Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

– Керувати? А він що, уже переміг на виборах?

– Йому не треба перемагати. Він проклав вулицю вздовж узбережжя, заснував газету, допоміг купити автобуси, домовився про створення банківського агентства, домігся приїзду інженера для розчистки проходу в бухту. Хіба не це значить керувати? Вам підлягають префект, комісар поліції, влада в селищах. А керує, і вже давно, Мундіньйо Фалкан. Саме тому я і прийшов до вас: в краю не може бути двовладдя. Я виліз із свого закутка, щоб поговорити з вами. Якщо так триватиме і далі, то все закінчиться погано. Адже ви вже послали людей спалити тираж «Діаріо де Ільєус», а в Гуарасі заледве не вбили вашу людину. Це пасувало для минулих часів, тоді про інше годі було й думати. Але сьогодні це не те. Саме тому я і постукав у двері вашої господи.

– І що ж ви хочете мені сказати?

– Що є лише один вихід із становища. Один-єдиний, а іншого я просто не бачу.

– В чому ж він полягає? – голос полковника лунав різко, тепер співрозмовники здавалися ворогами, які зійшлися віч-на-віч.

– Я ваш давній друг, полковнику. Я голосую за вас уже понад двадцять років. І ніколи нічого у вас не просив, лише один раз поскаржився, але на те була підстава... Я прийшов до вас як до товариша.

– І я вам за це вдячний.

– Є лише один вихід: домовленість.

– Домовленість? Із цим зайдою? Та за кого ви мене маєте, полковнику? Я не знав компромісів навіть тоді, коли був молодим і ризикував життям. Але я чесна людина, тому не схилюся і тепер, коли моя смерть не за горами. Не кажіть мені більше про це нічого.

І тут втрутився Тоніко. Думка про домовленість припала йому до душі. Кілька днів тому Мундіньйо побував на фазенді Алтіно. Очевидно, ця пропозиція йде від експортера.

– Дозвольте полковникові висловитись до кінця, батьку. Він прийшов до нас як давній товариш і друг, і ви мусите його вислухати. Чи погодитесь ви з ним чи ні, це вже інша справа.

– Чому ви не беретеся за розчистку бухти? Чому не запросите Мундіньйо у свою партію, не об'єднаєте всіх і не очолите Ільєус? Тут ніхто не бажає вам зла, навіть Капітан. Але коли ви будете вперто стояти на своєму, ви програєте.

– Ви маєте конкретну пропозицію, полковнику? – запитав Тоніко.

– Ні. З сеньйором Мундіньйо я не хотів розмовляти про політичні справи. Я лише сказав йому, що бачу єдиний шлях: домовленість поміж вами.

– Ну, а що він? – зацікавився Тоніко, що слухав розмову з видимим інтересом.

– Не відповів нічого, та я і не чекав на відповідь. Але коли полковник Раміро захоче, хіба Мундіньйо зможе не погодитись? Якщо полковник подасть руку йому, невже він її відштовхне?

– Хто знає, можливо, ви і маєте рацію...– Тоніко підсунув важке крісло до Алтіно.

Їхній діалог був порушений Раміро Бастосом, який голосно сказав:

– Полковнику Алтіно Брандан, коли тільки це привело вас до мене, то візит закінчено...

– Батьку! Але ж як...

– А ти помовч. Якщо не хочеш, щоб я тебе прокляв, викинь з голови навіть думку про домовленість. Даруйте мені, полковнику, я не хочу вас образити, адже я завжди підтримував з вами добрі стосунки. В моєму домі ви можете почуватися як вдома. Поговоримо про щось інше, коли ваша ласка, але про це я більше не хочу чути ані слова. Послухайте мене: нехай я зостануся самотнім, хай мене залишать мої сини і перекинуться до чужоземця, хай всі друзі забудуть мене, всі, окрім кума Амансіо, а він мене ніколи не зрадить, в ньому я впевнений,– хай я буду один як палець, але на домовленість не піду ніколи. Доки я живий, нікому не дозволю верховодити у Ільєусі. Те, що було добрим вчора, може знадобитися і сьогодні, хоча б мені й довелося померти зі зброєю в руках, хоча б знову довелося мені, хай мене бог милує, посилати вбивць. Я виграю, полковнику, навіть коли всі будуть проти мене, навіть коли Ільєус знову стане бандитським кублом і розбійницьким краєм.– Раміро Бастос підвищив тремтячий голос і встав.– Я виграю!

Алтіно теж підвівся і взяв капелюха.

