Текст книги "Габрієла"
Автор книги: Жоржи Амаду
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 34 страниц)
Негр Фагундес розсміявся. Обличчя його розпухло від уколів отруйних колючок, сорочка була забруднена кров'ю, штани подерті.
– Вони всю ніч полюватимуть негра. А негр спокійнісінько сидить тут і розмовляє з Габрієлою.
Розсміялася й Габрієла і налила йому в склянку ще кашаси:
– Що ж ти думаєш робити далі?
– Є тут один хлопець на ім'я Лойріньйо. Ти його знаєш?
– Лойріньйо? Нещодавно я чула це ім'я в барі.
– То ти розшукай його. Нехай призначить мені місце для зустрічі.
– А де я його знайду?
– Він мав прийти у «Бате-Фундо», це таке місце для танців на вулиці Сапо. Але, мабуть, його вже там немає. Ми домовлялися на восьму годину. Котра зараз?
Габрієла сходила у вітальню,– вони сиділи в кухні,– поглянула на годинник:
– Дев'ята. А коли його не буде в «Бате-Фундо» ?
– Коли не буде? – Він почухав свою кучеряву потилицю.– Полковник на плантації, а його дружина нічого не петрає в цих справах, з нею говорити не варто.
– Який полковник?
– Сеньйор Мелк. Ти знаєш полковника Амансіо? Одноокого.
– Звичайно, знаю. Він часто буває в барі.
– Так ось, коли не знайдеш Лойріньйо, розшукай полковника, він допоможе.
На щастя, дівчинка-служниця не ночувала в будинку Насіба. Вона йшла по обіді додому. Габрієла одвела Фагундеса в комірчину, де донедавна мешкала сама.
– Дай мені ще чарку,– попросив він.
Вона принесла пляшку кашаси:
– Не пий занадто багато.
– Іди, іди, не бійся. Лише один ковток, аби нарешті зовсім прийти до тями. Я не заперечую проти смерті від кулі. Ми помираємо в битві з усмішкою на губах. Але я не хочу, аби мене шматували ножами і кинджалами. Це зла смерть, невесела і важка. Перед моїми очима одна людина сконала в такий спосіб. Страшно було дивитися.
Габрієла запитала:
– Навіщо ти стріляв? Чим це було викликано? Він хіба скривдив тебе?
– Мені він не заподіяв нічого лихого. Але так звелів полковник. Лойріньйо послав мене. І я не міг не піти. Кожний має свою роботу, і кожний її виконує. До того ж нам з Клементе треба купити ділянку землі. Ми вже з ним домовились.
– Але той, в кого ти стріляв, вижив. Отже, ти нічого не заробиш.
– Як він міг вижити, не розумію. Мабуть, ще не прийшла його смерть.
Габрієла сказала, щоб він сидів тихо, не запалював вогню і не виходив з кімнати. Полювання на пагорбі тривало. Кота, що стрімко вистрибнув з кущів, жагунсо прийняли за вбивцю. Вони прочесали всі чагарники вершок за вершком.
Габрієла взула старі жовті туфлі. Було трохи більше, ніж пів на десяту. В таку пізню годину заміжні жінки не виходять на вулиці Ільєуса. Лише повії. Габрієла не подумала про це. Не подумала і про те, що вона казатиме Насібу, коли той довідається про її прогулянку вечірнім Ільєусом, і що казатимуть ті, хто зустріне її на вулицях. Негр Фагундес добре ставився до неї, коли вони йшли разом з іншими біженцями із сертану. Він ніс на спині її дядька, доки той не помер, і, коли Клементе, розсердившись, вдарив Габрієлу, він вчасно з'явився і став на її захист. Вона не залишить його в біді, адже він може потрапити до рук жагунсо. Убивати – це погано, їй не подобаються люди, котрі вбивають. Але негр Фагундес не вміє робити нічого іншого. Він ніколи нічому не вчився і вміє лише вбивати.
Габрієла вийшла на вулицю, замкнула сінешні двері, я ключ узяла з собою. На вулиці Сапо, що йшла обабіч залізниці, їй не доводилось бувати. Вона спустилась на набережну.
