Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Цієї ночі в лікарні коїлися дивні речі. Пізніше учасники цих подій не розповідали про них один одному хоча б тому, що не припускали навіть думки: з кимось іще сталося щось подібне. Своїм рідним та знайомим вони подадуть ці історії як дурнуватий анекдот, не смішний, швидше – тупий, і розповідатимуть лише для того, аби випустити назовні ті дивні й незрозумілі страхи, що раптово оселилися десь усередині і заволоділи душами. Ті, хто історії вислухав, ввічливо підсміювалися за компанію і до вечора забували, як усяку інформацію, що не потребує зберігання.

Одна з чергових нічних медсестер цілу ніч чула за спиною човгання ніг. Малорухома літня мадам – її всі так називали, тому що вона до всіх довколишніх жінок, сусідок по палаті, їхніх відвідувачів і медперсоналу інакше, як «мадам», не зверталася – нарешті заснула, вимагаючи судно востаннє, і чергова, попивши з подружкою в ординаторській каву, вмостилася за столиком читати Мариніну, взяту в тієї ж подружки. Почувши, як хтось човгає до неї по лінолеуму, вона втомлено повернулася, готова вислухати чергового хворого, якому не спиться, і пояснити заразом, що снодійні препарати лімітовані. Нікого не було, і кроки стихли. Вона покрутила пальцем біля скроні і знову заглибилася в книжку. Зачовгало буквально одразу, тепер вона повернулася рвучко – знову все затихло. Втретє вона здригнулася. Так і просиділа всю ніч, боячись повернутися і навіть підвестися з стільця. Звуки то з’являлися знову, то стихали надовго, їхня природа залишалася незрозумілою, а тому – лякаючою. Коли, нарешті, скориставшись черговою тишею і озброївшись міцним фізіологічним стимулом, чергова зірвалася з місця і мало не бігом кинулася в туалет, то просиділа там більше години: човгання під дверима не вщухало, а кілька разів переляканій жінці здалося, що хтось шкребеться у двері. Занурившись у безодню страху достатньо глибоко, вона раптом ясно пригадала, коли звуки човгання в темряві перелякали її вперше: вони поїхали до бабусі в село і спали з батьком у маленькій задушній кімнаті. Вночі її розбуркало човгання десь у нетрях хати, вона розбудила тата запитанням: «Хто там?», а той, випивши з дідом перед сном і незадоволений, що сон порушили, буркнув сердито: «Домовик. Дівчаток, котрі не сплять, забирає і зжирає». Дівчинка тоді дуже старалася заснути, і в неї, мабуть, вийшло, бо кроки стихли.

Поверхом нижче з темного кутка на молоденьку сестричку витріщилися червоні очі. Було дуже тихо, вона не чула навіть своїх кроків. Лише пара очей з темряви. Спочатку сестричка хоробро спрямувала в кут світло від нічної лампи. Нічого. Вона вперто труснула головою, повернула лампу на місце – очі з’явилися знову. Нічого не відбувалося, просто вони дивилися незмигно. Світло знову вихопило порожній кут, цього разу дівчина не прибирала його довго, і очі виникли в іншому кутку.

Вона замружилася. Протерла для чогось окуляри, навіть, порушуючи правила, увімкнула велике світло в коридорі – все одно, навіть не побачивши моторошних вогників, вона відчувала, як вони витріщаються на неї, немов пропікають наскрізь тоненькими тепловими промінчиками.

…Черговий лікар у хірургічному відділенні ганяв павуків. Він з дитинства терпіти не міг цих мерзенних комах, тому й до лісу не їздив, через себе переступати не завжди вдається. Але павуки добралися до нього й тут. Спочатку на білу поверхню стола виліз один, з маленьким тулубом і тонкими довгими ніжками. Лікар, скривившись од відрази, змахнув його журналом, хотів розтоптати, але комаха кудись зникла. Зате скоро увесь стіл, здавалося, був усіяний ними. Чоловічі комплекси не дозволяли гукати на допомогу, і тим більше – тікати з власного кабінету, тому лікар боровся самотужки, бив журналом як основним знаряддям знищення по столу, але, всупереч усім старанням, жодного роздушеного не бачив, хоч ворог чесно йшов на смерть. Полігон – поверхня столу – наче очищений, а за півгодини знову, один за одним, павуки поверталися на втрачені позиції…

