355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Андрей Кокотюха » Нейтральна територія » Текст книги (страница 5)
Нейтральна територія
  • Текст добавлен: 2 мая 2017, 23:30

Текст книги "Нейтральна територія"


Автор книги: Андрей Кокотюха


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Потім сестра підросла. Їй виповнилося шістнадцять, і вона навіть в нашому пеклі примудрилася стати вродливим дівчам. Само собою, з подругами Наталка спілкувалася мало, у неї розвинулася купа комплексів і все таке інше. Відбулося те, про що написано сотні книжок та наукових статей. Він почав дивитися на Наталку як на жінку.

– Мама зрозуміла це першою – і їй стало страшно. З тим, як ми жили досі, вона, я вже казав, примирилася. Гірше – звикла, останні рік-півтора навіть не виникало суперечок та скандалів, не чутно було криків з їхньої спальні. Йому таки вдалося убити в нас усі людські почуття та емоції. Але одного разу Він заходив до ванної, коли Наталка виходила після душу. Я помітив – Він чатував на неї і на якусь частку секунди загородив їй вихід. Збоку це виглядало звичайним випадком, яких повно у квартирі, де живе багато людей. Нема нічого дивного: двоє людей зіткнулися в дверях. Одначе мати, жінка, зрозуміла все миттю. Сестра теж відчула, що в її – і наше теж – життя прийшов новий страх.

Дорослу дівчину Він обмежував у свободі. На дискотеки вона майже не ходила: «Нема чого задницею перед пацанвою крутити». Кіно, театри, концерти, кафе в компанії з подружками теж були рідкісним задоволенням. А ховатися в межах квартири ніде. За негласною домовленістю з матір’ю ні вона, ні Толик старалися не полишати сестру з Ним саму. І все ж таки приставання ставали дедалі частішими і відвертішими. Наталі все рідше і рідше вдавалося пройти повз вітчима, аби не торкнутися його стегном чи грудьми.

Розв’язка наближалася стрімко. Ні сіло ні впало йому припекло відсвяткувати Міжнародний жіночий день. Зрозуміло, запросити в гості своїх друзів. Матері раненько велено йти на базар з величезним списком покупок. Мати намагалася переконати Його, що святкового ранку все дорого і не проштовхатися, але, звичайно, Йому на це було плювати. Толик отримав наказ витрусити всі килимки. Наталка повинна зайнятися генеральним прибиранням квартири. Отже, у квартирі вони залишалися вдвох.

Пізніше Анатолій Гончаренко не зміг чітко пояснити, що примусило його, вибивши пилюку з двох килимків, кинути це заняття і поспішити додому. Вітчим не подумав навіть, що хлопчисько, теж невідомо для чого, може прихопити з собою ключі від квартири. Тому зсередини не поставив замок на фіксатор. Толик повернув ключ у замку і зайшов. Саме вчасно.

– Він так захопився своєю справою, що не почув, як відчинилися двері. В кімнаті приглушено скрикувала Наталка, глухо бурчав чоловік, щось рухалося й падало. Несподівано Він голосно скрикнув, так кричать, коли боляче. Я слабко усвідомлював, що відбувається, діяв автоматично. На кухні схопив ножа і увірвався до кімнати. Щось горлав, зараз не пригадаю, та й тоді не дуже добре пам’ятав.

Нічого не сталося. Наталка потім розповідала, що Він підійшов до неї ззаду і стиснув руками груди. Вона рвонулася, Він повернув її до себе, навіть не намагався цілувати – для чого? – і міцно притиснув. Наталка відчула, як він збуджений, одначе вирватися не могла, не могла й кричати. І тільки коли впевнена рука задерла на ній халатик і посунула між стегон, вона закричала. Нігті дряпонули обличчя, тільки це не допомогло – вітчим уперто домагався свого. Щось підказало дівчині: «Розслабся!» Вона обм’якла, чоловіка це порадувало – і тоді Наталі вдалося вкусити його за плече. Зуби прокусили тканину білої бавовняної футболки з написом «Спорт», поранили до крові. Він не чекав атаки, але жертву не відпустив. Навряд чи поява хлопчиська з примітивним кухонним ножем могла Його злякати. Скоріше за все, ця перша відкрита спроба опору змусила вітчима знітитися. Він відштовхнув дівчину – вона не втрималася на ногах і незграбно впала на диван, – на мить скелею навис над Толиком, домігся, що хлопчисько відведе очі, легенько вдарив по руці, вибиваючи ніж, підхопив його, покрутив у руці. «Ну-ну, дітки». І облишив їх.

