Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– Піде, – посмішка на нього не діяла, та Ольга все ж таки й далі підбадьорювала хлопця. – Будьмо знайомі.

Вона заклично піднесла кухля. З глухим стуком її «кошеня» торкнулося синього «Ігоря». Господар зробив великий ковток, лиш дивом не захлинувся.

Ольга знала, як почати розмову. Знала, що їй потрібно. Але Ігор Сєдих трохи збив її з пантелику. В такій ситуації запитувати мусить він, інакше розмова довго не склеїться. Ні, його явно треба здати Суховій, пропадає ж симпатичний мужчинка…

– Мабуть, час поговорити, – Ігор м’яв пальцями цигарку. Ольга мовчала, і запитання нарешті народилося: – Що ви хочете почути?

– Сама не знаю, – це було чистою правдою. – Родина Гончаренка жила в сусідній квартирі. Виїхали вони, коли я не помиляюся, дванадцять років тому. Надія Дмитрівна Гончаренко десять років тому наклала на себе руки. Через два роки так само пішла з життя Наталя Гончаренко. Кілька днів тому намагався накласти на себе руки Анатолій Гончаренко. Зараз він у безпеці, але ночами не може нормально спати, – вона ковтнула ще вина. – Він узагалі не може спати. Йому сняться кошмари. Він кричить мало не на всю лікарню. Просто так доросла людина не репетуватиме уві сні. Він переляканий чимось, дуже сильно і дуже давно. Думаю, почалося все з дитинства. А минуло воно з вами по сусідству. Може, я стріляю навмання, прийшовши сюди. Але я хочу розібратися, що відбувається. Можете – допоможіть.

Можливо, вона захопилася власною промовою, навіть не дивилася на співрозмовника. Закінчивши, вона звернула увагу, як раптом змінився вираз його обличчя. Ігор Сєдих виглядав тепер не просто старшим за свої роки. Він нагадав Ользі бачені багато разів кадри різних воєнних фільмів. Так виглядають фронтовики. Точніше, актори, які грають солдатів, що повернулися з фронту. Те, що сталося з виразом обличчя Ігоря, інакше як маскою назвати було не можна. Одначе таку маску надягають не з власної волі. Як чорну пов’язку на почесну варту біля труни, як темні окуляри сліпому, як жалобну удовину хустку. Зміна трохи налякала Ольгу, вона спробувала відволіктися від розглядання господаря, потягнулася за новою цигаркою. Ігор одразу ж підніс вогню, цього разу рухи його були впевненими.

– Для чого вам це треба? Ви йому хто?

– Хочу розібратися. Знайти причину. Надто багато фактів у цій історії виглядають закономірними. Самогубства, скажімо… Він – талановитий художник, – вона свідомо ігнорувала другу половину запитання.

Ігор Сєдих постукав цигаркою, як олівцем, об білу поверхню столу.

– Рано чи пізно хтось на зразок вас мусив з’явитися, – тепер від недотепи, котрий зустрів її на порозі, не залишилося й сліду. Ольга вже не могла збагнути, який же господар насправді.

– Що ви хочете сказати?

– Те, що сказав. Теж хочу зрозуміти, що відбувається, – він, без сумніву, говорив про щось своє, дуже інтимне. – Тільки розгадку я шукаю ті самі дванадцять років, про які ви тут згадували. Ну, може трохи менше, тоді я був у віці, коли не замислюєшся особливо…

– Розгадку – чого?

Ігор підвівся. Кухоль з недопитим вином він з руки не випускав.

– Вам не зі мною говорити треба. Ходімте.

Встаючи з-за столу, Ольга теж прихопила з собою кухоль.

Кімната була напівтемною. Штори тут, скоріше за все, нечасто розсувалися. І навіть при такому освітленні Ольга помітила: в кімнаті багато ікон. На стінах, на полицях заскленої шафи, над головою жінки, що лежала на канапі. Побачивши гостю, жінка спробувала підвестися, Ігор квапливо поклав їй під спину подушки, аби вона могла сидіти. Напівтемрява все ж дозволяла побачити її хворобливу худорлявість, стомлене обличчя і при всьому – акуратно зачесане волосся – хвора намагалася стежити за собою.

– Моя мама. Віра Григорівна. Хворіє приблизно двічі на рік. Відтоді як наші сусіди Гончаренки виїхали звідси, – лаконічно пояснив Ігор. – На що вона хвора – важко сказати. Скаржиться то на серце, то на головний біль, то на болі в шлунку. Видужує так само несподівано, як і починає хворіти.

