Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

Насіб зайшов до вітальні й скинув черевики. Майже цілий день він провів на ногах, переходячи від столика до столика. Яке це задоволення роззутися, зняти шкарпетки, поворушити пальцями, походити босим і нарешті одягнути старі хатні капці. Насіб задумався. Анабела, мабуть, уже закінчила свій номер і тепер сидить з Рібейріньйо, попиваючи шампанське. Тоніко Бастос чомусь не з'явився. А принц? Його звати Едуардо да Сілва, і за документами він актор. Він цинік. Запобігає перед фазендейро, штовхає дружину в його обійми, торгує її тілом. Насіб стенув плечима. А може, він просто бідняк, для якого Анабела нічого не означає: випадковий зв'язок та спільна робота – тільки і всього. А для принца це було додатковим заробітком, з його обличчя видно, що він немало голодував. Немає слів, брудний заробіток, але де він є чистим? Чи варто докоряти і звинувачувати принца? Ще не відомо, чи не порядніший він од товаришів Осмундо – його колег по літературних вечорах, партнерів по грі в покер, друзів, з якими відвідував бар, клуб «Прогрес» і не раз розмовляв про жінок? Чи не порядніший він од цих чесних громадян, що не захотіли віднести тіло друга на цвинтар?.. Ось Капітан – людина порядна, бідняк, у нього немає ніяких коштів, крім платні федерального збирача податків; та хоч він не плантатор какао, у нього на все є свій погляд, і свої переконання Капітан відстоює скрізь. Капітан не був близьким другом Осмундо, але прийшов на похорони і ніс домовину. А його промова під час обіду? Він голосно назвав їм я Мундіньйо в присутності полковника Раміро Бастоса.

Пригадавши бенкет, Насіб затремтів. Адже справа могла дійти до стрілянини; його щастя, що все обійшлося миром. Проте це був лише початок, як сказав Капітан. У Мундіньйо є гроші, зв'язки в Ріо, друзі у федеральному уряді, він не «якась потолоч» на зразок теперішнього лідера опозиції – літнього, горбатого доктора Онорато, цілком залежного від Раміро Бастоса, котрий влаштовував на роботу його синів. Мундіньйо багатьох залучить на свій бік, посіє розбрат в колах фазендейро, що ухвалюють наслідки виборів, він ще завдасть декому клопотів. Тільки б йому вдалося, як він обіцяв, залучити до роботи інженерів а також роздобути драгу для розчищення входу в гавань... Він міг би взяти владу в Ільєусі до своїх рук, а Бастосів піддати остракізму. Старий уже зовсім став немічним; Алфредо засідає в палаті штату тільки тому, що він його син; але ж він лише непоганий дитячий лікар, і не більше... Що ж до Тоніко, то він не родився для політики, не родився керувати, наказувати, створювати і руйнувати створене. При умові, що справа не стосується жінок. Сьогодні він не прийшов у кабаре. Напевне, щоб не встрявати в суперечки з приводу статті, адже він не любить сперечатися. Насіб похитав головою. Він був другом обох угруповань: Капітана і Тоніко, Амансіо Леала і Доктора, він випивав з ними, грав у карти і шашки, розмовляв, відвідував будинки розпусти. Від них залежав його заробіток. І ось тепер вони опинилися на протилежних берегах стрімкої політичної річки. Лише на одне у них були спільні погляди – зрадлива жінка заслуговує смерті; ні Капітан, ні навіть родич, в чиєму будинку лежала Сіньязінья, жодним словом не висловили їй свого співчуття. Якого біса прийшла туди донька Мелка Тавареса, ця дівчина, за якою так пристрасно зітхає Жозуе, мовчазна, з вродливим личком і неспокійними очима, що немов ховають якусь таїну? Одного разу, коли вона з подругами купувала в барі шоколад, Жоан Фулженсіо сказав:

– Ця дівчина не схожа на інших, вона з перцем.

