розібралася, і ще – вся історія надто явно затягувалася.

– Ви кажіть, як є, я спробую зрозуміти.

– Гаразд… хоча вам буде нелегко. Ви ж не спостерігали підлітка з четвертого класу, а тоді він уже вчився у сьомому… здається… Так, у сьомому! Батько в них чи загинув, чи помер від якоїсь хвороби, тут я не згадаю, та все це не має стосунку… Отже, мати одружилася вдруге. Я не даремно кажу про це, пізніше ви зрозумієте… Хоча… Не знаю… Гаразд. Толя був звичайним хлопчиськом, учився добре, та не належав до тієї породи, знаєте, зубрилок, як їх називають. Скарг на нього ніколи не було, та щоб хвалили особливо – теж не скажу. А потім він різко, просто ні з того ні з сього, змінився. Буквально: пішов додому однією людиною, до якої всі звикли, а вранці зірвав зарядку. Пригадуєте, перед уроками тоді були зарядки?

Звичайно. Спізнитися на цей захід вважалося порушенням дисципліни, інколи більшим, ніж прогул чи спізнення на урок. Ольга не встигла забути навіть через стільки років, як у них у школі списки тих, хто спізнився, носили особисто директору, і згідно зі списком, всіх, з третього по десятий класи, залишали після уроків у спортзалі робити дурнувату зарядку. А зводилася вона до елементарного підняття-опускання кінцівок і присідань. Від покарання звільнялися тільки ті, хто приносив записку від батьків. Щоправда, подібна практика була не в усіх школах. Але хто сказав? Ольга й не могла знати, що робилося в інших школах.

– Гончаренко з доброго дива відмовився робити зарядку. Причому так агресивно, що я навіть злякалася і хотіла вести його до лікаря. Потім він заснув на другому уроці, на моєму. Я зробила зауваження, він різко огризнувся, і я вигнала його геть з класу. На перерві він стояв біля стіни з опущеною головою і до кінця уроків ходив пригнічений. Це почало повторюватись регулярно. Не щодня, але доволі часто. Та ви ж повинні знати: Гончаренко не один такий на всю школу, дивних та прикрих дітей багато. Добре пам’ятаю, як у той самий час троє десятикласників згвалтували в роздягальні молоденьку вчительку і сфотографували процес. Цих дегенератів, правда, знала не лише вся школа – весь мікрорайон. Тікали з дому діти, час від часу траплялися дрібні крадіжки, бійки клас на клас за школою, вагітна старшокласниця… І все ж таки з Толею щось явно коїлося, він змінювався у гірший бік. Тому я й вирішила поговорити з батьками.

– Вибачте, що переб’ю. А ось спалахи агресії – що їх викликало?

– Як правило, спроби підвищити на нього голос, зробити зауваження. Адже навчання – своєрідний примус, хочете ви того чи ні. Та не будемо відволікатися. Пішла я ввечері, того дня у мене були уроки на другий зміні, потім перевіряла якісь письмові роботи, загалом десь був початок шостої. Йшла я туди вперше, я взагалі не часто ходила по домівках, частіше збирала батьків на збори, якщо було потрібно. Так мені легше. Вже стоячи перед дверима, я відчула незрозумілу тривогу, навіть легкий дрож. І ще – нерішучість. Аби побороти все це, я різко подзвонила, і – ви не повірите – палець наче приріс до кнопки, дзвінок вийшов довгим, настирним, просто-таки нахабним. І коли двері відчинилися, я все ще тиснула на кнопку, почуваючись при цьому повною ідіоткою.

Тепер Ганна Іллівна знала, про що говорити, правильно побудовані фрази людини з вищою освітою лилися фонтаном, голос став гучнішим, а сама вчителька поводилась, немов на сповіді, звільняючись від гріха чи таємниці, котрі над нею тяжіли багато років.