…Вранці у комірчині, де не один десяток років прибиральниці зберігали свій інвентар, улюбленицю чоловічої половини хворих, повсякчас п’яненьку тьотю Пашу, котра, зі слів напарниці Григорівни, скоро перестане в себе вдома торгувати самогонкою, «бо усю вип’є сама», підстерігав чортик. Вона перелякано захряснула дверцята, але від криків утрималася. Тьотя Паша була не з тих, хто намагався справити на довколишніх гарне враження. Їй, зрештою, цього й не треба було. Прибиральницею вона працювала, скільки себе пам’ятала, свою справу знала і більшого не прагнула. І все ж таки вона усвідомила, що її улюблена звичка куштувати продукт, який вона виготовляє і який охоче купують і споживають споконвічні пролетарі та колишні споконвічні селяни, котрі поміняли хату в сільській місцевості на задушну міську квартиру і на рівних з пролетарями переживали скруту безробіття, дасть привід всім довкола подумати, що це їй ввижається з п’яних очей, хоча сто п’ятдесят хіба пиятика для призвичаєної людини? Тьотя Паша обережно зазирнула до шафки знову. Чортик, товстенький, рогатий і хвостатий, підморгнув їй і помахав волохатою лапкою. А потім писклявим голосом заявив: «Не заважай мені!», і швабра, відро та ганчірка вилетіли просто під ноги прибиральниці, а дверну ручку якась сила рвонула з її руки. Дверцята шафки зачинилися…

…Заходячи до лікарні через службовий вхід, Фідель Васильович почувся незатишно. Він не міг пояснити своїх відчуттів, розумів лише: щось відбувається, щось, чого не можна пояснити. Недобре. Страшне. Люди поводилися скуто, і навіть ті, з ким уночі нічого не сталося – таких поки що була більшість, – заразилися загальним відчуттям тривоги і очікування чогось моторошного, чого не зможе пояснити людина при здоровому глузді.

Так, щось коїлося. І стояли за всім цим невидимі, але, без сумніву, страшні сили.

Голова в Ольги паморочилася і буквально розколювалася на шматочки. Таке враження, ніби за кілька останніх годин вона геть втратила здатність мислити. Вона не могла зрозуміти, чого зараз хочуть від неї Роман та Чирва. А вони, своєю чергою, теж не зовсім розуміли, чого від неї хочуть.

Роман Ващенко привіз її до Чирви біля п’ятої ранку. Спочатку, в неї вдома, він вислуховував лише ридання, тіло її тремтіло, губи безперервно повторювали: «Щурі – щурі – щурі – щурі!» Допоміг чоловічий народний засіб, хоч горілки в квартирі не виявилося, а спробу вийти за нею Ольга перепинила криком: «Не йди! Боюся!». Зрештою вони вийшли до нічного магазину вдвох, Ольжин вигляд жваво зацікавив продавця, здоровенного патлатого дядька, йому навіть хотілося щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Романовими очима, промовчав. Роман як лікар-психіатр легко пояснив стриманість здоровила: не його той злякався, в разі чого цей продавець легко впорається з ним, далеко не качком, інших за прилавки нічних магазинів просто не ставлять, він злякався себе, побачивши страшну нервову напругу відвідувача. Цей бовкне щось у відповідь на похабну репліку, слово по слову – скандал, менти поряд, тут не доведеш, що п’яні зайшли, господареві-бандюзі навіть маленький скандал не потрібен. У гіршому випадку вижене патлатого за те, що язика на припоні втримати не вміє, в кращому – штрафоне, таке тут водиться, в кожному разі приємного мало, краще парочку не займати, видати їм чекушку і думки свої про те, що вони зроблять, коли вицмуляють чекушку, і скільки вже випили до того, бо тьолка геть ніяка, тримати при собі…

Коли вони повернулися, Роман ледь не силою примусив Ольгу випити, алкоголь свою справу зробив, і Ольга, збиваючись, але докладно розповіла свій жахливий, ні на що не схожий сон. Роман зрозумів: без Чирви ніяк.

– Раніше подібні марення у вас були?

– Я… нормально спала… Наскільки можна з моїми проблемами…

Чирва відмахнувся від її слів, неначе відганяв ґедзів.

