Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 34 страниц)

Ще не продзвонило п'ятої години вечора, і в податковому бюро, а також у інших установах було повно відвідувачів, коли схвильований Ньо-Гало з номером «Діаріо де Ільєус» в руках увірвався в бар. Насіб подав йому вермут і зібрався був розповісти про нову куховарку, але той голосно гукнув своїм гугнявим голосом:

– Почалося!

– Що?

– Ось сьогоднішня газета. Щойно вийшла... Читайте...

На першій шпальті було надруковано довжелезну статтю, набрану жирним шрифтом. Заголовок простилався над чотирма колонками: «Обурлива зневага до бухти». Різка критика була спрямована головним чином на адресу префектури і Алфредо Бастоса – «депутата палати штату», обраного населенням Ільєуса, щоб той «відстоював святі інтереси району какао» і який забув про це. Тихий голос цього депутата лунає лише тоді, писалося в статті, коли треба похвалити дії уряду; цей парламентарії уміє вигукувати лише «дуже добре!» та «підтримую!». В статті критикувалося префекта, одного з кумів полковника Раміро,– «нікчемну посередність, здатну лише на низькопоклонство перед впливовою особою – місцевим касіком [56]56
  Касік – вождь індіанського племені в Латинській Америці; тут – вождь, керівник.


[Закрыть]», а також висувалося звинувачення проти політичних діячів, що по-нехлюйському ставляться до питання ільєуської гавані. Як привід для статті було використано вчорашній випадок: пароплав «Іта», що сів на мілину.

Найважливішої і найневідкладнішої проблеми району, яка становить альтернативу місцевого прогресу і означає або достаток і цивілізацію, або відсталість і злидні,– проблеми бухти Ільєуса, або, іншими словами, «величезної проблеми безпосереднього експорту какао», не існує для тих, хто «захопив за сприятливих умов командні висоти». Потім ішла убивча тирада, яка закінчувалась прозорим натяком на Мундіньйо, де нагадувалось, що «люди з високорозвиненими громадянськими почуттями мають намір у зв'язку із злочинною байдужістю муніципальної влади взятися за цю проблему і розв'язати її позитивно. Славетні і хоробрі мешканці Ільєуса, міста сивих традицій, зуміють засудити, покарати і винагородити по заслугах!»

– Справа серйозна, хлопчику...

– Стиль схожий на докторський.

– А мені здається, це робота Езекієла.

– Ні, Доктора. Я впевнений. Езекієл набрався вчора в кабаре. Стаття викличе шум...

– Шум?! Ви оптиміст... Буде грім і ще чорт батька зна що!

– Чого доброго, може розпочатися сьогодні, тут же, в барі.

– Чому тут?

– А бенкет автобусної компанії, ви забули! Прийдуть всі: префект, Мундіньйо, полковник Амансіо, Тоніко, Доктор, Капітан, Мануел дас Онсас; навіть полковник Раміро Бастос обіцяв узяти участь.

– Полковник Раміро? Адже він тепер вечорами і на вулицю не виходить.

– А він сказав, що прийде. Він людина слова і обов'язково прийде; ось побачите. Не виключено, що обід закінчиться суперечкою...

Ньо-Гало потирав руки.

– Весело буде, весело...– Він пішов у податкове бюро, залишивши розгубленого Насіба.

Прийшли офіціанти, найняті для бенкету; вони почали готувати залу, зсовувати докупи столики. Майже в той же час суддя з пачкою книг під пахвою влаштувався зовні із Жоаном Фулженсіо та Жозуе. Вони спостерігали за Глорією, яка сиділа біля свого вікна. Суддя вважав, що її постійна присутність на майдані шокує порядних людей міста. Жоан Фулженсіо сміявся, не погоджуючись з ним.

– Глорія – це соціальна необхідність, сеньйоре, її слід розглядати як суспільно корисний інститут, щось на зразок товариства імені Руя Барбози, гуртка Тринадцятого травня або будинку для старих. Глорія виконує в суспільстві важливу роль. Те, що вона не залишає свого вікна і час від часу з'являється на вулиці, підіймає на вищий щабель один з найважливіших аспектів життя міста – сексуальне життя. Вона виховує у юнаків смак до вроди і, дозволяючи чоловікам некрасивих жінок (а таких, на жаль, в нашому місті більшість) мріяти про неї, надихає їх на виконання матримоніальних обов'язків, які в іншому випадку були б для них важким тягарем.