– Що сталося, Ігорку? – жінці важко було з ходу зрозуміти ситуацію.

– Це – журналістка. Вона сама тобі скаже, – тепер він немов пробачався. – Мама просто краще все знає, я тоді таким же малим був, як і Толик.

Ольга повторила невеличкий монолог, заготовлений звечора і промовлений не так давно на кухні. Віра Григорівна зітхнула.

– Про Надю я чула. Діти… Бідолашна сім’я, щось мусило статися. Ігорку, принеси водички. Присядьте, дівчино.

Ігор, мало не зваливши стілець, вийшов на кухню. Ольга присіла на вільний, підсунула його ближче до хворої.

– Ви з сином загадками говорите.

– Після Гончаренків у нас сусіди мінялися п’ять разів. Жити там чомусь не міг ніхто. А квартира непогана. Три кімнати, поліпшене планування. Район непоганий, метро поруч, ну як, одну зупинку пройти. Останні господарі її здають. Квартиранти – народ не перебірливий. Та й то Ігор каже – частенько постояльці міняються.

Повернувся син з пляшкою мінералки і великою, на півлітра, чашкою. Віра Григорівна кивком подякувала, пляшку поставила біля себе, воду з чашки випила маленькими ковтками. Чашку примостила біля пляшки, тильним боком худої долоні витерла губи.

– Ви шукаєте якихось відповідей, пояснень. Ми з сином – також. Усе це, – жінка слабким жестом обвела іконостас, – єдиний логічний крок з мого боку. Ще священика кликали, хоча Ігор був проти. Але… три роки тому він без усякої причини зашпортався на сходах і котився до першого поверху. Зламав ключицю, отак. Він не пив, слизькими сходинки не були, ніхто не штовхав його ззаду.

Хвора випила ще води. Ольга зручніше вмостилася на стільці.

– Ви спілкувалися з сусідом? Ну, з цим, чоловіком Надії… Другим…

– Чому ви раптом запитали про нього?

Ольга могла заприсягнутися будь-чим – співбесідниця здригнулася. В кожному разі голос виказав неприємні відчуття, що накотили раптово: хворим складніше грати, придурюватися і приховувати емоції.

– Я чула, він умів налякати людину.

Щось сталося. Ольга не могла пояснити чи описати це, але – повітря стало важчим, кімната немов гойднулася, лампадки під іконами на мить спалахнули яскравіше, їй здалося, звичайно, але яскравіше за електричні лампочки, а потім, знову на мить, стало зовсім темно. І рука, що стискала кухоль, відчула легеньке тепло. Ольга опустила очі. Малюнок на боці кухля блиснув рожевим світлом… Замість смішного котеняти їй підморгнув правим оком бридкий…

– А-А-А-А!

Знову півтемрява кімнати, знову лампадки, але це – світло, слабеньке, мляве, проте світло. Кухоль валявся на підлозі, рештки вина розтеклися по килиму, сама Ольга опинилася в кутку. Мати й син перелякано витріщилися на неї. І ще якийсь звук… Він посилився, робився гучнішим і гучнішим… Нарешті до Ольги дійшло – це кричить вона. Ігор уже тримав її за руку, ледь стискаючи. Дивно – допомогло.

– Ви… ви налякали нас, – перед нею знову був сором’язливий школярик. – Що сталося?

– Вибачте, – Ольга ковтнула слину. – Вибачте… Мені здалося… привиділося… На кухлі… Пацюк…

Ігор підняв предмет, що перелякав гостю.

– Кошеня. Дивіться.

– Ні! – Ольга сахнулася, тісніше притислася до стінки. – Заберіть її! Бога ради! Я прошу! Заберіть!

Ігор знизав плечима і вийшов з кухлем. Ользі стало дико соромно, вона обсмикнула светр. Жінка на ліжку уважно вивчала її.

– Ще раз пробачте. Щось найшло… Я піду…

– Тепер ви нікуди не підете, дівчино, – голос господині явно зміцнів. – Сідайте ближче. Нам є про що поговорити.

Ольга слухняно зайняла своє місце. Повернувся Ігор, щільно причинив двері, турботливо поправив подушки, зручно вмощуючи матір, примостився на край канапи.

– Зі мною таке часто буває. Навіть коли не хворію невідомо на що, – Віра Григорівна ледь прикрила повіки, так їй, мабуть, легше говорити. – Зазвичай мене щось лякає. Сина теж, але рідше. Якось він прийняв телефонний дріт за змію.