– Вночі за стіною кричала і стогнала матір. Ми, звичайно, нічого їй не сказали. Але точно знали – Він не заспокоїться і доможеться свого. Ось тільки випадок, який підсвідомо примусив мене взяти ніж, розбудив десь усередині зовсім нові почуття. І десь через тиждень я усвідомив: Його треба вбити, і зробити це повинен саме я.

Анатолій розповів, як намагався не дати вистигнути цьому відчуттю, як підігрівав його у собі, немов печерна людина вогонь. Хлопчиськові в чотирнадцять не просто вбити ножем. Натиснути на гашетку – теж, та й зброї в домі не тримали. Що лишається? Збити машиною, зіштовхнути з мосту, кинути цеглину на голову, зурочити, – безглуздо й смішно, самі розумієте. Отруїти?

Четвірка слухачів, повіривши в історію з вітчимом, анітрохи не сумнівалася в правдивості маленького детективу, що його розповів художник. Хлопчиськові ніхто не дасть отрути в аптеці. І Толик захоплюється хімією, записується до шкільного хімгуртка, і вчителька хімії, не дуже розбещена жвавим інтересом учнів до свого предмета, робить Гончаренка улюбленцем. Дуже скоро йому довіряють мити пробірки, а згодом попереджають, які баночки не можна чіпати. Знань, мало не силоміць втиснутих у голову, Толикові вистачає для того, аби зупинити свій вибір на сірчаній кислоті. Ще трошки часу – і старанного любителя предмета «хімія» практично не контролюють. Звичайно, в пересічній шкільній лабораторії отрутохімікатів дуже мало, та й ці повинні бути під суворим контролем, але ж «чепе» сто років не було, і Толикові вдається викрасти – інакше не скажеш! – ту кількість сірчаної кислоти, яка може вбити людину. Брав більше, аби напевне. До того ж Гончаренко знав, як зробити зникнення кислоти непомітним.

Наступний крок: отрути треба додати в самогон. Вітчим, особливо останнім часом, часто повертався в середній стадії сп’яніння. Пляшка завжди стояла на видному місці, і три чарки за вечерею були нормою. Пляшка не обов’язково мусила бути повною, почата Його здивувати не могла…

Анатолій розповів, як здригнулися мати й сестра від Його крику. Сам хлопчина, хоча й чекав на щось подібне, теж спершу злякався. Вітчим роззявив рота, схопився за горло і впав разом з табуреткою. Матір кинулася було до нього, та щось її зупинило. Так і стояла вся сім’я, дивлячись, як хрипить і корчиться на кухонній підлозі їхній мучитель. І хоча дозу Толик влив щедру, а вітчим ковтнув від душі, його за бажання можна було врятувати. Але мама й діти, не змовляючись, повернулися, вийшли, вдяглися і близько години гуляли біля будинку, навіть заводили розмови з сусідами. Коли вони наважилися повернутися, він не дихав.

– Ми діяли швидко й дружно. Мама з сестрою помили всі тарілки, окрім його. Я викинув на смітник пляшку з рештками отрути. З трилітрового бутля ми націдили в порожню пляшку – їх було повно на кухні, – самогону, так, аби наповнити на третину. Склянку, з якої він пив, обережно і старанно помили, потім сполоснули його смердючою рідиною, поклали на стіл так, аби створити картину – Він налив, випив, впустив склянку і впав. А після викликали «швидку».

Отруєння самогоном сумнівів не викликало ані в лікарів, ані в міліції. Розслідування як такого не вели, для форми опитали сусідів: як, мовляв, жили ваші сусіди? І не знайшли криміналу. Гонять всяку гидоту, ось і догралися. Таке всюди й кругом. На похорон народу зійшлося небагато, дивуватися цьому не випадало. Мати й діти смерть не обговорювали, і взагалі, відбувши належні дев’ятини і сороковини, мама почала клопоти по обміну. Жити в цій квартирі вони більше не могли.

