Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)

– Ти кидаєш її напризволяще? – сказав Паганель.

– Я?! – вигукнув індіянин.

І, пірнувши у бурхливі хвилі, він виринув у десятьох брасах од дерева. За кілька секунд він уже міцно тримався за шию Тауки, й обидвоє, кінь і вершник, попливли разом до млистого обрію на північ.

Розділ XXIII
ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

Дерево, де знайшли несподіваний притулок Гленарван і його друзі, скидалося на горіх. Воно мало блискуче листя й округлену крону. Насправді ж це було “омбу”, що звичайно росте самітно серед аргентинських степів. Це дерево з покривленим велетенським стовбуром увіходить глибоко в землю не лише своїм могутнім корінням, але й вельми цупкими паростками. Тому воно й витримало натиск водяної лави.

Омбу підносилось угору на сто футів, і його тінь могла б укрити коло в шістдесят туазів. Це громаддя спиралося на три грубезні гілки, що розкинулись з трьох боків височенного стовбура шість футів завширшки. Дві гілки здіймались майже прямовисно й підтримували величезне зелене склепіння; його густе віття, переплутане, перехрещене, немов сплетене рукою кошикаря, створювало непроникний надійний захисток. Третя гілка нростяглась майже лігма над ревучими водами, їх уже черкало долішнє листя. Ця гілка скидалася на випнутий вперед мис зеленого острова, оточеного океаном. Під величезним листяним шатром було вільно й просторо; пишне галуззя то тут, то там полишало широкі проміжки, скрізь було доволі її повітря й прохолоди. Розкішне оповите ліанами гілля підносилось мало не до хмар, сонячні паруси просвічували крізь густе листя, – здавалось, що стовбур омбу викохав на собі справжній ліс.

Тільки-но втікачі видерлись на дерево, як його сполохане птаство пурхнуло на горішні віти, галасливо протестуючи проти такого наглого загарбання їхньої домівки. Пташок, котрі й собі знайшли притулок на самітному омбу, виявилась сила-силенна; тут були дрозди, шпаки, ізаки, ільгуерос, а надто колібрі піка-флор з яскраво-барвистим пір’ячком. Коли вони знялися, видалось, наче подувом вітру обтрусило з дерева всі квітки.

Отаке було пристановище, котре судилось маленькому загонові Гленарвана. Ледь забравшись на дерево, малий Грант і моторний Вільсон миттю злізли аж до верховіття і, розсунувши густе зелене листя, окинули поглядом неозорий небокрай. З усіх боків їх оточувало створене повінню море, й око, вдивляючись в далечінь, не могло осягнути його меж. Жодне дерево не здіймалось над водою, лише самітне омбу здригалось під натиском хвиль, що лютували навкруг. Удалині стрімка течія несла з півдня на північ вирвані з корінням дерева, покручене віття, солому з покрівель зруйнованих ранчо, бантини, знесені водою з дахів естансій, трупи затонулих тварин, закривавлені шкіри і, на хисткому дереві, цілу родину ягуарів, що люто гарчали, чіпко вхопившись пазурами в цей ненадійний пліт. Вільсонову увагу притягла ледь вловима малесенька чорна цятка на самому обрії: то були відважний Талькав і його вірна Таука, що вже зникали з очей.

– Талькаве, друже мій, Талькаве! – закричав Роберт, простягаючи руку до них.

– Він урятується, – впевнено мовив Вільсон. – А тепер повернімось униз.

За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них – як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання ґрунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала – видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.

– Що ж нам тепер робити? – спитав Гленарван.

– Мостити собі кубельце, хай йому біс! – весело озвався Паганель.

– Мостити кубельце! – вигукнув Роберт.

– Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!

– Гаразд, – мовив Гленарван, – а хто ж нам дасть щось подзьобати?

– Я, – сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

– Пізнаю вас, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!

– Адже було ухвалено не тонути, – відповів майор, – не заради того, щоб померти з голоду!

– І я подбав би про харч, – сказав простодушно Паганель, – якби не був такий неуважний!

