Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Голоси чулися вже чіткіше. Свідомість поверталася до Чирви повільно, але невідворотно. Його переграли. Ворог легко вигравав цю партію.

Грубо відштовхнувши санітара, котрий відчинив двері, Роман кинувся до виходу на сходовий майданчик. Санітар навіть не вилаяв його: довкола творилося чорт знає що, та й на підлозі валяється людина, з вигляду – зомліла. Уже в коридорі Роман зупинився, подумав і впевнено натиснув кнопку виклику ліфта.

Час втрачено. В реанімації йому нічого робити, старого старанно відкачують, можливо, він уже навіть дихає. Роман там, у себе в кабінеті, чекаючи, поки наспіють рятівники з ломиками, змусив себе не панікувати, а трохи подумати. Отже, спочатку – в підвал, вирубати аварійний генератор, а вже потім – позбавити струму реанімацію. Первісний план був зовсім іншим, але ситуація проти всіх, і хоча б цей задум вдалося вчасно виконати.

Тільки б не було запізно.

Не думай про це!

Десь у підсвідомості ворушилася огидна думка: ліфт не спрацює. Та після натискування кнопки почулося звичне, можна навіть сказати, дружнє гудіння. В усякому разі, на техніку Він впливу не має. Телефон же працює.

– Е, стій!

До ліфта біг знайомий – як же його звати? – лікар, білий ковпак збитий на вухо, сам розчервонівся, як після марафону. Роман швидко скочив у кабіну, натиснув потрібну кнопку. В якомусь відчайдушному ривкові лікар скоротив відстань і, запхавши плече між дверцятами, спробував протиснутися всередину. Роман, лайнувшись, сильно зацідив йому кулаком в обличчя, потім виштовхав геть.

– Псих! – лікар рвонувся тепер вже на нього, та двері встигнули зсунутися перед самим його носом. Їдучи донизу, Роман чув його обурені вигуки.

Він не зовсім розумів, що з ним коїться. Менш за все ним керував у ці хвилини здоровий глузд. Здавалося, після того, як він вирвався з полону власного кабінету, здатність мислити спокійно, розважливо та тверезо остаточно облишила його, лікаря-психіатра, котрого вважали непоганим фахівцем у своїй галузі, остаточно. Романом керував страх. Страх не встигнути. Страх перед тим, що собачий гавкіт переслідуватиме його до кінця життя. Страх позбутися життя, якщо воно стане нестерпним, як зважилися на це мати й сестра Анатолія Гончаренка.

І ще його вела вперед ненависть.

Ліфт зупинився, двері розсунулися. До щитової вів погано освітлений коридор, в кінці якого треба повернути праворуч і впертися в оббиті залізом двері. За весь час роботи в лікарні Роман був у підвалі лише раз, в тій-таки щитовій, розпивав спирт з електриками – його могорич за швидко відновлене світло у власному кабінеті. Аборигени підвалу тоді довго розповідали, скільки тут за бажання можна блукати. Між іншим, підвал розділений на дві частини. З протилежного крила будівлі вантажний ліфт спускався до моргу.

Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.

З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив – виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне – обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.

Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.

Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.

– На кого рипаєшся, підор гнойний! – Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.

– Пропусти! – Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.

– Фас!

Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок – сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі – собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага – ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.

Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.

Дивно – голомозий зник. Труп собаки – не примарний, справжній! – валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду – кінцева мета, двері в щитову.

Вони були зачинені.

У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою – жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.

Все пропало. Все…

– Якого дідька?

Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.

Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!

– Вирубай! Все! Швидко!

З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…

– Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!

Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.

– Як! Все! Тут! Вимкнути!

Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався – від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.

– Роби, що кажуть! Швидко!

Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.

Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді – в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.

Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча – як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої – правиця далі стискала лом – у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.

З боку він виглядав божевільним.

Але й те, що він робив, було безумством.

З ліфта він вийшов з відчуттям, що лікарня – вся! – вимерла. Ще кілька хвилин тому вона гула, немов вулик, люди метушилися й кричали. Або вони не бачили Романа, або він – їх. Бо зникнути в одну мить всі не могли. Хоча це теж згодом, коли все буде позаду. Зрештою, довкола відбувається таке, що статися може будь-яка гидота. Ващенко кинувся прямо по коридору, туди, де бачив розподільний щит.

Бігом – сильно сказано. Несподівано тіло наче налилося свинцем, ноги немов застрягали в сипучих пісках, пересуватися стало неймовірно важко. Якщо не сказати – неможливо. Не сміти так думати! Все можливо, це Його штучки, а з ними всі вже знайомі, нікого не здивуєш, так що даремно сили витрачаєш, скотина… Чи хто ти там, що ти за звір….