Чим вона не схожа на інших і що цим хотів сказати такий освічений Жоан Фулженсіо, коли згадав про її вдачу? І справді, вона прийшла до покійниці, принесла їй квіти в той час, як її батько зайшов до Жезуїньйо, «щоб обняти його». Адже ж він сам говорив про це Насібу на невільничому ринку. Якого ж, справді, дідька його донька, дівчина на виданні, приходить в дім, де стоїть домовина Сіньязіньї? Світ розколовся: батько з одного боку, донька з протилежного. Як це все складно, ні, він не може цього зрозуміти, це понад його сили, він лише господар бару, і йому ні до чого ці роздуми, від яких пухне голова. Йому треба заробляти гроші, щоб купити колись плантацію какао. Дасть бог, він таки досягне своєї бажаної мети. Може, тоді він зможе подивитися в очі Малвіни і розгадати її таємницю. А може, в гіршому випадку, найняти будиночок для коханки на зразок Глорії.

Насіба діймала спрага, і він пішов на кухню напитися води. Там він побачив пакунок, принесений з дядькової крамниці, згадав про сукню і сандалі для Габрієли і зупинився, вагаючись. Мабуть, краще віддати все це їй завтра або покласти пакунок біля порога її кімнатки, щоб вона знайшла його, коли прокинеться, немов на Різдво... Він усміхнувся і взяв пакунок. Жадібно, великими ковтками напився води; він багато хильнув у час обіду, допомагаючи подавати страви на столи.

Місяць підбився високо, освітлююючи гуяви, що росли дворі. Двері до кімнати служниці були відчинені. Мабуть, через спеку. Філомена завжди замикалася на ключ, стара боялася злодіїв і оберігала свій скарб – святі ікони. Місячне світло пробивалося всередину кімнати. Насіб увійшов; треба, очевидно, покласти пакунок в ноги Габрієли, хай вона злякається вранці. А наступної ночі, можливо...

Його очі вдивлялися в темряву. Місячний промінь падав на ліжко, освітлюючи ногу Габрієли. З наростаючим хвилюванням Насіб втупився в неї очима. Він розраховував провести цю ніч в обіймах Різолети, з такою, власне, метою і йшов у кабаре, заздалегідь смакуючи витончені ласки повії великого міста. Але його бажання залишилося незадоволеним. І ось він побачив смагляву шкіру Габрієли, її ногу, що звисала з ліжка. Він угадував її тіло під залатаною ковдрою. І цей запах гвоздики, від якого паморочилася голова...

Габрієла заворушилася уві сні, коли араб переступив через поріг. Він так і закам'янів посеред кімнати з простягненою рукою, не наважуючись доторкнутися до Габрієли. Навіщо поспішати? А раптом вона закричить, зчинить галас, втече від нього. Він залишиться знову без куховарки, а такої йому довіку не знайти. Краще вже покласти пакунок на ріжечок ліжка. Завтра він довше затримається вдома і спробує завоювати її довіру, рано чи пізно вона все одно належатиме йому.

Його рука здригнулася, коли він клав пакунок. Габрієла підхопилась, розплющила очі, хотіла щось сказати, але побачила перед собою Насіба, який уважно дивився на неї. Інстинктивно вона пошукала рукою ковдру, але, чи то через ніяковість, чи завдяки хитрощам,– ковдра спорснула з ліжка на підлогу. Вона сіла на ліжкові, ніяково усміхаючись. Вона не намагалася прикрити груди, які тепер виразно було видно при місячному світлі.

– Я приніс тобі подарунок,– затинаючись, мовив Насіб.– Хотів покласти його на ліжко. Я щойно увійшов...

Вона усміхнулася і, можливо, хотіла показати, що не боїться його, а може, намагалася підбадьорити свого господаря. Все можливо. Габрієла поводилася, як дитина, стегна і груди у неї були голі, немовби вона не знаходила в цьому нічого особливого, немовби нічого не знала про ці речі і була цілком непорочною. Вона взяла пакунок у нього з рук.

– Дякую, молодий господарю, хай помагає вам бог.

Вона розв'язала пакунок, погляд Насіба сковзнув по ній.

Усміхаючись, приклала сукню до грудей і почала її розпрямляти.

– Гарна...

