Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

Розділ ХII
НА ВИСОЧИНІ ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ФУТІВ

Досі перехід через Чілі минав без будь-яких особливих пригод. Але тепер перед мандрівниками повставали нараз і перепони й небезпеки, неминучі в гірських подорожах. Починалась важка боротьба людини з природою.

Перш ніж рушати далі, годилося вирішити, яким перевалом перебратись через

Кордільєри так, щоб не збочити з обраного напрямку. Запитали катапаса,

– В цій частині Кордільєр, – відповів той, – мені відомо лише два приступних для проїзду перевали.

– Напевно, перевал Аріка, що його відкрив Вальдівіа Мендоса? – спитав Паганель.

– Саме так.

– А другий – перевал Вільяріка на південь од Невадо?

– Еге ж.

– Але, мій друже, обидва вони для нас непридатні, бо один заведе убік на північ, другий – на південь.

– А ви можете запропонувати якийсь третій прохід? – спитав майор.

– Так, – відповів Паганель, – Антукський перевал, який проходить через схил вулкана під 37°30΄ південної шпроти, тобто ухиляється від нашого курсу всього на пів градуса. Перевал лежить на височині лише тисячі туазів. Відкрив його Замудіо Кріс.

– Гаразд, – мовив Гленарван, – але ви, катапасе, знаєте цей перевал?

– Так, сер, мені траплялося ним переходити, і я не згадав його тільки тому, що це, власне, гірська стежка, котрою пастухи-індіяни східних узгір’їв переганяють худобу.

– Що ж, мій друже, – зауважив Гленарван, – там, де проходять бики, табуни лошиць і отари баранів, пройдемо також і ми. А раз ця дорога веде навпростець, то ми оберемо саме її.

По тому негайно був поданий знак рушати, і загін заглибився в долину Лас-Лехас, між громаддя вапнистих скель. Узвіз майже не відчувався. Близько одинадцятої години довелось об’їжджати невеличке озеро, природне мальовниче водоймище, де зустрічались всі річки навколишніх гір; дзюркочучи, збігали вони вниз і зливались у ясній прозорості озера. Ген-ген над ним розкинулись льяноси – широкі полонини, порослі злаковими травами, де паслася худоба індіанців. Згодом верхівцям трапилось болото, що тяглось з півночі на південь, і тільки дякуючи інстинкту мулів, вибрались з нього на твердий ґрунт. О першій годині високо на скелястій кручі показалася фортеця Баленаре, що увінчувала її гострий шпиль своїми напівзруйнованими мурами. Вершники проминули її. Камениста дорога дедалі стрімкіше йшла вгору, й кругляки з-під копит мулів скочувалися вниз гуркотливим каскадом. Близько третьої години знову перед очима мандрівників постали мальовничі руїни якоїсь фортеці – певне, її було знищено під час повстання 1770 року.

– Як видно, – озвався Паганель, – гір було замало, щоб роз’єднати людей, знадобились ще й фортеці!

Звідси дорога стала важка й навіть небезпечна: крутішали гірські схили, вужчали стежки-карнизи, страшніше зяяли прірви. Мули просувались обережно, похиливши голови долі, немов обнюхуючи землю. Їхали низкою, один за одним. Інколи, на крутих заломах, мадрина раптом зникала з очей, і маленький караван покладався тоді лише на далеке дзеленчання її дзвіночка. Часом примхливі закриви-ни дороги виводили загін на дві рівнобіжні стежки, й тоді катапас міг перекинутися Словом із своїми пеонами через провалля, що лежало між ними – ледве два туази завширшки, але завглибшки двісті.

