Текст книги "Нейтральна територія"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

У кіно та в книжках, що претендують на показову реалістичність, слідчі мають вигляд саме такий. Безбарвний. Описати такого складно, не знаєш, які фарби дібрати, зате цей «несупермен» виявляється розумником і великим трударем.

Уже коли вони виходили з дверей лікарні, Гончаренко відзначив про себе, що не зможе згадати при нагоді не лише його зовнішність, але й ім’я. Звичайно, він відрекомендувався. Пояснив: шукати чоловіка потерпілої йому підказали саме тут, у лікарні, та й де ж йому бути, якщо йти за логікою. Анатолій знав, що дружина прийшла до тями, та до неї поки що не пускають, він потупцяв біля дверей реанімаційного відділення. Аліна потрапила сюди за досить незвичних обставин. Кинулася під колеса… А ти, Гончаренко, таблетки ковтав…

Як ніхто інший, Анатолій відчував – Він десь поруч, і треба бути біля дружини.

Можливо, Гончаренко надто глибоко занурився в думки, тому й здалося – непоказний чоловік у накинутому на плечі білому халаті наче виник з повітря. Назвався, сказав – треба поговорити, але не тут, тут не зовсім підходяще місце. Здається, Анатолій сам запропонував вийти на повітря: вести незнайому людину, тим більше – слідчого, до кабінету Романа чи Фіделя Васильовича він не ризикнув. Захопив Романову куртку, не пускаючись у довгі пояснення, і разом зі слідчим – ну, як же його звати? – вийшов на свіже повітря.

За дверима лікарні Гончаренко зрозумів: від справді свіжого повітря він одвик. Таким воно буває ближче до кінця березня: уже не сирим, але ще не наповненим теплом, що обіцяє швидкий розквіт природи. І відразу ж, у продовження теми, прийшло – а давно так просто не насолоджувався весняною полуденною прохолодою. Зазвичай, сосновим повітрям він насичував похмільний організм, сидячи на порозі дачного будиночку в очікуванні, поки місцевий алкаш Юріч – саме так, Юріч – не принесе «лікарство».

– Заскучали?

Анатолій аж здригнувся. Він зовсім забув про свого супутника.

– Не зрозумів…

– Ну, засиділися в задусі? Пахне там ліками, тільки повітря, на жаль, не цілюще. Не те що в соснячку…

Він просто так сказав чи на щось натякає? Звичайно, він слідчий, вже дізнався, що потерпілу покинув чоловік-алкоголік і пив на дачі, серед сосон.

– Требе гуляти, треба… Може, присядемо десь?

– Тут я бачив кафетерій, – слідчий кашлянув. – Чайку б. Погода.

І вік його Анатолій не зміг би вказати точно. Їх що, навмисне такими роблять?

– А там зручно, гм, бесідувати?

– Ми без протоколу, – новий знайомий незграбно ляснув Анатолія по плечу, мабуть, бажаючи підбадьорити. – Ходімо.

Кафетерій без назви, просто «Кафе», через дорогу. Всередині – пластмасові столики і кілька пар відвідувачів. Війнуло цигарковим димом і нудьгою. Такі місця звичайно звуть «гадючниками».

Вони вмостилися за вільний столик. Слідчий сходив до шинквасу і повернувся з двома чашками. Обидві з відбитими вушками, в кожній парував окріп і купався пакетик з чаєм. Анатолій поліз до кишені, та слідчий відмахнувся.

– Ой, я вас умоляю! Я цукор перемішав.

– Дякую, – Анатолій, щоб чимось зайняти себе, підняв за шворочку пакетик і занурив його назад в окріп. Вода стала темнішою. Слідчий зробив те ж саме, тільки інтенсивніше, сьорбнув з чашки.

– Отже, розмова без протоколу. Але серйозна.

– Ясно. Слідчі даремно не приходять. До речі, наскільки я читав у детективах, для вашої появи потрібні підстави.