– Я прийшов до вас з добрими намірами, але ви не хочете мене вислухати. А я не хочу іти від вас ворогом, бо глибоко і щиро шаную вас. Проте ніяких зобов'язань у мене стосовно вас немає, я вам нічого не винен і вільний голосувати за кого захочу. Прощавайте, полковнику Раміро Бастос.

Старий схилив горлову, очі його стали скляними. Тоніко провів полковника до дверей.

– Батько дуже впертий. Але я докладу зусиль...

Алтіно потиснув Тоніко руку і обірвав його:

– Він залишиться одиноким. Можливо, тільки двоє-троє відданих друзів не покинуть його,– він поглянув на елегантного Тоніко.– Гадаю, Мундіньйо не помиляється, Ільєус потребує нових людей, тільки вони зможуть управляти містом. Від сьогодні я буду з ним. Але ви мусите залишатися з батьком і слухати його. Інші мають право вести переговори, вимагати домовленості, навіть милості, але не ви, бо перед вами лише одна дорога. Ви мусите залишатися з батьком, якби вам навіть загрожувала смерть. Іншого виходу у вас немає.

Алтіно попрощався з білявою Жерузою, що зацікавлено виглядала з вікна вітальні, і пішов.

Про диявола, який вільно розгулює вулицями

– Прокляття!.. Здається, сам диявол бродить містом. Де це видано, щоб молода дівчина кокетувала з одруженим чоловіком? – обурювалась сувора Доротея, стоячи на церковній паперті поміж старих дів.

– Бідолашний вчитель! Він ще, чого доброго, збожеволіє! Ходить такий сумний, прямо дивитись на нього боляче...– нарікала Кінкіна.

– Він такий слабий, він і справді може захворіти,– підтримала Флорзінья.– Такий тендітний...

– Та він теж гарний, нічого не скажеш. Так засумував, що навіть став упадати за цією вертихвісткою... Не соромиться зупинятися під її вікнами і розмовляти з нею... Я вже казала падре Базіліо...

– Що?

– Що Ільєус стає землею грішників, настане день – і Господь їх покарає. Нашле на плантації паразитів, і вони знищать саджанці какао...

– А він що відповів?

– Сказав, що я пащекую, і розсердився на мене. Сказав, що я накликаю нещастя.

– Ти, звичайно, даремно звернулася до нього... Адже і в нього є плантація. Слід було поговорити з падре Сесіліо. Він бідний і чистий душею.

– Я й з ним говорила. Він мені сказав: «Доротеє, в Ільєусі диявол вільно розгулює вулицями». І це правда.

Вони одвернулися, щоб не бачити Глорії, обличчя якої світилося посмішкою, призначеною для відвідувачів бару Насіба. Тому що дивитися на неї було все одно, що дивитися на гріх або на самого диявола.

В барі Капітан урочисто оголосив сенсаційну новину: полковник Алтіно Брандан, господар Ріо-до-Брасо, власник тисячі голосів, пристав до Мундіньйо. Полковник заходив у контору експортера, щоб повідомити йому про це. Здивований таким ходом справи, Мундіньйо запитав:

– Що вплинуло на ваше рішення, полковнику?

Він подумав про докази, які не переконали Алтіно, і про розмови, які не дали наслідків.

– Стільці з високими спинками,– відповів Алтіно.

Але в барі вже знали про невдалу бесіду і про гнів полковника Раміро. Як і завжди, чутки були перебільшеними: стверджували, що між Алтіно і Бастосом відбулася суперечка і старий політичний лідер вигнав Алтіно; що того посилав сам Мундіньйо, аби запропонувати Бастосу домовленість, просити перемир'я і пощади. Поширювалася також інша версія, автором якої був Тоніко; із збудженим виглядом він оголошував на вулицях Ільєуса усім знайомим, що місто повертається до старих часів перестрілок і вбивств. Окрім того, відповідно до версій Доктора і Ньо-Гало, які зустрічали полковника Алтіно, Раміро розгнівався саме тоді, коли фазендейро сказав, що вважає його переможеним ще до виборів, і попередив, що буде голосувати за Мундіньйо. Після цього Алтіно немовби запропонував принизливу для Бастосів домовленість. Раміро відмовився. Деінде версії змінювались залежно від політичних симпатій переповідачів, але одне було скрізь правдою: після того, як пішов Алтіно, Тоніко бігав по лікаря – доктора Демосфенеса,– щоб той допоміг полковнику Раміро, котрий почував себе зле. Того дня довго обговорювалися новини, точилися нескінченні суперечки, всі були збуджені. Жоана Фулженсіо, що прийшов на вечірню бесіду із «Папеларіа Модело», попросили висловити свою думку.

