Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 39 страниц)

Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.

Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.

Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.

– Боягузи! – вигукнув Паганель.

– Чесні люди так хутко не тікають, – зауважив Мак-Наббс.

– Що це за індіанці? – спитав Паганель Талькава.

– Гаучо, – відповів патагонець.

– Гаучо ! – вигукнув Паганель. – Гаучо! Виходить, боятися не було чого.

– Чому це? – спитав майор.

– Бо гаучо – мирні, незавадні пастухи.

– І ви ймете цьому віри, Паганелю?

– Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.

– Я схильний скорше думати – вони не насмілились на нас напасти, – мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.

– Я теж так гадаю, – сказав майор, – бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.

– Та ніколи в світі! – вигукнув Паганель.

І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:

– Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.

– Не маю рації? – перепитав учений.

– Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.

– Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, – трохи гостро заперечив Паганель. – Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.

– Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.

– Я помилився, пане Мак-Наббсе?

– З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.

Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.

– Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! – вигукнув він.

– Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, – відповів майор, що також затявся.

– Ви, добродію, щось надто прискіпливі! – допік майора географ.

– А ви надто в’їдливі, – відрубав майор.

Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.

– Безперечно, один із вас – прискіпливий, а другий – уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався – двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:

– Це північний вітер.

– Північний вітер! – вигукнув Паганель. – До чого тут півничний вітер?

– Саме так, – відповів Гленарван, – північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.

– Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! – вигукнув майор і зайшовся реготом.

Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.

– То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?

– Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!

– На злочини! – обурився Паганель. – То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?

– Та я зовсім цього не кажу.

– Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!

– О! Цього я й побоююсь! – відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. – На щастя, північний вітер триває тільки один день!

Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося – лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.

Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.

Розділ XVIII
РОЗШУКИ ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ

Озеро Салінас завершує низку лагун, які поєднують між собою гірські кряжі Вентана й Гуаміні. Колись давно численні експедиції з Буенос-Айреса приїздили сюди по сіль, бо в його воді було багато хлористого натрію. Але сонце геть випарило пересичену сіллю воду, й озеро перетворилося на велетенське блискуче соляне дзеркало.

Коли Талькав говорив про питну воду, він мав на увазі не саме озеро, а річки, котрі вливалися в нього в багатьох місцях. Але о цій порі вони так само пересохли. Пекуче сонце випило воду. Важке пригнічення опанувало мандрівників, коли вони побачили висхлі берега озера.

Треба було порадитись, що його робити. Рештки води в бурдюках зіпсувались і були непридатні до пиття. Дедалі відчутніша й жорстокіша ставала спрага. Перед нею відступали голод і втома. Змучені мандрівники заховалися під забутим індіанцями “рука” – розкинутим у ярочку шкіряним наметом, а коні полягали на мулистих берегах озера і з видимою відразою жували водорості й сухий комиш.

Коли всі розмістились у наметі, Паганель запитав Талькава, як, на його думку, діяти далі. Міні географом і патагонцем почалася жвава розмова. Талькав говорив повагом. Паганель жестикулював за обох. Розмова тривала кілька хвилин, по тому індіянин замовк і схрестив на грудях руки.

– Що він каже? – спитав Гленарван. – Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.

– Так, розділитись на два загони, – відповів Паганель. – Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.

– А далі? – спитав Том Остін.

– Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.

– Це правильно, – сказав Гленарван, – ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини.

Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.

– О, сер, візьміть мене з собою! – попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.

– Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?

– Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені... Прошу вас, сер!

– Гаразд, поїдеш з нами, – погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. – Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.

– Ну, а я? – спитав Паганель.

– О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, – відповів майор. – Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!

– Я підкоряюсь, – відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.

– Тільки будьте уважні! – додав майор. – Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!

– Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, – відказав сміючись Паганель. – Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?

– Я гадаю, – відповів Гленарван, – мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.

– Тоді рушайте, мій шановний друже, – мовив Паганель.

– Спершу повечеряємо, – відповів Гленарван, – і спробуймо заснути перед від’їздом.

Повечеряли всухом’ятку – запити було нічим – і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, – одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.

Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.

– Щасливої дороги! – крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.

– А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! – вигукнув Паганель.

Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.

Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають “курра-маммель”, і кущами “юмма” – рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці “баррерос”[43]43
  Баррерос – землі, просяклі сіллю.


[Закрыть] за крижані поверхні, але пекучі сонячні промені швидко розвіювали оману. Та все ж суха, обпалена, аж почорніла земля й блискучі соляні свічада становили разючий контраст, який надавав пустелі химерного вигляду й затримував надовго око.

