Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

Дона Армінда напосідається на Насіба дома, Тоніко запитує в барі щодня по обіді:

– Ну, коли весілля, арабе? Наважились?

По суті, він уже все вирішив. Насіб лише відтягав заручини, побоюючись пересудів. Чи зрозуміють його друзі? І дядько, і тітка, і сестра, і зять, і багаті родичі в Ітабуні, ці горді Ашкари? Але, зрештою, чому це має їх обходити? Родичі мало з ним зв'язані, вони заклопотані своїм какао. Дядькові він нічим не зобов'язаний, на зятя йому начхати... Що ж до друзів – відвідувачів бару, партнерів по шашках і покеру,– то хіба висловлювали вони йому свої симпатії, за винятком Тоніко? Хіба не липнули вони до Габрієли, не прагнули її у нього перед очима? То що може означати для нього їхня думка?

Того дня в барі перед сніданком жваво обговорювались політичні питання, серед них і проблема розчистки фарватеру. Прихильники Бастоса поширювали чутки, немовби звіт інженера здано до архіву і справу реконструкції бухти знову поховано. Немає, мовляв, рації наполягати, питання зайшло в глухий кут. Чимало було таких, хто щиро вірив у подібні заяви. Вже не видно було інженера у човні з різними інструментами для обстеження мілини. Та і Мундіньйо Фалкан поїхав у Ріо. Прибічники Бастосів сяяли. Амансіо Леал запропонував Рібейріньйо знову побитися об заклад на двадцять конто за те, що буксири і драги ніколи не припливуть. Насіба знову покликали свідком.

Можливо, тому Тоніко в час аперитиву був у такому чудовому настрої. Він знову почав відвідувати кабаре, закохавшись у сеаранку [68]68
  Сеаранка – жителька штату Сеара.


[Закрыть]з чорними косами.

– Життя чудове...

– У вас є причина бути задоволеним – нова жінка...

Тоніко, підстригаючи нігті, спроквола процідив:

– Я справді задоволений... Роботи у бухті ні до чого не призвели, а сеаранка – дівчина з перцем...

І все ж не полковник Мануел дас Онсас примусив Насіба нарешті зважитись. Зробити вирішальний крок заставив його суддя.

– А ви, арабе, чого сумуєте?

– А що ж мені накажете ще робити?

– Зараз ще більше засумуєте. Невесела звістка для вас.

– Що трапилось? – стривожено підвівся з-за прилавка Насіб.

– Суддя, мій любий, найняв будинок у завулку Чотирьох Метеликів...

– Коли?

– Вчора ввечері...

– Для кого?

– А ви не здогадуєтесь?

Настала така тиша, що прослухувався навіть політ мухи. Шіко Молеза, повернувшись після сніданку, повідомив:

– Габрієла звеліла вам переказати, що на часинку вийде з дому.

– Чого?

– Не знаю, сеньйоре. Схоже, їй треба щось купити.

Тоніко слухав, не приховуючи іронії. Насіб запитав його:

– Ви все нагадуєте мені про весілля, ви робите це серйозно чи жартуєте? Ви справді вважаєте, що я маю одружитися з нею?

– Звичайно. Я вже казав вам: якби я був на вашому місці

– Я вже все обдумав і вирішив...

– Вирішили?

– Але є деякі перешкоди, і ви можете мені допомогти...

– Дозвольте я вас обніму... Прийміть мої привітання! Ви щасливий турок!

Після того, як вони обнялися, Насіб, все ще зніяковілий, провадив далі:

– У неї, як мені відомо, немає документів. Немає свідоцтва про народження, і вона сама не знає, коли народилася, не знає імені батька. Батьки її померли, коли вона була ще дитиною, і вона нічого не пригадує. Прізвище її дядька – Сілва, але він був братом її матері. Вона взагалі не уявляє, скільки їй років, і нічого не знає про себе. Як мені бути?

Тоніко нахилився до Насіба:

– Я ваш друг, Насібе, і допоможу вам. Про папери не турбуйтеся. Я все влаштую в нотаріальній конторі: випишу свідоцтво про народження, придумаю імена – для неї, для батька і для матері... Але при одній умові: я хочу бути дружкою на вашому весіллі...

