Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 39 страниц)

– Чому це? – спитав Гленарван.

– Ви хочете покинути леді Гелену, та ще й тоді, коли ваша рана не загоїлась!

– Гленарване, ви не маєте права залишити експедицію! – сказав Паганель.

– Ні в якому разі, – приєднався до нього й Мак-Наббс. – Ваше місце тут, Едварде, ви не повинні їхати.

– Подорож має бути небезпечна, – відповів Гленарван, – і я не хочу накинути комусь свою долю небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб жереб випав мені.

Довелося скоритися. Гленарванове ім’я долучили до інших. Потягли жеребок, і він випав Мюльреді. У відважного матроса вихопився радісний вигук.

– Сер, я готовий їхати, – виголосив він.

Гленарван потиснув Мюльреді руку. По тому він повернувся до фургона, а майор і Джон Манглс заступили матросів на варті.

Невдовзі Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жеребок. Вона знайшла для Мюльреді щирі слова, що глибоко зворушили чесного матроса. Усі знали Мюльреді як людину хоробру, розумну, загартовану, отже справді випадок влучно обрав гінця.

Від’їзд Мюльреді призначили на восьму годину, коли звечоріє. Вільсон узявся спорядити в дорогу коня. Йому спало на думку замінити підступні передні підкови будь-якими іншими, скориставшись підковами коней, які сконали вночі. Бандити не розпізнають тоді слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.

Поки Вільсон перековував коня, Гленарван сів писати листа до Тома Остіна. Але йому заважала поранена рука, і він попросив Паганеля написати замість нього. Вчений, пойнятий якоюсь невідчепною думкою, здавалось, не помічав, що діялось навколо. Серед всіх цих прикрих пригод Паганель безперестанку думав тільки про одне: хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова так і сяк, аби видобути з них новий зміст, і був надзвичайно заклопотаний цими глибокодумними вправами.

Отож він не зрозумів одразу Гленарванового прохання, і той мусив казати вдруге.

– А! Гаразд! – відгукнувся Паганель. – Я зараз.

Він витяг записника, машинально видер аркушик, узяв олівця й приготувався писати.

Гленарван почав йому диктувати:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”...”

Паганель уже написав це останнє слово, коли його погляд ненароком упав на “Австралійську й Новозеландську газету”, яка лежала долі. Зібганий папір дозволяв розгледіти в заголовку лише слово “зеландська”. – Олівець закляк у Паганелевих пальцях, він немов забув і Гленарвана, і лист, і те, що йому проказували.

– Паганелю! – окликнув його Гленарван.

– Га? – голосно вигукнув географ.

– Що вам таке? – спитав його майор.

– Нічого! Нічогісінько! – відповів Паганель. Потім зовсім тихо забелькотав: – Зеланд, ланд, ландія!

Він рвучко підвівся. Схопив газету. Він струшував її, силкуючись утримати слова, що ладні були вихопитися йому з уст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван дивились на нього здивовано, не розуміючи причини цього хвилювання.

Паганель скидався на людину, яка раптом збожеволіла. Але це тривало недовго. Помалу він заспокоївся; радість, котра сяяла в його очах, згасла; він сів на своє місце й мовив лагідно:

– Прошу, сер, я до ваших послуг.

Гленарван знову почав диктувати листа, що прибрав остаточно такого вигляду:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, дотримуючись тридцять сьомої паралелі, на східне узбережжя Австралії”.

– Австралії? – перепитав Паганель. – А, так, так, Австралії!

Він закінчив листа й передав його Гленарванові, аби той підписав. Той так-сяк виконав цю формальність – свіжа рана нагадувала про себе щохвилини. Листа запечатали. Рукою, ще тремтячою з хвилювання, Паганель написав адресу:

“Томові Остіну, помічникові капітана яхти “Дункан”, Мельбурн”.

По тому він вийшов з фургона, розмахуючи руками й повторюючи незрозумілі слова:

– Ландія! Ландія! Зеландія!