Габрієла поглянула на сандалі. Насіб задихався від хвилювання.

– Молодий господар такий добрий...

Бажання хвилею піднімалося в грудях Насіба, стискувало горло. Очі в нього потемніли, запах гвоздики наморочив голову, вона відсунула від себе сукню, щоб краще роздивитися, і її наївна нагота знову відкрилася очам Насіба.

– Гарна... Я довго не спала, чекала, доки молодий господар дасть розпорядження, що варити завтра. Але вас ще не було, і я лягла...

– У мене було багато роботи.– Він ледве міг говорити від хвилювання.

– Бідолашний... Ви стомилися?

Вона склала сукню і поставила сандалі на підлогу.

– Дай мені, я повішу її на цвях.

Він доторкнувся до руки Габрієли, вона розсміялася.

– Яка холодна рука...

Він не міг більше стримуватись, схопив її за руку, друга його рука торкнулася її грудей, що їх виразно було видно при місяці. Габрієла пригорнула його до себе.

– Красень...

Пахощі гвоздики переповнювали кімнату, тіло Габрієли випромінювало вогонь, і він палив Насіба, місячне світло вмирало на ліжку. Голос Габрієли в паузах між поцілунками ледве чутно шепотів:

– Красень...

ЧАСТИНА ДРУГА. Радощі і печалі дочки народу на вулицях Ільєуса на її шляху від кухні до вівтаря (хоча вівтаря і не було через релігійні ускладнення), про час, коли у всіх стало чимало грошей і життя міста почало невпізнанно змінюватися; про весілля і розлучення, про любовні зітхання і сцени ревнощів, про політичні зради і літературні вечори, про замахи, втечі, багаття з газет, передвиборну боротьбу і про кінець самотності, про шеф-кухаря, про спеку і новорічне святкування, про танок пастушок в мандрівному цирку, про водолазів, про жінок, що прибувають кожним новим пароплавом, про жагунсо, що стріляють востаннє, про великі вантажні кораблі в порту, про порушений закон, про квітку і зірку,
АБО
ГАБРІЄЛА, ГВОЗДИКА І КОРИЦЯ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Таємниця Малвіни (що народилася для великого майбутнього, а замкнена в своєму саду)

Мораль похитнулася, звичаї зникають, авантюристи прибувають з чужих земель...

(3 промови адвоката Маурісіо Каїреса)

 
Засни, Малвіно, пташко мила,
Повір у чари власних снів:
Тебе гойдає хвиля біла,
Несе до світлих берегів...
 
 
В саду моєму, як в темниці,
І квіти – наче вартові.
А може, це мені лиш сниться?
Та стигне жах в моїй крові.
Рятуйте! Над усі кайдани
Мене домашній «рай» гнітить.
Із чоловіком жить тираном,
То краще віку вкоротить!
 
 
...Тебе гойдає хвиля біла,
Несе до світлих берегів...
 
 
Скрізь чоловікові закони,
І годі сліз, і годі слів:
Він сукні визначить фасони
І запах вибере духів.
Із невблаганністю тирана
Мені він може наказать,
Коли сідать за фортеп'яно,
Коли до церкви вирушать.
Призначить, що мені бажати,
Про що ж – лиш марить уві сні...
Він хоче в мене все забрати,
А сльози залишить мені.
 
 
...Тебе гойдає хвиля біла,
Несе до світлих берегів...
 
 
Тож порятуйте, добрі люди,
Покинуть деспота пора.
Ходить в рабинях я не буду,—
Кохання прагну і добра!
Нащо тих грошей чорна сила,
Вельможний рід і лоск посад?
Аби лиш серцю був він милий,
А там – нехай хоч і мулат.
 
 
...Тебе гойдає хвиля біла,
Несе до світлих берегів...
 
 
Чи, може, з милим, чи сама я
В морську полину далину;
У мене виходу немає —
В морську полину далину.
Щоб не страждать мені довіку,—
В морську полину далину;
Нехай лишусь без чоловіка,—
В морську полину далину.
На білих хвилях од біди
Я попливу, і назавжди!
 