– Ага, я боюсь цих гадів!

– Він так сахнувся убік, що вдарився головою об стінку. Можна ще згадати… Просто почалися ці, гм, неприємності після того, як Він помер і Його поховали.

– Він – хто?

– Ви щойно запитали. І відчули результат. Я жену від себе навіть думку про цю людину. Він був нашим сусідом, але з мене вистачило однієї зустрічі з ним віч-на-віч, аби намагатися уникати подальших. Будете сміятися – ані я, ані син не знаємо його імені і не хочемо, якщо чесно. Я можу уявити стан людей, котрі спілкувалися з Ним постійно.

Ольга боялася навіть дихнути, а монотонний голос вів далі:

– Першого чоловіка своєї сусідки я не знала. Коли ми вселялися, вона була вже сама з дітьми, мала якісь пільги на житлову площу. Потім з’явився Він. Звичайно, всі ми цікаві, тим більше коли йдеться про нову людину за стіною. Не подумайте, я не шпигувала, своїх он турбот вистачало, – кивок голови в бік принишклого сина. – Самі без батька, розумієте… Та це вам не цікаво… Отже, я стикалася з сусідом на сходах. Спочатку він просто ходив, потім якось уранці вийшов з Ніниної квартири. Пізніше частіше стали отак зустрічатися, я віталася. Він мовчки кивав. Слова від нього не чула…

Жінка витерла тильним боком долоні лоба. Ольга звернула увагу: говорити їй ставало чимдалі важче, паузи для передиху ставали частішими. Але вона вперто вела далі, це явно приносило їй незрозуміле полегшення, а ще вона хотіла викласти нарешті все разом, увесь тягар багатьох років.

– Ніна кілька разів обмовлялася, що це її новий чоловік. Чоловік і чоловік, слава Богу, влаштувала жінка своє життя, хіба легко самій з двома дітьми? Тут з одним… Гаразд, знову я про своє… Не знаю, скільки часу минуло, але я відчула недобре. Спочатку голоси гучні за стіною, потім – крики, лайка… Діти плакали, тут жінка не помилиться, повірте мені. Дітей у вас немає? Будуть – побачите. Скоро це стало повторюватися щовечора. Що там творилося – не знаю і не хочу. Ніна уникала сусідів, ховала обличчя при випадкових зустрічах. Вона… як би краще вам пояснити… танула просто, ось як свічка згоряє. Діти теж перестали у дворі гратися. Наталка, старша, на весь двір реготати могла – а тут геть принишкла. У вікно бачила, з Толиком за руку в школу йшли. Назад теж. Раніше не помічалося за ними такого, дівчинка сама по собі, хлопчик теж… І рухалися якось дивно, мов ляльки механічні, – Віра Григорівна випила ще води. – Сухо в роті, противно. Отже, думала я, думала і так собі надумала: моя справа, не моя – щось нечисто. Спробувала з Ніною перебалакати, вона від мене в прямому розумінні втекла. І я здуру пішла до дільничного. Недобре щось у Гончаренків. З’явився цей новий чоловік – мов підмінили сусідів. Він їх там бити може, мужик здоровий. Ви влада, мовляв, то й пильнуйте.

Рипнув стілець, Ольга здригнулася. Та хвору вже нічого не могло відволікти.

– Він чатував на мене через два дні. Пізнього вечора. Була осінь, дощило, я того дня забула парасолю і поспішала додому. Забігла до під’їзду і наштовхнулася на Нього. Він заступив мені шлях між першим та другим поверхами. Як зараз пам’ятаю, світла на сходах чомусь не було, хоча напередодні скидалися на лампочки. Мабуть, крав хтось. Я ще не зрозуміла, що він чекає саме на мене, навіть не впізнала його в темряві, подумала – спускається хтось, і вирішила пропустити. Але Він якось так повернувся, потім посунув на мене – і затис у кутку, між стіною та сміттєпроводом.

Чи Ользі ввижалося, чи свічки знову почали тьмяніти. Раптом стало задушливо, вона розстебнула два верхні ґудзики на блузці, а коли пальці лягли на третій, перехопила швидкий погляд Ігоря. «Мужики завжди мужики. Гола баба навіть мертвому йому баньки не стулить», – майнув у голові зовсім недоречний зараз жарт Сухової.