Розділ XXI
ЧОТИРИ ТРИВОЖНІ ДНІ

Решта дня минула без жодних пригод. Уже все було готове до від’їзду Мюльреді. Чесний матрос радів, що йому випала нагода довести Гленарванові свою відданість.

До Паганеля повернулася його лагідність, звичайна манера поводитися. Правда, його зовнішній вигляд свідчив про глибоку заклопотаність, але він тримав її потай. Напевно, мав на це причини – майор чув, як учений повторював, наче змагаючись сам із собою:

– Ні! Ні! Вони мені не повірять? Та й навіщо? Тепер уже запізно!

Ухваливши цього держатися, Паганель заходився давати Мюльреді потрібні вказівки, як добратися до Мельбурна. Вчений накреслив на мапі маршрут і пояснив, що всі стежки в прерії ведуть до Люкновського шляху. Він ішов на південь аж до узбережжя, а там круто повертав до Мельбурна. Паганель наказував: ні в якому разі не збочувати з цього шляху, не їхати навпростець через мало обізнаний край. Отже, йдучи за цими порадами, Мюльреді не міг збитися з дороги.

Небезпека загрожувала лише поблизу, за кілька миль від табору, де Бен Джойс зі своєю зграєю, дуже ймовірно, зробив засідку. Проминувши ці місця, Мюльреді вже ставав недосяжний для каторжників і міг бути певним, що успішно виконає доручене йому важливе завдання.

О шостій пообідали. Раптом почалася жахлива злива, і всі з-під намету повтікали до фургона, – це було надійне укриття. Глина чіпко тримала загрузлий фургон, і він міцно спирався на неї, немов фортеця на фундамент. Арсенал зброї складався з сімох карабінів та сімох револьверів і дозволяв витримати доволі тривалу облогу, бо ж ні бойових, ні харчових запасів не бракувало. Не спливе й шести днів, як “Дункан” пришвартується в затоці Туфолда, а ще через добу команда яхти лівим берегом Снові добереться до табору. Якщо навіть мандрівники не зможуть одразу налагодити переправу, каторжники однаково змушені будуть відступити перед дужчим ворогом. Але передовсім треба, щоб Мюльреді спромігся виконати своє небезпечне доручення.

О восьмій годині зовсім споночіло. Настав час виряджатися в дорогу. Привели засідланого коня. Його копита, завбачливо обгорнуті ганчір’ям, ступали по землі безгучно. Кінь здавався втомленим, а проте від сили й витривалості його ніг залежав порятунок усіх цих людей. Майор радив Мюльреді поберегти коня, як тільки мине небезпеку нападу бандитів. Краще опізнитись на півдня, але прибути напевно.

Джон Манглс передав матросові револьвер, що його сам допіру старанно набив. То грізна зброя в руках людини, яка не знає страху, бо шість куль, випущених раз по раз, легко розчистили б дорогу, перейняту злочинцями.

Мюльреді скочив на коня.

– Ось лист, – сказав йому Гленарван, – оддаси його Томові Остіну. Хай він не гайнує жодної хвилини й веде судно до Туфолдської затоки, коли ж не знайде нас там – якщо ми не спроможемся перейти на той бік Снові, – хай якнайшвидше йде до нас на поміч. А тепер – рушай у дорогу, мій чесний матросе, і хай тобі щастить!

Гленарван, Гелена Мері Грант – усі міцно потиснули руку Мюльреді. Цей від’їзд чорної дощової ночі в страшну небезпечну дорогу, крізь безмежні простори незнаного дикого краю примусив би стиснутися серця не такі крицеві, як У відважного матроса.

– Прощавайте, сер! – сказав він просто й спокійно і за хвилину зник на стежці, що йшла попід узліссям.