– Ви всі бачили, що робилося зі мною. Почалося це у мами, десь років за три після того, як Його закопали. Вона раптом перестала спати, почала кричати ночами. Ми з сестрою довго не могли добитися від неї пояснень. Врешті-решт вона втомлено сказала: «Він повернувся. І в спокої нас не залишить». Чим закінчилося все – ви, думаю, знаєте. Мати пішла з дому, її знайшли в Голосіївському лісі. В кишені пальта була записка, зміст котрої зрозуміли лише ми з сестрою: «Він повернувся. Він кличе до себе. Синку, Він усе знає». Міліції я нічого не пояснював, косив під дурника. Самогубство явне, інші версії відміталися. Через шість років я залишився без сестри.

Наталка так і не вийшла заміж. Молоді люди звертали на гарну дівчину увагу, та вона тримала дистанцію. Вітчим все ж таки залишив про себе пам’ятку: Наталка остерігалась чоловіків. Звичайно, якби вона розповіла свою історію, обов’язково знайшлася б людина, котра повелася б з нею делікатно і, можливо, зняла б з неї злі чари. Але вона, як і брат, берегла таємниці свого дитинства. Особливого ставлення до себе Наталя не чекала. На людях намагалася видаватися звичайним дівчиськом. Тому й поїхала в компанії на дачу до подружки святкувати день народження.

– Наталка і раніше говорила про дивні сни. З матір’ю відбувалося те ж саме. Тільки сестра намагалася боротися, компанії стали добрим засобом: вони відволікали її. Що сталося того вечора, не ясно й досі. З хлопцем, якого звинувачували в усьому і справді ледь не посадили, я спілкувався. Нормальний чоловік, розгублений і переляканий цією історією. Всі трохи випили, танцювали. Хлопець сам не розумів, що на нього найшло. Так, вони танцювали повільний танок. Так, у нього в довбешці шуміло від випитого і він щось там собі уявив. Притиснулася вона до нього якось по-особливому, чи щось там ще… На кухні він спробував Наталку поцілувати і наче сильно притиснув їй руку, сказав якісь різкі слова – сцена на кухні випала з пам’яті, хоча сам хлопець твердить, а свідки підтверджують: п’яним він не був. Коротше, вона психанула, вирвалася, вибігла з будинку просто боса. Вранці її виловили з озера. Він усе ж таки добрався й до Наталки.

До Анатолія Він прийшов уночі через три роки після самогубства сестри. Гончаренко тримався довше за всіх. Навіть домігся того, що Він на якийсь час лишав його в спокої. Та потім жити стало зовсім нестерпно. Допомагало снодійне, горілка діяла краще. Тільки так, забувшись та відключившись, Анатолій міг спати й набиратися сил.

– Потім я втомився. Що далі – ви знаєте. Мені не ясно тільки одне: як я примудрився не відкинути копита?

Поки художник говорив, за вікном стемніло. Набридлий усім дощ, що нагадував удень про себе лише противними дрібними бризками, під вечір посилився, і краплі ритмічно барабанили по бляшаному підвіконню. Гончаренко полегшено зітхнув, відкинувся на подушку і заплющив очі. Так поводиться людина, котра донесла до місця призначення важкий непотрібний вантаж. Запанувала тиша, дріб крапель звучав якось моторошно і змушував Ольгу здригатися. Нерви.

Чирва обвів поглядом всю компанію, зупинився на Фіделеві Васильовичу:

– Сьогодні дайте йому снодійне. Я ще не готовий прийняти остаточне рішення.

– Яке?

– Не треба питати. Те, що ми з вами щойно почули, верхівка айсберга. І ви не зовсім усвідомили, з чим ми будемо мати справу… Хоча – чому «будемо»? Справжній кошмар уже починається. Залишімо цю кімнату.

Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ

Ольга Нечваль уперше за весь час, що жила в новій квартирі, запросила до себе чоловіка.

