Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)

Потім повели розмову про копальні й рудокопів. Паганель, дуже задоволений з того, що тільки-но побачив, зауважив проте – колись, за років перших розробок на горі Олександр, тут було багато цікавіше.

– Землю тоді геть усю порили, – розповідав він, – на ній аж роїлася незліченна працьовита комашня, та ще й яка ретельна! Однак емігранти запозичили в комах тільки завзяття, але не їхню завбачливість. Золото марнували в шаленствах, його пропивали й програвали в карти, і корчма, де ми оце сидимо, була справжнім пеклом, як тоді казали. Гра в кості раз у раз закінчувалась різаниною. Поліція нічого не могла вдіяти, і губернатор не раз мусив відряджати частини регулярного війська, щоб утихомирити бешкетників. Однак він спромігся їх напоумити – зобов’язав кожного брати патент на право видобутку золота і, доклавши чималих зусиль, досяг врешті певного ладу й спокою, принаймні більшого, ніж у Каліфорнії.

– Отже, шукачем золота може стати кожний, хто захоче? – спитала Гелена.

– Так, для цього не потрібний ступінь бакалавра. Досить мати дужі руки. Гнані злиднями, авантурники звичайно прибували на копальні без копійчини в кишені, багатші – з заступом, бідні – з ножем, і всі хапалися рити землю з таким завзяттям, котрого ніколи не вкладали б у будь-яку чесну працю. Який химерний вигляд мали тоді золотоносні ділянки! Їх густо вкривали брезентові шатра, курені з гілля, хижки, землянки, дощані бараки. Посередині височів урядовий намет, прикрашений британським стягом, поруч – сині намети урядовців, далі – заклади міняйл, гендлярів і скупників золота. Ці добродії збагачувалися вже на певність. Досить було подивитися на отих грабарів у червоних вовняних сорочках, зарослих довгими бородами, які жили у вогкості й в бруді! Повітря аж гуло від безугавних ударів об землю заступами, кістяки тварин, котрі валялись на землі, нестерпно смерділи. Густа курява немов хмарою обгортала цих нещасних, що становили надто сприятливий матеріал для підвищення смертності. Якби не цілюще тутешнє підсоння, тиф покосив би всіх. Та коли б іще всім цим авантурникам щастило! Але здебільша поневіряння не винагороджуються, і як гарненько підрахувати, то виявиться, що на одного шукача золота, котрий забагатів, припадає сотня, дві сотні, може, навіть тисяча невдах померлих у злиднях і розпачі.

– Чи не можете ви, Паганелю, розказати нам, яким способом вони добували золото? – спитав Гленарван.

– Дуже просто, – відповів Паганель. – Перші шукачі золота промивали його так, як це й дотепер роблять в Севеннах у Франції. Нині компанії роблять це в інший спосіб: вони докопуються до самого джерела, до золотодайної жили, багатої на самородки, зерна, платівки; а перші шукачі золота вдовольнялись тим, що мили золотоносний пісок – і край. Вони копали землю, брали ті шари ґрунту, котрі вважали багатими на золото, і, промиваючи їх, відокремлювали коштовний метал.

Промивали ґрунт за допомогою вигаданого американцями приладу, так званої “колиски”: ящика у п’ять чи шість футів завдовжки, який скидався на відкриту труну, з двома відділками. У першому відділку один над одним розміщено декілька решет, що нижче, то густіше. Другий відділок мав особливу форму – звужувався донизу. В верхнє решето насипали пісок, тоді наливали води й починали руками гойдати “колиску”. Камінці залишались на першому решеті, дрібний пісок і золоті зернятка – на інших, густіших, а розріджена земля разом з водою виходила геть крізь вузький отвір у денці другого відділку. От яким приладом користувались шукачі золота за тих часів.

– Але його ще треба було придбати, – зауважив Джон Манглс.

– Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї, – відповів Паганель.

– Чим же тоді її заміняли? – спитала Мері Грант.

– Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п’ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу – і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.

– Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор, – сказав Гленарван.

– Ото бідаха! – зітхнув майор.

– А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? – спитала Гелена.

