Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

Розділ VIII
НА БОРТУ “ДУНКАНА” ОДНІЄЮ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ СТАЛО БІЛЬШЕ

Морські течії біля берегів Північної Африки гарно прислужилися яхті, і вона швидко наближалась до екватора. 30 серпня вдалині забовваніла Мадейра. Гленарван, дотримуючи обіцянки, запропонував своєму гостеві зробити зупинку, щоб висадити його на берег.

– Дорогий лорде, – мовив Паганель, – я говоритиму з вами відверто. До моєї появи на судні ви мали намір зупинятись на Мадейрі?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте мені на власний розсуд скористатись з наслідків моєї прикрої неуважності. Острів Мадейра надто добре відомий. Географ не знайде там нічого цікавого. Про цей острів уже все розповіли, все написали, і до того ж славетне місцеве виноробство зовсім занепало. Уявіть собі лишень, на Мадейрі вже немає виноградників! Виробництво вина, що 1813 року сягало 22 тисяч піп[22]22
  Піпадорівнює 50 гектолітрам. (Прим. автора.)


[Закрыть], упало 1845 року до 2669, а нині не перевищує 500 піп. Сумна картина! Отож, якщо вам однаково, краще пристаньмо на Канарських островах.

– Що ж, зробимо зупинку на Канарських островах, – відповів Гленарван. – Збочувати із шляху нам не доведеться.

– Я це знаю, дорогий лорде. На всіх трьох групах островів, які входять до складу Канарських, є багато чого цікавого для дослідження, не згадуючи вже про Тенері-феський шпиль, котрий завжди мені хотілось побачити. Це – щаслива нагода. Я скористаюся з неї і, очікуючи судно, що повезе мене до Європи, зійду на цю славетну гору.

– Чиніть, як вам до вподоби, дорогий Паганелю, – відповів Гленарван, мимоволі посміхаючись.

Він мав підстави посміхатись.

Канарські острови лежать неподалік од Мадейри. Двісті п’ятдесят миль – невелика відстань для такого швидкохідного судна, як “Дункан”.

31 серпня, о другій годині дня, Джон Манглс і Паганель прогулювались по палубі. Французький учений засипав свого співбесідника питаннями про Чілі. Раптом капітан перервав його, показуючи цяточку на південному обрії.

– Пане Паганелю!

– Що там, мій любий каштане?

– Гляньте в цей бік. Ви нічого не бачите?

– Нічого.

– Ви не туди дивитесь. Треба дивитись не на обрій, а вище, на хмари.

– На хмари? Нічого там не знаходжу.

– А тепер гляньте на кінець бушприта.

– Нічого не бачу.

– Ви не хочете бачити! Та що б там не було, Тенеріфеський шпиль чітко вимальовується над обрієм, хоч до нього звідсіль близько сорока миль.

Хотів Паганель бачити чи ні, але йому довелось через деякий час, аби не набути слави сліпака, визнати те, що існувало вочевидь.

– Ви вже помітили його? – мовив Джон Манглс.

– Так, так, чудово видно. Оце він і є, той уславлений Тенеріфеський шпиль? – зневажливо запитав географ.

– Оце він і є.

– Він начебто не дуже й високий.

– Однак він здіймається над рівнем моря на одинадцять тисяч футів, – зауважив Джон Манглс.

– Це нічого не варто проти Монблану.

– Можливо, але коли вам доведеться видиратися на цей шпиль, ви тоді відчуєте, який він високий.

– Видиратися! Навіщо це здалося, мій любий капітане, видиратися на нього після Гумбольдта[23]23
  Гумбольдт О. (1769-1859) – видатний німецький природознавець, географ і мандрівник, один із засновників сучасної фізичної географії.


[Закрыть] та Боплана[24]24
  Боплан Е. – французький ботанік, сучасник Гумбольдта, з яким він подорожував по Південній Америці й островах Тихого океану.


[Закрыть]. Цей Гумбольдт – справжній геній! Він зійшов на гору й так досконально описав її, що вже нічого й додавати. Він визначив п’ять смуг: смугу виноградників, смугу лаврового дерева, соснову смугу, смугу альпійського вересу і, врешті, неродючу смугу. Гумбольдт добрався до самого вершечка, де не було навіть місця, щоб сісти. Відтіль його зір обіймав простір, рівний чверті Іспанії. По тому він спустився в глиб вулкана, на самісіньке дно згаслого кратера. Що ж мені робити на цій горі після такої видатної людини, скажіть, будь ласка?

