Текст книги "Нейтральна територія"
Автор книги: Андрей Кокотюха
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)
Кущі ворухнулися, і просто на Ромцю вишкірилася вовча морда.
Хвилину тварина і дитина їли одне одного очима. Потім Ромця зрозумів, що його роззявлений рот не може кричати, а сам він – рухатися. Але думав: з’явився сторож, охоронець короля грибів, і на хлопчиська, котрий зазіхнув на Його Величність, чигає смерть від гострих зубів. Звір поки що не виявляв ворожості, дивився своїми червоними очима на хлопчика і дихав, висолопивши язика. Так вони зиркали один на одного ще якийсь час.
Від сидіння навпочіпки затерпли ноги, і лише цей нестерпний стан потіснив на деякий час жах, і Ромця поворухнувся, намагаючись якщо не підвестися, то хоча б змінити позу чи взагалі випростатися. Тварина загарчала – і хлопчик, заточившись, гепнувся на сідниці. Звір подався вперед, цілковито паралізувавши волю дитини, яка геть віддала себе страхові. Ромця спробував-таки посунутись назад, та грізне гарчання перепинило й цю спробу втечі. Здалося чи ні, але з пащі звіра капала слина, зуби враз стали величезними. Заплющити очі…
– Ро-о-ом-цю!
– Ма-а-аркі-із!
Хлопчик і тварина здригнулися одночасно. Лісовий хижак гавкнув, відгукнувшись на кличку, і став звичайною чорною німецькою вівчаркою, гавкіт випустив на волю крик хлопчика, послабив водночас сечовий міхур, і до страху додався сором, Ромця заплакав.
Далі він пам’ятав погано. Збіглися дорослі, почався скандал, мама і тьотя Поля насідали на господарів вівчарки, товстого чоловіка в спортивному костюмі і жінку, навіть даму – її навіть брезентова куртка і косинка лишали дамою! – звинувачуючи їх у тому, що не можна тягати по лісу псюру без намордника і спускати з повідка, он як дитину налякали, а могло бути гірше, така пащека… І взагалі, може, собака скажений. На що чоловік заявив, що Маркіз – дуже сумирний собака, ніколи нікого не кривдить, що вони вивезли його на природу і навіть подумати не могли, що він може налякати, тим більше – вкусити дитину. А дама на зауваження тьоті Полі відповіла, що вона сама скажена. Пристрасті розгорялися, мужчина заспокоював даму, мама – тьотю Полю, але все вирішив обурений загальним неспокоєм собачий гавкіт. Ромцьо знову заревів уголос, і довелося розійтися без кровопускання. Звичайно, прогулянку було зіпсовано.
Відтоді собак, будь-яких за розміром, віком і породою, Ромцьо став сахатися, а гавкіт нагадував про ганебне намочення штанців. І лише те, що дорослі, надто чоловіки, собак нібито боятися не повинні, примусило Романа з віком взяти себе в руки, тим більше, що майбутня професія давала зброю для боротьби за власну здорову психіку.
До сьогодні.
– Спиш? – сержант труснув Романа за плече.
– Так… Втомився дуже, задумався. Ну?
– Нема в твоїй крові алкоголю. Ось, – сержант нерішуче потупцяв на місці: – Як далі? Може, ти хворий?
– Знову обстеження, і лікарі напишуть – на мені орати можна, – на Романових губах з’явилося щось схоже на посмішку. – А якщо так: не спав усю ніч, знайомій стало погано, морочився з нею, «швидку» викликав. Не спав, перепсихував, на секунду виключився, а коли зрозумів це – вдарив по гальмах. Не можна собі такого дозволяти? Так. Порушення? Так. Тільки не хворий, не п’яний, просто дико стомлена вимотана людина. Права за таке забирають?
– Штрафом обійдемося. Без протоколу не можна – напарник тебе бачив.
Натяк був відвертий, і Роман хотів було погодитися на протокол, але щось довбало в голові, вмовляючи не лишати навіть на дурному папірці сліди нинішньої пригоди.
– Ну його, протокол. Домовимося, тільки грошей при собі не маю. Під’їхати треба…
Чирва дуже хотів глянути на малюнки, але навіть розуміючи, що вже не істотно, розгляне він їх чи ні, не дивлячись, склав усі аркуші вдвоє, з зусиллям розірвав, половинки перервав ще раз і попросив у Гончаренка сірники. Той, нічому після бурхливих подій не дивуючись, подав йому коробку, і Чирва, зачинившись у туалеті, спалив їх в унітазі, а попіл змив водою: джерелом зарази менше, хоча проблема не зникла.
