Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 34 страниц)

Капітан говорив урочисто, розводячи широко руки, немовби виголошував промову з трибуни. Мундіньйо Фалкан запалив сигарету.

– Це слід обміркувати...– І він на мить уявив, як входить до федеральної палати депутатом: колись він пророкував це для Еміліо.

– Ви навіть не уявляєте...– Капітан знову сів, вдоволений собою.– Ні про що інше зараз стільки не говорять. Всі зацікавлені в прогресі Ільєуса, Ітабуни, всієї зони. У вас би одразу з'явилось безліч прихильників.

– Я маю порадитись, а поки що не скажу ні за, ні проти. Але мені не хотілося б встрявати у якусь авантюру.

– Авантюру? Якби я вам сказав, що все це дуже просто і справа минеться без боротьби, я збрехав би. Боротьба буде, і, поза всяким сумнівом, буде вона нелегкою. Але відомо одне – ми можемо виявитися на коні.

– Мені треба все обміркувати...– повторив Мундіньйо Фалкан.

Капітан усміхнувся: Мундіньйо виявив зацікавленість, а від зацікавленості до згоди – один крок. В Ільєусі лише Мундіньйо Фалкан може виступити проти влади полковника Раміро Бастоса, він, і ніхто інший, лише він зможе помститися за батька Капітана. Хіба не Бастоси усунули старого Казузіньйо, довівши його до жебрацтва політичною боротьбою, що безславно закінчилася для нього. Хіба не через це Капітан залишився без спадщини і тепер цілком залежав від державної служби?

Усміхнувся і Мундіньйо Фалкан. Капітан прононує йому владу або, в крайньому випадку, підказує засоби, завдяки яким можна її досягнути. А влада – це те, до чого він прагне.

– Ви кажете, що мусите все обміркувати? Але зважте, вибори, як кажуть, на носі. Слід все розпочинати негайно.

– Ви справді вважаєте, що я матиму підтримку, що знайдуться люди, які захочуть приєднатися до мене?

– Вам варто лише зважитись. Не забувайте, що питання про мілину може стати вирішальним. Воно зачіпає інтереси всього населення. І не лише тут, а і в Ітабуні, в Ітапірі, у всій провінції. Ось побачите, прибуття інженера викличе сенсацію.

– А слідом за інженером прибудуть землечерпалки, буксири...

– І кому Ільєус усім цим зобов'язаний? Бачите, який у ваших руках козир? А знаєте, що слід найперше зробити?

– Що?

– Опублікувати в «Діаріо» серію статей, що викривають уряд, префектуру і показують усю важливість «мілинного» питання. Адже ж ми навіть газету маємо.

– Ну, газета не моя. Я, правда, вклав у неї гроші, щоб допомогти Кловісу, але у нього немає жодних зобов'язань переді мною. Мені здається, що він приятелює з Бастосами. Принаймні з Тоніко вони часто бувають разом.

– Він приятелює з тими, хто більше платить. Дозвольте мені ним зайнятись.

Мундіньйо вирішив удати, нібито він ще трохи вагається.

– І все ж таки, чи варто? Політика завжди видавалась мені брудною справою... Але коли для користі краю...– Він відчував комізм становища.– Можливо, це буде навіть цікаво,– додав він.

– Мій любий, якщо ви хочете здійснити свої плани і прислужитися Ільєусу, я не бачу для вас іншої можливості.

– Це так...

Біля дверей хтось сплеснув долонями, покоївка пішла, щоб відчинити. Характерна постать Доктора стала на порозі. Він вигукнув:

– Я заходив до вашої контори, щоб привітати зі щасливим поверненням. Не застав і ось з'явився сюди, аби таки привітати вас.– Його сорочка з накрохмаленою манишкою і стоячим коміром була мокра від поту.

Капітан поспішив оголосити:

– Як ви дивитесь на те, Докторе, щоб Мундіньйо Фалкан став нашим кандидатом на виборах?

Доктор підніс руки вгору.

– Яка разюча новина! Сенсація! – Він обернувся до експортера.– Якщо мої скромні послуги можуть виявитися корисними...

Капітан поглянув на Мундіньйо, немовби кажучи: «Бачите, я не збрехав? Кращі люди Ільєуса...»

