Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)

Розділ X
ТРИДЦЯТЬ СЬОМА ПАРАЛЕЛЬ

Через тиждень по тому, як “Дункан” обминув мис Пілар, він на всіх парах увіходив до бухти Талькауано – розкішної гавані дванадцять миль завдовжки й дев’ять завширшки. Погода стояла чудова. В цих краях жодна хмаринка не затьмарює небо від листопада до березня, і південний вітер повсякчас віє вздовж берегів, що їх захищає зі сходу пасмо Кордільєр. За наказом Гленарвана Джон Манглс, ведучи яхту, весь час тримався поблизу берегів архіпелагу Чілое й інших незліченних уламків американського суходолу. Будь-які рештки розбитого судна, частина зламаної щогли, шматок дерева, оброблений рукою людини, могли б навести “Дункан” на сліди катастрофи “Британії”, але ніде нічого не зустрілось, і лхта, прямуючи далі своїм шляхом, кинула якір в порту Талькауано за сорок два дні по тому, як вона залишила каламутні води Клайдської затоки.

Гленарван звелів негайно спустити на воду шлюпку і в супроводі Паганеля пристав до берега біля дерев’яного молу. Географ, користуючись з нагоди, забажав удатися до іспанської мови, котру він так сумлінно студіював; але, на превеликий його подив, тубільці не могли його зрозуміти.

– Мабуть, мені бракує доброї вимови, – сказав він.

– Ходімо до митниці, – мовив Гленарван.

Там, за допомогою кількох англійських слів і на мигах, йому пояснили, що англійський консул мешкає в Консепсьоні. Туди можна було дістатися за годину. Гленарван без труднощів знайшов пару прудких верхових коней, і невдовзі вони з Паганелем опинились за мурами цього великого міста, що виникло завдяки надзвичайній заповзятливості Вальдівіа, відважного супутника братів Пісарро.

Та ян же занепало місто, колись таке розкішне! Грабоване не раз тубільцями, спустошене дощенту пожежею 1819 року, сплюндроване, зруйноване, з почорнілими від нищівного вогню стінами, воно нараховує нині ледве вісім тисяч душ. Консепсьон давно вже поступився перед своїм сусідою – Талькауано. Населення так зледащіло, що вулиці поросли бур’яном, перетворилися на лужки. Ні торгівлі, ні будь-якого ділового життя. Натомість з кожного балкона чулися звуки мандоліни, з вікон крізь фіранки долинав млосний спів, і Консепсьон, у давнину місто мужів, став нині селом, де мешкають самі жінки й діти.

Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.

Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий “Британія”, котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. “Британія” не залишила по собі й найменшого сліду.

Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття “Дункана” до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити – не словами – бо що вона могла сказати? – але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:

– Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?

Паганель не відповідав. Він обмірковував.

– Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово “Патагонія” не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?

Паганель мовчав.

– А слово “індіанець”, – додав Гленарван, – хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?

– Безперечно, – докинув Мак-Наббс.

– То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців?

– На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, – відповів нарешті Паганель, – бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.

– Що ви хочете цим сказати? – спитала Гелена.

Всі погляди звернулися на географа.

– Я хочу сказати, – повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: – Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.

– Поясніть вашу думку, будь ласка, – попрохала Мері.

– Це дуже просто, люба Мері: замість “ми потрапимо в полон”, треба читати “ми потрапили в полон” – і все стане зрозуміле.

– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван.

– Неможливо! А чому, мій шановний друже? – запитав Паганель усміхаючись.

– Тому, що пляшку могли вкинути тільки тоді, коли судно розбилось на скелях, отже, градуси широти й довготи, вказані в документі, стосуються саме місця аварії.

– Ніщо цього не доводить, – жваво відповів Паганель, – і я не бачу, чому б потерпілим аварію на судні, після того як індіанці завели їх у глиб країни, не спробувати за допомогою пляшки повідомити про себе.

– Через ту простісіньку причину, мій любий Паганелю, що, кидаючи пляшку в море, треба принаймні мати це море поруч!