Тут трави ще боролись проти кам’яної навали, але відчувалось: мінеральне царство перемагає рослинне. Близькість вулкана Антуко можна було вгадати по струмках застиглої червонястої лави, що наїжачилась гострими, немов голки, жовтими кристалами. Бескиди громадилися купами, нависали одні над одними, загрожуючи завалитися, проте не падали, попри всі закони рівноваги. Звичайно, природні струси повинні були дещо змінити їхній вигляд, а химерні нагромадження круч з пласкими вершинами, недоладні скісні горби, випнуті виступи свідчили, що для цього дикого гірського краю час остаточного осідання ґрунту ще не настав.

Дедалі важче ставало пізнавати дорогу. Майже безнастанні коливання Андського кістяка відміняють гірський рельєф, і тоді зникають розпізнавальні знаки. Тому катапас вагався; він зупинявся, оглядався навсібіч, вдивлявся в форму скель, шукав на крихкому камінні відбитки ніг індіанців. Але визначити напрям було неможливо.

Гленарван їхав услід за провідником. Він бачив і відчував – збентеження катапаса зростало в міру того, як гіршала дорога. Гленарван не наважувався його розпитувати і думав, можливо, не без підстав, що в погоничів, як і в мулів, є певний інстинкт – найкраще на нього й звіритися.

Катапас проблукав навмання ще з годину, весь час, проте, зіходячи вище на гору. Та врешті він зупинився. Загін став на дні вузького міжгір’я чи скорше ущелини – індіяни називають їх “кебрадос”. Стрімчаста порфірова скеля загородила вихід. Після марних розшуків проходу катапас зліз з мула і, схрестивши руки на грудях, очікував. Гленарван підійшов до нього.

– Ви заблудили? – спитав він.

– Ні, сер, – відповів катапас.

– Але ми не дійшли ще до Антукського перевалу?

– Ми на ньому.

– Ви не помиляєтесь?

– Не помиляюсь. Ось попіл од багаття, що його роз-, палювали індіанці, ось сліди, залишені отарою баранів, табуном лошиць.

– Виходить, вони пройшли цією дорогою?

– Так, але більше тут ніхто не пройде. Після останнього землетрусу перевал став неприступний.

– Для мулів, але не для людей, – втрутився майор.

– Це вже ваша справа, – відповів катапас, – я зробив усе, що міг. Якщо хочете, я з мулами поверну назад і шукатиму іншого проходу через Кордільєри.

– На скільки це нас затримає?

– Принаймні дні на три.

Гленарван слухав мовчки, розуміючи, що катапас ладен додержати угоди, але мули не можуть іти далі’. Однак коли погонич запропонував повернутися, Гленарван підійшов до своїх товаришів і запитав:

– Чи згодні ви йти далі, що б там не було?

– Ми хочемо йти за вами, – відповів Том Остін.

– І навіть попереду вас, – додав Паганель. – Про що, врешті, йде мова? Про те, щоб перебратися через гірський хребет, а спускатися положистими схилами по той бік незрівнянно легше! Внизу ми знайдемо аргентинських провідників – “бакеанос”, – котрі поведуть нас через пампу, і прудких коней, звиклих долати великі відстані. Отож рушаймо вперед без вагань!

– Рушаймо! – загомоніли всі.

– А ви не підете з нами? – звернувся Гленарван до катапаса.

– Я – погонич мулів, – відповів той. – Ваша воля.

– Обійдемось без нього, – мовив Паганель. – По той бік стіни ми знову натрапимо на стежки Антукського перевалу, і я ручуся, що виведу вас не гірше за найкращого місцевого провідника прямісінько до підніжжя Кордільєр.

Гленарван розрахувався з катапасом і відпустив його з пеонами й мулами. Зброю, приладдя і трохи харчів семеро мандрівників розподілили поміж себе. Ухвалили зараз же вирушити в дорогу і, коли буде потрібно, йти і вночі. Лівим схилом гір звивалась крута стежка, неприступна для мулів. Це був важкий і небезпечний шлях, але після напруженого двогодинного сходження на гору манівцями мандрівники знову вибралися на перевал Антуко.

