Текст книги "Діти капітана Гранта (др. перевод)"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

Розділ XIX
НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ

Ніч випала жахлива. О другій годині почався ливний дощ, грозові хмари вивергали його потоками аж до ранку. Намет не міг уже далі правити за надійний захисток, і Гленарван зі своїми супутниками повтікали до фургона. Ніхто не спав. Розмовляли про те про се. Злива не вщухала. Усіх непокоїло, що вона може спричинитися до повені на річці Снові, і тоді загрузлий у намулі фургон потрапить у велику скруту. Тоді Мюльреді, Айртон, Джон Манглс раз по раз ходили до річки дивитися на рівень води й повертались геть промоклі.

Нарешті розвиднілося. Дощ перестав, але сонячне проміння не могло пробитися крізь щільну облогу хмар. Величезні калюжі жовтавої води, схожі на брудні каламутні ставки, вкривали землю. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари, насичуючи повітря нездоровою вогкістю.

Гленарван насамперед заходився коло фургона, бо, гадав він, це найголовніше. Важкий повіз пильно оглянули. Він глибоко осів у грузькій глині посеред широкої западини. Передок загруз майже весь, задні колеса – аж по вісі. Аби витягти цю махину, не було б, либонь, забагато й спільних зусиль людей, биків та коней.

– В усякому разі слід поквапитись; коли глина підсохне, нам стане ще важче, – мовив Джон Манглс.

– Поспішаймо, – озвався Айртон.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манглс і Айртон пішли по коні до лісу, де їх залишено на ніч. Цей високий камедний ліс мав дуже похмурий вигляд. На чималій відстані одне від одного стояли висхлі дерева з голими споконвіку стовбурами, чи, точніше, дерева, з котрих здерли кору, як з коркових дубів під час здирання корка. На двісті футів над землею вони простягали своє убоге безлисте верховіття. Жодного пташиного гнізда не виднілося на цих лісних кістяках, жоден лист не тремтів на сухих гілляках, котрі, черкаючись одна об одну, стукотіли, немов суглоби. Яке лихо спричинюється до того, – що в Австралії часто-густо, наче від якоїсь пошесті, цілі ліси вигибають отак, – ніхто не знає. Ані найстаріші тубільці, ані їхні пращури, що давно вже Спочивають, у священних гаях смерті, ніколи не бачили цих лісів у буянні зелені.

Йдучи лісом, Гленарван вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найтонші галузки. Айртон дуже дивувався, не знайшовши коней і биків там, куди він одвів їх напередодні, адже стриножені тварини не могли відійти далеко.

Їх шукали в лісі, але надаремно. Здивований Айртон попрямував на берег Снові, зарослий чудовими мімозами, й почав кликати биків. Але тварини не озивалися. Боцман здавався вельми занепокоєним, його супутники стурбовано дивились один на одного.

Година минула в марних розшуках, і Гленарван хотів уже повернутися до фургона, від якого вони відійшли на добру милю, коли раптом почулося кінське іржання. Слідом долинув рев бика.

– Онде вони! – вигукнув Джон Манглс і кинувся в зарості гастролобіума, такі високі, що в них вільно схоронилася б і ціла череда.

Гленарван, Мюльреді й Айртон побігли вслід за ним і остовпіли; двоє биків і троє коней лежали простягтись на землі, немов уражені громом, як ті, що загинули раніше, їхні трупи вже задубіли, і зграя голодних круків, крякаючи в гущавині мімоз, уже чигала на цю несподівану здобич.

Гленарван і його супутники перезирнулись, а Вільсон не втримався від міцної лайки, що мимоволі випорснула йому з язика.

– Нічого не поробиш, Вільсоне, – сказав, насилу опанувавши себе, Гленарван. – Айртоне, відведіть коня й бика, котрі ще залишилися. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас,

– Коли б фургон не загруз, – мовив Джон Манглс, – то ця пара, бик і кінь, спромоглись би помаленьку дотягти його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей проклятий фургон.

– Ми спробуємо це зробити, Джоне, – відказав Гленарван. – А тепер ходімо до табору, там, певно, наша тривала відсутність всіх уже стурбувала.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді – з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.

За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про останні події.

– Слово честі, – вихопилось у майора, – дуже прикро, Айртоне, що вам не спало на думку підбити всім нашим коням нові підкови, коли ми переходили Вімерру.

– Чому це, сер? – спитав Айртон.