– За вікном горів ліхтар, світло відбивалося на його обличчі. Вперше я бачила його так зблизька, майже впритул. Але спочатку не обличчя – мене обдало жахливим, просто пекельним якимось перегаром, якщо можна припустити подібне порівняння. Чоловік навис наді мною, і я змушена була підняти голову, хоча завжди сусіда мені здавався не надто високим. Мені здалося, що очі його світилися в темряві маленькими червоними вогниками. Коротка стрижка лише підкреслювала дивну форму голови, – жінка спробувала жестами окреслити її. – Щось було в ній від великої тварини. Кого він мені нагадав – тепер не пам’ятаю. Він важко дихав, навіть при такому освітленні я помітила, як роздуваються могутні ніздрі. Переді мною стояло розгніване страховисько в людській подобі. Інакше не скажеш. Я чекала крику, але заговорив Він напрочуд тихо: «Значить, родина вам наша заважає?» Я тільки й могла, що похитати головою. «Не заважає. Чому тоді не в свої справи лізеш, сусідко?» Цього разу вичавила: «Н-ні… н-не думала навіть…». «І далі зовсім думати не хочеться, правда?» Тут до мене дійшло: краще мовчати. Він нахилився ще нижче, дихання стало зовсім жахливим. «Для чого ж, сусідко, міліцію кликати, якщо до чужих родинних проблем тобі немає ніякого діла? Чи не ти лягавого гукнула?» Він задихав частіше, мені стало зовсім погано. «Ти чи не ти?» «Я». «Для чого, раз немає діла до чужих проблем? Ми, як сусіди, вам заважаємо? Стукаємо в стіну, музика після одинадцятої?» «Н-ні». «Для чого тоді лізти в чужі справи? На якого хріна, ти, сучка дохла?» Це стьобнуло мене по вухах боляче, а те, що Він не підвищував голосу, остаточно налякало. Якби Він почав мене вбивати, я б не опиралася. «Ми зрозуміли одне одного, сусідко?» Я закивала головою, все ще очікуючи принаймні удару. «Ніхто нікому не заважає, нормальне життя. Так?» Я не переставала кивати. Від частоти кивань голова запаморочилася, перед очима забігали барвисті зірочки. І якось одразу він зник. За мить я вже чула над собою його важкі кроки. Сама йти не могла, сповзла по стінці на підлогу і просиділа біля смітника майже півгодини.

Вона замовкла, аби вкотре ковтнути води.

– Як опинилася вдома – не пригадую. Отямилася в цій кімнаті, сина налякала. Назавтра цілий день лежала, мучив головний біль. Потім минулося. Самі розумієте, сусіди мене більше не цікавили. Я навіть помітила: щойно подумаю про них – голову обручем стискає. Досі те ж саме, – на її обличчі відбився біль. – Потім Його поховали, теж дивна історія… Міліція, допити, запитання… Як жили, чи не було скандалів, все таке інше. Наче отруївся Він, випив гидоти якоїсь. Ходили чутки, нібито Йому допомогли… Тільки не знаю я нічого, і знати не хочу. Так і міліції заявила. А потім Гончаренки виїхали. Якось поміняли квартиру. Це зараз просто, а тоді такі проблеми – ну їх к бісу! Потім я почала хворіти регулярно. Все інше, про квартиру їхню, я вже казала.

Жінка зітхнула і заплющила очі.

– Це вам допоможе? – Ігор знову поправив окуляри на переніссі.

Відповіді не було. Якесь шосте відчуття підказувало Ользі, що умови задачі розгадані. І тепер треба поквапитися.

Щурі. Вони десь поряд.

Чирва запитав утретє, але Гончаренко тільки скреготів зубами і лаявся. Романові та Фіделю Васильовичу цей дивний діалог остобісів. Нарешті Чирва махнув рукою.

– Гаразд, хай заспокоїться. Все одно без його пояснень нікуди не просунемося.

Трійця вийшла з палати, Роман, виходячи останнім, щільно причинив за собою двері. Побачивши незадоволеного завідувача, цікаві хворі швидко розійшлися по палатах. Медсестри перешіптувалися біля вікна і відверто зиркали на старого з «хвостиком».

– Слухайте мене і не перебивайте, – Чирва говорив тихо, голос був схвильованим. – Роман знає мене давно. Ви, Фіделю, знайомі з Романом. Ви можете йому довіряти?

Фідель Васильович нічого не зрозумів, але ствердно кивнув.

