Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 39 страниц)

Розділ XIV
РЯТІВНИЙ ПОСТРІЛ

На східному боці Кордільєр пологі подовжисті схили непомітно переходили в рівнину, куди раптово скотилась брила з людьми. У цьому новому краї широко розкинулись зелені килими пасовищ, купами здіймались розкішні дерева, а безліч яблунь, висаджених ще за часів завоювання суходолу, утворили справжній ліс, що ряснів золотавими плодами. Здавалось, сюди закинуто куточок щедрої Нормандії, і за будь-яких інших обставин мандрівника глибоко вразив би раптовий перехід од пустелі до оазису, від засніжених вершин до зелених лук, від суворої зими до красного літа.

Ґрунт знову став нерухомий. Землетрус припинився, підземні сили провадили свою руйнівну роботу десь далі, бо ж гірський ланцюг Андів повсякчас у тому чи іншому місці зазнає струсів чи коливань. Але цей землетрус був страхітливий. Обриси гір цілковито відмінились. На тлі голубого неба вимальовувалась зовсім нова панорама гірських верховин, гребенів, шпилів, і провідник пампи марно шукав би на них звичних прикмет.

Починалася чудова днина: сонце, покинувши вологе ложе Атлантичного океану, обливало своїм промінням аргентинські рівнини й купалось уже в хвилях іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його товариші, опритомнівши завдяки піклуванням майора, потроху повертались до життя. Зрештою, їх тільки сильно поглушило. Опинившись по той бік Кор-дільєр, вони могли б лише вітати незвичайний спосіб пересування, що про нього подбала сама природа, якби не зник найслабший поміж них – малий Роберт Грант.

Усі любили цього мужнього хлопчину: і Паганель, який всім серцем прихилився до нього, і майор, попри свою зовнішню байдужість, але найдужче полюбив його Гленарван. Коли він дізнався, що Роберта немає, його охопив страшний розпач. Він уявляв собі, як нещасне хлоп’я на дні якогось провалля марно кличе на порятунок його, свого другого батька.

– Друзі мої, друзі мої, – казав він, ледь стримуючи сльози, – треба його шукати, треба його знайти! Ми не можемо отак його покинути! Ми обшукаємо всі долини, всі урвища, всі провалля! Обв’яжіть мене мотузкою! Я сам спущуся у ці прірви! Я повинен так зробити, чуєте? Я повинен! Може, нам пощастить знайти Роберта живого! Коли ми втратимо сина, як наважимось далі шукати батька? Чи ж маємо ми право рятувати каштана Гранта коштом життя його дитини?

Товариші слухали мовчки; відчуваючи, що Гленарван прагне прочитати в їхніх очах бодай проблиск надії, вони сиділи похнюпившись.

– Ну, що ж? – казав далі Гленарван. – Ви чули мене! І ви мовчите... Виходить, ви вже ні на що не сподіваєтесь! Ні на що!

Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Мак-Наббс спитав:

– Хто з вас пам’ятає, коли саме Роберт зник?

Жодної відповіді.

– Тоді, – вів далі майор, скажіть принаймні, біля кого був хлопчик під час спуску з Кордільєр?

– Біля мене, – мовив Вільсон.

– І доки ти бачив його біля себе? Спробуй пригадати. Кажи!

– Ось що я пам’ятаю, – відповів Вільсон. – Роберт ще лежав поруч мене, учепившись рукою за кущик лишайника, щонайменше за дві хвилини до того, як брилу струснуло й вона стала.

– За дві хвилини! Постарайся пригадати гаразд, Вільсоне, хвилини могли здатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

– Ні; гадаю, що не помиляюсь. Саме так... щонайменше за дві хвилини!

– Так. А де був Роберт, праворуч чи ліворуч од тебе? – запитав далі Мак-Наббс.

– Ліворуч. Я пам’ятаю, його пончо стьобало мене в обличчя.

– А ти сам був з якого боку від нас?

– Теж із лівого.

– Отже, Роберт міг зірватися тільки з цього боку, – мовив майор, повертаючись лицем до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що, зважаючи на час зникнення хлопчика, він міг упасти лише в частині гори, яка здіймається вище двох тисяч футів над її основою. Там і слід його шукати, там ми його й знайдемо.

