Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Роман знизав плечима.

– Не знаю, чому, але мене хворий Гончаренко дуже цікавить. Він, як вам пояснити, потенційний суїцидник. Якось я хотів навіть книжку про схильність до самогубств писати, досліджував це питання. Тільки, – він посміхнувся, – видавати нема кому. Зараз, до речі, відсоток суїциду зріс до ненормального, – Ольга відзначила, що лікар сідає на улюбленого коника, він навіть засовався на стільці, влаштовуючись зручніше. – 3 одного боку, цілком типова поведінка: розлад у родині, пияцтво, що переростало в алкоголізм, депресії, можливо, творча криза…

– Це відпадає, виставка на «ура» гримить. Навпаки, він мусить відродитись.

– Як бачимо, не відродився. Щось у всьому цьому є незвичайне. Що – поки сказати не можу. Треба добре придивитись. Для вас він, я так розумію, газетна сенсація.

– Зовсім ні. Тут курити можна?

– Курити? У храмі здоров’я? – Роман зробив страшні очі. – Фідель розгромить нас, як казарми Монкадо і весь американський імперіалізм. Але ж ми з вами знаємо, – палець психіатра багатозначно націлився в стелю, – що цей проклятий імперіалізм розкладає нашого провідного терапевта зсередини, – він висунув верхню шухляду стола, видобув з неї почату пачку «Мальборо», з робленою гидливістю взяв її двома пальцями, – великим і вказівним, – і помахав перед носом співбесідниці. – Ні щоб курити рідні гаванські сигари, він, підлий ренегат, сповідує американський спосіб життя. Тому закуримо і ми, назло йому, – пальці розімкнулися, пачка впала на дно, шухляда засунулась, з кишені свого халата Роман витяг «Приму-люкс». – Не насмілюся запропонувати дамі…

– А ви сміливіше, – підбадьорливо всміхнулася Ольга, пригостилася запропонованою сигаретою, припалила від вогника ввічливо піднесеної запальнички. – Отож з приводу сенсації. Художники нечасто потрапляють під приціл читача світських хронік. Дуже рідко. Це специфічна публіка, живуть і тусуються в середовищі виключно собі подібних. Актор, співак, будь який інший діяч шоу-бізнесу – так, ходяча сенсація. Ось уявімо ситуацію, – Ольга пошукала очима попільничку, Роман перехопив її погляд і підсунув ближче порожню бляшанку від «Нескафе», попіл вони струсили в її надра майже синхронно, – Самогубств стало більше. І в зашморг поліз безробітний токар Сидоров. Сенсація? Ні. От якби він спочатку передушив усю сім’ю: вагітну дружину, сина-школяра і п’ятирічну доцю, пальнув пару разів з вікна по перехожих, і тільки після того повісився сам – оце готова сенсація, газета зробить з рядового громадянина, якого ніхто не знав за життя, посмертний об’єкт для обговорення в народі десь на тиждень. Інший варіант: з якоїсь причини на себе наклав руки, скажімо, Філя Кіркоров. Не смійтеся, я бовкнула перше ім’я, яке спало на думку. Йому не обов’язково душити перед цим Аллу, підривати щось там – навіть тихе самогубство такої відомої людини, кілька рядків про це дадуть привід для розмов років десь на три вперед. Випадок з Гончаренком: тихе самогубство молодого перспективного художника. Колеги обговорять за чаркою, споживач газетної інформації сприйме байдуже. Подумаєш, велике діло, художник. Горілки надудлився, дах у нього з’їхав, такого тепер кругом вистачає. Так що, – підбила Ольга підсумок, – про сенсації ми забудемо. Бачите, не вийде з цього сенсації. У мене особистий інтерес.

– Дохідлива лекція, – Роман кинув недопалок у банку. – Якщо хочете, я вам про психіатрію дещо розповім.

– А ви про щось інше говорити вмієте?

– Залежно від того, як ми спілкуватимемося далі. Коли як лікар і журналіст – інших тем торкатися немає сенсу. Як чоловік та жінка – тут можливі варіанти, – Роман підвівся, відчинив кватирку, впускаючи березневу сирість. – Зробимо для хазяїна кабінету хоч мале добро, замінимо свіжим повітрям пари нікотину. Ну, гайда до предмета вашого особистого інтересу?