Річ навіть не в тім, що вона забула парасольку, а на вулиці лило зовсім не по-березневому. Ольга могла просто дозволити Романові Ващенку підвезти себе додому, останнім часом він надавав їй такі послуги щоразу, коли вона приходила в лікарню, – адже вона зазвичай з’являлася наприкінці робочого дня. Цей дивний старий… Ользі він чимось не подобався, і водночас вона відчувала за ним незрозумілу силу. Вже з перших хвилин спілкування Ольга зрозуміла, що з’явився лідер. А ще ця розмова… Радше не розмова, монолог, говорив він сам, коли вони вийшли з палати Анатолія і зачинилися в кабінеті Фіделя.

– Значить, так, шановні панове. Для вашої ж безпеки – про те, що ми сьогодні почули, не повинен знати ніхто. Передусім це стосується, – його вказівний палець націлився на Ольгу. – Тільки-но наш пацієнт перестане бачити свої сни, можете писати ваші статті, хоча це й не бажано. Вибачте, що говорю загадками. Сподіваюся завтра пояснити вам усе, і певен – ви мене зрозумієте. Повторюю: в небезпеці не лише Анатолій, а й усі ми. Повторюватися в цьому випадку я не боюся. Ромо, запитання є?

Ольга могла побитися об заклад на око, що психіатр хотів поставити купу запитань. І все ж таки Роман промовчав.

– Якщо ви довіряєте йому, – тепер палець витягнувся в бік Романа, – то прошу вас повірити й мені. Тим паче, що привів мене сюди саме він. Завтра обіцяю розставити все на свої місця. А тепер прошу відпустити мене додому. Треба негайно почати роботу.

З усього, що Ольга почула за весь нинішній день, вона зробила один висновок: їй чомусь страшно. Нічого дивного, що вона кивнула у відповідь на пропозицію Романа: «Тебе провести?» Логічно в цій ситуації запропонувати тому, хто проводить, зайти.

– Вибач, у мене не зовсім порядок…

– Я все зрозумію. Ти ж не готувалася до гостей…

Навряд чи лікар-психіатр, котрий знімає в передпокої туфлі, знає, що вона взагалі нечасто приймає гостей. Сухова, ще пара самотніх подружок…

– А тут затишно.

– Це тому, що квартирка маленька, так здається. Давай кави поп’ємо?

– За кермом – тільки кава.

Ользі хотілося швидше спровадити гостя – і в той самий час вона боялася лишитися сама. Саме сьогодні, в день, коли вона знову побачила щурів. Цікаво, хто гірший: пацюки чи мужики? Чор-рт, досить про пацюків! До речі, дівчино, у вас гість. Мужчина.

– Слухай, – вона сторожко заглянула в кімнату, де Роман, умостившись на софі, байдуже гортав старий номер «Наталі». – Може, тебе погодувати?

– Цікава й свіжа думка. Знавці від такого запитання телеглядача точно опухли б і віддали б йому приз. А чим мене можна погодувати?

Ольга звикла до постійних Романових жартів. Але зараз – чи їй так лише здається? – він намагався жартувати. Теж гнав від себе дурні думки та погані передчуття.

– Сосиски та яєчня. Є ще солоні огірки.

– Коли ти наступного разу запросиш мене на вечерю, буде картопля з відбивними і салат зі свіжих тепличних овочів. Плюс трішки алкоголю. А так – піде яєчня з сосисками, особливо придадуться солоні огірки.

Ольга посміхнулася кутиком рота і пішла до плити. Готувати вечерю мужчині. Хто б подумав. Після всього… Сухова, наприклад, не готує з принципу. Ні, вона вміє, тільки примушує кавалерів стояти біля плити. «Годувати жінку – чоловічий о-бов’-я-зок! Ясно тобі?» Невідомо чому Ользі раптом стало соромно за журнал «Наталі». Само собою, чтиво такої собі незалежної дами, а по суті – Синьої Панчохи. Так-так, і нема чого зуби скалити, товаришко Сухова! Він лікар, психіатр, між іншим, і йому точно буде про що подумати. Діагноз сам проситься…

– Ти з ким розмовляєш?