Зовсім інший вигляд мала Сьєрра-Вентана, що лежала за вісімдесят миль далі на південь, куди, якби Гуаміні пересохла, змушені були б податися мандрівники. Цей край, що : його обслідував 1835 року капітан Фітц-Рой, голова експедиції на “Біглі”, надзвичайно родючий. Там буяють розкішні, найкращі на всій індіянській землі пасовища. Північно-західні схили гір укриті густими травами, а нижче – лісами, багатими на різні породи дерев. Там зустрічається “альгаробо”, дерево з родини ріжкових; його плоди висушують, мелють, печуть з них хліб, котрий дуже полюбляють індіяни; “біле кебрачо”, з довгим гнучким гіллям, що хилиться долі, як в нашої плакучої верби; “червоне кебрачо” – дерево надзвичайно міцної породи; “наудубай”, що дуже легко запалюється й часто спричиняється до жахливих лісових пожеж; “віраро” з китицями лілових квітів і, нарешті, велетенське “тімбо”, мало не вісімдесят футів заввишки – під його кроною може сховатися від палючого сонця ціла череда. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але так і не спромоглись подолати ворожість індіанців. Безперечно, живити водою плодючу долину могли тільки численні річки, котрі збігали з гірських кряжів; справді, вони не висихають навіть під час найдужчих посух, та до них було ще принаймні сто тридцять миль. Отже, Талькав вробив слушно, попрямувавши спершу до Гуаміні, що лежала на їхньому шляху й набагато ближче, ніж Сьерра-Вентана.

Коні бігли весело, прудко. Ці чудесні тварини, видимо, інстинктивно відчували, куди поспішають їхні господарі. Особливо моторна й жвава була Таука: ані втома, ані труднощі подорожі не могли приборкати буяння її сил; вона, наче птах, перелітала через висхлі ручаї й кущі курра-маммель і голосно задоволено іржала. Коні Гленарвана й Роберта трохи повільніше, але бадьоро скакали вслід за Таукою. Талькав, котрий сидів у сідлі мов улитий, давав такий самий взірець своїм товаришам, як Таука їхнім коням.

Патагонець раз у раз оглядався на Роберта. Спостерігаючи, як міцно і струнко тримається хлопчина в сідлі, дивлячись на його гнучкий стан, розпрямлені плечі, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виявляв своє задоволення схвальними вигуками. Справді, Роберт Грант став чудовий верхівець і був гідний похвали Талькава.

– Молодець, Роберте! – підохочував хлопчика Гленарван. – Бачу, Талькав дуже задоволений з тебе.

– З чого ж він задоволений, сер?

– З твоєї хвацької постави на коні.

– О, я тримаюся міцно, тільки й того, – відповів Роберт, спалахнувши з радощів.

– А це головне, Роберте. Ти надто скромний, але видно, з тебе вийде справжній спортсмен.

– Оце-то добре, – відказав сміючись Роберт. – А що скаже тато – адже він хотів зробити з мене моряка!

– Одне другому не завадить. Якщо не всі вершники можуть бути зразковими моряками, то всі моряки здатні стати вправними вершниками. Коли сидиш верхи на реях, привчаєшся триматися міцно, а збити коня назад чи примусити його повернути – це приходить само собою, бо воно дуже природне.

– Бідолашний батько! – зітхнув Роберт. – Як він буде вам вдячний, сер, коли ви його врятуєте!

– Ти дуже любиш його, Роберте?

– Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?

– Так, це трохи незвичайно.

– Я й зараз бачу його перед собою, – говорив далі хлопець, наче сам до себе. – Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!

– Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, – відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

– Ми знайдемо його, правда? – сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

– Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

– Талькав – славний індіанець.

– Безперечно.

– Знаєте що, сер?

– Скажи, любий мій.

– Я хочу сказати, що навколо вас усі – такі хороші люди! Леді Гелена – я дуже її люблю! – майор, завжди такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з “Дункана”, такі сміливі й такі віддані!

– Так, я знаю це, мій хлопчику.

– А ви знасте, що ви – найкращий за всіх?

– Ні, якраз цього я й не знаю!

– Ну, то знайте це, сер! – і Роберт, схопивши Гленарванову руку, палко її поцілував.

Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на цьому їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.

Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися “аль-фафарою” – місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.

Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?

Отже, він знову попрямував уперед, і хоч-не-хоч, спонукані батогом і острогами, коні вирушили вслід за ним, але ступою – на більше вони вже не були здатні.

Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.

Таука скорилась не одразу – вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, “посперечавшись” деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.

Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.

Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

– Вода, вода! – закричав і собі Роберт.

Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. Їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.

– Як хороше! – вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.

– Стримуй себе, не пий багато, – застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.

Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, “довгими, мов ласо”, як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.

– Отже, – мовив Гленарван, – сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, – знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип’є її до останку!

– Може, поїдемо їм назустріч? – спитав Роберт. – Вони на кілька годин раніше позбулись би тривоги й спраги.