– Звичайно, інколи.

– І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? – спитав Гленарван.

– Аякже! – відповів Паганель. – 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді – в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п’ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!

– Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні?

– спитав Джон Манглс.

– Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев’ятсот мільйонів, мало не мільярд.

– Отож, пане Паганелю, – мовив Роберт, – може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?

– Так, мій любий, ти кажеш правду – цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!

– То Австралія – щаслива країна?

– Ні, Роберте, – відказав географ, – багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев’ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжиттєздатніша не країна золота, а країна заліза!

Розділ XV
“АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА”

2 січня на сході сонця мандрівники минули кордони золотоносного району й графства Тальбот. Тепер їхні коні топтали курні дороги графства Дальгоуз. За кілька годин перейшли бродом річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, між 144°35΄ і 144°45΄ довготи. Отож подолали вже половину шляху. Ще два тижні такої безпечної подорожі і маленький загін досягне берегів Туфольдської затоки.

На щастя, всі були при здоров’ї. Справдились Паганеле-ві слова щодо цілющого австралійського підсоння: майже немає вологи, помірна спека. Коні й бики не мали на що скаржитися. Люди – й поготів.

Але розпорядок у загоні після Кемден-Бріджа дещо відмінився. Скоро Айртон дізнався про страшний злочин на залізниці, він переконав Гленарвана, що слід доконечне вдатися до застережних заходів, які досі здавалися цілком зайві. Тепер вершники мусили, від’їжджаючи вбік, не спускати фургона з очей. Коли розташовувалися табором, хтось завжди стояв на чатах. Вранці й ввечері уважно перевіряли свої набиті рушниці. Безперечно, зграя злочинців никала десь поблизу, і хоч ніщо не віщувало близької небезпеки, усе ж слід було матися на бачності.

Певна річ, всі ці заходи застосовували потай від Гелени й Мері Грант:

Гленарванові не хотілось їх страхати. Але чоловіки діяли слушно, щонайменша необережність, навіть звичайна недбалість, могла коштувати дуже дорого. А втім, не лише Гленарвана турбувала можлива зустріч із злочинцями. Мешканці відлюдних поселень і скватери теж вдавалися до різних заходів, аби оборонитися від наглого нападу та передбачити всілякі несподіванки. Ледве спадала ніч, геть усі двері міцно замикалися. Спущені з цепу собаки, тільки-но хто наближався до садиби, здіймали голосний гавкіт. В кожного пастуха, що верхи заганяв на ніч свою незліченну череду, стримів причеплений до сідла набитий карабін. Звістка про злочинство на Кемденському мосту налякала людей, і не один колоніст, що досі спокійно спав за відчиненими навстіж дверима й вікнами, тепер старанно зачинявся на всі засувки, скоро поночіло.

Адміністрація провінцій також виявила пильність і дбайливість. В околиці відрядили загони тубільної жандармерії, забезпечили надійніший телеграфний зв’язок. Досі поштова карета, роз’їжджаючи по далеких дорогах провінції, обходилася без охорони. Але того дня, коли маленький загін перетинав великий шлях з Кілмора на Кіткот, повз нього, знявши хмару куряви, промчав поштовий ридван, і хоч як швидко він зник, Гленарван устиг запримітити блискучі на сопці карабіни полісменів, що гнали навскач обіч повозу. Можна було подумати, що повернулись ті лихі часи, коли після відкриття перших золотих покладів на Австралійський суходіл ринув увесь набрід європейського суспільства. Проїхавши щось із милю від кілморського шляху, фургон заглибився в просторе громаддя велетенських дерев. Відтоді як мандрівники покинули мис Бернуїллі, вони вперше потрапили до одного з тих австралійських лісів, що простягаються на сотні кілометрів.