– Я думаю так само, як дона Доротея. Вона прийшла до мене, щоб розповісти про диявола, котрий блукає вулицями Ільєуса. Щоправда, їй не відомо, де він точно переховується, чи в будинку Глорії, чи тут, у барі. Куди ви заховали рогатого, Насібе?

Він не лише диявола, він ціле пекло носив у себе в грудях. Те, що він вигадав для Габрієли, не дало позитивних наслідків. Вона приходила і ставала біля каси. Але це був надто нетривкий бастіон і надто коротка відстань для чоловіків, що згорали від бажання. Тепер вони юрмилися біля прилавка і пили стоячи, а навколо Габрієли виникав мало не мітинг – сама тобі непристойність. Суддя дійшов до такого зухвальства, що просто сказав Насібу:

– Готуйтеся, мій любий, я вкраду у вас Габрієлу. Тож загодя підшукуйте собі іншу куховарку.

– Вона подала вам якусь надію?

– Не дала, так дасть... Все залежить від часу і вміння.

Мануел дас Онсас, що раніше не вилазив з плантації, здавалося, забув про свої фазенди в самий розпал збирання врожаю. Він навіть вирішив подарувати Габрієлі ділянку землі. Стара діва мала рацію. Диявол вирвався на волю, підкорив собі чоловіків. Завершиться тим, що він заволодіє і Габрієлою. Лише два дні тому дона Армінда сказала Насібу:

– От який цікавий збіг обставин: мені приснилося, що Габрієла пішла, а того ж дня полковник Мануел прислав сказати, що, коли її ласка, він перепише на її ім'я плантацію.

Жінка – істота слабка, варто глянути на Малвіну – сидить на набережній і теревенить з інженером. А хіба не казав Жоан Фулженсіо, що вона найрозумніша дівчина в Ільєусі? Що в неї сильна воля і безліч інших чеснот? І ось вона втратила глузд і фліртує у всіх перед очима з одруженим чоловіком. Насіб пройшов до кінця широкого тротуару перед баром. Він замріявся і злякано здригнувся, коли побачив полковника Мелка Тавареса, що вийшов із свого будинку і рушив у бік набережної.

– Дивіться! – вигукнув Насіб.

Дехто почув його і озирнувся.

– Він пішов до них...

– Ну, зараз буде видовище...

Дівчина також помітила наближення батька і підвелася. Мабуть, він щойно повернувся з плантації, бо навіть не роззув чобіт. В барі всі посхоплювалися з місць, всім кортіло вгадати, що буде...

Інженер зблід, коли Малвіна попередила його:

– Батько йде сюди.

– Що будемо робити? – Голос виказав його хвилювання. Похмурий Мелк Таварес зупинився біля них, тримаючи в руках нагая і пильно дивлячись на доньку. Він немов не бачив інженера, навіть не дивився в його бік, і голосом різким, як виляск нагая, сказав Малвіні:

– Цієї ж миті додому!..

Полковник залишився на місці, дивлячись, як дочка повільно йде геть. Інженер не поворухнувся, його ноги налилися свинцем, чоло і руки спітніли. Коли Малвіна увійшла в ворота і зникла за ними, Мелк підняв нагая і ткнув широким, коротким пужалном в груди інженера Ромуло:

– Мені відомо, що ви закінчили обстеження бухти і телеграфом попросили дозволу залишитись, аби керувати наступними роботами. На вашому місці я не робив би цього. Я послав би телеграму з проханням вислати заміну і не чекав би навіть приїзду колеги... Післязавтра відпливає корабель.– Він підняв нагая, і при цьому його кінчик торкнувся обличчя Ромуло.– Це той термін, який я вам даю.

Мелк повернувся спиною до інженера і подивився на бар, немовби запитуючи, чому так багато людей з'юрмилося біля нього. Він пішов туди, і цікаві одразу ж позаймали свої місця за столиками і разом загомоніли, скоса позираючи на полковника. Мелк підійшов до Насіба і поплескав його по спині:

– Ну, як живеться? Налийте-но мені коньяку.

Тут він побачив Жоана Фулженсіо і сів поруч з ним:

– Добрий вечір, сеньйоре Жоане. Мені сказали, що ви продаєте моїй дівчинці аморальні книжки. То я вас попрошу про одну люб'язність – не продавайте їй більше ніяких книжок. Лише підручники, а інших книжок вона не потребує, вони задурюють голову різними нісенітницями.