В барі було людно, майже всі столики були зайняті, і чимало відвідувачів стояло. Насіб ходив поміж столиками, інколи зупинявся. На майдані Руя Барбози вона звернула вбік і пішла до майдану Сеабра. Ще траплялися перехожі, дехто поглядав на Габрієлу з цікавістю, дехто вітався. Це були знайомі Насіба – відвідувачі бару. Але вони всі перебували під враженням сьогоднішніх подій і тому не дивувалися з цієї дивної зустрічі. Габрієла дійшла до залізничної колії і опинилася в районі убогих хатинок околиці міста. Повз неї ішли повії найнижчого гатунку, декотрі з них здивовано озиралися. Одна схопила її за руку:
– Е, та ти, здається, новенька, я тебе раніше не зустрічала... Ти звідки?
– Із сертану,– відповіла Габрієла, не задумуючись.– Де тут вулиця Сапо?
– Трохи далі. А що тобі там треба? Ти до Me?
– Ні. В «Бате-Фундо».
– Так ти ось куди йдеш? Ти хоробра дівка.Я, приміром, уникаю того місця. А сьогодні там особливо небезпечно, там твориться чорти батька зна що. Візьми праворуч і втрапиш прямо до «Бате-Фундо».
Габрієла звернула за ріг. Її зупинив якийсь негр:
– Куди прямуєш, красуне? – Він зазирнув їй у обличчя, вона йому сподобалась, і він боляче ущипнув Габрієлу за щоку.– Ти де живеш?
– Далеко.
– Це не має значення. Ходімо розважимось.
– Зараз не можу. Я поспішаю.
– Гадаєш, що я тебе обдурю? Дивись...– Він тицьнув руку в кишеню і дістав кілька дрібних кредиток.
– Нічого я не думаю, просто поспішаю.
– А я поспішаю ще більше, тому й вийшов на вулицю.
– Але я спішу в справах. Пусти мене. Я незабаром повернусь.
– Повернешся?
– Слово честі.
– Я тебе чекатиму.
– Гаразд. Чекай тут.
Габрієла швидко пішла далі. Майже поряд з «Бате-Фундо», звідки долинав гуркіт барабанів і дзвін гітари, якийсь п'яний, хитнувшись, спробував обняти її. Габрієла відштовхнула його ліктем, він утратив рівновагу і ухопився за ліхтар. З дверей «Бате-Фундо», що містилося на тьмяно освітленій вулиці, чувся гомін голосів, гучні сплески сміху і вигуки. Габрієла увійшла. Хтось одразу гукнув її:
– Гей, смаглявко, іди сюди, випий ковточок з нами.
Старий грав на гітарі, дівча било в бубон. Тут було чимало зів'ялих жінок, грубо нафарбованих і п'яних. Але подивувались і зовсім молоденькі каброші. Одній з них, з розпущеними косами і худорлявим обличчям, не було, мабуть, і п'ятнадцяти років. Якийсь чоловік причепився до Габрієли, аби вона сіла за його столик. Жінки, старі і дівчатка, підозріло поглядали на неї. Звідки взялася ця вродлива і чарівна суперниця? Потім Габрієлу покликав інший чоловік. Господар бару, одноногий мулат, стукаючи об підлогу дерев'яною ногою, підійшов до неї. Якийсь матрос, мабуть, з одного із кораблів компанії «Баїйяна», обняв Габрієлу за стан і прошепотів:
– Ти вільна, моя крихітко? Я піду з тобою...
– Ні, я зайнята...
Вона усміхнулася йому, це був симпатичний парубок, і від нього пахло морем. Матрос сказав: «Жаль!» – і рушив у глибину зали на пошуки іншої жінки. Одноногий мулат підійшов до Габрієли:
– Де я тебе бачив? Мабуть, ми десь зустрічались. Але де?
Поки він пригадував, Габрієла запитала:
– Тут є хлопчина на ймення Лойріньйо? Мені необхідно з ним поговорити. У мене до нього термінова справа.
Одна з жінок почула запитання Габрієли і гукнула:
– Едіт! Мадам розшукує Лойріньйо!