– Детективи брешуть, але тут – правда. Підстави є, – він знову сьорбнув, смішно чвакнувши губами.

– Потрібна як мінімум заява якась там, – Анатолій далі демонстрував свої пізнання в юриспруденції.

– У вашому випадку – ні, – знову ковток чаю.

– У моєму… випадку?

– У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, – Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», – не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, – ковток чаю, – що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук – найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

– Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

– Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

– Тоді – як трактувати пригоду?

– Нещасний випадок.

– Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві – Толику! – Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

– Чому ви так вирішили?

– Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

– Що ж я такого страшного зробив? – Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду – під поглядом! – голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив – йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили – так, але чомусь не страшно.

– Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз – психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, – очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. – Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий – слідчий? – голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

– Ось так, – навіть голос став таким, як раніше. – Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, – він відсунув стілець, підвівся: – Ви знаєте, про що. Якщо треба буде – я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.

– Ти певен?

Чирва відповів раніше за Анатолія:

– Я теж певен, Ромо. Відбувається те, про що я вже колись казав. Так мало статися рано чи пізно. Краще, звичайно, пізніше… Він почав заволодівати людьми. І від нас цей процес не залежить.

Ващенко вже називав зібрання в кабінеті Фіделя Васильовича військовою нарадою без жодної іронії. Війну оголошено, вона вже йде, ворог наступає. Скептиків серед четвірки – як би точніше сказати? – змовників не лишилося. Єдиний факт, який у цій ситуації приносив Чирві задоволення. Йому вірять. Його слухають. Повна боєготовність.

– Все точно, – Гончаренко, здавалося, говорив сам із собою, вкотре повторюючи одне й те саме. – Голос, очі, вираз очей… Ми пили чай, а потім я раптом почув запах горілки, з моїм досвідом та помилитися… І потім, на якусь мить Він здався мені… Тут не поручуся, мені могло…

– Вам не могло! – Чирва різко підніс і опустив руку, немов обрубуючи сокирою останні корені сумнівів. – Ви, Толю, справді бачили тієї миті Його справжнє обличчя. Я не певен, що слідчий пригадає сьогоднішній візит сюди і розмову з вами.

– Все ж таки слідчий?

– Чому ні? Серед них досить сволоти, яку Він охоче використає як своїх, гм, представників. Він використовує оболонку, впливає на мозок, людина перетворюється на своєрідного зомбі. Наш ворог готує своє друге народження, і слідчі органи підходять для цього майже ідеально. Повірте моєму досвідові, молоді люди: серед цієї наділеної владою, нехай мінімальною, публіки є дуже багато садистів, котрі можуть тероризувати на законних підставах будь-кого й будь-скільки, – Чирва від запальної розмови закашлявся. – Подібним садистом був ваш вітчим. Не обов’язково заганяти голки під нігті чи бити ногами по яйцях, можна просто морально вимотати людину, довести до божевілля. Я можу прочитати про слідчих тригодинну лекцію. Тільки, – він сумно посміхнувся, – зараз нема часу, а потім не доведеться. Настає ваш час, Фіделю Васильовичу.

Господар кабінету промовчав, торкнувся ґулі на потилиці.

– Чого Він хотів? І що мені робити? Знову малювати Його?

Гончаренко помітив вдячний погляд Фіделя. Він мусив убити людину, і бути в центрі уваги тепер якось не випадало.

– Гадаю, Він вирішив нагадати про себе. Можливо, розбудити у вас, Толю, давні страхи, з якими назавжди покінчено. Тим самим він отримує нову жертву і додаткову силу. А малювати – Боже борони! Він, радше за все, передбачав подібний хід. Ви вже малювали, і для вас усе скінчилося добре, але, на жаль, лише для вас. Ніхто вас не звинувачує, це Він шукає будь-яку можливість прокласти стежку звідти сюди, перетнути нейтральну територію. Йому потрібні нові жертви.

Чирва сплеснув долонями, як масовик-витівник на дитячому святі.