Вони опинились, власне, неподалік од найвищого гребеня Кордільер, проте не знайшли ані протоптаної стежки, ані хоч яких проходів. Все навкруги було переворушено після останнього землетрусу, й доводилось видиратися наздогад до верховин гірського пасма. Не знайшовши дороги, Паганель дуже збентежився. Тільки тепер він збагнув, як важко буде їм зійти на вершини Кордільєр, що сягають пересічно від одинадцяти до дванадцяти тисяч шестисот футів. На щастя, стояло на годині, на небі – ні хмаринки; пора року сприяла подорожі. Зате взимку, від травня до жовтня[30]30
  У Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі.


[Закрыть], такий схід був би неможливий. Мандрівники звичайно гинуть од страшенного холоду, а на тих, хто врятується від нього, чигає шалений ураган “темпоралес”, що лютує в цих місцях і рік у рік закидає нрірви Кордільєр численними жертвами.

Висхід тривав цілісіньку ніч. Підтягаючись на руках, видирались на майже неприступні площинки; стрибали через широкі й глибокі розколини; сплетені руки заступали мотузки, плечі правили за сходинки. Завзяті мандрівники скидалися на трупу клоунів, які демонстрували чудеса акробатики. Ось коли придалися сила Мюльреді й спритність Вільсона, що мали нагоду виявитися тисячі разів! Ці славні шотландці скрізь устигали; раз у раз їхня сміливість і відданість допомагали всьому загонові вийти із скрути й рухатись далі. Гленарван не спускав з ока малого Роберта, бо палка вдача хлопчика, його вік могли призвести до необачних учинків. Паганель поривався вперед з чисто французьким запалом. Щодо майора, то він посувався не швидко, не поволі, спокійний як завжди. Чи ж помічав він взагалі, що ось уже багато годин піднімається вище й вище? Хтозна. Можливо, він уявляв собі, що сходить униз.

О п’ятій годині ранку мандрівники, як показав барометр, досягли висоти в сім тисяч п’ятсот футів. Отже, вони дістались до високогірних плато – кордону, за яким вже не ростуть дерева. Тут стрибали тварини, що напевно зацікавили б мисливців. Та спритні мешканці гір добре це знали, бо кидались врозтіч, ледь запримітивши людей. Поміж них була лама, цінна гірська тварина, що заступає барана, бика й коня й здатна жити там, де не може існувати навіть мул. Були також шиншили, маленькі гризуни, лагідні й боязкі, з розкішним хутром, схожі водночас на зайця й на тушканчика. Довгі задні лапки роблять їх схожими на кенгуру, й дуже втішно було дивитись, як ці легенькі звірятка стрибають у верховітті, наче вивірки.

– Це ще не птах, але вже й не чотириноге, – зауважив Паганель.

Однак ці тварини – не єдині жителі високогір’я. На межі вічних снігів, на рівні дев’яти тясяч футів, ще можна зустріти цілі табунці тварин з сімейства жуйних: прегарних альпака з довгою шовковою вовною, безрогих кіз особливої породи, струнких і гордовитих, з тонкою шерстю, – природники називають їх вікунья або вігонь. Та годі було й думати до них наблизитися, їх ледве можна було вгледіти на мать. Вони блискавично зникали, безгучно линучи, немов на крилах, по сліпучо-білому сніжному киянку.

Тепер місцевість цілковито відмінилась. Навкруги вдіймались величезні крижані брили, які блищали й голубіли на зламах, відбиваючи перші промені сонця. Кожен дальший крок угору загрожував небезпекою. Мандрівники не наважувались тепер рухатись уперед, не упевнившись раніше, що під ногами немає розколини. Вільсон очолив низку й обережно посувався вперед, випробовуючи ногою льодовитий ґрунт. Усі йшли точнісінько по його слідах і боялись навіть підвищити голос, бо від найменшого коливання повітря могли обвалитися снігові маси, що понависали вгорі на сімсот чи вісімсот футів над їхніми головами.