В залі пролунав дружний регіт. П'ятнадцятилітнє дівчисько у сукні вище колін підхопилося з місця:
– Що потрібно цій корові від мого Лойріньйо? – Вона пішла на Габрієлу, взявшись у боки, із зухвалим виглядом.
– Сьогодні ти його не знайдеш,– засміявся якийсь чоловік.
Дівчисько стало перед Габрієлою:
– Так навіщо тобі, купо гною, знадобився мій коханець?
– Мені необхідно поговорити з ним...
– Поговорити...– Дівчисько плюнуло.– Знаю я вас, брудних шльондр. Просто ти в нього вклепалась. Всі баби лізуть до нього. Всі корови.
Їй було не більше п'ятнадцяти, і Габрієла, сама не знаючи чого, згадала дядька. Якась літня жінка втрутилася в розмову:
– Облиш, Едіт. Вона все одно не зважає на тебе.
– Пусти, я провчу цю корову...
Вона простягла свої дитячі руки до обличчя Габрієли, але та була напоготові, вхопила дівчисько за худі пальці і опустила її руки.
– Корова! – заверещала Едіт і рвонулась уперед.
Всі, хто був у залі, підхопились з місць – не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік:
– Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! – Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір.– Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару?
Габрієла ствердно кивнула головою.
– Тоді що ти тут, чорт забирай, робиш? Закручуєш кохання з Лойріньйо?
– Я його не знаю. Але мені треба з ним перемовитись словом. Дуже важлива справа.
Одноногий подумав, уважно поглянув у очі Габрієлі:
– Якесь доручення? Стосується сьогоднішніх подій?
– Так, сеньйоре.
– Ходім зі мною. Тільки мовчи, говоритиму я...
– Гаразд. Ходімо швидше, не можна втрачати ні хвилини.
Вони проминули одну вулицю, потім другу і увійшли в темний завулок. Одноногий, що йшов першим, зупинився, чекаючи на Габрієлу біля якогось будинку. Він постукав у напівпрочинені двері, немовби попереджаючи про свій прихід.
– Іди за мною...
З'явилася розкошлана дівчина в самій сорочці:
– Це хто, Дерев'яна Нога? Новенька?
– Де Теодора?
– У себе в кімнаті, не хоче нікого бачити.
– Скажи їй, що мені треба з нею поговорити.
Дівка окинула Габрієлу поглядом з голови до ніг і вийшла, мовивши:
– Вони вже тут були.
– Поліція?
– Жагунсо. Шукали, сам знаєш кого.
За кілька хвилин, з кимось пошептавшись за дверима однієї з кімнат, вона повернулася в супроводі якоїсь жінки з косами, позбавленими кольору перекисом водню.
– Що тобі? – запитала жінка.
Дівчина дивилася на Габрієлу і уважно прислухалася до розмови. Але одноногий підійшов до Теодори, притиснув її до стіни і зашепотів їй щось на вухо; при цьому обоє скоса позирали на Габрієлу.
– Я не знаю, де він. Забігав сюди, попросив грошей і одразу ж зник. Досить вчасно. За якусь мить вдерлося кілька жагунсо, вони полюють за ним і не хотіли слухати ніяких пояснень. Якби вони його знайшли, то вбили б...
– А куди він пішов, ти не знаєш?
– Їй-богу, не знаю.
Габрієла і мулат вийшли на вулицю. На порозі він сказав:
– Коли його тут немає, то ніхто не знає, де він. Мабуть, він уже дістався до лісу. На човні або верхи.
– А чи не можна все ж таки якось довідатись? Це дуже важливо.
– Не маю уяви.
– Де живе полковник Амансіо?
– Амансіо Леал?
– Так.
– Неподалік від школи. Знаєш, де це?
– Знаю. В кінці набережної. Щиро дякую.
– Я тебе трохи проведу.
– Навіщо?
– Тобі треба вибратися із цих завулків, а то ти можеш не дістатися до будинку Амансіо.