– Можу я вважати, що коли Роман вірить мені, а ви – Романові, то ви готові довіряти також мені?

Знову кивок, хоча й після паузи.

– Чудово. Як я переконався, часу в нас не так багато. Художник уперто не розкриває нам своїх таємниць. Його можна розговорити, але на це підуть тижні, якщо не місяці. А ситуація настільки серйозна, що зволікати не можна. Тому, якщо ви обидва мені довіряєте, я ризикну у вашій присутності форсувати події. Попереджаю: без спеціального дозволу ці методи незаконні. І якщо у мене щось не вийде, Анатолій Гончаренко може стати калікою. Не у фізичному розумінні, руки-ноги я ламати йому зовсім не збираюся. Розпеченим залізом припалювати – теж. У нього може остаточно повернутися ось тут, – Чирва постукав себе вказівним пальцем по лобі.

– Що ви хочете робити? – Роман теж перейшов на шепіт, він здогадувався про методи Чирви, але хотів почути від нього самого.

– Гіпноз.

Фідель Васильович прикусив краєчок нижньої губи.

– З цим справді жарти погані.

– Відповідь мені потрібна зараз, колеги, – Роман розкрив було рота, та Чирва випередив його. – Якщо ви почнете заперечувати, мені буде важче працювати. Але я боюся, що ситуація з цими нічними кошмарами значно серйозніша, ніж може уявити собі нормальна людина. Померти Анатолієві не дадугь, а жити нормально він не зможе.

– Хто не дасть? – Фіделя насторожувало, що Чирва говорив загадками.

– Пізніше про це. Ви зі мною чи ні?

Лікарі самі від себе не чекали, що дадуть ствердну відповідь дуетом. Їхнє дружнє і голосне «так» змусило медсестер разом подивитися в їхній бік. Чирва посміхнувся підбадьорливо.

– Дякую. Тепер – мовчати, дивитися і слухати. Будь-який звук чи рух, навіть випадковий, може завадити мені і вирвати пацієнта з гіпнотичного стану, чого робити зовсім не бажано. Навіть краще буде, якщо один з вас стане за дверима. Цікавих ганяти.

Фідель Васильович підняв руку, мов школяр, готовий відповідати урок.

– Гаразд. Ходімо, Ромо.

Анатолій лежав, повернувшись обличчям до стіни. Чирва присунув табуретку ближче до ліжка, сів. Ващенко примостився в нього за спиною. Старий розстебнув комір сорочки і зняв з шиї ланцюжок з срібним хрестиком.

Пальці міцно стиснули край ланцюжка, рука ледь піднялася. Стало враз напрочуд тихо, і голос Чирви зазвучав незвично лунко:

– Поверніться до мене, Толю.

– Ідіть ви всі на хер!

– Не треба лаятися, Толю. Просто поверніться і подивіться на мене. Нічого не треба говорити – тільки подивіться сюди, і все.

Спокійний тон подіяв на агресивного Гончаренка. Він знехотя, наче роблячи послугу зануді, повернувся на спину.

– Чого вам від мене…

– Не треба голосно розмовляти. Просто подивіться на мене. Ось так, – їхні очі зустрілися. – А тепер стежте за хрестиком, поки я рахуватиму до десяти. Коли скажу «десять», ви можете відповідати на мої запитання спокійно.

Рука ворухнула ланцюжок. Хрестик маятником гойднувся праворуч.

– Один, – хрестик ліворуч, – два, – праворуч, – три, – ліворуч, – чотири, – праворуч…

На відліку «п’ять» Гончаренко вже не зводив з хрестика очей. На відліку «сім» він сів, торс подався вперед. На відліку «десять» хрестик завмер, рука повільно опустилася. В очах Анатолія з’явився новий вираз. Він дивився перед собою, але точно нічого не бачив.

– Ви чуєте мене, Толю?

– Так, – його голос змінився, звучав, мов з глибокого колодязя.

– Добре. Хто ви?

– Мене звуть Толик Гончаренко.

– Добре, Толю. Тепер скажіть мені, що вас непокоїть.

– Він. Він повернувся.

– Говоріть, я слухаю. Хто він? Що йому треба?

І Анатолій Гончаренко заговорив.

Сторонній міг прийняти Ольгу за ненормальну: молода жінка в розстебнутому плащі стоїть на краю тротуару і махає руками, мов млин крилами. Нарешті одна машина загальмувала. З-під коліс бризнув брудний фонтанчик, плащ вкрився дрібними чорними цяточками. Ольга, не звертаючи уваги на зіпсований плащ, чого ніколи не допустила б раніше, рвонула передні дверцята і просто впала в салон.

