Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

Жоржі Амаду. Габрієла

...В пахощах гвоздики

Розквіта весна.

Габрієла в світі

Є лише одна!.. [1]1
  Тут і далі переклад віршів Ю. П. Петренка.


[Закрыть]

(Пісня збирачів какао)

Ця історія кохання «за досить дивовижних обставин», як любила казати дона Армінда, розпочалася саме того сонячного весняного дня, коли землевласник Жезуїньйо Мендонса застрелив із пістолета дону Сіньязінью Гуедес Мендонсу, свою дружину, впливову представницю місцевого товариства, досить огрядну шатенку, шанувальницю всіх престольних свят, а також лікаря Осмундо Піментела, хірурга-дантиста, схильного до поезії молодика, що прибув у Ільєус кілька місяців тому.

Саме того ранку, перш ніж трагедія схвилювала все місто, стара Філомена спромоглась, нарешті, виконати свою давню погрозу: покинула кухню араба Насіба і рушила ранковим поїздом у напрямку Агуа-Прети, де непогано влаштувався її син.

Як згодом твердив Жоан Фулженсіо, досить ерудований громадянин і власник паперової крамниці «Модело» – центру інтелектуального життя Ільєуса,– день для вбивства було обрано невдало, бо перше лагідне сонце після довгої пори дощів аж ніяк не породжувало в серцях жорстокості. Але оскільки землевласник Жезуїньйо Мендонса був людиною честі і досить рішучим у своїх діях, а також не виявляв жодної схильності до книг чи естетичних міркувань, такі думки навіть не промайнули в його заклопотаній голові. Щойно годинник відлічив другу годину дня, він, з'явившись раптово в садибі дантиста, кількома пострілами убив красуню Сіньязінью і спокусника Осмундо.

Цим самим він рішуче змусив місто забути про інші визначні події дня, серед яких не останнє місце належало інформації про відкриття першого автобусного маршруту, що зв'язав Ільєус із сусідньою Ітабуною, про каботажний пароплав «Костейра», що сів на мілину, заходячи вранці в порт, про грандіозний бал у клубі «Прогрес» і навіть про важливу пропозицію Мундіньйо Фалкана стосовно драг для розчистки гавані. Де вже тут було до дрібної особистої драми Насіба, що раптово залишився без куховарки; про це знали лише його найближчі друзі, та й то не надавали цьому ніякого значення. Увага всіх була прикута до хвилюючої трагедії. Очевидно, це пояснювалося тим, що плантатор, його дружина і дантист були представниками панівного класу, а також пояснювалось низкою досить цікавих пікантних подробиць у згаданій історії. Адже це не секрет, що, незважаючи на хвалькуваті заяви стосовно прогресу міста («Ільєус цивілізується блискавично»,– писав доктор Езекієл Прадо, відомий адвокат, в газеті «Діаріо де Ільєус»), надмірну цікавість викликають завжди історії, подібні до нашої, історії, сповнені пристрасті, кохання, ревнощів, крові. Час приглушив відлуння останніх пострілів у боротьбі за землю; проте від тих героїчних часів залишилась у душах жителів Ільєуса жадоба до кровопролиття. Вони люблять похизуватися хоробрістю, носять заряджену зброю вдень і вночі, п'ють, грають у карти. Усталилися також деякі закони, які й досі характерні для їхнього життя. Один з них, найголовніший, взяв гору саме в цей день: честь ошуканого чоловіка могла бути «очищена» лише смертю винуватців ганьби. Цей закон, не зафіксований жодними кодексами, але твердо закарбований у свідомості людей, прийшов із сивої давнини, як спадщина сеньйорів минулого, тих піонерів, що корчували ліси й вирощували какао.

Такі ось події відбувалися в Ільєусі того 1925 року, коли земля, удобрена жертвами й кров'ю, зеленіла посівами, коли зростали достатки, коли у всьому відчувався прогрес і місто змінювало свій вигляд.

Прагнення до кровопролиття було такою невід'ємною рисою в характерах ільєусців, що навіть араб Насіб, забувши про власні прикрощі, заподіяні йому раптовим від'їздом Філомени, гаряче взявся коментувати це вбивство.