Він провів Габрієлу до майдану Сеабра. Кілька цікавих, стоячи на розі поряд з клубом «Прогрес», дивилися на будинок полковника Раміро, в якому ще не погасло світло. Поки вони йшли, одноногий не переставав розпитувати. Габрієла відповідала ухильно і скупо. Пройшовши пустельними вулицями, вона дісталася до школи і за описом власника «Бате-Фундо» відшукала будинок Амансіо – особняк із синіми воротами. Навколо стояла тиша, ніде ані вогника. В небо піднімався запізнілий місяць, освітлюючи широке морське узбережжя і кокосові пальми на шляху до Мальядо. Габрієла плеснула в долоні. Ніякого наслідку. Вона ще раз плеснула. Десь поряд загавкали собаки, здалеку їм відповіли інші. Габрієла гукнула:
– Гей, чи є хто в будинку? – Знову поплескала щосили в долоні, аж руки зсудомило. Нарешті в будинку заворушилися. Засвітилося світло:
– Хто там?
– Мир вашому дому!
З'явився голий до пояса мулат з револьвером у руках.
– Сеньйор полковник Амансіо є?
– А тобі що від нього треба? – запитав він підозріло.
– У мене до нього важлива і дуже термінова справа.
– Його немає.
– Де ж він?
– А тобі нащо знати? Що тобі від нього треба?
– Я вже сказала...
– Нічого ти не сказала... Подумаєш, важлива, термінова справа...
Що вона мала робити? Довелося ризикнути:
– У мене доручення до нього.
– Від кого?
– Від Фагундеса...
Мулат спершу ступив крок назад, потім рвучко подався вперед і пильно поглянув їй у очі:
– Правду кажеш?
– Істинну правду...
– Так от, якщо ти збрехала...
– Прошу вас, скоріше.
– Чекай тут.
Він зайшов у будинок, побув там кілька хвилин; повернувся уже одягнений і погасив світло.
– Ходімо.– Мулат засунув револьвер за пасок на штанях.
Вони пішли. Він лише раз запитав її:
– Йому вдалося втекти?
Вона кивнула. Вони прийшли на вулицю, де жив полковник Раміро, і зупинилися проти так добре знайомого для неї будинку. Неподалік від префектури стояло двоє поліцейських, вони поглянули на них і ступили кілька кроків у їхній бік. Мулат постукав у двері. З відчинених вікон чувся глухий гомін голосів. У вікні з'явилася Жеруза і поглянула на Габрієлу з таким переляком, що та навіть усміхнулася. Чомусь всі боялися її цього вечора... І найбільше негр Фагундес.
– Ви не можете погукати полковника Амансіо? Скажіть, що на нього чекає Алтаміро.
Полковник за мить з'явився на порозі:
– Щось трапилось?
Поліцейські вже підходили до дверей будинку. Алтаміро поглянув на них і нічого не відповів на запитання господаря. Один з поліцейських звернувся до Амансіо:
– Якась новина, полковнику?
– Та ні, не турбуйтесь. Залишайтеся на своїх місцях.
По тому, як поліцейські пішли, мулат сказав:
– Вона хоче поговорити з вами, сеньйоре. Від Фагундеса.
Лише після цього Амансіо помітив Габрієлу і одразу ж упізнав її:
– Габрієла?! Хочеш поговорити зі мною? Заходь, будь ласка.
Мулат теж увійшов. З коридора Габрієла побачила їдальню, в якій сиділи і курили Тоніко, Алфредо і ще якісь люди. Амансіо чекав. Габрієла показала на мулата:
– Я маю передати доручення особисто вам, сеньйоре.
– Вийди, Алтаміро. Я слухаю тебе, дочко,– сказав він своїм м'яким голосом.
– Фагундес у нас. Він послав мене попередити вас про це. Питає, що йому робити далі. Це слід вирішити негайно, тому що сеньйор Насіб незабаром буде дома.
– Він у вас? Як же він потрапив до вас?
– Тікав з пагорба, а наша садиба якраз під самим урвищем.
– А й справді. Я ж навіть не подумав. А чому ти заховала його?
– Я його давно знаю. Ми разом ішли з сертану...
Амансіо усміхнувся. В коридорі з'явився Тоніко, якого діймала цікавість.
– Щиро дякую, я вам дуже вдячний. Ідіть за мною.