Собаки виникли нізвідки. З повітря, з-під підлоги, зі стін. Просто взяли і з’явилися. Тепер їх було багато, вони збилися в одну щільну зграю, яка гарчала й гавкала. Зграя рухалася на Романа. Собаки не спішили кидатися. Може, ще сподівалися його відлякати, а може… За спиною почулося «р-р-р-гав!», Роман рвучко повернувся, і тут-таки зрозумів причину звірячої неквапливості: позаду шлях до відступу відрізала ще одна зграя. Скільки їх, Роман навіть не уявляв. Рука міцніше стиснула ломик.

Коли він знову обернувся, за два кроки застиг у бойовій стійці красень доберман, явний ватажок зграї. Відступивши назад і ліворуч, ближче до вікна, аби в разі нападу захистити хоч якось спину, Роман відчув – рухів уже ніщо не сковує. Доберман, а за ним усі решта, загрозливо посунули на нього. Вожак коротко гаркнув, ніби даючи сигнал. Але раніше, аніж на нього зреагували пси, в атаку перейшла людина. В роззявленій пащі опинилася зігнута в лікті ліва рука, Роман дозволив щелепам стулитися, ударив згори вниз, ще, ще. Доберман завив від болю, зграя сахнулася, готова наступної миті дружно кинутися на ворога, збити з ніг, гризти й рвати на шматки. Жбурнувши в собачий натовп лом, Роман схопив здоланого добермана вцілілою правицею за карк, повернув його писком, який скавчав і стікав крівцею, до зграї і впевнено рушив уперед. Як і сподівався, пси не зачепили його, доля ватажка була показовою, а фактична відсутність такого збивала тварин з пантелику. Роман ішов, не озираючись, діставшись щитка, жбурнув добермана під ноги і лише тоді повернувся. Знову порожній коридор. Наче ніколи не ходили тут дикі злі собаки.

А перед ними – замкнений розподільний щит. І ніхто вже зсередини дверей не відчинить.

Ставало світліше. Стан невагомості зник остаточно, Чирва чув, як над ним бубонять людські голоси. Всі вони злилися в один, у вухах ще дзвеніло, чітко він не міг розібрати жодної фрази. Зате він добре відчував Його поряд із собою, ніхто з них поки що не розімкнув обіймів. Вони обидва – якщо можна так сказати, «обидва», – досі були на самому краєчку нейтральної території.

«Непогана була ідея. Молодець. Це не остання твоя вдала ідея».

«Ти помреш. Все одно ти помреш».

«Тобі радіти треба. Я давно помер, а ти проживеш стільки, скільки я того захочу. Ти потрібен мені. Тому жити ти будеш довго, і померти я тобі не дам. Мене ніхто не побачить, всі зрадіють, коли ти розплющиш очі. Зате мою присутність відчують, і дуже скоро. Я стомився без справжнього діла. Ти перевів мене через нейтральну територію. Ха-ха, вони вже повинні відчувати мене.»

«Я знову спробую вмерти. Разом з тобою. Зупинити мене важко».

«Ти ще не зрозумів. Уже за півгодини після того, як ти прийдеш до тями, ти сам не захочеш помирати. Бо твої бажання залежатимуть від мене. Хочеш, скажу, чого ти боїшся?»

«Цікаво. Чого ж я боюся?»

«Ти досі не зрозумів? Ти все життя жив з думкою, що можеш зробити помилку і в тебе щось може не вийти. Або що тобі перешкодить чиясь чужа помилка. Ти боїшся помилок. І ось – я тут. Я – те, чого ти боявся і що таки зробив. Я твій страх, помилка я, так, помилка, твій страх».

Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.

Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.

Ломик! Ось про що треба зараз думати.

Залізяка, добре ставши в пригоді як зброя, валялася біля стіни. Переступивши через добермана, Ващенко підібрав лом, переконавшись заразом, що покусана рука відмовляється служити. Зручніше, ясна річ, орудувати двома руками, однією підколупнути бісів замок не вдавалося. Після четвертої спроби Роман, люто й голосно матюкаючись, довбонув гострим кінцем лома по замку, намагаючись вкласти в удар правицею силу обох рук. Допоміг мат чи ні, але вже третій удар істотно пошкодив сам замок і дверцята. Перевівши подих, Роман відновив штурм. Тепер він не лічив ударів, гатив що було сили, поки замок нарешті піддався його відчайдушній впертості. Лом з гуркотом випав з правиці, вільна рука розчахнула дверцята.