Там мандрівники добрались до смуги чагарника, котрий на двісті п’ятдесят туазів вище заступили злакові рослини й кактуси. Але на висоті 11000 футів і вони покинули родючу землю, й будь-які ознаки рослинності зникли. Мандрівники зупинялись тільки раз, о восьмій годині, аби нашвидкуруч підживитися, і з надлюдською відвагою знову рушили вперед, нехтуючи небезпекою, що чимдалі зростала. Доводилось то плазом пробиратися через гострі гребені, то прокрадатися понад проваллями, куди й глянути страшно. Раз у раз попадались дерев’яні хрести, немов позначаючи місця численних катастроф.

Близько другої години перед очима мандрівників розіслалось між оголеними гірськими вершинами величезне плато, безплідне, немов пустеля. Повітря було сухе, небо – ясно-блакитне. На цій висоті не буває дощів, випадає лише сніг або град. Тут і там гострі порфірові й базальтові шпилі стриміли, немов кістяки з-під пухнастого білого савана, а подеколи крихкі кварцові чи гнейсові уламки відколювались і падали, майже не відлунюючи в розрідженому повітрі, що тамувало приглушений звук обвалу.

Відважні мандрівники, хоч як напружували свої сили, проте знемагали. Гленарван бачив – його супутники вкрай виснажені, і шкодував, що завів їх так далеко. Малий Роберт стійко опирався втомі, але йти далі було вже йому несила. О третій годині Гленарван зупинився.

– Треба перепочити, – сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить такої пропозиції.

– Перепочити? – озвався Паганель. – Але ж тут немає ніякого захистку.

– Однаково це необхідно, хоча б заради Роберта.

– Але ні, сер, – запротестував мужній хлопчина я ще мору йти... не треба зупинятись.

– Тебе понесуть, мій хлопчику, – сказав Паганель, – але ми повинні за всяку ціну дістатись до східного схилу. Можливо, по той бік ми знайдемо якусь халупу. Я гадаю, залишилося йти годин зо дві.

– Усі пристаєте на це? – спитав Гленарван.

– Усі, – була одностайна відповідь.

– А я подбаю за хлопчика, – додав Мюльреді.

І загін знову рушив на схід. Це жахливе сходження тривало ще дві години. Треба було добратися до самісінької вершини. Розрідженість повітря викликала болісну ядуху, відому під назвою “пуна”. Ясна кривавилися; через нестачу кисню доводилось частіше дихати, хапаючи повітря, і це виснажувало; відбитки сонячного проміння на сліпучо-білому снігу різали очі. Хоч яку силу волі мали ці сміливці, проте настала година, коли й найдужчі ослабли, і запаморочення голови, це жахливе лихо високогір’я, підтяло їхні не тільки фізичні, але й моральні сили. Така боротьба не минає безкарно. Дедалі частіше то один, то другий падав і, не маючи сили підвестися, плазував далі на колінах. Було очевидно – цілковите виснаження незабаром покладе край цьому нескінченному сходженню, і Гленарван з жахом думав про безмежні сніжні простори, про крижаний холод, що панував навколо, про густі сутінки, що вже огортали самітні вершини, і про той притулок на ніч, якого їм бракувало, коли раптом майор зупинив його й своїм спокійним голосом мовив:

– Хатина.

Розділ XIII
СПУСК ІЗ КОРДІЛЬЄР

Будь-хто інший, окрім Мак-Наббса, сто разів пройшов би повз цю хатину, навколо неї і навіть над нею, не догадуючись про її існування. Схована під величезними сніжними кучугурами, вона губилась між сусідніми скелями. Довелось її відкопувати. Після наполегливої півгодинної праці Вільсон і Мюльреді розчистили вхід до “касучі”, і мандрівники поквапно забралися всередину.