Змінювалося обличчя міста, прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет – Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей. Так буває, очевидно, у будь-якому суспільстві.

ЧАСТИНА ПЕРША. Пригоді і знегоди добропорядного бразильця (сірійського походження) в місті Ільєусі у 1925 році (в часи, коли цвіло какао і розквітав прогрес), з любов'ю, вбивствами, бенкетами, багатоплановою панорамою народження Христа, різними історіями на будь-який смак – з далекого минулого чванливих дворян і простого люду, а також з недавнього минулого заможних плантаторів і славнозвісних бандитів, із самотністю і зітханнями, бажаннями і помстою, з ненавистю і прагненнями, дощами, сонцем і місячним світлом, залізними законами, політичними маневрами, хвилюючими проблемами гавані, з фокусником, балериною, чудом та іншим чародійством,
АБО
БРАЗІЛЕЦЬ ІЗ АРАВІЇ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Томління Офензії (яка з'являється досить рідко, але роль її від цього не применшується)

«В цей рік прогресу стрімколетного...»

(З ільєуської газети за 1925 рік.)

 
 – Брате, ти мене послухай,
Дон Антоньйо, брате мій...
 
 
Офенізія нудьгує
На веранді в гамаці,
Чорна служка упадає
Біля неї цілий день,
Хоче віялом наблизить
Живодайний бриз морський.
Офенізії наснився
З бородою, наче ніч,
Імператор-повелитель.
 
 
– Хай мене не величає
Теодоро, наш поет!
І не хочу я дарунків,
Брате мій, від тебе взять:
Сукні, купленої в Ріо,
Шовку чорного мантильї,
Ні корсету, ні намиста,
Навіть мавпи сагуї —
Я не хочу, брате милий,
Дон Антоньйо, брате мій!
 
 
Чорне око, блиск чарівний...
(Імператор подививсь!)
Борода, темніша ночі
(То монарха борода!).
– Імператора люблю я,
За дружину хочу стать!
– Сестро мила, ти ж не можеш
За дружину буть йому!
– Хай наложницею стану,
Раз мені судилось так.
– Сестро, сестро!
Рід безчестиш!
Наш порядний, давній рід!
– Так чого ж стоїш ти, брате,
То убий сестру свою!
Буть барону за дружину
А чи графу – ні і ні!
І поміщика не хочу,
І не хочу Теодоро —
Віршів слухать сил нема,—
Став давно уже немилий
Діамантів блиск холодний
Для сумних очей моїх!
Лиш один мене він тішить,
Імператор з бородою!
Ти мене послухай, брате,
Дон Антоньйо, брате мій,
Коли раптом він не схоче
Подивитися на мене,
Імператор, мій сеньйор,
Від кохання пломінкого
Тут помру я в гамаці...
 

Того 1925 року, коли розбрунькувалось кохання мулатки Габрієли і араба Насіба, дощова нора року перевершила всі можливі норми настільки, що плантатори, наче сполоханий табун, бігали по вулицях і, зустрічаючись один з одним, питали тремтячими голосами:

– Коли закінчиться цей страшний суд?

Всі говорили про дощі – адже фазендейро [2]2
  Фазендейро – плантатор.


[Закрыть]ніколи не доводилось бачити такої сили-силенної води, що день і ніч лилася з неба.

– Ще тиждень – і все загине.

– Увесь урожай...

– Боже ти мій праведний!

Вони розмовляли про урожай, який мав бути цього року дивовижним в порівнянні з минулими роками. А оскільки ціни на какао все зростали – він обіцяв багатство, розвиток, достаток, чималі гроші. Діти полковників [3]3
  Полковниками в народі називали заможних людей і поміщиків.


[Закрыть]поїдуть учитися в найдорожчі коледжі великих міст, нові будинки виростуть на нових вулицях, розкішні меблі можна буде замовляти просто в Ріо; привезуть роялі для аристократичних залів, добре поставлені діла будуть розвиватися, комерція прогресуватиме, напої литимуться річками, жінки сходитимуть з кораблів. У барах і готелях вестиметься велика гра! Прогрес! Зрештою, це та ж сама цивілізація!