Перед ним були стрілочки, циферки, дротики, біліли головки пробок. Що тут до чого, Роман Ващенко поняття не мав. Якщо й були якісь елементарні знання, все повилітало з голови. Він витер руками спітніле чоло. Розкурочити все до бісової мами, чи що?

Стоп. Дроти. Електрика зав'язана на дротах.

Гомілку раптом пронизав різкий біль. Зойкнувши швидше від несподіванки, Роман оглянувся. Ледь живий, але все ще злісний доберман, лежачи на череві і обпираючись об підлогу лише передніми лапами, із закривавленим писком таки дотягнувся до супротивника зубами.

– Йди геть! – Роман сильніше дригнув ногою, зграбно хвицьнув пса по довбешці другою, зібравшись із силами – де вони беруться! – кинув собаку об стіну, знову удар по довбешці. На добермана нічого не діяло. Він навіть заплющив очі, вперто стискаючи людську ногу щелепами з силою, котра дорівнює замалим не сотні атмосфер.

Припинити це можна було лише в один спосіб.

Біль уже проник у мозок, і Роман, аби не відволікатися на такі дрібниці, як собача агонія, повернувся до щита і рішуче згріб у руку дротики. Ліва рука боліла навіть сильніше, ніж нога, потрібні ті самі останні сили, про які часто говорять в таких ситуаціях. Потрібен ривок. Біль повинен додати йому сил.

Роман Ващенко не став рахувати до трьох. Толя Гончаренко без пам’яті на підлозі в його кабінеті… Ольга Нечваль, якою він її знайшов на софі… Крик Фіделя, його стрибок головою вниз із вікна…

З криком, який при всьому бажанні важко назвати людським, Роман рвонув на себе дроти, видираючи їх з м’ясом, втрачаючи останні сили, а разом з ними – рештки здорового глузду і рівновагу, падаючи на підлогу, стискаючи в кулаці те, що вдалося пошкодити. Цього виявилося цілком досить.

Іскри в очах. Темрява.

«Що це таке? Якого дідька…»

Морок знову насувався на Чирву, усі звуки миттєво щезли, він знову перестав відчувати реальність, тільки політ, політ в Те Саме Нікуди.

«Пусти мене! Пусти! Ні!»

«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»

«Ні! Не можна! Пусти!»

Крик відчаю – останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.

І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося – він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь – гуркіт грому за вікнами.

А потім почалося!

– Де світло?

– Чому нема світла?

– Зараз увімкнеться резервний!

– То якого дідька він не вмикається!

– А-а-а!

Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин – тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.

– Світло! Дайте ж світло!

– Що взагалі тут діється!

– А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому – ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.

– Допоможіть! А-а-а-а!

– Ногу забери! Твою ж мать, забери!

– Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!

– Тримайся! Аню, де ти, Аню!

– Мі-і-лі-і-ці-я-а!

Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі – впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.

ЕПІЛОГ

Я втомилася повторювати: не знаю нічого гаразд. І взагалі – я просто втомилася.

Чого їм усім треба від неї? Гаразд – міліція, хоча теж не зовсім ясно, кого і за що органи хочуть покарати. А ось про те, як можуть дістати колеги-журналісти, Ольга поняття не мала. Цікаво, збоку в неї теж такий вигляд? Ви ж, мовляв, колега, чому таке ставлення, ви і свідок, і потерпіла, і на місці були, і бачили все… Нічого не бачила, темнота, крики… щурі…

Їй довелося придбати автовідповідач. Вибачте, не можу відповісти, залиште повідомлення і назвіть себе. Якщо це важливо, я передзвоню. Дзвінків, особливо дурних, було стільки, що Ользі набридло постійно знімати трубку, вимикати ж телефон вона не ризикувала – раптом справді буде важливий і потрібний їй дзвінок. Повідомлення вона для сміху прокручувала Суховій, більше до квартири нікого не пускала, слідчі органи навіть по дрібниці змушені були слати повістки, котрі Ольга вибірково рвала, вона не злочинниця і не зобов’язана бігати міліцейськими кабінетами. Дзвонили різні шизики, як дізнавалися її телефон – те ще запитаннячко. Погрожували, щось радили, щось прорікали. Чому їй? Вона що, сама в лікарні тієї ночі була?

Чого їм усім треба від неї?

– У вас були стосунки з Романом Ващенком?

– Які?

– Досить інтимні. Це ж він привіз вас до лікарні.

– Звідки такі дані?

– Ми працюємо, Олю. Ви повинні, зобов’язані знати, що сталося з ним. І пояснити, чому він напав на людину, яка заважала йому вивести з ладу резервний електрогенератор, а потім пошкодив проводку, спричинив коротке замикання, котре призвело до людських жертв?