– Вважайте, що ви вже запрошені...– Насіб одразу відчув полегшення, до нього повернувся веселий настрій, він відчув сонячне тепло, лагідний морський вітер.

Увійшов пунктуальний Жоан Фулженсіо, наближалась година відкриття крамниці «Папеларіа Модело». Тоніко гукнув:

– Знаєте новину?

– Я знаю цілий лантух новин... Яку саме ви маєте на увазі?

– Насіб одружується...

Завжди незворушний, Жоан щиро здивувався:

– Це правда, Насібе? Адже ж ви, наскільки мені відомо, не були ні з ким заручені? Хто ж ця щаслива, можна запитати?

– А як ви гадаєте?..– усміхнувся Тоніко.

– Я одружуюсь з Габрієлою,– сказав Насіб.– Я люблю її і одружуюсь з нею. Мені зовсім байдуже, як це буде сприйнято і що будуть говорити...

– А сказати можна лише одне: у вас благородне серце, і ви порядна людина. Нічого іншого ніхто сказати не може. Прийміть моє щире привітання...

Жоан Фулженсіо обняв Насіба, але погляд його був стурбованим, Насіб наполягав:

– То дайте мені пораду: ви гадаєте, що все буде гаразд?

– В таких справах, Насібе, порад не дають. Хіба є такі люди, що можуть усе передбачити? Але я бажаю вам, щоб все було гаразд, ви на це заслуговуєте. Лише...

– Що лише?

– Є квіти,– можливо, ви помітили,– які дуже гарні і пахучі, допоки ростуть у саду. Але варто поставити їх у вазу, навіть срібну, вони в'януть і гинуть.

– Чому ж вона має загинути?

Тоніко втрутився:

– Облиште, сеньйоре Жоане! Облиште ви цю поезію. Це буде найвеселіше весілля в Ільєусі.

Жоан Фулженсіо, усміхнувшись, сказав:

– Я жартую, Насібе. Щиро вітаю вас. Ваш вчинок – взірець благородства, це вчинок інтелігентної людини.

– Давайте хильнемо з такої нагоди,– запропонував Тоніко.

Віє морський вітерець, сяє сонце, Насіб чує, як співають птахи...

Це було найвеселіше весілля в Ільєусі. Суддя, прийшовши з новою утриманкою, для якої найняв будинок у завулку Чотирьох Метеликів, втративши надію дочекатися Габрієли, в кількох словах побажав щастя новому подружжю, яке об'єднає справжня любов, що не боїться забобонів, класових суперечностей і різниці в суспільному становищі. Габрієла з опущеними очима, із ніяковою усмішкою на вустах, в тісних туфлях, одягнена у небесно-блакитну сукню, виглядала дуже спокусливо. Вона увійшла до вітальні під руку з Тоніко; нотар був одягнений підкреслено вишукано, як на велике свято. Будинок Насіба на Лайдере-де-Сан-Себастьян був переповнений. Прийшли всі, кого кликали і кого не кликали. Ніхто не хотів залишитись осторонь такого видовища. Як тільки Насіб сказав Габрієлі про свій намір, він послав її до дони Армінди. Нареченому і нареченій не личило спати під спільним дахом.

– Чому? – запитала Габрієла.– Яке це має значення?

А як же? Тепер вона стала нареченою Насіба, а буде його дружиною, і вона достойна найбільшої поваги. Коли він попросив її руки, вона задумалась:

– Навіщо, сеньйоре Насібе? Не треба...

– Ти що, не згодна?

– Чому ж? Я згодна. Але навіщо? Адже я і так вас люблю.

Він найняв поки що двох служниць: одну, щоб прибирала, іншу, дівчинку, щоб училася куховарити. Згодом слід буде подумати і про інших – для ресторану. Він найняв малярів наново пофарбувати будинок, купив нові меблі, купив придане для нареченої, тітка допомогла вибрати сукню, спідниці, туфлі, панчохи. Дядько і тітка, коли отямились від здивування, стали люб'язними. Навіть запропонували, щоб Габрієла тимчасово пожила в них. Він не погодився, хіба він міг у ці дні обійтися без неї? Стіна, що відмежовувала двір дони Армінди від двору Насіба, була невисокою. Габрієла, підтикавши спідницю, перестрибувала її, мов гірська коза. Вона приходила спати з ним. Сестра і зять не бажали навіть слухати про неї і так і не погодились з його намірами. Ашкари з Ітабуни прислали в дарунок абажур рідкісної краси, зроблений з черепашок.