Цю касучу індіанці збудували з “адоба” – цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба у дванадцять футів заввишки і стриміла на вершечку базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до війстя – єдиного отвору в касучі – і хоч яке вузьке воно було, вітер, сніг і град все ж потрапляли всередину, коли в горах лютували сніжні урагани.

В касучі могли вільно розміститися десятеро, і якщо в період дощів крізь її стіни просочувалось чимало вологи, то нині вони сяк-так захищали від дошкульного холоду: термометр показував десять градусів нижче нуля. До того ж у зведеній абияк з цегли незграбній кабиці, що мала, проте, димар, можна було розпалити багаття й успішно боротися проти холоднечі.

– Ось і притулок, – мовив Гленарван, – хоч і не зовсім зручний, але цілком пристойний.

– Та що там, – заперечив Паганель, – це ж справжній палац! Бракує тільки варти й придворних. Нам буде тут чудово.

– Надто коли на черені палахкотітиме добрячий вогонь, – озвався Том Остін, – бо ми не лише голодні, але й холодні; як на мене, то я більше зрадів би оберемкові хмизу, аніж здоровому шмату дичини.

– Ну що ж, Томе, – мовив Паганель, – доведеться подбати про паливо.

– Паливо на вершині Кордільєр! – вигукнув Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

– В цій касучі склали кабицю, отже, напевно, десь поблизу є паливо, – зауважив майор.

– Наш друг Мак-Наббс має рацію, – сказав Гленарван, – готуйте все до вечері, а я піду попрацюю за дроворуба.

– Ми з Вільсоном підемо разом з вами, – мовив Паганель.

– Якщо я можу вам знадобитися... – почав Роберт, підводячись з місця.

– Ні, відпочивай, мій славний хлопчику, – зупинив його Гленарван. – Бачу, ти зовсім змужнієш вже тоді, коли твої однолітки ще залишатимуться дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі. Була шоста година вечора. Хоч навкруг залягло цілковите безвітря, проте мороз дошкульно покусував. Небесна блакить уже похмурніла. Сонце стояло на вечірньому прузі, кидаючи останні промені на гостроверхі шпилі Андських гір. Паганель захопив з собою барометр і, глянувши на нього, пересвідчився, що стовпчик живого срібла показує 0,495 міліметра. Таке барометричне зниження відповідало висоті в одинадцять тисяч сімсот футів, отже, ця частина Кордільєр нижча від Монблану усього на дев’ятсот десять метрів. Якби в цих горах існували такі труднощі, на котрі наражаються раз у раз мандрівники, сходячи на швейцарський велетень, якби проти них повстали урагани й сніжні буревії, ніхто не спромігся б здолати могутній гірський кряж Нового Світу.

Гленарван і Паганель, видершись на порфіровий стрімчак, уважно оглянули обрій. Вони були на самісінькій вершині Кордільєр, відкіль око осягало просторінь у сорок квадратових миль. На сході гірські узбіччя похило знижувались, цими спадистими укосами пеони могли легко збігати униз протягом сотень туазів. Вдалині подовжисті кряжі каміння й нагромадження валунів, занесених сюди зсувами льодовиків, утворили широченну смугу морен. Далеко внизу долина ріки Колорадо вже тонула в пітьмі. Сонце сідало, обриси гірських схилів, уступів, шпилів і скелястих круч, освітлені останнім промінням, поволі втрачали чіткість, затьмарювались, і нарешті густа темрява оповила все східне узгір’я Кордільєр.

На заході сонячне проміння ще освітлювало відноги гірського пасма, на які спиралась бічна поверхня західного схилу. Видиво скель і льодовиків, що яскріли й купались у сяйві денного світла, просто засліплювало. Хвиляста лінія верховин, які низкою простяглись на північ і непомітно стирались в далечині, здавалось, тремтіла, немов накреслена невмілою рукою: око губилось в цих хистких обрисах. На півдні, навпаки, розгорталась розкішна картина, що набирала в нічних сутінках дедалі величнішого вигляду. Зупинившись на дикій долині Торбідо, погляд сягав до розверстого кратера Антуко, який вивишався на дві милі над нею. Вулкан ревів, наче страховище, наче біблійний Левіафан[31]31
  Левіафан – фантастичне морське страховисько, згадуване в Біблії.