– Бо ж лишився цілий тільки той кінь, якого підкував ваш коваль!

– Маєте слушність, – сказав Джон Манглс. – Вельми дивно!

– Це просто випадковість, – відповів боцман, пильно глянувши на майора.

Мак-Наббс стиснув уста, немов хотів затримати слова, які вже ладні були в нього вихопитися. Гленарван, Джон Манглс, Гелена чекали від майора пояснень, але він мовчки повернувся й пішов до фургона, котрий оглядав Айртон.

– Що він мав на увазі? – запитав Гленарван у Джона Манглса.

– Не знаю, – відповів той. – Але майор не така людина, щоб говорити безпідставно.

– І я так гадаю, Джоне, – сказала Гелена. – Майор в чомусь підозрює Айртона.

– Підозрює? – Паганель знизав плечима.

– В чому ж саме? – мовив Гленарван. – Підозрює, ніби він здатний вигубити наших коней і биків? Але навіщо? Хіба Айртонові інтереси не збігаються з нашими?

– Справедливо кажете, мій любий Едварде, – сказала Гелена, – і я додам: від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

– Безперечно, – озвався Джон Манглс, – і все ж таки, що хотів сказати майор? Я мушу про це дізнатися.

– Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? – необережно прохопився Паганель.

– Якими каторжниками? – здивовано спитала Мері Грант.

– Пан Паганель помилився на слові, – квапливо відповів Джон Манглс. – Він чудово знає – в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

– Далебі, це правда! – вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова. – І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує...

Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.

– Це мене слід заслати на каторгу, – жалібно мовив Паганель.

– І я такої думки, – відповів йому Гленарван.

По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.

Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону й заходився знову тягти фургона, аж поки його не спинив Гленарван.

– Досить, Айртоне, досить, – сказав він. – Треба пошанувати коня й бика, останніх, які в нас залишились. Адже нам доведеться тепер подорожувати пішки, і кінь везтиме жінок, а бик – харчі. Вони ще стануть нам у пригоді.

– Гаразд, сер, – відповів боцман і став розпрягати виснажених тварин.

– А тепер, друзі, – додав Гленарван, – повернімось до табору й обміркуємо, що нам робити в нашій скруті; зважимо всі обставини, і сприятливі для нас, і загрозливі, й знайдемо собі якусь раду.

Невдовзі, підживившись після важкої ночі немудрим сніданком, мандрівники почали радитися. Усіх запросили сказати своє слово.

Насамперед треба було точно визначити, де саме вони опинилися. Паганель, котрому доручили це завдання, виконав його так сумлінно, як того вимагала справа. Він оголосив: експедиція перебуває на тридцять сьомій паралелі, під 147°53΄ довготи на березі річки Снові.

– А які координати Туфолдської затоки? – попитав Гленарван.

– Сто п’ятдесятий градус довготи, – відповів Паганель.

– Яка відстань припадає на ці два градуси сім мінут?

– Сімдесять п’ять миль.

– А далеко відсіль до Мельбурна?

– Щонайменше двісті миль.

– Гаразд, – мовив Гленарван. – Тепер вирішуймо, як діяти далі.

Відповідь була одностайна: не гаючись вирушати до узбережжя. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Мужніх жінок не лякало те, що їм, може, доведеться пройти пішки весь путь од річки Снові до Туфолдської затоки.

– Ви відважна подруга в подорожі, моя люба Гелено, – сказав Гленарван. – Та чи знайдемо ми, дійшовши до узбережжя, все, чого потребуємо?

– Безперечно, – відповів Паганель. – Місто Іден існує не відучора. Його порт напевно має постійний зв’язок з Мельбурном. Я гадаю навіть, що за тридцять п’ять миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і добути транспортні засоби.

– А як же “Дункан”? – запитав Айртон. – Чи не вважаєте ви, сер, за своєчасне послати його до Туфолдської ватоки?

– Що ви гадаєте, Джоне? – спитав Гленарван.

– На мою думку, не треба з цим поспішати, – відповів, розміркувавши, молодий капітан. – Ви ще матимете час дати наказа Томові Остіну й викликати його на узбережжя.

– Це цілком очевидно, – докинув Паганель.

– Зауважте, – вів далі Джон Манглс, – за якихось чотири-п’ять днів ми будемо в їдені.