Фідель Васильович поділився з ним своїми передчуттями, і Чирва зрозумів: із скептика завідувач перетворився на вірного союзника, до того ж за одну ніч. Його кортіло спитати, чи не мучать Фіделя кошмари, але якби це було, Фідель про свої моторошні сни розповів би сам. Передчуттів мало, вимагати більшого поки що неможливо.
– Мене скоро випишуть?
Анатолій Гончаренко за короткий час змінився. Певність у собі направду змінює людей на краще. На ліжку сидів худий, з мішками під очима, виснажений довгою – тривалістю майже в половину життя – боротьбою, але таки переможець.
– Тримати вас тут, Толю причин більше нема. Не думаю, що Він до вас повернеться, а якщо це станеться – ви знаєте, як діяти. Але у мене до вас прохання… І серйозне…
Чирва умовив Фіделя Васильовича надати йому можливість розв’язати несподівану проблему. Якби вона виникла бодай три дні тому, Чирві довелося б довго пояснювати. Але Ольга… І Роман не зовсім подобався йому сьогодні…
– Значить, так… Вранці завідувачу відділенням подзвонила ваша дружина.
Художник здригнувся з несподіванки.
– Для чого?
– Цікавилася вашим здоров’ям і можливістю, гм, відвідування. Коротше, хоче вас бачити.
– Чого раптом?
– Не розумію вашої ворожості. Ви ж пішли від неї, і, вибачте старому, не дуже, наскільки я знаю, мирно. У вас були на те причини, яких вона не знала. А тепер вона хоче зустрічі з вами. Причин я не знаю.
– Для чого ця розмова?
– Ви не повинні з нею зустрічатися. Якщо потрібні пояснення – для цього є телефон. Особисті контакти треба не просто обмежити – скасувати. Тимчасово. Поки я не дозволю. Поки не впевнюся, що з нею все гаразд.
– А що… не гаразд?
– Вона тісно спілкувалася з вами тривалий час. Тоді, коли Він керував вами і вашими снами. Далі пояснювати? – і, не даючи Анатолієві перетравити інформацію і поставити безліч непотрібних тепер запитань, Чирва сказав: – 3 Ольгою недобре, Толю. Просто-таки зле. Вона спілкувалася з вами.
Історію з пацюками і малюнками Гончаренко вислухав з явним подивом. Навіть після всього, що відкрилося за ці дні, він важко усвідомлював: ще два дні тому через нього в якийсь спосіб передавалася страхітлива руйнівна сила, ім’я якій – Страх. Хай навіть Анатолій прогнав його, але в Його полоні тепер не одна людина. Можливо, його дружина також.
– Як мені поводитися з нею? Зрозумійте, зараз відштовхувати Алю мені не хотілося б, адже все можна ще повернути… Ми разом… Я… – він затнувся, добираючи слова, водночас позбавлені патетики. – Вона потрібна мені… Завжди була потрібна, але тоді, тоді… Ви розумієте, про що я… Коротше, я пішов від неї, аби вберегти… Від себе… І від… від Нього… Тепер я розумію це…
– Гаразд, – Чирві хотілося поплескати розгубленого художника по плечу, як добрий і мудрий кіношний вчитель непутящого, але старанного учня, та стримався, передбачаючи реакцію дорослої людини на подібні вияви сентиментальності. – Добре, Толю, що до вас нарешті дійшло – ви рятуєте жінку від Нього. Уникайте різкостей, а ще – пояснень. Довго, та й вона навряд чи ось так, з ходу, зрозуміє. А зустрінуся з нею я, гаразд?
Відповіді, навіть якби така з’явилася в Анатолія Гончаренка, Чирві почути не довелося. До палати, сильно штовхнувши двері, не зайшов – заскочив Фідель Васильович. Від чіпкої уваги Чирви не вислизнуло секундне вагання – говорити при всіх чи тет-а-тет, – але завідувач рішуче відкинув їх.
– З жінкою горе! – вказівний палець не зовсім пристойно витягнувся в бік художника. – 3 його дружиною! Без чорта не обійшлося, ось що я скажу!
Всі питання Чирви перебило одне коротке:
– Жива?