– На порозі стояв мужчина. Бачили на картинках Мінотав ра? – Ольга механічно кивнула. – Уявіть тепер, що на ньому яскраво-червона ковбойка, сині тренувальні штани, чоловіки носили такі, вони розтягувалися на колінах, шльопанці на босу ногу. Комір розстебнутий, на могутній шиї – ланцюжок, саморобний, з мідного дроту. Правда, акуратно зроблений. Він неголений… ні, швидше погано поголений. І запах. Він немов стояв у хмарі перегару. Ще – важкий погляд червоних очей. Коротка стрижка, майже під «нуль». «Для чого так мучити дзвінок?» Голос… не те щоб неприємний, з легкою хрипотою… І неголосний, зловісне в ньому щось, від… демона, чи що…

– Демони якраз кричать.

– Тоді від Сатани. Знаєте, в кіно та книжках у нього завжди негучний скрадливий голос. Я помітила, що продовжую дзвонити, і тепер змогла забрати руку. «У вас щось з дзвінком». «У нас усе нормально з дзвінком». Він посміхнувся, недобре, самими губами. «Можна зайти?» «Заходьте, в квартирі хоч дзвінків немає». Поріг я переступила, немов робила крок у прірву. Він причинив за мною двері, і ми залишилися самі в напівтемному передпокої. Чоловік не поспішав запалювати світло, я не ризикнула попросити. Він уже лякав мене, розумієте? «Добрий вечір». «З цього люди звичайно починають, коли їм відчиняють двері». «Вибачте». «Куди я діну ваші вибачення… Ви до кого?» Він не ховав глузливої посмішки, а погляд наче гіпнотизував. Перед ним я відчула себе голою. «Я… з школи. Класний керівник Толі». Посмішка, – чи те, що він вважав посмішкою, – раптово зникла. «Йди сюди!» Він не підносив голосу, але мені здалося, що я оглухла. З кімнати якось дуже повільно вийшов Толя. «До тебе вже приходять з школи? Що ти там таке твориш, що до мене додому приходять твої вчителі?» Хлопчик опустив голову, таким я його часто бачила в класі. «Ти чому мовчиш, недоумку?» Це слово мене як батогом ударило, я поквапилася втрутитися: «Ні-ні, все нормально! З ним усе гаразд!» Я пошкодувала, що сказала це. Тепер мужчина бурив очима мене. «Значить, Толя поводиться добре, і ви прийшли сказати це мені? Він не прогулює уроків, не смикає дівок за коси, не лазить їм під спідниці, не курить на перервах, так?» Мене вистачило на те, аби кивнути. «Тоді для чого тренькати вечорами? Для чого турбувати людей, коли вони вечеряють? У вас такі порядки в школі? Може, треба сходити до вашої школи й розібратися? Порядок я навести зможу». Я енергійно замотала головою, уявивши, як цей монстр – іншого слова не знайду – з’явиться у своїй ковбойці та штанях у школі. «Може, ви хотіли позайматися з Толею вдома? Він погано знає ваш предмет?» Я далі мотала головою. «Ну, раз у вас справ нема, будемо вважати, що ви помилилися дверима, тьотю». Він так і сказав – «тьотю». Я чекала, коли він почне лаятися матом, та він знову зобразив посмішку. «Що треба сказати?» «До побачення». «Толю, а ти що скажеш своєму вчителю?» «До побачення». Потім клацнув замок і я опинилась на свіжому повітрі.

Ганна Іллівна замовкла. Зараз вона стала схожа на марафонця, котрий добіг до лінії фінішу і впав, знеможений.

– Це був вітчим?

– Напевно. У сім’ї явно не все гаразд, поведінка Анатолія після щоденного спілкування з подібним створінням перестала мене дивувати. Чи треба казати, що я взагалі намагалася не звертати на учня уваги. Так, погано. Але тієї ночі мені снилися кошмари, а вранці голова розколювалася на дрібні шматки, я навіть не змогла зателефонувати і сказати, що захворіла. З школи дзвонили, і від дзеленчання телефону я справді ледь не позбулася голови. Наступну ніч я проспала мертвим сном, вранці стало легше. Все. З мене було досить. Зрештою, людина має право злякатися, – вона на мить замовкла, а потім знову перетворилася на мудрого старого педагога: – Ви щось подібне хотіли почути?