[Закрыть], і вивергав гарячі клуби диму разом із струмами кіптявого полум’я. Бескеття, що півколом оточувало вулкан, здавалось, палало; град розпеченого каміння, водограї лави, змішуючись з хмарами червонястих випарів, вогняними стовпами здіймались угору. Величезний струмінь світла, який зростав з хвилини на хвилину, і сліпуча заграва дедалі ширше захоплювали безмежний обрій, і сонце в блідих меркнучих променях поволі зникало за темним видноколом, немов згасле світило.

Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини “ларетта”, що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з’юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче – його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння, – так принаймні пояснив майор.

– Зате, – додав він, – вода кипітиме тут, не потребуючи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев’яноста градусів.

Мак-Наббс не помилився: коли вода закипіла в казанку, занурений туди термометр показав лише вісімдесять сім градусів. Кожний з насолодою випив гарячої, запашної кави; але в’ялене м’ясо видалося дещо вбогою стравою, що навело Паганеля на міркування слушні, але марні.

– Слід признатися, – мовив він, – що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.

– Як? – здивувався майор. – Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?

– Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.

– Ви страшенний ласун, – сказав Мак-Наббс.

– Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся – ви не погребували б добрячим біфштексом!

– Можливо, – відповів майор.

– І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!

– Звичайно, і якщо ви бажаєте...

Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому за люб’язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.

– Що ж воно таке? – спитав Том Остін. – Чуєте, шум ближчає!

– Може, це лавина? – мовив Мюльреді.

– Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, – відповів Паганель.

– Побачимо, – сказав Гленарван.

– І побачимо так, як це роблять мисливці, – додав майор, беручи карабіна.

Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття – виття переляканих тварин – подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин – лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.

У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.

– Нарешті я їх знайшов, – почувся чийсь голос.

Це був голос Паганеля.

– Кого це “їх”? – спитав Гленарван.

– Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!

– Вас не поранено?

– Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?

– Ось хто, – мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.

Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.

Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:

– Це гуанако!

– Що воно таке – гуанако? – спитав Гленарван.

– Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, – пояснив Паганель.

– І смачне?

– Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав – ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?

– Я, – сказав Вільсон.

– Гаразд, а я беруся приготувати печеню.

– То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? – спитав Роберт.

– Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.

Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо – “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.

Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне “фе!” вихопилось з усіх уст.

– Яке огидне! – сказав один.

– Його не можна їсти! – додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

– Я знаю! – вигукнув він. – Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!

– Може, це м’ясо надто довго стигло? – спитав спокійно Мак-Наббс.

– Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!

– Що ви хочете сказати, пане Паганелю? – спитав Том Остін.

– А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити – ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.

– Ви певні, що це саме так? – спитав Глеварван.

– Цілком певен.

– Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?

– На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?

– Будемо спати, Паганелю!

Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців – і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя поснулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він безроздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.

Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й загрозливе, схоже на розкоти грому, проте воно долинало не з неба. Мабуть, то була гроза, що бурхала десь на гірських схилах, на кілька тисяч футів нижче. Щоб пересвідчитись у цьому, Гленарван вийшов із касучі.

