Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 34 страниц)

Про приємності й неприємності шлюбу

Ця незабутня ніч, коли знову в їхньому ліжку спалахнула безмежна пристрасть, коли Габрієлу палив вогонь, а Насіб народжувався і помирав у цьому пристрасному і солодкому полум'ї,– ця ніч мала сумні наслідки.

Щасливий Насіб уявив, що після тривалого і спокійного плину неквапливої води повернулися бурхливі ночі минулого, що настав нарешті кінець дріб'язковим і недоречним незлагодам. Тоніко, з яким Насіб радився, не замовчуючи навіть найінтимніших подробиць, пояснював зміну їхніх відносин тим, що вони одружилися, і говорив про охолодження Габрієли як про факт цілком зрозумілий і науково обгрунтований. Адже ж усім ясно, які тонкі і водночас складні відмінності існують між любов'ю дружини й коханки. Можливо, що все це й так, але Насіб не був у цьому впевнений. Чому ж тоді охолодження не відбулося одразу після шлюбу? Адже ж тривали ще якийсь час години шаленого кохання; він пізно прокидався і запізнювався в бар. Зміну в їхніх стосунках Насіб помітив тоді, коли між ними почалися непорозуміння. Габрієла, мабуть, гнівалася значно більше, аніж показувала це зовні. Можливо, він вимагав від неї забагато; забуваючи про її характер і її колишнє життя, він хотів одразу ж зробити із Габрієли світську даму, що належить до ільєуських вищих кіл, майже силою вирвавши з неї звички і уподобання минулого. Насіб був нетерплячим і надто поспішав з її перевихованням. Вона мріяла про цирк, а він силою тягнув її на нудний літературний вечір. Не дозволяв, як вона любила, сміятися з першого-ліпшого приводу і, прагнучи зробити Габрієлу такою ж, як дружини лікарів і адвокатів, полковників і комерсантів, читав їй нотації з приводу кожної дрібниці. «Не розмовляй голосно. Це непристойно»,– шептав їй він у кіно. «Сиди рівно, не простягай ноги, стули коліна», «В цих туфлях не ходи! Одягни пристойну сукню. Ми сьогодні провідаємо мою тітку. Зверни увагу на її поводження», «Ми неодмінно маємо відвідати засідання товариства імені Руя Барбози» (де декламують поети і читають таке, чого вона не може збагнути – нудьга неймовірна), «Сьогодні сеньйор Маурісіо виступатиме в Комерційній асоціації, нам треба сходити» (слухати цю нуднющу біблію!), «Ходімо в гості до дони Олги. Нудно з нею чи ні, все одно вона наша весільна мати», «Чому ти не носиш коштовності, і навіщо я купую їх для тебе?»

Звичайно, Габрієла почала, зрештою, ображатися на нього, хоча і не показувала цього у щоденній поведінці. Правда, вона сперечалася інколи, не підвищуючи голосу, з єдиним бажанням довідатись, чому він вимагає од неї те чи інше, інколи нервувала і просила, аби він її не силував. Але завжди закінчувалось тим, що Габрієла виконувала його примху, слухала його накази і розпорядження. Потім вона перестала сперечатися, а почала поводитись в ліжку так, немов непорозуміння між ними, які ще не вилились у сварку, і вимоги Насіба остудили її запал, її пристрасть, скували її душу. Коли він шукав її близькості, вона відкривалася йому назустріч, немов пелюстки квітки. Але вона вже не була жадібною і невситимою, як колись. Лише тієї ночі, коли він повернувся такий зморений – після славнозвісного дня замаху на полковника Арістотелеса,– Габрієла була колишньою, а може, ще й пристраснішою. Потім знову настав спокій, тихі усмішки; вона охоче і водночас байдуже віддавалась йому, коли він хотів того. Якось Насіб три ночі підряд навмисне не шукав її близькості. Габрієла прокидалася, почувши, що він прийшов, цілувала його в губи, підставляла стегно і засинала з усмішкою. На четвертий день він не витримав і спалахнув:

– Ти не звертаєш уваги...

– На кого, Насібе?

– На мене. Я приходжу, а ти поводишся так, немов мене не існує.

– Тобі хочеться їсти? Може, вип'єш напою манго?