 
...Ти спи, Малвіно, пташко мила,
Повір у чари власних снів...
 

На майданах Ільєуса, на клумбах, розквітали квіти: троянди, хризантеми, жоржини, стокротки, нагідки. На зелених галявинах, немов червоні бризки, палали пелюстки онзе-орас. В лісових нетрях, в зоні Мальядо, у вологих гаях Уньану і Конкісти цвіли казкові орхідеї. Але не пахощі квітів, не свіжі пахощі зелених лісів і садів панували в місті. В Ільєусі пахло сухими зернятами какао. Цей аромат, що йшов від складів, де пакувалось какао, від порту і приміщень експортних фірм, був таким міцним, що в приїжджих паморочилася голова, проте жителі міста до нього звикли і зовсім його не помічали. Пахощі какао пливли над містом, над річкою, над морем.

На плантаціях достигали плоди какао, і в пейзажі почав брати гору жовтий колір всіх відтінків, навіть повітря стало золотистим. Наближалося збирання врожаю, неймовірно щедрого і рясного.

Габрієла приготувала величезну тацю із солодощами і другу – ще більшу – з акараже, абара, пиріжками з рибою, запіканками. Негреня Туїска, посмоктуючи недокурок, повідомило їй, про що гомонять в барі, і про ті дрібні події, які його особливо зацікавили: так Габрієла довідалась, що у Мундіньйо Фалкана десять пар черевиків, про футбольні матчі на пляжі, про крадіжку в мануфактурній крамниці і про Великий балканський цирк з жирафами, левами, тиграми, слоном і верблюдом, котрий має незабаром прибути до їхнього міста. Габрієла слухала його з усмішкою, цирк також зацікавив її:

– А це правда, що він приїздить?

– Атож. Уже й оголошення вивішено.

– Колись і до нас приїжджав цирк. Ми з тіткою ходили дивитись. Показували людину, що ковтала вогонь.

Туїска мав свої плани: як тільки прибуде цирк, він супроводжуватиме клоуна, коли той їздитиме містом верхи на верблюді. Щоразу, коли мандрівний цирк напинав свій намет на пустирищі рибного базару, повторювалось одне і те ж. Клоун запитував:

– Хто такий блазень?

Діти хором відповідали:

– Він краде жінок...

За різні послуги клоун крейдою робив на лобі Туїски позначку, і його безкоштовно пропускали на вечірні вистави. А коли негреня допомагало уніформістам готувати манеж, воно ставало в цирку своєю людиною і на якийсь час ящик із щітками та ваксою залишався без господаря.

– Якось мене хотіли забрати із собою. Сам директор кликав...

– Уніформістом?

Туїска мало не образився:

– Ні, актором.

– А що ти мав би робити?

Чорне обличчя Туїски засяяло:

– Допомагати в номері з мавпами. І ще танцювати... Я не погодився лише через матір...– У негритянки Раймунди загострився ревматизм, і вона не могла більше прати чужої білизни, тому на життя заробляли сини: Філо, водій автобуса, і Туїска, майстер на всі руки.

– Хіба ти вмієш танцювати?

– А ти не бачила? Хочеш покажу?

І Туїска почав танцювати; він прямо створений для танцю: ноги самі виробляли різні колінця, тіло легко і вільно рухалося, долоні приплескували в такт. Габрієла дивилася на Туїску, вона також любила танцювати, і не втрималася. Залишивши таці і каструлі, закуски і солодощі, підхопила рукою спідницю і закружляла в танці. Тепер на освітленому сонцем дворі танцювало двоє – негреня і мулатка. Вони забули про все на світі. Раптом Туїска зупинився, далі відбиваючи ритм на перекиненій догори дном каструлі. Габрієла кружляла, спідниця її розвівалася вітрилом, тіло похитувалося, стегна злегка тремтіли, обличчя сяяло...

– Господи, а таці...

Вони миттю зібрали все: і солодощі, і закуски. Туїска поставив таці на голову і пішов, насвистуючи танцювальну мелодію. Ноги Габрієли усе ще притупували, вона так любила танці, але на кухні щось зашипіло, і дівчина кинулася туди.