– Ваша правда, відкривати там уже більше нічого, – погодився Джон Манглс. – Шкода, бо ви знудитесь, очікуючи в порту попутне судно. Там немає чого й розраховувати на будь-які способи розважитися.

– За винятком своїх власних, – докинув Паганель, сміючись. – Але скажіть, друже мій Манглсе, на островах Зеленого Мису є місця постійних стоянок пароплавів? Що ви про це знаєте?

– Звичайно, є. Нема нічого легше, як висісти в Вілья-Прайя.

– Не кажучи вже про перевагу, що нею не можна знехтувати? – зауважив Паганель. – Адже острови Зеленого Мису лежать неподалік од Сенегалу, де я зустріну своїх співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають за нецікаву, відлюдну, підсоння там шкідливе для здоров’я. Але географ скрізь знаходить щось цікаве. Бачити – це означає вчитися. Є люди, які зовсім не вміють бачити і, подорожуючи, набираються розуму не більше, ніж слимаки. Гадаю, до їхньої братії я не належу. В мене зовсім інша вдача, інші погляди.

– Зробимо так, як ви волієте, – сказав Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми обов’язково там зупинимося, щоб набрати вугілля, отже, ви нас анітрохи не затримаєте.

По цій мові капітан дав наказ обійти Канарські острови з заходу, й славетний Тенеріфеський шпиль залишився ліворуч од яхти. “Дункан” плив далі, не притишуючи ходу, і 2 вересня, о п’ятій годині ранку, перетнув тропік Рака. Погода змінилася. Повітря стало вологе й важке, як завжди о порі дощів, в “часи калюж”, як то кажуть іспанці. Це час вельми неприємний для мандрівників, але дуже корисний мешканцям африканських островів, котрим бракує лісу, отже й вологи. Розбурхане море не дозволяло пасажирам виходити на палубу; але жваві розмови в кают-компанії не вщухали.

Наступного ранку Паганель заходився складати свої речі, готуючись висісти на берег. “Дункан” уже йшов поміж островами Зеленого Мису. Він проплив повз острів Сель, пустельний і понурий, немов велика піщана могила; проминув розлогі коралові мілини, лишивши осторонь острів Сен-Жак, перетнутий з півночі на південь ланцюгом базальтових гір, що завершувався двома невисокими похмурими скелями.

Нарешті Джон Манглс увів яхту до бухти Вілья-Прайя, де вона й кинула якір на глибині у вісім брасів[25]25
  Брас – морська сажень; дорівнює, за французькою системою, 1,6 метра, за англійською – 1,8 метра.


[Закрыть] поблизу міста. Погода була жахлива, прибій лютував, хоч бухта й мала захисток проти морських вітрів. Йшов ливний дощ, його потоки ледве дозволяли розгледіти місто, зведене на просторій терасі, котра спиралася на відноги скелястих гір вулканічного походження триста футів заввишки. Крізь щільну дощову завісу острів виглядав надто сумовито.

Леді Гелена, що збиралася відвідати місто, не змогла здійснити свого наміру. Вугілля вантажили з великими труднощами. Отже в той час, як небо і море змішували свої води в невимовному безладді, пасажири “Дункана” мусили сидіти в кают-компанії, наче в’язні. Всі розмови, природно, точилися навколо погоди. Кожен казав своє, опріч майора, що так само байдуже споглядав би, мабуть, і на всесвітній потоп. Паганель, похитуючи головою, походжав туди й сюди по каюті.

– Це наче навмисне, – повторював він.

– Справді, сили природи повстали проти нас, – погоджувався Гленарван.

– А я все ж таки їх здолаю.

– Та як же ви можете не зважити на таку зливу? – мовила Гелена.

– Мені вона не страшна. Я боюся тільки за свої речі й прилади: адже вони загинуть.

– Небезпечно лише сходити на берег, – сказав Гленарван. – А як дістанетеся до Вілья-Прайя, влаштуєтесь не так уже й кепсько. Правда, трохи бруднувато, в сусідстві з мавпами й свинями, стосунки з ними мало приємні, але той, хто подорожує, не повинен надто перебендювати. До того ж можна сподіватися, що місяців за сім чи вісім вам пощастить відбути до Європи.

– Сім або вісім місяців! – скрикнув Паганель.