Хто б міг подумати, що ці самі дощі, які стали надокучливими і загрозливими, наче потоп, були ще донедавна такими бажаними і необхідними? Кілька місяців тому полковники молитовно підводили очі до неба в пошуках бодай однієї-однісінької хмарки, яка б обіцяла дощ. Розростались плантації какао, простягнувшись через увесь південь Баїйї, і, щоб плоди дозріли, треба було дощу. Хресний хід святого Жорже цього року обернувся в пристрасну колективну обітницю покровителю міста.

Його розкішний паланкін, оздоблений золотом, несли на своїх плечах найпочесніші громадяни міста, найзаможніші плантатори, зодягнені в червоні мантії братства. Це вже само по собі дещо значило, бо «полковники від какао» не відзначались релігійністю, не відвідували церкви і не були прихильниками мес та сповідей, покладаючись в цих справах на жінок із своїх родин.

– Церква – то жіноча справа!

Проте вони радо підтримували прохання єпископа і пасторів про гроші для роботи і розваг, залюбки давали кошти для спорудження монастирської школи на вершині гори Вікторії, Палацу єпархії, школи катехізму, на дні святкування пресвятої Марії, святого Антонія і святого Жоана.

Цього року, замість сидіти в барах і підносити пінисті келихи, всі вони брали участь у процесіях із свічками в руках; занепокоєні і злякані, обіцяли святому Жорже золоті гори за неоціненний дощ. Натовп, що йшов за паланкіном, підхоплював молитви пасторів. Одягнений в ритуальний одяг, з піднесеними в молитві руками і з скорботним виразом на обличчі йшов отець Базіліо, і його дзвінкий голос лунав над натовпом. Вибраний для цього почесного обов'язку за свої видатні заслуги, що всіма визнавалися і цінувались, а також тому, що сам був господарем чималих плантацій і не менше від інших цікавився втручанням господа в земні справи,– отець Базіліо молився з подвоєною енергією і запопадливістю.

Старих дів, що зібралися навколо ікони святої Марії Магдалини, взятої напередодні в церкві святого Себастьяна з нагоди урочистої молитви, охопив екстаз, коли вони побачили щиру стурбованість пастора Базіліо, такого урівноваженого й незрушного під час звичайної молитви і байдужого в час оповіді, чого аж ніяк не можна було сказати, приміром, про отця Сесіліо.

Лунав дужий, схвильований голос падре, супроводжуваний надломленими голосами старих дів; злагоджено гримів хор полковників, їхніх дружин, синів і дочок, комерсантів, експортерів, робітників, що прибули на свято, вантажників, моряків і рибалок, жінок легкої поведінки, професійних гравців і нероб, хлопчаків із духовних шкіл, дівчат з маріанської конгрегації. Молитва злітала в прозоре, безхмарне небо, де, немов розпечена куля, немилосердно палало сонце, загрожуючи не лише паросткам какао, а й взагалі всьому живому на землі.

Деякі дами із вищого світу, згідно обітниці, даній на останньому балу в клубі «Прогрес», супроводжували процесію босоніж. Вони нерозбірливо бубоніли різні обіцянки, підганяли святого. Чекати далі було просто нікуди, і від нього, цілком серйозно, вимагали чуда. Лише чудо могло виправити становище!

Святий Жорже не залишився байдужим до молитов, до раптової зворушливої набожності полковників, до грошей, які вони щедро обіцяли на собор, до ніжних босих ніг, що так невпевнено почували себе на розпеченій бруківці. Але, поза всяким сумнівом, його найбільше розчулило неповторне страждання в голосі отця Базіліо. Падре був так занепокоєний долею врожаю на власній плантації, що коли трохи затихали пристрасні молитви громадян і гору над усім брав хор, він ревно клявся протягом цілого місяця не піддаватись спокусам куми і господині Оталії. Оталія офіційно була його кумою: п'ятьох дітлахів, таких же міцних і багатообіцяючих, як і какаові дерева на плантаціях падре, хрестила вона в церкві. Не маючи можливості всиновити їх, падре Базіліо став для них всіх – трьох дівчаток і двох хлопців – хрещеним батьком і, як личить добропорядному християнину, дав їм можливість користуватися його достойним і шановним прізвищем: Серкейра.