– Або, за браком моря, – одказав Паганель, – річку, яка впадає в море!

Здивована мовчанка зустріла це несподіване, проте цілком імовірне припущення. Вогники, котрі засвітились в очах його слухачів, дали Паганелеві зрозуміти, що в серці кожного знов спалахнула надія.

Гелена перша порушила мовчанку.

– Оце-то гадка! – скрикнула вона.

– І слушна гадка, – додав Паганель простодушно.

– Отже, що ви пропонуєте? – спитав Гленарван.

– Я пропоную знайти те місце, де тридцять сьома паралель перетинає американське узбережжя, і прямувати вздовж неї, не відхиляючись ані на півградуса, аж до Атлантичного океану. Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з “Британії”.

– Мало надії, – мовив майор.

– Як би мало її не було, – заперечив Паганель, – але ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!

Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентинських провінцій.

– Ось дивіться, – мовив він, – і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, – всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об’їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?

Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.

Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.

– Так! Мій батько там! – вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.

– Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, – мовив Гленарван. – Наш друг Паганель так логічно тлумачить зміст документа, що нам залишається тільки без жодних вагань йти вказаним шляхом. Каштан Грант в полоні або численного індіанського племені, або ж він потрапив до племені невеликого й кволого. В цьому останньому випадку ми самі зможемо його звільнити. В іншому ж разі, дізнавшись про становище капітана, ми повернемось на східне узбережжя, дістанемось на “Дункані” до Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс швидко збере такий дужий загін, що всім індіанцям буде непереливки!

– Так, правильно, сер! – вигукнув Джон Манглс. – А я додам: цей перехід через американський суходіл цілком безпечний.

– Цілком, безпечний і не виснажливий, – ствердив Паганель. – Скільки людей вже топтало цей шлях, не маючи ані наших матеріальних можливостей, ані благородної мети перед собою, що давала б їм наснагу! Хіба ж якийсь Базіліо Вільярмо не пройшов 1782 року від Кармена до Кордільєр? Хіба 1806 року чілієць дон Луїс де ла Круц, суддя з провінції Консепсьйон, не вийшов з Антуко і, подолавши Кордільєрський перевал, дотримуючись неухильно тридцять сьомої паралелі, не дістався за сорок днів до Буенос-Айреса? Нарешті, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій шановний колега доктор Мартен де Муссі, – хіба вони не з’їздили цю країну вздовж і впоперек, роблячи заради науки те, що ми збираємось зробити в ім’я людяності?

– О пане! – голос Мері Грант забринів а хвилювання. – Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!

– Небезпеки? Хто сказав слово “небезпека”?

– Не я! – гукнув Роберт.

Очі йому палали, погляд був рішучий.

– Небезпеки! – вів далі Паганель. – Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п’ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим вадусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іпатя, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подорож, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!

– Пане Паганелю, – спитала Гелена, – то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?

– Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Одиц мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць – істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.

– Отже, – зазначив Гленарван, – немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати!

Яку дорогу ми обираємо?

– Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом – справжній сад.

– Подивімось на карті, – запропонував Мак-Наббс.

– Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілійському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома паралель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.

Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам’ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:

– Отже, друзі мої, шлях наш – прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж “Дункан”, якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.

– Отже, – сказав Джон Манглс, – “Дунканові” треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?

– Саме так.

– А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? – поцікавився Гленарван.

– По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель.

– І я! – вигукнув юний Грант.

– Роберте! Роберте! – зупинила його сестра.

– А чому б і ні? – відгукнувся Паганель. – Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з “Дункана”.

– Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? – звернувся Джон Манглс до Гленарвана.

– Любий Джон, – відповів Гленарван, – ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок – те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан “Дункана”?

– Виходить, нам не можна подорожувати з вами? – спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.

– Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...

– Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! – мовила Гелена.

– До того ж це навіть і не подорож, – зауважив Паганель.

– А що ж тоді? – спитала Гелена.

– Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. “Transire benefaciendo”[27]27
  Transire benefaciendo (лат.) – йдучи, творити добро.


[Закрыть] – таке наше гасло.

Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.

Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. Їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса – славнозвісного боксера.

Готуючись до від’їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентинське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.

Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. “Дункан” розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.

– Вже час, – мовив нарешті Гленарван.

– Рушайте, Едварде, – сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.

Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.

– А тепер, дорогі друзі, – вигукнув Паганель, – востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!

Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.

Усі зійшли на палубу, і семеро мандрівників покинули “Дункан”. Невдовзі вони досягай набережної, до якої яхта наблизилась, маневруючи, на півкабельтова.

Леді Гелена ще раз крикнула з юта “Дункана”:

– Хай вам щастить, друзі!

– Нам обов’язково пощастить, – відповів Паганель, – бо, присягаюся вам, ми самі собі допомагатимемо.

– Вперед! – дав команду механікові Джон Манглс.

– Рушаймо!. – в свою чергу вигукнув Гленарван.

І тої самої хвилі, коли верхівці, попустивши поводи, подались прибережним шляхом, на “Дункані” завертівся гвинт і яхта повним ходом попрямувала до океану.

Розділ XI
ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ЧІЛІ

Група провідників-тубільців, що їх Гленарван залучив до експедиції, складалася з трьох дорослих і одного.хлопчика. Погонич мулів був англієць, який жив у цій країні вже років з двадцять. Він наймав своїх мулів мандрівникам і сам водив їх гірськими проходами через Кордільєри. Після переправи він передавав мандрівників “бакеано” – аргентинському провідникові, що добре знав усі дороги в пампі. Англієць, дарма що пробував у товаристві індіанців і мулів, не настільки забув рідну мову, щоб не заходити в розмову з мандрівниками. Тому Гленарванові легко було пояснити свої наміри й стежити за виконанням своїх розпоряджень, тим більш що іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його зусилля, тубільці не розуміли.

Погонич, або, за місцевою говіркою, “катапас”, мав при собі двох помічників, тубільців-пеонів, і хлопчака років дванадцяти. Хлопчак вів “мадрину” – невелику лошичку, геть усю обвішану бубонцями і з дзвіночком, а за нею вслід ішло десять мулів. На сімох їхали верхи мандрівники, на восьмому – катапас. Решта двоє мулів, що їх поганяли пеони, несли на собі багаж експедиції – харчі й кілька сувоїв краму, призначеного здобути прихильність касиків – вождів тубільних племен. Пеони, за своїм звичаєм, ішли пішки. Отже, цей перехід через Південну Америку мав відбуватися в найкращих умовах щодо безпеки й швидкості.

Перевал через гірські кряжі Кордільєр не така-то легка справа. Наважитись на цю подорож можна, тільки маючи дужих мулів, між якими за найвитриваліших вважають аргентинських. Порода цих чудових тварин, дедалі вдосконалюючись, набула тут таких властивостей, що їх раніше не мала. Невибагливі в харчуванні, мули можуть пити лише раз на день, легко долають десять льє за вісім годин і вільно несуть на собі вагу в чотирнадцять аробів[28]28
  Ароб – місцева міра ваги, дорівнює 14 кілограмам. (Прим. автора.)


[Закрыть].

На шляху від одного океану до другого немає жодного заїзду. В дорозі доводиться харчуватися сушеним м’ясом, рисом, присмаченим перцем, і дичиною, коли пощастить її підстрелити. В горах п’ють воду з потоків, в долині із струмків, додаючи кілька краплин рому, що його кожний має при собі в “чифлі” – бичому розі. А втім, не слід зловживати міцними напоями в місцевостях, де нервова система людини й без того надто збуджена. Що ж до постелі, то вся вона міститься в сідлі, котре тубільці називають “рекадо”. Воно зроблене з так званих “пеліонів” – видублених з одного боку й вкритих вовною з другого баранячих шкур, закріплених на мулі широкими, пишно оздобленими попругами. Мандрівник, загорнувшись у ці теплі шкури, може міцно спати, не боячись нічної вологи.