Усі аж скрикнули від захвату, вгледівши величні евкаліпти в двісті футів заввишки, з губчатою корою завтовшки у п’ять цалів. На стовбурах не менш двадцяти футів у попереку, посмугованих цівочками запашної смоли, не було видно жодної гілки, ані сучечка, ані примхливого паростка, чи хоч би якого вузла, Навіть тесля не обточив би їх так гладесенько. Ці рівні стрункі колони тяглись навсібіч незліченними сотнями. Десь у незбагненній височині пишались їхні зелені капітелі з вигнутих півколом вітів, прикрашених на кінцях симетрично розміщеним листям, з-під якого звисали поодинокі великі квіти, що скидались на перекинуту Урну.

Під цим вічнозеленим склепінням вільно повівав вітер, вбираючи в себе вологість ґрунту; дерева, виструнчившись, наче віхи, обабіч прорубу, росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, фургони, череда биків. То були не лісові хащі, геть зарослі колючим чагарником, ані незайманий ліс, захаращений поваленими стовбурами, повитий цупкими ліанами, де тільки залізо й вогонь спромоглись би прокласти дорогу піонерам. Килимки-моріжки попід деревами, зелені серпанки на верховітті, нескінченні шереги гордовитих стовбурів, що губились вдалині, обмаль затінку, обмаль холодку, .якесь особливе світло, немов просіяне крізь тонкий серпанок, одноманітне чергування відсвітів і чітка гра світлотіні на землі, – все це створювало химерне видовище, що раз у раз вражало несподіваними ефектами. Австралійські ліси анітрохи не подібні до лісів Нового Світу, а евкаліпт “тара” з родини миртових – дерево переважно австралійського рослинного світу.

Якщо під високим зеленим шатром не було ні справжнього затінку, ні приємної півтемряви, то до цього спричинилась цікава аномалія, властива евкаліптовим листкам. Вони повернені до сонця не широкою поверхнею, а пружком. Око бачить це чудне листя тільки збоку. Отож не дивно, що сонячне проміння падає повз нього аж на землю, наче проходить крізь шпари ґратчастої віконниці.

Всі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і він рідповів, як людина, котру ніщо не може збентежити.

– Мене дивує, – мовив він, – не чудасія в природі, бо природа знає, що творить.

Мене дивують ботаніки, які не завжди здають собі справу в тому, що кажуть. Природа вчинила слушно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди допустилися помилки, назвавши їх евкаліптами.

– А що означає це слово? – спитала Мері Грант.

– По-грецькому воно означає “я добре вкриваю”. Хоч цю помилку й сховали за грецьким словом, але цілком очевидно – евкаліпт укриває погано.

– Згоден з вами, дорогий Паганелю, – озвався Гленарван. – А тепер поясніть нам, чому листя отак чудно росте?

– Це, друзі, обумовлено фізичними законами, які зрозумілі кожному, – відповів Паганель. – В Австралії, де повітря сухе, де дощі перепадають зрідка й ґрунти зовсім висхлі, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. Брак вологості спричиняється до нестачі соку й сили в деревах. Отим-то вони мають вузьке листя, яке, прагнучи захистити себе від денного світла й надмірного випаровування, повертається до сонячного проміння не широкою поверхнею, а боком. Такий листок розумніший над усе.

– І над усе себелюбний, – докинув майор. – Вони дбають лише за себе й зовсім не думають про мандрівників.

Кожний поділяв Мак-Наббсову думку, крім Паганеля, котрий, витираючи без упину спітніле чоло, радів, що йому довелося їхати лісом, де дерева не дають холодку. Певна річ, це завдає неабияких прикрощів: переходи таними лісами, часто-густо дуже тривалі, надзвичайно важкі для мандрівників, бо ніщо не боронить їх од спеки.

Цілісінький день фургон котив поміж нескінченними шерегами евкаліптів. Жодна тварина, жодний тубілець не трапився дорогою мандрівникам, самі лише какаду, що повили свої оселі у верховітті. Але на такій височині їх насилу можна було роздивитись, а пташиний щебет долинав, як ледь вловиме бриніння. Іноді, звеселивши все довкола, промайне вдалині між деревами, немов швидкоплинний барвистий промінь, зграйка лісових папуг. Та все ж глибока тиша панувала в цьому величезному храмі зелені, і лише кінський тупіт, уривчасті слова, рип коліс та подеколи гукання Айртона на байдужих биків порушували це предковічне відлюддя.