Ольга кивнула і підвелася, обсмикнувши широкий халат, що висів на ній, мов на вішалці, з якої його зняв Фідель Васильович.

Треба буде розповісти про цього лікаря Суховій. Цікаво, до якої категорії вона його віднесе. Чоловіків її подруга ділила на дві групи. Черговий знайомий міг отримати оцінку: «Нічого мужик», а міг поза очі бути відзначений коментарем: «Мужик – нічого. Ну геть ні-чо-го, пустий, аж дзвенить увесь». Зараз, коли вони йшли коридором поряд, Ольга зловила себе на думці, що Роман Ващенко їй чимось симпатичний. Чимось, чимось, дурепа набита! Він не мужчинка з картинки, яким був твій перший, ясно тобі! Цей більше на мужика схожий. Лікар взагалі чоловіча професія, аби ти не сумнівалася! Ольга труснула головою, женучи від себе непотрібні думки. Непотрібні саме тепер, тут, у лікарні, її взагалі цікавить поки що зовсім інший чоловік.

– Далі не хочемо жити, Анатолію Петровичу?

Ольга вмостилася на стілець в ногах у хворого. Роман прилаштувався на сусідньому ліжку. В палаті було п’ять місць, але двоє хворих з’являлися лише вдень – так званий денний стаціонар. Отримували свої процедури, лежали годин зо три і йшли додому спати. Постійні мешканці палати з цікавістю спостерігали зі своїх ліжок за відвідувачами. В одному з них, чоловікові непевного віку з сіруватим обличчям, Ольга визначила хворого на виразку, що нажив свою болячку шляхом надмірного вживання алкоголю. Ветеран праці на ліжку біля батареї лікував запалення легенів: упаковки з пеніциліном і обоймочка одноразових шприців на тумбочці допомагали встановити діагноз. Гончаренко, накрившись з головою казенною вовняною ковдрою, забраною в підковдру із зеленими візерунками, складеними з написів «мінздрав», лежав обличчям до стіни і не ворушився.

– З обіду так лежить, – виразковик влаштувався зручніше, навіть підпер голову правицею. – Жерти ледь не силою примусили. Поки снодійного собі не вициганив – за ложку не взявся.

– Хіба йому не належить?

– Ага, так він же такі дози вимагає – коня приспати можна!

– Гм… А до вас гості, Анатолію Петровичу, – психіатр демонстрував істинно професійний терпець. – Познайомтеся хоча б. Ця жінка життя вам врятувала.

– Здрастуйте, Толю, – Ольга постаралася, аби голос її звучав якомога бадьоріше. Реакції не було, вона глянула на лікаря, знизала плечима і повела далі: – Ви мене налякали, якщо чесно. Я рада, що вам уже краще.

Людина на ліжку повернулася до них обличчям так несподівано, що Ольга сахнулася і ледь не звалилась зі стільця. Відразу згадалося прочитане в книжках і побачене в кіно: так, різким кидком, атакує змія.

– Хто вам сказав, що мені краще?!

Худе бліде обличчя художника зблідло, здавалося, ще більше, очі палахкотіли, не горіли, саме палахкотіли, – нездоровим лячним вогнем, а через хрипоту вигук був схожий на каркання змерзлого міського ворона.

– Це Ольга Нечваль, журналістка, – Роман лишався незворушним, хоча такої агресії від підопічного не чекав.

– Що вам усім від мене треба? – Гончаренко не кричав, говорив так, як бесідує зі сповідальником приречений до страти, що не має жодного шансу на помилування. – Я вийду звідси і знову зроблю те, що ви не дали мені довести до кінця. Ось тільки заховаюся подалі. Чого всі лізуть у моє особисте, розумієте – о-со-бис-те життя! Ну, не буде мене, хто я такий, кому потрібен? Життя зміниться?