Гленарван, який багато подорожував й умів пристосовуватися до чужинських звичаїв, придбав для себе й своїх супутників чілійський одяг. Паганель і Роберт, двоє дітей – велике й мале, – не тямили себе з радощів, коли просунули голови в пончо – широкі чілійські плащі з прорізом посередині, і взулися в чоботи, пошиті з шкіри, знятої із стегна лошати. Захоплення викликали й мули – їхня розкішна збруя, арабські мундштуки, довге, сплетене з шкіри повіддя, що правило водночас і за батіг, оздоблені брязкальцями вуздечки та подвійні торбини з барвистого полотна, місцеві сакви – “альфорхаси” з денною пайкою харчів. Паганель, як завжди неуважний, сідаючи на свого розцяцькованого мула, тричі мало не дістав від нього копитом. Та вмостившись у сідлі, міцно вчепившись ногами в стремена, з нерозлучною підзорною трубою через плече, він цілком поклався на кмітливість мула, і йому не довелось за цим шкодувати. Що ж до малого Роберта, то він виявив незвичайний хист верхівця.

Вирушили в дорогу. Година була чудова, на небі жодної хмаринки, з моря повівав свіжий вітерець. Маленький загін швидко посувався вперед покрученими берегами бухти Талькауано, поспішаючи на південь, де в тридцяти милях відсіль проходила тридцять сьома паралель. Цей перший день подорожі їхали через висхлі болота, продираючись очеретами, а розмовляли мало: ще не потьмарилися в пам’яті враження від прощання на яхті, ще мрів димок “Дункана”, який зникав за видноколом. Всі мовчали, за винятком Паганеля; ретельний географ вправлявся в іспанській мові, ставлячи сам питання й відповідаючи на них. Крім того, й катапас, як виявилось, був людина мовчазна, та й ремесло його не сприяло балакливості. Він ледве кидав кілька слів своїм пеонам. А втім, ці останні чудово знали свою справу. Коли який мул зупинявся, вони заохочували його гортанними вигуками; якщо ж цього було замало, то упертість тварини перемагав влучно кинутий камінь. Коли слабшала попруга чи губилася вуздечка, пеон скидав з себе пончо й, закутавши ним голову мула, давав усьому лад; по тому мул рушав далі.

Звичайно погоничі мулів починали денний перехід о восьмій годині, після сніданку, і йшли без перепочинку до четвертої пополудні, коли ставали на ночівлю. Гленарван дотримувався цього порядку. Отож, коли катапас подав знак зупинитися, мандрівники, що просувались вздовж омиваного пінистими океанськими хвилями берега, вже під’їжджали до міста Арауко, котре лежало у найдальшому південному краї бухти. Відсіль було щось із двадцять миль до бухти Карнеро, де починалась тридцять сьома паралель. Але цю частину побережжя вже оглянули найняті Гленарваном люди; вони не знайшли жодного сліду загиблого судна, отже, нове обстеження було цілком зайве. Тому ухвалили вирушити в глиб країни з міста Арауко й, нікуди не відхиляючись, прямувати на схід.

Маленький загін увійшов до міста й розташувався на ніч просто у дворі заїзду – вигоди помешкання були надто сумнівні.

Арауко – столиця Арауканії, держави, яка має сто п’ятдесят льє завдовжки й тридцять завширшки; заселяють її молуче, старші брати чілійців, оспівані поетом Ерсілья – плем’я дужих і гордих людей, єдине в Америці, котре ніколи не знало чужоземного ярма. Коли місто Арауко в давні часи й належало іспанцям, то народ їм не скорявся; він опирався тоді так само, як і тепер опирається загарбницьким намірам Чілі, і незалежний арауканський прапор – біла зірка на лазуровому тлі – вільно майорить на фортеці кріпосного валу, що захищає місто.