Суддя милостиво погодився:

– Чудовий захист, мій любий, вартий і захисника, і підзахисної. Але, між нами кажучи, це ж несправедливо: стільки м'яса для одного чоловіка. Та ще й для такого худорлявого і мізерного... Якби вона хоч не сиділа цілий день на видноті...

– А ви гадаєте, що з нею ніхто не спить? Помиляєтесь, мій любий суддя, помиляєтесь.

– Та що ви кажете? Невже хтось осмілився?

– Більшість чоловіків нашого міста, вельмишановний! Коли вони сплять з жінками, то думають про Глорію, а отже, з нею вони і сплять.

– Звичайно, сеньйоре, я мусив одразу здогадатись, що ви жартуєте...

– Як би там воно не було, але ця молодичка у вікні вельми спокуслива,– сказав Жозуе.– Вона так і обпікає чоловіків своїм поглядом...

До них хтось підійшов, розмахуючи свіжим номером «Діаріо де Ільєус»:

– Бачили?

Жоан Фулженсіо і Жозуе уже були поінформовані.

Суддя взяв газету і насунув на носа окуляри. За іншими роликами стаття уже обговорювалась.

– Ну, то ви скажете?

– Тепер спалахне політична боротьба... Сьогоднішній обід буде цікавим.

Жозуе й далі розводився про Глорію:

– Що в цій історії найдивовижніше? А те, що до цього часу ніхто не спробував завітати до неї. Для мене це загадка.

Учитель Жозуе був новачком у цих краях, його привіз Енох, коли засновував свій коледж. І хоча Жозуе відразу акліматизувався, почав відвідувати «Папеларіа Модело» і бар «Везувій», з'являтися в кабаре, виголошувати промови на святах, вечеряти в будинках розпусти, він ще не знав багато дечого в історії Ільєуса. І доки решта обговорювала статтю в «Діаріо», Жоан Фулженсіо розповів йому про те, що сталося між полковником Коріолано і Тоніко Бастосом незадовго до приїзду Жозуе в Ільєус, коли полковник поселив Глорію в цьому будинку.

Попередження

Полковник привіз Глорію в місто, розповів Жоан Фулженсіо (цей справжнісінький довідник всіх подій та історій Ільєуса), і поселив її в найкращому із своїх будинків, де до переїзду в столицю штату мешкала його родина. Старі діви були шоковані цим кроком, а на мулатку почав накидати оком місцевий донжуан – нотар Тоніко Бастос, улюблений син полковника Раміро, чоловік ревнивої дружини і батько двох гарних дітлахів, людина елегантна, одягнена недільними днями в жилетку.

Звичайно, ця історія зовсім не нагадує ідилію Жуки Віани і Шікіньї. Жозуе уже чув про них? Йому відомі комічні і сумні подробиці? Причому сумних було значно більше, аніж комічних,– адже ільєуський гумор має трохи похмурий характер. Глорія і Тоніко не гуляли на пляжі, не ходили, побравшись за руки, біля причалів порту, і Тоніко ще не ризикнув постукати вночі в двері Глорії. Він лише дозволяв собі частіше провідувати її і дарувати їй цукерки, придбані в барі Насіба, а також справлятися про здоров'я і питати, чи не треба їй чого-небудь. Сумні погляди та компліменти – далі маестро Тоніко ще не заходив.

Давня дружба зв'язувала полковника Коріолано з родиною Бастосів. Раміро Бастос хрестив полковникового сина, вони були політичними однодумцями, часто зустрічалися. З цього і скористався Тоніко, коли пояснював дружині, неймовірно огрядній і ревнивій доні Олзі, що йому необхідно, задля дружніх зв'язків і спільності політичних інтересів з полковником, відвідувати по обіді цей осиротілий будинок. Дона Олга піднімала свої монументальні груди:

– Якщо треба, Тоніко, якщо полковник тебе запрошує, іди. Але дивись! Коли я довідаюсь про щось таке, коли почую що-небудь...

– В такому разі, люба, щоб у тебе не було підозр, я краще не піду. Щоправда, я пообіцяв Коріолано...– Солодкі слова у цього Тоніко, казав Капітан. На думку дони Олги – от бідолашна! – не було чоловіка поряднішого від нього, не було чоловіка, якого так би переслідували жінки, незаміжні і заміжні, утриманки і всі без винятку повії. Проте її не полишали сумніви, і вона контролювала кожен крок свого чоловіка, щоб він, боже борони, не піддався спокусі. Погано ж вона його знала...