Жоан Фулженсіо дуже спокійно заперечив:

– Я торгую книжками, і якщо покупець хоче їх придбати, я не буду його відмовляти. А що ви маєте на увазі, коли говорите про аморальні книжки? Ваша донька купувала тільки справжні книжки, твори кращих письменників. І я мушу скористатися з нагоди, щоб сказати, що вона дівчина розумна, з великими здібностями. Її треба зрозуміти, вона вимагає особливого до себе ставлення.

– Вона моя дочка, і вже дозвольте мені самому вирішувати, як до неї ставитись. Від деяких хвороб мені відомі ліки. Що ж стосується книжок, гарних чи поганих, вона їх більше не купуватиме.

– Це її справа.

– І моя також.

Жоан Фулженсіо стенув плечима, немовби кажучи, що це його не обходить. Підійшов Біко Фіно з коньяком, Мелк випив коньяк нахильці і хотів уже йти, але Жоан Фулженсіо затримав його за руку:

– Послухайте, полковнику Мелк, порозмовляйте з донькою спокійно і спробуйте її зрозуміти, тоді вона, можливо, послухається. А коли ви застосуєте силу, боюсь, що потім жалкуватимете.

Мелк відповів, ледве стримуючись:

– Сеньйоре Жоан, якби я не знав вас з давніх-давен і якби не був товаришем вашого батька, я навіть не слухав би вас. За дівчисько відповідаю я. А я не звик змінювати своїх рішень. Але, попри все, дякую вам за дружні поради.

Ляснувши нагаєм по халявах чобіт, він вийшов з бару і перетнув майдан. Жозуе глянув йому вслід, потім підійшов і сів біля Жоана Фулженсіо на стілець, де мить тому сидів полковник:

– Які його наміри?

– Не думаю, що розумні.– Жоан поглянув своїми лагідними очима на вчителя.– Чого ви дивитесь? Хіба ви не чините дурниць? З нею поводяться, немовби вона не сповна розуму, а в дівчини є характер...

Мелк увійшов у ворота свого будинку, збудованого в сучасному стилі. В барі знову заговорили про Алтіно Брандана, про полковника Раміро, про політичні новини. Інженер підвівся з лави на набережній. Лише Жоан Фулженсіо, Жозуе і Насіб, які стояли на вулиці, стежили за фазендейро.

У вітальні на Мелка чекала дружина, вся напружена від страху. Вона справді скидалася на безплотну святу мученицю, негр Фагундес мав рацію.

– Де вона?

– Пішла до себе.

– Накажи їй прийти.

Він залишився у вітальні, поплескуючи нагаєм по чоботях. Малвіна увійшла, мати стала біля дверей у коридор. Дивлячись на батька прямо і рішуче, з гордо піднятою головою, Малвіна чекала. Мати чекала теж, в її очах причаївся острах. Мелк ходив по вітальні:

– Ну, що ти скажеш?

– Про що?

– Прошу ставитись до мене з повагою! – закричав полковник.– Опусти голову, я тобі батько. Ти знаєш, про що мова. Як ти поясниш свій флірт з інженером? Ільєус тільки про це й гомонить, чутка дійшла аж до плантацій. Не здумай мені розпатякувати, що ти не знала про його родинний стан, він не тримав це в таємниці. Отже, що ти скажеш?

– А навіщо слова? Все одно ви не зрозумієте. Тут мене не розуміє ніхто. Я вже казала вам, тату, і не раз: я не буду жінкою того, кого мені виберуть батьки, я не поховаю себе на кухні якогось миршавого фазендейро і не стану служницею якогось ільєуського сеньйора. Я хочу жити по-своєму. Коли я закінчу школу, я піду працювати в першу-ліпшу контору.

– Твого хотіння ще не досить. Ти робитимеш те, що накажу я, твій батько.

– Ні, я робитиму лише те, що вважатиму за потрібне...

– Що-о-о?

– Те, що я забажаю...

– Замовкни, нещасна!

– Не кричіть на мене, я ваша донька, а не рабиня.

– Малвіно! – вигукнула мати.– Не смій так розмовляти з батьком!

Мелк схопив дочку за руку і вдарив її по обличчю. Малвіна закричала:

– Я поїду з ним, так собі і затямте!

– О господи...– мати затулила обличчя долонями.

– Сучка! – батько підняв нагая і почав бити Малвіну, навіть не дивлячись, по чому припадають удари.

Він стьобав її по ногах, по спині, по руках, по обличчю, по грудях. З розбитої губи дівчини потекла кров:

– Можете бити! Я все одно поїду з ним!

– Ніколи, тоді я вб'ю тебе...