– Гаразд, хлопчики! Набридло мені це все. Фіделю, – він вирішив відкинути по-батькові і перейти на «ти» з майбутнім катом, – готовий? Не передумав?

– Ви вважаєте… до цього можна бути готовим?

– А ти не бачиш, що робиться?

– Як… ви все це… уявляєте?

– Просто. Купа сильного снодійного і море спиртного. Натщесерце. Смерть гарантована, та не думаю, що Він дасть мені померти. Нагадаю, якщо ти забув, – Анатолій, його дружина, Ольга та ж таки: Ти ламаєш двері кабінету в той час, коли я призначу, але не раніше. Може бути година, дві, три. Можу перестрахуватися: натоптати шлунок пігулками, запити літром горілки, все це зробити, стоячи в зашморзі, а потім розпанахати собі вени…

– Дуже дотепно!

– Можеш посміятися. Але це – варіант. Реанімація гарантована. Ти, як лікар, мусиш знати, як не дати воскреснути тому, хто зібрався померти. Головне – впіймати потрібний момент. За моїми підрахунками, на нейтральній території я буду вже за десять хвилин після того, як опинюся на операційному столі. Туди вас можуть не пустити…

– Не пустять. В реанімацію навіть Президента не пустять.

– Тому я не бачу іншого способу зупинити процес порятунку мого життя, крім, як вивести з ладу всі допоміжні системи. Не розумієте? Вирубати світло в усій лікарні. Або хоча б на поверсі.

Так просто. Світло. Електрика. Темрява.

– Є автономний генератор. Для таких випадків.

– Знаю, – Чирва зберігав спокій. – Поки він увімкнеться, мине час. Нехай це навіть будуть секунди. Там, де буду я – ми з Ним, – вони видадуться годинами. На нейтральній території все залежить від нас двох. Я встигну вбити його. Встигніть і ви. У Фіделя буде цілих десять хвилин, аби влаштувати тут невеличку енергетичну катастрофу. Якщо ти не встигнеш – Він переможе. Іншої нагоди просто не буде, мене врятують, а Він стане вже частиною мене. Боюся, на цей світ я повернуся вашим лютим ворогом, сильним і розумним.

Чирва відчував наступне запитання. Кожному з трійці слухачів хотілося знати, чи будь-кого можна вбити, вимкнувши світло в лікарні. І чому знахарі та чаклуни в старовину обходилися мерехтінням свічок, відблисками вогнища, зіллям та замовляннями. Чому священики, обрані виганяти Сатану з живої плоті, промовляли молитву, від якої нечистого корчило і ламало. Він боявся цього запитання. У нього не було відповіді.

І, таки не почувши його, Чирва не стримався:

– Дякую…

– Потім буде багато різних запитань.

– Так, Ромо, вас запитають. Кожного з вас і всіх разом. Вам ніхто не повірить, підтримкою громадськості ми заручатися не будемо. І листам моїм не повірять, і навіть якщо я касету наговорю. Я, звичайно, спробую максимально відвести від вас біду і зняти провину. Але навряд…

Розмову припинив Ващенко.

– Досить. Ми плутаємося в словах, недоговорюємо. Нас більше, викрутимося. Думаю, вам тепер варто побути самому.

Справді, для чого даремно язиком плескати, коли без того ясно: попереду – ніч, яка повинна вирішити все. Чирва помре, інші приймуть цю жертву. І ніхто, навіть Чирва, не міг уявити, скільки жахливих сюрпризів готує наступна ніч.

Сюрпризи та кошмари приготовані не лише для них. Цю ніч довго пам’ятатимуть десятки людей. Так довго, що боятимуться власної пам’яті.