– Не знаю, – чесно призналася Ольга. – Справді, в такому розрізі історії мені ще не подавали. Ви говорили так, наче, – вона знітилася від побоювання справити небажаний ефект, – наче спілкувалися з потойбічними світами чи з нечистою силою.

– А знаєте що, дєвушка? – Ганна Іллівна дивилася їй просто в очі. – Ставтеся до цього як завгодно, та я думаю – так воно й було.

Черговій сестрі Анєчці вже стукнуло двадцять п’ять, а особистого життя не було. Не те щоб вона трималася замкнено, тікала від хлопців і не здавалася вродливою. Якби не окуляри з товстими скельцями… Якби не гаркавила злегка… Зате на неї завжди можна покластися, що подруги з успіхом і робили.

Анєчка часто підміняла на чергуванні то одну, то іншу, подумки уявляючи себе на місці чергової подружки. В цих підмінах Анєчка поки що й бачила своє особисте життя.

Лікарня спала. Густу нічну тишу час від часу порушувало могутнє хропіння монтажника з третьої палати. Він лежав зі своєю виразкою вже тиждень, і кожен ранок починався з того, що він якось зовсім по-дитячому виправдовувався перед сусідами по палаті за нічні звуки. «Мене жінка й подушкою накривала, свистіла, за вуха смикала – хрін допомогло». Якось уночі, чотири дні тому, коли Анєчка підміняла Юлю Зайцеву, третя палата забузила, зовсім як піонери у літньому таборі. Новенький хворий, не освоївшись ще в новій для нього хроплячій обстановці, мовчки вилив на монтажника чай з термоса. Той заматюкався голосніше, ніж до того хропів, і погнався за хуліганом з табуреткою. Сусіди по палаті спочатку розтягали мужиків, а потім довго умовляли Анєчку не доповідати Фіделеві Васильовичу. Так, смішна була ніч. Краще вже хай хропе монтажник, аніж моторошні крики того ненормального… Анєчка знала, що він художник, та для неї це не виправдання. Завідувач звелів снодійне йому ні під яким приводом не давати. Анєчка здригалася, коли худа постать художника шаркотіла капцями по довгому коридору. Нарешті художник пішов у свою палату. Анєчка трохи заспокоїлася і вийняла з пакета свіже число «Наталі». Дівчата скидалися, купували і читали по черзі. Анєчка звично шукала рецепти. Готувати вона вміла, любила і якось навіть похвалилася перед молодим практикантом – хірургом, котрого неймовірними зусиллями вдалося затягнути ввечері в гості. Батьки порпалися на дачі, ніхто не заважав. Вичитавши з «Наталі» всі поради, які може дати жіночий журнал, вона вирішила трохи вдосконалити їх, а саме – до закусок на стіл поставила пляшку самогону. Їй не пощастило: з усіх практикантів вона вибрала саме того, хто не вмів пити, надто ж якщо в напої п’ятдесят градусів. У результаті кулінарні старання Анєчки спустилися в унітаз, не встигнувши перетравитися в шлунку рудого практиканта. Той засоромився і поспіхом пішов. Після того випадку він почав уникати Анєчки.

Медсестра з головою поринула в читання. Одна зі статей про взаємини жінок і чоловіків виявилася настільки для неї актуальною, що дівчина забула про все на світі. І нічого дивного в тому, що вона мало не звалилася зі стільця від жаху, коли в тишу коридора увірвався, перекриваючи навіть хропіння монтажника, дикий, зовсім не людський крик.

Шпортаючись, Анєчка добігла до палати. Вона вже знала, хто кричить, знала, що зараз побачить, і все одно серце її шалено закалатало, а кров відступила від обличчя.

В палаті горіло світло. Ветеран праці сидів на ліжку і щось бубонів. Виразковик Торба намагався взяти художника за плече, але той вужем звивався на ліжку, махав руками, стиснутими в кулаки, так, що нігті врізалися в долоні, і щось вигукував. Окремі слова Анєчка могла розібрати: «Пусти, сука!», «Облиш!», «Лиши її!» – і мат, різкий уривчастий мат.