Зайшов вечір і мандрівники розташувались на ніч під евкаліптами, що мали на собі свіжі сліди від вогню. Їхні стовбури скидались на височенні фабричні димарі, бо в них полум’я випалило серце з низу до верху. Хоч на дереві залишалась сама кора, воно не всихало. Однак цей обурливий звичай скватерів і тубільців розводити багаття під самісіньким стовбуром нарешті призведе до повного винищення цих розкішних дерев, і вони зникнуть, як чотирьохсотлітні ліванські кедри, спалювані недбало розведеними табірними вогнищами.

Щоб зготувати вечерю, Олбінет, за порадою Паганеля, розклав багаття в одній такій порожнині, де одразу ж встановилася добра тяга; дим підносився вгору й танув у темному листі евкаліптової крони. На ніч поставили, як завжди, потрібну охорону, і Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Цілий день третього січня маленький загін їхав крізь той самий ліс, що множив і множив без кінця довгі симетричні проруби евкаліптів. Здавалось, ліс ніколи не скінчиться. Проте надвечір дерева порідшали, за кілька миль попереду, на невеликій галявині, перед очима мандрівників повстали будівлі, розташовані правильними рядами.

– Сеймур! – вигукнув Паганель. – Останній населений пункт у провінції Вікторія, повз який ми проїдемо.

– Це велике місто? – спитала Гелена.

– Ні– відповів Паганель, – звичайне селище, котре, напевне, невдовзі перетвориться на місто.

– Там знайдеться який-небудь пристойний заїзд? – спитав Гленарван.

– Сподіваюсь, – відповів географ.

– Тоді поїдемо швидше. Гадаю, наші мужні мандрівниці залюбки перебудуть там ніч.

– Ми з Мері згодні, любий Едварде, – сказала Гелена, – але за одної умови, щоб це не спричинилось ані до зайвого клопоту, ані до затримки.

– Аж ніяк, – відповів Гленарван, – крім того, й наші бики потомились, а завтра ми вирушимо на світанку.

Була дев’ята година. Місяць хилився вже до обрію й кидав скісне проміння, що губилося у тумані. Темрява довкола густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями за проводом Паганеля, який, здавалось, завжди чудово знав те, чого ніколи в вічі не бачив. Його вело чуття, і незабаром він прибув на чолг загону просто до заїзду “Північна Британія”.

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під повіткою, а подорожнім запропонували доволі вигідні кімнати. О десятій годині посідали до столу, накритого під доглядом Олбінета. Паганель встиг уже разом із Робертом обійти місто; розповідь про його нічну прогулянку була надзвичайно коротка, бо ж він нічого не побачив. А втім, людина менш неуважна запримітила б на вулицях якесь пожвавлення. Тут і там люди збирались у юрби, котрі помалу зростали; інші перемовлялись з порогів своїх домівок, тривожно розпитувалися одне в одного; вголос читали ранкові газети, обмірковували, сперечались. Проте Паганель нічого не помітив.

Майор, дарма що нікуди не ходив, навіть і кроку не ступив за поріг заїзду, проте знав, що саме стурбувало маленьке місто. Досить було поговорити трохи з балакучим хазяїном заїзду Діксоном, аби збагнути, про що йдеться. Однак він не зронив ані слова.

Після вечері, коли Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат, майор затримав чоловіків і повідомив:

– Виявлено злочинців, причетних до аварії на Сендхортській залізниці.

– Їх заарештовано? – квапливо запитав Айртон.

– Ні, – відповів Мак-Наббс, наче не помітивши боцманової квапливості, щоправда, цілком природної за цих обставин.

– Тим гірш, – зауважив Айртон.

– Ну то кого звинувачують у злочині? – спитав Гленарван.

– Читайте, – сказав майор, простягаючи Гленарванові число “Австралійської й Новозеландської газети”, – і ви побачите – поліцейський інспектор не помилявся.

