Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ

Чирві вділили кушетку в кабінеті Фіделя Васильовича, Роман отаборився у власному кріслі, а на стільцях примостився Гончаренко. Це не обговорювалося, не планувалося, просто за мовчазною згодою всі вирішили відтепер триматися разом. У аптечному кіоску знайшлося необхідне туалетне причандалля, більше ніхто нічого не потребував.

Дружина Анатолія до тями не приходила. Травма голови була серйозною, але Чирва знав: жінка не помре. Той, хто з чужого життя увірвався до їхнього, не збирався переходити нейтральну територію назад. Ольгу відкачали, і зараз вона лежала під крапельницею. Засинати категорично відмовлялася, снодійного після останніх подій боялася панічно, і на те, що зробило з нею вимушене безсоння за короткий час, жаль було дивитися. Та її життю нічого не загрожувало.

Ніхто ні про що Чирву більше не питав. Та й сам він не хотів знову пояснювати те ж саме. Тому, традиційно зібравшись в кабінеті Фіделя, компанія тривалий час мовчки курила. А господар кабінету мав окрему причину не починати дурних дискусій, у які люди, котрі потрапили в дивне, складне і небезпечне становище, вступають, аби просто не мовчати.

…Минулої ночі Фідель Васильович прокинувся на підлозі. З гулею на голові, яка більше скидалася на криваву рану. Це означало: через багато років він ночами знову почав падати з висоти. Тільки тепер усе відбувалося, сказати б, не зовсім уві сні…

– Я можу знову намалювати Його?

Побачивши реакцію Чирви, Гончаренко пошкодував про своє запитання: вперше за весь час знайомства старий злякався.

– Не сміти! – Тепер він скидався на пенсіонера, котрого образили в черзі чи в транспорті. – Вам узагалі нема чого тут робити! Ваші малюнки побачать люди! З мене досить того, що є!

Йому одразу стало соромно за свою нестриманість, чоловіки теж побачили це і розгубилися: як і раніше, саме від Чирви вони чекали відповідей на всі запитання. Старий закусив нижню губу, і за якусь мить лише неприродна блідість нагадувала: людина на межі зриву. А Романові, який знав Чирву давніше і краще за інших, легко було зрозуміти, чого коштувала Павлові Степановичу наступна фраза. Саме її тривалий час безуспішно потребувала наволоч на керівних посадах:

– Вибачте мені, товариші…

Знову незручне мовчання, і нарешті Роман наважився:

– І… як далі?

– Далі? – Чирва позирнув на Романа. – Далі нам треба завершити справу, яку з причин, котрі від нього не залежать, не зміг довести до кінця Анатолій Гончаренко. – Він помовчав. – Дві спроби вбити Його нічого не дали. Приправляючи сірчаною кислотою горілку, він не знав, з ким – або чим! – має справу. Малюючи за моєю порадою свої страхи, він відвів біду від себе, але навів, сам того не знаючи, на інших. На нас у тому числі. Тут моя провина – я мусив уявляти собі, наскільки Він сильний. Тепер лишився єдиний вихід. Один з нас мусить померти. Інший…

Раптом Чирва знову сполотнів. І ніби проковтнув свої слова.

Способи вигнання Біса давно й докладно описані в літературі. Так само, як і шляхи, якими нечиста сила в наш світ приходить. Якось само собою стало ясно: конкретного власного обличчя і матеріального тіла сатана не має. Частіше його малюють чи просто уявляють собі як істоту з волохатим тілом, рогами на голові, копитами замість ніг, довгим телячим хвостом і свинячим рилом на бридкій пиці. Зазвичай же нечисть вселяється в людське тіло, наприклад, маленької невинної дівчинки Ріган, чи просто шляхом банального біологічного запліднення жінки Його слугами. Саме так з’явилася на світ дитина Розмарі, приблизно тим самим шляхом прийшов у цей світ злісний Дем’єн Торн. Хоч у більшості випадків нас мало цікавить, як і звідки прийшов Сатана, головне – як Його знищити.