– Чотири-п’ять днів? – перепитав Айртон і похитав головою. – Рахуйте п’ятнадцять, капітане, або й двадцять, коли не хочете шкодувати згодом, що допустились помилки.

– П’ятнадцять-двадцять днів на подорож у сімдесят п’ять миль! – вигукнув Гленарван.

– Щонайменше, сер. Адже залишилась найважча частина шляху по Вікторії, через пустельні місця, де, як кажуть скватери, нічого не можна добути, немає навіть стоянок, немає битих шляхів, самі лише зарості чагарника. Треба буде просуватись з сокирою чи смолоскипом у руках, отже, повірте мені, ви йтимете дуже поволі.

Айртон говорив упевнено. Всі запитливо подивились на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.

– Гаразд, зважимо на це, – сказав Джон Манглс. – А наказ “Дунканові” ви надішлете на п’ятнадцять днів пізніше, нічого не поробиш.

– Та головна перепона, – вів далі Айртон, – навіть не в труднощах просування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, поки спаде вода.

– Чекати? – вигукнув молодий капітан. – Хіба не можна знайти броду?

– Мабуть, ні, – відповів Айртон. – Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але шукав марно. О цій порі року лише зрідка зустрічаються такі повноводі бурхливі річки, це просто нещасливий збіг обставин, і тому я нічим не можу зарадити.

– А вона дуже широка, ця Снові? – втрутилась до розмови Гелена.

– Широка й глибока, пані, – відповів Айртон. – Завширшки сягає до милі, і течія дуже бистра. Навіть досвідченому плавцеві небезпечно її перепливати.

– То дарма! Змайструємо човна! – вигукнув Роберт, що сміливо розв’язував найскладніші питання. – Зрубаємо дерево, видовбаємо його та й спустимо на воду!

– Правильно, син капітана Гранта! – похвалив хлопчину Паганель.

– Він має рацію, – додав Джон Манглс. – Так і зробимо. Гадаю, немає чого гаяти далі дорогий час у марних суперечках.

– А ваша думка, Айртоне? – спитав Гленарван.

– Я вважаю, пане, – коли не дістанемо вчасно допомоги, то й через місяць сидітимемо ще на берегах Снові.

– Себто ви маєте інший, ліпший план? – дещо роздратовано спитав Джон Манглс.

– Авжеж, коли “Дункан” покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.

– Знову “Дункан”! І в який це спосіб, хотів би я знати, яхта, прибувши до Туфолдської затоки, допоможе нам туди дістатися?

Айртон поміркував хвилину й ухильно відповів:

– Я не налягаю на своїй пропозиції, і те, що раджу, роблю в загальних інтересах. Я ладен вирушати в дорогу, коли накажете.

І він схрестив руки на грудях.

– Але ж це не відповідь, Айртоне, – зауважив Гленарван. – Відкрийте нам ваші плани, й ми їх обміркуємо. Що ви пропонуєте?

– У тій скруті, в якій ми опинились, – заговорив Айртон спокійним упевненим голосом, – я вважаю за найрозумніше не ризикувати, переправляючись через Снові, а ждати допомоги тут. Цю допомогу може нам подати тільки “Дункан”. Станемо тут табором, харчів нам не бракує, а хтось із нас хай одвезе Томові Остіну наказа вирушити до Туфолдської затоки.

Така несподівана пропозиція дещо всіх спантеличила, а Джон Манглс зустрів її з неприхованою ворожістю.

– За цей час, – вів далі Айртон, – або вода снаде в Снові й ми перейдемо її бродом, або ж доведеться спорудити човна. Ось план, сер, котрий я подаю на ваш розсуд.

– Гаразд, Айртоне, – промовив Гленарван. – Ваша пропозиція варта того, аби її всебічно обміркувати. Найбільша вада її полягає у зволіканні, але зате ми збережемо сили і, можливо, уникнемо серйозної небезпеки. Що ви гадаєте, друзі?

– Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, – звернулась Гелена до майора. – Досі ви лише слухали і не промовили жодного слова.

– Скоро вас цікавить моя думка, я скажу відверто: мені видається, що Айртон говорив, як людина розумна й обачна, і я підтримую його план.

Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас переч.ив Айртонові. Боцман, також здивований, кинув швидкий погляд на майора. Паганель, Гелена, матроси, котрі й перш схилялись до Айртонового проекту, по Мак-Наббсових словах перестали вагатися.

Гленарван оголосив – Айртонів план, у принципі, схвалено.