Всі прийшли помилуватися на Насіба в темно-синьому костюмі, в яскраво начищених черевиках, з хвацько підкрученими вусами і гвоздикою у петельці. Габрієла усміхалася, опустивши очі. Суддя оголосив, що Насіб Ашкар Саад, тридцяти трьох років, комерсант, який народився у Феррадасі, зареєстрований в Ітабуні, і Габрієла да Сілва, двадцяти одного року, хатня робітниця, що народилася в Ільєусі і там же зареєстрована, вступили в шлюб.

Дім Насіба, здавалося, розвалиться від гостей. Прийшло багато чоловіків і мало жінок: дружина Тоніко, свідок шлюбного церемоніалу; білява Жеруза, її небога; дружина Капітана, дуже добра і проста жінка, сестри Дос Рейс, які увесь час усміхалися, і дружина Жоана Фулженсіо, весела мати шістьох дітей. Інші не захотіли прийти – хто ж одружується із служницями? Столи були заставлені закусками і напоями. Гостей було так багато, що не всі могли розміститися в будинку, і тому тротуар перед садибою Насіба нагадував залу в ресторані. Це було найбучніше весілля в Ільєусі. Навіть Плініо Араса, забувши про конкуренцію, приніс шампанське. Вінчання, яке могло бути ще урочистішим, не відбулося. Лише тепер всі довідались, що Насіб магометанин, хоча в Ільєусі він втратив Аллаха і Магомета, не придбавши взамін ані Христа, ані Єгови. Проте падре Базіліо все ж прийшов, щоб благословити Габрієлу:

– Хай розквітне у потомстві моя ієрихонська троянда.

Він насварився на Насіба:

– Що б там не було, а дітей ваших хреститиму я...

– Згода, сеньйоре падре...

Свято, можливо, затягнулось би до пізньої ночі, якби надвечір хтось не гукнув з вулиці:

– Погляньте, землечерпалки йдуть...

Всі кинулися на вулицю. Мундіньйо Фалкан, що повернувся з Ріо, прийшов на весілля і підніс Габрієлі букет червоних троянд, а Насібові срібний портсигар. Потім він теж вийшов на вулицю і задоволено усміхнувся: два буксири тягнули до гавані чотири драги. Прогриміло «ура», ще раз і ще, почали прощатися з молодими. Мундіньйо з Капітаном і Доктором рушили першими.

Свято перейшло на портові причали. Лише жінки, а також Жозуе і швець Феліпе побули ще якийсь час з молодими. Навіть Глорія залишила в цей день своє вікно і вийшла на вулицю. Коли дона Армінда побажала нарешті молодим доброї ночі і пішла, покинувши їх самих в спорожнілому будинку, де все було перекинуте догори дном, серед тарілок, пляшок, келихів. Насіб заговорив:

– Біє...

– Сеньйоре Насібе...

– Чому «сеньйоре»? Я твій чоловік, а не господар...

Вона усміхнулася, скинула туфлі і почала прибирати зі столів, ходячи по кімнаті босою. Він узяв її за руку і докірливо сказав:

– Так більше не можна, Біє...

– Що не можна?

– Ходити босою. Ти тепер сеньйора.

Вона злякалася:

– Не можна ходити босою?

– Не можна...

– А чому?

– Ти – сеньйора, досить заможна, посідаєш досить помітне становище у суспільстві.

– Ні, сеньйоре Насібе, я просто Габрієла...

– Я буду тебе виховувати,– він взяв її на руки і відніс до ліжка...

– Красунчик...

В порту натовп галасував і аплодував. Раптом, невідомо звідки, у повітря злетів фейєрверк. Барвисті вогні іскрилися у вечірньому небі, ніч, здавалося, відступила, світло фейєрверка освітлювало шлях драгам. Росіянин Яків був такий збуджений, що почав розмовляти своєю рідною мовою. Буксири увімкнули сирени, вони заходили в порт.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Місячне світло Габрієли (можливе, дитина, а можливо, дочка народу, хіба відомо?)

