Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

Про довгожданого, але не бажаного гостя

Еуфорікос, Капітан і Доктор прийшли в бар «Везувій» рано і привели з собою чоловіка років на тридцять з гаком. У нього було відкрите обличчя і спортивний вигляд. Ще до того, як його відрекомендували, Насіб здогадався, що він за один. Нарешті він з'явився, цей такий довгожданий інженер, об'єкт стількох розмов і суперечок...

– Ромуло Вієйра, інженер міністерства шляхів сполучення.

– Дуже приємно, сеньйоре. Радий вам служити...

– Мені також дуже приємно познайомитися з вами.

Ось він, із засмаглим обличчям, коротко підстриженим чубом, невеличким шрамом на лобі. Ромуло міцно потиснув руку Насібу. Доктор усміхнувся із щасливим виразом на обличчі, немовби рекомендував Насібові свого уславленого родича або жінку рідкісної вроди. Капітан пожартував:

– Цей араб – невід'ємна частка нашого міста. Він отруює нас розведеним вином, обдурює в покер і знає все про кожного з нас.

– Не кажіть так, Капітане. А то що подумає про мене добродій інженер?

– А втім, Насіб наш справжній друг,– доповнив свою характеристику Капітан,– і шанована людина.

Інженер, дещо вимушено, усміхнувся, з недовір'ям оглядаючи майдан і вулиці, бар, кіно, сусідні будівлі, з вікон яких визирали допитливі обличчя. Інженер і його нові знайомі розташувалися за одним зі столиків на вулиці. У своєму вікні з'явилася Глорія, вона була у ранковому негліже і розчісувала мокрі після ванни коси. Вона одразу виявила нового чоловіка, роздивилась його і побігла швидше навести святковий туалет.

– Гарна? – Капітан пояснив інженерові причини самотності Глорії.

Насібові забажалося самому прислужитися гостям, він приніс тарілочку з кубиками льоду – пиво було недостатньо холодне. Нарешті інженер у місті! Напередодні «Діаріо де Ільєус» повідомила жирним шрифтом на першій шпальті про те, що на пароплаві «Баїйяна» має прибути інженер. «Отже,– в'їдливо резюмувала газета,– ті обмежені і злі люди, які, мов дурносміхи, пророкували провал цього заходу і вперто заперечували не лише те, що інженер сюди приїде, але навіть те, що він взагалі існує в міністерстві, мають тепер вимушено посміхатись... Завтра їм доведеться прикусити язики, їхня пиха буде «покарана».

Інженер прибув через Баїйю і висадився в Ільєусі цього ранку. Стаття була написана в різкому тоні і містила багато образ на адресу супротивників. Щоправда, інженер з'явився з чималим запізненням: минуло понад три місяці відтоді, коли було оголошено про його прибуття. Це було того дня (Насібові він добре запам'ятався, бо саме тоді його залишила стара Філомена і він найняв Габрієлу), коли Мундіньйо Фалкан прибув на «Іті» і, демонструючи, наскільки впливові зв'язки має він у вищих колах, повсюди розповідав про вирішення проблеми гавані. Все залежало від приїзду інженера з міністерства. Ця звістка була для міста сенсацією, нічим не меншою, аніж злочин полковника Жезуїньйо Мендонси. Вона ознаменувала початок політичної кампанії по підготовці до виборів наступного року. Мундіньйо Фалкан погодився очолити опозицію і зумів повести за собою чимало людей. «Діаріо де Ільєус», в підзаголовку якої стояло «незалежна інформаційна газета», почала шпетити муніципальну адміністрацію, нападати на полковника Раміро Бастоса і єхидно висловлюватися на адресу влади штату. Доктор написав низку в'їдливих пасквілів, немов мечем, розмахуючи над головами Бастосів звісткою про прибуття інженера.