Ольга здригнулася, почувши його голос за спиною. Вона справді звикла мислити вголос, а зараз забуватися не можна, дорогенька. Добре, хоч рум’янець можна пояснити жаром від плити.

– З яєчнею. Аби краще смажилася.

– Здорово! А можна, я побалакаю з сосисками?

– Візьми краще тарілки. Отам, ага. Хліба наріж…

– Доброго вечора, шановний хлібе! Дозвольте порізати вас ось цим шановним ножем!

Роман блазнював у цю хвилину так невимушено, що Ольга засміялася. Досвід спілкування з людьми, що є в кожного журналіста-практика, підказував: вона помилилася з висновками – зараз він клеїть дурня дуже природно, не стараючись навмисне для неї і не бажаючи насмішити. Він відволікає від поганих думок перш за все себе. Так поводяться люди, котрим непросто живеться. І чомусь загалом така поведінка властива переважно чоловікам. Останнім часом Ольга ставала самокритичною і більш прискіпливою до самої себе. Тому твердо могла сказати: з усіх почуттів, які померли в ній, почуття гумору не постраждало. З тієї простої причини, що ніколи не народжувалося.

– Ножичок, до твого відома, тупий.

– Весь у хазяйку.

– Це як подивитися. Якщо в мене, чоловіка, бракує інтелекту користуватися даним знаряддям уміло, значить, у господині цього колючо-ріжучого предмета інтелект, коли можна так висловитися, гостріший. У мене є пацієнтка, негарна жінка…

– Негарних жінок не буває.

– Буває мало горілки, знаю. У тієї все обличчя в прищиках, щось з обміном речовин плюс, сама розумієш, відсутність сексу. Ненормально довгий ніс і косить праве око – в дитинстві це могли виправити, але батькам чомусь не спало на думку. Найсмішніше – її дядько банкір і лікує племінницю, не шкодуючи грошей. Отже, поки що я мало не єдиний лікар, котрому вдалося хоч якось допомогти цій дамі. Вибач, я не хвалько, просто пояснюю. Куди хліб?

– Сюди, – вона подала пластмасову тацю у червоний горошок. – Для чого так багато, ти, я бачу, захопився… Давай, хвалися.

– Ага! У нещасної була жахлива депресія. І я змусив її повірити в те, що вона вродлива по-своєму. Що таких жінок у світі дуже мало. Дав їй трошки тестів, брошурки різні. Так що предмет нашої дискусії, – Роман покрутив у руці ножа, – по-своєму гострий.

– Психіатр йому не потрібен.

– А мужчина не завадить. В руках цю грозу хліба тримає чоловік – і водночас психіатр. Кухонним причандалам, як бачиш, лікар не завадить.

Ольга критично оглянула стіл. Негусто, так. Зате – красиві тарілки. Зазвичай, гарний посуд відволікає увагу, а їсти з красивого Ольга любила і так званим повсякденним посудом намагалася не користуватися навіть для себе. Вона спритно – давно не годувала мужчину! – розклала яєчню по тарілках, витягла з банки обіцяні огірки, поставила в центр стола таріль, на якій зручно себе почували паруючі сосиски, прилаштувала тацю з хлібом, виставила кетчуп і гірчицю. Виделки… Ножі? Так. Ножі, все ж таки гість у хаті. Що ще?

– Не думала, що буду вечеряти не сама. Спиртного немає.

– Все одно я за кермом. Наступного разу.

Знову «наступний раз». Ольга починала побоюватися лікаря-психіатра. Набивається в гості, це точно. Що він подумав, цікаво? Не буде тобі «наступного разу», шановний, думати забудь. Сьогодні вийшло випадково, вона втратила звичну обережність – без того скільки всього сталося за день! Роман якось дивно дивився чи їй здалося? Ні, навряд чи людина з його досвідом двічі за півгодини нагадає про «наступний раз». Ясно, чекає від неї реакції.

– Серветки потрібні. Вони в кімнаті.

– Куди ж без них! – Роман знову блазнював.