Стали невпізнанними не лише місто, порт, околиці і селища. Змінилися також звичаї, стали іншими люди...

(Із обвинувальної промова Езекієла Право на процесі полковника Жезуїньо Мендонси)

 
Що, скажи, вчинив, султане,
Ти з подругою моєю?
У розкішний палац ввів ти,
Королеви трон їй дав
І напнув над головою
Злототканий балдахін.
 
 
Із смарагдів і рубінів
Дав каблучки, ще й намиста;
В діамантами обшиту
Диво-сукню одягнув,
Ще й рабинь найняв для неї,
Королевою нарік.
 
 
А вона б лише воліла
На лугах між квітів жити,
Задивлятись у дзеркала
Лісових, ясних джерел.
Тільки сонця вдень їй треба —
Світла й щирого тепла;
Місяця достатньо на ніч,
Щоб дрімать собі під ним,
А для серця їй хотілось
Лиш кохання неземного.
 
 
Ти ж, султане, дав подрузі
Королеви трон хисткий
І повіз її з собою
На бучний, розкішний бал.
Там з князями, мудрецями
Йшла розмова в неї жвава,
Там пила заморські вина,
В модних танцях знала смак,
Найсвітлішою зорею
Пломеніла між гостей!
 
 
Що, скажи, вчинив, султане,
Ти з подругою моєю?
Відпусти її додому,
В рідні батьківські краї,
Де в тіснім дворі гуяви
Серед трав густих ростуть,
Хай танцює, як раніше,
Танок вільних моряків,
Ходить знов в зелених туфлях,
В скромній сукні з полотна.
Поверни їй простодушність,
Безтурботний, щирий сміх,
Мрії юності п'янкої,
Сподівання на любов.
Ну нащо тобі, султане,
Перевчати жить її?
 
 
Тут про Габрієлу
Чули ви романс,—
Пахощі гвоздики
Оп'яняють нас.
 

– Доктор Аржілеу Палмейра, наш талановитий, видатний поет, гордість баїйянської літератури – рекомендував не без гордощів Доктор.

– Поет, гм...– Полковник Рібейріньйо поглядав на Аржілеу з недовір'ям: ці поети, як правило, були досить спритними здирниками.– Дуже приємно...

Натхненний поет – величезний на зріст, огрядний, п'ятдесятирічний чоловік, білявий мулат, досить пом'ятий, з широкою усмішкою, що відкривала золоті зуби, з лев'ячою гривою, одягнений у смугасті штани і, не зважаючи на неймовірну спеку, в піджак і жилет чорного кольору, поводився немов сенатор, що відпочиває від справ і, з усього видно, давно вже звик до подібного недовір'я неотесаних провінціалів стосовно муз і їхніх обранців. Він дістав візитну картку з жилетної кишені, відкашлявся, щоб привернути до себе увагу всього бару, і мовив громовим голосом:

– Бакалавр юридичних і соціальних наук, тобто дипломований адвокат і бакалавр літератури. Громадський прокурор округи Мундо-Ново в баїйянському сертані. До ваших послуг, любий сеньйоре!

Доктор вклонився, простягнув картку здивованому Рібейріньйо. Фазендейро намацав окуляри і прочитав:

АРЖІЛЕУ ПАЛМЕЙРА,

БАКАЛАВР ЮРИДИЧНИХ

ТА СОЦІАЛЬНИХ НАУК

І БАКАЛАВР ЛІТЕРАТУРИ,

ГРОМАДСЬКИЙ ПРОКУРОР,

ПОЕТ-ЛАУРЕАТ,

АВТОР ШЕСТИ КНИГ,

ВІДЗНАЧЕНИХ КРИТИКОЮ,

_{Мундо-Ново-Баїйя Парнас}

Рібейріньйо зніяковів, підвівся зі стільця і мовив, затинаючись:

– Ну що ж, дуже приємно, сеньйоре... До ваших послуг...

З-за плеча фазендейро Насіб прочитав текст візитної картки, і на Насіба він також справив враження. Араб похитав головою:

– Оце так!