Водій запитально подивися на дивну пасажирку. Ольга, в свою чергу, витріщилася на нього. Обоє мовчали.

– Ну, поїхали! – Ольга не витримала першою.

– Куди?

Вона махнула рукою кудись перед собою.

– Так діла не буде, красуне.

– Чого? Поїхали, швидше! Ну! – і враз до неї дійшло, чого домагається водій. – До лікарні треба!

– Я так і зрозумів! У Павловку?

– Чому? – Ользі ніколи було оцінювати жарт, вона назвала адресу.

Коли вони під’їхали, Ольга тицьнула, не дивлячись, якусь купюру і вистрибнула, з силою хряснувши дверцятами. Багато чи мало вона дала, зараз не мало значення. Важко дихаючи, вона забігла в приміщення і, стрибаючи через три сходинки, не чекаючи постійно зайнятого ліфта, останнім марш-ривком подолала шість сходових маршів. Їй щось кричали, та вона не поверталася і не стишувала бігу. Двері у відділення вона протаранила, тицьнулася було до кабінету завідувача, але там було зачинено. Біля дверей потрібної палати вона потрапила просто в обійми Фіделя Васильовича. Вона хотіла крикнути, та сильна долоня раптом міцно затиснула їй рота, а вільна рука лещатами стисла стан.

Майже відразу з палати визирнув Роман, кивком запрошуючи зайти. Лещата послабилися, долоня звільнила рота, і Ольгу заштовхнули всередину, двері за нею й за Фіделем одразу ж зачинили.

– Я знаю! Чоловіки, я все зрозуміла!

– Чудово. Тільки спочатку присядемо, дівчино.

Говорив з нею незнайомий, невисокий на зріст літній чоловік з нехарактерним для людей його віку хвостиком на потилиці. Ольга не знала його, їй хотілося поділитися відкриттям з Романом негайно, але психіатр, поклавши ззаду руки їй на плечі, змусив опуститися на табуретку.

Гончаренко сидів на ліжку, звісивши ноги, і нерозуміюче дивився на людей, що зібралися довкола нього. Ольга відчула: щось сталося. І пов’язано це з появою незнайомого старого.

– Ну, як? – у короткому запитанні Фіделя Васильовича вчувалася тривога.

– Оля могла все зіпсувати. Якби ти її не втримав…

– Що зіпсувати? Е-е, люди, що у вас тут діється? – Оля закрутила головою, переводячи погляд по черзі на кожного з чоловіків. – Я зрозуміла все!

– Дуже добре, – сивий незнайомець, судячи з усього, з якоїсь причини встиг стати головним у цій палаті і в цьому товаристві, говорив спокійно, дивився пронизливим поглядом. – Я сам хотів би знати все, та мені не дано. Не дивіться так на мене, жартую. Ви, як я розумію, Ольга Нечваль. Наш головний біль – ваша заслуга, правда?

– Ви… про що? Який біль?

– Заспокойтеся. Мене звуть Павло Степанович. І якби ви не допомогли витягти нашого пацієнта, – кивок у бік мовчазного Гончаренка, – з того світу, ми б усі не перезнайомилися, і проблеми, пов’язані з нічними кошмарами, нас би не поєднали.

– Це в Анатолія з дитинства! – Ольга не могла далі вислуховувати зовсім незрозумілі їй промови.

– Цілком правильно, – тон старого насторожив Ольгу, та зупинятися вона не хотіла, слова, звернені в першу чергу до художника, полилися з неї сумбурним потоком:

– У вас був вітчим. Я знайшла вашого класного керівника, сусідів. Думаю, вітчим тероризував вашу родину. Матір, сестру, вас. Як і що – подробиць не знаю. Тільки це сильно позначилось на дитячій психіці. І щось, пов’язане з дитинством, не дає спокою досі. Мати й сестра ваші вже пішли. Відчуваю, їхні смерті також пов’язані з тими обставинами. Колишня ваша сусідка тяжко хворіє, вона теж спілкувалася з вашим вітчимом. І відбувається щось, чого ніхто не може второпати, – вона перевела подих і запитала голосніше, нахилившись ближче до Анатолія: – Що це, Толю?

