Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

Звичайний маорієць дістав би після смерті саму лише яму та купу каміння. Але для могутнього й грізного ватажка, що мав, без сумніву, обернутися невдовзі на божество, плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

“Удупа” була оточена палісадом, а біля ями, де мали спочивати мерці, стриміли палі, оздоблені пофарбованими в червоне фігурами. Родичі .небіжчиків не забули, що Вай-дуа – дух померлих – живиться звичайним харчем так само, як і тіло за життя на землі. Тому в загорожі стояла різна їжа поруч зі зброєю й вбранням померлого. Отже ватажкові в могилі не бракувало жодних вигод. Подружжя поклали поруч одне одного й піц жалібне голосіння засипали землею, а зверху закрили травою. По тому процесія в глибокому мовчанні спустилася з гори. Тепер ніхто не міг зійти на Маунганаму під страхом смертної кари, бо на гору було накладено табу, як і на Тонгаріро, де колись поховано ватажка, котрий загинув 1846 року під час землетрусу.

Розділ ХІІІ
ОСТАННІ ГОДИНИ

Коли сонце сховалось по той бік озера за вершинами гір, полонених знову відвели до їхньої в’язниці. Вони мали вийти відтіль не раніше, ніж гірські шпилі Вагіті-Ренджс спалахнуть у перших променях сонця.

їм лишилося жити одну тільки ніч. Попри тяжке пригнічення й жах, що не покидали їх ні на хвилину, вони все ж таки разом повечеряли.

– Нам потрібні всі наші сили, – сказав Гленарван, – аби мужньо дивитися смерті в обличчя. Треба показати цим дикунам, як уміють вмирати європейці.

По вечері леді Гелена прочитала вголос вечірню молитву, і всі її супутники приєднались до неї. Закінчивши молитву, полонені обнялися між собою.

Мері Грант і Гелена полягали в кутку на маті. Сон, що змушує забути всяке лихо, невдовзі склепив їм повіки. Знеможені втомою та безсонними ночами, жінки поснули, притулившись одна до одної. Гленарван, одвівши своїх друзів убік, сказав їм:

– Любі друзі, наше життя й життя цих нещасних жінок в руках долі. Коли нам судилось завтра померти, то ми, я цього певен, помремо не здригнувшись, як мужні люди, що прагнули до благородної мети. Але смерть, котра чекав на нас, не просто смерть, а катування, можливо, безчестя... і ці дві жінки...

На цім слові Гленарванів голос, досі твердий, йому зрадив. Він замовк, аби побороти хвилювання.

– Джоне, – звернувся він за хвилину, опанувавши себе, до молодого капітана, – ви обіцяли Мері те, що я пообіцяв леді Гелені. Як надумали ви чинити?

– Я вважаю, – відповів Джон Манглс, – що маю право виконати цю обіцянку.

– Так, Джоне! Але в нас немає зброї!

– Ось вона, – мовив Джон, витягаючи кинджал. – Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли цей дикун упав до наших ніг. Той поміж нас, хто переживе іншого, повинен виконати бажання леді Гелени й Мері Грант.

Після цих слів у хижі запанувала глибока мовчанка. Нарешті її перервав майор.

– Друзі. – мовив він, – бережіть свою зброю, як крайній засіб, до останньої хвилини. Я не прихильник заходів, що їх неможливо виправити.

– Я маю на увазі не нас, чоловіків, – озвався Гленарван. – Смерть, хай і найжоретокіша, нас не злякає. О, коли б ми були самі, я вже двадцять разів гукнув би до вас: “Друзі, спробуймо вийти відціль. Нападемо на цих негідників!” Але дружина моя, але Мері...

В цей час Джон відсунув мату на дверях і порахував тубільців, що вартували біля входу до Варе-Атуа. Їх було двадцять п’ять. Вони розклали велике вогнище, яке кидало зловісні відблиски на нерівну поверхню па. Одні простяглися навколо багаття; інші стояли нерухомо, чітко вирізняючись чорними постатями на світлому тлі полум’я. Але всі раз у раз поглядали на хатину, доручену їхній пильності.