– А що в цих саквах? – поцікавився Том Остін.

– Харч на два дні, – відповів Мак-Наббс.

– Чудово! – мовив Гленарван. – Сподіваюсь, за добу води поменшає.

– Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, – додав Паганель.

– А тепер найперший наш обов’язок – поснідати, – оголосив Гленарван.

– Спочатку треба підсушитись, – зауважив майор. – А де ж узяти вогню? – запитав Вільсон.

– Овва! Розкласти та й годі, – відказав Паганель.

– Де?

– Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

– Аз чого?

– З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

– Але як його підпалити? – спитав Гленарван. – З нашого трута стала мокра губка.

– Обійдемось і так, – сказав Паганель. – Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, – і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь – а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, – він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.

Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.

Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, доволі скромно, – треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.

Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.

– Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, – казав Паганель, – а спальня – на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.

– Нам бракує лише зброї, – сказав Том Остін.

– Мої револьвери зі мною, – зазначив Гленарван.

– І мої – теж, – докинув Роберт.

– А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? – озвався Том Остін.

– Це непотрібно, – відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.

– Де ви її взяли, майоре? – спитав Паганель.

– Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.

– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.

– Коли всі патагонці схожі на нього, – мовив Том Остін, – то я вітаю Патагонію.

– Не забувайте й за Тауку, – сказав Паганель. – Вона – невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава, і його коня.

– Чи далеко відціль до Атлантичного океану? – спитав майор.

– Щонайбільше – сорок миль, – відповів Паганель. – А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі.

Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища – їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, – говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема.. Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до “Дункана”. Але з ними не буде нещасливих мореплавців – Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!

– Бідолашна сестра! – мовив Роберт. – Для нас це усьому край!

Уперше Гленарван не знайшов слів, аби розрадити хлопчину. Та й справді, чи ж міг він подати йому якусь-то надію? Хіба не йшли вони неухильно шляхом, указаним в документі?

– Все ж таки, – мовив Гленарван, – тридцять сьома паралель – не уявна цифра! Стосується вона місця загибелі судна чи полону капітана Гранта, однаково вона не вигадка, не припущення, не здогад! Ми бачили її, написану в документі, на власні очі!

– Ваша правда, сер, – озвався Том Остін, – однак розшуки виявились марні!

– Це й дратує мене, й доводить до відчаю! – вигукнув Гленарван.

– Ви дратуєтесь – це зрозуміло, – мовив розважливо Мак-Наббс, – але впадати в розпач не слід. Саме тому, що ми маємо цю беззаперечну вказівку, треба скористатися нею до кінця.

– То як, на вашу думку, ми повинні діяти? – спитав Гленарван.

– Дуже просто й дуже логічно, мій дорогий Едварде. Коли повернемось на “Дункан”, візьмемо курс на схід і попливемо вздовж тридцять сьомої паралелі, коли потрібно, аж до того місця, відкіля виїхали.

– Ви гадаєте, Мак-Наббсе, що це мені ніколи не спадало на думку? Сотні разів спадало! Та чи можемо ми сподіватися на успіх? Адже, покинувши Американський суходіл, ми віддалимось од місця, котре вказав сам Гаррі Грант, від Патагонії, про яку так беззастережно йдеться в документі.

– Отже, ви хотіли б знов узятися розшукувати капітана Гранта в пампі, хоч і певні, що “Британія” не зазнала катастрофи ні на узбережжі Тихого, ані Атлантичного океанів?

Гленарван не відповів.

– І хоч яка слабка надія знайти Гаррі Гранта, простуючи вздовж тридцять сьомої паралелі, хіба ж ми не повинні цього зробити?

– Я не кажу ні, – мовив Гленарван.

– А ви, друзі, – звернувся майор до матросів, – пристаєте на мою думку?

– Цілком, – відповів Том Остін, а Мюльреді й Вільсон кивнули головою на знак згоди.