– Щонайменше. В період дощів на острови Зеленого Мису судна заходять зрідка. Але за цей час ви можете зробити багато корисного. Цей архіпелаг мало досліджений, ще не вивчені його топографія, кліматологія, етнографія, гіпсометрія[26]26
  Гіпсометрія – виміри рельєфу місцевості.


[Закрыть], тут є над чим попрацювати.

– Ви змогли б обслідувати головні місцеві ріки, – мовила Гелена.

– Тут немає річок, пані, – відповів Паганель.

– Як немає великих, то маленькі.

– Немає ніяких.

– Тоді струмки, ручаї.

– їх також тут не існує.

– Тоді поцікавтесь лісами, – мовив майор.

– Щоб були ліси, потрібні дерева, а дерев тут немає.

– Чудова країна, що й казати, – зауважив майор.

– Не сумуйте, дорогий Паганелю, – сказав Гленарван, – на розраду вам залишаються гори.

– О, вони тут невисокі й зовсім не цікаві, сер! До того ж їх уже давно досліджено.

– Досліджено? – здивувався Гленарван.

– Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.

– Та невже?

– Достеменно так, – жалісливим голосом ствердив Паганель. – Цей учений саме був на борту французького корвета “Рішучий”, коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу – вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?

– Шкода, дуже шкода, – задумливо мовила Гелена. – Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?

Кілька хвилин Паганель мовчав.

– Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, – зауважив Гленарван.

Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.

– Як на мене, я б утримався висідати, – сказав майор таким тоном, наче говорив: “Я негайно зійшов би на берег”.

– Любий Гленарване, – заговорив урешті Паганель, – де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?

– О, не раніше ніж у Консепсьоні.

– Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.

– Анітрохи. Як тільки “Дункан” обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.

– Щось мене бере сумнів...

– До того ж, – вельми серйозно вів далі Гленарван, – хіба не однаково, потрапите ви до Ост– чи до Вест-Індії?

– Як це так – однаково?

– А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.

– Он як! – вигукнув Паганель. – Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!

– Крім того, дорогий Паганелю, – сказав далі Гленарван, – золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати – і в Кордільерах, і в горах Тібету.

– А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?

– Дурниця! Її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.

– Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.

– Через вашу звичайну неуважність.

– А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? – найлюб’язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.

– А що буде з моїм завданням, пані?

– Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! – зазначив Гленарван.

– Любий лорде, ви – спокусник!

– Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!

– Порт Голоду! – вигукнув француз, атакований з усіх боків. – Порт, уславлений в усіх географічних літописах!

– Зміркуйте й те, пане Паганелю, – не вгавала Гелена, – що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.

– Так, безперечно!

– Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!

– Чудові слова, пані!

– Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей документ, і ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт “Дункана” – то не кидайте ж його!

– Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається – вам усім дуже хочеться, аби я залишився!

– А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! – відказав Гленарван.

– Ще б пак! – вигукнув географ. – Але ж я боявся вдатися настирливим.

Розділ IX
МАГЕЛЛАНОВА ПРОТОКА

На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.

– Жвавий хлопчина, – мовив він, – я навчатиму його географії.

Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван – хороброго мужа, майор – вольового юнака, леді Гелена – добру й благородну істоту, а Мері Грант – учня, вдячного таким навчителям, – з Роберта мала вийти згодом виняткова людина – сама досконалість.

Швидко навантаживши вугілля, “Дункан” покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.

Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан “Дункана”. Його палка віра пояснювалась щирим бажанням бачити міс Мері щасливою, потішеною. Молода дівчина полонила його серце, і він так старанно заховував свої почуття, що на яхті їх помітили геть усі, крім Мері.

Що ж до вченого-географа, то на всій Південній півкулі не було, мабуть, людини, щасливішої за нього. Він бе” кінця студіював карти, розклавши їх на столі в кают-компанії, і це спричинялось до щоденних сутичок з містером Олбінетом, котрому Паганель заважав готувати стіл до обіду. Але на боці вченого були всі пасажири, крім майора, якого анітрохи не хвилювали питання географії, та ще й в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на скрині з книжками, що належали помічникові капітана, Паганель знайшов поміж них кілька іспанських і поклав собі вивчити мову Сервантеса. Ця мова на судні нікому не була відома, і знання її мало сприяти вченому в його дослідженнях Чілійського узбережжя. А що він мав неабиякий хист до мов, то сподівався на час прибуття до Консепсьона вільно говорити по-іспанському. Тож Паганель завзято вчився й безперестанку бурмотів чужинські слова.