Кажуть, в’язень, котрий хоче втекти, швидше досягне мети, ніж наглядач, який прагне йому перешкодити. Справді, бажання й воля першого завжди дужчі, ніж другого. Бо наглядач може забути, що він вартує, в той час як в’язень ні на мить не забуває, що його стережуть. І полонений частіше думає про втечу, ніж вартовий, щоб їй перешкодити. Ось чому часто трапляються дивовижні втечі.

Але тут на сторожі стояв не байдужий наглядач; полонених стерегла сама ненависть і помста. Якщо їх не зв’язали, то тільки тому, що це видалося зайвим, адже двадцять п’ять чоловік вартувало біля виходу з священного дому.

До цієї будівлі, що спиралась на скелю, яка завершувала укріплення, можна було приступитися тільки вузькою смужкою землі, котра з’єднувала її з майданом па. З двох інших боків хижа здіймалася понад крутими урвищами й нависала над прірвою на сто футів завглибшки. Спуститися схилом прірви було неможливо. Так само неможливо було й тікати через задню стінку будівлі, яка щільно прилягала до величезної скелі. Єдиний вихід – двері священного дому, але маорійці не спускали очей з того вузького клаптика землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. Отже всі шляхи до звільнення відрізано, і Гленарван, котрий двадцять разів обстежив стіни своєї в’язниці, мусив це визнати.

Години тривожної ночі тим часом спливали. Непроглядна темрява оповила гори. Ані місяць, ані зірки не осявали глибокого мороку. Інколи над майданом на зривався вітер. Палі священного дому рипіли. Од вітру спалахувало багаття маорійців, і тоді перебіжні швидкі відсвіти полум’я досягали середини Варе-Атуа, освітлюючи на мить групу полонених. Знедолені люди поринули в свої передсмертні думки. В хижі панувала німотність смерті.

Близько четвертої години ранку увагу майора привернуло легке шарудіння; воно долинало начебто з-за тої стінки будівлі, яка прилягала до скелі. Мак-Наббс, спочатку байдужий до цих звуків, згодом спостеріг, що вони не припиняються, і став дослухатися. Потім, зацікавившись, він припав вухом до землі. Йому здалося, ніби хтось шкребе, рив землю ззовні.

Упевнившись, що він не помиляється, майор обережно підійшов до Гленарвана й

Джона Манглса і, збудивши їх від тяжких думок, потяг за собою в глиб хижі,

– Слухайте, – мовив він стиха і знаком показав, щоб вони нахилились.

Шкряботіння ставало чимраз виразніше; чутно було, як під тиском гострого знаряддя скреготали й котилися вниз дрібні камінці.

– Якийсь звір риє собі лігво, – сказав Джон Манглс.

– Хтозна! – Гленарван ляснув себе по лобі. – А що, коли це людина?

– А от ми зараз дізнаємось, людина це чи тварина! – відповів майор.

Вільсон та Олбінет приєдналися до своїх товаришів, і всі разом стали рити під стіною: Джон кинджалом, інші гострим камінням або просто руками, в той час як Мюльреді, простягтись долі, стежив крізь щілину під матою за тубільцями.

Дикуни нерухомо сиділи біля багаття, і в гадці не маючи, що відбувається за двадцять кроків од них.

Земля під руками полонених була сипка, легко кришилася, далі йшов шар кременистого туфу; тому, хоч і бракувало інструментів, яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей рили хідник у зовнішній стіні укріплення. Навіщо? Знали вони про існування полонених, чи випадково якісь особисті наміри змусили їх тут копати?

Полонені подвоїли зусилля. Кров точилася аі здертих пальців, але вони рили й рили. За півгодини яма досягла вже півтуаза. Звуки з того боку ставали чимраз чіткіші, і всі впевнились-тільки тонкий шар землі перешкоджав безпосередньому сполученню.

Збігло ще кілька хвилин, і рантом майор відсмикнув руку, вражену чимсь гострим. Він затамував крик, який ледь не вихопився йому з уст.

Джон Манглс відхилив лезом кинджала ніж, вистромлений із землі, і схопив руку, що його тримала.

Це була рука жінки або дитини, рука європейця!

Ні з того, ні s іншого боку ніхто не вимовив жодного слова. Очевидно, обидві сторони розуміли, що треба мовчати.

– Невже це Роберт? – прошепотів Гленарван.

Та хоч як стиха вимовив він це ім’я, Мері Грант, котру збудив рух у хижі, прослизнула до Гленарвана й, схопивши цю замещену землею руку, вкрила її поцілунками.