Поет не любив марнувати час надаремне; він поклав на стіл великий шкіряний портфель і почав його відмикати. Серед провінційних міст Бразілії Ільєус був одним з найбільших, і Аржілеу ще мав зробити чимало візитів. Він дістав паку квитків на свій літературний вечір.

Видатний мешканець Парнасу, на превеликий жаль, залежав від матеріальних випадковостей цього дрібного, нікчемного світу, де шлунок бере гору над душею. Тому обранець муз володів досить виразним нахилом до практицизму і коли вирушав у турне з читанням своїх творів, то в кожному місті, де йому доводилося виступати, намагався отримати якомога більший зиск. Особливо, коли прибував у заможне місто, на зразок Ільєуса, де мешканці мали гроші. Тоді йому доводилося виявляти неабияку оперативність, аби створити хоч невеличкий резерв і тим самим компенсувати жалюгідні прибутки в інших містах, де зневага до поезії і нехтування літературними вечорами виявлялися у нетактовних вигуках і хряпанні дверима. Але, маючи дивовижну зухвалість, поет не складав зброї і за таких виняткових обставин. Він наполягав і майже завжди досягав успіху: хоча б один квиток, а таки продавав.

Прокурорської платні ледве вистачало на задоволення потреб численної родини і на цілу юрму підростаючих дітлахів. Родина була чималою,– а втім, не родина, а родини, бо їх щонайменше було три. Відомий поет через силу визнавав писані закони, які, можливо, були непоганими для простих смертних, але аж ніяк не влаштовували видатних осіб на зразок бакалавра Аржілеу Палмейра. Наприклад, закон про шлюб і закон, що карає багатоженців. Як міг справжній, істинний поет визнавати такі обмеження? Він зовсім не хотів одружуватись, хоча і жив уже близько двадцяти років з колись життєрадісною, а зараз постарілою Аугустою в своєму, так би мовити, основному будинку. Їй присвятив він свої перші дві книжки «Смарагди» і «Діаманти» (всі книжки Аржілеу мали назви коштовного або напівкоштовного каміння), а вона подарувала йому п'ятеро міцних дітлахів.

Не може обранець муз знатися лише на одній-однісінькій музі, він мусить оновлювати джерела свого натхнення. І він їх оновлював. Жінка, яку він подибував на шляху, незабаром ставала сонетом в ліжку. З двома іншими музами-натхненницями він створив нові сім'ї і надряпав нові книжки. Для Раймунди, квітучої молоденької мулатки-офіціантки, нині матері трьох його дітей, він написав «Бірюзу» і «Рубіни». «Сапфіри» і «Топази» своєю появою зобов'язані Клементині, вдові, невдоволеній своїм становищем, у якої народилися Геркулес і Афродіта. Звичайно, у всіх цих томах, присвячених головним музам, зустрічалися також рими, призначені іншим музам, трохи меншим. Можливо також, що існували й інші діти, окрім десяти усиновлених, зареєстрованих і наречених іменами грецьких богів і героїв, що відчутно впливало на самолюбство святих отців. Десяток ненажерливих здоров'яків Палмейра різного віку, а точніше дванадцять, бо двоє залишилось у Клементини від покійного чоловіка,– нелегко було прогодувати, бо успадкували вони міфічний апетит батька. Саме це, а також те, що поет любив змінювати обстановку і намагався познайомитися з новими краями, спричинилося до літературного паломництва в час судових канікул. Він вирушав у мандри з вантажем книжок і парою доповідей у величезній валізі чорного кольору, під вагою якої гнувся до землі найдужчий носій.

– Лише один? Що ви, що ви... Обов'язково візьміть із собою мадам. А скільки років вашим дітям? В п'ятнадцять вони такі чутливі до поезії і до ідей, висловлених у моїй доповіді. До цього ж мої ідеї найкращі і найкорисніші для формування внутрішнього світу молоді.

– А у вашій доповіді немає нічого непристойного? – запитав Рібейріньйо, пригадавши вечори Леонардо Мотти, що приїздив до Ільєуса раз на рік і, зовсім не нав'язуючи квитків, збирав на свої розповіді про сертан повнісіньку залу.– Ви не переповідаєте непристойних анекдотів?

– За кого ви мене маєте, мій любий? Мої доповіді пройняті найсуворішою моральністю, найблагороднішими почуттями.