Способів небагато: вбити у плоті чи вигнати, заручившись словом Божим. Останній у нашому випадку не підходить з багатьох причин, пояснення яких забере велику кількість часу, викличе купу суперечок і дискусій. Це корисно, коли віднайдення абсолютної Істини робиться самоціллю. Наука пояснює сни, але не вторгається в них. Пишуть, сновидіння можна регулювати, тільки нам це теж не підходить. Лишається єдине…

…Чирва зблід, бо всі ці думки вихором пронеслися в голові.Потрібні жертва і вбивця. Вбити треба не Його, втілення зла, а звичайну людину. Вбити холоднокровно, впевнено, рішуче і швидко. Вбивство треба спланувати так ретельно, аби шансів на порятунок у жертви не було. Вбивати треба в той момент, коли Він перетне нейтральну територію і не встигне повернутися назад, перестане існувати разом із жертвою, котру свідомо вибрав і котра назавжди забере Його з собою у могилу. Вбити, коли жертва опиниться на межі між життям та смертю, коли почне діяти проста за суттю, але складна для розуміння формула: «Ще не помер, але вже не живий». Це секунди, коли жертва буде між станом сну і фізичної смерті.

Ці секунди вирішують результат поєдинку. Він і жертва зустрінуться на нейтральній території. Далі – хто кого. Або людину врятують від смерті – і тоді Він повернеться сюди й оволодіє своєю жертвою, або смерть візьме людину – і тоді Він помре разом зі своєю жертвою. Уже назавжди. Його вплив на людські сни, а заразом – на психіку втратять силу.

Потрібен убивця.

Тепер Чирві треба це – майже все – пояснити трьом молодим чоловікам матеріалістам, двоє з яких звикли рятувати людям життя.

Першою відвідувачкою була Сухова. Спершу її не пускали, але, знаючи її темперамент, Ольга не мала сумнівів – протягом найближчих двох-трьох годин подруга рознесе відділення, а якщо дуже постарається, то й усю лікарню на цеглинки. Роман пояснив: довго Ольгу тут не триматимуть, випадок не аж такий важкий, вранці переведуть з реанімації до звичайної палати, тоді – будь ласка. Сухова з’явилася раненько і відразу почала з атаки важкою бронетехнікою.

– Ну, і для чого все це, я тебе питаю, для чо-го?

– Тихіше, тут хворі.

– Ти – сама хвора тут, ясно тобі? На всю голову, – Сухова обвела вказівним пальцем довкола голови і, висловившись у такий спосіб, таки понизила голос: – Для чого це все, дурна ти бабо? Вони не варті того, а інших причин у тебе нема і бути не може.

– Перестань… Без тебе гидко…

– Він довів? Тільки в очі мені дивися, ясно?

Ольга здригнулася: звідки Суховій знати про Нього, невже і її теж… Але запитання застрягло в горлі – навіть якщо так, говорити й думати на цю тему вона собі забороняє.

– Лікар цей? Людина в білому халаті? Ну, цей, козлина, «швидку» викликав…

Дзвінкого сміху не вийшло, замість нього – слабка посмішка. Все стає на свої місця. У Сухової фантазія справді далі чоловіків не сягає.

– Роман, чи що?

– Ага, він ще й Роман! Ти його ще на ім’я! Знаєш, стаття така є: «Доведення до самогубства»? Я дізнавалася, мати Мілки Рудої за нею зятя колишнього запроторила.

Сухова сиділа спиною до інших мешканців палати, а Ольга могла стежити за реакцією жінок. Версія готова: «Зі мною дівка молода лежала, так через доктора місцевого таблєток наглоталася. Він її з переляку сам серед ночі в больницю попер, насилу відкачали. Сказали – жити будеш, а народити не зможеш, він, падлюка, їй аборт устроїв, вона не хотіла, так набив». Дехто з присутніх при кожному тваринному епітеті, котрі Сухова відпускала на адресу мужиків, швидко перезиралися і схвально кивали.

– Не мели дурниць, Танько.

– Яких дурниць, я сліпа, чи як? Ти останні дні кумарна ходила, я ще дівкам нашим кажу: «Проблеми в Ольки, а якщо мовчить – значить, з мужиками».