Додому Фіделя Васильовича не тягнуло. Вранці дружина з донькою намагалися не дивитися в його бік. Переконувати їх, що вони бачили сон, не було сенсу, для цього треба почати розмову першим і потвердити реальність нічного кошмару. Він дзвонив додому кілька разів, та на тому кінці дроту ніхто не озивався. Ближче до вечора набрав номер тещі, почув швидке перелякане жінчине «алло» і поспіхом натиснув важіль. Цікаво, як вони це пояснили? За шістнадцять років – жодної серйозної сімейної сварки, драми, ну, хіба що дрібні розходження з приводу кольору шпалер, меблів, футболу, пізнього приходу додому, та й то Фідель зазвичай поступався… Теща здивується, дуже здивується.

Поривом вітру з брязкотом захряснуло кватирку. Ващенко прочинив двері, провітрюючи прокурений кабінет. Трійця лишилася тут на ніч, спати ніхто не збирався. Роман навіть притяг звідкись будильник, завів його на час, вказаний Чирвою, аби точно за сигналом почати діяти. Старий і громіздкий порівняно з сучасними, майже кишеньковими, він голосно цокав та нагнітав і без того напружену атмосферу. Фідель сперся руками об підвіконня. За вікном – холодний вітер, його свист чувся навіть крізь подвійне скло. Березень видався дощовим, ось і зараз об підвіконня голосно барабанили краплі.

Дощ заколисував. Фідель Васильович не боявся заснути. А біль у потилиці відганяв інший, природний і огидний страх стати вбивцею. Вони перевірили будильник – такий звук мертвого підніме. Коли Роман сказав це, інші глянули на нього вороже, він затнувся і почервонів. Тут дивувало інше: сон, про який у подібні хвилини не думаєш зовсім, повільно, але уперто обволікав кожного. Фідель закурив нову цигарку, схоже, допомогло – сон відступив. Може, це реакція організму така? Чорт його знає… Поспати не завадить, тим більше, під вухом величезний монстр – будильник. Цигарка не допомогла, очі злипаються.

Гаразд, зараз повернуться усі, розмови відволікають від сну. Але чому не можна перекуняти? Агрегат є, розбудить, та й хлопці штовхнуть під бік… Дивно все… Дощ барабанить, тарабанить… Фідель служив у військах зв’язку, само собою, при санчастині, але морзянку вивчав, як належить. Цікаво, якщо спробувати перекласти барабанний дріб крапель на азбуку Морзе, вийде щось? Стук… стук-стук… стук… Притягнуто за вуха… Чи… Стук-стук… стук-стук… Очі злипаються… Схоже, мовою морзянки дощ співає колискову… Коли він був маленьким, йому не співали пісеньок, а розповідали казочки… Жили собі дід та баба, була в них… як там… хто в них був… Вони з того, хто був, здається, щось спекли… А потім взяли мишку з онучкою і пішли витягати… Ох і каша в голові… Коли він малим не хотів їсти кашку, йому казку розповідали… Або нахвалялись не розповідати, якщо каші не їстиме… До чого це… Дурне все… Спати… Просто тут, біля віконечка, так добре, дощик шурхотить… Дощик…

Пальці вже ледь втримували цигарку. Все ж таки Фідель встиг загасити її, перш ніж вона впала на підвіконня.

Чирва був не надто сентиментальним для того, аби, як пишуть в дурних романах, згадувати перед смертю минуле життя. Тим більше, це вже зроблено. Результати останніх досліджень систематизовано і закладено в пам’ять комп’ютера. Там-таки – коротка біографічна довідка. Якщо вчені – серйозні вчені – зіставлять його висновки та версії з фактами його власної біографії, швидше повірять у те, що може видатися просто маячнею. Повірять – значить, зможуть боротися з… З чим? Знову патетика, гучні фрази, нехай не фрази – думки. Невже всі старі люди вважають, що залишають після себе рецепти для порятунку світу? Ні, шановний, у вас типовий маразм. Коли він починає прогресувати, відправити людину на той бік нейтральної території навіть гуманно для інших. Вам, пане Чирво, давно вже пора Туди!