– Перелом стегна і струс мозку. Як я про це дізнався – пояснити не беруся. Раптом дізнався – і все тут. Чомусь саме мені подзвонили і сказали про це, – Фідель важко дихав, буквально видихуючи фрази: – Вона їхала сюди, переходила вулицю і чекала на зелений сигнал. А потім, свідки кажуть, зірвалася і кинулася просто під мікроавтобус… маршрутку… Ви на це чекали, Степановичу?
Ольга старанно зачинилася зсередини, перевірила вікна і кватирки, увімкнула світло всюди, незважаючи на полудень за вікном, а в кімнаті, крім люстри, засвітила ще й настільну лампу, розташувавши її так, аби лампочка-«шістдесятка» освітлювала темний кут. Їй примарилася на якусь мить пацюча мордочка, але сніп світла прогнав її, навіть якщо вона там і була. Затишку ілюмінація не створювала, зате проганяла страх. Спробувати заснути…
Попередивши по телефону Сухову, що хворіє, і насилу вмовивши не зриватися і не їхати з купою ліків, Ольга лягла на софу і за звичкою закуталася в плед. Сон прийшов майже одразу.
Разом з ним з’явилися пацюки.
Цього разу їх було небагато, менше десятка. Звідки вони повилазили – не зрозуміло, просто виникли раптово на підлозі посеред кімнати. Ольгу немов паралізував вигляд сіреньких жирненьких звіринок. Ознак ворожості вони виявляти не поспішали, взагалі збоку здавалися мирними і навіть у чомусь милими домашніми тваринами. Спочатку вони просто бігали з кутка в куток, незграбно натикаючись одне на одне носами й боками. Один з них, великий і товстелезний, зосереджено вмивався передніми лапками, решта змушені були оббігати його, й Ользі навіть здалося, що хитре червоне вічко звіринки підморгнуло їй. Далі почало робитися щось незрозуміле: пацюки вишикувалися довкола найгрубішого нервовим колом, затиснувши зубами хвости одне одного, тепер Ольга могла їх порахувати – семеро, восьмий з поважним виглядом – посеред кола. Почалося щось на зразок пацючого хороводу, тварюки поводилися, немов у мультику, та, довкола якої всі звіринки дріботіли, ніби як помахала своєю… І раптом Ольга опинилася на підлозі, довкола неї зімкнулися кільцем не семеро, а вже два десятки гризунів, жирний ватажок – яка гидота! – примостився гордо в неї на животі і зосереджено тер лапками писок. Ногою вже вибиралася, дрібно перебираючи лапками, друга тварюка…
Ольга прокинулася з криком і сіла на софі. Роззирнулася. Все гаразд. Світло і спокійно, ніяких щурів. Вона обережно підвелася, пройшла на кухню і заварила собі кави. Спати хочеться дико, та в тому ж і річ – до жаху недалеко. Випити кави, так можна прогнати сон і підбадьоритися, навіть попрацювати трохи, стаття про нові фільми не завершена. Очі злипаються, навіть коли стоїш… Так коні засинають… До чого тут коні? Ольга потерла очі…
…і на плиті поряд із джезвою з'явилася злісна сіра звірина.
– Тікай! – Ольга махнула рукою, збиваючи джезву на підлогу, розливаючи її вміст. Неможливо. Ось так і їде в людей дах, громадянко Нечваль.
Повільно і дуже старанно Ольга витерла підлогу на кухні. Думка переключитися на прибирання квартири народилася несподівано. Геть подарований імпортний пилосос, усе вручну! Миття підлоги справді відволікало, потім настала черга посуду, чистого, але, як виявилося, не ідеально. На доведення тарілок, ложок, виделок, ополоників і каструль до майже дзеркального блиску пішов цілий флакон «Гали-Лимон». Ольга викинула його у відро, тут-таки виникла нова ідея. Упродовж наступної години все, що, на думку Ольги, належало до сміття, перекочувало до сміттєпроводу. Зачинивши двері, Ольга критично оглянула квартиру: годинник свідчить, що прибирання забрало майже три години. Втома накотилася миттю. Організм, змучений з ночі, вимагав відпочинку, як шахтарі – виплати заробітної платні.