– Ти! Ти! – шепотіла дівчина, що не могла не впізнати цієї дитячої руки. – Ти, мій Роберте!

– Це я, сестричко, – відповів Робертовий голос, – я тут, щоб вас усіх врятувати. Але тихо!

– Хоробрий хлопчина! – повторював Гленарван.

– Стежте за дикунами зокола, – шепотів далі Роберт.

Мюльреді, який покинув на хвилину свій спостережний пункт, коли з’явився Роберт знову повернувся до дверей.

– Все гаразд, – мовив він. – Вартують тільки четверо. Решта поснули.

– Сміливіше! – вигукнув Вільсон.

Отвір миттю поширили, і Роберт з сестриних обіймів перейшов у обійми леді Гелени. Він був увесь обмотаний довгою мотузкою з форміуму.

– Хлопчику мій! Хлопчику мій! – шепотіла молода жінка. – То дикуни не вбили тебе!

– Ні, не вбили, – так само пошепки відповів Роберт. – Сам не знаю, як серед тої метушні мені вдалося вислизнути. Я вибрався за межу укріплень. Два дні я ховався в чагарнику, а вночі блукав навколо. Я хотів вас побачити. Коли плем’я зібралося на похорон ватажка, я оглянув те місце, де стоїть оця в’язниця, й побачив, що зміг би до вас добратися. В порожній хижці я потяг ножа й мотузку. Я видерся нагору, мов драбиною, чіпляючись за траву та за гілля кущів. В скелі, до якої прилягає ця хатина, я натрапив на печеру, і мені довелось, аби дістатися до вас, прокопати лише кілька футів м’якої землі. І ось – я тут!

Двадцять німих поцілунків стали за єдину відповідь, що її тільки й міг дістати Роберт.

– Ходімо! – мовив він рішуче.

– А Паганель унизу? – спитав Гленарван.

– Пан Паганель? – здивовано перепитав хлопець.

– Так. Він чекає нас?

– Але ж ні, сер. Невже пана Паганеля немає з вами?

– Його немає тут, Роберте, – відповіла Мері Грант.

– Як? Ти не бачив його? – спитав Гленарван. – Хіба ви не зустрілися під час колотнечі? Хіба ви не разом утекли?

– Ні, сер, – відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга.

– Тікаймо, – мовив майор, – не можна втрачати ані хвилини. Де б не опинився Паганель, йому не загрожує більша небезпека, ніж нам. Ходімо!

Справді, дорогоцінний час спливав. Тікати треба було негайно. Втеча не здавалась би важкою, якби не прямовисна скеля футів двадцять заввишки, котрою полонені мали спуститися, вибравшись із печери. Далі аж до споду гори йшов положистий схил. Відтіль вони могли швидко добратися до вузьких долин, які простягалися внизу одна за одною. Але маорійцям, що помітили б утікачів, довелось, наздоганяючи їх, зробити чималий гак; адже вони не могли знати, що між Варе-Атуа й зовнішнім схилом вирито хідник.

Уживши всіх застережних заходів, підготувалися до втечі. Полонені один по одному спустились у вузький отвір й опинилися в печері. Джон Манглс, перш ніж покинути хижу, знищив усі сліди підкопу й прослизнув у свою чергу в відтулину, щільно закривши її по тому матами. Підземний хід в такий спосіб надійно приховано.

Тепер ішлося про те, щоб спуститись прямовисною скелею до гірського схилу, і це було б ніяк зробити, коли б Роберт не приніс міцної мотузки з форміуму.

її розкрутили, закріпили на прискалку, а другий кінець кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям спускатися, випробував мотузку; вона здалася йому не надто надійною. Це вимагало обачності: впасти з такої висоти означало забитися на смерть.

– Ця мотузка, – сказав Джон Манглс, – може витримати вагу тільки двох чоловік.

Залежно від цього й діятимемо. Хай спершу спустяться лорд і леді Гленарван; коли вони досягнуть схилу, хай тричі смикнуть за мотузку, це буде для нас знак, що можна спускатися вслід за ними.

– Спочатку піду я, – сказав Роберт. – Унизу, на схилі, я знайшов глибоку западину, де можуть заховатися ті, хто спускатиметься перший, очікуючи решту.