Зараз його мучило інше: як почати листа. До кого він збирається звернутися? І що хоче пояснити? Що дитячий кошмар Анатолія Гончаренка втілюється в реальне життя і воскрешає кошмари інших, всіх, хто спілкується з Гончаренком – носієм «вірусу»? Що рано чи пізно потойбічні кошмари стануть достатньо сильними, аби матеріалізуватися і поступово скувати всіх ланцюгами Великого Страху, заволодіти душами? Сценарій посереднього фільму жахів… Нічний кошмар вселяється в людину, подібно до Диявола, і пожирає її зсередини? Хвора фантазія. Що він, Павло Чирва, з доброї волі йде на нейтральну територію, ділянку між життям та смертю, на зустріч з Ним, і сам просив Фіделя допомогти йому не воскресати більше…

Ма-яч-ня!

Чирва розбавив трохи спирту водою з-під крана, випив, скривився. Зазвичай алкоголь допомагав, так сталося і тепер. Врешті-решт, його вважають старим божевільним ідіотом. Листом треба просто це зайвий раз довести і підтвердити. Швидко, боячись збитися з думки, Чирва почав писати.

Дощ за вікном уже падав суцільною стіною.

Ольга заснула несподівано. Ще п’ять хвилин тому скаржилася на безсоння, і раптом різко, наче під гіпнозом, заплющила очі, і дихання стало рівним. Без будь-якого снодійного. Чи Романові здалося, чи й справді якось усі разом заснули її сусідки по палаті.

А з ними й уся лікарня.

Гукнувши Ольгу кілька разів, Ващенко зрозумів – спить вона міцно, як кажуть, гарматами не розбудиш. Нарешті змучений організм дав про себе знати. Він уже зібрався полегшено зітхнути і піти, коли вловив знайомий – до жахливого! – запах горілчаного перегару, скочив, з гуркотом зваливши табуретку, вибіг з палати до порожнього моторошного коридору і помчав до свого кабінету. По сходах він стрибав через кілька сходинок.

Там тримався той самий запах. Навіть свіже повітря з прочиненої кватирки не могло його перебити. На стільцях міцно спав Гончаренко, а за столом, опустивши голову на складені руки, сидів Фідель Васильович.

Зараз Роман переконався остаточно – йому не здалося, вся лікарня таки спала. Запах швидко ставав сильнішим, міцнішим і стійкішим. Приміщення немов затягувалося чимось схожим на ріденький туман. Або дим – так буває, коли на кухонній сковорідці підгорить картопля, м’ясо чи яєчня. Лікарнею вже цілковито заволоділи чужі сили.

– Гав!

За столом тепер сиділа істота в халаті Фіделя і з головою німецької вівчарки. Роман відсахнувся, рот розкрився в німому крикові жаху та огиди. Істота повільно підвелася. Ніякого песиголовця, знову Фідель, тільки погляд інакший. Ващенко чудово розумів – це не сон.

– Молодець! – рука Фіделя лишалася людською, а вишкір знову став звірячим, з кутка рота капнула густа сіра слина, він не промовляв, а вигаркував слова. – Боїшся, значить, молодець! Ви, придурки, жалюгідні потвори, на кого хвоста підняли? Глянь, що робиться!

Від могутнього поштовху Роман відлетів у куток. Собача лапа – тепер уже точно лапа! – запхала в замкову шпарину ключ, повернула його на два оберти і викинула через кватирку. Причому з місця істота не зрушила, лишалася, де була, за столом біля стіни. За мить перед Романом знову стояв блідий переляканий Фідель. Гончаренко далі мирно спав на стільцях.

– Ромо, я не можу більше, – ноги Фіделя підкосилися, він мішком гепнувся на стілець, по щоках потекли рясні сльози. Раптом, не перестаючи плакати, він сповз із стільця, на очах у вкляклого з подиву Романа заліз на підвіконня і почав боротися із шпінгалетами. Передчуваючи лихо, хоча й без того його було вже досить, Ващенко рвонувся до вікна, але його зупинив звірячий рик – на підвіконні знову сиділа песиголова потвора. – Стій, де стоїш, козел!