– Послухайте мене, – почав Гленарван по кількох хвилинах роздумів, – і ти також, Роберте, гарненько бери все до тями, бо це дуже важлива розмова. Я заприсягнувся розшукати капітана Гранта і за всяку ціну виконаю свою обіцянку, навіть коли доведеться присвятити цьому все життя. Шотландія спілкуватиме зі мною, щоб врятувати цю мужню, віддану їй людину. І я теж гадаю, що хоч надія на успіх дуже хистка, ми мусимо об’їхати навкруг світу вздовж тридцять сьомої паралелі. Але зараз слід вирішити набагато важливіше питання: повинні ми віднині полишити остаточно наші розшуки на Американському суходолі чи ні?

Поставлене руба питання залишилось без відповіді. Ніхто не наважився висловити свою думку.

– Ну то як? – спитав Гленарван, звертаючись головне до майора.

– Любий Едварде, – мовив Мак-Наббс, – відповісти вам hiс et nunc – отут, одразу, – означало б узяти на себе велику відповідальність. Треба гарненько подумати. Насамперед я хотів би знати, крізь які країни проходить тридцять сьома паралель південної широти.

– Це вже справа Паганеля.

– То спитаймо його.

Вченого не було видно за густим листям, й Гленарванові довелось його гукати.

– Паганелю! Паганелю!

– Я тут, – почувся голос наче з неба.

– Де ви?

– На моїй вежі.

– Що ви там робите?

– Роздивляюсь безмежні обрії.

– Чи ви можете спуститись сюди на хвилинку?

– Я вам потрібний?

– Еге ж.

– Навіщо?

– Ми хочемо знати, які країни перетинав тридцять сьома паралель.

– Та це ж дрібниця, заради неї й злазити не варто.

– Ну то кажіть так.

– Будь ласка. Покинувши Америку, тридцять сьома паралель перетинає Атлантичний океан...

– Добре.

– ...Острови Трістан-да-Кунья.

– Гаразд.

– Проходить на два градуси нижче мису Доброї Надії.

– А потім?

– Перетинає Індійський океан.

– А далі?

– Зачіпає злегка острів Сен-П’єр Амстердамської групи.

– А по тому?

– Перетинаючи Австралію, проходить провінцією Вікторія.

– Далі?

– Полишивши Австралію...

Остання фраза повисла в повітрі. Може, вчений завагався? Не знав, що казати далі? Ні. Але з верховіття розітнувся божевільний зойк, шалений крик. Гленарван і його друзі пополотніли й перезирнулись. Невже скоїлося нове лихо? Невже бідолашний Паганель упав? Вільсон і Мюльреді вже кинулись були його рятувати, коли раптом показався довжелезний тулуб. Паганель падав сторчака з гілки на гілку, руки його марно силкувались за щось вхопитися. Був він живий чи мертвий? Невідомо. І він неминуче впав би в рокітливі хвилі, якби майор не підхопив його дужою рукою.

– Щиро дякую, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель.

– Та що вам? Що сталося? – спитав майор. – Знову ваша одвічна неуважність?

– Так! Так! – відповів Паганель, ледь віддихуючи. – Так, неуважність... цього разу феноменальна!

– Що ж саме?

– Ми помилялись! Ми ще й досі помиляємось! Помиляємось весь час!

– Кажіть же, про що йдеться!

– Гленарване, майоре, Роберте, і ви всі, друзі мої, слухайте! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!

– Як-то так? – вигукнув Гленарван.

– І не тільки немає, але й ніколи не було!

Розділ XXIV
ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Ці несподівані слова викликали загальний подив. Що хотів сказати географ? Чи він несповна розуму? Однак він говорив так упевнено, що всі погляди звернулись на Гленарвана. Вичерпною відповіддю на його запитання й буіщ, власне, Паганелеве твердження. Але Гленарван тільки хитнув заперечливо головою, видимо, не ймучи вченому віри.

Проте географ, трохи заспокоївшись, знову заговорив:

– Саме так! Ми йшли хибним шляхом у наших розшуках, прочитавши в документі те, чого там немає!