– Але це поки що таємниця, Докторе.

Вони посідали. Капітан почав детально аналізувати роботу політичної машини краю і зв'язки між впливовими особами, зацікавленими у грі. Езекієл Прадо, наприклад, у якого є чимало друзів серед фазендейро, незадоволений Бастосами, оскільки ті не зробили його головою муніципальної ради...

Про мистецтво плітки

Насіб засукав рукава сорочки і окинув поглядом відвідувачів у барі. Всі вони в цей час були переважно приїжджими, що прибули до міста ненадовго, а то й просто на базар. Було також кілька пасажирів з «Іти»,– вони тримали курс у північні порти. Постійних відвідувачів ще не було. Він підкликав Віко Фіно і забрав у нього пляшку португальського коньяку.

– Де це бачено? – обурився Насіб і підійшов з офіціантом до буфету.– Подавати різним забродам справжній коньяк?..– Він взяв іншу, зозні схожу пляшку, з такою самою етикеткою, в якій були змішані португальський і вітчизняний коньяки,– на цій суміші араб непогано заробляв.

– Але ж це для моряків, сеньйоре Насібе.

– Ну то й що? А в чому їхня перевага?

Справжній коньяк, вермут без домішків, нерозмішані портвейн і мадеру подавали лише постійним відвідувачам і друзям. Він ні на мить не міг залишити бар – офіціанти одразу починали робити все не так. Якщо за всім не стежити самому, то за якийсь час можна піти з торбами по світу. Насіб відімкнув касу. Сьогодні слід чекати чималої кількості відвідувачів, а значить, буде безліч різних розмов. Через від'їзд Філомени він зазнав не лише матеріальної шкоди і зморився, але й втратив душевний спокій, не зміг реагувати на велику кількість новин та належно в них розібратися, аби потім наодинці з друзями все проаналізувати. Новин безліч, а на думку Насіба, немає нічого приємнішого (хіба що окрім їжі та жінок), аніж обговорювати новини чи обмірковувати їх. Пліткарство – найвище мистецтво і найбільша насолода мешканців Ільєуса. Мистецтво, якому старі діви надали неймовірної довершеності. «Ось він, клубок отруйних гадюк»,– казав Жоан Фулженсіо, побачивши їх біля церкви в годину благословення. Але хіба ж не в «Папеларіа Модело» Жоана Фулженсіо, де він чаклував серед книжок, зошитів, олівців і ручок, збиралися місцеві «таланти» з не менш гострими, аніж у старих дів, язиками? Тут, як і в портових барах, як і під час гри в покер, розпускали плітки і гомоніли про всяку всячину. Якось Ньо-Гало передали, що точаться розмови про його пригоди в будинках розпусти. Він відповів своїм гугнявим голосом:

– Братику, я не звертаю на це уваги. Я знаю, що говорять про мене і що говорять про інших. Але я зразковий патріот і намагаюсь постачати їх темами для подібних розмов.

Плітки були основною розвагою міста. Оскільки ж не всі були власниками ангельського характеру Ньо-Гало, то інколи в барах виникали бійки, ображені вимагали сатисфакції, вихоплювали із-за ременів револьвери. Таким чином, мистецтво плітки не було безпечним, бо загрожувало розплатою.

Того дня чимало тем підлягало обговоренню. Та на першому плані стояла проблема мілини – складна і важлива проблема, пов'язана з найрізноманітнішими подіями: з тим, що пароплав «Іта» сів на мілину, з тим, що незабаром прибуде інженер, з тим, яких заходів вживав Мундіньйо Фалкан («Чого він хоче?» – обурювався полковник Мануел дас Онсас), і, нарешті, з тим, що полковник Раміро Бастос був дуже роздратований. Вже одного цього питання вистачало цілком, аби захопити всіх. А як забути подружжя акторів – красуню блондиночку і жалюгідного принца з обличчям голодного пацюка? Делікатна і чарівна тема, яка дасть матеріал для кепкування Капітанові і Жоану Фулженсіо, для саркастичних зауважень Ньо-Гало і викличе громовитий регіт. Тоніко Бастос, звичайно, почне упадати за балериною, але цього разу його випередив Мундіньйо Фалкан. Зрозуміло, що не через любов до танців привіз її експортер, притягнувши ще й дивакуватого чоловіка; він, мабуть, і проїзд їхній оплатив. Знову ж таки, завтрашній бенкет автобусної компанії. От би довідатись, чому запросили такого-то і не запросили такого-то! А свіжі жіночки в кабаре, ніч з Різолетою...