Поки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапас проходжувалися містом між критими соломою будинками. Крім однієї церкви й руїн францисканського монастиря, в Арауко не було що оглядати. Гленарван хотів був розпитатися про “Британію”, але надаремно. Паганель був просто в розпачі, що місцеве населення його не розуміє: воно розмовляло своєю рідною арауканською мовою, вживаною тут повсюдно аж до Магелланової протоки, отже іспанська мова Паганеля могла прислужитися йому не більше ніж, приміром, давньоєврейська. За браком співрозмовників географ налягав більше на зір і відчував справжнє вдоволення вченого, спостерігаючи різні типи племені молуче, котрі траплялися йому на очі. Чоловіки були високі на зріст, голобороді, головаті, з плескатими обличчями мідяно-червоного кольору, з кошлатою чорною чуприною й недовірливими поглядами. Дні їхні минали в цілковитому неробстві, властивому воякам, які не знають, куди себе діти в мирні часи. Жінки, нещасні, але мужні, від ранку до ночі гнули спину в господарстві й на полі, шкребли коней, чистили зброю, орали, полювали дичину для своїх володарів-чоловіків і знаходили ще час виробляти пончо, місцеві плащі ясно-блакитного кольору, що потребують кожний дворічної праці й коштують якнайменше сотню доларів. Загалом, плем’я молуче малоцікаве, звичаї його доволі дикунські. Йому властиві всі людські вади, котрим протистоїть, однак, велика чеснота – любов до незалежності.

– Справжні спартанці, – казав Паганель за вечерею, повернувшись з прогулянки.

Певна річ, шановний вчений перебільшував, але всі здивувались іще більше, почувши, що його серце француза сильно билось, коли він оглядав місто. У відповідь на запитання майора про причину цього хвилювання вчений відповів, що воно цілком зрозуміле, бо один його співвітчизник посідав колись трон Арауканії. Майор поцікавився, як звали цього державця, і Паганель, пишаючись, назвав ім’я пана де Тонен, чудової людини, що був за адвоката в Періге, але мав надто пишну бороду; на жаль, він зазнав в Арауканії того, що позбавлені влади монархи охоче називають “невдячністю підданців”. Майор злегка посміхнувся, уявивши собі цього розвінчаного короля-адвоката, але Паганель мовив повагом, що, напевно, легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Усі голосно засміялись і запропонували випити “чіча”[29]29
  Чіча – маїсова горілка. (Прим. автора.)


[Закрыть] за здоров’я Орелія-Антоніо Першого, екс-короля Арауканії. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, позасинали міцним сном.

Наступного ранку, о восьмій годині, маленький загін вирушив на схід – мадрина попереду, пеони позаду, неухильно дотримуючись тридцять сьомої паралелі. Спершу їхали через родючі арауканські землі, що рясніли виноградниками й живними пасовищами. Але потроху місцевість ставала відлюдніша. Лише зрідка зустрічалась хатина “растреадорес” – знаменитих на всю Америку індіанців – приборкувачів диких коней, або ж занедбана поштова станція, нині притулок тубільців, що блукали цими пустельними рівнинами. Двічі за день річки перетинали шлях мандрівникам: Ріо-Раке й Ріо-Тубаль, але катапас знаходив брід, й усі без пригод перебирались на той берег. На обрії виростали гірські кряжі Андів; у напрямку до півночі частішали вершини, вище здіймались гострі шпилі. Але це були лиш відноги гірського хребта, що становив кістяк Нового Світу.

Завершивши о четвертій годині перехід у тридцять п’ять миль, загін зупинився серед широкої рівнини під купою височенних миртових дерев. Мулів розгнуздали й пустили вільно пастись у густій траві. З альфорхасів вийняли м’ясо й постійну приправу – рис. Повечерявши, прослали на землі пеліони, що правили за ковдри й за подушки, і на цих імпровізованих ліжках мандрівники поринули в здоровий міцний сон. Катапас і пеони пильнували вночі по черзі.

Зважаючи на те, що година стояла погожа, що мандрівники, в тому числі й Роберт, почували себе добре, на те, врешті, що подорож починалась так щасливо, слід було все це використати й сміливо йти вперед, Як діють гравці, що набираються запалу після доброго початку. Так гадали всі.