Наче в поганому сні, Роман Ващенко побачив, як Фідель Васильович, знову перетворившись на самого себе, розчахнув вікно і зробив крок в порожнечу, під дощ. Короткий крик, глухий звук удару. З-під столу виліз собака, який невідомо як і звідки опинився там, рикнув на Романа і одним стрибком вилетів у вікно. Роман і сплячий Гончаренко лишилися самі в зачиненому зсередини кабінеті, ключі від якого валялися десь унизу на асфальті. Стрибати по них безглуздо.

Будильник задзеленчав. Сигнал: Чирва вже почав свій шлях на нейтральну територію. Фіделю треба поспішати.

Фідель мертвий і лежить внизу на брудному мокрому асфальті. Він завжди боявся впасти з висоти. Тому його кабінет був на кілька поверхів нижче за кабінет Романа Ващенка.

Ольга прокинулася від дотику. Щось м'яке ковзнуло по руці. Дивно, вона не помітила, як заснула. Тут свідомість швидко запрацювала, так завжди трапляється, коли з глибокого сну людина виринає різко. Спочатку – хто я, потім – розплющити очі…

На животі сидів пацюк. Нижче, в ногах, ще один. Найжахливіше – це був не сон. Уві сні ніхто не відчуває запахів, а на Ольгу ЦЕ просто навалилося, вона не могла ані кричати, ані ворушитися. Пацюк повільно посунув до її обличчя, саме цей рух нарешті дав вихід дикому та пронизливому крикові. Звірючки не злякалися, але все ж таки зіскочили на підлогу, якось ліниво та неохоче, немов дотримуючись якихось правил пристойності, і всілися рядком в ногах ліжка. Ольга не переставала кричати, але зістрибнути і тікати звідси не могла – її поклали біля стіни, і залишалося їй тепер втискуватися в стіну, втискуватися сильніше, до болю в спині…

Кошмари нарешті ожили. Їх можна було помацати. Вони могли вкусити своїми гострими зубами.

Крики нікого не розбудили. На допомогу ніхто не поспішав. Ольга волала в порожнечу.

Двері відчинялися всередину, відчайдушні ривки нічим не допомогли. Спроби розтермосити художника призвели до того, що розсунулися стільці, тіло втратило точку опори і звалилося на підлогу. Грюкання в двері теж не дало результатів, хоча за іншого розкладу його могли почути навіть у морзі.

Спокійно.

Який там спокій, коли… Спо-кій-но! Отак. Головою ні стіни, ні дверей не проламати, вона для іншого призначена.

Роман сперся руками об стіл. Чирва, якого він вважає своїм вчителем, зараз балансує між життям та смертю. Ще не помер, але вже не живий. Він на ділянці, яку вони домовилися називати нейтральною територією. Судячи з усього – ох і сморід! – Він уже досить сильний для рішучої атаки. Це Він викинув Фіделя з вікна, бо знав – той мусив допомогти камікадзе Чирві швидше піти з життя. Тепер стати на перешкоді немає кому, і Він цілковито контролює ситуацію. А коли так – ніщо не завадить людям у білих халатах врятувати життя дивакуватому старому. Коли Чирва прийде до тями і розплющить очі, на рятівників будуть дивитися Його очі. Далі за планом: Він заволодіває мозком Чирви, його свідомістю, його знаннями, його можливостями. Дідок-дідок, але він ще багато для кого авторитет, особливо – за межами України… Он ти куди рвешся, падлюко!

Але це все – квіточки. Розминка, стрілянина по паперових мішенях. Тепер ідіотом вважатимуть його, Романа Ващенка, психіатра, котрий з’їхав з глузду. Звичайно, його кволим поясненням ніхто не повірить, і висміє його передусім вчитель, сам Чирва, точніше – Він устами Чирви. І цілком може статися, що прийде якийсь безбарвний слідчий, почне кримінальну справу за фактом все одно чого, аби ізолювати Романа Ващенка на тривалий час, якщо не назавжди. Його-таки колеги почнуть сумніватися у його психічному здоров’ї… Все, до чого Чирва так довго готувався, зведеться на пси.