Так терпінням і цукерками Тоніко «готував для себе ложе відпочинку», як обережно висловлювались в «Папеларіа Модело» і в барі. Але перш ніж сталося те, що мало статися неодмінно, полковник Коріолано дізнався про відвідини Тоніко, про його карамельки і пристрасні погляди. Він раптово прибув до Ільєуса посеред тижня, прийшов у будинок Тоніко, де містилася також його нотаріальна контора, на той час переповнена відвідувачами.

Тоніко Бастос зустрів товариша радісними вигуками і, обнявши, поплескав його по спині – він був людиною виняткової щирості і симпатії. Коріолано привітався, взяв у Тоніко стілець, сів, ударив нагаєм по халявах своїх брудних чобіт і сказав, не підвищуючи голосу:

– Сеньйоре Тоніко, до мене дійшли чутки, що ви занадились до будинку моєї прийомної доньки. Я щиро ціную вашу дружбу, сеньйоре Тоніко. Я знаю вас ще з дитячих літ. Тому я хочу, як давній товариш, дати вам пораду: не приходьте туди більше. Я дуже любив Жуку Віану, сина небіжчика Віани, мого партнера в покері, і теж знав його ще зовсім дитиною. Ви пригадуєте, що з ним трапилось? Він зацікавився, як на гріх, маленькою Шікіньєю, бідолаха...

В конторі запанувала напружена тиша. Тоніко, затинаючись, промовив:

– Але, полковнику...

Коріолано вів далі, не підвищуючи голосу і граючись нагаєм:

– Ви молодий, вродливий і показний чоловік, у вас немало різних жінок, які упадають за вами. Я ж – людина літня, яка немало горя зазнала на віку, дружина моя померла, залишилась у мене одна Глорія. Мені подобається ця дівчина, і я хочу, щоб вона була тільки моєю. Я ніколи не мав звички утримувати жінок, які належать іншим.– Він усміхнувся.– Я ваш друг, тому й попереджаю вас: облиште свої прогулянки в тих краях, а тим більше візити.

Нотар зблід, у конторі запанувала могильна тиша. Присутні перезиралися. Мануел дас Онсас, який завітав завірити підпис, пізніше стверджував, що в повітрі чувся «запах покійника», а на свій нюх він ніколи не нарікав – не одне вбивство часів боротьби за землю лежало на його совісті. Тоніко почав виправдовуватись: це, мовляв, наклеп, підлий наклеп його ворогів і ворогів Коріолано. Він справді провідував Глорію лише для того, щоб запропонувати дівчині, якій симпатизує полковник і яку постійно ображають, свої послуги. Це витівки тих, хто шельмує Коріолано за те, що він поселив Глорію на майдані Сан-Себастьян, в будинку, де жила колись його родина, тих, хто відвертається від дівчини, хто плює їй услід, коли вона проходить поряд,– ці люди і плетуть зараз підлу інтригу проти нього, Тоніко. Він лише хотів привселюдно висловити свою повагу до полковника і солідарність з ним. У нього з Глорією нічого не було, і ні про що таке навіть гадки не мав. Солодкі слова були у Тоніко. Нічого й казати!

– Що у вас з нею нічого не було,– це мені відомо. А коли б щось було, я не прийшов би сюди і наша розмова мала б зовсім інший напрямок. Та не виключено, що у вас були якісь наміри, за це я не можу ручатися. Але наміри лишаються намірами. Від них ані холодно, ані жарко... І все ж таки вам слід чинити так, як роблять інші: відвертатися від неї. Це саме те, що цілком влаштовує мене. А тепер, коли я вас попередив, годі про це.

Він одразу ж перевів розмову на іншу тему, немовби лише для цього і прибув сюди. Потім перейшов на житлову половину будинку, привітався з доною Олгою, поплескав дітлахів по щоках.