В своєму бюро – увесь перший поверх будинку займало приміщення, де пакувалося какао,– Мундіньйо Фалкан розмовляв з фазендейро, але вони не обговорювали справ торгівлі і не провадили переговорів про ціни на новий урожай чи про терміни платежів, вони розмовляли про політику; Мундіньйо пропонував зв'язки, повідомляв про свої плани і задуми, розповідав про вибори так, немов уже одержав на них перемогу. Полковники слухали, слова Мундіньйо справляли деяке враження. Бастоси правили Ільєусом понад двадцять років, їхню владу підтримував час від часу уряд штату, хоча він періодично і змінювався. Мундіньйо ж знайшов підтримку ще вище: йому протегували в Ріо, у федеральному уряді. Хіба він не домігся, всупереч бажанню уряду штату, приїзду інженера для обстеження бухти. І це в той час, коли проведення подібних робіт вважалося безперспективним і на ближчий час не планувалося?

Полковник Рібейріньйо, який раніше віддавав голоси виборців, що залежали від нього, за Раміро Бастоса, приєднався тепер до групи нового лідера і вперше взявся за політику. Він з натхненням їздив від провінції до провінції, провадив переговори зі своїми кумами і здійснював тиск на дрібних землевласників.

Подейкували, що дружба Рібейріньйо і Мундіньйо виникла і зміцніла в ліжку Анабели, танцівниці, привезеної експортером; вона вже залишила свого партнера ілюзіоніста, щоб танцювати винятково для полковника. «Вірогідніше, винятково для полковника і Тоніко!» – думав Насіб. Дотримуючись зразкового політичного нейтралітету, вона спала з Тоніко Бастосом в той час, коли полковник об'їжджав міста і селища. І їх обох вона зраджувала з Мундіньйо Фалканом, коли той присилав їй записку. На нього вона, зрештою, і розраховувала, якщо раптом в цьому жахливому краю з нею трапиться якесь лихо.

Чимало фазендейро, особливо молодших, обов'язки яких стосовно полковника Раміро Бастоса не сягали до часів боротьби за землю, позначених кров'ю, погоджувались з Мундіньйо Фалканом щодо аналізу і методів розв'язання ільєуських проблем: треба було прокладати шляхи, використовувати частину прибутків на потреби провінційних районів – Агуа-Прети, Піранжі, Ріо-до-Брасо, Кашоейра-до-Сул, а також поставити вимогу перед англійцями швидше завершувати будівництво залізничної колії Ільєус – Ітапіра, яке затягувалось на невизначений час.

– Вистачить майданів і парків... Нам потрібні дороги.

Їх особливо надихала перспектива безпосереднього експорту какао за кордон, якщо фарватер бухти буде поглиблено і вирівняно, що дасть змогу заходити в гавань великим кораблям. Прибуток муніципалітету зросте, Ільєус стане справжньою столицею. Ще кілька днів – і прибуде інженер... Але минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а інженера все не було. Ентузіазм фазендейро почав пригасати; лише Рібейріньйо тримався твердо, він, як і раніше, сперечався в барах, щось обіцяв, комусь погрожував. «Жорнал до Сул», тижневик Бастоса, запитував, «де ж той інженер-привид, наслідок уяви честолюбних і зловмисних чужоземців, які мають авторитет серед завсідників бару?» Навіть Капітан, душа руху за прогрес Ільєуса, хоч як стримувався, але все-таки нервував. спалахував під час гри в кості, часто програвав.

Полковник Раміро Бастос поїхав у Баїйю, хоча друзі й сини радили йому відмовитись від цієї небезпечної для його віку подорожі. Він повернувся десь за тиждень з виглядом переможця і зібрав у себе своїх однодумців.

Амансіо Леал, як завжди вкрадливо і тихо, розповідав слухачам, що губернатор штату запевнив полковника Раміро, немовби міністерство взагалі не призначало інженера для обстеження бухти Ільєуса. Цю проблему розв'язати неможливо, в управлінні шляхів сполучення штату її вже пильно вивчили. Виходу справді немає, і намагатися знайти його – лише надаремне марнувати час. Єдине, що можна зробити,– спорудити новий порт для Ільєуса в Мальядо, за межами бухти. Але ця велетенська будова вимагала б довгих розвідок, мільйонних асигнувань і підтримки федерального уряду, уряду штату і муніципалітету. Оскільки це будівництво буде провадитись в таких величезних масштабах, розвідницькі роботи просуваються повільно, та інакше й бути не може. Треба провести цілу низку досліджень і розвідок грунту, копітких і тривалих. Але вони вже розпочалися. Мешканці Ільєуса мають трохи потерпіти.