Чи то ж міг святий Жорже залишитись байдужим до таких молитов і обіцянок? Адже з часів капітаній [4]4
  Капітанія – перша одиниця адміністративного поділу Бразилії, що лягла в основу провінцій і сучасних штатів.


[Закрыть]вершив він чи то вдало, чи, може, й ні долю цієї області – тепер какаових плантацій. Жорже де Фігейредо Коррейя, якому король Португалії подарував на знак дружби ці десятки ліг лісів пау-бразіл [5]5
  Пау-бразіл – червоний сандал.


[Закрыть], заселених тоді дикунами, не захотів полишити бучне життя ліссабонського двору в ім'я дикої сельви [6]6
  Сельва – незаймані ліси, джунглі.


[Закрыть]і відрядив замість себе свого іспанського кума на смерть, яку той прийняв від рук індіанців. Проте він порадив кумові довірити заступництву святого – переможцеві дракона – цей феод, який король, його повелитель, вирішив йому подарувати. Він не поїхав в цей далекий і первозданний край, але нарік його своїм іменем на честь тезка – святого Жорже. І так з сідла свого здибленого коня святий від самого початку стежив за дивовижною долею Сан-Жорже-дос-Ільєуса ось уже протягом чотирьохсот років. Він бачив, як індіанці жорстоко розправлялись з першими колонізаторами і як, в свою чергу, були винищені і підкорені індіанці, він бачив, як підводились цукроварні, розширялись угіддя плантаторів – одні мізерні, інші величні. Він бачив, як змінювала обличчя земля, донедавна занедбана і безперспективна. Потім він був присутнім при засадженні перших ділянок какаових дерев, і саме він повелів макакам жупара сприяти розмноженню какао, розносячи всюди його насіння. Можливо, що робив він це без будь-якої мети, лише для того, аби змінити трохи цей одноманітний пейзаж, що досить таки набрид йому за чотири сотні років. Він навіть гадки не мав, що слідом за какао прийде багатство і нові часи для землі, відданої під його заступництво. Йому довелось тоді стати свідком жахливих подій: люди по-зрадницькому і жорстоко вбивали одне одного лише для того, щоб заволодіти долинами, горами, річками, лісами. Люди безжалісно палили цілі лісові масиви, корчуючи площі під какао. Він бачив, як раптово розрослась область, звелись нові міста і села. Він бачив, як в Ільєус прийшов прогрес, принісши на своїх могутніх крилах єпископа; бачив утворення нових муніципалітетів – Ітабуни, Ітапіра; бачив юрми людей, які сходили на берег з кораблів, і тому був твердо переконаний, що вже ніщо й ніколи не здивує його. І все одно його вразила ця глибока побожність полковників – людей черствих і грубих, байдужих до законів і молитов, а також дивовижна обітниця падре Базіліо Серкейри, людини неврівноваженої і гарячої до такої міри, що святий навіть взяв під сумнів можливість виконання ним обітниці до кінця.

Коли процесія вийшла на майдан святого Себастьяна і затрималась перед невеличкою біленькою церквою, коли усміхнена Глорія перехрестилась у своєму вікні, якому адресувалося чимало проклять, коли араб Насіб вийшов із свого осиротілого бару, щоб помилуватись видовищем, саме в ту мить і трапилось небачене диво. Ні, голубе небо не вкрили чорні хмари і дощ не полив, як з відра, очевидно, лише тому, щоб не розігнати процесію. Але на небі з'явився прозорий місяць, чітко і виразно виступаючи на голубому тлі, незважаючи на сліпучо-яскраве сонце. Негреня Туїска першим помітило місяць і показало його сестрам Дос Рейс – своїм господаркам, що благочестиво, як і личить старим дівам, плентались у натовпі жінок, одягнених в чорне. Збуджені старі діви зарепетували про чудо, і їхній крик, підхоплений натовпом, заглушив усе довкола. Невдовзі все місто знало про небувале диво і два дні тільки й жило розмовами про нього. Святий Жорже почув їхні молитви, і тепер дощі неодмінно будуть.

Справді, за кілька днів після згаданих подій дощові хмари заклубочились над містом і надвечір пішов дощ. Але, на загальну біду, святий Жорже надто близько до серця взяв молитви і обітниці учасників процесії, хоч спричинилися до цього, очевидно, і босоногі світські дами, дивовижна клятва на вірність доброчесності падре Базіліо, але факт залишався фактом – дощ періщив не вгаваючи ось уже понад два тижні.