Тоніко повернувся до їдальні. Габрієла з Амансіо увійшла слідом за ним і побачила всю родину Бастосів у зборі. Старий Раміро, блідий, наче мрець, але з палаючими очима, сидів у гойдалці.
На столі стояли різні страви, чашки для кави, пляшки з пивом. В кутку кімнати сиділи Алфредо з дружиною і Жеруза. Тоніко, спантеличено поглядаючи на Габрієлу, стояв поруч з ними. Доктор Демосфенес, Маурісіо і троє полковників сиділи біля столу. В кухні і в дворі будинку розташувалися озброєні жагунсо, було їх не менше п'ятнадцяти осіб. Служниця роздавала їм металеві миски із стравою. Амансіо сказав:
– Ви всі її знаєте, чи не так? Габ... Дона Габрієла, дружина Насіба, власника бару. Вона прийшла, аби зробити нам послугу.– І він запросив її як господар дому: – Сідайте, прошу вас.
Тоді всі вклонилися Габрієлі, а Тоніко запропонував їй стільця. Амансіо підійшов до Раміро і про щось тихо порозмовляв з ним. Обличчя Раміро посвітлішало, він усміхнувся до Габрієли:
– Браво, дівчинко. Від сьогодні я ваш боржник. Якщо вам щось знадобиться, приходьте до мене. Або до будь-кого з моєї родини...– і він показав на людей в кутку їдальні, троє з них сиділо, один стояв, немов на груповому портреті не вистачало лише дони Олги і молодшої онуки.– Тепер так і знайте,– звернувся Раміро до синів, невістки і онуки,– якщо дона Габрієла будь-коли звернеться до вас, майте на увазі, що вона не просить, а наказує. Ходімо, куме.
Раміро підвівся і вийшов з Амансіо у сусідню кімнату. Мулат з револьвером попрощався і пішов. Габрієла не знала, як їй бути, що казати, куди подіти руки. Жеруза усміхнулася до неї:
– А ми вже якось розмовляли з вами, сеньйоро, пригадуєте? Коли готувались до святкування дідусевого дня народження...– почала вона, але одразу ж замовкла, мабуть, нечемно нагадувати Габрієлі про ті часи, коли вона була куховаркою араба.
– Пригадую. Я тоді приготувала страшенно багато солодощів. Вони вам сподобались?
Тоніко пожвавішав:
– Габрієла – наш давній друг. Для нас з доною Олгою вона майже за доньку. Ми були весільними батьком і матір'ю на її весіллі.
Дружина Алфредо удостоїла Габрієлу усмішкою. Жеруза запитала:
– Не хочете тістечка? А може, лікеру вип'єте?
– Дякую. Не турбуйтесь.
Габрієла згодилась випити чашечку кави. Із сусідньої кімнати Амансіо погукав Алфредо. Депутат невдовзі повернувся і мовив до Габрієли:
– Ходімо зі мною, будь ласка.
Коли Габрієла увійшла до сусідньої кімнати, Раміро сказав:
– Дочко моя, ви зробили нам велику послугу. Але хотів би бути зобов'язаний вам ще більше. Чи можу я попросити вас ще про одну послугу?
– Якщо я зумію...
– Негра треба вивести від вас так, щоб ніхто не бачив. А це вдасться лише на світанку. Тому до ранку ви маєте його ховати, щоб ніхто не довідався про те, що він у вас. Пробачте, що я кажу вам це, але навіть Насіб не повинен про це знати.
– Він прийде додому після закриття бару.
– Не кажіть йому нічого. Хай лягає спати. Годині о третій, ні, рівно о третій, встаньте і вигляньте у вікно, чи не видно кого на вулиці. Я на той час пошлю туди кума Амансіо з людьми. Якщо вони будуть там, відчиніть двері і випустіть Фагундеса. Ми потурбуємось про нього.
– А його не схоплять? Не заподіють йому лиха?
– Можете не турбуватись. Ми не дамо його вбити.
– Гаразд. Тоді я з вашого дозволу піду. Вже пізно.
– Сама не йдіть. Вас супроводжуватимуть. Алфредо, відведи дону Габрієлу додому.