Тоніко Бастос перестав ходити по вулиці, де живе Глорія, а вона з того часу ще більше страждає від самотності і суму. Місто набалакалося на цю тему досхочу: «Ліжко провалилося, перш ніж він ліг на нього»,– говорили одні. «І провалилося з тріском»,– додавали безжалісно, як і личить справжнім ільєусцям, інші. Попередження полковника Коріолано пішло на користь не лише Тоніко: чимало чоловіків вирішили облишити свої наміри, які довгими ночами навіювали тривожні сни, породжені спогляданням бюста Глорії, а також її усмішки, що опромінювала очі і вуста, «вологі од бажання», як досить вдало, в одній із своїх поезій, висловився Жозуе. Але виграли від цього, як стверджував Жоан Фулженсіо, закінчуючи розповідь, перш за все старі і некрасиві дружини, бо, як він уже казав судді, Глорія приносила суспільству користь, піднімаючи на вищий щабель сексуальне життя Ільєуса, все ще феодального, незважаючи на всебічний і безсумнівний прогрес.

Починається бенкет

Всупереч сумнівам і тривогам Насіба, обід на честь відкриття автобусного маршруту пройшов тихо і мирно. Ще не було сьомої години і ледве встигли вийти останні відвідувачі, любителі аперитиву, а росіянин Яків, потираючи руки і сміючись, вже крутився біля Насіба. Він також збуджено читав статтю в газеті і теж тривожився за долю бенкету. Запальні люди в цьому Ільєусі... Його компаньйон Моасір Естрелла чекав у гаражі на прибуття автобуса із запрошеними з Ітабуни – мало прибути десь біля десяти осіб, серед них префект і суддя. І раптом з'являється ця злощасна стаття, що сіє розбрат, недовіру і ворожнечу серед запрошених.

– Вона ще наробить чимало лиха.

Капітан, який прийшов завчасно, бо мав намір зіграти партію в шашки, конфіденційно повідомив Насібу, що стаття – це лише початок. Їх буде ще ціла низка, і взагалі справа не обмежиться самими лише статтями, Ільєусові доведеться пережити знаменні дні. Доктор, чиї пальці були забруднені чорнилом, а очі палали вогнем славолюбства, мимохідь забіг у бар, повідомивши, що страшенно заклопотаний. Що ж до Тоніко Бастоса, то він не повернувся, оскільки його викликав до себе полковник Раміро.

Першими прибули запрошені з Ітабуни, вони ніяк не могли нахвалитися подорожжю – автобус здійснив рейс лише за півтори години, незважаючи на те, що дорога не скрізь висохла. Приїжджі дещо зарозуміло роздивилися ільєуські вулиці, будинки, церкву, бар «Везувій», склад вин, кінотеатр «Ільєус» і приходили до висновку, що Ітабуна – набагато красивіша. В Ільєусі немає таких церков, такого кінотеатру, немає споруд, які могли б піти порівняння з новими будівлями Ітабуни, барів з таким широким вибором напоїв, кабаре, таких багатолюдних і гомінливих. Саме в цей час почала розвиватися конкуренція між двома найбільшими містами зони какао. Ітабунці говорили про нечуваний прогрес і дивовижне зростання їхнього краю, який ще кілька років тому був одним з районів Ільєуса – селищем із назвою Табокас. Вони сперечалися з Капітаном, обговорювали проблему гавані.

Родини ільєусців прямували в кіно, щоб побачити дебют факіра Сандри. Приваблені пожвавленням у барі, вони поглядали на поважних персон, що зібралися там, на великий стіл у формі літери «Т». Яків і Моасір зустрічали запрошених. Мундіньйо Фалкан прийшов з Кловісом Костою, і це у багатьох викликало зацікавлення. Експортер обнявся з деякими ітабунцями, серед них були і його клієнти. Полковник Амансіо Леал, що бесідував з Мануелом дас Онсасом, розповів про Жезуїньйо, який, з дозволу судді, виїхав на свою фазенду, де й чекатиме суду. Полковник Рібейріньйо не зводив очей з дверей кінотеатру, не втрачаючи надії першим побачити Анабелу. Розмова ставала загальною, говорили про вчорашнє вбивство, про похорони, про справи, про закінчення дощів, про майбутній урожай, про Анабелу і принца Сандру, але ретельно обминали гавань і статтю про неї в «Діаріо де Ільєус», немов боялися починати ворожі дії; ніхто не бажав брати на себе таку тяжку відповідальність.

Десь біля восьмої, коли вже почали були сідати за столи, хтось біля дверей бару сказав:

– А ось і полковник Раміро Бастос з Тоніко.