«Жорнал до Сул» вмістив статтю про майбутній порт, похваливши губернатора і полковника Раміро. «Що ж стосується інженера,– писала газета,– то він, очевидно, назавжди сів на мілину...». Префект, за порадою Раміро, дав наказ озеленити ще один майдан, поряд з новим приміщенням «Банко до Бразіл».

Амансіо Леал, щоразу зустрічаючи Доктора або Капітана, не втрачав нагоди запитати насмішкувато:

– Ну, як там інженер? Коли на нього чекати?

Доктор різко відповідав:

– Сміється той, хто сміється останній.

А Капітан додавав:

– Ви ж нічого не втрачаєте від того, що чекаєте?

– Ви маєте рацію. Але скільки можна чекати?

Їхні суперечки завершувалися тим, що вони гуртом ішли випити. Амансіо вимагав, аби розраховувалися Капітан і Доктор.

– Коли інженер приїде, розраховуватимусь я.

Якось йому закортіло покепкувати з Рібейріньйо, але той не на жарт розгнівався і закричав на увесь бар:

– Я не скнара. Хочете, закладемось? Тоді розкошелюйтесь. Я ставлю десять конто за те, що інженер приїде.

– Десять конто? А я ставлю двадцять проти ваших десяти і даю рік терміну. Чи, може, хочете більше? – Голос у Амансіо був м'який, але в очах горіли люті вогники.

Насіб і Жоан Фулженсіо погодилися стати свідками.

Капітан натискував на Мундіньйо, вимагаючи, щоб той з'їздив до Ріо і нагадав міністрові про обіцянку. Експортер відмовлявся. Почалося збирання врожаю, він не міг полишити свої справи напризволяще в такий час. Окрім того, їхати не було ніякої рації, оскільки інженер прибуде обов'язково. Мабуть, затримується завдяки якимось бюрократичним формальностям. Мундіньйо нікому не розповідав про ті ускладнення, що виникли, про тривогу, яка охопила його, коли він довідався з листа свого товариша про відмову міністра від свого попереднього рішення в зв'язку з рішучим протестом губернатора штату Баїйя. Тоді Мундіньйо вдався до всіх своїх широких знайомств, аби лише досягти позитивного розв'язання цього питання. Не звертався він лише до членів своєї родини. Експортер розіслав силу-силенну листів, телеграм, він прохав і обіцяв. Один з його давніх друзів мав на цю тему розмову з президентом республіки, причому вирішальними чинниками у просуванні цієї вельми складної справи стали (хоча Мундіньйо про це так ніколи і не взнав) імена Лоурівала та Еміліо. Дізнавшись про те, що Мундіньйо рідний брат впливових політичних діячів Сан-Пауло, президент сказав міністрові:

– Зрештою, це справедливе прохання. Термін правління губернатора закінчується, він з багатьма зіпсував відносини, і невідомо, хто буде його наступником. Ми не можемо постійно приставати до думки самоврядування штату...

Кілька днів Мундіньйо жив, охоплений майже панічним страхом. Якщо він програє, йому лишається одне – укласти валізи і виїхати з Ільєуса. Адже ж не зможе він, зазнавши поразки, лишатися тут і правити за об'єкт глузування і знущання. Доведеться повернутися під надійне родинне крило, ховаючи очі від сорому. Він майже не з'являвся в цей час у кабаре і барах, де на його адресу випадало все більше й більше гострих дотепів.

Навіть Тоніко Бастос, що був довгий час скромним та врівноваженим і делікатно не торкався в присутності прихильників Мундіньйо цього злополучного питання, і той перестав стримуватись, радіючи з кепських настроїв супротивників. Одного разу між ним і Капітаном відбулася сутичка. Жоану Фулженсіо довелося втрутитися, щоб не дійшло до бійки. Тоніко запропонував, коли вони пили:

– Чому б Мундіньйо не привезти замість інженера ще одну танцівницю? І клопоту менше, і друзям послуга...

Того ж вечора Капітан без попередження з'явився в будинку експортера. Мундіньйо зустрів його стримано:

– Даруйте мені, Капітане, але я не сам. У мене дівчина з Баїйї, вона прибула сьогоднішнім пароплавом. Мені хотілося б трохи відпочити від справ...