– Поясніть свою думку, Паганелю, – мовив майор, – і не хвилюйтесь.

– Все це дуже просто, майоре. Як і ви, я допустився помилки, як і ви, я хибно тлумачив документ. І лише хвилину тому, коли я вимовив слово “Австралія”, блискавкою сяйнула мені в голові думка й вмить стало все ясно.

– Як? – вигукнув Гленарван. – Ви вважаєте, що Гаррі Грант...

– Я вважаю, – увірвав йому мову Паганель, – що слово Austral в документі не є повне слово, як ми гадали досі, а тільки корінь слова – “Australie”.

– Дивно! – зауважив майор.

– Не дивно, – знизав плечима Гленарван, – а неможливо.

– Неможливо? – вигукнув Паганель. – У Франції цього слова не вживають.

– Отже, ви запевняєте, спираючись на документ, що “Британія” затонула біля берегів Австралії? – спитав Гленарван голосом, в якому вчувався глибокий сумнів.

– Я переконаний у цьому! – палко відповів географ.

– Далебі, Паганелю, – мовив Гленарван, – така заява в устах секретаря Географічного товариства вельми мене Дивує.

– Чому ж це? – спитав Паганель, дошкульно дійнятий цими словами.

– А тому, що коли погодитись з вами, то одночасно слід визнати й те, що в Австралії є індіанці, а там їх досі ніхто й у вічі не бачив.

Цей довід анітрохи не збентежив Паганеля. Він, певне, чекав його, бо тільки посміхнувся.

– Дорогий Гленарване, – мовив він, – не поспішайте святкувати перемогу; зараз я, як то кажуть, “розіб’ю вас до ноги”, і ви побачите, що ніколи ще Англія не зазнавала такої нищівної поразки! Хай це буде віддяка за невдачі Франції під Крессі й Азінкуром[48]48
  Кресі й Азінкур – французькі міста, де в битвах з англійцями французи зазнали поразки 1346 і 1415 року.


[Закрыть]!

– Згода. Бийте мене, Паганелю!

– То слухайте! В документі й згадки немає про індіанців, так само як і про Патагонію! Уривок слова mdi... означає не indiens – індіанці, a indigenes – тубільці! А ви ж, напевне, припускаєте, що в Австралії живуть тубільці?

Гленарван пильно глянув на вченого.

– Здорово, Паганелю! – похвалив майор.

– Пристаєте тепер на моє тлумачення, мій дорогий Гленарване?

– Так, – відповів Гленарван, – коли ви доведете мені, що уривок слова gonie “гонія” не стосується назви країни, де живуть патагонці!

– Звичайно, ні! – вигукнув Паганель. – Тут ідеться не про Патагонію! Беріть яке хочете слово, окрім цього.

– То яке ж бо слово?

– Космогонія, теогонія, агонія...

– Агонія! – підхопив майор.

– То байдужісінько, – мовив Паганель, – це слово не має жодної ваги, і я навіть не буду дошукуватися, що воно може означати. Але, безперечно, слово austral вказує на Австралію. Та мені з самого початку задурили голову, і я знехтував цим, таким очевидним, поясненням. Якби я сам знайшов документ, якби мене не збили з пантелику, я тільки так би його й зрозумів!

Паганелеві слова цього разу були зустрінуті вигуками “слава!”, вітаннями, поздоровленнями. Остін, матроси, майор і надто Роберт, щасливий знову осягти втрачену надію, нагородили шановного вченого оплесками. Гленарванові залишалося тільки погодитись з географом, і він виголосив, що ладен скласти зброю.

– Останнє питання, дорогий Паганелю, – і тоді я схиляюся перед вашою проникливістю.

– Кажіть, Гленарване.

– В який спосіб ви пов’язали слова, котрим надали нового тлумачення, і як тепер треба читати документ?

– Дуже просто. Ось він.

Паганель витяг дорогоцінний папір, котрий вій ретельно студіював кілька днів.