Ніхто не додав ані слова. Шестеро чоловіків, видершись на узгір’я, розійшлися по схилах Кордільєр на різній височині й почали розшуки. Дотримуючись весь час лівої сторони від лінії спуску, вони оглядали найменші тріщини, сходили на дно проваль, інколи геть захаращених уламками гірських порід, і вибирались відтіль у роздертій на шмаття одежі, зі скривавленими руками й ногами. Протягом багатьох годин весь цей район Кордільєр, за винятком кількох неприступних плато, було ретельно обслідувано, і ніхто з цих мужніх людей не подумав про відпочинок. Але розшуки були марні. Роберт знайшов серед гір не тільки смерть, але й могилу, що навічно сховала його під надгробком – якоюсь велетенською скелею.

Близько години всі знову зійшлися в долині, пригнічені й знеможені до краю. Гострий біль краяв Гленарванове серце. Він насилу говорив, з його вуст зривалися одні й ті самі слова:

– Я не піду звідціль! Не піду!

Всі розуміли це завзяття, що перетворилось на невідчепну ідею, і кожен поважав Гленарванові почуття.

– Почекаємо, – мовив Паганель до майора й Тома Остіна. – Відпочинемо трохи, поновимо сили. Нам це необхідно, однаково, чи повернемось ми знову до розшуків, чи підемо далі.

– Гаразд, – відповів Мак-Наббс, – залишимось тут, скоро цього хоче Едвард. Він сподівається. Але на що він сподівається?

– Бозна, – сказав Том Остін.

– Сердечний Роберт, – зітхнув Паганель, витираючи сльози.

В долині тут і там виднілися гайки. Майор вибрав купу ріжкових дерев, і подорожні розкинули під ними тимчасовий табір. Кілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса й сиру – ось усе, що залишилося, в мандрівників. У річці, яка струміла неподалік, набрали води, ще каламутної після землетрусу. Мюльреді розклав багаття й згодом запропонував Гленарванові гарячий підкріпний напій. Але той відмовився пити, він лежав нерухомо, тяжко пригнічений, на розстеленому долі пончо.

Так минув день. Настала ніч, прозора й тиха, як і попередня. Всі полягали спати, але заснути ніхто не міг, і Гленарван знову подався в гори. Він блукав по гірських схилах, весь час дослухався, сподіваючись, що до нього долине дитячий поклик. Він зійшов високо, заглибився в гори, сам-один, припадаючи вухом до землі, притишуючи биття свого серця, він кликав хлопчика голосом, в якому бринів розпач.

Цілісіньку ніч блукав Гленарван серед гір. То Паганель, то майор ішли назирці за ним, готові щохвилини підтримати його на слизьких гребенях, на краю провалля, куди заводила його даремна необачність. Але й ці останні зусилля були марні; на його сто разів повторюваний поклик: “Роберте! Роберте!” відповідали самі лише гори, відлунюючи раз у раз скорботне ім’я.

Зайнявся день. Товаришам Гленарвана довелось шукати його на далеких плоскогір’ях і силоміць одвести до табору. Гленарван був у невимовному розпачі. Хто б наважився сказати йому про те, що час покинути цю роковану долину? Однак запаси харчів дійшли вже краю. Десь поблизу мали бути аргентинські провідники, як то казав погонич мулів, і коні, потрібні для переходу через пампу. Вертати назад набагато важче, ніж іти вперед. До того ж на узбережжі Атлантичного океану, як було домовлено, їх очікував “Дункан”. Все це не дозволяло довше тут затримуватися, і в спільних інтересах треба було вирушати не гаючись.

Мак-Наббс намагався відвернути Гленарванові думки від його горя. Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:

– Вирушати?

– Так, треба вирушати.

– Почекаймо ще годину.

– Гаразд, почекаймо годину, – сказав майор.

Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.

– Так, так, – пробурмотів Гленарван. – Рушаймо!

Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він уп’явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.

– Он там! Он там! – вигукнув він. – Дивіться! Дивіться!

Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.

– Це кондор, – сказав Паганель.

– Так, кондор, – озвався Гленарван. – Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...

На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його “хтозна”?

Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками[33]33
  Інки – древні індіанські племена.


[Закрыть], цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.

Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

– Хтозна! – повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком.

Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п’ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір’ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.

– Це там! Там! – крикнув Гленарван.

Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.

– Що, коли Роберт іще живий! – вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: – Стріляйте, друзі! Стріляйте!

Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився – він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п’ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помахами крил.

– О! – крикнув Гленарван. – Хай краще тіло Роберта розіб’ється об ці скелі, ніж...