Ользі хотілося, аби Роман зараз зайшов сюди. Відразу ж прийшло здивування – а чому його ще немає? В світлі останніх подій все могло статися, якщо вже не сталося. Сухову від цих справ слід тримати якнайдалі, однозначно. Але ж не відчепиться, щось треба придумати. Версію – кістку для голодних собак – колег.

– Я не могла заснути і переборщила з таблетками – оце й усе.

– Бабусі своїй розкажеш! Просто так, випадково, наковтатися всякої гидоти не-мож-ли-во!

– До речі, гидота твоя, подружко. Ти ті ж самі таблеточки ковтала.

– Але ж не конячими дозами! Гаразд, не хочеш – не кажи. Я ось зустріну цього твого Рому…

– Не треба! – Ольга додала голосу стільки твердості, скільки могла в даному стані. – Облиш це, а то посваримося. Не віриш, що він ні до чого, – прапор тобі в руки! Шкідливо мені хвилюватися, так що закрили тему. Новини краще розкажи.

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку – п’яної, потім – тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко – особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта – спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка – помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму – журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

– Як ти? – Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення – їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

– Що там?

– Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

– Ти знущаєшся? – На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

– Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш – мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.

На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу – дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді – мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та – головне – іншим.

– Гончаренко – ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

– Припустімо.

– А без «припустімо»?

– У чому річ?

– Гончаренко – ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

– Ну, я. Далі що?

– Розмова є. Ділова. Відійдемо.

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив – саме начепив! – бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

– Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

– Не зрозумів.

– Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху – дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

– Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

– Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї – як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

– Вас як звати?

– Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

– Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше – вона сама, – звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає – не терапія, а психушка якась, – Тільки грошей не треба.

– Мало? – Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. – Бери, бери, кажу!

– Обійдуся, – гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше – цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. – Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

– Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував – здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав – скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…

Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.

– Добре, добре, заспокойся, – Анатолій теж перейшов на «ти», – Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…

– Я тобі потім ще м’ясця…

– Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…

– Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.

Фідель дивився на Чирву – і не бачив його. Якщо іншого способу немає, він готовий убити цього дивного старого, котрого відверто недолюблював, але котрому зараз довіряв цілковито.

Особливо після вчорашньої ночі.

Час довгих пояснень минув. У Нього досить сили для атаки. Спочатку – Ольга Нечваль. Потім Ромка Ващенко і дивна історія з собакою та бандитом. Нарешті, Аліна, жінка, якщо вірити Анатолієві, непитуща взагалі, особливо коли на руках алкоголік – чоловік, раптово кидається під машину, і від неї тхне спиртним. А в крові алкоголю не знайшли, ось так.

Одне слово, Чирва тут, у лікарні, навмисне зводить порахунки з життям. Його негайно починають відкачувати, Він обов’язково використає шанс, аби заволодіти Чирвою. От уже точно вийде злий геній! Використовуючи розум та тіло вченого і свою диявольську – інакше не скажеш – силу та енергію, Він напевне зуміє посіяти і виростити Тотальний Страх. Наслідків цього краще не пояснювати. Потрібен лікар або хтось, та лікар – краще, який у той момент, коли Чирва почне оживати, відімкне необхідні для порятунку життя системи. Треба, аби Павло Чирва помер і щоб Він не зміг тримати в його тілі життя, як це було з Гончаренком та Ольгою.

Тоді Він помре разом з Чирвою.

Стороння людина так вчинити не зможе. Художника ніхто на гарматний постріл до хворого не підпустить. Роман зізнався: вчителя, з яким знайомий багато років, він убити не зможе. Сам Фідель Васильович нічого не відповів.

– Сподіваюся, проти моєї кандидатури в якості камікадзе заперечень нема?

Запитання Чирви було складним. Заперечити – брати на себе сміливість шукати іншого смертника. Погодитися – підписати смертний вирок людині, яка нікому не зробила зла, на що ніхто з присутніх не має права. Так само, як і залишити все як є.