Він кинув її на канапу. Малвіна впала долілиць, і він знову підняв нагай. Нагай піднімався і опускався із свистом. Крики Малвіни луною перекочувались на майдані.

Мати плакала і просила несміливо:

– Годі, Мелк, годі...

Потім раптом відступилась від стіни і рішуче схопила його за руку:

– Не смій убивати мою дочку!

Він зупинився, відсапуючись. Малвіна схлипувала на канапі.

– Марш до себе! І доки я не дозволю, ти не вийдеш звідти!

Жозуе, сидячи за столом, ламав руки і кусав губи. На серці в Насіба було важко.

Жоан Фулженсіо скрушно хитав головою. Решта відвідувачів бару завмерли в мовчанні. Глорія сумно усміхалася у своєму вікні. Хтось тихо промовив:

– Перестав бити.

Про незайману дівчину на скелі

Чорні скелі виросли з моря, хвилі білою піною розбивалися об їхні кам'яні стіни. Краби із страшними клешнями виповзали із невидимих шпарин. Вранці і ввечері хлопчаки спритно видиралися на ці стрімчаки, граючись в жагунсо і полковників. Вночі тут лунав незмовкаючий шум води, що настирливо розмивала камінь. Інколи дивовижне світло спалахувало на березі, піднімалося по скелі, ненадовго зникало в потаємних закутках і знову з'являлося вже на шпилях стрімчаків. Негри стверджували, що то чаклують сирени, неспокійні господині і володарки морських глибин і дона Жанаїна [66]66
  Жанаїн – персонаж з міфології бразильських негрів.


[Закрыть], що обертається на зелений вогонь. В нічній темряві лунали зітхання і любовні стогони. Старці, шахраї, бездомні повії влаштовували собі постіль на піщаному пляжі, захованому поміж скель. Перед ними ревло непокірне море, позад них спало непокірне місто.

Темної ночі чиясь струнка тінь сміливо рухалась між скель. Це була Малвіна, вона йшла босою, тримаючи туфлі в руках; погляд її був рішучим. В такий пізній час дівчині належало, перебуваючи в ліжку, спати або мріяти про книжки, про свята, про чоловіка. Малвіна ж, видираючись на скелі, марила наяву.

В одному із стрімчаків бурі і зливи вищербили виїмку – своєрідне крісло, звернене до океану. Закохані звичайно сідали в нього і звішували ноги над безоднею. Хвилі розбивалися внизу, молитовно простягуючи білопінні руки.

Тут і влаштувалася Малвіна, рахуючи хвилини, такі задовгі, коли дуже чекаєш...

Батько зайшов до кімнати мовчазний і суворий. Він забрав усі книжки, шукав листів і залишив для неї тільки баїйянські газети. Боліло її побите, червоне від нагая тіло. Записку – «Ти життя, яке я знову маю, втрачена радість, померла надія, ти для мене все» – вона заховала на грудях. Мати теж приходила до неї, приносила їжу і давала поради; вона казала, що помре, що не може жити, коли, мов два кинджали, стикаються батько і дочка – два горді і непохитні характери. Вона молилася святим, хай вони пошлють для неї смерть, щоб не бачити, як звершиться жорстока доля, як станеться непоправне лихо.

Вона обняла доньку, Малвіна їй сказала:

– Такою нещасною, як ви, мамо, я не буду.

– Не говори дурниць.

Більше Малвіна не сказала нічого, настав вирішальний час. Вона поїде з Ромуло і житиме вільним життям.

Тверда, як найтвердіша гірська порода, вона могла зламатися, але не зігнутися. Ще дівчинкою на плантаціях вона чула, як оповідали історії з часів збройної боротьби за землю: вночі на дорогах жагунсо, якими командував її батько, починали стрілянину. Потім вона й сама бачила подібні сутички. Через дрібницю, через те, що скот поламав огорожу і потолочив засіяне поле, спалахнула суперечка з Алвесами, сусідніми землевласниками. Згарячу сусіди образили одне одного, і почалася боротьба. Знову засідки, жагунсо, перестрілки, кров. І ось дядько Малвіни – Алуїзо – стоїть, прихилившись до стіни будинку, а з його плеча цебенить кров. Він був набагато молодшим від свого брата, стрункий, веселий, вродливий. Він любив тварин – коней і корів, розводив собак, співав, носив Малвіну на плечах, грався з нею – він любив життя. Це було в червні. Замість святкових вогнищ, ігор і танців – постріли на дорогах, засідки за деревами. Малвіна пам'ятала, яке змучене обличчя було завжди у матері. Це тому, що вона не спала ночами, тому, що не мала спокою, доки тривали збройні сутички (Малвіни ще не було тоді й на світі), тому, що вона боялася чоловіка, його владних наказів, його жорстокої волі. Мати перев'язала дядькові поранене плече, а Мелк лише запитав:

– Ти чого так швидко повернувся? А жагунсо?