– Не в снах справа, дорога моя. Ви-дін-ня. Ви – людина, котра пише, відчуваєте різницю?

– Були! – Роман так поспішно вигукнув, що Чирва здригнувся, не чекаючи відповіді з боку молодшого колеги, потім уважно подивився йому в очі, перевів погляд на Ольгу. Та обережно похитала головою.

– Кому вірити? – Роман нечасто бачив, як Чирва починає сердитися, навіть не сердитися – злитися. – Знаєте що, молоді люди, ваші особисті стосунки мене зовсім не хвилюють, а якщо я не зможу отримати чіткі, швидкі і, наскільки це можливо, ясні відповіді на свої прості запитання, то не зможу знайти відповіді на ті, дуже складні, які сам собі ставлю. І якщо я, – він наголосив на останньому слові, навіть тицьнув себе пальцем у груди, – не зумію відшукати потрібних відповідей, то боюся, що ваші стосунки, хай там які вони, полетять у пекельну безодню разом з вами і зі мною, уїдливим занудним стариганом. Ольго, були видіння?

– Так, – тепер вона говорила сміливіше.

– Як часто?

– Останнім часом навіть занадто…

– Що значить – «останнім часом»?

– Ну… я з дитинства боюся щурів… А коли почалася вся ця колотнеча, з Анатолієм… Коротше, відтоді мені кілька разів здавалося, що я з’їжджаю з глузду.

Чирва, замислено потираючи підборіддя, хлюпнув собі горілки в чашку – там ще темніли рештки кави, і рідина стала темно-коричневою, – взяв чашку за денце, мов піалу.

– Ваш нічний пацючий бал нічого не нагадує?

– Казку про Лускунчика. Я завжди її не любила.

– Лускунчик тут ні до чого. Подумайте, – Чирва ковтком випив горілку, подивився для чогось на денце чашки, знизав плечима: – Навіть якщо неприємно – подумайте. Я знаю відповідь, та ви самі повинні її знайти.

І знову Роман Ващенко здогадався раніше.

– Олю, сни Гончаренка! Він теж приходив щоночі і кликав пасинка до себе! Щоб там, – психіатр махнув зробив рукою непевний жест, – розквитатися з ним за повною програмою! Твій пацюк верз щось подібне, адже так?

Ользі знадобився час, аби зібратися з думками. Але Чирва квапив її з дивним азартом, якого не могла зрозуміти нормальна людина.

– Ну, Олю, думайте! Де ви могли підхопити таку заразу? Згадуйте, ви ж розмовляли з людьми, які бачили Його! Вчителька, сусідка, її син – усі так чи так… не знаю, як правильно сказати… заразилися, чи що…

Своїми висновками Чирва ще більше заплутав молоду жінку.

– Але… я ж не бачила Його… Ні-ко-ли не бачила…

– Ви впевнені?

– Що ви хочете сказати?

Чирва знову потер підборіддя.

– Давайте по порядку. Для зручності я буду називати присутність Його в снах Анатолія і, само собою, в свідомості художника «хворобою». А через те, що вона дуже запущена, то у Нього було досить сили, аби «заразити» свідомість усіх, хто близько спілкувався з Толею. Ми ж практично не спілкувалися з його дружиною.

– Я спілкувалася…

– Не як лікар, люба моя Ольго, не як лікар. І в той момент, коли ви підійшли до напівмертвого тоді, на дачі, Він уже мав досить сил та негативної енергії, аби вплинути на вас. Ви ж відчували тоді незрозумілу тривогу, правда?

Ольга Нечваль, сучасна міська жінка-журналіст, яка не вірила в домовиків і марсіян, раціональна особа, котра кепкувала з своєї подруги Сухової через низку забобонів, з якими та носилася, мов курка з яйцем, зараз чітко пригадала той день і змушена була погодитися з Чирвою, ствердно кивнувши головою.

– Чудово, – Романові здалося, що Чирва навіть зрадів. – Що частіше ви спілкувалися з Його жертвами, то глибше Він проникав у вашу підсвідомість. Але для появи кошмарів, для прямого, так би мовити, контакту, цього мало. Ви праві, Його треба побачити. Як це могло статися? Де ви могли бачити його на власні очі?

Вони повернулися туди, звідки почали. Ольга й далі не розуміла, чого від неї хочуть, і заплуталася ще більше.