Замість нього знову заговорив Чирва:

– Ви молодець, Олю. Вітчим приходить до нього уві сні. Спочатку він не давав спати матері. За нею була сестра. Тепер – Толик. Але це набагато серйозніше за звичайні дитячі комплекси, страхи і травми. Це – не просто нічний кошмар.

І Роман, котрий чув, що говорив Гончаренко під гіпнозом, і Ольга, котрій вдалося розкопати важку історію його родини, і Фідель Васильович, який взагалі нічого не розумів, – усі в очікуванні подивилися на Чирву. Він повів далі:

– Знаємо ми ще далеко не все. Не хочу вас лякати, але якщо це те, про що я думаю, і ми не вживемо заходів, Анатолію насправді краще померти. Для загальної безпеки, і нашої з вами передовсім.

Тепер усі повернулися до художника. Він так само сидів, звісивши худі руки між коліньми і опустивши голову.

– Ми вже знаємо багато що, Толю. І решта того, що ви нам розкажете, не вийде за межі цієї палати. Ми хочемо врятувати не лише вас, себе, а й усіх, хто…

– Я вже намагався, – перебив Чирву Гончаренко. – Вдруге у вас нічого не вийде, – він підвів голову, очі недобре блиснули. – Я вже вбивав Його.

Історія була довгою, дивною, страшною і бридкою. Вона лякала саме тим, що викликала відразу. Всі четверо всотували в себе кожне слово Гончаренка, як звичайна людина намагається не пропустити нічого, що може розкрити чужий неприємний секрет. Так дивляться найбільш неприємні сцени з фільму жахів, заради яких, власне, фільм робили, яких усі чекали, аби опісля згадувати та переказувати таким самим любителям адреналіну. Тільки все, що вони чули, не було вигадкою кіношника. Це сталося насправді. Це триває.

– Сестра пам’ятала батька. Я – дуже невиразно: чоловік підкидає мене під стелю і щось вигукує. Лишилися тільки фотокартки. Тепер їх немає, куди поділися – поняття не маю. Мати казала – погубилися при переїздах. Чесно – нікого з нас у той час це не обходило.

Як Він з’явився спершу в житті матері, а потім і в їхньому, Анатолій теж не знав. Для чого такі речі дев’ятирічному пацанові? Потім розмов про Нього уникали. А Його ім’я витерли з пам’яті. Людина може забути те, чого не хоче пам’ятати. Так буває.

Мати просто привела його в гості. Він став заходити частіше, одного разу лишився. Минув ще час – і мати оголосила, що в них буде новий тато. Діти зраділи. Не тому, що в них з’явився батько. Той, хто усвідомив у реальному житті тільки слово «матір», а поняттям «батько» визначався дорослий дядько, котрий катає на каруселі твого сусіда Вітьку, не повністю може зрозуміти значення цього слова. Наталці з Толиком просто дуже подобалося бути в центрі уваги, як разом, так і окремо. І поважно кивати у відповідь на цікаві вигуки сусідів, маминих знайомих та приятелів у дворі: «У вас що, новий тато?» Спочатку новий тато приносив дітям морозиво, з ним і з мамою вони навіть ходили гуляти в парк. У нього виривалися фрази: «Ви, бісенята, повинні слухатися мене, як батька», та значення їм діти не надавали. Вони слухалися маму. Звичайно, вони будуть слухатися і нового тата. Що це означає, Наталка з Толею дізналися дуже скоро.

– У них щось відбувалося з матір’ю. Я якось почув, як Він вичитував їй на кухні. Щось вона не могла, щось у неї не виходило. Потім ми зрозуміли: Він ніколи не підвищує голос. А за три дні після сварки на кухні Він розбудив мене серед ночі…

Biн рвучко труснув Толика за плече. Хлопчина сів на ліжку, нічого не розуміючи. Він спокійно звелів винести сміття. «Візьми відро на кухні, пацан, і викинь всю погань у сміттєпровід. Відро помиєш. Погано помиєш – язиком долижеш. Воніща – спати не можна». Світло він не запалив, і тоді Толик вперше побачив, як світяться в темряві червоними вогниками його очі. Матір стояла в дверях їхньої спальні і щось говорила. Прокинулася на своєму ліжкові сестра, малими вони спали в одній кімнаті, а потім окремо спати боялися. «Для чого викидати зараз? Ніч же». «Не хочеш? Дивись сам». І діти побачили, як новий тато щось зробив з мамою, як виявилося пізніше – просто схопив за руку і потяг до спальні. А мама закричала, кричала ще довго за зачиненими дверима, і Толик, намочивши від несподіванки трусики, рюмсаючи вибіг за ними, молотив кулачками в зачинені зсередини двері. Двері відчинилися, Він стояв на порозі, десь за спиною схлипувала мама, і хлопчина почув спокійне запитання: «Хто винесе сміття?» Босоніж, в мокрих трусиках, з важким відром майбутній художник Анатолій Гончаренко вибіг на сходовий майданчик, а коли повернувся – вимив відро з порошком. Пекло почалося.