Наступного дня їхали швидко, без пригод перебрались через стрімкі пороги Ріо-Бель, і коли стали табором на березі річки Біобіо, що розмежовує іспанське Чілі й Арауканію, Гленарван записав у подорожньому щоденникові ще тридцять п’ять перейдених миль. Місцевість була так само багата на рослини – амариліси, дурзілля, фіалкові дерева, кактуси в буянні золотавих квітів. В гущавині причаїлись якісь звірята, між ними оцелот – дика кішка. З птаства траплялися лише чаплі, поодинокі сови та ще дрозди-співуни й гагари, що ховалися від пазурів сокола. Але тубільці зустрічалися зрідка. Тільки подеколи “гаучо” – звироднілі нащадки індіанців та іспанців – пролітали верхи на конях, скривавлених гострими острогами, прив’язаними до голих ніг вершників, і зникали, мов тіні. Не було в кого розпитатися в дорозі. Гленарван мусив скоритися цьому. Він запевняв себе, що індіанці, заполонивши капітана Гранта, напевно повели його по той бік Кордільєр. Тим-то і розшуки мали дати наслідки не тут, а лише в пампі. Таким чином, залишалось тільки озброїтись терпінням і, не дляючись, швидко й невтомно просуватись уперед.

17 жовтня вирушили у звичайний час і в установленому порядку, що його так важко було додержувати запальному Робертові, – він повсякчас поривався, на превелику досаду його мула, випередити мадрину. Тільки суворий оклик Гленарвана міг стримати хлопчину на місці.

Місцевість чимдалі ставала більш нерівна. Розкидані то тут, то там горбки вказували на близькість гір, дедалі частішали річки, що бурхливо збігали примхливими схилами. Паганель раз у раз заглядав у свої карти; коли який із струмків не був там позначений, а це траплялося частенько, кров закипала в жилах географа, й він сердився в найлюбісінький у світі спосіб.

– Річка, що не має ймення, – казав він, – наче позбавлена громадських прав. Для географічного закону вона не існує.

І він, не змигнувши й оком, охрещував ці безіменні річки, прикрашаючи їх найгучнішими іспанськими назвами, та позначав їх на своїй карті.

– Яка мова, – повторював він у захваті. – Яка повноголоса, яка гармонійна мова! Вона немов викарбувана з металу. Я певен – вона має сімдесят вісім частин міді й двадцять дві частини олова, як бронза, що з неї виливають дзвони!

– А ви самі посуваєтесь уперед у вивченні іспанської мови? – спитав його Гленарван.

– Авжеж! Якби лишень не вимова! Морока мені з цією вимовою!

І, сподіваючись на краще, Паганель, верхи на мулі, силкувався подолати труднощі іспанської мови, не шкодуючи горда; та не забував він і про географічні спостереження. Його знання в цій галузі були дивовижні, і ніхто не зміг би взяти тут над ним гору. Коли Гленарван розпитував катапаса про особливості краю, то вчений завжди відповідав раніше за провідника. Катапас дивився на нього зачудовано. Цього ранку, близько десятої години, шлях мандрівників перетнула якась дорога. Природно, Гленарван запитав у катапаса, що то за шлях, і, як завжди, йому відповів Паганель.

– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анжелоса.

Гленарван глянув на катапаса.

– Достеменно так, – ствердив той і звернувся до географа: – Видно, вам уже доводилось тут проїжджати?

– Аякже! – серйозно відповів Паганель.

– Верхи на мулі?

– Ні, сидячи в фотелі.

Катапас, очевидно, не зрозумів його слів, бо знизав плечима й повернувся до свого місця на чолі загону.

О п’ятій пополудні зробили зупинку в неглибокій ущелині, в кількох милях од містечка Лоха. Цієї ночі мандрівники спочивали біля підніжжя сьєрри – перших уступів велетенського кряжа Кордільєр.