Габрієла усміхнулась:
– Але чи це зручно, сеньйоре... Ходити нічними вулицями разом із сеньйором Алфредо... Я піду морським берегом, щоб мене не помітили з бару... А коли нас хтось побачить, що тоді подумають, що скажуть? Насіб завтра ж про все дізнається...
– Ви маєте рацію, дочко моя. Я й не подумав про це.– Раміро обернувся до сина.– Скажи своїй дружині і Жерузі, щоб вони приготувались. Поведете дівчину втрьох. Швидко!
Алфредо хотів був щось сказати і навіть відкрив рота, але Раміро повторив:
– Швидко!
Ось як сталося, що тієї ночі Габрієла повернулася додому в супроводі депутата, його дружини і доньки. Дружина Алфредо ішла мовчки, обурюючись подумки. Але Жеруза взяла Габрієлу за руку і всю дорогу щебетала, не вгаваючи. На щастя, двері будинку дони Армінди виявились замкненими. Того вечора відбувався спіритичний сеанс, і акушерка ще не повернулася. Перехожі на вулицях траплялися рідко, полювання на негра тривало.
Насіб прийшов десь за північ. Якусь мить він постояв біля вікна, спостерігаючи, як жагунсо повертаються з пагорба. Але із стежок охорони не забрали. Більшість вважала, що негр упав у прірву. Нарешті Насіб і Габрієла лягли. Вже давно Габрієла не була такою ніжною, гарячою, пристрасною, вимогливою і невтомною, як у ту ніч. Останнім часом Насіб з розчаруванням помітив, що вона стала холоднішою і байдужішою до нього, немовби постійно відчувала якусь втому. Правда, вона не відмовляла йому, якщо він бажав нею володіти, але вже не мучила його, як раніше, не лоскотала, вимагаючи пестощів і близькості, коли він приходив зморений і ліниво розлягався на ліжку. Вона лише сміялася, і він засинав, поклавши ногу на її пружне стегно. Якщо Насіб виявляв ініціативу, вона віддавалась йому з усмішкою і шепотіла «красунчик». Але де поділася її колишня пристрасть? Немовби те, що раніше було божевіллям, народженням і смертю, таїною, яка щодня розкривається, оновлюється і щоразу залишається такою ж, як і в першу мить – дивовижну мить її відкриття,– немов би все те стало тепер приємною розвагою.
Насіб навіть поскаржився Тоніко, якому звіряв свої таємниці. Нотар пояснив, що це явище звичайне для одружених людей: пристрасть коханки згасає, стає тихою любов'ю дружини, скромною і звичною, а не бурхливим почуттям, вимогливим і невситимим. Може, це й було правдою, але воно не задовольняло Насіба. Він почав був уже готуватись до розмови з Габрієлою.
Але в ту ніч Габрієла стала такою, як і раніше. Її пристрасть палила його, непогасним багаттям палали її почуття, палахкотів вогонь без попелу, гоготіло полум'я зітхань. Шкіра Габрієли обпікала шкіру Насіба. Габрієла була для нього дружиною не лише в ліжку. Вона назавжди зайшла в його душу, сполучилася з його тілом, він відчував її усім своїм єством, і не раз йому спадало на думку, що він згодився б померти в її обіймах. Щасливий Насіб заснув, поклавши ногу на стегно змореної Габрієли.
О третій годині крізь ледве прочинені жалюзі Габрієла побачила Амансіо, який курив біля ліхтаря. Віддалік стояли жагунсо. Габрієла пішла до Фагундеса. Минаючи спальню, вона побачила, що Насіб тривожно уві сні шукає її стегно. Габрієла підклала йому під ногу подушку. Насіб усміхнувся, він був такий гарний!
– Хай помагає тобі Господь! – сказав їй на прощання Фагундес.
– Купіть собі з Клементе плантацію.
Амансіо підганяв їх:
– Годі, годі! Швидше в дорогу! – і, звертаючись до Габрієли, додав: – Ще раз дякую.
Пройшовши кілька кроків, Фагундес озирнувся, він побачив, що Габрієла все ще стоїть на порозі. В світі не було жінки, щоб зрівнялася з нею. Хто б міг з нею зрівнятись?