– Але ж я не осуджую, я навіть люблю... Правду кажучи, то єдині розповіді, які я слухаю...– Рібейріньйо знову зніяковів.– Ви не ображайтесь, але я хочу сказати, що вони розважають, чи не так? Я провінціал, не дуже освічений, серйозні доповіді хилять мене в сон... А запитав я, маючи на увазі дружину і дочок... Чи можна їх взяти із собою чи ні? Скільки з мене за чотири квитки?

Насіб придбав два квитки, швець Феліпе – один. Вечір мав відбутися наступного дня в парадній залі префектури; переднє слово мав виголосити Езекієл Прадо, колега Аржілеу по університету.

Поет перейшов до іншої, складнішої частини справи. Від квитків майже ніхто не відмовився. Книжки ж брали нехотя, кривились, коли бачили сторінки, помережані дрібними стовпчиками віршів. Навіть ті, що наважувалися їх купити з цікавості або з люб'язності, губилися вкрай, коли на запитання про ціну автор відповідав:

– На ваш розсуд... Адже поезія не продається. Якби мені не доводилося оплачувати друк і папір, набір і брошурування, я роздавав би свої книжки безкоштовно, як заповідав великий поет... Але... хто може обмішути жалюгідний життєвий матеріалізм? Об'ємна книжка, до якої увійшли мої останні найвизначніші поезії, присвячені життю цього краю і схвально зустрінуті в Португалії, коштувала мені недешево. А я ще не розрахувався за неї... Отож на ваш розсуд, мій любий друже...

Цей прийом давав непогані наслідки, коли поет звертався до експортера какао або до заможного фазендейро. Мундіньйо Фалкан, наприклад, дав сто рейсів за книжку, та ще й квитка купив. Полковник Раміро Бастос дав п'ятдесят, але купив аж три квитки і запросив поета на обід через кілька днів. Аржілеу завжди загодя цікавився особливостями краю, який мав намір відвідати. Таким чином, він довідався про політичну боротьбу в Ільєусі і приїхав з листами до Мундіньйо і до Раміро, а також з рекомендаціями, адресованими впливовим особам з обох таборів.

Маючи багаторічний досвід у розповсюдженні своїх творів і застосовуючи цей досвід терпляче і наполегливо, маститий поет одразу орієнтувався, здатний покупець сам наважитись заплатити чималу суму чи його слід спровокувати на це.

– Двадцять рейсів і мій автограф на додачу.

Якщо покупець усе ще вагався, Аржілеу ставав щедрим і пропонував крайню ціну:

– Оскільки, як мені здається, ви виявляєте цікавість до моєї поезії, вам я віддам за десять, щоб ви, сеньйоре, не залишились без своєї частки мрій, ілюзій і краси!

Рібейріньйо, тримаючи книжку в руці, чухав потилицю. Він питав поглядом у Доктора, скільки заплатити? Це ж просто здирство, кидаєш гроші на вітер... Рібейріньйо засунув руку в кишеню і дістав ще двадцять рейсів. Зробив він це лише задля Доктора. Насіб не придбав книгу, адже Габрієла майже не вміла читати, а що стосується його самого, то йому цілком вистачало віршів, які Жозуе і Арі Сантос декламують в барі. Швець Феліпе теж відмовився, він був трохи напідпитку.

– Даруйте мені, сеньйоре поет, я читаю лише проза і певний проза,– він підкреслив «певний».– Новели ні! Бойовий проза, такий, що перевертав гори і перетворює світ. Ви читали Кропоткіна?

Маститий поет завагався. Він хотів був сказати, що читав,– ім'я було йому знайоме,– але вирішив, що краще вийти із скрути за допомогою гучної фрази:

– Поезія стоїть над політикою.

– А мені наплювати на поезію, голубе! – Він підняв пальця.– Кропоткін найбільший поет усіх часів! – Феліпе завжди плутав португальську мову з іспанською і, лише коли був надто збуджений або зовсім п'яний, розмовляв бездоганною іспанською мовою.– Дужчим від Кропоткіна є лише динаміт! Хай живе анархія!