– Повернулися зі мною...

– А я тобі що наказував?

Алуїзо благально подивився на брата і нічого не відповів.

– Пам'ятаєш, що б не трапилось, не залишати галявини. Чого ти втік?

Рука матері тремтіла, дядько був такий лагідний, не створений для бійок і нічної стрілянини. Він опустив голову.

– Ти повернешся туди. Разом із жагунсо. І негайно.

– Але вони ж нападуть знову.

– А мені нічого більше і не треба. Коли вони нападуть, я накинуся на них з тилу і покінчу з ними. Якби ти не втік при першому пострілі, все було б уже зроблено.

Дядько погодився. Малвіна бачила, як він сів на коня, поглянув на будинок, на веранду, на затихлу обору з худобою, на стривожених собак. Востаннє окинув усе поглядом. Він поїхав з кількома жагунсо, а решта залишилася чекати в дворі. Коли пролунали постріли, батько наказав:

– Вперед!

Батько повернувся з перемогою, йому вдалося порахуватися з Алвесами. А тіло дядька, перекинуте обличчям донизу через спину коня, привезли жагунсо. Він був гарною, веселою людиною.

Від кого Малвіна успадкувала любов до життя? Чому вона була такою життєрадісною, чому її так дратувала покірність і чому вона не могла схилити голови і розмовляти тихо у присутності батька? Можливо, тому, що пам'ятала дядька. З дитячих літ вона зненавиділа рідний дім і місто, його закони і звичаї. Жалюгідним було життя матері, яка тремтіла перед чоловіком і в усьому згоджувалася з ним, хоч він майже ніколи з нею не радився. Він приходив і наказував:

– Приготуйся. Сьогодні ми підемо в нотаріальну контору Тоніко і підпишемо один документ.

Вона не розпитувала, що це за документ, чи він щось купував чи продавав, вона навіть не намагалась довідатись про це. Радість і розраду вона знаходила тільки в церкві. Права Мелка були необмеженими, він все робив і ухвалював сам. А мати займалася господарством, і це було її єдине право. Батько марнував час у кабаре і будинках розпусти, витрачав гроші на коханок, грав у готелях і барах, пиячив з друзями. Мати мусила гибіти дома, слухатись і підкорятись. Бліда, затуркана, вона в усьому підкорялася чоловікові, втратила власну волю і не мала впливу навіть на доньку. Малвіна поклялася, як тільки підросла, що з нею такого не трапиться. Вона не стане на коліна. Мелк, правда, виконував її капризи, але інколи стурбовано придивлявся до неї. За деякими ознаками він впізнав у ній себе. Вона так само любила життя. Але він вимагав від доньки покори. Коли вона висловила йому своє бажання вчитися в гімназії, а потім в університеті, він сказав:

– Я не хочу, щоб у мене була вчена дочка. Ти підеш в монастирську школу, навчишся шити, рахувати, читати і грати на роялі. А більшого ніхто від тебе й не вимагатиме. Якщо жінка лізе у вчені, значить, у неї немає сорому і вона хоче себе занапастити.

Малвіна знала, яке життя у заміжніх жінок,– воно таке саме, як у її матері. Всі вони беззаперечно підкорялися главі сім'ї. А таке життя гірше, ніж в монастирі. Малвіна поклялася, що ніколи не дозволить, аби з неї зробили рабиню. Подруги розмовляли в шкільному дворі, молоді й веселі, доньки заможних батьків. Їхні брати вчилися в Баїйї, в гімназіях і в університеті. Дівчата щомісяця одержували гроші з дому і могли робити з ними, що їм заманеться. Лише в ці дні юності вони були вільними: свята в клубі «Прогрес», легкий флірт, любовні записки, невинні поцілунки на ранкових кіносеансах, інколи трохи триваліші біля воріт будинку. А тоді наставав час, приходив батько з одним із своїх друзів, флірт закінчувався, починалося сватання, потім заручини. Якщо наречена опиралася, батько примушував її дати згоду. Правда, інколи траплялося так, що дівчина виходила заміж за того, кого любила, коли хлопець задовольняв родичів. Але це майже не змінювало становища. Чоловік, якого вибрали батьки, чи наречений, посланий долею,– байдуже. Після весілля це не мало жодного значення. Чоловік завжди господар, пан, його наказам треба підкорятися. У нього права, у неї обов'язок і покора. Жінки мають охороняти і берегти честь родини, добре ім'я чоловіка, вони несуть відповідальність за господу і за дітей.