– Він не бив нас. Вірніше, вдарив один раз – я не хотів спустити в унітаз свою колекцію фантиків, чимось вона йому заважала. Вдарив, як б’ють мужчину, до крові. Сестру теж вдарив один раз – йому не сподобалося, що вона підспівувала дитячому хорові в якійсь передачі по телеку. Цього було досить. Ми зрозуміли: він може вдарити ще, і нам, дітям, знову буде боляче. Але приборкання на цьому не скінчилося. Поки ми остаточно не зрозуміли, що всі його накази треба виконувати правильно, вчасно і без помилок, Він ґвалтував матір. Зачиняв двері спальні, і ми затикали вуха, аби не чути криків з-за стіни. Вона могла б мовчки терпіти, як навчилася потім, але їй навмисне робили боляче. Діти мусили зрозуміти: за непокору покарають маму, а якщо вона зробить щось не так – дітям пустять кров. У неї на очах, як Він уже робив це одного разу.

Анатолій розповів, як Він примушував його щоранку стояти під холодним душем по п’ятнадцять хвилин, а сам дивився, аби хлопчисько не виходив з-під струменя. «Будеш мужиком, подлюга!» Після душу сам до болю розтирав Толика рушником і змушував ковтнути самогону. Один ковток, більше не давав. «Рано тобі ще, сопля, звикати. Для здоров'я достатньо». Розповів, як його змушували вчити напам’ять абзаци з підручників з математики, пізніше – фізики, хімії, і якщо хлопчина, Боже борони, збивався, – мати вночі кричала від болю. Коли Він повертався ввечері з роботи, зазвичай оточений горілчаними випарами, Толик мусив знімати з нього взуття. Пізніше, після вечері, Він слухав зміст телепередач, котрі йшли вдень. «Вечірню казку» вони з сестрою дивилися з примусу: «Ось програма для дітей!» Після телевізор їм заборонили.

– Він вимагав, аби всі питали в нього дозволу сходити в туалет чи прийняти ванну. Снідати й вечеряти родина мусила в один і той самий час. Обід Він брав з собою на роботу. Ми мусили дивитися футбол, хокей, інші спортивні програми і вболівати разом з ним.

Гончаренко розповів, що їм з сестрою заборонялося ходити на шкільні ранки та вечори. Наталка не поїхала разом з класом на екскурсію в Ленінград. «Учителям-сволоті грошей зібрати треба. Хрін від мене що отримають!» Мама зобов’язана була щосуботи приймати його друзів, і вони, коли з сім’ями, коли – без, з обіду до пізнього вечора сиділи за столом і, випивши, співали хором. Він навчив їхню матір гнати самогон, і вона раз на тиждень займалася цим виробництвом. Інколи в неділю він вимагав культурної програми, і всі четверо в обов’язковому порядку крокували в кіно, на перший-ліпший фільм у найближчому кінотеатрі. Якщо Він сильно напивався – таке теж траплялося часто – Толика чи Наталку будили серед ночі, і вони спросоння читали вірші, співали, розповідали табличку множення. Квартиру родина мусила утримувати в ідеальній чистоті, хоча сам новий тато чепуруном не був.

– Вигнати його чи втекти мати просто боялася. Він домігся свого: за шість років ми так звикли жити з відчуттям страху і підкорятися його самодурським наказам, що іншого життя просто не уявляли. Я не маю поняття ні про те, де зустріла його мама, ні про те, де він працював увесь цей час, а тим більше про те, яке майбутнє на нас чекало. Якось мати проговррилася, що не може так більше жити і готова на все, але якщо вона таки ризикне зробити щось із собою, це буде непокорою. І постраждаємо ми з сестрою. Ночами ми ховалися під свої ковдри і лежали, згорнувшись клубками. Коліна – до грудей, голову в плечі. Ми почали мало розмовляти. Ні, Він не забороняв нам. Просто страх володів нами настільки, що ми не хотіли, аби Він чув зайвий звук. А потім…