– Гайда, спускайся, хлопче, – сказав Гленарван, потиснувши руку юнакові.

Роберт зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, сповістивши, що хлопець щасливо досяг схилу гори.

Гленарван і леді Гелена зараз же вийшли з печери. Було ще темно, але на сході гірські вершини почали вже ледь помітно сіріти.

Дошкульний вранішній холод підбадьорив молоду жінку, і вона відважно почала свою небезпечну подорож. Спочатку Гленарван, за ним Гелена спустились вздовж прямовисної скелі до того місця, де вона спирається на вершину схилу. Відтіль Гленарван почав сходити вниз укосом, йдучи вперед лицем до дружини й підтримуючи її. Він намацував кущики трави й чагарі, які могли б служити опорою; спочатку він їх випробовував, а тоді ставив на них Геленину ногу. Сполохані зненацька птахи галасливо злітали над їхніми головами; втікачі тремтіли щоразу, коли потривожені ними камінці з гуркотом котилися до підніжжя гори.

Вони досягли вже середини схилу, коли до них долинув з отвору печери голос Джона Манглса.

– Зупиніться! – стиха гукнув він.

Гленарван, учепившись одною рукою за кущик трави, а другою підтримуючи дружину, прикипів до місця, затамувавши подих.

Ударив тривогу Вільсон. Почувши якийсь шум на майданчику перед Варе-Атуа, він увійшов знов у хижу й, піднявши мату, став слідкувати за маорійцями. На даний ним знак Джон Мангле зупинив Гленарвана.

Справді, один із воїнів, упіймавши вухом якийсь незвичний гомін чи шарудіння, встав і наблизився до Варе-Атуа. Зупинившись за два кроки від будівлі, він прислухався, нахиливши голову. Так він стояв хвилину, котра видалась за цілу годину втікачам, нашорошивши вуха, весь насторожений. По тому, з досадою струснувши головою, як людина, що допустилась помилки, він повернувся до своїх товаришів і підкинув сухого хмизу в багаття, яке ледве жевріло. Полум’я метнулося вгору й освітило його вже цілком заспокоєне обличчя; глянувши на перші проблиски світанку, які забіліли на обрії, він простягся біля вогню, щоб зігрітися.

– Все гаразд, – прошепотів Вільсон, повернувшись до печери.

Джон подав знак Гленарванові спускатися далі, й невдовзі він та Гилена опинились на вузькій стежці, де їх шдчікував Роберт.

Мотузку тричі смикнули – настала черга Джона Манглса й Мері Грант вирушати в небезпечну путь. Вони обережно спустилися й приєднались до подружжя Гленарванів у тій западині, про яку казав Роберт.

За п’ять хвилин усі втікачі, щасливо вибравшися з Варе-Атуа, покинули свій тимчасовий притулок і, уникаючи заселених берегів озера, вузенькими стежками заглибилися в гори.

Вони йшли швидко, намагаючись обминати всі ті місця, де могло б їх запримітити чиєсь око. Йшли мовчки, прослизаючи мов тіні крізь кущі. Куди вони прямували? Навмання, але вони були вільні!

Близько п’ятої години почало розвиднятися. Висока стяга хмар у небі стала голубувато-мармуровою. Повиті ранковим туманом гірські верховини поволі виступали із імли. Сонце не забариться зійти, й, замість подати гасло до страти, воно, навпаки, викриє втечу засуджених.

І перш ніж це станеться, втікачі будь-що повинні опинитися на недосяжній для дикунів відстані, заплутати остаточно свої сліди. Але вони посувалися не надто швидко, бо стежки були круті. Гленарван підтримував дружину, майже ніс її на руках. Мері спиралась на руку Джона Манглса. Попереду йшов Роберт, щасливий і гордий, радіючи з свого успіху, позаду – матроси.

Ще півгодини – й осяйне світло вирине з-за туманного обрію.

Ці півгодини втікачі простували наздогад. Адже з ними не було Паганеля, який завжди вказував їм правильний шлях, Паганеля, що його зникнення всіх непокоїло, затьмарюючи радість звільнення. Але вони все ж таки прямували на схід, назустріч розкішній ранішній зорі. Невдовзі вони піднялися на п’ятсот футів вище озера Таупо, й ранковий холод, особливо дошкульний на цій висоті, давався взнаки. Розпливчасті обриси пагорбів і гір, що купчились одні над одними, вставали перед утікачами, але Гленарван прагнув тільки одного – загубитися серед них. Згодом вони спроможуться вибратися з цього гірського лабіринту.