– Звісно, мій хлопчику, але куди набрати води? Адже наші бурдюки залишились у Вільсона. Ні, зачекаймо їх тут, як домовились. Вони, певне, приїдуть лише вночі, бо ж дорога неблизька, та й коні слабі, посуваються ступою. Приготуймо ж їм добру вечерю і добрий захисток на ніч.

Талькав не чекав, доки Гленарван загадає йому розшукати зручне місце, щоб стати на привал. Він дуже зрадів, знайшовши на березі річки “рамаду” – загін для худоби, загороджений з трьох боків. Тут можна було чудово розташуватися, правда, тим, хто не боїться спати просто неба – а це анітрохи не бентежило Талькавових супутників. Годі було й мріяти про щось вигідніше, і мандрівники залюбки простяглиеь на землі проти сонця, щоб висушити одіж, набряклу від води.

– Тепер, коли ми маємо де ночувати, – сказав Гленарван, – треба думати про вечерю.

Хай наші друзі будуть задоволені з розвідників, котрих вони послали вперед, сподіваюсь, їм не доведеться скаржитись. Я гадаю, що, пополювавши з годину, ми не гаємо марно часу. Ти готовий, Роберте?

– Так, сер, – відповів той, підводячись і беручи

Полювання спало Гленарванові на думку тому, що до берегів Гуаміні, здавалось, позбігалась уся дичина з навколишніх рівнин. То тут, то там злітали зграйки “тінаму” – червоних куріпок, які ведуться в пампі, чорних рябців з породи сивкових, відомих тут під ім’ям “теру-теру”, жовтих деркачів і водяних курочок з чудовим зеленим пір’ячком. Чотириногих не було видно, але Талькав дав на здогад, що вони ховаються у високій траві й густих навколишніх заростях. Мисливцям варто було зробити лише кілька кроків, аби опинитися в справжньому царстві дичини.

Полювання почалося. Мисливці, нехтуючи спочатку пір’ям заради шерсті, свої перші постріли націлили у великих звірів. Вони сполохали сотні диких кіз і гуанако, подібних до тих, що так шалено налетіли на них у верховинах Кордільєр. Але ці полохливі тварини тікали стрімголов, так що наблизитись до них на відстань пострілу з рушниці було неможливо. Тоді мисливці спрямували свою увагу на дичину менш лякливу й прудку, котра, до речі, щодо споживності й смаку не залишала бажати кращого. Вполювали з десяток куріпок і деркачів, а Гленарванові пощастило підстрелити “таїтетр” – товстошкуру рудувату тварину з поріддя пекарі, що мала дуже смачне м’ясо – отож здобич була варта пороху.

За півгодини набили дичини, скільки їм було потрібно. Роберт вніс свою пайку, влучивши в армаділа – химерну тварину з родини беззубих, щось подібне до “тату” – броненосця, завдовжки півтора фута, вкриту панциром з костистої рухливої луски. Патагонець запевнив, що з Робертової здобичі вийде пречудова печеня. Хлопчик дуже запишався з свого успіху.

Що ж до Талькава, то він дав можливість своїм супутникам помилуватися полюванням на “нанду” – особливої породи навдивовижу прудконогих струсів, що живуть тільки в пампі. Індіанець не намагався хитрощами заманити нанду; він пустив коня скочки, просто на струса, щоб наздогнати його одразу, бо знав – коли він схибить напочатку, то нанду, тікаючи, зажене й коня й мисливця нескінченними кривулями й зигзагами. Наблизившись на потрібну відстань, Талькав метнув дужою рукою свій бола так влучно, що той зразу обкрутився навколо ніг нанду. За хвилину птах уже лежав на землі.

Індіанець полював струса не заради мисливської втіхи; м’ясо нанду надзвичайно смачне, і Талькав хотів додати цю страву до загальної вечері.

Отож до рамади принесли низку червоних куріпок, Таль-кавового струса, Гленарванового пекарі й Робертового тату. Зі струса й пекарі відразу здерли цупку шкіру, а м’ясо нарізали тоненькими скибками. Що ж до армаділа, то він носить на собі власне деко-панцир; так його й поклали на розжарене вугілля.

Мисливці задовольнились вечерею з самих куріпок, полишивши друзям поживнішу печеню. Їжу запивали свіжою водою – її було визнано за найкращий напій, смачніший понад усі портвейни світу і навіть “ускебо”[44]44
  Ускебо– шотландська ячмінна горілка. (Прим. автора.)


[Закрыть], улюблену в верховинній Шотландії.

Подбали і про коней. Зібраного в рамаді сіна було коням задосить і на харч і на постілку. Отак попорядкувавши, Гленарван, Роберт і індіянин загорнулись у свої пончо і простяглись на “перині” з альфафари – звичайному ложі мисливців у пампі.