Він сів на ліжку, сперся спиною на пофарбовану в зелений колір стіну, зігнув ноги в колінах, обхопив їх руками, як ображена дитина, котра заховалася від дорослих у найдальший куток спальні. На ньому була коричнева лікарняна піжама, стара й ношена. Ольга вже знала, що речей, окрім тих, у яких його привезли, у Гончаренка з собою не було, і старша сестра розпорядилася підшукати бідоласі щось стареньке. Піжами, як і постільна білизна, в лікарні давно вже стали дефіцитом, хворі приходили зі своїм, та для художника знайшли підходящу одежину. Він не опирався, але й не подякував, до чого усі поставилися байдуже і з розумінням. Ольга теж підготувала себе до того, що врятований не поспішить розкрити їй свої обійми.

– Я розумію ваш стан, Толю…

– Та що ви можете розуміти! Стан… Нічого не знаєте, а лізете не в своє діло. Жити мені не можна, ясно вам?

– Чому? Дивна записка, дивні заяви. І це після такого успіху…

– Для вас – дивні, для мене – ні.

– Ось я й хочу… Ми з лікарем хочемо дізнатися, що сталося, і допомогти вам. Якби ви погодилися поговорити, просто поговорити. Я знаю, що таке депресія, два роки тому хотіла різати собі вени, – краєчком ока Ольга перехопила здивований погляд лікаря. – І ваші роботи сьогодні мені багато на що розкрили очі, допомогли… Ми могли б знайти спільну мову, Толю.

Гончаренко глипнув на неї, як дивиться стомлений цілоденною працею дорослий на дитину, котра вимагає негайної відповіді на дуже важливі для неї запитання.

– Нічого я не хочу, ясно вам? Компліментів ваших теж. Дайте спокій хворій людині. Вважайте, ми поговорили.

Він знову простягнувся на ліжку, одвернувшись.

– Ми з вами, Анатолію Петровичу, не закінчили розмову, – втрутився Роман, та своє бажання спілкуватися Гончаренко, скоріше за все, вичерпав. – Не зловживайте снодійним, шкідливо це.

– Нє, хай йому краще дають!

Ольга і Роман повернулися на крик душі виразковика. Той уже сидів на ліжку і налаштований був до художника зовсім не дружньо.

– Щось не так?

– Учора перед сном не дали. Лаявся, прямо матом, тільки Фідель Васильович сказав – харе, – і дулю він отримав. Заспокоївся наче, засопів, а вночі давай горлати, я мало з ліжка не впав! Чергові сестри насилу заспокоїли, вкололи щось. Що наснилося, питають? Цей друг тільки матюкається.

– Цікаво, – Роман справді чув про таку поведінку хворого вперше. – Він увесь час так погано спить?

– Його ж, коли з реанімації привезли, все снодійним глушили. Потім вирішили – досить. Воно ж грошей коштує, – виразковикові подобалося бути в центрі уваги, можливо, в нього було ще кілька способів боротьби з лікарняною нудьгою. – Лежить тут, халява, бігають круг нього всі, а воно ще коники викидає.

На репліки борця за тотальну справедливість та загальне рівноправ’я в стінах окремо взятої лікарні Гончаренко не реагував.

– А що він кричав, не пригадаєте? – психіатр не приховував жвавого інтересу.

– Я спочатку не зрозумів ні хріна, спросоння ж. Кинувся до нього, за плечі трясу. Він не прокидається, горлає щось наче: «Не чіпай! Іди геть!», імена жіночі називав. Маму ще кликав, як дитина мала. Сестри забігли на крик, цей вже очі продер, тільки наче не бачить нічого, смикається, кричить, не розібрати, правда, що. Одна сестричка мені ще ні за що вставила: «Знову до вас, Торбо, з роботи приходили! Як з бочки!». Завідувачу, мовляв, скажу.

– Що – з бочки? – не зрозуміла Ольга.

– Ну, було діло. Заходили мужики з автопарку. Принесли кілограмчик. Лікуйся, Сергійовичу. Перегарчик чувся, в смислі, – виразковик повідав про своє порушення режиму з гордістю. – Тільки більше не повторялося. Фідель Васильович таких виписав – добре, не вигнав, мені правда лікуватися треба. Перегаром тоді, правда, несло трохи, носяру мого не обдуриш, да. Та не від мене, ось в чому справа. Та історія п’ять днів тому була, я тоді усього третій день як поступив.

Роман подивився на Гончаренка. Розповідь сусіди по палаті зовсім його не пожвавила, наче не про нього йшлося.