– Я заберу у вас рівно одну хвилину,– згадка про дівку, виписану з Баїйї, вивела таки Капітана з рівноваги.– Чи знаєте ви, що сказав сьогодні в барі Тоніко Бастос? Буцімто ви здатні лише на те, щоб привозити в Ільєус жінок. Жінок, і не більше... Адже інженера немає і досі...

– А що, це мені подобаєтся.– Мундіньйо розсміявся.– Але ви не хвилюйтесь...

– Як же мені не хвилюватися? Час іде, а інженера немає...

– Я заздалегідь знаю все, що ви скажете, Капітане. Ви що, маєте мене за дурня, який сидить склавши руки?

– Чому ви не звернетесь до своїх братів? Адже вони впливові люди...

– Цього я ніколи не зроблю. Та це й непотрібно. Сьогодні я послав у столицю справжній ультиматум. Заспокойтесь і пробачте за такий прийом.

– Годі вам, це я прийшов невчасно...– Капітан почув жіночі кроки в сусідній кімнаті.– І запитайте у Тоніко, кому він віддає перевагу, блондинкам чи шатенкам?

Через кілька днів надійшла телеграма від міністра, в якій вказувалось ім'я інженера і дата його від'їзду до Баїйї. Мундіньйо скликав Капітана, полковника Рібейріньйо і Доктора. «Призначено інженера Ромуло Вієйру». Капітан узяв телеграму і підвівся:

– Я втру носа Тоніко й Амансіо...

– Ми, жартуючи, виграли купу грошей...– Рібейріньйо підняв руку.– Влаштуємо з цього приводу грандіозну випивку в «Батаклані».

Мундіньйо забрав телеграму в Капітана, ще й попрохав друзів тримати в таємниці те, що їм стало відомо. Найбільшого ефекту буде досягнено тоді, коли газета вмістить повідомлення про приїзд інженера до Баїйї. Десь у глибині душі він побоювався, що губернатор знову може натиснути на міністра і той знову відступить. І лише через тиждень, коли інженер уже висадився в Баїйї і повідомив про своє прибуття наступним пароплавом до Ільєуса, Мундіньйо знову скликав своїх спільників, показав їм листи і телеграми, якими він обмінювався з Ріо,– це була виснажлива і важка битва супроти уряду штату. Він не хотів тривожити друзів, тому не вводив їх повністю у курс справ, особливо, коли це стосувалося подробиць і деталей. Але тепер, коли битву виграно, їм слід знати, чого варта ця величезна перемога.

Рібейріньйо замовив у барі «Везувій» випивку для всіх. І Капітан, до якого знову повернувся добрий настрій, виголосив тост за здоров'я «інженера Ромуло Вієйри, визволителя ільєуської бухти». Звістка про його приїзд поширилась скрізь, знову з'явилися повідомлення в газеті, і фазендейро піднеслися духом.

Рібейріньйо, Капітан і Доктор цитували окремі витяги з листів Мундіньйо. Уряд штату зробив усе, щоб завадити приїздові інженера. Він використав усю свою владу, всю силу. Навіть губернатор встряв у цю боротьбу. А хто переміг? Він, хто тримає в руках увесь штат і є головою уряду, чи Мундіньйо Фалкан, що досяг успіху, не полишаючи своєї контори в Ільєусі? Його власний авторитет одержав перемогу над авторитетом самоврядування штату. Проти цього нічого заперечити. Фазендейро, на яких це справило величезне враження, ствердно кивали головою.

Зустріч у порту була врочистою. Насіб, пізно прокинувшись, що з ним тепер часто траплялося, не зміг туди прибути. Але Ньо-Гало розповів йому про все, щойно він прийшов у бар. В порту зібралися Мундіньйо Фалкан і його друзі, фазендейро, а також чимало різних цікавих. Про цього інженера велося стільки розмов, що він уже став майже міфічною постаттю, тому й не дивним було бажання побачити його нарешті на землі ільєуській. Прибув у порт навіть фотограф, якого найняв Кловіс Коста. Він зібрав усіх докупи, накрився чорною ганчіркою, і минуло не менше ніж півгодини, перш ніж було зафіксовано груповий портрет. На жаль, цей історичний документ не зберігся: фото не вдалося, старий умів фотографувати лише в ательє.

– Коли думаєте взятися за справу?