Поки географ збирався з думками, стояла глибока тиша. Нарешті, ведучи пальцем по уриваних рядках, підкреслюючи окремі слова, Паганель впевнено почав читати:

– “7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з порту Глазго, затонуло...” Тут можна додати, коли хочете, “по двох днях, по трьох днях” або “після тривалої агoнії” – однаково, це не має жодного значення... “біля берегів Австралії. Прямуючи до берега, двоє матросів і капітан Грант спробують дістатися” або “дісталися до континенту, де вони потраплять” або “потрапили в полон до жорстоких тубільців. Цей документ кинуто...” і таке інше, і таке інше. Тепер ясно?

– Ясно, – відповів Гленарван, – коли слово “континент” можна застосувати до Австралії, котра являє собою тільки великий острів.

– Хай вас це не бентежить, дорогий Гленарване, найвідоміші географи світу пристають на те, щоб цей острів називати “Австралійський континент”.

– Коли так, то мені залишається тільки одно сказати вам, мої друзі: до Австралії! – вигукнув Гленарван.

– До Австралії! – підхопили всі враз.

– Чи ж знаєте ви, Паганелю, – додав Гленар, – Щo вас послало на “Дункан” само провидіння?

– Хай так, – відказав Паганель. – Покладемо собі, що це провидіння – та й годі!

На цьому закінчилася розмова, котра спричинилася дотаких важливих наслідків у майбутньому. Вона цілковито змінила настрій мандрівників. Начебто вони знову віднайшли ту нитку, яка була їм за дороговказ у лабіринті, Де, здавалось, остаточно сплутались всі стежки. Над руїнами їхніх ущент розбитих замірів знову засяла надія. Тепер вони могли з чистим сумлінням залишити Американський суходіл, і їхні думки полинули вже до австралійської землі. Повернувшись на “Дункан”, вони не принесуть з собою безнадії, леді Гелена й Мері Грант не тужитимуть ревно над втраченим без вороття капітаном Грантом. Радісно збуджені, забувши про небезпеку, мандрівники шкодували тільки, що не можуть вирушити негайно.

Була четверта година пополудні. Ухвалили вечеряти о шостій. Паганель забажав відзначити цю щасливу днину розкішним бенкетом. А що харч у них вельми убогий, то географ запропонував Робертові піти разом з ним пополювати до “сусіднього гайка”. Роберт аж у долоні заплескав з радощів. Вони взяли Талькавову порошницю, почистили та набили револьвери й подались.

– Не заходьте надто далеко, – попередив мисливців майор.

По тому Гленарван і Мак-Наббс спустились униз, аби оглянути позначки, викарбувані на дереві, а Вільсон і Мюльреді знову розпалили багаття.

Гленарван, діставшись до поверхні велетенського озера, не помітив жодних ознак спаду. Однак вода досягла начебто свого найвищого рівня. Але навальна сила, з якою вода ринула на північ, свідчила, що аргентинські ріки не вгамувалися. Перш ніж спадати, вся ця водяна маса мусила стишитися й стати нерухомо, як море між припливом і відпливом. Отже, поки стрімкі потоки котились з півдня, годі було сподіватися на спад води.

Коли Гленарван і майор оглядали позначки, в гущавині дерева розітнулись постріли, супроводжувані майже такими голосними радісними вигуками. Дзвінкий Робертовий дискант розкочувався срібними руладами на тлі густого Паганелевого баса. Хтозна, кого поміж них скоріше можна назвати дитиною. Полювання, як видно, почалося вдало й обіцяло найвишуканіші страви. Коли майор і Гленарван вернулись до багаття, то насамперед похвалили Вільсона за дотепний винахід: цей кмітливий моряк заходився ловити рибу за допомогою звичайної шпильки й мотузки. Кілька десятків дрібної рибки “мохарас”, ніжної, мов корюшка, тріпотіло в полі його пончо, даючи на здогад, як чудесно буде ласувати нею за вечерею!