Врешті зійшло сонце, й перше проміння його впало на втікачів.

І тоді в повітрі зненацька розляглося жахливе виття, в якому злилися сотні голосів. Зойки долинули з фортеці, але відкіля саме, втікачі не знали достеменно, до того ж густий туман, що слався внизу, ховав від їхніх очей долини.

Та сумніву бути не могло – їхню втечу викрито. Чи ж пощастить їм уникнути переслідування? Чи помітили їх тубільці? Чи не зрадять їх сліди?

О цій хвилині туман унизу піднявся, обгорнув утікачів вологою хмарою, і на триста футів під собою вони раптом уздріли знавіснілу юрбу тубільців.

Вони побачили дикунів, але й ті їх угледіли. Знову залунали крики й лемент, до яких приєднався собачий гавкіт. Після марних спроб перебратися через скелю біля Варе-Атуа все плем’я вибігло геть з фортеці й кинулось найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що втекли від його помсти.

Розділ XIV
ГОРА, ОГОЛОШЕНА ТАБУ

Верховина гори здіймалася на сотню футів вище. Втікачі прагли дістатися туди і, сховавшись на протилежному схилі, зникнути з очей маорійців. Вони сподівались натрапити на якийсь зручний для переходу гребінь і перебратися ним на сусідні гірські вершини, котрі розкинулись навкруг у такому безладі, що, певно, тільки Паганель, якби цей бідолаха був тут, спромігся би в них розібратись.

Утікачі поспішали, бо загрозливі вигуки чулися ближче й ближче. Орда тубільців підбігала вже до споду гори.

– Сміливіше! Сміливіше, друзі! – кричав Гленарван, підбадьорюючи супутників словами й жестами.

Щонайменше за пять хвилин утікачі досягли вершини гори. Тут вони обернулися, щоб оцінити становище й вирішити, куди податися, аби збити з пантелику маорійців.

З цієї височини погляд обіймав озеро Таупо, що простяглось на захід, обрамлене мальовничими горами; вершини Піронжії – на півночі, вогнедишний кратер Тонгаріро – на півдні. Але на сході підносився шпилястий гірський кряж, який прилягав до Вагіті-Ренджс – величезного ланцюга, що його ланки суцільним пасмом оперізують весь північний острів од протоки Кука до Східного мису. Отже, треба було дійти лівим схилом униз і заглибитись у вузькі ущелини, з котрих ще невідомо, чи й можна вийти.

Гленарван тривожно озирнувся навколо. Туман танув під сонячним промінням, і він міг тепер розледіти й найменші заглибники в ґрунті. Кожний рух маорійців Гленарван бачив як на долоні.

Тубільці були вже не далі як за п’ятсот футів од утікачів, котрі двсягли горішнього плато, де підносився самітний конусуватий шпиль.

Хоч яка коротка була ця зупинка, але Гленарван розумів, що й вона для них згубна. Знеможені чи ні, втікачі мусили поспішати, аби їх не оточили.

– Спускаймося! – вигукнув він. – Спускаймося, поки нам не перейняли шлях!

Але в ту хвилину, коли бідолашні жінки надлюдським зусиллям змусили себе підвестися, Мак-Наббс зупинив усіх, кажучи:

– Це вже непотрібно, Гленарване. Ось гляньте!

І справді, в поведінці дикунів сталася якась незрозуміла зміна.

Погоня нараз припинилася. Штурм гори перервано, немов за якимсь владним наказом. Навала тубільців раптом застигла, вгамована, під цією горою, наче морська хвиля перед неприступним бескеттям.

Всі ці пойняті жадобою крові дикуни скупчились тепер біля підніжжя гори, горлали, вимахували руками, потрясали рушницями й сокирами, але не посувалися ні на крок уперед. Їхні пси, прикипілі до місця, як і вони, оскаженіло гавкали.

Що ж сталося? Яка невидима сила зупинила тубільців? Утікачі дивилися, нічого не розуміючи, страхаючись, що чари, які рантом екували плем’я Каї-Куму, ось-ось розвіються.