– Гаразд, – він підморгнув виразковику. – Ви тут наглядайте за ним. Людині нелегко довелося, з того світу витягли. Теж зрозуміти можна, – виразковик тут-таки закивав. – Буду навідуватися. Бувайте, Анатолію Петровичу!

Ольга відчула, що теж мусить щось сказати.

– Я ще прийду, Толю. І ми поговоримо. О’кей?

Ковдра ледь відхилилася, голос художника знову нагадував каркання:

– Дайте мені спокій. Все, – голова знову зникла під ковдрою.

Фідель Васильович, невисокий на зріст, із залисинами на маківці, такі чомусь характерні, відзначила про себе Ольга, саме для низеньких чоловіків, крутив у руках почату пляшку ужгородського коньяку. Ользі з її мовчазної згоди він хлюпнув у каву, Роман відмовився – за кермом, а самому господареві кабінету дози, котра годилася для присмачення кави, зараз явно не вистачало. Нарешті рішення прийшло, він підсунув склянку з напівстертим червоним помадним обідком по краях, налив собі на око трохи менше половини. Пляшку рішуче заховав у надра тумбочки, тяжко зітхнув.

– Бабця з третьої палати, в якої півшлунку відчикали, заявила щойно: «Якщо будете виписувати, руки на себе накладу. На простирадлі задушуся!» Отак. Ох, помотала нерви! – завідувач вилив вміст склянки в рот, голосно ковтнув, відсьорбнув кави, перевів подих. – Донька її забирати не хоче, годувати ж треба, та ще й дієтичним. А йти їй більше немає куди. Тут за нею хоча б якось доглядають. Ось тобі,психіатре, черговий потенційний клієнт.

– Люди на межі, сам знаєш, – Роман катав між пальцями недопалок, що ще димився. – При чому вони?

– Ага! А я тобі що, не люди? Одні прибігають, у ноги ось тут падають: лікуйте, докторе! Немає чим, кажу, немає чим. Несіть ліки… Купити нема за що ці гадські ліки! І нам, кажу, так само немає за що. Інші двері носаком, бакси на стіл: давай, братан, окрему палату і сестричку найкрасивішу, тільки аби постійно при ньому була, понял – нєт?

– І що ти вирішуєш? – бичок Романа впав на дно попільнички.

– Усе вирішую. Тим і тим. В міру сил. Тільки сили, Ромчику, скоро не буде. Ваш художник, між іншим, мені їх і не додає.

– На виписку скоро? – Ольга ще ковтнула кави, вона обпікала губи, відтак пила обережно, та з задоволенням.

– Побуде ще з тиждень. Чесно – побоююся за нього. Цей обов’язково зробить щось із собою, ось тут чую, – Фідель Васильович поплескав себе по грудях з лівого боку. – Випустиш такого, потім криваві хлопчики і всілякі інші кошмари… Сестри скаржилися – кричить ночами. Взагалі нервовий якийсь… Художники усі такі? – він подивився на Ольгу, немов вона була головним експертом зі способу життя й мислення художників.

– Він чимось наляканий. Все, що можу сказати, – Ольга загасила сигарету об край попільнички. – Причому давненько. А перелякані люди всі однакові, художник він, лікар, шофер чи член уряду. Дякую за каву, – вона поставила чашку на стіл, скинула халат. – Я до вас ще прийду, гаразд?

Фідель Васильович зобразив руками широкий жест «ласкаво просимо», Роман метушливо подав їй плащ, потягнувся за своєю курткою.

– Мені теж час. Вийдемо разом, якщо не заперечуєте.

Уже виходячи з кабінету, Ольга почула, як підозріло гмикнув їм услід завідувач відділення.

Вечір був вогким і навіював смуток. Ольга уявила три пересадки, штовханину у транспорті і вирішила пройти пішки хвилин двадцять.

– Якщо ви не проти, можу підвезти.

– А нам по дорозі?

– Поки що не знаю.

Відмовлятися не хотілося, але все ж таки треба тримати марку.

– Лише в тому випадку, якщо нам по дорозі і ви живете далі, аніж я. Задля того, аби виглядати джентльменом, не варто витрачати час і бензин.