Повітря було наче просякнуте горілчаним перегаром.

– Йому потрібна окрема палата!

– Де я її візьму? В своєму кабінеті ліжко поставлю?

– Подумай!

– Ага! Цей твій припадочний і без того в мене ось де! – Фідель Васильович ляснув себе долонею по маківці.

Медсестра підняла завідувача з ліжка телефонним дзвінком. Той, у свою чергу, набрав номер Романа Ващенка. Анатолієві вкололи снодійне і про всяк випадок прив’язали до ліжка. Цікавих хворих ввічливо, а кого – грубувато – попросили повернутися на свої місця. Цієї ночі Гончаренко особливо розходився, перебудив усе відділення, а тих, хто попри все спав, розбуркали сусіди: пропустити видовище не можна було, тим більше, що дика поведінка дивного художника обговорювалася в палатах не перший день. Навівши порядок, лікарі заходилися біля на смерть переляканої Анєчки. Фідель Васильович вагався, добираючи заспокійливе, Роман довго не думав, без дозволу витягнув почату пляшку горілки, хлюпнув у чашку, рішуче простягнув молодій жінці. Та замотала головою, але психіатр прикрикнув: «Ану, бігом!», після чого Анєчка слухняно ковтнула, запила водою з-під крана і вийшла з кабінету, лишивши чоловіків самих. Вони випили, не запиваючи, закурили. Їм було про що поговорити.

– Твої пропозиції?

– Ромо, пацієнт твій. Якщо не дурдомівський клієнт. А я його тримаю в себе, для чого – второпати не можу…

– А якщо в людини з переломами серце схопило чи, Боже борони, рак? Її з травматології в онкологію чи кардіологію тягнути?

– Дуже ти розумний!

– Вибач, який є! Аби зайнятися Гончаренком, мені треба ізолювати його від решти. Як мінімум. Як це зробити? Он у тебе десята палата на трьох, а лежить один, решта – денний стаціонар. Ось і поміняй їх з художником місцями, думаю, всі зрозуміють.

– Думаєш, так просто все?

– Хто тут начальник? – Роман налив ще по одній. – Усе залежить від тебе, Васильовичу, від тебе одного. Так усім краще буде. Художника треба розгадати, ми за нього впритул візьмемося.

– «Ми» – це хто?

– Є людина, – Роман заклично підніс чашку, розмальовану трояндами.

Господар впустив Романа в квартиру і почав зачиняти зовнішню половину подвійних дверей. На два оберти повернулися обидва замки, верхній і нижній; зловісно брязкаючи, стала на місце важка, ручної роботи клямка; делікатно дзенькнувши, ліг у спеціальний пазик сталевий, теж зроблений на замовлення ланцюжок. Двері були важкі, з дубової дошки. Зверху й знизу оббиті залізом. Друга половинка дверей мало чим відрізнялася від першої, хіба засувів було менше, лише два. Але той, хто потрапляв сюди вперше, дуже здивувався б, уздрівши, що злодіїв господареві боятися начебто нема підстав. Половину єдиної кімнати займали величезні, до стелі, книжкові полиці, забиті книжками в два, а то й у три ряди. Одначе безладом тут і не пахло, не помічалося навіть звичного кімнатного пилу. Кожна книга чи брошура мала своє місце. В кутку притулився телевізор, Роман знав – господар дивиться через супутник більш як тридцять каналів. Письмовий стіл, великий, роботи кінця дев’ятнадцятого століття, і банальна софа довершували обстановку. Був ще комп’ютер, господар навчився користуватися Інтернетом і новинка йому сподобалася, хоча в цілому до сучасних науково-технічних досягнень він ставився без особливого захвату, вирізняючи лише ті, які дають практичну користь у його дослідах. Правда, зайти в цю дивну квартиру-фортецю випадкова людина не могла. Таким правом користувалися щонайбільше чоловік із десятеро, з рештою господар спілкувався телефоном, через Інтернет чи, що траплялося не частіше двох разів на тиждень, особисто, призначаючи зустрічі за межами свого житла. Важкі двері та міцні засуви охороняли єдину цінність – власне господаря квартири.