Раптом у Джона Манглса вихопився крик, який змусив його товаришів обернутися.

Він вказував на вершечок гори, на маленьку фортецю, що там підносилась,

– Могила ватажка Кара-Тете! – вигукнув Роберт.

– Ти не помиляєшся, Роберте? – спитав Гленарван.

– Ні, сер, це справді його могила. Я її впізнав.

Хлопець на помилявся. Футів за п’ятдесят вище, на самісінькому шпилі, височіла огорожа з щойно пофарбованого кілля. Гленарван також упізнав могилу маорійського ватажка. Плутана дорога випадково привела втікачів на верховину гори Маунганаму.

Вони видерлись останніми уступами схилу й опинились перед могилою Кара-Тете. За вхід правив широкий отвір, запнутий матами.

Гленарван увійшов був усередину загорожі, але одразу ж хутко відступив назад.

– Там дикун! – скрикнув він.

– Дикун у цій могилі? – здивувався майор.

– Так, Мак-Наббсе.

– Однаково увійдімо.

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пробралися за огорожу. Справді, там сидів маоріець, загорнутий у довгий плащ з форміуму. Присмерк, що панував в “удупа”, не дозволяв роздивитись його обличчя. Він здавався дуже спокійним і снідав з незворушною безтурботністю. Тільки-но Гленарван намірився звернутися до нього, як тубілець люб’язно запросив прекрасною англійською мовою:

– Сідайте, дорогий лорде, на вас чекає сніданок.

То був Паганель! Почувши його голос, усі кинулись за огорожу й потрапили в міцні обійми любого географа. Паганель знайшовся! Його особа була втіленням загального порятунку. Всі навперебій почали його розпитувати, всі хотіли знати, яким побитом і чому він опинився на вершині Маунганаму; але Гленарван одним словом припинив цю несвоєчасну цікавість.

– Дикуни! – мовив він.

– Дикуни? – знизавши плечима, повторив Паганель. – Ось людці, яких я глибоко зневажаю!

– Та хіба ж вони не можуть?..

– Хто ж бо? Ці бевзі? Подивіться лишень на них!

Усі вслід за Паганелем вийшли з-за огорожі. Новозеландці стояли на тому самому місці під горою й несамовито галасували.

– Горлайте собі! Вийте! Репетуйте! Хоч надсідайтеся, дурноголові створіння! – казав Паганель. – Ніколи вам не зійти на цю гору!

– Але чому? – спитав Гленарван.

– Бо тут поховано ватажка, бо нас захищає його могила, бо на цю гору накладено табу!

– Табу!

– Атож, мої друзі! Тим-то я ховаюся тут, наче в одному з тих середньовічних притулків, де знедолені знаходили собі порятунок.

– Доля змилувалась над нами! – вигукнула Гелена, здіймаючи руки вгору.

Справді, Маунганаму оголошено табу, й забобонні дикуни не наважувалися зійти на неї, зламавши заборону.

Це не був іще остаточний порятунок для втікачів, але рятівний перепочинок, що з нього вони могли скористатися. Гленарван, пойнятий невимовним хвилюванням, не зронив ані слова, а майор з глибоким задоволенням похитував головою.

– А тепер, друзі, – казав Паганель далі, – якщо ці негідники сподіваються випробовувати на нас своє довготерпіння, то вони впіймають облизня. Не мине й двох днів, як ми станемо для них недосяжні.

– Ми втечемо! – вигукнув Гленарван. – Але як?

– Я цього ще не знаю, – відповів Паганель, – але втечемо неодмінно.

Тоді всі стали просити географа розповісти про свої пригоди. І, дивна річ, цей балакун виявив надзвичайну стриманість; доводилось, так би мовити, витягати з нього кожне слово. Паганель, котрий завжди залюбки розказував, давав тепер на запитання друзів ухильні й скупі відповіді.

“Підмінили мого Паганеля”, – думав Мак-Наббс.

Справді, шановний учений поводився вельми дивно. Він повсякчас щільно загортався в широченний плащ із форміуму й уникав пильних чи цікавих поглядів. Всі зауважили, що він дуже бентежився, ледве мова заходила про нього, і тоді з делікатності вдавали, наче нічого не помічають. А втім, коли Паганелева особа не була в центрі розмови, до нього поверталась його звичайна жвавість.