Він не закінчив і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремтіли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.

– Полишіть це мені, – мовив майор.

І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.

Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.

– Наш! Він наш! – вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора.

Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.

Гленарван метнувся до хлопчика, видер його з міцних пазурів кондора, поклав на траві й припав вухом до грудей.

Ніколи ще з уст людини не зривався такий одчайдушний радісний крик, який вихопився у Гленарвана:

– Він живий! Він ще живий!

З Роберта миттю зняли одіж, побризкали обличчя свіжою водою. Хлопчик заворушився, розплющив очі, глянув навкруг себе й прошепотів:

– О, це ви, сер... батьку мій!

Гленарван не міг відповісти; задихаючись від хвилювання, він упав навколішки біля чудом врятованої дитиня й заплакав щасливими слізьми.

Розділ XV
ІСПАНСЬКА МОВА ЖАКА ПАГАНЕЛЯ

Щойно уникнувши однієї страшної небезпеки, Роберт потрапив під загрозу іншої, мабуть що не меншої: його мало не задавали в обіймах. Хоч який кволий він був, та кожен з його мужніх друзів забажав притиснути хлопчика до свого серця. Та, мабуть, доброзичливі обійми не згубні для хворих, принаймні Роберт від них не помер, а навпаки, немов подужчав.

По тому думки присутніх од врятованого звернулися до рятівника, і, природно, саме майорові першому спало на думку обдивитися навколо. За п’ятдесять кроків од струмка, край долішніх уступів гори, стояла нерухомо дуже висока на зріст людина. Біля її ніг лежала довжелезна рушниця. В цього незнайомого, що так несподівано від-кілясь тут узявся, були широкі плечі й довге волосся, підібране шкіряним ремінцем. Зріст його перевищував шість футів. Смагляве обличчя розмальоване червоним на переніссі, чорним на повіках, білим на лобі. Одягнений він був так, як мешканці патагонського пограниччя: на ньому був розкішний плащ із шкури гуанако, вивернутий пухнастою вовною назовні, зшитий струсевим сухожиллям і оздоблений червоними візерунками. З-під плаща виднілася інша одіж, із лисячого хутра, стягнута на стані, спереду з клинцем. На поясі висіла торбинка з фарбами, що ними він розмальовував собі обличчя. Взуття було зроблено з бичачої шкіри і підв’язувалось ремінцями, перехрещеними на кісточках.

Обличчя патагонця виявляло спокійну велич і неабиякий розум, попри його барвисте розмалювання. Він чекав, і поза його була сповнена почуття власної гідності. Поважний і незворушний на своєму скелястому п’єдесталі, він скидався на статую врівноваженого спокою.

Запримітивши патагонця, майор показав на нього Гленарванові. Той швидко підійшов до тубільця, патагонець ступив на два кроки вперед. Гленарван схопив його руку й міцно потиснув обома руками. В погляді Гленарвана, в усьому виразі його обличчя, в тій радості, яка променіла на ньому, світилось таке глибоке й щире почуття вдячності, що тубілець не міг його не відчути й не зрозуміти. Він злегка нахилив голову й промовив кілька слів, котрих не зрозуміли ані майор, ані його друг.

Тоді патагонець уважно оглянув іноземців і заговорив до них якоюсь іншою мовою; але й ця говірка була для них така ж незрозуміла, як і попередня. Однак Гленарван вловив в мові тубільця деякі звороти, схожі на іспанські, – він знав іспанською мовою кілька загальновживаних слів.

– Espanol?[34]34
  Іспанець?


[Закрыть] – спитав він.

Патагонець хитнув зверху вниз головою – рух, що в усіх народів означає ствердження.

– Гаразд, – мовив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем. Щаслива думка спала йому – вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він зараз же підбіг і привітався до патагонця з чисто французькою люб’язністю, тонкощів якої той, вочевидь, не добрав. Географу розповіли, як стоїть справа.

– Чудово, – сказав учений і, широко розкриваючи рота, щоб чіткіше вимовляти, звернувся до патагонця:

– Vos sois lu homen de bem[35]35
  Ви – смілива людина. (Прим. автора.)


[Закрыть].

Той напружено прислухався, але нічого не відповів.

– Він не розуміє, – скакав Паганель.

– Може, ви невірно вимовляєте? – висловив гадку майор.

– Можливо. Ох, ця мені бісова вимова!

І Паганель знову проказав ті самі люб’язні слова. Жодних наслідків.