Ота, раніше ледве помітна, зав'язь на деревах какао, якій смертельно загрожувало сонце, під дощами розрослась у величезну кількість плодів, що над усе потребували тепер саме сонця. Якщо дощі не припиняться, урожай може зогнити на пні. Знову сповненими тривоги очима дивились полковники на свинцеве небо, шукаючи серед безпросвітних хмар хоч натяку на рятівне сонце. Запалали свічки на вівтарях святого Жорже, святого Себастьяна, Марії Магдалини і навіть в каплиці Носса Сеньйора да Віторія на кладовищі. Ще тиждень такого дощу – і про урожай залишиться тільки сумна згадка. Чекання ставало трагічним.

Ось чому того ранку, коли почалися події, про які згадувалось на початку розповіді, старий полковник Мануел дас Онсас [7]7
  Онсас – ягуар (порт.).


[Закрыть] (названий так тому, що його плантація знаходилась на краю світу, де, як усі казали і він сам підтверджував, постійно ревли ягуари) вийшов з хати на світанку, десь о четвертій годині, і побачив вільне од хмар неправдиво голубе небо, таке, яке воно буває лише на світанку. Він зачудовано звів руки догори і радісно вигукнув лише одне слово:

– Нарешті!..

Полковник наддав ходи в напрямку рибної ятки біля порту, де щоранку збиралось чимало його знайомих навколо великих банок з кашею «мінгау», якою торгували жінки з Баїйї. Він знав, що в таку ранню пору нікого там не здибає, але поспішав так, ніби на нього вже давно ждали, аби почути радісну для всіх новину. На обличчі сеньйора Мануела сяяла щаслива посмішка.

Урожай обіцяв бути гарним, більшим, аніж завжди. І, найголовніше, ціни на какао все зростали того року, такого насиченого політичними і соціальними подіями, того року, коли багато чого змінилося в Ільєусі, того року, який вважався вирішальним у житті області. Для одних цей рік був роком розв'язання проблеми порту, для других – загостренням політичної боротьби між Мундіньйо Фалканом, експортером какао, і полковником Раміро Бастосом, давнім місцевим діячем; для третіх – сенсаційним процесом полковника Жезуїньйо Мендонси; для четвертих – роком прибуття першого торгового пароплава зі Швеції, який розпочав експорт какао безпосередньо з Ільєуса. Ніхто, на жаль, не згадує про цей урожайний 1925—1926 рік, як про рік кохання Насіба і Габрієли, і навіть, коли кажуть про велич їхнього кохання, не помічають того, що найважливішою подією за всі події того часу була історія саме їхньої божевільної пристрасті, яка й визначала пульс життя міста тієї епохи, коли стрімкий прогрес і невблаганна цивілізація змінювали образ старого Ільєуса.

Рясні дощі перетворили шляхи і вулиці в болота, котрі щоденно ретельно місили копита коней, ослів, мулів.

Щойно відкрита шосейна дорога, яка з'єднала Ільєус з Ітабуною і по якій тепер рухались автобуси та вантажні машини, вийшла з ладу. Невеличкі місточки було знесено бурхливими потоками води, а на окремих ділянках глиняні наноси зупиняли найхоробріших водіїв. Росіянин Яків і його компаньйон – молодий Моасір Естрелла, власники спільного гаража, були злякані не на жарт. Перед початком дощів вони організували транспортну компанію по забезпеченню пасажирських рейсів між двома столицями зони какао. На півдні вони замовили для цієї мети чотири невеликі автобуси. В той час, коли залізницею (за умови, що поїзд не запізнювався) з одного міста до іншого можна було дістатися за три години, подібна подорож по шосе забирала вдвічі менше часу.

Раніше росіянин Яків був власником вантажних машин, що транспортували какао з Ітабуни в Ільєус. Моасір Естрелла мав також гараж вантажних машин в центрі міста. Вони об'єдналися, звернулись в банк по кошти, видали векселі і замовили автобуси. Загодя передбачаючи прибуткове діло, вони радісно потирали руки. Власне, потирав руки лише росіянин, Моасір віддавав перевагу свистові. В гаражі лунав веселий свист, а на рекламних щитах міста оголошення повідомляли всіх мешканців про майбутній автобусний маршрут, про його переваги над залізницею в часі, у вартості проїзду.