Що ж до його пригод, то лише таке він визнав за можливе розказати своїм товаришам, котрі посідали навкруг нього попід палями огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався із заколоту серед тубільців і кинувся за межі укріплень па. Але менш щасливий, ніж юний Грант, він потрапив до якогось маорійського табору. Ватажок цього племені, високий на зріст, з розумним обличчям, явно був багато освіченіший за своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою й привітав новоприбулого, потершися з ним носами.

Спершу Паганель не міг збагнути, мають його за бранця чи ні, але пересвідчившись, що ватажок племені хоч і чемно, проте невідступно повсюди його супроводить, він зрозумів своє становище.

Цей ватажок, на ймення Гігі, себто “сонячний промінь”, був зовсім не лихий на вдачу. Окуляри й далекоглядна труба географа, видимо, сприяли тому, що він склав собі дуже високу думку про Паганеля; він вирішив прив’язати його до своєї особи не лише доброзичливістю, але й міцними мотузками з форміуму. Надто вночі.

Так тривало довгих три дні. Як же обходились з Паганелем, добре чи зле? “І так, і ні”, – казав географ, не вдаючись до подробиць. Словом, він опинився в полоні, і, за винятком загрози негайної страти, йому можна було позаздрити не більше, ніж його товаришам.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти мотузки й утекти. Він спостерігав здалеку похорон маорійського ватажка, знав, що його поховано на вершині Маунганаму і що на гору накладено табу. Саме там він і поклав собі сховатися, не бажаючи покинути країну, де залишалися в полоні його товариші. Небезпечна втеча його закінчилася щасливо. Попередньої ночі він добрався до могили Кара-Тете й очікував тут, збираючись на силах, поки якась чудесна оказія не визволить його друзів.

Ось що розповів Паганель. Та чи, бува, не приховав він умисне якихось обставин свого перебутку в тубільців? Замішання географа не раз наводило на таку думку. Проте його сердечно вітали з щасливим визволенням, і, віддавши таким чином належне минулому, всі повернулися до сьогочасного.

Втікачам ще й досі загрожувала страшна небезпека. Тубільці, не насмілюючись зійти на Маунганаму, сподівалися, що голод і спрага змусять врешті їхніх полонених здатися. Це було справою часу, а терпіння дикунам не позичати.

Гленарван добре усвідомлював труднощі їхнього стану, але він вирішив чекати сприятливих обставин, а якщо потрібно, то й створити їх.

Насамперед Гленарван запропонував старанно обстежити Маунганаму, цю імпровізовану фортецю, не для того, звісно, аби її захищати – облоги боятись не доводилось, – але щоб з неї вибратися.

Гленарван разом з майором, Джоном, Робертом і Паганелем точно виміряли й оглянули гору. Вони дослідили, в якому напряму йдуть стежки, круті вони чи положисті, обдивилися схили. Гірський кряж з милю завдовжки, що поєднував Маунганаму та пасмо Вагіті, спускався, поволі понижуючись, в долину. Його вузький і примхливо покручений гребінь був єдиною приступною дорогою, якщо доведетьея тікати. Коли втікачі пройдуть там непомітно під захистком нічної темряви, то, може, їм пощастить, вислизнувши від тиаорійців, добратися до глибоких долин в горах Вагіті.

Проте на цьому шляху на мандрівників чигало багато небезпек. В долішній частині дорога проходила на відстані пострілу з рушниці. Тубільці могли відкрити з найнижчих укосів перехресний вогонь, і крізь його щільну мережу ніхто не пройшов би безкарно.

Коли Гленарван і його друзі, насмілившись, дійшли до найнебeзпечнішого місця гребеня, дикуни зустріли їх дощем свинцю, який, на щастя, нікого не зачепив. Підхоплені вітром, біля них упали кілька клейтухів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель з чистої цікавості підняв одного клейтуха й насилу добрав, що там надруковано.

– Чудово! – вигукнув він. – Знаєте, друзі, чим ці тварюки набивають свої рушниці?

– Ні, Паганелго, – відповів Гленарван.

– Якщо вони звичайно використовують книги в такий спосіб, то мені вельми шкода їхніх місіонерів. Нелегко їм буде заснувати маорійські бібліотеки!