Йому було сімдесят шість, але як на свій вік він тримався напрочуд бадьоро, виглядав років на п’ять-сім молодшим. Борода акуратно стрижена і доглянута, довге сиве волосся стягнуте на потилиці в хвіст, носив він витерті майже до білого блакитні джинси, влітку ходив у «найківських» кросівках, взимку – в старих, але міцних шкіряних чоботях з гострими носами і ковбойським каблуком. Звали його Павлом Степановичем Чирвою.

Ще студентом Роман Ващенко твердо вирішив написати про Чирву статтю в науковий журнал. На той час він уже досить зблизився з цим чоловіком, завоював його довіру, що вдавалося дуже небагатьом, і навіть був запрошений на чарку в квартиру за п’ятьма замками. Чирва, ні слова не кажучи, навіть не прочитавши чорнових начерків, розірвав списані аркуші, підпалив їх від запальнички і кинув догоряти в унітаз, змив водою попіл, усе це зробивши без коментарів. Згодом Роман дізнався про часи, коли про Павла Чирву писали, точніше, згадували на батьківщині лише для того, аби суворо вказати громадськості, чиї імена та прізвища згадувати заборонено. І тепер, коли, як кажуть, сам Бог велів, Чирва не вважає за потрібне дозволяти писати й говорити про себе широко. З нього вистачало й того, що про нього говорив і писав – і дотепер говорить та пише, – увесь, як він сам зазначає, «цивілізований Захід».

Лікар-психіатр Павло Чирва міг стати кандидатом, а потім і доктором медичних наук. Йому вдавалося практикувати і займатися науковими дослідами одночасно, він робив успіхи, на нього зважали. Його статті з психіатрії публікували спеціальні журнали, і вони мали резонанс. На всілякі наукові симпозіуми та конференції Чирва їздив нечасто: відволікає від роботи. Все б нічого, але з часом колеги почали помічати дивний – для них! – зсув у його дослідах. Чирва вивчав сни. Причому сни як основний чинник, який допоможе розшифрувати особливості психіки кожної окремо взятої людини, більше того – вивчення і розшифровка снів, на його думку, може дати ключ до розуміння того чи того психічного стану особистості, виявлення і попередження психічних хвороб, відхилень, розладів і таке інше. Далі – більше: він почав обережно заявляти, що сон є паралельним світом, до якого можна проникнути, навіть впливати на його розвиток. «Сни на замовлення» – цю статтю свого часу навіть цитували в програмі «Очевидне – неймовірне». Зокрема, там писалося: психічно хворі теж бачать сни, і якщо на ці візії впливати ззовні, то психічні розлади можна лікувати. Така собі «сонна терапія». Завдяки цьому методу кількість божевільних швидко зменшиться, навіть зведеться до нуля.

Хтось прислухався до Чирви, хтось сміявся. Але ніхто не забороняв вивчати космос, доводити існування марсіян, НЛО та Бермудського трикутника, розповідати про чудеса індійських йогів і привидів океанських глибин. Можливо, Чирва як фахівець у своїй галузі і захистив би всі необхідні для високого наукового звання дисертації й поповнив би собою когорту дивакуватих персонажів зі світу вчених – зображували таких у кіно та книжках як кумедну альтернативу мислячому і дієздатному пролетаріату. Але наприкінці шістдесятих він опинився у складі радянської делегації на міжнародному симпозіумі в Стокгольмі. Захід звичайний, прохідний, Чирву послали туди, можна сказати, випадково, саме через незначущість даної події в контексті розвитку світової психіатричної думки. Нічого крамольного сорокап’ятирічний психіатр, у якого свої маленькі дивацтва, котрі, зрештою, пробачаються хорошому фахівцеві, відколоти не міг. Чирва тезово виклав свої погляди на сновидіння, на необхідність виділити вивчення сновидінь в окрему галузь психіатрії, мало не створити нову науку. Йому ввічливо аплодували. А за два дні за сніданком до нього підсів професор з Лондона. Його справді захопили досліди київського колеги, вони довго спілкувалися, результат – англієць завіз на Альбіон кілька ґрунтовних статей Чирви, їх переклали і видали окремою брошурою.