Гленарван прочитав уголос таке:

“Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня того року сталася катастрофа біля Кемден-Бріджа, за сім миль од станції Каслмейн, на залізничній лінії Мельбурн-Сендхорст. Нічний експрес, який вийшов з Мельбурна об 11 годині 45 хвилин і мчав повним ходом, звалився в річку Люттон, бо Кемденський міст було розведено. Численні грабунки пасажирів, знайдений за півмилі від мосту труп залізничного сторожа свідчать: катастрофа скоїлась внаслідок злочину. Справді, злочин, як виявило розслідування, заподіяла банда каторжників, котрі півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії, саме тоді, коли їх переправляли на острів Норфольк[78]78
  Острів Норфольк лежить на схід од Австралії. Туди засилають каторжників-рецидивістів і невиправних злочинців, де вони перебувають під особливо суворим наглядом. (Прим. автора.)


[Закрыть]. Ватага має двадцять дев’ять чоловік, їхній верховода – Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому, невідомо .на якому судні, і досі не потрапив до рук правосуддя. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними й подавати головному слідчому всі відомості, що можуть сприяти розшукам злочинців.

Головний інспектор поліції”.

Коли Гленарван закінчив читати, Мак-Наббс повернувся до географа й мовив:

– Ось бачите, Паганелю, і в Австралії трапляються каторжники.

– Збіглі – безперечно! – відповів Паганель. – Але ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.

– Так чи так, а втім, вони тут є, – мовив Гленарван. – Але я не думаю, що через них ми мади б змінити наші плани чи припинити подорож. А як ви гадаєте, Джоне?

Джон Манглс відповів не зразу. Він вагався: його неабияк тривожила думка про те, якого горя завдала б дітям капітана Гранта відмова від розшуків їхнього батька, а водночас він боявся наразити експедицію на небезпеку.

– Коли б із нами не було леді Гленарван і міс Грант, – сказав він, – мене дуже мало непокоїла б ця злодійська зграя.

Гленарван зрозумів його й додав:

– Певна річ, йдеться не про те, аби цілком одмовитися від нашої мети; та чи не було б обачніше, зважаючи на присутність з нами жінок, попрямувати до Мельбурна, сісти на “Дункан” і, прибувши на східне побережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?

– Я хотів би перше знати, що думає Айртон, – відповів майор.

Боцман, глянувши на Гленарвана, відповів:

– Ми зараз за двісті миль од Мельбурна, і я гадаю, що небезпека, коли вона взагалі існує, однакова на південних шляхах і на східних. Пустельні і ті й інші, вони варті одні одних. До того ж я не вірю, щоб тридцять злочинців могли налякати вісьмох добре озброєних і рішучих чоловіків. Отож коли немає ліпшої ради, я пропоную йти вперед.

– Добре сказано, Айртоне, – озвався Паганель. – Посуваючись далі на схід, ми можемо натрапити на сліди капітана Гранта, а звернувши на південь, ми цю можливість втрачаємо. Я згоден з вами. А втікачі з Пертської в’язниці – то пусте! Чесну людину вони не злякають.

Пропозицію залишити план подорожі без змін проголосували й одностайно ухвалили.

– Дозвольте мені, сер, ще слово мовити, – сказав Айртон наприкінці.

– Кажіть, Айртоне.

– Може, треба послати “Дунканові” паказа виряджатись до східного побережжя?

– Навіщо? – заперечив Джон Манглс. – Ми ще встигнемо це зробити, коли прибудемо до Туфолдської затоки. А коли раптом якийсь непередбачений випадок змусить нас попрямувати до Мельбурна, нам буде дуже прикро не застати там “Дункана”. До того ж навряд чи його вже полагодили. Отож я гадаю, з цим краще зачекати.

– Гаразд, – погодився Айртон, не наполягаючи на своєму.

Назавтра маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, покинув Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван волів би їхати відкритим полем. Воно менш зручне для нападу й засідки, ніж густий ліс. Але вибору не було, і фургон цілий день посувався між одноманітними еєличєзними евкаліптами. Увечері, проїхавши вздовж північного кордону графства Енглезі, мандрівники перейшли сто сорок шостий меридіан і стали табором на межі округи Муррей.