– Змінимо фразу, – вирішив Паганель і, поволі вимовляючи слова, проказав: – Sem duvida, um Patagao?[36]36
  Безперечно, ви патагонець? (Прим. автора.)


[Закрыть]

Патагонець як води в рот набрав.

– Dizeime![37]37
  Відповідайте!


[Закрыть]

Патагонець стояв, ані пари з вуст.

– Vos compriendeis?![38]38
  Ви розумієте?


[Закрыть] – крикнув Паганель щосили, мало не пошкодивши собі голосники.

Було цілком ясно, що індіянин нічого не розумів, бо, нарешті, він відповів іспанською мовою:

– No comprenda[39]39
  Не розумію.


[Закрыть].

Тепер настала черга Паганеля дивуватися, і він, видимо роздратований, швидким рухом опустив окуляри з лоба на очі.

– Хай мене повісять, – мовив він, – коли я розумію хоч слово цією диявольською говіркою! Це по-арауканському, я певен.

– Та ні, – сказав Гленарван, – цей чоловік, безперечно, відповів по-іспанському.

І, повернувшись до патагонця, він знову спитав його:

– Espanol?

– Si, si[40]40
  Так, так.


[Закрыть], – відповів тубілець.

Паганель аж сторопів з подиву. Майор і Гленарван нишком перезирнулися.

– Чи не могло так трапитися, мій учений друже, – сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, – що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?

– Що? Що таке? – нашорошився географ.

– Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському...

– Він?

– Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи...

Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.

– Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, – мовив Паганель крижаним тоном.

– То чому ж ви його не розумієте? – спитав майор.

– Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, – географ починав нетерпеливитися.

– Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? – майор не втрачав спокою.

– Мак-Наббсе, – втрутився до розмови Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!

– Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.

– Я нічого не хочу пояснювати, – відповів Паганель, – я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправлявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите – я не маю наміру замилювати вам очі.

Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.

– Що ж це за твір? – спитав він.

– “Луїзіада”, – відповів Паганель, – чудова епічна поема, котра...

– “Луїзіада”! – вигукнув Гленарван.

– Так, мій друже, не більше й не менше як “Луїзіада” великого Камоенса.

– Камоенса! – вигукнув Гленарван. – Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс – португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!

– Камоенс! Португальська... “Луїзіада”... – тільки й міг пробелькотіти Паганель.

В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.

Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.

– Ох, я безголовий, ох, я божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! Їхати до Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!

Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.

– Смійтеся, друзі! – повторював він. – Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!

І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.

– А тим часом ми таки не маємо тлумача, – мовив майор.

– О, не бідкайтесь, – відповів Паганель, – португальська й іспанська мови такі схожі між собою, що я їх навіть поплутав. Але їхня подібність допоможе мені швидко виправити свою помилку, й незабаром я подякую цьому славному патагонцеві тою мовою, котрою він так добре розмовляє.

Так і сталося. Невдовзі Паганель спромігся перекинутись кількома словами з патагонцем; він навіть дізнався, що того звуть Талькав. Арауканською мовою це означає “громобій”. Таке ім’я йому дали, безперечно, за вмілість і спритність у поводженні з вогнепальною зброєю.

Але надто зрадів Гленарван, коли виявилося, що патагонець з фаху провідник і може провести їх через пампу. Ця зустріч видалась такою чудесною, що всі одразу пойняли віри в щасливе завершення подорожі, і ні в кого вже не залишалось сумніву – капітана Гранта буде врятовано.

Тим часом мандрівники разом із патагонцем повернулись до Роберта. Хлопчик простяг руки до індіянина, і той, не зронивши ані слова, поклав йому на голову руку. Він оглянув хлопця, помацав забиті місця. Потому, лагідно всміхаючись, подався до річки і зірвав на березі кілька пучків дикої селери. Талькав натер нею тіло хлопчика, і від цього обережного розтирання йому прибуло сили. Певно, по кількох годинах відпочинку малий зовсім одужає.

Отож ухвалили, що стоятимуть тут табором цілий день і ніч. До того ж треба було розв’язати два важливих питання: придбати харчів і транспортні засоби. На щастя, з ними тепер був Талькав. Цей провідник, може, най-мудріший поміж усіх тутешніх бакеанос, призвичаєний супроводжувати мандрівників уздовж патагонських кордонів, узявся забезпечити Гленарванів загін усім, в чому той мав потребу.