– Ну, поспішати мені, припустимо, нема куди і нема до кого. В мене черговий нудний вечір. Так що покататися і відтягнути повернення до чотирьох стін я не проти.

– Ви носили обручку, – фраза вирвалася мимоволі, Ольга навіть прикрила долонею рота. – Вибачте, якщо… Я…

– Нічого. Нормально, коли незаміжня жінка дивиться на чоловіка з непідробним інтересом. Так, була дружина… Нещасний випадок, скоро шість років, як… – він замовк, поліз за цигарками в кишеню.

– Ще раз пробачте, – Ольга відчула, як палають щоки. Їй захотілося сказати, що теж була одружена і, швидше за все, теж стала жертвою нещасного випадку, але вирішила припинити розмову на цю тему, яку почала сама, з власної жіночої дурості, і теж витягла цигарку, аби заповнити незграбну паузу.

– Так їдемо чи ні? – Роман підніс їй вогник від запальнички.

– Мені на Сирець, – Ольга прикурила поспіхом, закашлялася, мов курець-дилетант. Роман постукав її по спині, не сильно, але відчутно. Дивно – їй стало легше.

– Будете сміятися, нам і справді по дорозі. Я на Виноградарі живу, через Сирець теж поїхати можна. По конях?

Вона жила у маленькій однокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Неподалік майоріла схожа на великий і погано заструганий олівець споруда телецентру. Поряд розташувалося кладовище. Якщо вийти на балкон, можна навіть побачити невеличкий шматочок цвинтаря. Принаймні, Ольга знала, куди треба дивитися, і переконувала сама себе, що регулярна бачить цвинтар. Втілення в життя популярного принципу «memento more». Варіант з житлом не кращий, але вибору не було: квартиру розмінювали терміново, прискорити цей процес хотілося обом, та Ольга взагалі хотіла спекатися цього якомога швидше і погодилася вже на другий варіант, не стала сперечатися з колишнім чоловіком через вибір району, навіть полегшено зітхнула, коли він вирушив на лівий берег, у зручний будинок та квартиру поліпшеного планування. Хай вона живе поряд з кладовищем, якось символічно.

А були ж часи – і не так давно, до речі, коли Ольга всерйоз обдумувала ідею назавжди оселитися в тому місці, по сусідству з яким волею долі опинилася. Сухова голосно висловилася з цього приводу: «Не роби трагедії, ти, дурочка! Мужики цього не варті, жоден, ясно тобі! Викинь з голови, переключись, займися чимось. Знаєш, скільки разів Анну Кареніну грали в кіно? І годі, усе, досить!»

Удома Ольга пустила у ванній гарячу воду, перевдяглася у банний халат, – подарунок тієї ж таки Сухової, чорний, у білу смужку, – і в очікуванні, поки ванна наповниться, вмостилася на краєчок. Під дзюрчання води думалося легше. Хотілося думати про незрозумілу й дивну поведінку художника, що малює страхи і кричить ночами уві сні, але в голову нахабно й безцеремонно лізли зовсім інші думки.

«Дивлячись як ми будемо спілкуватися далі… Якщо як чоловік та жінка – можливі варіанти…». Як на лікаря-психіатра Романа Ващенка, можливі варіанти спілкування з нею. Усю дорогу, поки вони їхали, базікали ні про що, звичайні теревені малознайомих людей. Але сьогодні Ольга раптом відзначила: протягом останнього часу вона спілкувалася з чоловіками, зрозуміло, уникати їх просто безглуздо, але вона не могла згадати, аби з кимось із них вона розмовляла просто так, не як з колегою чи людиною, від якої їй щось треба. «Може, тобі шкода його, подружко? Дружина загинула, а мужик він ще молодий, ось і проступає з тебе жіноча жалість…». Вона зрозуміла, що шукає виправдань тому жіночому інтересові, який викликав у неї незнайомий чоловік. І вона його явно зацікавила.