– Спробуємо інакше, – Чирва не збирався здаватися. – Судячи з усього, Гончаренко мусив вбити в свої, а заодно й у ваші кошмари такий собі осиковий кілок.

– Як можна вбити кілок у сни? Це ж не тіло упиря…

– Ми ж домовилися: всі терміни умовні. Ви помітили вчорашній стан художника?

– Як підмінили, – погодився Роман.

– Тоді я не хотів говорити, тепер доведеться. Анатолій намалював свої страхи, ви знаєте, Ромо, подібне практикується. Зобразив свого мучителя в карикатурному варіанті. Зробив страшне смішним. Малюнків цих не повинен був бачити ніхто. Ось чому я мовчав, – щоб не викликати зайвої цікавості. Познущавшись з Нього і перемігши страх, Гончаренко повинен був надійно заховати або ж, що було б ідеальним, знищити малюнки. Бо для сторонньої людини глянути на них – все одно, що зустрітися з Ним живим. Що ви на це скажете, молоді люди?

Ольга і Роман перезирнулися. Чирва ясно бачив: вони не грають, вони або справді не бачили малюнків, або… Або…

– Олю, ви бачили в лікарні щурів?

Він спитав це так, як гестапівці в старих радянських фільмах допитували підпільників і партизанських зв’язкових. І відповідь: «Н-не знаю!», невпевнена і вимовлена тремким голосом, переконала – він на правильному шляху. Його противник справді вже сильніший, ніж був раніше.

– Гаразд, – Чирва у нервовому збудженні потер руки. – Пробачте, Олю, але змушений зробити ось це, – й одразу, без звичної в таких випадках артпідготовки, зняв з шиї хрестик: – Подивіться сюди.

Роман хотів втрутитися, та Чирва застережливо підняв руку. А срібний хрестик уже легенько розгойдувався на ланцюжку перед обличчям Ольги.

– Лічіть вголос до десяти. Стежте за ним і просто лічіть уголос. А коли скажете «десять», почнете відповідати на мої запитання. Лише на мої. Лише. На. Мої.

Накривши Ольгу смугастим пледом, Чирва кивнув Романові в бік кухні.

– Ми їй заважати не зможемо, але нехай поспить спокійно. Гіпнотичний сон блокує потойбічні впливи.

– А… з нею все буде гаразд?

– Ромо, ви поводитеся, як практикант. З нею й без цього не все гаразд.

На кухні Ващенко примостився на підвіконні, прочинив кватирку, запитально зиркнувши на господаря. Той махнув рукою.

– Труїться. В світлі останніх подій шкода від нікотину сильно перебільшена. Ну, вам усе ясно?

– Ольга бачила малюнки, а згадати про це не змогла.

– А скільки таких, як вона? За себе ви ручаєтеся?

– Пацюки мені не ввижаються. Ви, до речі, мене теж можете допитати під гіпнозом, якщо є сумніви.

– Ви в дитинстві боялися щурів?

Роман хотів відповісти, але раптом – здалося чи правда? – на якусь мить його засліпив яскравий спалах, і відразу ж він побачив на тому місці, де щойно була стіна, ліс, де змішано росли берези та сосни, кущі, маленького хлопчика і… Видіння зникло – знову спалах, знову ріже в очі, знову – давно не фарбована стіна. Роман труснув головою.

– Що сталося?

– Нічого… Втомився від усього цього, – Роман потер долонею очі. – Так про що ви?

– Мені не подобається ваша втома.

– Мені теж, – Ващенко сумно всміхнувся. – Все минеться, як співається в одній пісні. Ми відволіклися.

– Так про пацюків…

– А, це… Ні, я їх не боявся, бо мене ними не лякали.

– Значить, чекайте на інші видіння.

– Дякую, порадували.

– Іронія недоцільна, ви мене дивуєте своєю несерйозністю, – Чирва сердився. – Наш супротивник уже сильний аж так, що може в буквальному розумінні туманити нам мізки, і в кімнаті спить живий приклад. Боюся, за всіма Його капостями нам не встежити.

– Усе це так, Павле Степановичу, але ж ви знаєте, як з Ним воювати. Ольга ж могла б намалювати щура…

– Ольга не вміє малювати.

Роман витріщився на Чирву. Слів у нього не було.