Ньо-Гало зайшов до бару мимохідь. О такій порі він, як водиться, сидів у податковому бюро.

– Я наробив дурниць, коли, повернувшись додому після прибуття «Іти», ліг спати і проспав до цього часу. Налийте-но чого-небудь, пора йти на роботу.

Насіб, як завжди, подав йому суміш вермуту з кашасою.

– Ну, як кривляко, га? – Ньо-Гало усміхнувся.– Ви були вчора чудовим, арабе, просто чудовим.– Потім він констатував: – Вибір жінок у нас помітно кращає, в цьому немає жодного сумніву.

– Я ще не зустрічав такої вправної молодички...– Насіб пошепки розповів подробиці.

– Не може бути!

З ящиком для чищення взуття з'явилось негреня Туїска; сестри Дос Рейс передали ним, що все в порядку, Насіб може бути спокійним. Надвечір вони пришлють таці з солодощами і закусками.

– До речі, про закуски,– дайте мені щось перекусити.

– Хіба ви не бачите, що в мене нічого немає? Буде лише ввечері. Від мене пішла куховарка.

Ньо-Гало саркастично зауважив:

– Чому б вам не найняти Машадіньйо або міс Піранжі?

Він натякав на двох відомих у місті гомосексуалістів. Перший був мулат Машадіньйо, пральник за фахом, винятково охайна, акуратна людина. Його ніжним рукам сімейні люди доручали полотняні і парусинові костюми, тонкі сорочки, крохмальні комірці. Другий – страшний негр, працював в пансіоні Кастано, вечорами ж його можна було зустріти на узбережжі моря, де він блукав у пошуках розпусних насолод. Хлопчаки швиргали на нього каміння і дражнили: «Міс Піранжі! Міс Піранжі!»

Після такої знущальницької поради Насіб розсердився:

– Пішли б ви... під купу гною!

– Туди я і йду. Буду вдавати, що працюю. Десь згодом я повернуся, і якби ви розповіли про вчорашню ніч – все до найменших дрібниць...

Бар поступово заповнювався людьми. Насіб побачив, як з боку набережної з'явились Капітан і Доктор. Вони йшли обабіч Мундіньйо Фалкана і про щось жваво розмовляли. Капітан жестикулював, а Доктор час від часу перебивав його. Мундіньйо слухав, схвально кивав головою. «Вони щось задумали...– вирішив Насіб.– Що, чорт забирай, робив експортер дома (адже він ішов саме звідти) в такий час в товаристві цих двох приятелів? Приїхавши сьогодні, після майже місячної відсутності, Мундіньйо мав би сидіти у своїй конторі, приймати полковників, обговорювати справи, скуповувати какао». Та вчинки Мундіньйо Фалкана не піддавались логіці, він все робив не так, як інші. Ось він крокує з незалежним виглядом і жваво сперечається про щось з двома товаришами, немовби на нього й не чекають серйозні справи, до мають бути негайно розв'язані, не чекають клієнти, у котрих обмаль вільного часу. Насіб залишив касу на Біко Фіно і вийшов на вулицю.

– Ну як, знайшов куховарку? – запитав Капітан, сідаючи за стіл.

– Обійшов увесь Ільєус. Хоч би на якусь натрапив...

– Коньяку, Насібе. До того ж справжнього! – гукнув Мундіньйо.

– І пиріжків з тріскою...

– Будуть лише увечері...

– Еге, арабе, що тут діється?

– Так можна розгубити клієнтуру. Ми поміняємо бар...– розсміявся Капітан.

– До вечора все буде. Я замовив у сестер Дос Рейс.

– Добре хоч так...

– Добре? Так вони ж три шкури деруть... Я зазнаю суцільних збитків.