Чи варто казати, що без п’яти хвилин кандидат наук Павло Чирва вже за тиждень після виходу цього збірника під загальною назвою «По той бік сну» став антисовєтчиком? Дисертацію він не захистив. Більше того: не визнав публічно, що статті в нього викрали, не написав покаяння. Навпаки – з’явилися нові статті, що їх через зарубіжних колег, які почали вже шукати особистої зустрічі, передав для публікації на Захід. Сам того не бажаючи, Чирва обріс знайомими дисидентами. Спершу його нові роботи йшли через кордон їхніми каналами, але згодом, коли він відмовився писати про репресії КДБ і радянські психушки-катівні, дисиденти охололи до психіатра. Зате Чирву перекладали німецькою, французькою, англійською, італійською, японською, фінською, шведською мовами. Він збагачував світову психіатричну думку. Про нього заговорили радіоголоси. Він потрапив на замітку в КДБ, до справи підшивалися донесення про зустрічі Павла Степановича з іноземними кореспондентами. Ясно, чим усе могло скінчитися. Але арештові Чирви перешкоджав істотний факт – він, як на лихо, був цілковито аполітичний. Так, його виперли з інституту, роботу він знаходив тяжко, дружина не витримала і пішла, донька намагалася не спілкуватися з батьком. А саджати його за те, що він робить, – все одно, що шити кримінал жінці, котра бачила чудотворну ікону, яка плаче. Дивацтва Чирви зовсім не заважали політичному режимові СРСР. Тим більше, що «голоси» потроху, а далі гучніше заговорили про переслідування вчених у Радянському Союзі, для чогось проводили паралелі з гоніннями на генетиків за Сталіна, та й сам Чирва заявляв кореспондентам, котрі пробивалися до нього, що працювати йому не дають з незрозумілих причин…

У партії його не поновили. Повторно захищатися не рекомендували. Але за фахом Чирва таки працювати зміг, з часом дозволили викладати, годин виділяли мало, але копійку свою Чирва мав. Правда, лишався невиїзним і не мав права отримувати гонорари за надруковане «там». Інколи якісь суми йому вдавалося одержати, але нечасто і порівняно небагато, для підстраховки – в карбованцях, адже за валюту існували стаття і строк.

Роман Ващенко був одним з небагатьох студентів, хто серйозно захопився дослідами Чирви. Спочатку викладач сприймав його як чергового стукача, котрий втирався в довір’я. З часом підозра зникла. На перших порах Роман дивився на Чирву, як на гуру. Минулося й це, наспіла перебудова, і хоча інтерес до «доктора Морфея», як його назвав один американський професор, на Заході втратив ажіотажність, авторитетом у своїй галузі він лишився, публікувався, діставав гонорари, виїздив на конгреси. Батьківщині Чирва не пробачив. Звідси – замкнуте життя, вузьке коло спілкування, нечасті консультації. Ексцентричному і скандальному старому вирішили просто не заважати. Він ще викладав, але збирався покінчити і з цим. Нарешті Павло Степанович Чирва дозволив собі насолоджуватися життям і статусом мудрого відлюдника.

Горілка в нього була завжди, навіть у часи горбачовського Указу. Поки він краяв хліб і сало, Роман звично розставив чарки, витрусив попільничку, прочинив кватирку – старий димів, як паровоз. Поки йшла підготовка, обидва мовчали. І тільки після першої, закусивши і закуривши, Чирва порушив тишу:

– По порядку, Ромо. І не треба поспішати. Краще повторюватися, швидше второпаю.