Ольга встала, подивилася на себе в овальне дзеркало, провела рукою по волоссю, що ледь сягало плечей. Зараз вона носила таку зачіску, а чотири роки тому, коли розлучилася з чоловіком, підстриглася під хлопчика, назло йому, бо знала – йому подобалося її довге каштанове волосся. Так, що ми тут маємо? Ольга Нечваль, тридцять років, журналістка, розлучена. Фарбована блондинка, зріст трошки нижчий за середній, зеленоока. Вона показала своєму відображенню язика. Скинула на підлогу халат, ледь розставила ноги, вперлася ліктями в боки. Треба б скинути кілограмів три-чотири. Ну, бажання не оригінальне. Немає жінки, котра не хотіла б позбутися зайвих кілограмів. Права долоня накрила грудь, пальці попестили сосок. Н-да, груди не ідеальні, у тієї гадини, з якою вона застала чоловіка, – колишнього чоловіка! – цицьки такі, що під ними заховатися можна, мужики від таких дійниць чомусь розум втрачають. Ольга знизала плечима, прибрала руку, ще раз критично оглянула себе. Нічого, нічого. Трохи підрихтувати – навіть дуже нічого собі. Чому ти раптом про це подумала? Давно нікого не було? Давно, треба чесно визнати. Ромо Ващенко, навіщо думати про тебе?

Пояснення вона знайти не могла, в усякому разі отак одразу. Ліпше поки що не забивати собі голову, все вирішиться само собою. Ольга залізла у ванну, випросталася у гарячій воді і спробувала прогнати взагалі усі думки, навіть про художника, котрий малює страхи.

Цієї ночі їй снилися щурі.

– Навіщо вам усе це треба?

– Хоча б задля того, аби відповісти на ваше запитання. Я і собі його часто ставлю. Коли немає відповіді – її шукаєш.

– Навіть ось так, залазячи в чуже життя?

– Анатолій вже увійшов у моє, і просто так викинути його з голови, забути про все, що сталося і досі відбувається, я не можу.

– Звучить дивно, але я теж.

Дружину Гончаренка звали Аліною. Якщо вона й була старшою за Ольгу, то не набагато, хоча навіть за бажання вік її визначити не просто, Ольга, принаймні, не змогла. Жінка опускалася, відверто не стежила за собою, і якщо вона не візьме себе в руки, то сама допоможе часові перетворити її на самотню бабусю.

Вони сиділи на кухні, пили погано заварений чай. Ольга могла дати повну гарантію, що Аліна їсть і п’є лише для фізіологічних потреб організму, задоволення від цього, як і від усього іншого, вона точно не отримує. Після того, як чоловік вигнав її, жила з матір’ю, хоча він і залишив дружині квартиру. Бути там вона не могла. Зараз матері не було, жінкам ніхто не заважав. Ольга прийшла, попередивши Аліну по телефону. Вона була готова до того, що покинута дружина не захоче розмовляти, вилається і кине слухавку, але дістала байдужу згоду на зустріч.

– Тоді чому ви не були в нього жодного разу?

– Якщо йому не потрібні лікарі і люди, котрі врятували йому життя, то мене він тим більше прожене. Вдруге я цього просто не переживу.

Ольга не знала, в яке русло спрямувати розмову, і просто спитала:

– Давно ви не живете разом?

– Як подивитися. В мами я оселилася рік тому, а так – десь років зо два з половиною.

– «Так» – це як?

– Ще чаю? – Аліна запитала явно для того, аби зібратися з думками, Ольга кивнула і підсунула чашку ближче до господині. Чайник почав холонути, смак напою був гидким, і Ольга додала більше цукру. Свій чай Аліна не пила, тільки легенько постукувала пучками по щербатих краях чашки. – Ви ж теж незаміжня?

– Зараз ні, – Ольга зазначила про себе, що останнім часом їй нерідко доводиться відповідати на це запитання.

– Тоді вам не треба пояснювати, як чоловік і жінка повільно перетворюються на чужих людей. Але з Толею це сталося якось дуже швидко, одразу. Якось уночі він закричав. Спросоння я не второпала, що сталося, він проганяв когось і дуже лаявся. Я збудила його, більше він не заснув, тинявся по квартирі до ранку. Сон відтоді став для нього проблемою. Нічні крики повторювалися, пояснювати він нічого не хотів. Запої почалися саме через бажання поспати, п’яні просто вирубаються, ви ж знаєте.

– Знаю, – Ольга уявила, як здивувалася б Аліна, якби дізналася, наскільки добре їй це відомо.