Цього разу пацюки завітали не відразу. Ольга встигла навіть розпружитися уві сні, коли…
…з-під софи, просто перед її лицем, вигулькнув вусатий зубастий писок. Зуби заклацали… і Ольга прогнала від себе щура разом зі сном. Неможливо. Перед очима все пливло, голову потроху починав стискати больовий обруч, серце голосно калатало, гупало об грудну клітину. Найстрашніше – очі злипалися, повіки наче хто силою тягнув донизу. Варто було їй віддати себе у владу сну – і одразу пацюки вилазили звідусюди, сновигали по дивану, серванті, збивалися на купу-малу, а найбільші, розміром з доросле кошеня, терлися об її ноги. Ні! Хвицнувши ногами, Ольга знову перетнула кордон сну і реальності. Реальний світ залишався спокійним і знайомим. Сон уперто не здавав позицій. Разом з ним і його володарі – щурі.
Ольга перебралася в крісло, прийняла найбільш незручну позу, на яку виявилася здатна, і увімкнула телевізор, зробивши звук голосніше – зазвичай навіть під тихе бурмотіння «ящика» їй було нелегко заснути. В цей час панували нудні програми. Ольга вперто витріщалася на екран, змушуючи себе дивитися серіали, в результаті втомилася ще швидше і ще більше. Вжиті заходи не заважали і цього разу перетнути ту саму «нейтральну територію»…
…аби опинитися в компанії з гидким чорним щуром. Його Ольга вже бачила: велика тварюка, більша за типових пацюків, з не по-щурячому розумним, просто-таки людським поглядом. Вишкір зубів, привітальне махання лапкою, – зустріч давніх знайомих.
– Як життя, дорогенька? – паща не розтулялася, тварюка сиділа до Ольги боком, вмостившись на подушках, голос лунав незрозуміло звідки, і все ж таки говорив пацюк: – Скучала без мене?
Прокинутися неможливо. Ольга сильніше втиснулася в спинку крісла, згорнувшись у клубок. Слова застрягли в горлі.
– Зараз ящик подивимося.
Телевізор не працював, хоч Ольга й не думала його вимикати. Лапка – Боже, які кігті! – лягла на пульт, кігтик натиснув кнопку. Екран спалахнув, з'явився пацюк. Тварюки розважалися.
– Усім хвостатим привіт! – пацюк-диктор з рожевим бантиком на шиї помахав з екрана лапкою. – Починаємо останні щурячі новини! Сьогодні у вечірній програмі!
Замиготіли, змінюючи один одного, кадри-анонси, а пискляво-скрипучий голосок коментував:
– Придумано новий спосіб боротьби з щуроловками. У Харкові підвальні щурі з'їли кота-щуромора. Боротьба з виробниками щурячої отрути: гриземо ізоляцію і проводку. Пам'ятник Пацюкові в Індії.
Навіть для кошмарного сну це видавалося надто неймовірним. Знадобилися зусилля, аби відвернутися від екрана. Довкола крісла вже зібралися пацюки, пацючиська, пацючата. Немов відчувши рух, вони разом повернули голови, десятки – чи мільйони? – пар щурячих очиць поглянули на Ольгу, а потім знову втупилися в екран.
– Що будемо дивитися? – чорна тварюка говорила з Ольгою майже дружньо, так, як змоклому під дощем пропонують свіжу холодну воду в брудному кухлі. Кігтик надавив на кнопку пульта, перемикаючи канали. Від побаченого Ольгу ледь не знудило: на величезній купі сміття сновигали бридкі хвостаті тварюки, їхні щелепи працювали невпинно, хрумкіт, з яким гострі зубки перемелювали їжу, різав вуха.
– Чемпіонат з ненажерства. Хто стомиться жерти останнім, той отримає суперприз – живе курча! – чорний пацюк відверто насолоджувався видовищем. – Треба бачити, як переможець смачно перегризе м'якеньке курчаче горло! Кров, тепла кров бризкає в різні боки, тече по шиї, капає на землю…
Вирватися з кошмару Ольга й далі не могла, як і рухатися чи кричати. Наступний канал.
– Найдовший хвіст належить…
Звук несподівано зник. Чорний пацюк сидів у Ольги на колінах, тварюка навіть виросла трохи, стала розміром з ангорську кішку.
– Ти ще не те побачиш, погань! – паща була трохи роззявленою, але щелепи не рухалися, звуки йшли, здавалося, з нутра. – Ти влізла сюди сама, так що вибирай, де лишишся! Там тобі спокійно вже не буде! Не буде!