По обіді Фідель мав розмову з головним лікарем. Що там, мовляв, за заїжджий двір у вашому кабінеті? Виявляється, головний лікар знав Чирву, слава скандального вченого насторожувала, присутність його нічого доброго не дасть, тому, самі розумієте, не бажана. І Ващенко чомусь переселився з дому до кабінету, з ним цей художник-алкоголік, аби ще ситуація була надзвичайною, коли лікарям доводиться чергувати цілодобово, але все спокійно, нічого аж такого немає, і розпорядок не передбачає… Настукали вже, усе ясно, Фідель здогадувався, хто, але стукачам Бог суддя, тільки ж не пояснити головному – не все добре в його королівстві. Розмова завершилася нічим, Фідель намагався говорити спокійно, і йому вдалося переконати шефа – все о’кей, це не надовго. Все-таки головний не полінувався, вичепив у відділенні Чирву і про щось з ним переговорив, насамкінець сказавши: «Ви всі дочекаєтеся неприємностей». Неначе їх чимось тепер можна налякати.

А ще події тієї ночі, після яких Фідель Васильович, з червоними від безсоння очима, наважився стати Його катом. Порівняно з цим позавчорашні синці здавалися трохи екстремальними наслідками агресивних жіночих пестощів, його дружина інколи тяжіла до такого.

Вночі Фіделя підняла до стелі неймовірна сила. Уві сні. І сильно вдарила кілька разів об підлогу. Наяву. Він прокинувся від криків дружини, в дверях спальні стояла перелякана донька. Дружина сказала потім, що він кричав уві сні, і вона, прокинувшись, з жахом помітила, як його щось піднімає і жбурляє. Отямився і усвідомив усе Фідель лише після п’ятого удару. Це від нього так боліла голова. І рана кривавилася…

…Коли йому було дев’ять, він упав з яблуні. У бабусиному садку збирали врожай, Фіделеві вже на той час дозволяли лазити на дерева і подавати батькові відра. Того разу дорослі відволіклися, а хлопчисько захопився. Все сталося швидко: тільки-но він знайшов опору, потягнувшись за стиглим яблучком, як опинився на землі. Короткий політ, порожнеча, перелякані крики матері й бабусі. Підвівся Фідель сам, але, дійшовши до ґанку, знову впав, голова запаморочилася. Легка черепно-мозкова травма. Відтоді Фідель боявся висоти. Страх упасти знову і відчути біль та сором доводили до істерики. Батьки змушені були поміняти дев’ятий поверх на другий, і все одно – лише до шістнадцяти років страхи потроху минулися. До позавчорашньої ночі, коли уві сні він довго летів з літака, парашут уперто не розкривався, земля ближче, ближче, удар – і пробудження на підлозі в спальні. До минулої ночі, коли його било то об стелю, то об стіну, раз тільки його так штовхнули в довжелезній горбачовській черзі по горілку, штовхнув неголений червоноокий алкаш, пробиваючись до заповітних дверей, не те щоб сильно, але злісно, сподіваючись принизити інтелігента, який став у його чергу по нещасну півлітрівку, щоб тицьнути начальству презент, а простій людині похмелитися треба, труби лопнуть – і нема людини. Нічними ударами Він домагався страху й покори, нагадував, хто головний…

Поки за цією ніччю не настали інші – а результат Фідель бачив! – Його треба знищити.

– Як ви це зробите?

Чирва посміхнувся.

– Способів померти, дорогий мій Фіделю Васильовичу, велика кількість. Як і вбити. Хоча б хімію в спирт – і вперед!

– Шлунок спалите…

– Помилка. Мені шлунок, як і здоров’я взагалі, тепер ні до чого. Можна повіситися, можна різонути вени. В нашому випадку зашморг – найкращий варіант. Почуєте гуркіт стільчика, що впав – тут же вривайтеся, виконуйте свій обов’язок, – він помовчав, старанно обдумуючи наступну фразу: – Все доведеться пояснити… Від звинувачень у навмисному вбивстві не відкрутитися… Ми тут взагалі всі поводимося дивно…

– Я розумію…

– Не зовсім. Мені доведеться написати листа або надиктувати його на магнітофон. Краще обидва варіанти. Вигадаю собі невиліковну хворобу чи напишу, що втрачаю здоровий глузд, жити так далі не хочу і не можу, прошу допомогти піти… Коротше, щось придумаю. Але складнощів не уникнути, це вдарить по вашій кар’єрі, зачепить Рому, якого я ціную, як фахівця…

– Якщо ми не виконаємо того, що замислили, Павле Сергійовичу, майбутнього не буде не лише в нас. Вибачте за гучні слова…

– … але ми не могли не сказати їх один одному, так? І годі, говорено забагато.