У цю хвилину вітер забурхав іще дужче. Верховіття евкаліптів глухо шаруділи в пітьмі, чутно було, як тріщало сухе галуззя, падаючи на відволожену землю. Не одне велетенське дерево, висхле, та досі ще тривке, не витримало шквалу й звалилося цієї буряної ночі. Крізь скажене виття й стогін хуртовини долинало рипіння дерев у лісі й рокотання Снові. Важкі хмари, гнані бурею на схід, стелилися низько над землею, і здавалось, що то клубочиться пара. Густий морок робив цю ніч іще жахливішою.

Після від’їзду Мюльреді мандрівники сховалися до фургона. Гелена, Мері Грант, Гленарван і Паганель розмістилися в передньому відділку, щільно зачиненому. В другому влаштувалися Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор і Джон Манглс стерегли фургон знадвору. Цього вимагала пильність.

Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо зносячи цю бурю, що в нічному мороці кидала їм в обличчя дощ і вітер. Вони силкувались прошити очима таку сприятливу для пастки й нападу темряву, бо вухо нічого не могло вловити серед шумовиння бурі, голосіння вітру, шарудіння гілок, гуркоту звалених шквалом стовбурів та бурхання розлючених хвиль.

Однак уряди-годи шум бурі ненадовго вщухав. Вітер десь залягав, немов віддихував, і тільки Снові грізно гула між застиглим комишем і чорною завісою камедних дерев. В такі хвилини тиша здавалася особливо глибока. Тоді майор і Джон Манглс пильно дослухались.

В одну з таких хвилин до них долинув пронизливий посвист. Джон Манглс хутко підійшов до майора.

– Чули? – спитав він.

– Чув, – відповів Мак-Наббс. – Але що це – людина чи тварина?

– Це людина, – сказав Джон Манглс.

Обидвоє напружено прислухалися. Раптом загадковий свист розітнувся удруге, йому відповів якийсь звук, мовби постріл, – ледве вловимий, бо тої ж миті знову зірвалася й люто забурхала буря.

Мак-Наббс і Джон Манглс відійшли до фургона й стали з завітряного боку. В цю хвилину шкіряні запони на ньому розсунулись, Гленарван вийшов і наблизився до товаришів. Він також чув злодійський свист і постріл, який відбився луною під брезентовою будою фургона.

– Відкіля почувся свист? – спитав він.

– Відтіль, – показав Джон Манглс рукою у бік стежки, котрою поїхав Мюльреді.

– Здалеку?

– Звуки долинули з вітром, мабуть, милі за три.

– Ходімо! – мовив Гленарван, скинувши на плече карабіна.

– Йти не можна, – твердо сказав майор, – це пастка, бандити хочуть затягти нас якнайдалі від фургона.

– А коли ці негідники вбили Мюльреді? – допоминався Гленарван, хапаючи за руку Мак-Наббса.

– Ми дізнаємось про це завтра, – відповів той суворо, вирішивши будь-що не допустити Гленарвана до цього небезпечного вчинку.

– Вам не можна залишати табір, сер, – мовив Джон Манглс, – замість вас піду я.

– Ні в якому разі! – енергійно заперечив Мак-Наббс. – Ви хочете, щоб нас повбивали поодинці, волієте послабити наші сили, здатися на ласку цих злодюг? Коли Мюльреді вбито, то це непоправне лихо, але навіщо збільшувати жертви? Мюльреді поїхав, бо він витяг жеребок. Якби їхати випало мені, то і я б поїхав, як оце Мюльреді, і ні в кого не просив би і ие чекав ніякої допомоги.

Майорові міркування видавалися слушними. Справжнім божевіллям, ще й даремним, було б шукати матроса в темряві, серед глупої ночі, наражаючись на сутичку з каторжниками, що причаїлись десь у лісі. Гленарванів загін мав замало людей, щоб ризикувати ще чиїмсь життям.