Коли Габрієла почула, що Шіко Молеза прийшов снідати, у неї все вже було готово, вона взяла судки, одягла туфлі і рушила до виходу. Габрієла понесла Насібові сніданок, а також захотіла допомогти йому в барі, доки Шіко вдома. Але, дійшовши до порога, вона повернулася, вирвала на клумбі троянду і застромила її в косу біля вуха так, що оксамитові пелюстки доторкалися до щоки дівчини.

Цієї моди навчив її швець Феліпе, що завзято лихословив, коли проклинав служителів культу, і перетворювався у ґречного іспанського дворянина, коли розмовляв із жінкою. «Найвишуканіша мода в світі»,– сказав він.

– Всі сеньйори в Севільї носять у косах червону троянду.

Він чимало років прожив в Ільєусі, підбиваючи підметки, але все ще розмовляв з акцентом і змішував іспанські слова з португальськими. Раніше він досить рідко відвідував бар Насіба. Він був перевантажений роботою, ремонтував гнуздечки й сідла, плів нагаї, підбивав підметки до черевиків і чобіт, а у вільний час читав брошури в червоних обкладинках і сперечався в «Папеларіа Модело». Лише в неділю він приходив до бару, щоб зіграти партію в шашки, і мав славу досить сильного супротивника. Тепер він ще до сніданку, в час аперитиву, бував у Насіба щодня. Коли приходила Габрієла, іспанець стріпував непокірними, сивими кучерями і сміявся, показуючи свої сліпучо-білі, немов у юнака, зуби:

– Salve la gracie, ole [57]57
  До чого ж гарна! ( ісп.).


[Закрыть].

І клацав пальцями, немов кастаньєтами. А втім, і інші, раніше випадкові, відвідувачі стали тепер завсідниками бару. «Везувій» процвітав, як ніколи раніше. Солодощі і закуски Габрієли з перших же днів зажили слави серед аматорів аперитивів, чимало з них перекочувало до Насіба із портових барів, а це, в свою чергу, не на жарт занепокоїло Плініо Араса, власника «Золотої горілки». Ньо-Гало, Тоніко Бастос і Капітан, які по черзі снідали з Насібом, скрізь розповідали дивовижні історії про майстерність Габрієли. Її акараже, її печеня із січеного м'яса з крабами, залита яйцями і загорнута в бананове листя, духмяні пиріжки з м'ясом були оспівані в прозі і віршах; учитель Жозуе присвятив цим стравам строфу з чотирьох рядків, де римував ковбаси з кашасою і куховарку із заваркою. Мундіньйо Фалкан попросив у Насіба Габрієлу на один день, коли влаштовував у себе обід з нагоди того, що проїздом через Ільєус до нього завітав товариш, сенатор від штату Алагоас. Відвідувачі приходили випити аперитив, зіграти в покер, поласувати приперченими акараже і солоними пиріжками з рибою, що збуджували апетит. Відвідувачів ставало все більше, чимало з них приводило своїх знайомих, які вже наслухались оповідей про кулінарну майстерність Габрієли. Проте дехто тепер затримувався довше, аніж звичайно, не поспішаючи із сніданком. Все це розпочалося з того дня, як Габрієла почала сама приносити страви для Насіба в бар.

Коли вона заходила, навколо лунали захоплені вигуки: всіх чарувала її граціозна хода, її потуплений погляд, її посмішка, що бриніла на вустах і освітлювала обличчя присутніх. Вона заходила, віталася із відвідувачами, що сиділи круг столиків, ішла прямо до прилавка і ставила судки. Раніше в ці години людей в барі було обмаль, та й ті поспішали закінчити сніданок і піти. Тепер чимало було таких, що продовжували аперитив, визначаючи час по приходу Габрієли і випиваючи останній ковток після її появи в барі.

– Нумо, Біко Фіно, чарку «півнячого хвоста» [58]58
  "Півнячий хвіст" – бразільський аперитив – суміш горілки з вермутом.


[Закрыть].

– Два вермути...