Гончаренко не міг довго ходити по палаті. Лягати на ліжко не можна, очі зразу ж заплющувалися, автоматично, а того, що було після цього, він дуже боявся. Спілкування могло відволікти його від сну чи думок про сон хоча б на якийсь час, але Гончаренко не хотів нікого бачити. Тим більше, що його й без того почали уникати. Нехай. Так і треба. Що швидше йому дадуть спокій, то краще. Для всіх краще. Тільки ніхто цього не розуміє. Він не хотів зізнаватися собі, що часті візити лікаря і цієї журналістки з втомленими очима і тонким пасмом сивого волосся біля лівої скроні, яке вона старанно маскує, приносять йому незрозумілі полегшення. Тобто, його навіть Це трошки відпускає... Він прагнув самотності – і боявся лишитися на самоті. Горілки в лікарні не було, а на тверезу голову повторити спробу піти він не міг, бракувало куражу, коли на все здатен і на всіх плювати. Але, чорт забирай, він ще надто слабкий для того, аби довго ходити! У нього немає горілки та цигарок! Спокійніше… Крок. Другий. Третій. Вікно. Кру-угом! Один. Два. Три. Двері. Кру-угом! Якщо не так широко ступати… Один-два-три-чотири-п’ять-вікно-поворот… Один-два-три-чотири-п’ять-двері-поворот… А якщо зовсім малесенькі кроки? Один-два-три-чотири…

Біля ліжка Анатолій раптом втратив рівновагу, виконав якийсь клоунський кульбіт і сів. Потім, неспроможний боротися з собою, приліг на бік. Повернувся на спину, витягнувся. Повіки наливалися свинцем. Снодійного, гади, уколу, фашисти, – це вистукували невидимі молоточки, заховані в черепушці. Спосіб є: швидко заплющити очі і тут-таки розплющити. Повіки зімкнулися. Розтулилися. Зімкнулися… цього разу розліплювалися важче, немов штангіст бере рекордну вагу… Знову змикаються…

Коли Гончаренко розплющив очі, тиша, в яку занурилася пообідня лікарня, стала відчутною, немов об’ємною. Якось одразу вона ожила, наповнилася шерехами, свистом, брязкотом, все одно лишаючись при цьому тишею. Крім Анатолія, цих звуків ніхто, скоріше за все, не чув. Здавалося, – а так і було! – що звуки не порушують її, вона складалася з них, як тканина з ниток, деревина з волокон, океан з дрібних крапель солоної води. А потім виник новий звук, дисонанс до інших, знайомих. Він, немов чужорідне тіло, порушив звичне середовище. Порівняти його можна із скабкою в пальці. Шарк-шарк-шарк… Шаркання наближалося. Анатолій уже знав, що це означає, але крику вичавити з себе не міг, тіло немов закам'яніло, і звична рятівна поза – коліна до підборіддя – знову не вийде, порятунку не буде. Шарк-шарк-шарк…

Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.

– Ти вже сам тут, придурку?

Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.

– Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?

Щойно Він стояв біля дверей – і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух – і знову Він стояв біля дверей.

– Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! – Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. – Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! – і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: – Ха – ха – ха! Ха – ха – ха!

Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі – Толик з пацанами часто лазили туди – луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.

– Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?

Він знову опинився біля дверей і щось прокричав. Мати Анатолія виникла нізвідки. Так було завжди. Очима вона уважно вивчала підлогу.

– Глянь на свого недоумка, сучко! – не запотиличник, швидше – поштовху потилицю, мати зойкнула, але втрималася на ногах. – Яка мамка, такі й дітки. Нічого дивного. Ти не переш свій халат. Ґудзики відірвані, – Він смикнув за край квітчастого халата, вирваний з м'ясом ґудзик покотився під ліжко. – Причешися, лахудро. З тобою соромно вийти на люди, – п'ятірня куйовдить волосся на голові матері. – Звичайно, у такої матері пацан тільки й уміє, що соплі та слину розпускати. Де ця маленька погань? Уже по мужиках бігає?

Мати, стримуючи сльози, щось бурмоче. Анатолій ніколи не чув, щоб вона говорила в такі моменти. А Він уже стояв біля стіни, тримаючи за підборіддя дівчинку-підлітка. Старшу сестру Анатолія. Вона теж з'явилася не знати як.