На дозвіллі він давав уроки Робертові й розповідав йому історію суходолу, до якого так швидко наближався “Дункан”.

10 вересня, коли вони були під 5°37΄ широти й 37°15΄ довготи, Гленарван дізнався від Паганеля про цікавий факт, напевно, невідомий багатьом і обізнанішим людям. Розповідаючи історію Америки, географ згадував великих мореплавців, чиїми шляхами йшла тепер яхта. Дійшовши до Христофора Колумба, він сказав, ніби славетний генуезець помер, не відаючи, що відкрив Новий Світ.

Слухачі стали заперечувати, але Паганель стояв на своєму.

– Я анітрохи не хочу применшувати славу Колумба, але тут нема про що сперечатись. Наприкінці п’ятнадцятого століття людська думка була скерована лиш на одне: полегшити зносини з Азією й західними шляхами добутися до Сходу, одним словом, знайти найкоротший шлях до “країни прянощів”. Цього прагнув і Колумб. Він зробив чотири подорожі й приставав до американського узбережжя біля берегів Кайману, Гондурасу, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки й Панами, котрі мав за японські й китайські землі. Він помер, так і не здогадуючись про існування величезного суходолу, що навіть не успадкував, на жаль, його ймення!

– Я хочу вірити вам, дорогий Паганелю, – мовив Гленарван. – Проте це мене дивує, і коли ваша ласка, скажіть, які ж саме мореплавці взнали правду про Колумбове відкриття?

– Його наступники: Охеда, що супроводив Колумба в його подорожах, Вінсенте Пінсон, Америго Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабраль, Соліс, Бальбоа. Всі вони пройшли вздовж східних берегів Америки й позначили їхні межі; триста шістдесят років тому їх несла на південь та сама течія, яка зараз несе нас. Ви знаєте, друзі, ми перетнули екватор в тому самому місці, де його перейшов Пінсон в останній рік XV сторіччя, і тепер наближаємось до восьмого градуса південної широти, де Пінсон пристав колись до бразільського узбережжя. Рік по тому португалець Кабраль дістався до порта Сегуро. Потім Веспуччі 1502 року пройшов ще далі на південь. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єднались, щоб спільно досліджувати американські береги, а 1514 Соліс одкрив гирло річки Ла-Плата, де його пожерли тубільці, і таким чином слава першому обійти новий суходіл припала Магелланові. Цей великий мореплавець 1519 року проплив з п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Бажання і порт Сан-Хуліан, де зробив тривалу зупинку. Далі, відкривши під п’ятдесят другим градусом широти протоку Одинадцяти тисяч дів, котра згодом прибрала його ім’я, він 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. Уявіть собі, яка радість охопила його, як сильно забилося серце, коли він побачив нове море, що блищало й мінилось на обрії під сонячним промінням!

– Як би хотілось мені бути на його місці, пане Паганелю! – вигукнув Роберт, запалившись словами географа.

– І мені теж, хлопчику мій, і я б уже не упустив такої нагоди, якби народивсь на триста років раніше!

– Що було б нам дуже прикро, пане Паганелю, – озвалася Гелена, – бо вас не було б тепер тут, на “Дункані”, і ми не почули б оцих історій.

– Хтось інший зробив би це, пані, і додав би, що дослідженням західного узбережжя Америки ми завдячуємо братам Пісарро. Ці відважні шукачі пригод стали засновниками багатьох міст: Куско, Кіто, Ліма, Сант-Яго, Вільяр-ріка, Вальпарайсо і Консепсьйона, куди йде наш “Дункан”. Відкриття братів Пісарро збіглися в часі з відкриттями Магеллана, й обриси американських берегів, на превелику радість учених Старого Світу, позначено на географічних мапах.

– А мені, – мовив Роберт, – було б того замало.

– А чому? – спитала Мері, звернувши погляд на свого брата, захопленого романтикою цих відкриттів.

– Справді, Роберте, чому? – посміхаючись спитав Гленарван.

– Бо мені б закортіло дізнатися, що лежить по той бік Магелланової протоки.

– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – Я теж хотів би знати, чи цей суходіл сягає аж до Південного полюса, чи там відкрите море, як то гадав ваш співвітчизник Дрейк. Отож безперечно, якби Роберт Грант і Жак Паганель жили в XVII віці, то вони подались би вслід за допитливими голландцями Схоутеном і Лемером, прагнучи розкрити, як і вони, цю географічну загадку.

– Це були вчені? – поцікавилась Гелена.