Ольга відчула – як і минулого разу, – тонкий зашморг на шиї затягується, але звідкись знайшлися сили, вона закричала…
… і прокинулася, у кріслі, перед увімкненим телевізором, з екрана розпачливо ридала якась красуня на грудях чистенького дядька з бакенбардами. Першою думкою було вирубати огидний ящик, та замість цього Ольга зробила звук, а разом з ним і ридання, голоснішим і кілька хвилин сиділа мовчки, звикаючись з новим відчуттям: наче витягнула шию із зашморгу. Обережно, дивлячись під ноги, вона сповзла з крісла і пройшла до ванної. Від побаченого в дзеркалі тілом Ольги пробігли дрижаки.
Шию обперізував свіжий червоний слід від тонкого зашморгу.
Спокійно. Вона помацала слід пальцями, покрутила головою, роздивляючись з усіх боків і намагаючись знайти розумне пояснення його появі. Дзвонити Романові чи дивному старому? Зараз не хочеться нікого бачити. Поспати, і все минеться. На думці про сон Ольга знову здригнулася, але вона ще не досить виснажена, аби не розуміти: боротьба зі сном ні до чого доброго не призведе, вона ще більше втратить на силі, а сила потрібна, як ніколи. Колись, зібравшись на силі, вона пережила кризу і вийшла з жахливого як на жінку – згадувати не хочеться! – запою, не кожному чоловікові таке під силу. Жінки сильніші, сильніші, сильніші…
Ольга раптом відчула, що засинає навстоячки. Ще чого бракувало: гепнутися об край ванни головою. Вона рішуче повернулася до кімнати, знайшла в ящику стола аптечку, в аптечці – снодійне, не те, підсунуте Суховою, на основі якихось рослинних препаратів, а таблетки, які глушать моментально, хімія. Зараз їй потрібне саме це. Анатолій Гончаренко теж глушив себе таблетками, тільки він ховався від людей, чого вона, Ольга Нечваль, робити не збирається. Вона ж знає, що робиться з нею… чи в ній… Відіспиться – і до бою! Більше таблеток заковтнути треба, ось так, ще, ще… Десь там горілка лишалася, запити б для прискорення ефекту…
За півгодини Ольга міцно спала в освітленій кімнаті з увімкненим телевізором. Небезпечно міцно.
Чирва не знімав слухавку, значить, його вдома нема. Фіделя теж не було на місці. Роман у глибині душі підозрював, що ці двоє десь разом, більше того – відчував недобре. Нічого дивного в цих відчуттях, але зриватися і розшукувати їх, з’ясовувати щось саме тепер, цієї миті Роман не мав ні бажання, ні сил. Тільки вдома він відчув, як вимучив його сьогоднішній довжелезний день. Він просто неспроможний сприймати інформацію, отож колегам від нього користі мало, практично ніякої.
Спроби добитися до Ольги теж не принесли успіху: на тому кінці дроту не брали слухавку. Спочатку це схвилювало, але потім Роман, зішкрібаючи докупи рештки логічного мислення, дійшов простого висновку: жінці з горою стало сьогоднішнього дня, вона відімкнула телефон і відсипається.
Чирва порадив їй снодійне, так легше буде заснути. Йому самому, між іншим, передрімати теж не завадить.
Роман не знав, скільки часу вдалося поспати. Так само не міг зрозуміти, яка сила змусила його раптово скочити з дивана. Поки він збирався з думками, ноги самі несли його до вхідних дверей. Ззовні хтось шкрібся. Роман здивувався небажанню просто подзвонити, але руки мимохіть вовтузилися із замком. Двері прочинилися, і щось велике й темне стрибнуло на Романа.
Оговтався він швидко і побачив себе посеред кімнати, а навпроти дибки стояла чорна німецька вівчарка, потім він угледів її хазяїна. Той стояв, широко розвівши ноги, повідок, напнутий, мов струна, намотано на могутню руку. Вранішній голомозий квадратнопикий браток широко шкірився, але цього разу всі зуби зблискували золотими фіксами. Повен рот золота.
– Стій, де стоїш, сучара! Собаку пущу!
Дивно, всі слова застрягли в горлі, та й саме горло, як і тіло, стискав ганебний страх. Здається, його можна було помацати.