Справді, люди завжди говорять більше, ніж того вимагає життєва необхідність.

Аліна не знала, де вона і що з нею. Пам’ятала удар і темряву, темно й зараз, але це її просто закопали в землю, глибоко, просто в самісінький центр, і все одно вона чує звуки. Тихі, слабкі, схожі на… голоси. Вона почекала ще трохи, але звуки чіткішими не ставали.

Мертві нічого не чують. Значить… значить, вона жива. Її закопали в могилу живою… Жива…

З цією думкою прийшло несподіване бажання почухати забите місце. Вона відчула сверблячку… Стегно… і трошки вище. Праве чи ліве? Яка різниця. Аліна спробувала пригадати, як ворушити рукою. Вийшло.

– Вона ворухнула рукою!

Голоси наче стали гучнішими, від цього задзвеніло у вухах. Рука слухалася погано, та Аліна як могла вперто розминала пальці. Потім – щось стороннє. Легкий дотик. Вони відкопали її?

– Ви мене чуєте?

Знову дзвін у вухах і різкий, пронизливий біль всередині черепа. Зміст наступного звуку дійшов до неї не відразу – її власний стогін. Вона чула власний стогін.

– Слава Богу, оклигала!

Повернулася здатність відчувати запахи. Було боляче, але Аліна глибоко вдихнула носом і випустила повітря через рот. Суміш запахів, що лоскотала ніздрі, мала загальну назву. Лікарня.

Вона жива. Вона в лікарні. Їй не дадуть померти. Але чому темно?

– Ви можете розплющити очі?

До повік прив’язані гирі, навіть якщо їх знімуть, Аліна нескоро ризикне розплющити очі. А що, як раптом лікарня їй сниться, а розтулити повіки – значить, прокинутися. І замість лікарів побачити чотирьох вурдалаків. Вони знайшли її, як і обіцяли, і чекають – на мене дивися! – коли вона – на мене, суко! – все ж таки не витримає і розплющить – боїшся? – очі.

Четверо. Їх четверо. Вони, темрява і дівчинка Аліна дванадцяти років.

Тоді теж стояла рання сльотава весна. Звичайно, коли Аліна верталася з гостей чи балетного гуртка, тато зустрічав її на розі. А того вечора вони у Вірки Мухи готувалися до КВК. Студенти-практиканти з педінституту запропонували зіграти в КВК, чемпіонат між трьома класами. В школі сиділи допізна, придумували різні хохми, а потім подалися до Вірки, її старі пішли на чийсь ювілей, ніхто не заважатиме, а ідея захопила – хотілося репетирувати і репетирувати.

Аліна жила за три будинки від подруги. Вийти з парадного, дійти до рогу сусіднього будинку, повернути, пройти ще повз два будинки, завернути в арку – і ось він, рідний улюблений дворик. Перетнути дитячий майданчик, шмигнути в свій під’їзд, піднятися на третій поверх. Десять хвилин за бажання. Тому вона і не передзвонила батькам, аби зустрічали. Точніше, вони самі знали, де живе Вірка, та й пізні – припустимі для її віку – повернення від шкільної подруги за кілька років увійшли в звичку. Аліну просили лише не затримуватися. Прохання цього разу, сказати б, складно було виконати. Всі справді дуже захопилися власною веселістю та кмітливістю і коли розходилися, годинник показував початок десятої вечора. Якщо точно – двадцять першу сімнадцять.