– А тепер, Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви теж, напевно, погоджуєтесь, що найобачніше буде стати табором на березі річки й очікувати тут засобів переправи.

– Так, – відповів Джон Манглс, – коли наш посланець спроможеться переплисти Снові, чого ми зробити нe можемо!

Всі глянули на боцмана, котрий посміхнувся, як людина, певна себе.

– Нашому посланцеві не доведеться переправлятися через річку, – сказав він.

– Тобто як? – здивувався Джон Манглс.

– Дуже просто: він повернеться на Люкновську дорогу, і вона приведе його прямісінько до Мельбурна.

– Двісті п’ятдесят миль – пішака! – скрикнув молодий капітан.

– Верхи, – відказав Айртон. – Адже ми маємо одного цілком здорового коня. Він здолає цю відстань за чотири дні. Додайте два дні на перехід “Дункана” до затоки і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш посланець повернеться сюди разом з матросами.

Майор схвально кивав головою на Айртонові слова, що аж надто здивувало Джона Манглса. Проте геть усі підтримали боцмана, і тепер ішлося тільки про здійснення цього справді добре обґрунтованого плану.

– Тепер, друзі, – сказав Гленарван, – нам залишається обрати гінця. Я не приховую – завдання його важке й небезпечне. Хто ладен піти на пожертву заради своїх товаришів? Хто відвезе нашого наказа до Мельбурна?

Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт зголосилися тої ж хвилини. Джон Манглс особливо наполягав, аби саме йому дали це доручення. Але тут підняв голос Айртон, котрий досі не зронив ані слова.

– Якщо ви зволите, сер, то поїду я, – сказав він. – До цих країв я призвичаївся.

Мені доводилось частенько блукати і не такими пустелями. Я виборсаюсь із скрути там, де інший загине. Тому я прошу, в спільних інтересах, послати до Мельбурна мене. Одного слова, написаного вашою рукою, досить, щоб помічник капітана мені повірив, і за шість днів, ручуся вам, я приведу яхту до Туфолдської затоки.

– Добре сказано, – мовив Гленарван. – Ви розумна й смілива людина, Айртоне, і ви доможетесь свого.

Справді, було ясно – боцман спроможеться виконати це складне завдання краще, ніж хто інший. Кожний із претендентів це розумів і відступився. Лише Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон конче знадобиться, коли розшукуватимуть сліди “Британії” й капітана Гранта. Але майор відповів, що експедиція не зрушиться з місця, поки Айртон не повернеться, і що не варто навіть говорити про поновлення без нього цих важливих розшуків. Отже, боцманова відсутність анітрохи не зашкодить справі капітана Гранта.

– Ну то виряджайтесь у дорогу, Айртоне, – мовив Гленарван. – Не баріться й повертайтеся через Ідей до нашого табору на Снові.

Очі боцмана засвітилися переможно. Він одвернувся, та хоч то була одна лише мить, Джон Манглс ухопив цей радісний полиск. Молодий капітан відчув, як підсвідомо зростає його недовіра до Айртона.

Боцман заходився лаштуватися в дорогу. Йому допомагали обидва матроси, один порався коло коня, інший готував харчі. Тим часом Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до Туфолдської затоки й рекомендував Айртона, як людину, що заслуговує . на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав одрядити загін матросів з “Дункана” у розпорядження Айртона.

Гленарван саме збирався це написати, коли Мак-Наббс, котрий стежив за ним невідступно очима, спитав особливим тоном, як він пише ім’я Айртон.

– Звичайно, так, як воно вимовляється, – відповів Гленарван.

– Це помилка, – спокійно заперечив майор, – воно вимовляється Айртон, а пишеться Бен Джойс!

Розділ XX
“ЛАНДІЯ! ЗЕЛАНДІЯ!”

Це ім’я – Бен Джойс – справило враження грому серед ясного неба. Айртон ураз випростався. В його руці блиснув револьвер. Тої ж миті гримнув постріл. Гленарван упав. Зокола в лісі почулась стрілянина з рушниць.

Джон Манглс і матроси, приголомшені несподіванкою в першу хвилину, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї банди, що розсипалася по узліссю під камедними деревами.

Намет не міг захистити від куль. Довелося відступити., Легко поранений Гленарван звівся на ноги.

– До фургона! До фургона! – крикнув Джон Манглс і потяг уперед Гелену й Мері Грант, котрі небавом опинились у безпеці за збитими з грубих дощок стінками фургона.