Саме сходив місяць. Ніч стояла прозора й тиха. Ані хмаринки на небі, ані клаптя туману в долинах. Де-не-де мигтіли рухливі вогняні відблиски Антуко. Ні грози, ані блискавиць. Безліч зірок мерехтіло високо на небозводі. Однак гуркотіння тривало; здавалось, воно наближувалось і котилось крізь ланцюг Кордільєр. Гленарван повернувся до касучі ще більш занепокоєний, запитуючи себе, який зв’язок існує між цим підземним гуготом і шаленим гоном одурілих гуанако. Чи не спричинилося одне явище до іншого? Він глянув на годинника – друга година ночі. Однак, не бувши певним у тому, що їм загрожує небезпека, він не вбудив своїх вкрай потомлених товаришів, знеможених нездоланним сном, і сам поринув у важку дрімоту, яка тривала кілька годин.

Зненацька страшний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохтіння сили фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт тікає з-під його ніг; касуча захиталась, стіни її розсунулись.

– Тривога! – крикнув він.

Його товариші, що також підхопилися, попадали впереміш, їх одкинуло на крутий схил. Уже розвиднялось, і перед їхніми очима постало страхітливе видовище. Вигляд гір мінявся: вершини немов хто зрізав; гостроверхі шпилі хитались і зникали, наче падали в розверсті під ними прірви. На очах мандрівників відбувалося властиве Кордільєрам явище[32]32
  Такий самий землетрус трапився на гірському пасмі Монблан 1820 року. Жахлива катастрофа спричинилася до загибелі трьох провідників із Шамуні. (Прим. автора.)


[Закрыть], коли суцільні брили землі завширшки в кілька миль повністю переміщалися й сповзали в долину.

– Землетрус! – вигукнув Паганель.

Так, це був землетрус, стихійне лихо, що раз у раз виникало на горяному Чілійському прикордонні і саме в цій місцевості, де двічі було знищено Копяапо і протягом чотирнадцяти років чотири рази зруйновано Сант-Яго. Тут діє підземний вогонь, а вулкани гірського ланцюга, відносно недавнього походження, що правлять за клапани, недостатні для виходу підземних випарів. Відсіль ці безнастанні струси, відомі під назвою “тремблорес”.

Тим часом величезна брила, на якій ледве тримались, учепившись за кущики лишайника, семеро приголомшених, охоплених жахом людей, котилася вниз із швидкістю експреса, тобто п’ятдесят миль на годину. Неможливо було ні втекти, ані затриматися, ані крикнути. Вони не почули б одне одного через страшне підземне гудіння, гуркіт від обвалів і зіткнення гранітних та базальтових скель, через хмари сніжного пилу, що вихором кружляли навколо них. Брила то сунула вниз без жодних поштовхів і струсів, то починала гойдатись, немов палуба судна в бурхливому морі під час кільової і бічної хитавиці. Вона стрімголов зсувалась вподовж провалля, куди падали уламки скель, видирала з корінням віковічні дерева, стинала, наче велетенська коса, всі виступи східного схилу.

Годі й уявити собі силу такої маси вагою в міліарди тонн, що мчить, набираючи дедалі більшої швидкості, під кутом у п’ятдесят градусів!

Ніхто не міг би обчислити, скільки часу тривало це неймовірне падіння. Ніхто не наважився подумати, в якій безодні воно мало закінчитися. Ніхто не міг сказати, чи всі вони ще тут живі, чи хтось між них уже лежить на . дні прірви. Ледве дихаючи від шаленого карколомного спуску, задубілі від дошкульного крижаного вітру, засліплені сніжною завірюхою, вони майже втрачали свідомість і хапались за каміння, спонукувані лише могутнім інстинктом самозбереження.

Зненацька поштовх надзвичайної сили відірвав людей від рухливої брили. Їх викинуло далеко вперед, і вони покотились униз останніми гірськими уступами. Брила нараз зупинилась.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті один підвівся, очманілий від падіння, але твердо тримаючись на ногах. Це був майор. Він обтрусив пил, що його засліпив, і обдивився навколо себе. Його товариші, простягтись один побіч одного, лежали кружка, наче дробини, якими випалили з рушниці.

Майор їх перелічив. Усі лежали долі. Не було тільки Роберта Гранта.