Звичайно Ольга користувалася нічником, велике світло вмикала не часто. Але зараз їй хотілося швидше дістати з серванта чортові серветки, швидше згодувати несподіваному гостеві легку вечерю і швидше зачинити за ним двері. До чоловіків у своєму житті вона поки що не готова, і невідомо ще, скільки триватиме оце «поки що». Її рука звичним жестом ковзнула по стіні, палець торкнувся кнопки вимикача…

…На письмовому столі, просто на клавіатурі комп’ютера, сидів великий сірий щурисько і мив мордочку передніми лапками. Світло не злякало його, він просто перервав свою процедуру і очиці-намистинки зустрілися з поглядом Ольги…

Почувши пронизливий крик, Роман скочив з табуретки, мало не перевернувши стола. Ольга сама опинилася в нього в обіймах, вигукувала щось незрозуміле і тицяла пальцем у бік кімнати. Нічого особливого Роман не побачив. Все, як було. Гарнітур, софа, стіл, комп’ютер на ньому.

– Що? – він сильно труснув її за плечі. – Ну, що сталося?

Ольга притиснулася до нього так міцно, як могла.

– Не йди! Не йди сьогодні! Мені страшно, страшно, страшно!

Його рука погладила її волосся. Її рука лягла йому на потилицю. І, всупереч усякій логіці, всупереч усім правилам та умовностям, Ольга знайшла своїми губами його губи, які відповіли на поцілунок, спочатку несміливий, розвідувальний, потім – справжній, гарячий та довгий поцілунок жінки, якій давно хотілося фізичного кохання.

…Вже його язик подорожував по її піднебінню… Вже руки ковзнули під светр, пальці штурмували застібку ліфчика…

Вже вона скинула з нього піджак, а тепер боролася з ременем на штанях…

Почалося все, як у квапливих підлітків. Він опам’ятався першим, завмер, потім повів далі вже у темпі дорослого мужчини, котрий знає, чого хоче, і вимагає від жінки того ж самого. Вона прийняла його умови, якийсь час рухаючись чисто механічно, підтримуючи партнера. Але потім в ній прокинулося щось давно призабуте – і тепер ритм задавала вона, то розпалюючи чоловіка, то стримуючи його. Він щось шепотів їй на вухо, вона ж скрикувала, з кожним його рухом голосніше та голосніше. Все ж таки вона не прогадала, він досяг свого піку раніше, намагався створити ілюзію продовження, але вона знала – більше зараз нічого не буде, та це не важливо – їй не досить, та вона мужчину не відпустить, поки не підкорить своєї вершини, адже вона дуже довго сиділа біля підніжжя, чекала, чекала, тепер недовго, тепер трошки лишилося, тільки хай… хай він полежить зверху, ось так, так… І поцілує… так… так… ще… ще… О-о-ох!

– Якось одразу це сталося. Чи дурною була, не помічала нічого. Чи… не знаю. Коротше, виявилася не готовою. Повернулася додому, а вони в спальні. Навіть не на ліжку, на підлозі. Дівуля повністю гола, а цей красунчик тільки штани спустив. Так захопилися, що не чули нічого. А потім ця дурепа репетувала, наче ріжуть її. Знаєш, я отак стояла в дверях, слова сказати не могла. Коли вони мене побачили – німа сцена, куди там Гоголю та його «Ревізору». Дівка горлати перестала, в куточок відповзла. Чоловік піднявся діловито, штани підтягнув – і з такою посмішкою: «Олечко, не треба скандалів». Козел!

Ольга говорила напівголосно. Рука Романа машинально пестила її волосся. Вони курили в ліжку, чого Ольга собі в цій квартирі не дозволила жодного разу, тому попросила його прочинити балкон, аби дим на застоювався попід стелею. З вулиці проникла березнева вогкість, що дало їм привід краще вкритися і тісніше притулитися одне до одного. Роман не перебивав її, мовчки курив цигарку за цигаркою, розуміючи, як необхідно зараз жінці вихлюпнути душу.