Феліпе прийшов у бар під мухою і в барі продовжував пити. Це траплялося з ним раз у рік, і мало хто знав, що він в такий спосіб поминає брата, розстріляного в Барселоні багато років тому. Брат був справжнім войовничим анархістом, з гарячою, буйною головою і мужнім серцем. Феліпе дісталися у спадщину його брошури і книжки, але він не підхопив його простреленого прапора. Він вирішив виїхати з Іспанії, щоб уникнути ускладнень, які могли виникнути через ці небезпечні родинні зв'язки. Проте і досі, через двадцять з лишком років, Феліпе в день роковин розстрілу зачиняв майстерню і напивався. При цьому він клявся, що повернеться до Іспанії, кидатиме бомби і помститься за смерть брата.

Біко Фіно і Насіб відвели іспанця, що справляв поминки по брату, в кімнату для гри в покер, де він міг пити, скільки йому заманеться, нікому не заважаючи. Феліпе докірливо говорив Насібу:

– Що ти зробив, невірний сарацине, з моєю рожевою квіткою, моєю граціозною Габрієлою? У неї були веселі очі, сама вона була немов пісня, немов радість, немов свято. Навіщо ти вкрав її? Ти сам хочеш насолоджуватись нею і тому замкнув її до в'язниці? Підлий буржуй...

Біко Фіно приніс пляшку кашаси і поставив її перед шевцем.

Доктор пояснив поетові причину збудження іспанця і вибачився за нього: Феліпе людина вихована, шановний громадянин, і тільки раз на рік...

– Я все чудово розумію. Зрідка хильнути трохи – це люблять навіть люди із вищого світу. Я також не святеник і ніколи не відмовлюся від ковтка кашаси...

Щодо пиятики, то тут Рібейріньйо не був новачком. Він осідлав свого улюбленого коника і розпочав лекцію про різні сорти кашаси. В Ільєусі виробляли чудову марку – «Кана де Ільєус»; цю кашасу майже всю вивозили до Швейцарії, де її пили замість віскі. «Містер – англієць, директор залізниці,– пояснював Рібейріньйо Аржілеу,– не п'є нічого іншого. А він знається на винах, дай боже кожному...»

Промова полковника кілька разів перебивалася. Настала година аперитиву, приходили нові відвідувачі, їх рекомендували поетові. Арі Сантос міцно обняв Аржілеу і притиснув його до грудей. Багато з присутніх чули про поета, дехто читав його вірші, але приїзд його до Ільєуса, стверджували всі, увійде в аннали культурного життя міста. Поет був у захопленні і дякував за щиру гостину. Жоан Фулженсіо, вивчивши візитну картку Аржілеу, обережно поклав її до кишені. Зібравши данину за продані квитки і всучивши одну книжку з посвятою Арі, а другу полковнику Мануелу дас Онсасу, Аржілеу всівся за столик разом з Доктором, Жоаном Фулженсіо, Рібейріньйо і Арі, щоб покуштувати славнозвісну «Кану де Ільєус».

Попиваючи кашасу в колі щойно придбаних друзів і відкинувши всю бундючність, поет показав себе чудовим оповідачем. Громоподібним голосом він розповів кілька дотепних анекдотів. Голосно сміючись, розпитував про тутешні справи, немовби давно тут жив, а не прибув сьогодні вранці вперше в ці краї. Лише коли йому рекомендували нового відвідувача, він замовкав, щоб дістати з портфеля квитки і книжки. Зрештою, за пропозицією Ньо-Гало, винайшли своєрідний код для полегшення поетової праці. Коли жертва могла придбати і квитки і книги, її рекомендував Доктор, коли доводилося розраховувати тільки на продажу квитків, але не книжки, знайомив Арі. Холостяка або людину без належного достатку рекомендував Ньо-Гало. Даючи згоду, поет трохи опирався:

– Зовнішній вигляд часто не відповідає істині... Мені це добре відомо. Інколи той, на якого зовсім не розраховуєш, купує книжку... Та й потім ціна ж не визначена...

У веселому колі, до якого долучилися Жозуе, Капітан і Тоніко Бастос, Аржілеу почував себе невимушено. Ньо-Гало запевнив його:

– У своєму місті, мій любий, ми не можемо помилитися. Ми знаємо і спроможність, і смаки, і рівень кожного...