Вихід? Роман Ващенко, лікар-психіатр, зараз навіть більше, аніж зграї собак, боявся зізнатися собі: є лише один вихід. Ось тільки спочатку треба вийти з власного кабінету.

Дзеленчав будильник. Дзвонив. Дзвінок…

Телефон!!!

Хапаючи трубку, Роман боявся – знову боявся! – почути тишу, але гудки привітали його, все працювало. Від хвилювання він спочатку переплутав третю цифру номера, та з другої спроби вдалося.

– Алло! Там у Фіделя труп у кабінеті! Боже, ну, травонулася людина! Та Ващенко говорить, мать вашу! Бігом туди, швидко, ну! Я в себе, двері ламайте! Та бігом же, я сказав! У Фіделя! Труп, труп, труп! Так! Він сам теж труп! Ну, бігом давайте! У себе, кажу!

Трубку він пожбурив – не кинув на важіль, а саме пожбурив, рухи були різкими, телефон злетів під стіл, тільки для Романа зараз ніщо не мало значення. Він притиснувся до дверей, методично почав грюкати у двері і з радістю відчув, як нарешті ТАМ оживає організм лікарні.

Лікарня справді наче виконала команду: «Відімри!» з старої дитячої гри. В істериці билася Ольга Нечваль, перелякані жінки ловили її руки, намагалися вгамувати, а тремтяча медсестра прилаштовувалася поряд з шприцом напоготові. В сусідній палаті сестри витягали з-під ліжка жінку, яка репетувала і чіплялася худими руками за ніжки і сітку знизу. За стіною в куток забився літній хворий, виставив перед собою табуретку і кричав: «Не підходь! Не підходь!» Молоденький медбрат уже отримав нею по лобі і сидів на підлозі біля дверей, здивовано дивлячись на закривавлену руку.

Деякі сестри сахалися від незрозумілих, а через те ще більш моторошних тіней, що чатували за дверима, по кутках, під столами. Ніхто нічого не розумів: одним було просто страшно, інші намагалися навести порядок, заспокоїти людей хоча б трохи, а потім уже по змозі спокійно розібратися в цьому бедламі.

І ще: в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням справді знайшли людину, котра отруїлася великою дозою сильного снодійного, для швидкого ефекту запивши таблетки – були ще обгортки від якихось порошків – спиртом. Багато хто бачив тут дивного старого вже кілька днів поспіль. Але це все потім: з'ясовувати, хто він, що тут робив, де взяв таку купу дорогих препаратів, до чого тут завідувач, де він сам і, нарешті, чому старий зробив це в такому, прямо скажемо, несподіваному місці і в такий непідходящий час. Головне – чомусь він ще живий і його негайно треба везти в реанімацію.

Темрява. Невагомість і темрява.

Він не помер, але й не при свідомості. Ні запахів, ані звуків. Не холодно, не пече. Нічого. Чирва навіть не був певен, чи дивиться перед собою. І все ж таки – через склеплені повіки він якось бачив темряву. Сам він наче розчинився, став невагомим, частинкою густого мороку.

Раптом щось помінялося. Спершу просто перед ним виникла дивна, позбавлена чітких обрисів та форм біла пляма. Поступово вона збільшувалася, набувала форм людського обличчя, ось з'явилися очі, намітилися контури вух, носа, смужки губ. Те, що було перед ним, радше нагадувало маску або голограму, обличчя цілковито позбавлене ознак життя, довкола далі стояла густа темрява. Тієї мізерної частки свідомості, яка ще дозволяла сприймати і оцінювати місце, саме місце, де він опинився, вистачило, аби Чирва зрозумів, хто – що? – перед ним.

«Нарешті ти прийшов».