Мундіньйо Фалкан порадив:

– Вам, Насібе, слід модернізувати свій бар. Дістати холодильник, щоб у вас завжди був під руками лід, сучасне обладнання теж не зашкодило б.

– Зараз мені потрібна куховарка...

– Випишіть із Сержіпе.

– А що робити, доки вона прибуде?

Стежачи за друзями, що мали змовницький вигляд, Насіб помітив задоволену посмішку Капітана, а також те, як раптово всі замовкли при його наближенні.

Підійшов Шіко Молеза з пляшкою вина на таці. Насіб сів за столик до друзів.

– Сеньйоре Мундіньйо, чим ви насолили полковнику Раміро Бастосу?

– Полковнику? Аж нічим. А хіба що?

Насіб стримано відповів:

– Та нічого, просто так...

Капітана зацікавили слова Насіба, і він поплескав його по спині:

– Розколюйся, арабе. В чому справа?

– Сьогодні я з ним бачився,– він сидів навпроти префектури, гріючись на сонці. Погомоніли про всяку всячину, я розповів йому, що сеньйор Мундіньйо приїхав сьогодні і що незабаром прибуде інженер... Старий прямо осатанів. Запитав, до чого тут сеньйор Мундіньйо, чого, мовляв, він пхає свого носа туди, де його ніхто не просить.

– Бачите? – перебив Капітан.– Мілина...

– Ні, не лише мілина. Потім до нас підійшов учитель Жозуе і сказав, що коледж має нарешті офіційний статус. Полковник аж підскочив. Очевидно, він сам входив з клопотанням до уряду, але не зумів досягти успіху. Розгнівавшись, він навіть стукав костуром об землю.

Насіба задовольняла мовчанка друзів і те враження, яке справила на них його оповідь. Він помстився їм за конспіративний вигляд, з яким вони сюди прибули.

Жартують, скоро він знатиме їхню таємницю! Капітан промовив байдужим голосом:

– Так ви кажете, він розгнівався? Ну, нічого, незабаром цей старий відьмак ще не тієї заспіває. Він думає, що він тут єдиний господар...

– Для нього Ільєус немов власна фазенда. А нас, ільєусців, він має за своїх наймитів...– зауважив Доктор.

Мундіньйо Фалкан мовчки посміхався. На порозі кінотеатру з'явились Діоженес і подружжя акторів. Вони побачили друзів за столиком у барі і попростували до них. Насіб сказав:

– Так воно і є. Сеньйор Мундіньйо для нього «зайда».

– Він так і сказав? – запитав експортер.

– Це його слова.

Мундіньйо доторкнувся до руки Капітана.

– Можете домовлятися, Капітане. Я згоден. Старий ще потанцює під нашу дудку.– Останні слова були адресовані Насібу.

Капітан підвівся, допив свою чарку, подружжя акторів було вже недалечко. «Що вони, чорт забирай, затівають?» – намагався збагнути Насіб. Капітан почав прощатись.

– Пробачте, мені час. Термінові справи.

Чоловіки встали з-за столу, почали переставляти стільці. Анабела, тримаючи розкриту парасольку, кокетливо усміхнулася. Принц, затиснувши довгий мундштук у зубах, простягав свою худу, нервову руку.

– Коли дебют? – запитав Доктор.

– Завтра... Ми домовляємось з сеньйором Діоженесом.

Господар кінотеатру, як завжди, неголений, пояснив своїм безбарвним і жалібним голосом псаломщика:

– Гадаю, успіх забезпечено. Дітям та й дорослим теж подобаються фокуси. Але вона...

– А чому ви за неї турбуєтесь? – запитав Мундіньйо, доки Насіб подавав аперитиви.

Діоженес почухав підборіддя.

– Всім відомо, що Ільєус – ще відстала провінція. На танці, які вона виконує майже роздягнена, сім'ї не підуть.

– У залі будуть самі лише чоловіки...– запевнив його Насіб.

Та в Діоженеса була ціла купа відмовок. Йому не хотілося зізнатися, що він сам, протестант і цнотлива людина, був шокований сміливими танцями Анабели.

– Це більше пасує до кабаре... Для естради при кінотеатрі такі танці не підходять.