– Він став дуже нервовим, його дратувало буквально все. Найстрашніше – він заговорив про смерть. Про самогубство. Лякали навіть не розмови – я була впевнена, що Толя заподіє собі що-небудь. Знаючи його родину… Знаєте, коли йому було сімнадцять, його мати повісилася. У Голосіївському лісі. У записці просить нікого не звинувачувати і пояснює, що не хоче йти з життя вдома, дітям там жити ще, – Аліна зітхнула. – Через шість років утопилася сестра. Вона старша за Толю на два роки. Чому – ніхто не знає, ніяких передсмертних листів. Вони компанією поїхали відпочивати, хтось потім говорив про незрозумілу сварку з одним хлопцем, хоча гуляли всі разом і нічого дивного ніхто не помічав. Толя переживав дуже, завжди переживав, – вона знову зітхнула. – Ще він не хотів дітей.

– Чому? – Ольга відчула, що пауза перерве потік відвертостей, тому своїм запитанням спробувала не допустити її.

– Не знаю. За ті чотири роки, що ми жили разом, я кілька разів говорила про дітей. Спочатку він відповідав: «Поки що рано», потім просто ігнорував відповідь і, нарешті, заявив: якщо я допущу появу дитини, він мене покине. Зрештою, – Аліна гірко посміхнулася, – він зробив це й без дитини, взагалі без якоїсь видимої причини. Отож, як бачите, – вона розвела руками. – Я й сама не проти знайти відповіді на всі запитання щодо мого чоловіка. Нічні крики, пиятики, нерви – я намагалася боротися, але Толя сам же мені забороняв, наче навмисне знищував себе. Кінцевий підсумок – він прогнав мене геть. Ось так. Без жодних пояснень та звинувачень. Сказати вам одну річ? Він обов’язково знову спробує вбити себе, ось побачите.

– А… батько його? Ну, теж так, як мама? – Ольга намагалася говорити обережно.

– Не знаю. У них був вітчим, батьки начебто розійшлися. Толя не дуже відкривався на подібні теми. Принаймні, розлучення й самогубство – справді в них сімейне, а власна родина – для кожного болюче місце. Вітчим, здається, помер, коли Толику було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Вони ще після того переїздили, мінялися з кимось районами, точно не знаю. Як у них так виходило, з обмінами – вічні проблеми… Я так і не зрозуміла, що ви хочете дізнатися про Анатолія… Чаю ще налити?

– Я сама поки що не розумію… Чаю? Ні, дякую, я вже побіжу.

Біля дверей, коли Ольга одягнулася і готувалася вийти, Аліна поклала руку їй на плече.

– Ви дзвоніть мені, Олю. І заходьте. Треба ж мені знати… ну… як він там.

Ольга вже встигла прочитати в очах Аліни самотність, тому постаралася щиро посміхнутися.

– Дякую ще раз.

Спускаючись брудними сходами – ліфт тут не працював, певне, від Всесвітнього Потопу, – Ольга розмірковувала: чи правильно вона вчинила, не сказавши жінці, що Анатолій Гончаренко й далі кричить ночами.

Хлопчина в сірій кепці завзято дірявив блискучим багнетом колесо вантажівки. Дівчинка з кісками, що стирчали врізнобіч, стріляла майже впритул в німецького офіцера. Хлопчисько в тілогрійці старанно цілився з-за дерева, готуючись убити чергового ворога. Двоє дітлахів радісно спостерігали за підірваним ними залізничним мостом, а заразом – товарним поїздом. Дівчисько підпалювало будинок. Увесь цей ряд картинок розташувався під плакатом, з якого твердою рукою художника-оформлювача питали сучасників: «А ти б так зміг?»

– Чому це не знімуть?

– Запитайте нашого директора. Biн лишив тут усе, як було. Історія, каже. Тільки навряд чи в даному випадку він думав про історію.

– Ви теж викладаєте цей предмет. І ви, я помітила, незадоволені, що наочну агітацію залишили.

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

– Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і – найбільш неприємне – бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж:

– Знаєте, давайте змінимо тему. Про конфлікти поколінь писали ще в давнину, і ви, як історик, знаєте це краще за мене.