Губи на обличчі-масці-плямі – не ворушилися, чув Чирва швидше не вухами, а чимось іншим, він розумів, що до нього говорять. Усе відбувалося ніби саме собою, без участі людських органів. Чирва навіть не здивувався, що може відповісти співрозмовнику, хоча не розумів, як йому це вдається.

«Де я?»

«Ти шукав зустрічі зі мною. Я тут. Це місце, я знаю, ви називаєте нейтральною територією. Ви, люди, часто буваєте тут. Тільки згадати про це не можете ніколи».

«Ми, люди. А хто ти?»

Обличчя-маска-пляма наблизилося, зникло на мить, і одразу ж виникло праворуч. Тепер перед Чирвою був Його профіль.

«Я можу стати ким завгодно. Не тут. Ще трохи – і я стану тобою. Ми станемо друзями. Ми потрібні один одному. Твій розум, моя сила. Знаєш, який я сильний?»

«Ще не такий, яким хочеш бути. Колись тебе здолав хлопчисько».

«З ним давно покінчено. Він перехитрив не мене, а того, в чиєму мозкові я був на той час. Не найкращий мозок. Але я захопився цією тварюкою, тут помилка. З тобою мені пощастило. Ти прийшов по мене сам».

«Звідки ти взявся?»

«Хіба страх звідкись береться?»

«У тебе є ім'я?»

«Хіба у наших страхів є імена? У кожного свій страх. Створіння бояться болю і смерті. Аби уникнути цього, вони йдуть на все. Це означає цілковиту покору. Я зрозумів це давно, а на тому тупому мужикові лише закріплював свої знання».

Обличчя-маска-пляма знову щезла, аби виринути з мороку перед Чирвою, але трохи далі, ніж уперше.

«Перемогти страх неможливо. Скільки разів я бачив це, відчував це, розумів свою міць. Сотня полонених, проти них – десяток автоматників. Сотня може задавити десяток, але кожен боїться, що, коли почнуть стріляти, куля дістане його, а не сусіду. Тому сотня баранів покірно йде до стійла. Здоровий сильний мужик боїться п'яного шмаркача з ножем. Гурт дівчисьок боїться однієї манюсінької мишки. Водій боїться людини в однострої та з жезлом. Страх дає владу. Влада тримається на страхові».

«А гроші?»

«Хто пробував купити страх? Золотого запасу всього світу не вистачить, аби той, хто боїться левів, зайшов до них у клітку. Гроші дають ілюзію влади».

Обличчя-маска-пляма знову наблизилася впритул.

«Тепер ми разом повернемося до життя. Почнемо не одразу, поступово. Сил у мене поки що недосить, хоча я за ці дні задоволений полюванням».

«Тебе змогли вбити один раз».

«Повторюю – вбили не страх, а його носія. Але навіть за це вони заплатили. Тепер у мене тут вся сімейка».

«Не вся».

«Хлопчисько знову мій. Ідея з малюнками мене навіть перелякала, але, як бачиш, ти сам показав мені ще одну стежку через нейтральну територію».

Чирва відчув, як потроху набуває ваги його тіло. Щось торкнулося його руки – навпроти теж промацувалася м’яка плоть. Інших відчуттів далі не було, тільки дуже здалеку, наче через могутній шар вати, линули слабкі незрозумілі звуки.

«Ти вже почув? Ти вже відчув? ТАМ рятують твоє життя. І врятують, бо я так хочу».

Тепер щось міцно притиснулося до Чирви, обличчя-маска-пляма зникла, наче за завісою. Чирва, підкорюючись інстинкту, намацав якісь об’ємні обриси і обхопив їх руками. Не так важливо, за що він зараз тримається. Тепер головне – тримати міцно, не відпускати.

«А доктор твій, Фідель, з вікна вилетів. Пташкою. Завжди цього боявся. Мені хіба не знати. Він не затримався на нейтральній території, він там, де спокій і страхів нема».