Однак ці доводи, очевидно, не переконали Гленарвана. Стискуючи карабіна, він нервово походжав навкруг фургона. Нри найменшому шурхоті він нашорошував вуха, пильно вдивлявся в зловісну темряву. Його мучила думка, що близька йому людина лежить десь смертельно поранена, безпомічна і марно кличе тих, заради кого вона важила життям. Мак-Наббс не був певний, чи вдасться йому зупинити Гленарвана, якщо той, за покликом серця, кинеться під кулі Бена Джойса.

– Заспокойтесь, Едварде, – мовив він. – Послухайте свого друга. Подумайте про Гелену, про Мері Грант, усіх нас. Та й куди ви поїдете? Де шукатимете Мюльреді? Адже на нього напали щонайближче за дві милі відсіль. На якій дорозі? Якою стежкою туди потрапити?

Тої ж миті, немов у відповідь на майорові слова, розітнувся розпачливий крик.

– Слухайте! – вихопилось у Гленарвана.

Крик долинув з того самого боку, що й попереду постріл, приблизно за чверть милі. Гленарван, відштовхнувши Мак-Наббса, вже хотів бігти стежкою до лісу, коли кроків за триста від фургона почулося:

– До мене! Пробі!

Стогін був жалібний, відчайдушний. Джон Манглс і майор кинулись на голос. За хвилину вони помітили попід лісом людину, що пересувалася поповзом і раз у раз жалісно стогнала.

То був Мюльреді, поранений, напівживий; коли товариші підняли його, руки їм залила кров.

Дощ зносу пустився дужче, розлючений вітер бурхав у верховітті дерев. Під струмами зливи й поривами бурі Гленарван, майор і Джон Манглс донесли Мюльреді до фургона.

Коли вони підійшли, усі встали. Паганель, Роберт, Вільсон, Олбінет вийшли з фургона, а Гелеііа поступилась задля пораненого своїм відділком. Майор зняв з матроса куртку, мокру від крові й дощу, і побачив на правому боці глибоку рану. Її зроблено кинджалом. Майор перевязав рану вмілими руками, але він не міг сказати, зачепила зброя важливі органи чи ні. З рани бігла тоненькою переривчастою цівочкою яскраво-червона кров. Мертвенна блідість і кволість Мюльреді показували, що його поранено не на жарт. Майор, обмивши краєчка рани свіжою водою, наклав щільний тампон з трута й корпії, міцно перев’язав. Кровотеча припинилася. Мюльреді повернули на здоровий бік, голову підняли якомога вище, і Гелена дала йому випити трохи води.

За чверть години поранений, котрий лежав досі нерухомо, заворушився. Очі йому напіврозплющились, уста зашепотіли якісь уривчасті слова. Майор нахилився до нього й почув, що поранений повторює:

– Сер... ваш лист... Бен Джойс...

Майор проказав голосно ці слова й глянув запитливо на товаришів. Що хотів сказати Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб перепинити його, перешкодити йому добратись до “Дункана”? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!

Ніч минула серед турбот і тривоги, котрі не вщухали ані на хвилину. Потерпали за життя пораненого. Гарячка палила його вогнем. Гелена й Мері – дві сестри-жалібниці – не відходили від нього. Ніколи жодного хворого не доглядали так дбайливо, з такою увагою й співчуттям.

Розвиднілося. Дощ перестав. Густі хмари ще клубочились у сірому небі. На землі повсюди валялось цурупалля, розмокла глина осіла в западині. Добратись до фургона тепер стало важче, хоч він ще не зовсім загруз.

Джон Манглс, Паганель і Гленарван, тільки зайнялося на світ, зробили розвідку навколо табору. Вони подалися до лісу стежкою, де ще виднілися плями крові. Ніде не було й сліду Бена Джойса та його банди. Гленарван з товаришами дійшли аж до того місця, де стався напад, і тут наразилися на два трупи. То були злочинці, що полягли від кулі Мюльреді. Між ними один – коваль з Блек-Пойнта. Його обличчя, спотворене смертю, викликало відразу й жах. На цьому Гленарван припинив розвідку. Відходити далі від табору було б необачно. Отож він повернувся до фургона, надзвичайно заклопотаний складністю становища.