– Думав, не знайду? – гість ледь послабив повідок, і собака тепер стояв під кутом до нього. – Бичара долбаний, кого кидонути захотєл?
Очі. Десь зовсім недавно Роман уже бачив ці очі, точніше, такий вираз очей. Вранці браток витріщався на нього тупим лютим поглядом, а тут було щось інше: розумна холодна ненависть.
– З тобою, падла, я ще розберуся. Не до тебе поки, твоє щастя, – він знову послабив повідок, собака вже вільно стояв на підлозі, з роззявленої пащі капала слина. – Подружку спасай, біда з подружкою. Копита відкине, якщо жопу свою не піднімеш.
Про що він? Роман відзначив: він стоїть і боїться.
– Не стій! Помогти? – повідок теліпався в його руці зовсім вільно: – Фас, Маркіз!
Вівчарка знову стрибнула, гострозуба паща неслася Романові в лице…
… і він прокинувся тепер уже насправді, махаючи руками. Горілчаний перегар стійко тримався в повітрі. Годинник показував початок сьомої вечора.
Рятуй подружку… Ольга не відповідала, а даремно таке попередження уві сні – в Його сні! – не прийде. Роман набирав номер Ольги і довго слухав гудки, повторюючи голосним шепотом: «Візьми, візьми, візьми, візьми, чорт!» У Чирви теж глухо, Фіделя ще не було вдома, а телефон кабінету так само вперто мовчав. Ольго, що з тобою? І що з нами всіма?
Роман поспіхом одягнувся. Біля дверей на мить затримався, прочинив обережно, очікуючи собачого стрибка, та нічого не сталося. Побиту машину він таки загнав у ремонт, все одно їздити на ній зараз поки що небезпечно, тому кинувся голосувати. Сів у першу-ліпшу машину, яка зупинилася, не торгувався, бо навіть не почув названої суми.
– Хоча б закусив, – скривився водій. Роман промовчав, думаючи зовсім про інше. Коли вони вже під’їхали, він побачив її вікна. Яскраво освітлені. Кухня і кімната.
Спочатку він довго давив на кнопку дзвінка, потім барабанив у двері кулаками, ногами, нарешті закричав: «Відчини! Олю, відчини!» З сусідніх дверей визирнула сердита бабця в потертому махровому халаті.
– Е, я міліцію покличу!
– Клич! Я не жартую – там щось сталося! Біда там, тьотю!
– Буде тобі зараз біда, якщо не підеш!
– Та клич свою міліцію!
Ось тепер бабця точно побігла до телефону. Роман, стукнувши в двері ще кілька разів, нарешті зважився і, розбігшись, налетів на них всією масою. Раніше він ніколи не вивалював зачинених дверей, сильно забив праве плече, але спроб не припинив, і з четвертої домігся результату – двері злетіли з завісів, він незграбно впав до квартири.
– Олю! Олю! Олю-у-у!
Алкогольні пари туманили голову. Такий дух стояв у квартирі Романового дядька, міського самогонника у третьому коліні.
– Олю! Ти де?
Вона лежала на софі і, здавалося, не дихала. Роман упізнав упаковку з-під снодійного, побачив порожню пляшку з-під горілки, склянка валялася на підлозі. Він нахилився, сильно поторсав жінку за плече. Жодної реакції. Дихання майже не чути. Роман перевернув її на спину. Очі заплющені, обличчя бліде. Він розчахнув халат на грудях, під ним блиснула комбінація, він рвонув її, здираючи разом і ліфчик, приклав вухо до грудей. Серце давало слабенькі поштовхи. Пульс ледь можна намацати. Поки що жива, поки що жива, поки що…
– Стояти! Не рухатися! Міліція!
Не збираючись підкорятися, навіть не реагуючи на накази, Роман повернувся – і тут-таки кулак молодого сержантика в’їхав йому в обличчя. На ногах утриматися не вдалося, він упав, але відразу ж сів, спираючись об софу, сильні руки вправним рухом кинули його на підлогу обличчям униз, заламали руки, клацнули на зап’ястях браслети, кров цівочкою потекла з розбитого носа. Коли його знову повернули, Роман побачив наведену на себе зброю і здивувався. Не тому, що виявився настільки небезпечним для міліцейського наряду, а тому, що геть не боїться. Є важливіші страхи і важливіші справи.
– Чого витріщились? «Швидку» скоріше, помре ж людина, «швидку» давайте, ну!