Доктор дуже вишукано і ввічливо вибачився перед артисткою за своє місто:

– Сеньйора пробачить нам. Відсталий край, справжнього мистецтва тут не розуміють. Такі танці у нас вважають аморальними.

– Але ж це високе мистецтво,– промовив заупокійним голосом фокусник.

– Звичайно. Звичайно... Але все ж таки...

Мундіньйо Фалкан потішався:

– Проте, сеньйоре Діоженесе...

– В кабаре вона може більше заробити. В кінотеатрі ж – допомагатиме чоловікові, а вечорами танцюватиме в кабаре...

При згадці про більший заробіток очі принца заблищали. Анабела запитала Мундіньйо:

– А ви як гадаєте?

– По-моєму, це думка. Фокусниця в кінотеатрі і танцюристка в кабаре... Чудово!

– А це зацікавить власника кабаре?

– Зараз узнаємо...– Мундіньйо звернувся до Насіба: – Насібе, зробіть ласку, пошліть хлопчика по Зеку Ліму, я хочу з ним поговорити. Тільки швидше, і нехай негайно приходить.

Насіб гукнув негреня Туїску, і той миттю вибіг з бару – Мундіньйо був щедрий на чайові. Араб звернув увагу, що голос експортера лунав владно і нагадував голос полковника Раміро Бастоса, коли той був молодшим,– це був голос людини, що звикла владарювати, диктувати закони. Ні, щось таки мало статися.

Веремія в барі збільшувалась щомиті, надходили нові відвідувачі, за столиками дужчав шум, Шіко Молеза бігав, немов учадівши. Знову з'явився Ньо-Гало і приєднався до гурту. Підійшов і полковник Рібейріньйо і почав поїдати очима танцівницю. Анабела зачарувала чоловіче товариство. Принц Сандра, зберігаючи, як і дотепер, вигляд голодного факіра, сидів тихо і прикидав подумки, який з усього цього буде зиск. Варто, мабуть, було таки залишитися в цьому кублі, щоб видряпатись зрештою зі злиднів.

– Це ви непогано придумали з кабаре...

– А в чому справа? – зацікавився Рібейріньйо.

– Вона танцюватиме в кабаре.

– А в кіно?

– В кіно будуть лише фокуси. Для сімейних. В кабаре ж вона виконає танок семи покривал...

– В кабаре? Чудово... Там буде повно... Але чому вона не танцює в кіно? Я думав...

– У неї новітні танці, полковнику. Покривала опадають одне за одним...

– Одне за одним? Всі семеро?

– Сімейним це може не сподобатись...

– Можливо... Одне за одним... І всі? Тоді справді краще в кабаре... Там веселіше.

Анабела розсміялася, вона дивилася на полковника багатообіцяючим поглядом. Доктор повторив:

– Відсталий край, де мистецтво поневіряється в кабаре.

– Навіть куховарку тут не знайдеш,– поскаржився Насіб.

Прийшли вчитель Жозуе і Жоан Фулженсіо. Настав час аперитиву. Бар був переповнений. Насібу довелося самому обслуговувати відвідувачів. Чимало з них вимагало закусок і солодощів, а араб повторював свою розповідь і на чім світ лаяв стару Філомену. Росіянин Яків, спітнілий, з розкошланим рудим чубом, поцікавився, як справи із завтрашнім бенкетом.

– Не турбуйтеся. Я не дівка з вулиці, і обдурювати не в моїй звичці.

Жозуе, людина досить вихована, поцілував руку Анабелі. Жоан Фулженсіо, який ніколи не відвідував кабаре, різко засудив святенництво і пуританство Діоженеса:

– Ніякого скандалу навіть бути не може. Цей протестант звичайнісінький святенник.

Мундіньйо Фалкан поглядав на вулицю, чекаючи Капітана. Час від часу він перезирався з Доктором. Насіб стежив за їхніми очима і помітив, що експортером оволодіває нетерпіння. Ну, ні! Його їм не обдурити. Щось таки затівається! Вітер, що рвучко повіяв з моря, вихопив з рук Анабели парасольку і кинув поряд зі столиком. Ньо-Гало, Жозуе, Доктор і полковник Рібейріньйо кинулися піднімати її. Лише Мундіньйо Фалкан і принц Сандра залишилися за столиком. Та підняти парасольку судилося Езекієлу Прадо, що саме нагодився до бару.