– Чого так дивитеся? Спробуйте зараз намалювати навіть не пацюка – хоч таргана! Так, умовними контурами, по-дитячому ви зможете окреслити комаху: овальчик, вусики, лапки. Але навіть якщо ви підпишете малюнок, все одно буде не те, ясно вам? Дитині такі картинки допоможуть, вона мазюкає, як сприймає, тому з страхами легше боротися в дитинстві. Гончаренко – радше виняток, аніж правило. Дійшло?

– І… що буде?

Роман спитав обережно і чомусь у напівголос. Певності в своїх силах Роман уже не відчував, а думки, хоч як він хотів спрямувати їх у потрібне річище, проти його волі переносилися до лісу, Романові навіть здалося, що він чує крики, які гукають його, але просто перед собою він бачить… Стоп! Годі!

– Чого годі?

Він знову на кухні в Чирви.

– Не розумію…

– Це я не зрозумів. Ви щойно вголос сказали: «Годі».

– A-а… Я про те, що треба перепочити. Стільки всього сьогодні…

Роман відчував: Чирва мусить дізнатися про хлопчика в лісі. Зупиняло його те, що він сам закопав ті спогади глибоко, дуже глибоко, і різка, несподівана поява цих картинок змушує замислитися про причини. Може, з ним і справді відбувається щось недобре? І це щось заважає Романові висловитися…

– Інших способів, гм, боротьби з Ним нема?

Чирва печально поглянув на співрозмовника, читалася в цьому погляді якась приреченість, а в голосі не чулося звичної впевненості й рішучості:

– Є, Ромо, є. Єдиний і дієвий. І нам доведеться вдатися до нього. Тільки обговоримо це потім. Їдьте відпочивати.

– Я… я можу забрати Ольгу?

– Ви просто зобов’язані відвезти її додому. Ідеальний варіант – триматися всім разом. Але, по-перше, потрібне відповідне приміщення, а по-друге – не певен, що Ольгу влаштує подібний варіант. Крім того, – Чирва зітхнув, – я справді не можу точно сказати, скількох ще жертв залишив Він після себе, а значить – усі ми однаково не зберемося докупи.

Різка зміна в поведінці Чирви стривожила Романа не на жарт. Аби він не знав професора давно і добре, то не бачив би причини й самому, як і Павло Степанович, впадати в тиху паніку.

Він здивувався, поглянувши на годинник. Десята двадцять три ранку, коли точно. А точного часу, коли подзвонила Ольга, він не пам’ятав. Було темно, але в березні світанки пізні. І знову набридлий, хоч і звичний дрібний дощик. Для нього теперішній день тягся аж надто довго, попереду – робота, якої Романові в ці хвилини бачити не хотілося. У голові й без того все поплутано, він уже ладен був вірити в усе, що завгодно, навіть в інопланетян. Хай з’явиться щось зелене, з трьома головами і вухом замість носа – та хоча б на місці оцього даїшника! – він би сприйняв, як належне, і навіть помахав би рукою.

Ольга сиділа поруч і мала вигляд радше загальмований, аніж сонний. Роман намагався її розговорити, але її реакція переконувала краще за всілякі слова – вона не хотіла нічого й нікого, вона прагне лишень, аби їй дав спокій весь світ. Хай так, Роман звернув з проспекту, одразу ж трохи пошкодувавши про це: на Сирець можна проїхати не лише по Артема, де повсякчас пробки і тиснява. Черепашачим кроком проїхавши квартал від світлофора до світлофора, він помітив, що в другому ряду на шосе трохи вільніше, синій «пежо» пішов уперед, і перш ніж хтось відреагує раніше, Роман перестроївся, за ним вигідним фарватером поспішив скористатися попелястого кольору «пасат»…

…просто перед машиною Романа Ващенка з'явився собака, величезна чорна вівчарка, зупинився, а потім стрибнув просто на лобове скло, з розчахнутої пащі капала біла пінна слина…

… скрип гальмів, потужний удар ззаду, жіночий вереск ліворуч, в очах темно.

Коли Роман розплющив очі, зрозуміти все одно нічого не встиг: дверцята з його боку розчахнулися, і його, здавалося, скупали в матюках. Поряд досі кричала Ольга, але крик звучав глухувато – вона стиснулася в жмутик, голова втиснута між колін, згори накрита руками. Роман потягнувся до неї, але його брутально труснули за плече:

– Вилазь, вилазь, суко! Вилазь! Приб’ю, козел!