– Одразу ж. Почнемо з попередніх розвідок. Але я маю почекати своїх помічників з необхідними приладами, вони пливуть пароплавом «Ллойд» просто з Ріо.

– Скільки часу приблизно піде на роботи?

– Зараз важко визначити. Місяців півтора-два, точно не знаю.

Інженер у свою чергу поцікавився:

– Гарний пляж. Як тут з купанням?

– Чудово.

– Але на березі щось не видно нікого...

– В Ільєусі не в моді це заняття. Ризикує лише Мундіньйо, та ще купався покійний Осмундо, дантист, котрого застрелили... Та й то рано-вранці...

Інженер розсміявся:

– Але ж купатися не забороняється?

– Забороняється? Ні. Просто не в моді.

Дівчата з монастирської школи, які, скориставшися церковними святами, ходили по крамницях, роблячи покупки, зайшли в бар по цукерки. Серед них була вродлива і серйозна Малвіна. Капітан їх відрекомендував:

– Наша шкільна молодь, майбутні матері родин,– Ірасема, Елоїза, Зулейка, Малвіна...

Інженер з посмішкою тиснув руки, говорив компліменти:

– Виявляється, тут є чимало гарненьких дівчаток...

– А ви, сеньйоре, щось надто довго примушуєте себе чекати,– сказала Малвіна, підвівши на нього свої блакитні очі.– Ми вже думали, що ви зовсім не приїдете.

– Якби я знав, що на мене чекають такі чарівні сеньйорити, я давно б уже приїхав, коли б мені навіть не дали дозволу...– Які очі у цієї дівчини. Гарними були не лише її обличчя і граціозна фігура, в ній відчувалася і внутрішня краса.

Весела зграйка дівчат пішла далі, Малвіна двічі озирнулася. Інженер оголосив:

– Треба скористатися сонцем і покупатися.

– Приходьте на аперитив. Тут його п'ють об одинадцятій – пів на дванадцяту... В барі познайомитесь з половиною мешканців Ільєуса...

Інженер зупинився в готелі Коельйо. Незабаром мешканці Ільєуса побачили, як він у купальному халаті попрямував на пляж. Всі дивилися, як він скидає халат (на його атлетичному тілі залишилися тільки труси), як біжить до моря, як розтинає хвилі дужими помахами рук. Малвіна усілася на одну з лавок біля пляжу і почала стежити за інженером.

Про те, як у араба почалося сум'яття почуттів

Він прочитав кілька рядків у газеті, затягуючись духмяною сигарою «Сан Фелікс». Звичайно він не встигав допалити сигару та проглянути баїйянські газети і засинав, заколисаний морським вітерцем, розморений смачними, улюбленими стравами і незрівнянними приправами Габрієли. З-під його густих вусів долинало спокійне, розмірене хропіння. Ці півгодини сну в затінку дерев були однією з насолод в ясному, спокійному житті Насіба без тривог, без ускладнень, без серйозних запитань. Ніколи ще не йшли його справи так блискуче. Число відвідувачів бару неухильно зростало, Насіб відкладав гроші в банк, його мрія про ділянку для плантації какао ставала все реальнішою. Йому ще не доводилося здійснювати вигіднішої оборудки, аніж найм Габрієли на невільницькому ринку. Хто б міг подумати, що вона така майстерна куховарка, і хто б сказав, що під брудним лахміттям заховано стільки грації і краси, що її тіло таке гаряче, руки такі лагідні і що від неї так п'янко пахне гвоздикою?..

Того дня відвідувачі бару були охоплені цікавістю, скрізь лунали привітання, хвала інженерові («Ви чудовий плавець!»), снідати в Ільєусі всі сіли із запізненням. Насіб підраховував, скільки часу минуло з того дня, коли було оголошено про очікуване прибуття інженера. Габрієла пішла додому, попередньо запитавши:

– Чи можна мені сходити сьогодні в кіно? З доною Арміндою...

Він великодушно дістав із каси папірець в п'ять рейсів.

– Заплати і за її квиток...