Ганна Іллівна пильно подивилася на потенційну школярку, і Ольга відразу відчула себе нею: дівчам у шкільному фартусі, котру висварили за манікюр і перстеник – нєдєльку, котра погано знає урок, зате хвацько викаблучується на шкільних дискотеках під цю дурну музику.

– Гаразд. Що вас цікавить, дєвушка?

– Хто… Толя Гончаренко. Ви були його класним керівником.

Вона чекала почути, що за тридцять років роботи в школі у Ганни Ілівни було кілька сотень учнів, а може, й уся тисяча, що теоретично педагог – зрозуміло! – пам’ятає кожного, та насправді… Одначе, випереджаючи її думки, вчителька просто сказала:

– Я пам’ятаю цього хлопчика.

Ольга ще більше відчула себе школяркою, ученицею, котра з дитячою впертістю сперечається з педагогом, і зовсім по-дитячому закусила нижню губу. Їй захотілося курити, але Ганна Іллівна з перших хвилин знайомства попередила про свою алергію на тютюновий дим, отож доводилося терпіти. Вона розуміла, що треба якось вести розмову далі, ось тільки готувалася ж зовсім до іншого, геть не думаючи, що літня вчителька так легко й швидко пригадає одного з сотень своїх учнів.

– Я читала про нього у вашій газеті. До речі, в ній писали ще про одного випускника нашої школи. Тільки там йшлося про кримінал.

Павло Комов. Ольга пам’ятала цю публікацію: заступника директора комерційного банку розстріляли з автомата біля під’їзду власного будинку. Вбивця чекав у під’їзді, перша черга вдарила охоронця, котрий сунув попереду, по ногах, друга прошила груди банкіра.

– А Комов, між іншим, добре встигав з історії, навіть переміг на міській олімпіаді, – Ганна Іллівна зняла окуляри, дістала з кишені чисту носову хустинку, протерла скельця, для чогось подивилася на світло, повернула окуляри на місце. – Гадаю, ви розумієте, що усіх своїх учнів я пам’ятати не можу. Та якщо почую знайоме прізвище чи побачу знайоме обличчя, завжди пригадую. Тим більше, – вона посміхнулася, – коли про них пишуть популярні газети. Чому вас так зацікавив Гончаренко?

Це запитання вивело Ольгу з дурної зніченості. Вона чекала на нього, у неї готова відповідь, і це додало їй впевненості. Школярки вже не було, повернулася журналістка.

– Я писала про нього статтю. Його спроба накласти на себе руки загальмувала роботу. А потім я дізналася, що суїцид у них у родині, сказати б, – це спадкове. Мати і старша сестра Анатолія свого часу теж наклали на себе руки. Цікаво, правда?

– Для жовтої преси – так. І потім, у наш час такий вибір як мінімум логічний.

– Його дружина сказала, що Толя чогось боявся і не казав, чого саме. Ось я й хочу дізнатися про людину максимум можливого, – Ольга витримала коротку паузу, спостерігаючи за реакцією співбесідниці. – Лікар каже, що страхи дорослої людини можуть йти за нею з дитинства. Ось я й подумала, що вчитель…

– Що ви хочете почути? – Ольга відчула, що Ганна Іллівна зацікавилася розмовою і вже сама намагається пригадати щось, що допомогло б пролити бодай якесь світло на дивну історію художника.

– Не знаю, – чесно призналася вона.

Учителька сперлася ліктями об парту, пальці рук зчепилися в замок.

– Я теж не знаю, що можна розповісти про Толю. Я маю на увазі – що аж такого особливого. Він не єдиний, хто вмів малювати, та й малюнки його, – «роботи», подумки поправила Ольга, – не зовсім те, до чого звикла я, одначе це не показник, я зовсім не знаюся на малярстві. Вчився, щоправда, добре, як на хлопця. Неповна родина… Знову ж таки, неповні родини мало кого дивують, половина дітей росте в неповних родинах. Але, – пальці її рук розімкнулися і зімкнулися знову, – я добре пам’ятаю, як одного разу прийшла до них додому. Запитаєте, чому я це пам’ятаю? Річ у тім, що того вечора я дуже перелякалася. Найцікавіше – досі не можу зрозуміти причини переляку.