– Не пам’ятаю, що тоді кричала і взагалі робила. Прийшла до тями – ні дівки, ані чоловіка, дзеркало розтрощене, стільці перекинуті, подушки на підлозі. Вранці з’явився. На що розраховував – не ясно, тільки квіти приніс і шампанське. Вже потім, коли до суду дійшло, він довідки тицяв, мовляв, я завдала йому серйозних травм. А я по голові пляшкою не влучила, він рукою встиг закритися. Ну, вигнала його з кухонним ножем у руці. Дряпнула кудись. Словом, розвелися зі скандалом. Квартира його була. Поділ майна… Мені плювати, адвокати все чіплялися: боріться, боріться, він вас жебрачкою лишить…

Ольга замовкла, збираючись з думками. Роман сприйняв мовчання по-своєму, рука ковзнула вниз, до стегна, та вона зупинила його, легенько стисла своєю рукою кисть чоловіка.

– Знаєш, коли все скінчилося, я навіть розгубилася. Одружилися з любові, жили нормально, раптом, як грім з неба, – зрада, розлучення, «боріться, боріться», – і все, війні кінець. Тільки тоді дійшло, що витратила всі сили. Собою не займалася, роботу занедбала, а я, між іншим, в корпункті «Комсомолки» працювала. Тобі важко зрозуміти, як це, коли довкола – порожнеча. А порожнечу в нас заповнюють лише одним способом, розумнішого за горілку народ нічого не придумав. Спершу на мене крізь пальці дивилися, особиста драма в жінки. Потім набридло: баба бухає, як вантажник, геть некерованою стала. Коротше, попросили мене з роботи. Ну, тут я вже пішла в рознос! – Ольга підвелася на лікті. – Жінки швидше спиваються. Без роботи не сиділа, допомагали знайомі, перебивалася гонорарами якось. Мене жаліли тихцем, це помітно було, тільки від цього було часом ще гірше… Є категорія людей, котрих жалість принижує… Як я ще рік протрималася, сама не знаю. Спочатку ще в компанії запрошували, з мужиками знайомили, поряд з деякими прокидалася вранці, гидко – і знову рятівні сто грамів. Навчилася похмелятися, по кілька днів могла з дому не виходити. І мене потроху перестали в гості кликати. На той час я до глюків допивалася, опустилась остаточно, гроші позичала в подруг. Якось навіть на вулиці мене наряд підібрав і до витверезника завіз. І що найгидкіше – жаліли всі, розумієш? Хоч би раз хто висварив, по щоках надавав. А жалість їхня тут була ні до чого. Подай цигарку.

Роман прикурив сам, підніс вогник Ользі. Кришталева попільничка стояла на підлозі, він для зручності поставив її собі на груди, поверх ковдри.

– Знаєш, що врятувало? Гроші скінчилися. Зовсім. У борг давати теж перестали. Роботи немає. Відлежалася я, скільки могла, потім подзвонила Суховій, подружка в мене є, борець за права і свободи жінок. Та відразу змикитила, що до чого, прикотила з пляшкою вина, глянула на мене і каже: «Ось що, подруго. Без діла сидиш – катай зі мною. Сестра на дачі загинається, до-по-мо-же-мо. О’кей?». Мені тоді по барабану все було, куди завгодно. З сільським господарством у мене завжди не виходило, а тут пробило – обстановку треба поміняти. Сиділи ми в Бучі тиждень. Спиртного не пили, з ранку в городі, після обіду – консервуємо. Огірки, помідори, перець, салати різні. Коли повернулися, Сухова у мене тут ще два тижні жила. Пізніше привела до себе в редакцію, влаштувала. Наче так і треба. Не жаліла, не втішала, моралі не читала. Тепер так і живу. Ти ось прийшов…

Роман засвітив нічник, аби переконатися – жінка, що лежить поруч з ним, сумно посміхається.

– Я не піду.

– Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти – образишся?

– Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

– Нема ж нічого, ми дивилися.

– Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася – і все.

– Звідки це?

– З дитинства, – Ольга забрала рукою волосся з лоба. – Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас – щурами. «Не будеш слухатися – вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

– Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула – страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.

У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.

– О, Господи!

Це був основний висновок, та разом з тим – полегшене зітхання. Висновок приблизно такий, якого Чирва чекав і боявся. Але, отримавши очікуваний моторошний результат, він водночас з’ясував для себе вихід, спосіб боротьби з тією силою, про яку виводив безліч теорій і з якою прагнув зіткнутися на практиці особисто. Для того, щоб перемогти.