Спостерігаючи, як вона, усміхаючись, поспішає додому (він не переставав пощіпувати і торкатися її навіть у час їжі), Насіб закінчив свої підрахунки: три місяці і вісімнадцять днів тривог, чуток, хвилювань, невпевненості і надій для Мундіньйо і його друзів, а також для полковника Раміро Бастоса і його однодумців. Взаємні напади в газетах, таємні переговори, суперечки, глухі погрози – одне слово, атмосфера ускладнювалася з кожним днем. Бували хвилини, що бар здавався казаном, який ось-ось вибухне... Капітан і Тоніко Бастос майже не розмовляли між собою, полковник Амансіо Леал і полковник Рібейріньйо ледве віталися.

Подумати лишень, як все дивно складалося. А для Насіба ці тривожні дні були днями тиші, абсолютного спокою, непідробної радості. Мабуть, це були найщасливіші дні його життя.

...Ніколи він не спав так смачно в години сієсти, як в ці дні. Він з усмішкою прокидався, зачувши голос Тоніко, якому обов'язково треба було випити після сніданку чарку гіркого аперитиву для травлення і трохи погомоніти перед відкриттям контори. Трохи згодом до них приєднувався Жоан Фулженсіо, що прямував у «Папеларіа Модело». Вони обговорювали події, що відбулися в Ільєусі і у всьому світі,– книготорговець добре розбирався в усіх питаннях, а Тоніко знав усе, що стосувалося жінок міста.

На три місяці і вісімнадцять днів затрималося прибуття інженера, і рівно стільки ж часу минуло з того дня, як він найняв Габрієлу. В той день полковник Жезуїньйо Мендонса убив дону Сіньязінью і дантиста Осмундо, та лише наступного дня Насіб переконався, що Габрієла вміє варити. Лежачи в шезлонзі із погаслою сигарою в роті, кинувши газету на землю, Насіб пригадував і усміхався... Три місяці і сімнадцять днів їсть він страви, приготовлені Габрієлою, і може стверджувати: так, у всьому Ільєусі немає куховарки, що могла б зрівнятися з нею. Три місяці і сімнадцять днів він спить з нею, починаючи з другої ночі, коли в променях місячного світла побачив її ногу і в кімнатних сутінках угадав її перса, що проглядали крізь порвану сорочку...

Сьогодні, можливо, через надзвичайне пожвавлення в барі, через галас, викликаний присутністю інженера, він не задрімав, а лежав і думав. Перші дні Насіб не оцінив належно ні якості страв, ні гарячого тіла біженки. Задоволений смаком і різноманітністю страв, він лише тоді віддав їй належне, коли кількість відвідувачів почала зростати, коли довелося збільшити асортимент закусок і солодощів, коли вихваляння набуло масового характеру і Плініо Араса, методи якого в торгівлі були досить суперечливими, спробував переманити Габрієлу. Що ж до її тіла, то Насіб, охоплений небувалим любовним запалом, так сильно до нього звик, що без сну проводив з Габрієлою божевільні ночі. Спершу він приходив до неї зрідка, коли повертався додому, тому що Різолета не мала часу або була хворою, і не почував себе змореним та сонним. В таких випадках він лягав з Габрієлою, оскільки нічого іншого робити не залишалося. Але скоро цій байдужості настав кінець. Насіб так звик до страв, приготованих новою куховаркою, що, потрапивши на день народження до Ньо-Гало і ледве доторкнувшись до поданих наїдків, одразу відчув, наскільки витонченіші приправи Габрієли. Якось непомітно для самого себе він почав ще частіше відвідувати кімнатку в дворі, забувши майстерну Різолету; йому обридла її награна, удавана лагідність, її капризи, щоденні скарги, навіть її витончена любов, якою вона користувалася для витягування грошей із його кишень. Нарешті він зовсім перестав до неї ходити, перестав відповідати на її записки, і ось уже майже два місяці в нього не було іншої жінки, окрім Габрієли. Тепер Насіб щовечора приходив до неї в кімнатку, намагаючись залишити бар якнайраніше.