Найближчою подругою Малвіни стала Клара, доросліша за неї і старша класом на рік. Вони часто сміялися і жваво перешіптувалися у дворі. Не було дівчини веселішої і життєрадіснішої від Клари, такої вродливої, такої квітучої, такої закоханої в танці і такої шукачки різних пригод. Клара легко закохувалась, була романтична, непокірна і смілива. Вона вийшла заміж за того, кого любила, так принаймні їй здавалося. Наречений її не був неотесаним і обмеженим фазендейро. Це була людина освічена, він закінчив факультет права, навіть читав поезію. Але це не мало ніякого впливу на його ставлення до дружини. Що трапилося з Кларою, куди поділись її веселощі, мрії, де похоронила свої плани, свої надії? Вона відвідує церкву, займається домашнім господарством, народжує дітей. Вона навіть не користується парфумами, адвокат не дозволяє.

Так було завжди, так залишалося і зараз, немов нічого не змінилося, немов життя не стало іншим і місто не зробило кроку вперед. В школі дівчата перебували під враженням історії Офенізії, незайманки з роду Авілів, що померла від нещасливого кохання. Вона не захотіла вийти заміж за барона. Її брат Луїс Антоніо не раз знаходив претендентів на її руку. Вона ж мріяла лише про імператора.

Малвіна ненавиділа це місто, що жило пересудами і плітками. Вона зненавиділа його устрій та звичаї і почала боротися з ними. Вона почала читати. Жоан Фулженсіо керував нею, радив прочитати ті чи інші книги. Перед нею поставав інший світ, де життя було чудовим, де жінка не була рабинею чоловіка. Там були великі міста, де вона змогла б працювати, заробляти на життя і бути вільною. Вона не дивилася на ільєуських чоловіків, і Ірасема називала її «бронзовою незайманкою» – за назвою одного роману, тому що в Малвіни не було коханців. Прибулий з іншого міста Жозуе спробував упадати за нею, він присвячував їй вірші і друкував у газетах. «Присвячується байдужій М...» Ірасема читала сонети Жозуе вголос у дворі школи. Якось – це було, коли ошуканий Жезуїньйо убив свою дружину,– Малвіна розговорилася із Жозуе. Деякий час вона приймала його залицяння. Хто зна, може, він справді не схожий на інших? Але він виявився таким самим. Він одразу ж хотів заборонити їй підфарбовувати обличчя і дружити з Ірасемою: «Про неї поширюються такі чутки, вона вам не рівня»,– і не дозволяв іти на свято до полковника Місаела, куди його особисто не запросили. А знайомими вони були десь не більше місяця...

В Ільєусі Малвіні подобався лише їхній новий будинок, споруджений за планом із столичного журналу, це був її вибір. Батько виконав примху доньки, йому було байдуже, що будувати. Мундіньйо Фалкан привіз напівбожевільного архітектора, що сидів у Ріо без роботи; Малвіна була в захопленні від спорудженого ним будинку. А втім, вона мріяла і про самого Мундіньйо. Так, він поводився б інакше, він би визволив її звідси, повіз в інші краї, які змальовані у французьких романах. Малвіна не прагнула божевільного кохання і шаленої пристрасті. Вона покохала б того, хто дав би їй право жити вільно, хто розвіяв би її страх перед долею жінок Ільєуса. В противному разі краще вже залишитися старою дівою і ходити в чорній сукні до церкви. Щоправда, ще лишався шлях, на який стала бідолашна, хоч і непокірна, Сіньязінья.