Чи йшов тоді дощ? Калюжі Аліна пам’ятала чітко, вони блищали в світлі ліхтарів, вона примудрилася навіть форсувати одну, забризкавши курточку. Дощ чи пройшов уранці, чи, що ймовірніше, напередодні вночі. Весняна вогкість зазвичай пригнічувала дівчинку, але той вечір був особливим, їй хотілося бігти підстрибом по всіх калюжах, не минаючи жодної, ризикуючи замочити ноги – лівий чобіток вимагав ґрунтовного ремонту. Того вечора в них вийшло щось смішне, вперше в житті частина їхнього класу зібралася разом для – не будемо боятися гучних слів – творчості, самі вигадували, самі рвали папірці з невдалими текстами, народжували нові, поринули в це з головою, і он як кльово у них все виходить!

Ще одна причина, ще одна її, Аліни, особиста перемога – вона заспіває «під Пугачову» перероблений варіант «Арлекіно». Коротше, піонер намагається запросити однокласницю, яка йому подобається, в кіно, а та дає йому настанови, не виконавши яких, він, лопух, на її думку, буде «смєшним для всєх». Текст вже міцно сидів у голові, Аліна, мугикаючи собі під ніс, обігнула ріг… І збавила кроки.

Попереду, біля входу в арку, світилися червоними цяточками чотири вогники. Чулися голоси, курці не турбувалися про те, щоб говорити тихіше. А значить, у них ні від кого нема таємниць, і їм ні до кого нема діла. Зібралися перекурити і потеревенити. Звична річ.

Щось підказувало Аліні: зупинятися не можна, йти вперед – небезпечно. Вже потім, колі все скінчилося – чи скінчилося? – вона зізналася собі: можна було повернутися назад, подзвонити батькові і попросити вийти назустріч, причому в поясненні: «Там стоїть якась шпана» нічого смішного, навпаки – її навіть похвалять за обережність. Дівчинка не зробила цього, йшла вперед з надією проскочити, адже рідна домівка в кількох десятках метрів. Обійдеться, нічого, така боягузка…

Що ближче підходила Аліна до арки, то чіткіше чулися голоси. Хлопці незлостиво матюкалися, вона ні до чого не дослухалася. Ось один вогник упав і згаснув, за ним – другий. Коли вона опинилася зовсім поряд, ще двоє кинули цигарки.

– О, глянь! Які люди!

Аліна не роздивилася їхніх облич, під аркою було геть темно. Але й тоді була впевнена, і тепер знає, що впізнає їх з тисячі. При будь-якому освітленні. Навіть у масках-фантомасках. Їй достатньо голосів.

Усі четверо приблизно однакові на зріст і, скоріше за все, однолітки, років по шістнадцять. На одному був плащ, голову іншого прикрашала плетена шапочка, третій вирізнявся кепкою з великим козирком. Четвертий, котрий заступив їй шлях, тримав у лівій руці щось, в чому Аліна дещо запізніло впізнала пляшку. Цигарковий дим не міг відбити характерного духу портвейну.

Вона не могла визначити, наскільки вони п’яні. Вона взагалі тоді ні про що не думала, крім як пройти повз них і забігти до знайомого парадного. Може, вони просто жартують… так… І навіть проведуть до будинку…

– Куди?

Запитували без краплі цікавості. Байдужість… дівчинка відчула небезпечну байдужість. Вони зупинили б будь-кого, навіть дорослого чоловіка, їх четверо, вони кодло, вони піддали, і їм хочеться подвигів. Щоб було про що згадувати завтра й надалі.