Добре, коли життя радісне, плоть задоволена, страва смачна і ситна, душа спокійна, кохання щасливе... В число доброчесностей Габрієли, складених Насібом в час сієсти, входили працелюбність і ощадливість. Як тільки вистачало в неї сили і часу прати білизну, прибирати в домі – таким чистим він ще ніколи не був! – готувати закуски для бару, сніданок і обід для Насіба? А вночі вона була свіжа, невтомна і сповнена бажання, і, не лише віддаючись, але й беручи, вона ніколи не була змореною, сонною або пересиченою. Габрієла, здавалося, розгадувала думки і настрій Насіба, попереджувала його бажання і нерідко радувала його сюрпризами: то приготує вишукану страву, яку він любить,– маніокову кашу з крабами, ватапа [59]59
  Ватапа – пюре з маніокового борошна із шматочками м'яса, риби або раків.


[Закрыть]або «баранячу вдову», то поставить квіти поряд з його фотокарткою на столі у вітальні, то заощадить гроші, які він давав їй для базару, то прийде допомогти в барі.

Раніше Шіко Молеза, повертаючись із сніданку, приносив Насібові судки з їжею, що її готувала Філомена. Шлунок невмолимо фіксував час, і араб, що залишався з Віко Фіно для обслуговування останніх відвідувачів, котрі приходили випити аперитив, чекав на Шіко з нетерпінням. Але якось, без будь-якого попередження, із судками з'явилася Габрієла, вона прийшла попросити дозволу сходити на спіритичний сеанс, куди її кликала дона Армінда. Габрієла залишилася допомогти обслуговувати відвідувачів і потім почала приходити щодня. Тієї ночі вона йому сказала:

– Краще я сама приноситиму тобі сніданок. Тоді ти зможеш раніше їсти, а я буду допомагати тобі в барі. Не заперечуєш?

Яка ж була йому рація заперечувати, коли її присутність є ще однією приманкою для відвідувачів? Насіб одразу помітив: вони почали довше затримуватись, замовляти ще по чарці, випадкові клієнти оберталися на постійних, починали ходити до бару щодня, аби побачити Габрієлу, перемовитись з нею словом, усміхнутися їй, доторкнутись до її руки. І, зрештою, яке йому до того діло, адже вона була лише куховаркою, з якою він спав, нічого не обіцяючи. Вона подавала йому сніданок, розкладала парусиновий шезлонг, залишала троянду із своїми пахощами гвоздики. А Насіб, задоволений життям, запалював сигару, брав газети, мирно засинав; і морський вітрець кошлатив його розкішні вуса.

Але сьогодні в полудень йому не вдавалося заснути. Він підсумував у думках три минулі місяці і вісімнадцять днів, які були такими бурхливими для міста і такими спокійними для нього, Насіба. Він з радістю подрімав би хоч десять хвилин, замість того, щоб гаяти час на спогади, які не мали особливої ваги. Раптом Насіб відчув, що йому чогось бракує, можливо, саме тому йому не вдавалося заснути. Не було троянди, яку він щодня знаходив на спинці шезлонга. Насіб бачив, як суддя, позабувши про гідність, що мала бути невід'ємною від його високого звання, тайкома витягнув квітку із кіс Габрієли і вклав її в свою бутоньєрку... Літній, п'ятдесятирічний суддя скористався з веремії навколо інженера, щоб поцупити троянду... Щоправда, він остерігався протестів з боку Габрієли, але та вдала, що нічого не помітила. Так, суддя, очевидно, закохався не на жарт. Раніше він ніколи не приходив у бар в час аперитиву, а з'являвся лише зрідка, десь надвечір, у товаристві з Жоаном Фулженсіо або Маурісіо Каїресом. Тепер він, забувши про всі умовності, приходив майже щодня о дванадцятій до бару, пив портвейн і упадав коло Габрієли.

Упадав коло Габрієли... Насіб задумався. Так, звичайно, упадав, раптом збагнув він. І не лише суддя, але й багато інших... В противному разі, чого вони затримуються після сніданку, ризикуючи викликати невдоволення дружин? Хіба не задля того, щоб побачити Габрієлу, усміхнутися до неї, пожартувати, погладити її руку, а може, і домовитися з нею про щось, хто знає? Якось Габрієла уже одержала запрошення від Плініо Араси, і Насіб знав про це. Але Плініо звернувся до неї, як до куховарки. Чимало завсідників «Золотої горілки» перекочували у «Везувій», і Плініо запропонував Габрієлі платню більшу, аніж вона одержувала у Насіба. Проте він обрав ненадійного посередника, доручивши повести переговори з Габрієлою негреняті Туїсці, яке було віддане бару «Везувій» і добре ставилося до Насіба. Отож вийшло так, що пропозицію Плініо Габрієлі передав сам араб. Вона усміхнулася:

– Я не хочу... Якщо, звичайно, ти мене не виженеш...