Але трапилось так, що доставка автобусів затрималась, а коли нарешті, на превелику радість компаньйонів і городян, їх вивантажили з невеличкого вантажного судна в порту, дощі досягли свого апогею, і про автобусні рейси годі було й думати. Дерев'яний міст через річку Кашоейру – серце шосейної магістралі – з години на годину міг бути знесений бурхливими водами завжди спокійної річечки. Компаньйони не могли ризикувати і тому вирішили відкласти відкриття автобусної лінії. Новенькі автобуси два місяці припадали курявою в гаражі, в той час як росіянин проклинав все на світі своєю незрозумілою мовою, а Моасір розлючено насвистував одному йому відомі мелодії. Векселі виявились простроченими, і якби Мундіньйо Фалкан не виручив компаньйонів з біди, добрий зачин загинув би, не встигнувши народитись. Мундіньйо сам покликав до себе Якова і запропонував йому гроші без будь-яких умов. Мундіньйо Фалкан вірив у прогрес Ільєуса і не міг не допомогти його розвиткові.

Дощі поступово вщухали, рівень води в річках спадав, і, хоча погода залишалась все ще похмурою, Яків і Моасір найняли робітників для ремонту мостів і розмитих ділянок дороги, а невдовзі – автобуси рушили в рейс. Перший рейс, під час якого за кермом автобуса сидів сам Моасір Естрелла, дав привід для жартів і розмов. Всі пасажири були запрошені: префект, Мундіньйо Фалкан і ще кілька експортерів, полковник Раміро Бастос, інші плантатори, Капітан, Доктор, адвокати і лікарі. Дехто, не довіряючи гарантованій безпеці руху, під різними приводами відмовився від поїздки, але вільних місць не виявилось. Більше того, пасажирів було стільки, що чимало аматорів автобусного руху їхало стоячи. Подорож тривала дві години, їхати було ще дуже важко, але все обійшлося щасливо, без пригод. В Ітабуні на честь відкриття автобусного сполучення було влаштовано урочистий сніданок і фейєрверк.

Під час сніданку Яків оголосив, що в кінці другого тижня регулярного сполучення між містами-сусідами в Ільєусі буде влаштовано великий обід, на який запрошуйся всі визначні діячі обох муніципалітетів, аби достойно відзначити ще раз цю знаменну перемогу місцевого прогресу. Бенкет було доручено провести Насібу.

На той час слово «прогрес» було найпоширеніше в Ільєусі та Ітабуні. Його повторювали скрізь на всі лади. Воно не сходило із газетних шпальт щоденних випусків, а також тижневиків, було приводом дискусій в паперовій крамниці «Модело», в барах та кабаре. Мешканці Ільєуса повторювали його, коли заходила мова про нові вулиці, сквери, про споруди комерційного центру і новітні котеджі на узбережжі, про поліпшення друкарні ільєуської газети, про вечірні і вранішні автобуси на Ітабуну, про вантажні автомобілі для транспортування какао, про яскраве освітлення кабаре, про новий кінотеатр «Ільєус», про футбольний стадіон і коледж доктора Еноха, про хирлявих доповідачів із Баїйї і навіть з Ріо, про клуб «Прогрес» з його танцювальними вечірніми програмами. «Це справді прогрес!» – з гордістю промовляли вони, гідні тієї високої місії, яка припадала на долю кожного з них у розвитку і зміцненні рідного міста.

Навколо панувала атмосфера розквіту і небувалого прогресу. Прорізувались вулиці в напрямку моря і гір, засаджувались сквери, розплановувались майдани, споруджувались будинки, палаци, приватні коледжі. Збільшувалась орендна плата, в комерційному центрі вона досягла шалених розмірів. Південні банки створювали свої агентства, «Банко до Бразіл» збудував новий чотириповерховий корпус для своїх потреб.