Джон Манглс, майор, Паганель, обидва матроси схопили карабіни й приготувалися до оборони. Гленарван і Роберт залишилися з жінками, а Олбінет приєднався до гурту захисників.

Все це сталося за якусь хвилину. Джон Манглс пильно стежив за узліском. Постріли вщухли, скоро Бен Джойс з’явився серед свої ватаги. По безладній стрілянині залягла глибока тиша. Тільки подекуди над гіллям камедних дерев ще виднілися закрутки білого диму. Високі кущі гастро-лобіума не ворушились. Жодної ознаки близького нападу.

Майор і Джон Манглс пішли на розвідки аж до лісу, але нікого не побачили. Тільки численні сліди ніг виднілись на землі, та де-не-де курився запал од рушниці. Обачний майор пригасив ці димки – адже досить одної іскри, аби в цьому висхлому лісі спалахнула страшна пожежа.

– Каторжники зникли, – сказав Джон Манглс.

– Так, зникли, – озвався майор, – і це мене непокоїть. Я волів би зустрітися з ними лицем в лице. Не такий страшний тигр на рівнині, як гадюка, схована в траві. Огляньмо чагарники навкруг фургона.

Майор і Джон Манглс обшукали довкола всю місцевість. Від узлісся до берегів Снові вони не зустріли жодного каторжника. Банда Бена Джойса, здавалось, відлетіла, наче зграя лиховісних птахів. Це було надто дивно, щоб повірити у власну безпеку. Тому вирішили матися на бачності. Фургон – достеменна загрузла в глину фортеця – перетворився на осередок табору. Двоє вартових, зміняючись щогодини, стояли на чатах.

Гелена й Мері Грант потурбувалися передовсім перев’язати Гленарваному рану. В ту хвилину, коли куля Бена Джойса влучила в її чоловіка і він упав, Гелена кинулась до нього, пойнята жахом. Але, затамувавши свою тривогу, мужня жінка відвела Гленарвана до фургона. Оголили поранене плече, і майор, оглянувши його, переконався: куля тільки розірвала тканини, не зачепивши ані кістки, ані м’язів. Крові витекло багато, але Гленарван міг вільно ворушити пальцями й передпліччям, і це заспокоїло його жінку й друзів. Рану перев’язали, і Гленарван повстав проти дальшого піклування його особою. Слід було всім спільно обміркувати останні події. Мандрівники, крім Мюльреді й Вільсона, які стояли на варті, розмістилися так-сяк у фургоні й приготувалися слухати майора.

Спочатку Мак-Наббс розказав леді Гелені те, чого вона досі не знала, – про втечу банди каторжників з Пертської в’язниці, їхню появу в провінції Вікторія і участь в залізничній катастрофі біля Кемден-Бріджа. Майор показав їй придбаний в Сеймурі випуск “Австралійської й Новозеландської газети” й додав, що поліція призначила велику грошову нагороду за голову Бена Джойса, небезпечного бандита, котрий за півтора року зажив собі своїми злочинами лихої слави.

Але яким побитом Мак-Наббс упізнав цього Бена Джойса в особі боцмана Айртона?

Тут була таємниця, і всім кортіло якнайшвидше про неї дізнатися.

Відтоді, як вони вперше зустрілися, розповідав Мак-Наббс, чуття підказувало кому, що не треба довіряти Айртонові. Недовіра дедалі зростала, що більше він спостерігав незначних дрібниць. Погляд, яким боцман обмінявся з ковалем на березі Вімерри, нехіть Айртона до відвідин будь-яких міст і поселень, його наполягання швидше викликати “Дункан” на східне узбережжя, загадкова загибель доручених йому биків і коней, врешті, якась нашорошеність в його мові й рухах, – все додавалось одне до одного й збуджувало в майорові підозру. Однак до подій попередньої ночі він не зміг би висунути певного звинувачення проти боцмана.

Мак-Наббс, прослизнувши поміж високими кущами, добрався до тих підозрілих темних постатей, що він їх запримітив за півмилі від табору. Гриби випромінювали тьмяне світло в навколишню пітьму. Троє чоловіків роздивлялись на землі якісь сліди та відбитки ніг, і Мак-Наббс упізнав поміж них блек-пойнтського коваля. “Це вони”, – сказав один. “Еге, – відповів інший, – он і трилисник на підкові”. – “Це той самий слід, котрий іде від Вімерри”. – “Усі коні повиздихали”. – “По отруту далеко не ходити”. – “Ось у який спосіб можна цілу кінноту обернути на пішохідців! Ніде правди діти, цей гастролобіум – корисна рослина!”