Він повільно поліз назовні, йому допомогли – сильним ривком висмикнули під дощ, притиснули до машини, а просто перед собою Роман побачив перекошену червону пику, повні ненависті вузькі очиці-щілинки, а з рота, що вихлюпував матюччя, тьмяно блищали, мов ікла, золоті фікси. У груди в’їхав міцний, звичний до своєї справи кулак. Другого удару не було, прогриміло: «Ану, кінчайте!», а потім виник і страж порядку, даїшник, більше здивований, аніж розлючений.

– Нє, ти відєл, командір, нє, ти відєл!

– Розійтися, я сказав!

«Пасат», що не чекав різкого гальмування від того, хто йшов попереду, з розмаху в’їхав у Романову «сімку». «Поцілунок» вийшов класичний – обидві машини сплющилися. За «пасатом» їхала «ауді», її водій дивом устиг викрутити кермо і не виїхати при цьому на зустрічну полосу. Отож більше потерпілих не було, одначе рух усе ж таки застопорився. Сержант-даїшник швидко навів порядок, але машини, що зіткнулися, заважали всім, і знадобився ще один страж порядку. Його викликали по рації. Задоволений бурхливими подіями і наперед смакуючи великий скандал, той хвацько замахав жезлом, посилаючи транспорт в об’їзд аварії. І лише по тому за Романа взялися всерйоз.

– Ну, й для чого, товаришу водій?

Ващенко важко дихав, але до тями потроху приходив. Поки сержант вивчав його права і права потерпілого, він встиг розгледіти власника фікс і червоної пики. Хоч у кіно такого знімай: шкірянка – «танкер», під нею – традиційний спортивний костюм, на ногах чомусь тупоносі черевики. Міцні плечі, такі ж само кулаки, а на додачу усій моці братана – три перстні-«гайки». Колись був голомозим, та волосся вже відросло, в Романовому дитинстві таких дражнили лисими і навипередки намагалися погладити по голові, аби відчути долонями приємну жорсткість йоржика. Навіть цього червонопикого захотілося погладити, хоч як це смішно.

– Ти якого зєнкі пялишь, козліна! – могутня розчепірена п’ятірня звичним жестом потяглася до Романового обличчя, але сержант жестом зупинив братка:

– Заспокойтеся, водію, спокійно!

– Куда спокойно, слишь, командір, да ти смотрі на етого підора, чего он, сука, тут дєлаєт, ти ж відєл, в натурє!

– Я все бачив, заспокойтеся. Будемо розбиратися.

– Що не ясно! Від нього, як із бочкі! Бухой, муділа!

Роман теж відчував запах перегару. Він відчув уже, коли його витягали з машини, але боявся подумати про це, боявся зізнатися собі, в чому тут справа, і тим більшою дурницею буде, якщо він почне все пояснювати довколишнім. Окрім Ольги, яка теж здогадувалася, звідки взявся перегар, що віднедавна переслідує не лише її. Знаючи і розуміючи все, Роман промовив:

– Я не пив… Я не вживаю за кермом… Дорогу перебігав собака, він стрибнув на мене. Я загальмував.

– Шо за гонкі! Сержант, он гоніт, ти пойняв?

– Чую! – сержантові потерпілий починав подобатися дедалі менше, аніж винуватець. – Дайте спокійно працювати! – зараз його цікавив лише Роман Ващенко: – Я ж відчуваю запах, громадянине. А про собак даремно вигадали, адже, окрім вас, пса ніхто не бачив, інакше свідки б не мовчали, їх он скільки.

Роззяв по обидва боки шосе зібралося справді достатньо для маленького судового процесу. Сумнівів у Романа не було:

окрім нього собаку, ніхто не бачив і бачити не міг. Навіть Ольга. Вона бачила лише пацюків.

– І все одно я не пив. Сьогодні.

– Могли випити вчора.

– Давайте в трубочку дихну, – Романові поверталася колишня впевненість, він навіть перестав реагувати на братка. – Алкоголь тримається у крові три доби, я ж лікар, знаю. Вимагаю експертів, маю на те право.

Браток тим часом відверто жадав крові.