– Ні, просто сміливі купці, досить байдужі до наукової ваги географічних відкриттів. За тих часів існувала голландська Ост-Індська компанія, що користувалась виключним правом перевезення товарів через Магелланову протоку. Але іншого шляху з заходу до Азії тоді не знали, і ця при-вілея компанії перетворилась на справжнє загарбництво. Деякі комерсанти, борючись проти цієї монополії, шукали іншої протоки. До них належав і якийсь собі Ісаак Лемер, розумна й освічена людина. Він власним коштом спорядив експедицію під керівництвом свого небожа Якова Лемера й Схоутена, досвідченого моряка родом з Горно. Ці хоробрі мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Поміж Вогняною Землею й землею Штатів вони відкрили нову протоку, що дістала назву протоки Лемера, і 12 лютого 1616 року обійшли нині уславлений мис Горл, котрий має набагато більше підстав, ніж його брат, мис Доброї Надії, зватися мисом Бур!

– О, там я дуже, дуже хотів би бути! – палко вигукнув Роберт.

– І ти пив би з джерела найчистішої радості, мій хлопчику! – піднесено заговорив Паганель. – Справді, чи ж є більша втіха, вище щастя понад те, що його відчуває мореплавець, коли позначає на судновій мані свої відкриття? Перед його очима поволі вимальовуються обриси нових земель, острів за островом, уступ за уступом, вони немов виринають із морського лона! Спочатку лінії ще нечіткі, уривані, ламані; тут – відлюдне становище, там – самітна бухта, подалі – загублена в неосяжних просторах затока. Але з часом відкриття доповнюють одне одне, лінії чіткішають, пунктиром позначені на мапі місця поступаються перед заштрихованими; обриси бухт врізаються півколом у визначені лінії побережжя, миси довершують контури вже досліджених берегів; і от, нарешті, новий суходіл, – усі його озера, річки й потоки, гори, степи й долини, села, міста й столиці, – з’являється на глобусі в усій своїй величній пишності! О, друзі мої, той, хто відкриває нові землі, – справжній творець! Ті самі хвилювання, ті самі несподіванки! Але нині це джерело майже вичерпано. Геть усе відомо, відкрито, досліджено на нових суходолах, і нам, що прийшли наостанку у географічну науку, вже нічого робити!

– Хіба, дорогий Паганелю? – запитав Гленарван.

– А що?

– Те, що робимо ми?!

Тим часом “Дункан” линув мов на крилах шляхом Веспуччі й Магеллана. 15-го вересня він перетнув тропік Козерога й повернув до славнозвісної протоки. Інколи на обрії ледь мріли низинні береги Патагонії, але відстань до них перевищувала десять миль, і навіть крізь знамениту підзорну трубу Паганеля не можна було роздивитись ці віддалені американські землі.

25 вересня “Дункан” досяг війстя Магелланової протоки і впевнено увійшов до неї. Цей шлях звичайно обирають торговельні пароплави, які простують до Тихого океану. Довжина протоки триста сімдесят шість миль; вона така глибока, що повсюди, навіть поблизу берегів, дозволяє вільно проходити суднам найбільшої тоннажності. Протока має прекрасне дно, а вздовж узбережжя – безліч джерел питної води, річок, багатих на рибу, й лісів, повних дичини, чимало безпечних і затишних місць, зручних для стоянок, – отже, безліч переваг, порівняно до протоки Лемера й страшного скелястого мису Горн, де безперестанку лютують бурі й урагани.

В перші години плавання Магеллановою протокою, тобто на протязі 60-80 миль до мису Грегорі, тяглись піщані положисті береги. Паганель боявся пропустити жодний куточок, жодну дрібничку. Плисти протокою мали тридцять шість годин, і рухлива панорама берегів у блискучому сяйві південного сонця, безумовно, варта була тих зусиль, яких коштувало вченому палке замилування нею. На північному березі не було видно людей, лише поміж голими скелями Вогняної Землі блукало кілька тубільців. Паганель ревно жалкував, що так і не побачив жодного патагонця, він навіть розсердився на забаву своїх супутників.

– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – бурчав він.

– Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, – розраджував його Гленарван.

– Я цього не певен.

– Але ж вони існують, – зауважила Гелена.

– Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.

– Але ж назву “патагонці” – це означає по-іспанському “люди з великими ногами” – дістали не якісь уявні істоти.

– О, назва ще нічого не доводить, – відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. – До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.