Увійшов хлопчисько і роздав відвідувачам рекламні листівки цирку, що розпочинав свої гастролі наступного дня. Поет обурився:

– Ні, я не можу цього дозволити. Завтра мій вечір. Я навмисне вибрав цей день, бо в обох кінозалах ідуть фільми для молоді, а дорослі рідко їх відвідують. І ось тобі на, з неба падає цирк...

– Але, сеньйоре, хіба квитки на вечір продаються не заздалегідь? Хіба за них не заплачено готівкою? Ніяка небезпека вам не загрожує,– заспокоїв його Рібейріньйо.

– Ви гадаєте, що я читатиму для порожньої зали? Декламуватиму свої поезії для десятка присутніх? Я маю ім'я, любий сеньйоре, про яке мушу піклуватися, воно популярне і в Бразілії, і в Португалії...

– Не турбуйтесь...– сказав Насіб, що стояв поряд із столиком, де сидів іменитий гість.– Це нікчемний мандрівний цирк, який прибув із Ітабуни. В ньому немає тварин, немає навіть пристойних акторів. Лише діти підуть на його вистави.

Поета було запрошено на сніданок з Кловісом Костою,– одразу після приїзду він відвідав редакцію «Діаріо де Ільєус». Аржілеу запитав Доктора, чи зможе той трохи згодом провести його до Кловіса.

– Звичайно, я з великою радістю проведу нашого вельмишановного гостя.

– І поснідаєте разом з нами?

– Мене не запрошували...

– Але ж мене запросили, а я запрошую вас. Такими сніданками, мій любий, не варто нехтувати. Вони кращі від домашніх, не кажучи вже про сніданки в готелях – ті завжди несмачні і такі мізерні, що й бачити нічого!

Коли вони пішли, Рібейріньйо зауважив:

– А цей товстун не ловить гав... І квитки продав, і книжки, і на сніданок потрапив. А жере, мабуть, не менше, ніж жібої [69]69
  Жібої – величезна бразильська гадюка.


[Закрыть]...

– Він один з найвидатніших баїйянських поетів,– запевнив Арі.

Жоан Фулженсіо дістав із кишені візитну картку Аржілеу:

– У всякому разі, його візитна картка свідчить про це. Ніколи не зустрічав нічого подібного. «Бакалавр...» Уявляєте? Живе на Парнасі... Даруйте, Арі, навіть не читаючи його віршів, я заздалегідь скажу, що вони не для мене. Не може бути, щоб вони були чогось вартими...

Жозуе гортав примірник «Топазів», куплений полковником Рібейріньйо, пошепки читаючи окремі поезії.

– У них немає життя, це мертві рядки. Та ще й архі-старомодні до всього, немовби поезія не зробила жодного кроку вперед. Сьогодні, у вік футуризму...

– Не говоріть такого... Це блюзнірство,– захвилювався Арі.– Послухайте, Жоане, цей сонет. Він божественний.– Арі прочитав заголовок тоном декламатора: – «Рівний рокіт водоспаду».

Але далі йому не вдалося нічого прочитати, бо в залі з'явився іспанець Феліпе; ледве тримаючись на ногах і перекидаючи столи, він вигукував, затинаючись, добірною іспанською мовою:

– Сарацин, буржуй, шельма! Де моя Габрієла? Що ти зробив з моєю рожевою квіткою, з моєю граціозною...

Судки із сніданком для Насіба тепер приносила молоденька каброша, учениця Габрієли. Феліпе, чіпляючись за стільці, намагався дізнатися, де Насіб поховав веселощі і грацію Габрієли. Біко Фіно спробував відвести його назад до кімнати для гри в покер. Насіб непевно розвів руками, немовби вибачаючись за поведінку Феліпе а чи за відсутність граціозної, веселої і квітучої Габрієли. Присутні мовчки спостерігали цю сцену. Де й поділося колишнє пожвавлення, яке панувало в барі, коли вона опівдні приходила в бар з незмінною трояндою в косі? Всі відчували відсутність Габрієли, немовби без неї бар втратив колишнє тепло і затишок. Тоніко порушив мовчанку:

– Знаєте, яка назва поетової доповіді?

– Ні.

– «Туга і сльози».

– Ось побачите, помремо від нудоти,– передбачив Рібейріньйо.