– Ти попал, поел – нєт? Знаєш, на какіє бабкі ти сєводня попал? Шкуру до мяса сдєру – і то не хватіт!

– Заткайся! – тепер Роман упізнавав себе колишнього, котрому в бійці з вуличною шпаною якось зламали півзуба, але зате один з його суперників серйозно лікував око, і більше претензій до Беззубого – дитяче Романове прізвисько – не виникало. – Я винен, я за ремонт плачу! Тільки за ремонт, розумієш ти! А зараз я розмовляю з сержантом, і чим швидше ми вирішимо справу, то швидше я почну займатися твоїм металобрухтом, ясно?

Браток був переляканим, але дещо второпав, відтак знехотя затнувся, хоч і не відійшов, спостерігаючи за тим, що відбувається. Сержантові теж важко вірилося, що пристойний на вигляд чоловік, та ще й з пасажиркою, яка має в сумочці посвідчення журналіста, просто так, з доброго дива, вдарив посеред дороги на гальма й угробив машину. Та ще й цей відвертий бандюга, який, до речі, сам міг викинути подібний фортель. Ще про експертизу говорить. Гаразд. Почнемо з трубки.

Роман сумлінно подув. Навіть браток бачив – реакція на алкоголь негативна. Справа не чиста. Базару нема, ось тільки в чому ж гумор? Трубка «ліва» чи в лоха спеціальні таблетки на зразок «антиполіцая», яким у нього самого забиті кишені? І дивиться, як переможець. Але ж від лоха такий штиняра! Носяру не обдуриш, до всякого звичний. А з тачки – наче з бочки. Він її що, брагою миє?

Сержант нічим не виказав свого здивування.

– їдьмо на експертизу, коли хочете. Але в тому, що сталося, винні ви…

– Пиятика тут ніяк не замішана, і це ми запишемо офіційно, при. свідках. Лише її, – Роман кивнув у бік переляканої Ольги, – треба спочатку відвезти додому: їй дуже погано. Тим більше, що вона в цьому аж ніяк не винна.

Сперечатися сержант не став, але й права Романові повертати не поспішав. Перекинувшись кількома словами з напарником, він упевнено вмостився за кермом побитої машини порушника, жестом звелівши її власникові сісти позаду. Потерпілий браток легенько штовхнув Романа в спину:

– Е, орел! Куда лєтім? Ми ще вопроси нє порєшалі!

– їдь за нами. Коли закінчимо з ДАІ – відвезу до майстра і поставлю машини, свою й твою. І телефончик мені свій даси. Готово буде – подзвоню, отримаєш тачку.

Браток підійшов до нього впритул, притиснув корпусом до машини, важко дихнув у обличчя.

– З’їхати хочеш, гандон? Ти по повній програмі з баблом виступати будеш, ясно тобі? Адресу й телефон вичислю – гірше буде.

Сержант вимогливо посигналив. Він бачив і розумів, що робиться, навіть жалів лікаря, але за всіх розкладів правда й навіть закон були на боці мордастого бандита.

– Або так, як я сказав, або через суд, – Роман спробував звільнитися, але браток навалився міцно.

– Через суд, суко, ти мені таку компенсуху виплатиш – у собачий буді до кінця своїх днів спатимеш!

Сигнал повторився, на виручку посунув напарник, браток матюкнувся крізь зуби, забрав свою тушу і перемістив її за кермо «пасата». Роман швиденько вмостився на заднє сидіння і нарешті обидві машини рушили.

– Хтось таки випив, – порушив мовчанку сержант.

– Після експертизи, гаразд? – Роман озирнувся, пом’ятий «пасат» не відставав. – Олю, ти вибач. Ми тебе висадимо біля цвинтаря. Не треба, щоб ця пика знала, де ти живеш. Щойно звільнюся – зразу до тебе.

– Не треба, – голос її звучав тихо, доводилося прислухатися, аби розібрати слова. – Я вип’ю пігулку і засну. В тебе й без мене вистачає…

– Ти молодець, тільки дурниць не кажи.

Вона вийшла, як домовилися, Роман провів поглядом її фігурку, таку маленьку, зіщулену, мокру і беззахисну. І прокляв усіх собак на світі, не забувши про щурів.