– Дістань ґудзика мамі, – тепер Його голос звучав лагідно, але ця лагідність була страшніша за крик, можливо, тому Він ніколи не підвищував голосу. – Чого вирячилася, шльондра малолітня? Тобі двічі повторювати треба? Може, «будь ласка» сказати?

Руки важко лягли на плечі сестри, її ноги зігнулися від цього в колінах, ось вона вже стала навкарачки. Мати зробила несміливий рух у їхній бік – Він миттю опинився в неї за спиною, пальці стисли жіночу талію.

– Ці двоє люблять мамцю. Мя-м-мя-а! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сестра повільно заповзала під ліжко. Анатолій знав – зараз вона кусає губи, бо плакати не має права.

– Ну, герой, тепер заступайся за мамцю-сучку і сестричку-поганючку, – Його пика знову майже торкалася обличчя Анатолія. – Давай, герою, чому замовк? Іди сюди, іди. Їм погано без заступника. Бачиш сам, як погано. І поки не прийдеш, їм буде дедалі гірше.

Він сильно смикнув матір за волосся, вона скрикнула, і Гончаренко нарешті відчув легкість у тілі, одразу ж прорізався голос, і, перекрикуючи бридкий сміх, Анатолій вигукнув щось, смикнувся…

…і розплющив очі тепер уже наяву.

Піт стікав по його тілу, гидкий та липкий. Заввідділення, з веселим ім’ям Фідель тримав його за плечі, притискаючи всією своєю вагою до ліжка, поруч стояв психіатр, якого Гончаренко тихо ненавидів, біля ніг, спершись об спинку ліжка, примостився незнайомець, літній чоловік з акуратною сивою бородою і «хвостиком» на голові, що геть не пасувало до його поважного віку. З усіх трьох він один підбадьорливо посміхався. Так посміхаються переможці.

– Що нам сниться, крейсере «Аврора»?

Мужчина, котрий допоміг Ользі скинути плащ, був приблизно одного з нею віку. Але з жінками йому доводилося спілкуватися нечасто. Про це аж кричала незграбність, з якою він виконав цю в принципі нескладну операцію. Берет він взагалі трохи не впустив. І все ж господар дуже старався.

– Чоботи можете не знімати. Я все одно зараз займуся генеральною…

– Просто зараз?

– Ну… коли ми це… переговоримо. – він почервонів.

Господар став їй симпатичним. Сухова хвалилася, що таких мужиків вона готова приймати, як ліки. «З такими я від-по-чи-ва-ю, ясно тобі? Без напрягу жодного, самі бояться слово сказати. Пластилін, розумієш?» Треба буде дати їй наводку.

Вони пройшли на кухню. Ольга присіла на табуретку, помітила попільничку з двома недокурками на дні. Господар перехопив її погляд.

– Куріть, куріть. Можна.

Вона дружньо посміхнулася, навіть малограмотний міг прочитати в цій посмішці: «Розслабся, хлопчику!» Він уважно дивився, як вона припалює, окуляри в красивій тонкій оправі посунулися вниз на перенісся, він звичним жестом поправив їх.

– Хочете, я запропоную вам вина.

Ольга мало не захлинулася димом. Він дивився нерозуміюче.

– Я що, справді схожа на жінку, котра не відмовиться просто так випити?

– Що тут поганого? Червоне вино. «Каберне», – його щоки знову зарожевіли.

– Вибачте, – вона знову подарувала йому «розслабся» – посмішку. – Я так, про своє. Запропонуйте.

Він відразу заметушився, поряд з попільничкою з’явилася почата пляшка «Каберне», два кухлі, синій і рожевий. На синьому була написано «Ігор». Рожева безіменна, зате з симпатичним кошеням на боці.

– Мамин подарунок, – прокоментував господар, наливаючи собі в синій кухоль, раптом, схаменувшись, кинувся обслуговувати гостю, розхлюпав трошки на стіл, чортибатькнувся, старанно витер калюжку ганчіркою, яка колись була чимось у горошок. – Пробачте, якось не подумав. Мабуть, бокали треба…