«Додому», – тоді Аліна старалася говорити якомога жалісніше. Як з’ясувалося згодом, це й завело хлопців. Лідером, ясна річ, був Пляшка. «І де це ми живемо?» Вона вказала на будинок. «Ага-а, мама-папа ждуть, правда? Чого ж ходимо так пізно?» Вона сказала, що була в подруги, розуміючи – їх це зовсім не цікавить. Тим часом Плащ став ззаду і невловимим рухом відтіснив дівчинку до стіни. «Пустіть», – вона приготувалася кричати, навіть зібралася: попередити їх про це. «Тебе ніхто не чіпає, коза. Поки що», – Пляшка ковтнув з горла, простяг портвейн полонянці. Вона замотала головою, і тут озвався Шапочка: «Пий, тобі сказали. Боїшся, блядь?» «Не лякай, вона труси намочить». Жарт Плаща ліг усім на душу, вони дружно реготнули, а потім Шапочка раптово подався вперед: «Ми щас це провєрім! Не мене дивись, сука!» Аліна не встигла опам’ятатися, як її вже міцно тримали за руки, а під шкільне плаття впевнено лізла сильна п’ятірня. Не тремтяча рука однокласника, котрий, щоб виграти три жуйки, боязко «лапошив» дівчаток, за що його потім ганяли на кожній перерві дівчачі зграйки. Ця рука знала, куди вона лізе і чого хоче. Крик застряв у горлі, Аліні захотілося померти. «На мене, на мене дивися! Воно чи ні? Мокре?» «Харе, – пролунало десь над головою, – Вона мала ще, чого ти, як з хєра зірвався?» Рука слухняно забралася, не дійшовши кількох сантиметрів до «того самого». «Страшно, лялько? Чуваки, а в неї там уже нічого, скоро буде можна». Пляшка знову ковтнув, пустив по колу. Аліну відпустили, та вона й далі стояла в оточенні. Ноги підгиналися, але рештки здорового глузду стримували від того, аби сісти в багнюку.

Так вона і стояла, спершись об на стіну. «Покуриш з нами? – Пляшка тримав пачку цигарок. – Давай, не боїсь, цигарки класні. Брат із загранки підігнав». «їй мама не дозволяє. Вона її по жопі б’є. Б’є чи не б’є?» – Шапочка нахилився, тепер його очі дивилися на неї впритул, а суміш портвейних парів з нікотиновим викликала нудоту. «На мене дивися! Отак… Добре, цілуємося – і мотай до мамочки. Пити не хочеш, курити боїшся. От молодь пішла». «Вам робити не хєр?» – цього голосу Аліна ще не чула, значить, говорив Кепка. «А ти чого? Є інші ідеї?» «Пішли кішку зловимо і хвоста відірвемо». «Вона нявкати буде», – і всі знову заіржали, давши Аліні зрозуміти – і це теж жарт, хай навіть дурний, але справді – що ж робити? «Нічо, наша киця теж нявкати може, – Пляшка ковтком допив рештки портвейну і з силою пожбурив пляшку в протилежну стіну арки, дзвін розбитого скла, здавалося, чув увесь мікрорайон. – Скажи „няв“ – і можеш жити далі. Це не курити, не пити, не цілуватися. Ну? Няв. Няв. Де в нас там хвостик?» Рука потягнулася до її стегна, торкнулася його через плаття, і, зрозумівши, що страх не має меж, дванадцятирічна школярка Аліна, котра готувалася співати «під Пугачову», голосно, істерично і відчайдушно закричала: «Няв! Няв! Няв! Няв!» – і рвонулася вперед, хай навіть Плащ не дав їй дорогу, а просто стомився стояти на місці і трохи змістився набік, переступаючи з ноги на ногу. Навздогін свистіли, хтось загавкав по-собачому. А вона бігла, бігла, бігла…

…Поки не отямилася вдома, на підлозі передпокою. Вона голосно плакала і тремтіла. Батьки перелякалися, а вона нічого не могла пояснити, просто тицяла рукою в бік зачинених дверей і повторювала: «Там, там, там…». Згодом вона розповість коротку історію: йшла через двір, причепилися хулігани, злякалася і втекла. Відтоді сама вона додому не верталася, а коли зрозуміла, що в сімнадцять років уже соромно просити батька, аби зустрічав біля арки, стала просто рідше виходити з дому.

А потім усе забулося…

Поки Аліна не пішла до чоловіка в лікарню. В не найкращі для їхнього сімейного життя дні вона теж бачила бридкі сни, в яких неодмінно фігурувала четвірка монстрів з давньої весняної ночі. А два дні тому, вийшовши на вулицю з метою провідати чоловіка, вона побачила їх наяву. Коли їй здалося, що вони прискорили рух і женуться за нею, вона рвонулася через дорогу.

Потім – удар і темрява.

Темно. Треба розплющити очі.

Спочатку світло різонуло боляче, але тут-таки біль відступив, і Аліна побачила лікарську палату і людей у білих халатах. Тепер можна спробувати посміхнутися. Монстрів нема. Все позаду.