Місто поступово втрачало вигляд військового табору, такий характерний для нього з часів завоювання земель. Уже не їздили верхи фазендейро з пістолетами при поясі в оточенні напівдиких охоронців з рушницями в руках, затихли постріли, що сповнювали тривогою темні і брудні вулиці; зникли бродячі крамарі із своїми бездонними валізами. Все це поступово умирало і відступало перед новим містом з яскравими вітринами численних крамниць. Бродячих крамарів можна було здибати лише в дні ярмарків; тепер їхнім ринком збуту стала провінція. Відкривалися нові школи, коледжі, кінотеатри, кабаре. І хоч релігія в цих краях не користувалась великою пошаною, все ж ільєусці гордились тим, що в їхньому місті було засновано єпархію, і першого єпископа зустріли радісно і щиро. Плантатори, експортери, банкіри, комерсанти щедро вносили гроші на спорудження монастирської школи для ільєуських дівчат і на палац для єпископа. Обидва приміщення будувались на узвишші гори Конкіста. З неменшою щедрістю городяни вносили гроші на організацію клубу «Прогрес», заснованого з ініціативи комерсантів і бакалаврів на чолі з Мундіньйо Фалканом. Засновувались футбольні і спортивні клуби, активізувалось літературне товариство імені Руя Барбози [8]8
  Руй Барбоза (1849—1923) – відомий бразільський політичний діяч, юрист, письменник.


[Закрыть]. В ті роки область Ільєуса поступово набула в країні слави «королеви Півдня». Какао розводилось на всьому півдні штату Баїйя. І не було культури, прибутковішої за нього. Достатки зростали, столиця какао – місто Ільєус – переживала період розквіту.

Проте цей всеперемагаючий прогрес, ця майбутня велич ще перемішувалася на вулицях із залишками епохи завоювання земель, епохи недавнього минулого з його збройними сутичками і бандитським диктатом. Каравани ослів, нав'ючених мішками з какао для експортних складів, стояли в центрі міста поруч із своїми бездушними конкурентами – вантажними автомашинами. Ще ходило по вулицях чимало людей, озброєних пістолетами; на околицях і в завулках часто спалахували бійки; славнозвісні наймані вбивці, жагунсо, вихвалялись своїми заслугами в дешевеньких корчмах; і хоч рідко, але, як і раніше, просто перед очима у людей чинили вбивства.

Ці королі темних справ ходили чистими тротуарами разом із заможними експортерами, з численними, галасливими комівояжерами, які завжди знали найсучасніші анекдоти, з лікарями, адвокатами, агрономами, дантистами, інженерами, що прибували кожним пароплавом. Більшість полковників зняли тепер чоботи і виглядали цілком мирними громадянами, бо зброї із собою не носили; вони будували для своїх родин котеджі, вільний час проводили в місті, дітей своїх посилали до коледжу доктора Еноха або до гімназій Баїйї. Їхні дружини лише на свята їздили у свої володіння, ходили одягнені в шовкові сукні, у модних туфлях, були постійними відвідувачами вечорів у «Прогресі».

Але ще безліч деталей нагадувала про колишній Ільєус. Не той, звичайно, Ільєус часів убогих плантацій кави, благородних сеньйор, чорних рабів і розквіту фазенди Авілів. Про ті часи залишився тільки туманний спогад. Збереглися сліди недавнього минулого, відомого своєю кривавою боротьбою за землю після того, як отці єзуїти вперше привезли в ці краї насіння какао. Тоді люди, що приїхали сюди в пошуках багатства, накинулись на ліси і почали рушницями та пістолетами утверджувати своє право на кожний аршин землі. Тоді всі ці Бадаро, Олівейри, Браз Дамасіо, Теодоро дас Бараунас і безліч інших почали прокладати дороги, прорубувати просіки в непрохідних нетрях і, супроводжувані своїми охоронцями, затівали смертельні сутички. Ліси було знищено, і саджанці какао посаджено в землю, щедро скроплену людською кров'ю. В ті часи все тут трималося на обмані, підкупі, хабарах, а правосуддя було в руках завойовників. Майже кожне високе дерево служило засідкою, з якої стрілець вистежував свою жертву. Сліди цього недавнього минулого збереглись ще в деяких рисах сучасного міста і в звичаях народу. Минуле відступало перед новими порядками і законами. Але відступало воно нехотя, опираючись, і особливо тоді, коли йшлося про звичаї, що з часом перетворилися майже в закони.