Похитуючись від надмірної дози коньяку, він пробурмотів:

– Прийміть з повагою, сеньйоро...

Очі Анабели, обрамлені довгими чорними віями, перебігали з одного чоловіка на іншого, затримуючись на Рібейріньйо.

– Які виховані, які ґречні люди,– промовив принц Сандра.

Тоніко Бастос, що саме прийшов зі своєї нотаріальної контори, з підкресленою дружелюбністю кинувся обіймати Мундіньйо Фалкана.

– Ну, як Ріо? Чи сподобалось вам? От де життя...

Він вивчав Анабелу очима досвідченого серцеїда і найчарівнішого чоловіка в місті.

– Хто мене відрекомендує? – запитав він. Ньо-Гало і Доктор сіли за столик для гри в шашки.

За сусіднім столиком хтось розповідав Насібові дивовижні історії про якусь куховарку. Іншої такої – годі й шукати... На жаль, вона мешкає в Ресіфі, служить в сім'ї Коутіньйо – впливових у місті людей.

Габрієла в дорозі

Пейзаж змінився. Негостинна каатинга [43]43
  Каатинга – пустельна зона з рідкими, низькими деревами і колючим чагарником.


[Закрыть]поступилася родючим землям, зеленим пасовищам, густим, непрохідним лісам з річками і струмками. Час від часу випадали зливи. Переселенці заночували неподалік від ґуральні в нетрях цукрової тростини, що тихо шелестіла під вітром. Якийсь наймит ретельно пояснив їм, як іти далі. Ще день – і вони будуть в Ільєусі, закінчиться важка подорож, почнеться нове життя.

– Біженці, як водиться, розташовуються табором поряд з портом, за коліями залізниці, в кінці базару.

– А хіба не треба одразу іти шукати роботу? – запитав негр Фагундес.

– Краще почекати. Незабаром вас прийдуть наймати на какаові плантації і на роботу в місті...

– На роботу в місті? – поцікавився Клементе, чоловік з насупленим, стурбованим обличчям, що ніс за плечима гармошку на широкому ремені.

– Так, сеньйоре. Беруть тих, хто має фах: мулярів, малярів, столярів. В Ільєусі будують багато будинків...

– Отож там лише така робота?

– Не тільки, є робота і на складах какао, і в доках.

– Що стосується мене,– сказав другий сертанежо [44]44
  Сертанежо – мешканець сертану, бразильського степу.


[Закрыть]середніх років,– то я наймуся трелювати ліс. Кажуть, там можна непогано заробити.

– Колись можна було, зараз трохи важче.

– Я чув, що людину, котра вміє влучно стріляти, в місті теж зустрічають гостинно...– сказав негр Фагундес, лагідно провівши рукою по прикладові рушниці.

– Колись так було.

– А зараз?

– Як вам сказати, попит, звичайно, є...

У Клементе не було ніякого фаху. Він завжди працював на полі; садити, орати, гнути спину на жнивах – більше він не вмів нічого. Він ішов з єдиним наміром влаштуватися на яку-небудь плантацію,– адже йому доводилося стільки чути про людей, що тікали, як і він, із випаленого спекою сертану напівмертвими від голоду, а потім розбагатіли в цих краях. Так розповідали в сертані. Слава про Ільєус летіла світом, сліпі, під акомпанемент гітар, оспівували його достатки, комівояжери переповідали, буцімто в цих багатих краях, заселених хоробрими людьми, можна швидко влаштуватися, бо немає в світі сільськогосподарської культури, що давала б такий зиск, як какао.

Безліч переселенців прибувало із сертану, рятуючись від посухи. Вони залишали випалену землю, де гинула худоба і горіло збіжжя; ішли, пробираючись стежками, прорубаними в нетрях у південному напрямку. Немало їх гинуло в дорозі, не витримавши жаху тієї подорожі, інші помирали в районі дощів, де на них чигали тиф, пропасниця, віспа. Ті, що залишалися, брели змучені, напівживі від утоми, але їхні серця вперто билися, чекаючи останнього дня подорожі. Ще одне, нехай неймовірне, зусилля – і вони досягнуть багатого міста, де так легко влаштуватися, вони прийдуть в край какао, де вулиці встелено грошима.