– Не хотів при дівчині, – сержант кашлянув, – але ви справді вляпалися в гівно. Ця публіка кліщами вчепиться, гадаю – надовго.

– Який вихід?

– Бог його знає. Купа знайомих бігає: «Допоможіть, наїхали!» Хто чим зараз може допомогти, тим більше ви винні. Суд – правильно, якщо присудять покрити витрати, це добре. Виплатили суму – і вільні, згідно з законом. Тільки в них свій суд, вони адресу вашу легко вирахують – і тоді тримайтеся. Штани знімуть.

– їм давай чи не давай – винним так і лишишся. Якщо експерт напише, що в крові алкоголю нема, без протоколу обійдемося? Штрафом?

Сержант пригальмував біля світлофора, подивився у дзеркало на попутника і раптом рвучко повернувся до Романа:

– Зі мною, чоловіче, домовитися завжди можна. Ти з ними спробуй! Він на мобілу подзвонить, поскаржиться – й підмога примчить, не відмажешся. Знаю я таку публіку. Вже не сявки, але ще не ділові, таким тебе порізати за щастя.

Роман Ващенко збагнув: якщо братва візьме його зараз в оборот, він не зможе допомагати Ользі. Чирві, і… Раптово бридка холодна рука жаху стисла йому горло. Ось воно! Ось Він! Жах приходить, він реальний, ось він – здоровенний, бритий, червонопикий, з фіксами в роті та несвіжим диханням, зараз нагодяться ще його нукери, служителі Його Величності Страху, він, Роман Ващенко, вже у них в полоні… В собачій буді до кінця життя… В собачій буді… Собаки…

– Сержанте, – Роман не впізнавав свого голосу, – ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, – слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. – Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

– Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, – цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

– Я – лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.

– Теж правильно.

Сержант упевнено рвонув на червоне світло, Роман не встиг опам’ятатися, як вони вже завернули праворуч, потім ще петляли по якихось вулицях й виїхали, зробивши солідний гак, майже туди, звідки приїхали. Роман бачив, що «пасат» кинувся за ними, але після того, як вони завернули втретє, відстав і зник з поля зору. Сержант навіть на побитій машині знався на своїй справі.

Коли в поліклініці брали кров на аналіз, Роман смикнувся, чим здивував медсестру середніх років: «Ви боїтеся, як мала дитина». Сам він за собою давно не помічав подібного і ще раз визнав: страх повернувся і оселився в ньому. Уже не стискає горло, але його холодок уже відчувається десь у борлаку.

Собаки.

Тепер він не міг пригадати, скільки йому тоді було, вісім чи дев’ять. Мама любила гриби збирати, батько – їсти. Ліс він любив, як усі корінні городяни, проте грибник з нього був нікудишній. Єдина спроба батька долучитися до «тихого полювання» закінчилася тим, що він, за висловом тьоті Полі, визбирав усі поганки в лісі. Відтоді як тільки вони приїздили – обов’язково підгадуючи під грибний сезон – до тьоті Полі, батько розташовувався неподалік від машини і чаклував над багаттям, а мама з тіткою вирушали на пошук грибів. Зазвичай Ромця крутився біля батька, але одного разу причепився до жінок, знайшов під їхнім наглядом свою першу сироїжку, і наступного разу він подався разом з ними.

Далеко від себе мама його не відпускала. Якщо хлопчисько зникав з виду, його одразу ж шукали перегуками, причому порядок завели суворий: не бачиш маму чи тьотю Полю – гукай. Ромцеві ця гра так подобалася, що він свідомо тікав з поля зору і гукав, страшенно радіючи огогоканню у відповідь. Але того дня він, зробивши кілька кроків убік від дорослих, знайшов білого гриба.

Він знав, які вони, і перед ним, просто біля берези, схований лише тінню від куща, стояв справжній король лісу, наче з картинки: боровик – корінний лісовик. Ромця затамував подих, присів перед ним, обережно простяг руку і торкнувся світло-коричневої, оксамитової на дотик шляпки. Ось-ось гриб оживе, візьме руки в боки, як у мультику, підморгне, затанцює, а поряд з’являться ще грибки, великі й малі, всі обступлять Ромцю і заведуть веселий грибний хоровод. Він розтулив рота, аби гукнути маму й тьотю Полю, щоб їх, підкорювачок сироїжок, завидки взяли, щоби…