Амансіо Леал рушив їм назустріч. Насіб аж підстрибнув: атмосфера згущувалась, сміх був фальшивим, тепер він помітив револьвери під одягом. Мундіньйо Фалкан розмовляв з Жоаном Фулженсіо, Капітан підійшов до них. На протилежному боці майдану, біля воріт Малвіни, гуляв учитель Жозуе. Полковник Раміро Бастос увійшов у бар змореною ходою, опираючись на костур, і привітався до всіх по черзі. Зупинившись поряд з Кловісом Костою, потиснув йому руку.

– Як газета, Кловісе? Розцвітає?

– Дякую, полковнику, все гаразд.

Потім затримався трохи біля групи, в якій були Мундіньйо, Жоан Фулженсіо і Капітан, поцікавився поїздкою Мундіньйо, присоромив Жоана Фулженсіо, що той давно був у нього, перекинувся жартом з Капітаном. Насіб щиро захоплювався старим: його, мабуть, душить лють, але зовні ніхто цього не помітить. Полковник дивився на своїх супротивників, на людей, що вирішили боротися з ним, вирішили відняти в нього владу так, немов перед ним були нерозумні діти, що не становлять жодної небезпеки. Його посадовили на почесне місце, поміж двома префектами, а Мундіньйо сів неподалік – між двома суддями. Почали подавати страви, приготовлені сестрами Дос Рейс.

Спершу відчувалась якась стриманість і ніяковість, їли і пили, розмовляли і сміялися, а все ж відчували підсвідому тривогу, немов чогось чекали. Полковник Раміро Бастос не доторкнувся до їжі, а лише пригубив склянку з вином. Його короткозорі очі зупинялись то на одному гостеві, то на іншому. Затримавшись на Кловісу Кості, Капітані і Мундіньйо, вони потемніли. Раптом він запитав, чому немає Доктора, і висловив жаль в зв'язку з його відсутністю. Потроху настрій змінювався на краще, почали розповідати анекдоти, згадували танці Анабели, високо оцінювали страви, приготовлені сестрами Дос Рейс.

Нарешті настав час промов. Росіянин Яків і Моасір попросили Езекієла Прадо виступити від імені автобусної компанії, що влаштувала обід. Адвокат підвівся; він чимало хильнув, і язик його трохи заплітався, але все ж чим більше він пив, тим красномовніше виступав. Амансіо Леал щось тихо сказав Маурісіо Каїресу, очевидно, попередив його, щоб слухав уважніше. Якщо Езекієл, чия лояльність до полковника Раміро похитнулася за час останніх виборів, зачепить питання про гавань, то йому, Маурісіо, доведеться дати відповідь на цей недоречний виступ. Проте Езекієл в цей хвилюючий день обрав за основну тему питання дружби між Ільєусом та Ітабуною, містами-братами зони какао, нині з'єднаними ще й новою автобусною трасою. Ця траса – «грандіозний зачин» таких ділових людей, як Яків, «виходець з крижаних просторів Сибіру», що прибув сюди стимулювати прогрес цього бразільського куточка, – при цьому на очі Якова, котрий насправді народився на київській околиці, мимоволі набігла сльоза, – і Моасір, який завдяки своїм зусиллям став прикладом працьовитості. Моасір скромно потупився, а навколо лунали схвальні вигуки. Тут оратор узяв розгін і почав широко висвітлювати питання цивілізації, прогресу, накреслив велике майбутнє для зони какао, яка, поза всяким сумнівом, «незабаром досягне найвищого рівня культури».

Префект Ільєуса у нудній і довгій промові вітав мешканців Ітабуни, представлених на святі такими визначними особами. Префект Ітабуни, полковник Арістотелес Пірес, який задумливо спостерігав за всім, що діялося на бенкеті, коротко подякував йому у своєму виступі-відповіді. Потім надали слово Маурісіо Каїресу, він вирішив почастувати присутніх «на десерт» висловлюваннями з біблії, а наприкінці виголосив тост за «бездоганного ільєусця, якому ми багато чим зобов'язані, за шановну і достойну людину, невтомного адміністратора, зразкового батька і голову родини, керівника і друга, полковника Раміро Бастоса». Всі випили, і Мундіньйо також підніс чарку за здоров'я полковника. Не встиг ще Маурісіо Каїрес сісти, як з келихом в руках підвівся Капітан. Він сказав, що хоче теж виголосити тост, скориставшись з цього свята, яке символізує новий крок на шляху до прогресу зони какао. Тост за людину, яка прибула з великого південного міста, щоб у цьому районі знайти застосування своїм коштам, своїй винятковій енергії, своїм даним державного діяча і своєму патріотизмові. За цю людину, якій Ільєус та Ітабуна вже багато чим зобов'язані, чиє ім'я негласно зв'язане з цією автобусною компанією, як і з усім іншим, що за останні роки зроблено для мешканців Ільєуса,– за Раймундо Мендеса Фалкана піднімає він свого келиха. Тепер надійшла черга полковника випити за здоров'я експортера. Як згодом розповідали, протягом усієї промови Капітана Амансіо Леал тримав руку на револьвері.