– Зіграємо ще раз? – Кості шурхотіли в шкіряному кисеті і котилися по столу.– Трійця королів на одній...

Габрієла допомагала обслуговувати відвідувачів, щоб вони швидше розійшлися, а то сніданок для Насіба прохолоне і втратить смак. Її туфельки плавали по цементній підлозі, розкішні коси були перехоплені стрічкою, ніжне, молоде дівоче обличчя, без жодних слідів косметики, пашіло здоров'ям. Своєю грайливою ходою вона рухалася поміж столиками, хтось говорив їй компліменти, хтось дивився на неї благаючими очима. Доктор поплескував Габрієлу по руці, називаючи своєю дівчинкою. Вона до всіх усміхалася і могла б здаватися підлітком, якби не широкі стегна. Раптове пожвавлення щоразу охоплювало відвідувачів, немовби присутність Габрієли робила бар гостиннішим і затишнішим.

Зі свого місця за прилавком Насіб бачив, як вона з'являється на майдані з трояндою в чорних косах. Очі араба мружились: судки були наповнені смачними стравами, а він у цей час завжди голодний і ледве стримувався, щоб не з'їсти приготовлені для відвідувачів пиріжки з м'ясом і креветками та інші витончені закуски. Насіб знав, що, коли приходить Габрієла, майже за всіма столиками замовляються знову порції аперитиву, виторг збільшується, до того ж було приємно бачити її вдень, згадати минулу ніч і уявити наступну.

Він тайкома щипав її, торкався до грудей, Габрієла тихо сміялася – їй було приємно.

Капітан кликав дівчину:

– А йди-но поглянь на гру, адже ти моя учениця...

Удаючи з себе суворого батька, він називав Габрієлу ученицею з того дня, коли в майже порожній залі спробував познайомити її з секретами гри в кості. Габрієла сміялася, хитала головою – окрім гри в «осла», вона не зуміла збагнути жодної іншої. Але, коли наставав кінець затяжної партії, Капітан навмисне зволікав час, щоб дочекатися Габрієли, і вимагав її присутності при вирішальних кидках:

– Йди сюди, ти приносиш мені щастя...

Інколи вона приносила щастя Ньо-Гало, шевцеві Феліпе або Доктору.

– Дякую, моя дівчинко, дасть бог, ти станеш ще вродливішою,– казав Доктор, злегка поплескуючи її по руці.

– Вродливішою? Але ж це неможливо! – протестував Капітан, одразу ж відмовляючись від батьківського тону.

Ньо-Гало не говорив нічого, він лише дивився на Габрієлу. Швець Феліпе розхвалював троянду в її косах.

Він питав у Жозуе, чому б йому не написати сонета, присвяченого цій троянді, цьому вушкові, цим зеленавим очам? Жозуе відповідав, що сонета тут замало, він напише оду або баладу.

Вони вставали, коли годинник видзвонював пів на першу, і йшли, залишаючи щедрі чайові, які Віко Фіно жадібно загрібав своїми брудними руками. Покваплені годинниковим дзвоном, відвідувачі нехотя покидали бар. Коли нікого не залишалося, Насіб починав снідати, Габрієла подавала йому, ходила навколо столика, відкорковувала пляшки і наливала пиво. Її смагляве обличчя сяяло, коли Насіб, гикнувши («Це корисно для здоров'я»,– стверджував він), хвалив її страви. Вона прибирала судки, а на той час повертався Шіко Молеза, тепер ішов снідати Біко Фіно. Потім Габрієла ставила шезлонг в затінку, за баром, на ділянці, що виходила на майдан, промовляла: «До побачення, Насібе» – і йшла додому. Араб запалював сигару «Сан Фелікс», брав баїйянські газети, що вийшли тиждень тому, і стежив за нею, поки вона не зникала за рогом біля церкви. Він милувався її танцюючою ходою, її рухливими стегнами. Але троянди у її косах вже не було. Насіб знаходив її на шезлонзі,– чи троянда падала випадково, коли дівчина нагиналася, чи то вона витягувала її з кіс і залишала навмисне? Червона троянда із ароматом гвоздики – запахом Габрієли.