Він запропонував піти вкупі з ним милі на чотири відсіль, до “тольдерії” – індіанського села, де можна було знайти провіант і мулів. Цю пропозицію зроблено частково на мигах, частково за допомогою іспанських слів, котрі Паганель так-сяк зрозумів. Всі пристали на це, і невдовзі Гленарван та Паганель, попрощавшись із товаришами, подалися берегом річки проти води в супроводі патагонця.

Півтори години вони йшли добрим сягнистим кроком, силкуючись не відставати од велетня Талькава. Місцевість була напрочуд гарна й родюча. Розкішні пасовища могли б, здавалось, легко прогодувати череду в сто тисяч голів. Широкі ставки, з’єднані між собою звивистими рукавцями річок, несли живодайну вологу цим буйнозеленим степам. Чорноголові лебеді привільно хлюпотались на воді, сперечаючись за свої володіння з силою струсів, що гасали у льяносах. Птаство було яскраво-барвисте, дуже гомінливе й иа диво різноманітне. “Ізакас” – попелясті у білі пасмужки зграбні горлички й жовті “кардинали” пишнілися на гіллі, неначе живі квіти. Мандрівні голуби повільно линули в повітрі, а розмаїті горобці – “чінголос”, “ільчуерос”, “монхітас” – голосно цвірінькаючи, весело й безтурботно вганяли одні за одними.

Жак Паганель ішов замилуваний, і захоплені вигуки раз у раз зривалися йому з уст, на превеликий подив патагонця, котрий вважав за цілком природне, що птахи літають у повітрі, лебеді плавають по ставках, а трава росте на луках. Ученому не довелось ані шкодувати, що він пішов з Гленарваном, ані скаржитись на тривалу прогулянку. Йому здавалось, наче він тільки-но вирушив у дорогу, а вже показалося індіянське селище.

Тольдерія лежала в глибині долини, затиснутої між відногами Андів. Тут, в укритих гіллям куренях, жило із тридцятеро тубільців-кочовиків, що попасали на луках численні отари баранів, також коней, биків і корів. Вони переганяли худобу з одного пасовиська на інше, й чотириногі прибульці скрізь мали їжі досхочу.

Андо-перуанці, гібриди трьох племен – арауканів, пуельче й аукасів, – огрядні, невисокі на зріст. Вони мають смагляво-оливкову шкіру, низьке чоло, топкі губи, випнуті щелепи, байдужий вираз округленого, наче жіночого обличчя. Антрополог не знайшов би в них рис, властивих представникам чистої раси. Ці індіяни не являли собою нічого цікавого, але Гленарванові потрібні були не вони, а їхня худоба. Вони мали биків і коней – та й по всьому.

Талькав узявся владнати комерційний бік справи, й угоди було швидко досягнуто. За сімох невеличких аргентинських коників разом із збруєю, сто фунтів сушеного м’яса, кілька мірок рису й шкіряних бурдюків на воду індіяни, за браком вина й рому, що їх вони цінують над усе, погодились узяти двадцять унцій золота, – мабуть, добре знаючи, чого воно варте. Гленарван хотів купити коня й патагонцеві, але той дав на здогад, що в цьому немає потреби.

Відтак Гленарван попрощався із своїми “постачальниками”, як висловився Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Їх зустріли захопленими вигуками, які стосувались, кажучи по щирості, насамперед до харчів і коней. Усі зі смаком попоїли. Підживився і Роберт. Він був уже сливе здоровий.

Потім до самого вечора відпочивали. Говорили потроху про все: про своїх милих відсутніх супутниць, про “Дункан”, його капітана Джона Манглса і славну команду, про Гаррі Гранта, що, може, був десь недалеко.

Що ж до Паганеля, то він не розлучався з Талькавом і ходив за ним як тінь. Шановний географ аж не чувся з радощів, що бачить справжнього патагонця, обіч якого він сам здавався карликом, патагонця, який міг змагатися з мексиканським імператором Максиміліаном і тим негром із Конго, котрого бачив учений Ван дер Врок – обидва велетні мали кожен вісім футів заввишки. Паганель бомбардував незворушного індіянина іспанськими фразами, і той терпляче відповідав йому. Тепер географ навчався вже без книги. Він вправлявся, намагаючись чітко вимовляти іспанські слова, напружуючи горло, язик та щелепи.

– Коли я не потраплю правильно вимовити, – казав він до майора, – не дорікайте мені за це. Але міг би хто передбачити, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!