– По тому вони замовкли й відійшли, – казав далі Мак-Наббс. – Але я почув надто мало, отож і пішов услід за ними. Незабаром розмова поновилася. “Ну й проноза цей Бен Джойс, – заговорив коваль. – Хвацький хлопець наш боцман, яку хитромудру вигадку сплів про аварію корабля! Коли його план вдасться – ото нам щастя накотить! Диявол, а не людина цей Айртон!” – “Називай його Бен Джойс, він заслужив це ім’я!” Тут бесіда урвалася, негідники подалися з лісу. Але я все вже знав і повернувся до табору, переконаний, що не всі злочинці виправляються в австралійському підсонні – хай Паганель не візьме собі це за докір.

Майор закінчив розповідати. Всі сиділи мовчки, розмірковуючи про щойно почуте.

– Отже, – заговорив Гленарван, блідий з обурення, – Айртон завів нас сюди, щоб убити й пограбувати?

– Еге ж, – відповів майор.

– І від самої Вімерри ця зграя вистежує наші сліди, шпигує за нами, чатуючи на слушний випадок?

– Так.

– То цей негідник – зовсім не матрос з “Британії”? Виходить, він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його корабельну угоду?

Всі погляди звернулись до Мак-Наббса: адже напевно він сам уже думав про це.

– Що, на мою думку, в цій темній справі можна вважати за вірогідне? – почав майор своїм звичайним спокійним тоном. – Гадаю, ця людина справді зветься Айртон. Бен Джойс – то його прізвисько. Поза всяким сумнівом, він знав Гаррі Гранта і справді був за боцмана на “Британії”. Правдивість цих фактів стверджують не– тільки точні подробиці, що їх навів нам Айртон у своїй розповіді, але й розмови каторжників, допіру мною переказані. “Та годі вже блукати серед непотрібних припущень. Визнаємо за цілком певне: Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа, тобто матрос з “Британії” став згодом на чолі зграї каторжників-утікачів.

Ці міркування визнали найвірогіднішими.

– А тепер, – мовив Гленарван, – скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?

– В який спосіб? Не знаю, – відповів Мак-Наббс, – та й поліція проголосила, що обізнана не краще за мене. Чому? Теж не можу відповісти. В цьому криється певна таємниця, і розкриє її тільки майбутнє.

– Поліції не відомо навіть, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа, – зауважив Джон Манглс.

– Маєте рацію, Джоне, – сказав майор. – А така деталь дуже допомогла б її розшукам.

– Мабуть, – сказала Гелена, – цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір?

– Поза всяким сумнівом, – відповів Мак-Наббс. – Він, очевидно, готував злочинство проти ірландця, коли йому трапилось щось принадніше. Несподівано на ферму нагодилися ми. Він почув з Гленарванових уст історію про загибель “Британії” і, як людина рішуча й зухвала, одразу зважився цим скористатися. Злагодили експедицію. Біля Вімерри він удався до одного з своїх, коваля з Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. Уживши отруйну рослину, Бен Джойс вигубив, один по одному, наших биків і коней. Наприкінці він завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників, що ними він верховодить.

Тепер усе стало ясно в діях Бена Джойса. Майор висвітлив його минуле й показав негідника таким, який він був, – відважним і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійник, що з нього здерли личину, менш страшний, ніж зрадник.

Та з цієї чітко визначеної ситуації випливала, проте, одна важлива обставина, про котру поки що ніхто не подумав. Лише Мері Грант, поки всі жваво обговорювали минуле, звернулася думками до майбутнього. Джон Манглс побачив раптом, як зблідло її обличчя. Він одразу зрозумів, що дівчину огорнув розпач.

– Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! – скрикнув він.

– Ти плачеш, моя дитино? – спитала співчутливо Гелена.

– Батьку мій, батечку! – тільки й вимовила молода дівчина.

Вона неспроможна була сказати хоч півслова більше. Але кожний тої ж миті збагнув причину її горя, збагнув, чому з очей Мері полились сльози, а на уста спливло з глибини серця слово “батько”.