Клементе ніс на плечах чимало вантажу. Окрім своїх речей – гармошки і півмішка хліба,– він ніс вузлик Габрієли. Біженці йшли повільно, бо серед них були й літні люди, та й молоді вже ледве тягнули ноги, рухаючись з останніх сил. Декотрі йшли мов сомнамбули, тримаючись тільки завдяки примарливій надії.

Лише Габрієла, здавалося, не відчувала всіх злигоднів дороги, її ноги легко ступали стежкою, нерідко щойно прорубаною в нетрях величезним кривим ножем. Для неї немовби й не існувало каміння, переплутаних ліан. Курява доріг каатинги вкрила обличчя Габрієли таким товстим шаром, що риси його важко було вгадати, і кіс вже не можна було розчесати уламком гребеня – стільки було в них пилюки. Вона скидалася зараз на божевільну, що бреде дорогою в невідомість. Та Клементе знав, якою вона була насправді, він пам'ятав усе її тіло: і кінчики пальців, і шкіру на грудях. Коли їхні групи зустрілись на початку подорожі, обличчя Габрієли і її ноги ще не були вкриті курявою, а пишні, духм'яні коси були зав'язані тугим вузлом на потилиці. Але й тепер, незважаючи на бруд, що вкривав її, він уявляв її такою, якою побачив вперше,– струнка, усміхнена, вона стояла, прихилившись до дерева, і їла соковиту гуяву [45]45
  Гуява – широко відомий у Бразілії фрукт.


[Закрыть].

– По тобі не видно, що мандруєш здалека...

Вона розсміялася.

– Вже небагато залишилось. Скоро доберемося. Аж не віриться, що все вже позаду.

– Ти радий?

– Не зовсім.

– Чому? – вона підвела очі на суворе обличчя чоловіка.– Хіба ти йшов у таку важку дорогу не для того, щоб знайти роботу на плантаціях какао і заробити грошей? Адже в тебе тільки й мови про це?

– Ти сама знаєш чому,– гнівно пробурмотів він.– Я міг би йти цією дорогою все життя. Для мене немає значення...

В її сміхові почулася якась гіркота, але не сум. Габрієла покірно, немов примирившись з долею, сказала:

– Все має свій кінець – і хороше, і погане.

Гнів, шалений гнів вирував у ньому. Він знову, стримуючись, повторив запитання, яке вже не раз ставив їй на стежках і в безсонні ночі:

– Отже, ти не хочеш іти зі мною в ліси? Працювати вдвох на плантаціях, садити какао? Ми скоро б купили землю і почали б нове життя.

Габрієла відповіла лагідно, але рішуче:

– Я вже говорила тобі про свої наміри. Я залишуся в місті, не хочу більше жити в лісі. Наймуся куховаркою, пралею, прислугою... Я вже працювала в домі багатих і навчилася куховарити.

– Ти не досягнеш нічого. А коли б ти згодилася працювати зі мною, ми змогли б зібрати гроші і чогось таки досягти...

Габрієла не відповіла, перестрибуючи через вибоїни на дорозі. Нечесана, брудна, з пораненими ногами, ледве прикрита лахміттям, вона викликала глибоке співчуття. Клементе бачив її стрункою і прекрасною, з високими грудьми, з розкішними косами навколо витонченого, натхненного обличчя.

Клементе ще більше спохмурнів; як би йому хотілося, щоб вона назавжди лишилася з ним. Як же він житиме без її тепла? Коли на початку походу мандрівники зустрілися, він одразу помітив дівчину. Вона йшла з хворим дядьком, який зовсім вибився із сили і захлинався від кашлю. В перші дні Клементе здалеку стежив за нею, не наважуючись навіть наблизитись. А вона підходила то до одного, то до іншого, розмовляла з людьми, допомагала їм, втішала.