Проте нічого не трапилося, хоча всі зрозуміли, що з цього дня Мундіньйо очолить опозицію і розпочнеться боротьба. Але вже не така, як бувало під час воєн за землю. Тепер зброя і засідки, підпал нотаріальних контор і підробка документів не вирішували справи. Жоан Фулженсіо сказав судді:

– Замість пострілів – промови... Так воно краще.

Але суддя завагався:

– Все одно це завершиться стріляниною, згадаєте моє слово.

Полковник Раміро Бастос у супроводі Тоніко незабаром пішов додому. Решта гостей усілися за столиками, продовжуючи пити. В окремій кімнаті зібралася компанія гравців у покер, дехто попрямував до кабаре. Насіб підходив то до одного гурту запрошених на бенкет, то до іншого, підганяв офіціантів. Пили багато. В самий розпал бенкету він одержав записку від Різолети; приніс записку хлопчик. Вона неодмінно має побачитись з ним вночі у «Батаклані». Внизу підпис– «твоє звірятко Різолета». Араб вдоволено всміхнувся. Біля каси лежав пакунок для Габрієли: ситцева сукня і пара сандалів.

Закінчився сеанс у кінотеатрі, і бар заповнили відвідувачі. Насіб не мав жодної хвилини вільного часу. Тепер майже всі відвідувачі сперечалися з приводу статті. Щоправда, дехто ще обговорював учорашнє вбивство; сімейні люди, які відвідали кінотеатр, розхвалювали на всі лади фокусника. Та, правду кажучи, стаття в «Діаріо де Ільєус» була таки темою більшості розмов. Бар гув, неначе розтривожений вулик, до пізньої ночі. Було вже десь біля першої, коли Насіб замкнув касу і рушив у кабаре. Там за одним із столиків сиділи Рібейріньйо, Езекієл і ще хтось: Анабела умовляла їх написати відгук у альбомі про її танці. Ньо-Гало, романтик за вдачею, накреслив: «Ти, о танцівнице, ти – уособлення справжнього мистецтва!» Езекієл Прадо, що набрався сивухи, дописав кривулястими літерами: «Я хотів би стати коханцем цього справжнього мистецтва!» Принц Сандра не випускав із зубів свого довжелезного мундштука, імітованого під слонову кістку. Рібейріньйо, що поводився з принцом запанібрата, плескав його по спині і розповідав про достатки своєї фазенди.

Різолета чекала Насіба. Вона відвела його в куток зали і розповіла про свої прикрощі: вона прокинулась сьогодні сама не своя, знову нагадує про себе стара хвороба, яка давно вже мучила її; довелося викликати лікаря. А в неї зовсім немає грошей, навіть на ліки, і ні в кого попросити, вона майже ні з ким тут не знайома. Вона вирішила звернутися до Насіба – він був таким лагідним минулої ночі...

Араб дав їй асигнацію, щось пробурмотівши при цьому. Різолета погладила його по голові:

– Я одужаю десь днів за два-три і пришлю по тебе...

Насіб поспішав до виходу. Чи вона справді хвора, чи влаштовує комедію, щоб виманити в нього гроші і повечеряти з яким-небудь студентом або прикажчиком? Насіб відчув мимовільне роздратування, він думав піти до неї і в її обіймах забути цей важкий день – похорони, клопоти і тривоги навколо бенкету, політичні інтриги. Після такого дня, особливо, коли він так невдало завершується, людина нагадує вичавлений лимон. Насіб тримав у руках пакунок для Габрієли. Погасли вогні, з'явилася танцівниця, одягнена в пір'я. Полковник Рібейріньйо гукнув офіціанта і замовив шампанське.