Викриття Айртона, його ницої зради знищило всі надії. Розбійник, аби затягти Гленарвана в глиб країни, розповів вигадку про загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи “Британія” не розбивалась на підводних скелях Туфолдської затоки! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Уже вдруге помилкове тлумачення документа штовхало шукачів “Британії” на хибний шлях.

Осягнувши все це думкою, пригнічені горем двох юних істот, усі мовчали. Та хто б міг тепер віднайти бадьорі слова надії? Пригорнувшись до сестри, Роберт мовчки плакав. Паганель бурмотів з досадою:

– О, зловісний документе! Ти можеш пишатися тим, що піддаєш розум цілого десятка чесних людей жорстокому випробуванню!

І поважний вчений, в гніві на самого себе, б’ючи кулаком у чоло, мало не розбив собі черепа.

Тим часом Гленарван вийшов до Вільсона й Мюльреді, які вартували зокола. Глибока тиша залягла в долині між річкою й узліссям. На небозводі згромадились важкі густі хмари. Серед цієї застиглої, заціпенілої в своїй незворушності природи найменший звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чутно жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс і його зграя відійшли далеченько, бо пташки весело пурхали в долішньому вітті дерев, кілька кенгуру лагідно обскубували молоді пагінці, а двійко казуарів довірливо висували голови з-за високих чагарів; все це доводило, що присутність людини не турбувала навколишню мирну глушину.

– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.

– Нічого, сер, – відповів Вільсон. – Очевидно, каторжники відійшли на декілька миль.

– Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, – додав Мюльреді, – Чи не подався цей Бен Джойс шукати собі в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, котрі вештаються в підгір’ї Альп?

– Може й так, Мюльреді, – ногодився Гленарван. – Ці негідники – страхопуди. Вони ж знають – ми озброєні, і озброєні добре. Імовірно, вони тільки й очікують ночі, аби напасти на, нас. Коли звечоріє, мусимо подвоїти пильність. Якби-то ми спромоглись покинути цю замулену долину й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці стала нам на заваді. Я ладен оплатити золотом за його вагою пліт, який перевіз би нас на той берег!

– А чому ви не накажете нам змайструвати такого плота? – спитав Вільсон. – Адже навколо доволі дерева.

– Ні, Вільсоне, – відповів Гленарван. – Ця Снові – не річка, а якийсь скажений вир!

Тут саме до них підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно оглядали ріку. Після останніх дощів вода піднялась ще на один фут вище звичайного рівня. Снові перетворилась на суцільний бурхливий потік, схожий на нестримну бистрінь американських річок. Було б безумством здатися на волю цих ревучих хвиль, цієї навальної течії, котра шалено нуртувала в численних чорториях.

Джон Манглс сповістив – переправа неможлива.

– Але однаково, – додав він, – ми не повинні сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити ще перед зрадою Айртона, тепер стало якнагальнішою потребою.

– Що ви маєте на увазі, Джоне? – спитав Гленарван.

– Я хочу сказати: нам конче потрібна допомога, і, коли дорога до Туфолдської затоки відрізана, треба їхати до Мельбурна. Адже ми маємо одного коня. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.

– Але це дуже ризикована спроба, Джоне, – мовив Гленарван. – Вже не кажучи про небезпеку такої подорожі за двісті миль через незнану країну, можна бути певним, що на всіх стежках і дорогах чатують спільники Бена Джойса.

– Я це знаю, але знаю також – нам не можна далі залишатися бездіяльними. Айртон ручився, що за вісім днів приведе сюди матросів з “Дункана”. А я, гадаю, за шість днів повернуся з ними на береги Снові. Отже, сер, я чекаю вашого розпорядження.

– Перше ніж Гленарван висловиться, – втрутився до розмови Паганель, – я хочу дещо зауважити. Їхати до Мельбурна, безперечно, треба, але навіщо наражати на небезпеку саме Джона Манглса? Він – капітан “Дункана” і тому не має права важити своїм життям. Замість нього поїду я.

– Добре сказано! – озвався майор. – Але чому ви, Паганелю?

– А хіба ми не можемо поїхати? – враз вигукнули Мюльреді й Вільсон.

– Невже ви гадаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? – спитав майор.

– Друзі, – мовив Гленарван, – раз один з нас повинен їхати до Мельбурна, кинемо жеребок. Паганелю, пишіть наші ймення...

– Але не ваше ім’я, сер, – заперечив Джон Манглс.