– Немає чого й думати про те, щоб посилати до Мельбурна іншого гінця, – сказав він.

– Однак зробити це необхідно, – мовив Джон Манглс, – і я спробую пройти там, де мій матрос зазнав невдачі.

– Ні, Джоне. Адже в нас немає навіть коня для цієї подорожі за двісті миль.

Справді, кінь Мюльреді, єдиний їхній кінь, десь зник. Чи його вбито Пострілами розбійників, чи ганяє він, переляканий, дикою пустелею, чи, може, його перейняли каторжники?

– Та хай би що сталося, – мовив Гленарван, – ми більше не повинні розлучатися.

Почекаємо тиждень, два тижні, поки спаде вода в Снові. Тоді ми доберемось, роблячи короткі перегони, до Туфолдської затоки, і вже відтіль, певнішим шляхом, надішлемо “Дунканові” наказа прибути на східне узбережжя.

– Це єдине, що нам залишається зробити, – погодився Паганель.

– Отже, друзі мої, будемо відтепер триматися разом. Надто ризиковано й небезпечно пробиратися одному крізь цю дику глушину, котра кишить бандитами!

Гленарван мав рацію, так би мовити, двічі: і забороняючи нову спробу зв’язатися через гінця з “Дунканом”, і пропонуючи терпляче очікувати на берегах Снові спаду води. Відсіль щось із тридцять п’ять миль до Делегіта, першого міста на пограниччі з Новим Південним Уельсом, де вони, безперечно, знайдуть транспортні засоби, аби дістатися до Туфолдської затоки, і зможуть телеграфом передати до Мельбурна наказ “Дунканові”.

Всі ці заходи були слушні, але звернулися до них запізно. Якби Мюльреді не поїхав Люкновською дорогою, скільком нещастям бони запобігли б, і матрос не зазнав би важкої рани!

Повернувшись до табору, Гленарван побачив – його друзі побадьорішали. Здавалось, у них відродилася надія.

– Йому полегшало! Йому полегшало! -гукав Роберт, біжачи назустріч Гленарванові.

– Мюльреді полегшало?

– Так, Едварде, – сказала Гелена. – Криза минула. Майор зовсім заспокоївся. Наш матрос житиме.

– Де Мак-Наббс? – спитав Гленарван.

– Він біля хворого. Мюльреді хотів щось йому сказати. Не треба їм заважати.

Справді, годину тому поранений опритомнів, гарячка спала. Мюльреді одразу ж попросив покликати до себе Гленарвана, а коли його нема – майора. Мак-Наббс бачив, що поранений дуже кволий, і хотів був заборонити йому будь-які розмови, але Мюльреді так наполягав, що майор мусив поступитися.

Коли Гленарван надійшов, їхня розмова тривала вже кілька хвилин: отже залишалося тільки чекати, що доповість майор.

Невдовзі шкіряні запони розсунулись, і майор вийшов. Він приєднався до своїх друзів, які зібралися під високим .камедним деревом, де стояв намет. Його звичайно байдуже обличчя виявляло тепер глибоке занепокоєння. Погляд його, зупиняючись на Гелені й Мері Грант, сповнювався скорботою й смутком.

Гленарван почав його розпитувати, і майор розповів йому те, про що тільки-но довідався.

Покинувши табір, Мюльреді поїхав вказаною йому Паганелем стежкою. Він поспішав, наскільки це дозволяла нічна темрява. За його розрахунком, він проїхав близько двох миль, коли раптом кілька чоловік – мабуть, щось із п’ять, – кинулись коневі навперейми. Кінь зіп’явся вгору. Мюльреді вихопив револьвера й пальнув кілька разів. Йому видалось, наче двоє впали. На мить спалах пострілів прорізав густий морок, і він упізнав Бена Джойса. Але більше Мюльреді нічого не бачив. Він не встиг висадити всі кулі з свого револьвера: дужим ударом у правий бік його вибито з сідла, і він звалився. Проте тями Мюльреді не втратив. Вбивці узяли його за мертвого й заходилися обшукувати. Потім хтось сказав: “Я знайшов листа”. – “Дай його сюди, – відгукнувся Бен Джойс, – тепер “Дункан” наш!”