Він обняв її – це було вночі,– і його огорнуло тепло її тіла. Насіб додав до її платні ще десять рейсів.

– Мені нічого не треба...– казала вона.

Інколи він купував їй сережки або брошку, а деякі дешеві прикраси йому взагалі не доводилось купувати – він приносив їх із лавки дядька. Насіб дарував їй ці дрібнички вночі, і вона завжди була зворушена, щиро дякувала своєму господареві, цілуючи його долоні, майже як східна рабиня:

– Красунчику мій, Насібе...

Брошки вартістю в рейс, сережки на півтора рейси – така була його вдячність за ночі кохання, зітхання, непогасний вогонь. Двічі він дарував Габрієлі відрізи дешевого краму, потім пару туфель, але все це було мізерною платою за її увагу і чуйність, за страви, які вона готувала на його смак, за фруктові соки, за сліпучо-білі сорочки, ретельно випрасувані, за троянду, що падала із її кіс у шезлонг. Насіб був до неї дещо зверхнім, тримав її на відстані і поводився з нею так, немовби щедро оплачував її працю і робив їй послугу, лягаючи з нею спати.

В барі багато хто упадав за нею. Упадали, очевидно, і на Ладейре-де-Сан-Себастьян, посилали їй записки, робили звабливі пропозиції. Все це цілком можливо. Адже не всі будуть користуватися послугами Туїски? Як же йому, Насібові, довідатись про це? Чого, приміром, ходить у бар суддя, якщо не для того, щоб спокусити Габрієлу? Утриманка судді, молода мулатка з плантації, виявилась зараженою поганою хворобою, і він її залишив.

Коли Габрієла почала приходити в бар, він, ідіот, зрадів, думаючи лише про прибутки, які дадуть нові замовлення на випивку, і не думав про небезпеку спокуси, яка щоденно зростала. Він не може заборонити їй приходити в бар – одразу впаде виторг. Проте слід виявляти їй більше уваги, частіше розмовляти з нею, купувати подарунки кращі, аніж раніше, пообіцяти збільшення платні. Справжню куховарку знайти в Ільєусі неможливо, в цьому він переконався твердо. Багато заможних родин, господарі барів і готелів, звичайно, схочуть переманити Габрієлу, вони, очевидно, ладні дати їй небачено високу платню. А як би пішли справи в його барі без солодощів і закусок Габрієли, без її усмішки, її щоденних відвідин? І що б він сам робив без сніданків і обідів Габрієли, без її неперевершених страв, темних приперчених соусів, кус-кусу вранці?

Як би він жив без неї, без її несміливої і лагідної усмішки, без її засмаглого тіла кольору кориці, без її пахощів гвоздики, її пристрасті, самозречення, її голосу, коли вона шепоче «красеню мій», без томління вночі у її обіймах, як би він жив без неї? Він зрозумів, що означає для нього Габрієла. Господи, що ж це таке, звідки цей раптовий страх втратити її і чому морський брив став холодним вітром, від якого він аж здригнувся? Ні, ні, він не мусить її втратити, він не може жити без неї.

Ніколи йому не сподобається страва, приготована і приправлена іншими руками. Нікого, ох, нікого не зможе він так любити, так бажати, ніякої іншої жінки так гостро і постійно не потребуватиме, якою білою б не була у неї шкіра, як би вишукано не була вона одягнена, якою б заможною вона не була. Що означали цей страх і тривога втратити Габрієлу, ця раптова лють на відвідувачів бару, які розглядають її, говорять їй двозначності, беруть її за руку, що означала ця лють на суддю, який, незважаючи на своє становище, краде квіти з її кіс? Насіб тривожно запитував себе: що, власне, так його схвилювало? Хіба Габрієла не проста куховарка, хоча вона і вродлива і тіло її кольору кориці, хіба він не спить з нею просто так, знехотя? Чи це все не так? Ні, він не міг так просто знайти відповідь.

Почувся голос Тоніко («Нарешті!»,– з полегшенням зітхнув Насіб), що відволік його від тривожних думок.