– А яким текстом з біблії дикуни стріляли в нас? – спитав Гленарван.

– Текстом, де говориться, що треба покладати надію на бога, – відповів Джон, котрий щойно прочитав вібганий папірець.

– Прочитайте нам уголос, Джоне, – попросив Гленарван.

І Джон прочитав на клаптику паперу те, чого не знищив порох:

– Псалом дев’яностий: “Бо той, хто уповає на мене, врятується”.

– Друзі, – мовив Гленарван, – передамо нашим мужнім дорогим подругам ці слова надії, хай вони сповнять наснагою їхні серця!

Гленарван та його товариші зійшли крутими стежками на шпиль гори й попрямували до могили, щоб старанно її оглянути.

Видираючись на гору, вони відчували вряди-годи – ґрунт тремтить у них під ногами. Це було не коливання, а немов безнастанне двигтіння стінок парового казана од тиску киплячої води. Очевидно, в надрах гори скупчилась сила випарів, утворена дією підземного вогню.

Це явище не могло, проте, надто вразити людей, які щойно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральна частина Іка-на-Мауї суцільно вулканічна. Земля тут повсюдно – справжнє решето, крізь його шпари вириваються назовні гарячі джерела й сірчані випари.

Паганель, котрий уже раніше оглянув гору, звернув увагу своїх товаришів на її вулканічну природу. Маунганаму – одна з тих численних конусуватих вершин центральної частини острова, що неминуче в майбутньому перетворяться на вулкани. Найменший механічний струс міг призвести до створення кратера в цих схилах з білястого кременуватого туфу.

– Що ж, – зауважив Гленарван, – ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана “Дункана”. Земна кора не поступиться в тривкості перед листовим залізом.

– Згоден, – сказав майор, – та який би не був міцний казан, після довгого вжитку й він неодмінно лусне.

– Але я не прагну, Мак-Наббсе, – заперечив Паганель, – залишатися на цьому шпилі довіку. Нехай лише знайдеться хоч яка дорога, і я зараз же його покину.

– Ох, і чому б цій Маунганаму самій не понести нас звідціль! – мовив Джон Манглс. – Скільки в її надрах заховано механічної сили! Можливо, під нашими ногами марно гинуть мільйони кінських сил. Нашому “Дунканові” досить було б і тисячної їх частки, щоб повезти нас на край світу!

Згадка про “Дункан” навіяла Гленарванові смутні думки; хоч в якій скруті вони опинилися, проте він не забував про нього, побиваючись за своєю командою.

Важкі думи ще гнітили його, коли він зійшов на вершечок Маунганаму до товаришів.

Забачивши чоловіка, Гелена одразу підійшла до нього.

– Ну що, дорогий Едварде, – спитала вона, – ви все оглянули? Можемо ми сподіватися на порятунок чи ні?

– Будемо сподіватися, люба Гелено, – відповів Гленарван. – Тубільці ніколи не наважаться порушити заборону, й ми матимемо досить часу, щоб обміркувати план втечі.

– До того ж, пані, сама доля вказує нам не втрачати надії, – мовив Джон Манглс, простягаючи Гелені клаптик паперу, де містився рядок із тексту біблії.

– А тепер увійдімо в загорожу! – весело закричав Паганель. – Це наша фортеця, наш палац, наша їдальня, наш робочий кабінет! Там ніхто нам не перешкоджатиме. Любі дами, зробіть мені честь, завітайте до цієї чарівної оселі.

Всі рушили вслід за люб’язним Паганелем. Побачивши це нове блюзнірство над священною могилою, дикуни зняли безладну стрілянину й таке страшенне виття, що мало не заглушили постріли. Але кулі не сягали далеко й падали на півдорозі, а зойки губились у широкому просторі.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники, переконавшись, що забобони маорійців дужчі за їхню лють, цілком заспокоєні увійшли до поховального склепу.

Місце довічного спочинку новозеландського ватажка являло собою палісад з помальованого червоним кілля. Вирізьблені символічні фігури, справжнє татуювання на дереві, розповідали про шляхетність і високі подвиги померлого. Між стовпами гойдались разки різних амулетів, черепашок і обточених камінців. Усередині землю вкривав щільний килим із зеленого листя. Невисокий горбок в глибині загорожі вказував на нещодавно вириту могилу.