Нарешті з вершини омбу спустились мисливці. Паганель обережно ніс яєчка чорних ластівок і низку горобців, котрих він збирався потім видати за жайворонків. Роберт влучно підстрелив кілька пар ільгуерос. Цих маленьких жовто-зелених пташок, дуже добрих на смак, надто полюбляють на ринках Монтевідео. Паганель, котрий знав п’ятдесят один спосіб готувати яйця, цього разу мусив обмежитись одним – просто спекти їх у гарячому приску. А втім, страв вийшло доволі, різноманітних і вишуканих. Сушене м’ясо, печені яйця, смажені мохарас, горобці і ільгуерос – це був справжній бенкет, що його не раз потому згадували.

За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Паганедя – адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.

– Ми з Робертом уявляли, – додав він жартома, – ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів... Тобто ні! Там не було хижаків... на превеликий жаль!

– Як? – здивувався Гленарван. – Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?

– Атож.

– Однак усі бояться їхньої люті...

– Ніякої люті не існує... з наукового погляду, – заперечив учений.

– В кожному разі, Паганелю, – втрутився майор, – ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?

– Навіщо? – вигукнув Паганель. – А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини...

– Ото велика користь, що й казати! – мовив Мак-Наббс. – Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.

– Ви вчинили б отак? – спитав Паганель.

– Авжеж, – відповів майор.

– Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

– Але не з загальнолюдського, – заперечив майор.

– Та це ж просто обурливо! – вигукнув Паганель. – Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись...

– А я вам кажу, – наполягав Мак-Наббс, – що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів.

– А я вам кажу, – не вгавав Паганель, – Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!

Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху.

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

– Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному “лісі”.

– А чому б і ні? – озвався вчений.

– Хижі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.

– Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

– Сподіваюсь, вона вам не трапилась? – спитав майор.

– Ні, – відповів Паганель, – хоч ми й обійшли увесь “ліс”. Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар – лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштуе людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

– Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, – мовив Мак-Наббс.

– Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, – зневажливо мовив Паганель.

– Дуже радію з цього, – жваво відповів майор.

– Але ж це принизливо! – вигукнув незгідливий Паганель. – Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

– Хай так, мій хоробрий Паганелю, – мовив Гленарван, – але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько...

– Кепсько? – вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. – Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

– А певно, – відповів Гленарван, – хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?

– Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини – жити на деревах.

– їй бракує лише крил, – сказав майор.

– Колись вона їх зробить!

– А поки що, любий друже, – мовив Гленарван, – дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!

– Треба, Гленарване, – відповів Паганель, – приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини – то й добре. Кепські – не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

– Ні, але...

– Я певен, Роберт дуже задоволений, – квапливо мовив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

– Так, пане Паганелю, – весело озвався Роберт.

– Звісно, в його віці... – зауважив Гленарван.

– їв моєму також, – перебив його вчений. – Мало вигод – то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

– Ось побачите, – мовив майор, – Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

– Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, – відповів Паганель, – але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.

– Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.

– А яке повчання має ваша казка? – спитав майор.

– Таке, що й всі казки, мій друже.

– Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Шехерезадо, і розкажіть вашу казку, – ви ж у цьому справжній мастак.

– Жив собі колись, – почав Паганель, – син великого Гарун аль-Рашіда[49]49
  Гарун аль-Рашід (VIII ст. н. е.) – арабський каліф.


[Закрыть], і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша[50]50
  Дервіші – мусульманські мандрівні ченці.


[Закрыть]. Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. “Однак, – додав він, – я знаю певний спосіб стати щасливим”. – “Який?” – спитав царенко. “Надягти сорочку щасливої людини”, – відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне – щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя. Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. “Якщо й ця людина не щаслива, – подумав царенко, – то, мабуть-таки, немає щастя на землі”. Він підійшов до хлібороба й мовив: “Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?” – “Так”, – відповів той. “Чи є в тебе якесь бажання?” – “Жодного”. – “Помінявся б ти своєю долею на долю короля?” – “Ніколи в світі!” – “Тоді продай мені свою сорочку”. – “Сорочку? Та в мене її нема!”