Тут Гленарван мимоволі скрикнув. Мак-Наббс вів далі:

“Тепер негайно піймайте коня, – наказав Бен Джойс. – За два дні я вже буду на борту “Дункана”, а за шість в Туфолдській затоці. Там ми зустрінемось. Гленарванів загін до того часу ще не вигарбається з болота Снові. Переходьте на той бік річки Кемпльпірським мостом, добирайтесь до узбережжя й чекайте там на мене. Я доберу способу привести вас на борт яхти. А коли ми пошпурляемо в море всю команду, то з таким судном, як “Дункан”, станемо господарями в Індійському океані”. – “Хай живе Бен Джойс!” – закричали каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс погнав чвалом дорогою на Люкноу, а його зграя попрямувала до річки. Мюльреді, хоч і тяжко поранений, зібрав останні сили й дотягся до того місця, де ми знайшли його напівживого.

– Ось вам пригоди Мюльреді, – сказав Мак-Наббс наостанку. – Ви тепер розумієте, чому наш відважний матрос так жадав все це мені розповісти.

Гленарван і його друзі слухали майора з невимовним жахом.

– Пірати! Пірати! – вигукнув Гленарван. – Вони знищать мою команду! Мій “Дункан” опиниться в руках цих бандитів!

– Саме так і станеться! – обізвався майор. – Бен Джойс захопить судно зненацька й тоді...

– То ми повинні добратися до узбережжя раніше, ніж ці негідники! – мовив Паганель.

– Але як перейти Снові? – спитав Вільсон.

– Тим способом, що й бандити, – відповів Гленарван. – Вони перебрались Кемпльпірським мостом, там перейдемо й ми.

– А що робити з Мюльреді? – спитала Гелена.

– Ми його понесемо! Будемо чергуватися! Не можу ж я покинути напризволяще мою безборонну команду, аби її перебила зграя Бена Джойса!

Спроба перейти Снові Кемпльпірським мостом була цілком здійснима, але означала піти на одчай душі. Каторжники могли зробити біля мосту засідку. Їх змагалося б принаймні тридцятеро проти сімох! Але випадають у житті такі хвилини, коли будь-що треба йти вперед.

– Сер, – звернувся до Гленарвана Джон Манглс, – перга ніж наважуватись на цю останню нашу спробу порятунку й переходити отой міст, слід пильно його обстежити. Я беру це на себе.

– І я піду з вами, Джоне, – сказав Паганель.

Всі пристали на цей план. Джон Манглс і Паганель стали спішно лагодитися в путь. Вони мали спуститися вниз за течією Снові аж до місця, згаданого Беном Джойсом, і стерегтися потрапити на очі каторжникам, що напевно нишпорили на берегах.

Отож, добре озброївшись, узявши з собою харч, двоє мужніх розвідників попрямували берегом і невдовзі зникли за високим комишем.

Їх чекали цілий день. Поночіло, вони не верталися. Тривога пойняла мандрівників.

Нарешті, близько одинадцятої години, Вільсон сповістив, що вони наближаються. Джон Манглс і Паганель знемагали з утоми після десятимильного перегону.

– Ну, як міст? Він справді існує? – кинувся їм назустріч Гленарван.

– Атож, міст із ліан, – відповів Джон Манглс. – Каторжники перебрались цим мостом, але...

– Але що?.. – спитав Гленарван, передчуваючи нове лихо.

– Вони перейшли його, а тоді спалили! – відповів Паганель.