Жертва одна – Павло Чирва, який помер через те, що під час операції зникло світло. Одне й те саме. Ясно, від Романа їм нічого не добитися. Зараз він у Павловці, визнаний психічно хворим. Геть сива голова, незрозуміла мова, сильно кульгає, хоча вже ходить без милиці. Прояснень практично не буває, ба більше – інколи він то гавкає на довколишніх, то скавчить, то тихо підвиває. На своє лихо, Ольга пробилася до нього, побачила, на що перетворився молодий сильний чоловік, якого вона могла б покохати, розвернулася і пішла геть під дружнє гавкання, а вдома зірвалася на істерику.

– У цій історії багато самогубств, вам не здається? Випадок з художником, Фідель Марченко стрибнув з вікна невідомо чому. В організмі нічого такого – ви розумієте, так? – не знайшли. Потім, цей Чирва… Павло Степанович… Навіть записки не залишив. А може, залишив, у такому бедламі хіба що знайдеться? Могла змішатися зі сміттям… Та й ви, Олю, теж, грішним ділом… Вибачте, звичайно…

– Сто разів казала: тоді був просто нещасний випадок!

Як з Фіделем. Ольга бачила його дружину й доньку, вона ходила на похорон. Просто одяглася і пішла з лікарні. До неї, щоправда, нікому не було діла, то більше, почувалася вона добре. У фізичному розумінні. Ховали в закритій труні, казали – голова тріснула, як стиглий кавун, падав вертикально, точно маківкою об мокрий асфальт. Прийшли якісь люди, всі стояли невеликими гуртами, перезиралися і перешіптувались. Ольга, сама не знаючи для чого, підійшла до вдови і пробурмотіла співчуття. Та глянула неначе крізь неї, механічно кивнула, дівчинка притулилася до матері. Неподалік стояла напоготові «швидка». Ользі хотілося щось сказати, але погляд жінки зупинив її. Найрозумніше – швидше зникнути звідси.

– Олю, ти можеш зробити класне продовження свого матеріалу про Гончаренка! Пов’яжемо його з великими пристрастями – знаєш, яка ляля вийде! Із заголовком на першу шпальту, з фотками…

Ага, цікаво, хто дозволить знімати. Анатолій так і не вийшов з коми. Дружина, коли виписалася, мало не силою відвоювала рештки – інакше не скажеш – чоловіка і тримає в квартирі. Він може сидіти нерухомо в спеціальній колясці, Аліна присуває її до вікна. На ніч сама вкладає його на тахту. Годує через спеціальну трубочку. Випорожнюється Гончаренко, коли хоче, Аліна вперто прибирає за ним, пере, перевдягає людину-ляльку, розмовляє з нею. Буває, Анатолій видає якісь звуки, навіть намагається посміхатися, пускаючи слину. Лікарі нічого путнього не кажуть, і Ольга не сподівається, що скажуть. Вибачте, пане редакторе, писати про це вона не збирається.

– Дурна ти, ясно тобі? Дур-нень-ка! Яка тобі різниця…

– А ти уяви: зі мною щось таке, не дай Боже, станеться, і на тебе наїдуть – пиши, мовляв, Сухова, про долю своєї подруги й колеги, тільки постарайся про кожну брудну ганчірочку окремим абзацом…

– Мелеш фігню всяку.

– І я про те саме.

– Ну, знаєш, теж мені порівняння знайшла…

Чого їм усім треба від неї?

Не може вона пояснити, чому розтин Чирви показав, що всі внутрішні органи наче розірвані, а на тілі ушкоджень немає жодних. Звідки взялися собаки в приміщенні лікарні, чому вони напали на Романа Ващенка? Для чого вся ця дивна компанія – художник, вчений і двоє лікарів, терапевт і психіатр, оселилися в лікарні і чим таким займалися? Яка, зрештою, сила переколошматила лікарню, та так, що вона стала чимось схожа на ту, захоплену терористами Басаєва у Будьоновську? І що взагалі сталося? Ось таке загальне запитання. На думку Ольги – риторичне.

Чи треба писати про все? Ольга добре пам'ятала рецепт Чирви. Малювати вона не вміє, правда, але ж людина, яка володіє пером, теж художник у своєму роді. Описати все й спалити, від чужих очей далі. Повинно допомогти. Повинно…

другу ніч поспіль їй спилися пацюки.

Вересень 1998 – грудень 1999;

Лютий 2000 – січень 2001 pp.

Київ – Ніжин – Київ