Поки що між ним і ворогом лежить Нейтральна територія.

– Я вам усе поясню трохи згодом, а тепер залишіть нас самих.

Фіделю Васильовичу дивний старий починав діяти на нерви. І викликати застереження. Припустімо, він за пару годин зробив роботу, з котрою впорається далеко не кожен. Виявити досить дивну хворобу у звичайного, на перший погляд, алкаша, та ще й за допомогою гіпнозу – вміти треба, нічого не скажеш. Ось тільки де гарантія, що свої не зовсім безпечні для довколишніх знання він не спрямує на них самих? Можливо, дурні статті про зомбування мають під собою реальне підґрунтя… Мало що: візьме та й примусить колись задницю йому підтирати. І потім, надто розкомандувався тут, у його відділенні, цей Чирва.

Наступної хвилини Павло Степанович подав репліку, від якої Фіделя схопили дрижаки: думки старий читає, чи що?

– Не треба сердитися на мене, Фіделю Васильовичу. Я просто намагаюся вжити застережних заходів, суть яких поясню – спробую пояснити – трохи згодом. А поки що – дуже вас прошу…

Завідувач стенув плечима і зачинив за собою двері. Чирва вмостився на ліжку поруч з Гончаренком, поставив на коліна невеличкий чорний кейс.

– Толю, ви хочете прогнати Його назавжди?

– Вбити? – після вчорашньої сповіді Гончаренко почував себе ще кволішим, ніж був досі, та від колишньої агресії не лишилося й сліду: він говорив неголосно, ковтаючи закінчення слів і обходячись короткими фразами.

– Ні, вбити не вийде. Позбутися – можна. Ну, то що ми вирішуємо?

Замість відповіді Гончаренко кивнув.

– Добре. Є дуже простий рецепт: страх треба намалювати. Не дивіться на мене, як на ідіота. Намалювати декілька разів. Дітей лякають Бабаєм. Ніхто його не бачив, але одного разу я попросив чотирьох дітлахів намалювати свого Бабая. Зрозуміло, кожен прагнув зобразити страховисько. В результаті вийшло чотири карикатури. Уже в четвертому варіанті у намальованих монстрів з’являлися величезні вуха, роги, носи, патли, вони ставали беззубими, однорукими, їх кололи списами рицарі в шоломах чи розстрілювали з автоматів десантники в камуфляжі. Так був покараний жахливий Бабай, – клацнувши замками кейса, Чирва витягнув стосик білих стандартних аркушів, олівці та капілярні ручки. – Завдання своє ви, думаю, зрозуміли. Намалюйте Його, яким уявляєте. Просто малюйте портрети, ні про що не думайте.

Погляд художника висловлював недовіру.

– Ви серйозно?

– Таким серйозним я не був уже давно, юначе. А тепер – уже не прохання, а наказ: нікому, ні-ко-му, навіть мені малюнки не показуйте. Краще за все їх спалити над унітазом. Не хочу нічого пояснювати, просто ви намалюєте зброю, безпечну для вас, але смертельно, – Чирва підняв палець, – смертельно небезпечну для всіх, хто зможе за будь-яких обставин побачити ці малюнки. Я вас залишаю – наші друзі чекають пояснень.

Збоку ця четвірка дорослих людей нагадувала дітей, захоплених грою в партизанів. Двері кабінету зачинені зсередини, для чогось завішена фіранка. Вся компанія за столом, наче при обговоренні чергової військової операції. Приміром, знищення складу з боєприпасами.

– У те, що я вам зараз скажу, повірити звичайній людині важко, – Чирва говорив повільно, намагаючись висловлювати свої думки в максимально доступній формі. – Навіть історія нашого пацієнта може бути пояснена з медичної точки зору: людині, котра отримала в дитинстві тяжку психічну травму, сняться кошмари. Але – якщо цей кошмар не зупинити тепер, він стане кошмаром для всіх. Для вас, Ромо, і для вас, Олю, і себе я не виключаю. Адже всі ми чогось боялися в дитинстві, і ті страхи виросли разом з нами.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю