Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 39 страниц)

– Сміливіше! Сміливіше! – кричав молодий капітан. – Беріться разом!

Під могутньою дією брашпиля трос і линва натяглись, наче струни. Обидва якорі тримали добре. Успіх операції вирішувала швидкість. Найвищий рівень води триває недовго, за кілька хвилин починається спад. Команда подвоїла зусилля. Вітер дмухав іще дужче, прибиваючи вітрила до щогли. Корпус судна почав тремтіти, здавалось, він ось-ось зрушиться з місця. Може, бракувало тільки одної пари рук, щоб зірвати бриг з піщаної мілини.

– Гелено! Мері! – крикнув Гленарван.

Молоді жінки кинулись допомагати своїм товаришам. Стопор брязнув востаннє, й брашпиль став.

Але це було й усе. Бриг не ворухнувся. Почався відплив, і стало очевидно, що такій малій команді не до снаги підняти судно, навіть за допомогою вітру й води.

Розділ VI
ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЛЮДОЖЕРСТВА

Перший спосіб порятунку, до якого вдався Джон Манглс, зазнав невдачі. Доводилось негайно звернутися до другого. Очевидно, підняти “Макарі” з мілини неможливо, і так само очевидно, що їм залишається тільки одне – покинути судно. Незавбачливо й нерозумно було б чекати на борту брига малоімовірної допомоги. Перш ніж до місця аварії нагодиться якесь випадкове судно, “Макарі” обернеться на тріски! Досить, щоб знялася буря або лише захвилювалось море, – і бриг покотить піщаною мілиною, потрощить його, пошматує на скіпки й рознесе їх по всіх усюдах. Тому Джон Манглс хотів будь-що дістатися берега, перш ніж почнеться ця неминуча руйнація.

Він запропонував змайструвати пліт, доволі міцний, щоб перевезти на ньому до новозеландського узбережжя пасажирів і достатню кількість харчів.

Розмірковувати довго над цим за браком часу не випадало – треба було діяти.

Негайно взялися до праці й зробили вже чимало, коли її перервала ніч.

По вечері, о восьмій годині, коли Гелена й Мері Грант відпочивали в рубці на своїх койках, Паганель і його друзі, походжаючи палубою, говорили поміж себе про свої важливі діла. Роберт не схотів їх покинути. Відважний хлопчина жадібно слухав розмову старших, готовий виконати кожне доручення, зважитись на будь-яку небезпеку.

Паганель розпитував Джона Манглса, чи не зміг би пліт, замість висаджувати пасажирів на новозеландську землю, плисти з ними понад берегом до Окленда. Джон відповів, що на їхній хисткій споруді такий переїзд неможливий.

– А його можна зробити на човні? – спитав Паганель.

– Лише в крайньому разі, – відповів Джон Манглс, – і то за умови пливти вдень, а вночі ставати на якір.

– Отже, ці мерзотники, які нас покинули...

– Ну, вони ж були п’яні як чіп, і я боюся, що такої непроглядної темної ночі вони заплатили шиттям за свою підлоту,

– Тим гірше для них, – мовив Паганель, – але тим гірше і для нас, бо той ялик нам би дуже придався.

– Чого ви ще хочете, Паганелю, – сказав Гленарван. – Адже й на плоту ми дістанемось до берега.

– Саме цього я хотів би за всяку ціну уникнути, – відповів Паганель.

– Як! Невже нас, загартованих у мандрах людей, післй того, що ми зазнали в пампі і перетинаючи Австралію, можи злякати подорож в якихось двадцять миль!

– Друзі мої, – відповів Паганель, – я не маю сумніву ні в вашій витривалості, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль! Це дрібниця для будь-якої іншої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюсь, ви не маєте мене за боягуза. Адже я перший заохочував вас перейти Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: все що завгодно, тільки не подорожувати цією підступною країною.

– І все ж таки краще така подорож, ніж певна, невідворотна загибель на аварійному судні, – заперечив Джон Манглс.

– А чого, власне, нам треба стерегтися в цій Новій Зеландії? – спитав Гленарван.

– Дикунів, – відповів Паганель.

– Дикунів! – вигукнув Гленарван. – Хіба ж не можна уникнути зустрічі з ними, йдучи понад берегом? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів аж ніяк не може стурбувати десятьох європейців, добре озброєних і готових до захисту.

– Йдеться не про кількох жалюгідних дикунів, – відповів Паганель, похитуючи головою. -Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійських загарбників, частенько їх перемагають і завжди поїдають убитих!

– Людожери! – вигукнув Роберт. – Людожери!

По тому він ледь чутно прошепотів:

– Моя сестра! Пані Гелена!

– Не бійся, Роберте, – мовив Гленарван, аби заспокоїти хлопчика. – Наш друг Паганель перебільшує.

– Ні, я не перебільшую, – заперечив учений. – Роберт довів нам, що він цілком змужнів, і я розмовляю з ним, як з дорослим, не ховаючи від нього правди. Новозеландці найжорстокіші й, можна сказати, найпрожерливіші з канібалів. Вони поїдають усе, що потрапляє їм до рук. Війна для них лише полювання на ласу дичину, яка зветься людьми, і, треба визнати, це єдина логічна до кінця війна. Європейці вбивають своїх ворогів і їхні трупи ховають. Дикуни так само вбивають своїх ворогів, але пожирають їх; як влучно сказав мій краянин Туснель, зло не стільки в тому, що засмажують уже вбитого ворога, як у тому, що його вбивають тоді, коли він не хоче вмирати.

– Паганелю, тут є про що посперечатися, – мовив майор, – та суперечка зараз не на часі. Логічно чи не логічно, щоб нас пожерли дикуни, та ми цього не хочемо. Але як же це християнство досі не спромоглось викоренити тут людожерські звичаї?

– Невже ви гадаєте, нібито геть усі новозеландці – християни? Обернених у християнську віру – жменька, і дотепер часто-густо жертви цих звірів – самі місіонери. Ще торік жахливої смерті зазнав місіонер Волкнер. Маорійці його повісили. Їхні жінки видерли йому очі, випили його кров, з’їли мозок. Цей злочин стався 1864 року в Опотікі, за кілька льє від Окленда, так би мовити, на очах англійської адміністрації. Друзі мої, щоб змінити людську природу, потрібні століття. Маорійці ще довго залишатимуться такі, які вони є. Вся їхня історія просякнута кров’ю. Скількох матросів-європейців вони забили й пожерли, починаючи від команди Тасмана й до моряків “Гоуса”! І не білошкірі прищепили їм смак до людського м’яса. Задовго до прибуття європейців вони вбивали людей, аби задовольнити свою ненажерливість. Чимало мандрівників, котрим довелось жити поміж них, були присутні на бенкетах цих людожерів, влаштованих лише заради того, щоб поласувати вишуканими стравами – жіночим чи дитячим м’ясом.

– Ба! – сказав майор. – Чи не виникає більшість цих оповідань в уяві самих мандрівників? Кожному хочеться похвалитися, що повернувся з небезпечних країв, мало не з шлунка людожерів!

– Може, в таких оповіданнях і є перебільшення, – відповів Паганель. – Але про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри, як місіонери Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас і деякі інші, і яне можу не йняти їм віри. Новозеландці мають хижу вдачу. Коли вмирає їхній ватажок, вони приносять людські жертви. Цими спокутними пожертвами вони прагнуть вгамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих, і водночас дарують йому слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що тут головним поштовхом є не забобони, а вимоги шлунка.

– Однак мені здається, – зауважив Джон Манглс, – релігійні забобони грають неабияку роль у фактах людожерства. Ось чому, коли зміниться релігія, повинні змінитися й звичаї.

– Любий Джоне, – відповів Паганель, – ви оце зачепила тут важливе питання про походження людожерства. Релігійні вірування чи голод спонукають людей пожирати одне одного? Проте це питання для нас не має жодної ваги. Чому людожерство існує – ще не досліджено, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні добре подумати!

Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало постійним явищем, так само як і на островах Фіджі або на берегах Торресової протоки. Безперечно, релігійні забобони мала чималий вплив на розвиток людожерства, але часто-густо воно обумовлене браком дичини й нестерпним голодом. Дикуни спочатку їли людське м’ясо, щоб погамувати постійний голод, а пізніше жерці надали людожерству сили закону й освяченого релігійного обряду. Звичайна їда обернулась на урочисту церемонію.

До того ж, на думку маорійців, ніщо не може бути природніше, ніж пожирати одне одного. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, про те, чому вони пожирають своїх братів. Ватажки племен відповідали: риби їдять інших риб, собаки їдять трупи людей, люди – собак, а собаки – одне одного. В міфології маорійців є навіть легенда про бога, якого пожер інший бог. Маючи стільки прикладів, чому ж утримуватися від їх наслідування?

Новозеландці ще й запевняють, що, пожираючи мертвого ворога, вони знищують цим його духовну суть і водночас успадковують його душу, його силу й розум, котрі становлять зміст його мозку. Ось чому на всіх бенкетах людський мозок – найпочесніша й найвишуканіша страва.

Однак Паганель цілком слушно дотримувався тої думки, що до людожерства призводять насамперед злидні й голод, і це стосується не тільки новозеландців та взагалі дикунів Океанії, але й європейських дикунів.

– Адже людожерство, – додав географ, – було довгий час широко розповсюджене серед пращурів найцивілізова-ніших народів і, не візьміть це за особисту образу, надто в шотландців.

– Та невже? – здивувався Мак-Наббс.

– Справді так, майоре, – підтвердив Паганель. – Коли б ви прочитали кілька уривків з Шотландського літопису, то побачили б, які-то були ваші предки. Та навіть не сягаючи в сиву давнину, можна згадати, що за часів Єлизавети, коли геніальний Шекспір творив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що змусило його їсти людське м’ясо? Релігія? Ні, голод.

– Голод? – перепитав Джон Манглс.

– Так, нестерпний голод, – ствердив Паганель, – головне, потреба живити своє тіло й кров азотом, який міститься в м’ясі тварин. Щоб працювали легені, досить живитися коріннями й овочами, котрі мають крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і діяльним, повинен вживати харч, що формує органічні тканини й зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами вегетаріанського товариства, вони вживатимуть м’ясо, і саме людське м’ясо.

– А чому все ж таки не м’ясо тварин? – спитав Гленарван.

– Бо в Новій Зеландії немає тварин, – відповів Паганель, – і це треба знати не для того, аби виправдати маорійців, але щоб зрозуміти корені маорійського людожерства. В їхньому негостинному краї майже бракує чотириногих тварин, навіть птахи трапляються зрідка. Тому маорійці в усі часи живилися людським м’ясом. В них навіть є “пора людожерства”, як у нас, в цивілізованих країнах, пора полювання. Тоді в них відбуваються великі баталії, себто великі міжплемінні війни, по яких переможців на бенкеті частують цілими племенами.

– Отже, – мовив Гленарван, – ви гадаєте, людожерство зникне, коли на луках Нової Зеландії з’являться одного дня барани, бики і свині?

– Очевидно, так, дорогий Гленарване, але потрібні ще довгі роки, щоб маорійці відмовилися від людського м’яса, надто м’яса новозеландців, якому вони віддають перевагу над усяким іншим; адже синам довго буде до сподоби саме те, що любили їхні батьки. Коли вірити маорійцям, м’ясо новозеландців смаком схоже на свинину, але ще пахучіше. Що ж до м’яса білошкірих, то вони на нього менш ласі, бо ж сіль, яку вживають білі, надає йому особливого присмаку, і це ласунам не до вподоби.

– Еге, то вони витребенькуваті, – зауважив майор. – Але як дикуни їдять це м’ясо, однаково чорне або біле, сирим чи вареним?

– А чому це вас цікавить, пане Мак-Наббсе? – вигукнув Роберт.

– А тому, мій хлопче, – серйозно відповів майор, – що коли мені судилося кінчати життя в зубах людожера, я волів би, аби мене зварили.

– А чому?

– Хочу бути певним, що мене живцем не з’їдять!

– А що, майоре, коли вас зварять живцем? – спантеличив його географ.

– Оце-то так, – відповів майор, – не знатимеш, що його й вибрати.

– Хоч би як там було, Мак-Наббсе, – сказав Паганель, – але майте на увазі, коли це зробить вам приємність: новозеландці їдять людське м’ясо лише варене чи копчене. Вони добре виховані й знаються на виготовленні страв. А втім, признаюся вам, мені відразлива сама думка про можливість потрапити їм на зуби. Закінчити своє життя в шлунку якогось дикуна, пфе!

– З цього я роблю висновок, – мовив Джон Манглс, – що попадатися до рук дикунів не слід!

Розділ VII
ДЕ МАНДРІВНИКИ НАРЕШТІ ВИСІДАЮТЬ НА ЗЕМЛЮ, ЗВІДКІЛЯ СЛІД БУЛО Б ТІКАТИ

Відомості, що про них розказав Паганель, не підлягали сумніву. Жорстокість новозеландців – то неспростовний факт. Велика небезпека загрожувала тим, хто приставав до їхніх берегів. Та якби вона й в сто разів побільшала, мандрівники однаково мусили ризикувати. Джон Манглс усвідомлював доконечну потребу негайно покинути судно, приречене на загибель. Вибираючи з двох небезпек, одної – певної, іншої – імовірної, вагатися не випадало.

Дожидати, поки їх підбере якесь зустрічне судно, було б безпідставно. “Макарі” збочив з того шляху, яким судна прямують до Нової Зеландії. Вони пропливають або вище, Йдучи на Окленд, або ж нижче, коли простують до Нью-Длімута. Бриг сів на мілину посередині між двома портами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї, берегів непривітних, небезпечних і відлюдних. Судна уникають цих місць, а коли вітер заносить їх туди, намагаються якнайшвидше відтіль утекти.

– Коли ми вирушаємо? – спитав Гленарван.

– Завтра вранці, о десятій, – відповів Джон Манглс. – Саме почнеться приплив, він і понесе нас до берега.

О восьмій годині ранку 5 лютого пліт був готовий. Джон Манглс подбав про те. щоб обладнати його якнайкраще. Звичайно, марс бізань-щогли, використаний на транспортування якорів, неспроможний відвезти до берега пасажирів і харчі. Тут потрібна міцна споруда, з добрим керуванням, здатна протистояти хвилям і витримати дев’ятимильний переїзд морем. Тільки рангоут брига був придатний на побудування такого плоту.

Вільсон і Мюльреді заходилися працювати. Вони обрубали снасті, тоді взялися до грот-щогли; підтята знизу сокирою, вона впала на поруччя правого борту, що аж закректали під її вагою. Палуба “Макарі” залишилася без щогл, оголена, немов блокшив[86]86
  Блокшив – судно, позбавлене оснащення, призначене для житла, схоронення запасів тощо.


[Закрыть].

Низ щогли, стеньгу й брам-стеньгу порозпилювали й роз’єднали. Тоді спустили головні частини споруди на воду. До них приєднали уламки бізані й все разом міцно зв’язали линвами. Джон подбав, щоб у проміжках цих жердин розмістили кілька порожніх бочок, котрі мали підтримувати пліт над поверхнею води.

На цю міцну основу Вільсон настелив ґратчастий дерев’яний поміст. Тепер вода хоч би й ринула на пліт, але не затримувалася на ньому, й пасажири могли не боятися вологи. Крім того, міцно припасовані порожні бочки оточували пліт навкруг, наче своєрідний борт, захищаючи його від високих хвиль.

Вранці, запримітивши, що вітер дме ходовий, Джон Манглс загадав встановити всередині плоту щоглу. Її приладнали за допомогою вантів і розгорнули на ній саморобне вітрило. Прикріплене в кормовій частині весло з широкою лопаттю призначалось для керування плотом, якщо вітер надасть йому потрібної швидкості.

Отже пліт, споруджений в такий спосіб, мав витримати неабиякий натиск хвиль. Та коли вітер поверне в інший бік, чи уляже пліт керуванню, чи допливе до берега? Саме в цьому ховалося головне.

О дев’ятій годині почали навантажувати пліт. Спочатку перенесли на нього харчі в такій кількості, щоб їх вистачило аж до Окленда, бо годі було й думати знайти щось їстівне на негостинній новозеландській землі.

З харчів, закуплених Олбінетом для переїзду на “Макарі”, залишилось тільки трохи м’ясних консервів. Цього було замало, й довелося вдатися до нехитрих суднових запасів – поганеньких морських сухарів і солоної риби. Це дуже засмутило стюарда.

Харчі сховали в герметично закриті, непроникні для морської води ящики, спустили на пліт і міцно прикріпили до низу щогли. В сухе надійне місце поклали зброю, порох і патрони. На щастя, мандрівники мали доволі карабінів та револьверів.

Навантажили й малий якір, на той випадок, якщо пліт не дістанеться до берега під час припливу й доведеться чекати наступного в відкритому морі.

О десятій годині вода стала помітно прибувати. З північного заходу повівав ледь відчутний бриз. Поверхню моря вкрили малесенькі хвильки.

– Все готове? – спитав Джон Манглс.

– Усе готове, капітане, – відповів Вільсон.

– Сідай! – крикнув Джон.

За допомогою сплетеної з грубезної линви драбини леді Гелена й Мері Грант спустилися на пліт і влаштувалися під щоглою на ящиках з харчами; побіч них розмістились і їхні супутники. Вільсон узявся за стернове весло. Джон став біля вітрила, а Мюльреді обрубав канат, що ним пліт прив’язано до брига.

Вітрило напнулось; приплив і вітер спільними зусиллями рушили пліт до берега.

Земля лежала на відстані дев’ятьох миль, і добрий човен на веслах здолав би їх за три години. Звичайно, пліт не міг так швидко посуватися. Коли вітер триватиме, можливо, пощастить досягти землі за час одного припливу, але якщо бриз ущухне, відплив понесе пліт назад у море, й доведеться тоді кинути якоря та чекати наступного припливу. Це складне становище вельми непокоїло Джона Манглса.

Однак він сподівався на успіх. Вітер свіжішав. Доконечно треба було за час припливу – між десятою і третьою годиною дня – дістатися до берега, інакше вони мусять спустити якір, опираючись хвилі, яка нестиме їх у відкрите море.

Спочатку все йшло гаразд. Чорні вершини підводних скель і жовтаві килими обмілин поволі зникали під хвилею припливу, що піднімалася вище й вище. Потрібна була виняткова пильність і надзвичайна вправність, щоб обігнути сховані під водою рифи, щоб керувати цією нечутливою до стерна спорудою, котра легко могла збочити з наміченого шляху.

Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. -* Крім одної, – мовила Гелена.

– Котрої? – жваво спитав Паганель.

– Он тієї, – відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.

– Справді, – сказав Паганель, – спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.

– Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, – сказав Джон Манглс. – Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.

– Слухаю, каштане, – відповів матрос, .налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.

Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:

– Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.

– Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? – мовила Гелена.

– Ні, – сказав Гленарван, – жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

– Заждіть! – вигукнув Джон Манглс. – Я вже впізнав його, це човен!

– Човен з нашого брига! – вихопилось у Гленарвана.

– Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!

– Сердеги! – скрикнула Гелена. – Вони загинули!

– Так, – відповів Джон Манглс, – і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, – вони рушили назустріч смерті.

– Хай на них зглянеться небо! – прошепотіла Мері Грант.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.

– Цей човник може нам іще придатися, – зауважив Гленарван.

– А певно, – озвався Джон Манглс. – Тримай на нього, Вільсоне.

Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.

Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.

– Порожній? – спитав Джон Манглс.

– Так, капітане, – відповів матрос, – човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.

– То ним не можна скористатися? – спитав Мак-Наббс.

– Ні в який спосіб, – відповів Джон Манґлс. – Хіба що спалити.

– Шкода, – сказав Паганель. – Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.

– Нічого не вдієш, пане Паганелю, – сказав Джон Манглс. – А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.

– Як хочете, Джоне, – мовив Гленарван.

– Рушай, Вільсоне, – гукнув молодий капітан, – Тримай до берега!

Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.

– Кидай якір! – вигукнув він.

Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на п’ятибрасовій глибині. Пліт швидко однесло назад ще на два туази, але його стримала міцно натягнена линва. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, а що Джон Манглс не наважувався плисти вночі, то пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля лежала від них щонайбільше за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.

– Сер, – відповів молодий капітан, – це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.

– Й пообідати, – докинув майор.

Олбінет витяг з ящика, де зберігались харчі, кілька куснів сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард аж червонів, пропонуючи таке вбоге меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких чимала хитавиця анітрохи не позбавила апетиту. Справді, безнастанні поштовхи, спричинені тим, що пліт, опираючись натискові хвиль, натягував линву, були дужо набридливі. Короткі примхливі хвилі безперестанку гойдали його на своїх гребенях і так струшували, начебто він раз у раз потрапляв на підводні скелі. Інколи здавалось, що пліт справді наразився на каміння. Линва дуже стиралась, і Джон попускав її на цілий брас кожні півгодини, інакше вона б неминуче Перервалася, й пліт, полишений на самого себе, понесло б у відкрите море.

Неважко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини линва могла тріснути або якір зірватися, і тоді б скоїлось непоправне лихо.

Надходила ніч. Червоне, наче кров, сонячне кружало, яке через променезаломлення здавалося подовжистим, уже звикало за обрієм. Остання освітлена сонцем смуга води на заході блищала і яскріла, мов срібна скатертина. Навкруг були тільки небо й вода, та ще виднівся вдалині чітко окреслений корпус непорушно застиглого на мілині “Макарі”.

Темрява швидко насувалася, і незабаром земля, що позначала виднокруг на сході й півночі, розтанула в пітьмі.

Яка ж тривожна туга охопила мандрівників на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні задрімали неспокійним сном, повним гнітючих марень, інші не змогли й на часину стулити повік. Світанок усі зустріли, знеможені втомою.

Почався приплив, вітер знову подув а моря. Була шоста година ранку. Час не ждав. Джон Манглс став готуватися до відплиття. Він наказав витягти якір. Але від смикання линви лапи якоря так глибоко вгрузли в пісок, що вирвати його без брашпиля, навіть за допомогою встановлених Вільсоном талів, було неможливо.

Півгодини минуло в марних спробах. Джон нетерпеливився і, поспішаючи рушати, звелів обрубати линву, хоч, кидаючи якір, позбавляв себе можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Але він не хотів далі затримуватися, і один змах сокири віддав пліт на ласку вітрові й течії, котра гнала його з швидкістю двох миль на годину.

Розгорнули вітрило й поволі попливли до землі, яка вирізьблювалась сіруватою масою на тлі ранішнього неба, осяяного сонцем на сході. Спритно проминули підводні скелі й обійшли їх навкруг. Але під подувом перемінного вітру з моря пліт, здавалось, зовсім не наближався до суходолу. Як же важко дістатися до берегів цієї Нової Зеландії, куди приставати було так небезпечно!

Однак о дев’ятій годині до землі лишалося вже не більше милі. Море наїжачилось підводними скелями, які підходили аж до крутобережжя. Нелегко знайти тут зручне місце, щоб висісти! Вітер помалу стишувавсь і врешті ущух. Бездіяльне вітрило тіпалось об щоглу, марно її обважнюючи. Джон звелів його згорнути. Тільки приплив гнав їх тепер до берега, але керувати плотом вже не вдавалося, а величезні водорості уповільнювали його рух.

Близько десятої години Джон упевнився: вони майже не посуваються вперед, а до берега ще залишалося не менше трьох кабельтових. Якоря вони вже не мали. Невже відплив понесе їх назад у відкрите море? Схрестивши руки, пойнятий гризотою, Джон похмуро дивився на цю неприступну землю.

На щастя – справді на щастя цього разу – стався поштовх. Пліт зупинився. Він наскочив на піщану мілину за двадцять п’ять брасів од берега.

Гленарван, Роберт, Вільсон, Мюльреді пострибали в воду. Пліт міцно пришвартували линвами до навколишніх скель. Мандрівниці, котрих передавали з рук на руки, дісталися берега, не замочивши й крайки одежі, а невдовзі й їхні супутники, несучи на собі харчі та зброю, ступили на грізну землю Нової Зеландії.