Мундіньйо відійшов від неї, як тільки відчув, що вона занадто вже цікавиться ним. Малвіна страждала, надію було втрачено. А Жозуе з кожним днем ставав усе вимогливішим і деспотичнішим, вона вже ледве терпіла його присутність. І тут приїхав Ромуло, пройшов майданом в купальному халаті і кинувся в море, розтинаючи хвилі широкими помахами рук. Так, Ромуло не був схожим на місцевих чоловіків. Велике горе спіткало його – у нього збожеволіла дружина. Він розповідав Малвіні про Ріо. Що таке шлюб – звичайна умовність. Вона могла б працювати, допомагати йому, бути водночас його коханкою і секретарем, вчитися в університеті – якщо, звичайно, зуміла б – і могла б стати незалежною. Лише кохання єднало б їх. О, яким повнокровним життям жила вона в ці місяці!.. Вона знала, що усе місто пащекує про неї, що в школі тільки й мови про неї, дехто з подруг відцурався її, і першою була Ірасема. Але хіба все це її обходило? Вона зустрічалася з Ромуло на набережній, і вони проводили час у незабутніх бесідах. На ранкових сеансах вони палко цілувалися, і він переконував, що народився вдруге, познайомившись з нею. Коли батько виїжджав на плантації, Малвіна інколи пізно ввечері, як у будинку всі вже спали, вирушала між скелі на побачення з Ромуло. Вони сідали в крісло, вибите в камені, і руки інженера пестили її тіло. Він пошепки умовляв її, задихаючись від хвилювання. Чому не зараз, тут, на цьому пляжі? Але Малвіна хотіла виїхати з Ільєуса. Коли вони виїдуть, вона належатиме йому, вони накреслювали свої плани втечі.

Замкнена у себе в кімнаті, побита, вона прочитала в баїйянській газеті: «У вищому світі Італії трапився скандал. Принцеса Олександра, дочка інфанти дони Беатріси Іспанської і принца Віторіо, покинула батьківський дім і вирішила жити сама, ставши касиркою в ательє мод. Справа в тому, що батько мав намір видати її заміж за багатія, герцога Умберто Вісконті де Модроме з Мілана, а вона була закохана в простого промисловця Франко Мартіні». Здавалось, це було написано про неї. Огризком олівця Малвіна надряпала на уривку газети записку до Ромуло, в якій призначила годину побачення. Служниця віднесла записку в готель і віддала її Ромуло. Сьогодні вночі, коли він хоче, Малвіна належатиме йому. Тепер вона вирішила твердо: вона поїде звідси, поїде і житиме самостійно. Єдине, що її утримувало, і вона лише сьогодні збагнула це,– небажання завдавати болю батькові. Так, він страждатиме! Але тепер навіть його страждання не зупинять її.

Вмостившись на вологому камені і звісивши ноги над безоднею, Малвіна чекала. На піску пляжу, затуленого від неї скелями, цілувались закохані. На вершинах скель заблищав вогник. Продумавши увесь план, зваживши всі його деталі, Малвіна чекала з нетерпінням. Внизу розбивалися хвилі, клубочилась піна. Чому він не йде? Адже він мав прийти раніше від неї, в записці Малвіна точно призначила час. Чому ж він не йде?

А в готелі Коельйо, замкнувши двері, Ромуло Вієйра, авторитетний інженер міністерства шляхів сполучення і суспільних робіт, тремтів од страху і не міг заснути. Він завжди поводився з жінками як ідіот. Потрапляв у скрутні обставини, наживав ворогів і все ж не міг стати іншим. Продовжував фліртувати з незаміжніми, а в Ріо ледве врятувався од розгніваних братів якоїсь Антонієти, з якою зустрічався. Братів було четверо, і вони були сповнені бажання провчити його, тому Ромуло і погодився поїхати в Ільєус. Він заприсягнувся ніколи більше не дивитися на дівчат. Це відрядження в Ільєус обіцяло добрий заробіток, а він збирав гроші. Окрім того, Мундіньйо Фалкан обіцяв йому винагороду, якщо він не затягуватиме обстеження і доведе необхідність термінової присилки землечерпалок. Він так і зробив і домовився з Мундіньйо, що той попросить міністерство, аби йому було доручено керівництво роботами по випрямленню та поглибленню фарватера. Експортер обіцяв йому більшу винагороду, коли перший іноземний пароплав зайде в порт, пообіцяв також потурбуватися про його просування по службі та підвищення на посаді. Чого йому бракувало ще? І все ж таки він зв'язався з цією дівчиною, обнімався з нею в кіно, надавав їй нездійснених обіцянок. І ось наслідки: після неприємної розмови з Мундіньйо довелося телеграфувати в Ріо і просити заміни. Ромуло обіцяв, що, прибувши в Ріо, він не дасть міністрові спокою до того часу, поки драги і буксири не будуть відправлені. Це все, що він міг зробити. Залишатися ж в Ільєусі, щоб його одшмагали нагайкою на вулиці або пристрелили серед тихої ночі, він не міг. Тому він замкнувся в номері, щоб вийти лише в час прибуття пароплава. Вона збожеволіла – призначити побачення на скелях, він не вірив, що Мелк вернувся на плантацію, де кінчалося збирання урожаю. Божевільна, йому взагалі таланило на психопаток, він, як правило, натикався на таких...