– От тобі й маєш! – вигукнув Гленарван. – Чували ви таке, майоре?

– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.

– І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці – каукалу, колоністи Кармена – теуельче, арауканці – уіліче. Бугенвіль нарік іх “чайхі”, Фолькнер – “теуельхе”, а самі себе вони звичайно звуть “іпокен”. То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!

– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.

– Припустимо, – мовив Гленарван. – Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає – щодо їхнього росту сумнівів не існує!

– Зроду не визнаю такого безглуздя! – вигукнув Паганель.

– Адже вони дуже високі, – наполягав Гленарван.

– Я цього не знаю.

– А що, хіба малі? – спитала Гелена.

– І цього ніхто не може твердити.

– Тоді, мабуть, середні на зріст? – сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.

– Мені так само це невідомо.

– Це вже занадто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, що їх бачили...

– Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...

– От бачите!

– Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.

– Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, – обізвався майор презирливо. – От якби йшлося про шотландців!

– Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів.

Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.

– Чудово! Ці люди гідні довіри, – мовив Гленарван.

– Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці – середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий – п’ять футів чотири дюйми.

– Де ж тоді правда? – спитала Гелена.

– Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять – коли стоять.

– Браво, шановний учений! – вигукнув Гленарван. – Це слушно сказано!

– Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, – мовив Паганель. – А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, – Магелланова протока чудова навіть без патагонців!

Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.

Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї “Дункана” зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт – диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.

Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння – сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім’я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. “Дункан” плив повз порт Голоду.

Тут 1581 року оселився іспанець Сармієнто й разом з ним 400 пересельців. Вони заснували місто Сан-Феліппе. Та люті морози вилюднили місто, недорід добив тих, кого помилувала зима, і корсар Кавендіш, завітавши до колонії 1587 року, побачив останнього пересельця, що конав з голоду на руїнах міста, котре існувало шість років, а здавалось, наче стоїть уже шість століть.

“Дункан” швидко проминув ці пустельні береги. На сході сонця він плив уже вузькою протокою перешийка, між берегів, порослих буковими, ясеневими та березовими лісами. З лісового лона здіймались зеленаві склепіння, невисокі пагорбки, вщерть укриті диким падубом, і гострі шпилі, поміж яких найвище підносився Баклендський обеліск.

Пропливли повз бухту Сан-Ніколас, котру Бугенвіль назвав колись французькою бухтою. Вдалині юрмились табуни тюленів і китів, мабуть, дуже великих, бо навіть за чотири милі було видно високі водяні струмені, що вони їх, граючись, викидали. Врешті обійшли мис Фроуорд, весь наїжачений останніми нерозталими крижинами. По другий бік протоки, на Вогняній Землі, здіймалася на шість тисяч футів гора Сарміенно – велетенське нагромадження скель, перетятих пасмами хмар, які створювали в небі неначе повітряний архіпелаг.

Мис Фроуорд – це, власне, кінець американського суходолу, бо мис Горн – лише скелясте бескеття, загублене в морі під 56° південної широти.

Далі протока вузькою смужкою проходить поміж півостровом Брансвік і островом Скорботи, що простягся серед сили дрібних острівців, немов величезний кит на вкритому валунами березі. Як різнився цей покремсаний край американського суходолу від вільних чітких обрисів Африки, Австралії або Індії! Який космічний струс пошматував цей велетенський уступ, кинутий між двох океанів?

Подалі, замість смуг родючої землі, простяглись оголені, пустельні береги, геть порізані незліченними вузькими бухтами цього заплутаного лабіринта.

Не вповільнюючи ходу, яхта відважно й безцомильно йшла вперед примхливими заломами, дим з її труб клубочився над нею, змішуючись з клаптями роздертого скелястими стрімчаками туману. Не зупиняючись, проплили повз кілька іспанських факторій. Біля мису Тамар протока поширшала, яхта змогла взяти розгон і вийшла на простір. Вона обігнула круті береги островів Нарборо й стала наближатися до південного узбережжя. Нарешті після тридцяти-шестигодинного переходу протокою пасажири “Дункана” побачили скелі мису Пулар, що здіймались вдалині над високостями мису Скорботи.

Безмежне, просторе, мінливе море розкинулось перед форштевнем “Дункана”, і Жак Паганель, простягнувши в захваті руку у вітальному жесті, був так само схвильований, як і Магеллан тої хвилини, коли його корабель “Трінідад” нахилив свої вітрила під легкими бризами Тихого океану.