Одним з таких прихильників минулого, що з недовір'ям ставився до змін у житті міста, був полковник Мануел дас Онсас. Як і всі його однодумці, більшість часу він проводив на плантаціях і приїздив до міста лише для того, щоб уладнати справи з експортерами. Йдучи безлюдною вулицею того сонячного ранку, першого після довгих дощів, полковник думав про те, що сьогодні неодмінно виїде у свою фазенду. Наближався час збору урожаю, сонце зробить свою справу, і плантації матимуть чудовий вигляд. Полковнику імпонувало життя на лоні природи, серед милих серцю какаових дерев, і місто – з його кіно, барами, кабаре, красивими жінками – не змогло взяти його в полон. Він любив ходити на полювання, милуватись плантаціями какао, розмовляти з робітниками про давні часи, коли землю завойовували зброєю, любив слухати нескінченні розповіді про гадюк; йому подобались покірні індіанки з бідних периферійних будинків розпусти. Він приїхав до Ільєуса, щоб домовитись з Мундіньйо Фалканом про продаж йому какао, а також взяти аванс для розширення господарства. Фалкана не було вдома, він саме виїхав до Ріо, і полковник, який не хотів говорити про справи з управляючим експортера, змушений був затриматись у місті до приїзду Мундіньйо.

Увесь цей час, що йому довелося чекати у веселому, незважаючи на дощі, місті, друзі водили його в кіно, де він преспокійно засинав, не проглянувши і половини фільму, в бари і кабаре. Святий боже, які напарфумлені були там жінки – прямо дихати нічим! Та й брали вони недешево, канючили коштовності, каблучки... Цей Ільєус міг будь-кого пустити з торбами по світу. Проте сонячне небо, впевненість в доброму урожаї, вигляд соковитих плодів какао, що сушились у «шаландах», каравани ослів, навантажених цими плодами, розважливо впливали на настрій полковника, і йому навіть спало на думку, що він чинить нерозумно, тримаючи свою родину в маєтку, залишаючи дітей без школи, а дружину на кухні, наче наймичку-негритянку. Живуть же інші поміщики в місті, будують собі гарні будинки, одягаються по-людському, відпочивають, як усі...

За час своїх коротких відвідин міста полковник Мануел дас Онсас найбільше уподобав ранкові бесіди з друзями біля рибної ятки. Ось і сьогодні він поспішав туди, аби швидше розповісти їм про своє рішення побудувати дім в Ільєусі для родини. Заглиблений у ці думки, він ішов пустельною вулицею і, вийшовши в район порту, здибався з росіянином Яковом. Неголений і нерозчесаний Яків, ледве побачивши полковника, з радістю кинувся йому назустріч і щось вигукнув своєю мовою. Не дивлячись на те, що плантатор був людиною малоосвіченою і не знав жодної іноземної мови, він чудово зрозумів співбесідника і відповів не вагаючись:

– Це правда. Нарешті... Сонце, друже, таки згадало про нас.

Росіянин потирав руки:

– Тепер ми збільшимо число маршрутів до трьох на день. О сьомій ранку, після полудня і о четвертій дня. А згодом придбаємо ще кілька машин.

Вони підійшли разом до воріт гаража, і полковник урочисто повідомив:

– Цього разу я також скористаюсь з послуг вашої фірми. Вирішив спробувати...

Росіянин розсміявся:

– Коли дорога просохне, подорож триватиме не більше години...

– Хто б міг подумати! Що тільки діється на білому світі! Тридцять п'ять кілометрів за якусь годину... Ще недавно така подорож займала не менше двох днів... Так ось, коли я сьогодні влаштую свої справи, ви можете забронювати мені один квиток на завтрашній ранковий рейс.

– Е, ні, полковнику, на завтра ні в якому разі.

– Що? Як це – ні в якому разі?

– А дуже просто. Завтра бенкет, і ви мій гість. Першокласний обід. Запрошено полковника Раміро Бастоса, префектів, нашого і з Ітабуни, сеньйора Мундіньйо Фалкана, одним словом – товариство буде добірне. Ще прийде управляючий бразільським банком... Як то кажуть, буде де потрусити гаманцем!