Ночами, в каатинзі, де безліч гадюк і де людину мимоволі полонить страх, Клементе брав гармошку, і звуки її розганяли самотність і тугу. Негр Фагундес розповідав про подвиги і пригоди бандитів – він був раніше зв'язаний з жагунсо і убивав людей. Фагундес пильно дивився на Габрієлу своїми уважними, лагідними очима і рвучко підхоплювався, коли вона прохала його сходити по воду.

Клементе грав для Габрієли, але не наважувався звернутися до неї. І ось одного вечора вона підійшла до нього своєю граціозною ходою і, блиснувши чудовими, чистими очима, розпочала розмову. Її дядько тривожно і важко дихав уві сні. Габрієла прихилилась до дерева. Негр Фагундес розповідав:

– З ним було п'ятеро солдатів – п'ятеро макак, яких ми порішили ножами, щоб не переводити патронів задарма...

В темряві моторошної ночі Клементе гостро відчував близькість Габрієли, але не мав сили навіть глянути на дерево, до якого вона прихилилася. Звуки гармошки затихли, голос Фагундеса лунко гримів у тиші. Габрієла прошепотіла:

– Грай, а то вони помітять.

Він заграв мелодію сертану, в горлі в нього застряв клубок, серце завмерло. Дівчина тихо заспівала. Стояла глуха ніч, догорало вугілля в багатті, коли вона лягла поруч з ним, немовби в цьому не було нічого незвичайного. Ніч була така темна, що вони майже не бачили одне одного.

Після тієї чарівної ночі Клементе жив під вічним страхом втратити її. Спершу він думав, що, раз так сталося, вона вже його не кине, піде з ним шукати долі в лісах краю какао. Але невдовзі він почав турбуватись. Вона поводилась так, ніби між ними нічого й не було, ніяк не вирізняла його з-поміж інших. Габрієла любила сміх, веселощі, жартувала навіть з негром Фагундесом, до всіх усміхалася, і ніхто ні в чому не міг їй відмовити. Але, коли надходила ніч, вона, уклавши спати дядька, приходила в далекий куток табору, де був Клементе, і лягала поруч, немовби протягом дня ні про що інше і гадки не мала.

Наступного дня, коли Клементе відчув, що звик до Габрієли ще більше, коли йому здавалося, що вона стала часткою його самого, він захотів поговорити з нею про плани на майбутнє, але вона розсміялася у відповідь і, мало не знущаючись з нього, пішла до дядька, що схуд до невпізнанності за останні дні.

Якось пополудні їм довелося зупинитися: дядькові Габрієли стало зовсім кепсько. Він харкав кров'ю і вже не міг рухатись. Негр Фагундес перекинув його через плече, немов мішок, і ніс частину дороги. Старий задихався, і Габрієла не відходила від нього. Він помер підвечір, коли горлом пішла кров. Урубу [46]46
  Урубу – південно-американський гриф.


[Закрыть]закружляли над його трупом.

І ось Клементе побачив її сиротою, сумною, самотньою, безпомічною. Йому вперше здалося, що він зрозумів її: вона просто бідна дівчина, майже дівчинка, яку треба підтримати. Він підійшов до неї і довго говорив про свої плани. Йому багато доводилось чути про цей край какао, куди вони простують. Він знав людей, котрі вийшли із Сеари без жодного тостана, а десь за кілька років приїздили в гості з повними кишенями грошей. Так буде і з ним. Він хоче корчувати ліс, садити какао, мати власну землю, пристойно заробляти. Аби лиш Габрієла пішла з ним, а коли там з'явиться падре, вони одружаться. Вона похитала головою, вона вже не усміхалася зверхньо, а лише промовила:

– На плантацію я не піду, Клементе.

Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу.

Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе:

– Ти мене не любиш!

Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:

– Не треба, Фагундесе.

Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:

– Я ладен убити тебе, та й себе також...

– Чому?

– Ти не любиш мене.

– Дурень ти...

– Але ж, мій боже, що мені робити?

– Все це не варте уваги...– сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів – адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.

– Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.

Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.

– Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?

– Тобто як це навіщо?

– Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?

– Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.

– А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене.– Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.

– Але ж, Габрієло...

Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.

Він ледве спромігся вимовити:

– Ти не любиш мене...

– Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.

– Ти справді не хочеш, щоб я залишився?

– Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.

– А яка твоя мета?

– Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.