– Який там до біса напій! Ти перестала лащитись до мене, а раніше я спалахував од твоїх пестощів.

– Ти приходиш зморений, і я не знаю, чи ти хочеш мене. Ну як мені поводитись? Ти відвертаєшся і засинаєш, а я не хочу набридати.

Габрієла потупилась і м'яла ріжок простирадла. Такою сумною Насіб її ніколи не бачив, вона його розчулила. Значить, вона поводиться так тому, що боїться надокучати йому, жаліє його після важкого робочого дня. Люба Біє...

– За кого ти мене маєш? Нехай я приходжу зморений, але тебе я прагну завжди, я не старий і не...

– Але коли Насіб кивне пальцем, хіба я не з'являюся одразу? Коли я бачу, що ти хочеш...

– Але ж це ще не все... Раніше ти була палаючим смолоскипом, буревієм. А тепер – ранковий легіт.

– Тобі вже не подобається моя любов? Тобі набридла твоя Біє? – Габрієла говорила все це, не підводячи очей на Насіба.

– Я люблю тебе з кожним днем усе більше й більше, Біє. Без тебе я не можу. Схоже, що не ти мені набридла, а я тобі. В тебе немає колишньої пристрасті.

– Не звертай уваги. Я тебе теж дуже люблю. Можеш вірити, Насібе. Але коли я буваю інколи змореною, то це тому, що...

– А хто в цьому винний? Я найняв служницю щоб вона прибирала в хаті, а ти її вигнала. Найняв дівчину на кухню, щоб ти готувала тільки соуси, але ти продовжуєш варити все. Чому ти намагаєшся робити все, наче ти служниця?

– Ти, Насібе, такий хороший, ти для мене більше, ніж чоловік.

– Я не завжди такий. Інколи я лаю тебе. Я думав, що саме тому ти так змінилася. Але ж я зичу тобі добра. Мені хочеться, щоб у суспільстві тобі теж належала певна роль.

– Я згодна виконувати всі твої бажання, Насібе. Тільки ж є речі, яких я не вмію робити. Як я не стараюся, в мене не лежить до них серце. Будь милостивішим до своєї Біє. Ти мусиш їй дещо вибачати.

Насіб обняв Габрієлу. Вона притулилася головою до його грудей і розплакалась.

– Чим я тебе образив, Біє. чого ти плачеш? Я більше ніколи не говоритиму про це, якщо це завдає тобі прикрощів. Повір, я й на думці не мав тебе скривдити.

– Нічого ти не зробив... Це я погана, а Насіб такий гарний...

І з того часу вона почала чекати його приходу, сповнена колишньої пристрасті, і готова не склепляти очей до ранку. Спершу Насіба заполонив цей спалах. Габрієла виявилася кращою, аніж він думав. Варто було поговорити з нею, і вона знову не давала йому заснути і зморитись. Проте власну втому їй все важче було приховувати, вона все зростала. Якось вночі Насіб сказав Габрієлі:

– Біє, з цим пора кінчати.

– З чим, Насібе?

– Цією роботою ти себе убиваєш.

– Та ні, Насібе.

– Ти не витримуєш вночі...– Він усміхнувся.– Чи не так?

– Ти, Насібе, надто сильний...

– Отже, слухай: я вже найняв поверх над баром. Для ресторану. Тепер лише доведеться зачекати, поки виїдуть мешканці, потім вичистити, пофарбувати і добре обладнати приміщення. Гадаю, що на початку року ресторан можна буде відкрити. Сеньйор Мундіньйо хоче увійти в пай. Він збирається виписати з Ріо холодильник, якусь незвичайну плиту і посуд, що не б'ється. Я згодився.

Габрієла від радощів заплескала в долоні.

– Я випишу звідки-небудь двох куховарок. Хоча б із Сержіпе. Ти лише керуватимеш ними, показуватимеш, що і як. Варитимеш тільки для мене. І завтра ж знайди служницю для прибирання в будинку, займатимешся поки що кухнею, але це до того часу, поки каброша все засвоїть. Я хочу, щоб уже завтра в нас була покоївка.

– Навіщо, Насібе? Не треба. Я зморилася тому, що ходила допомагати доні Армінді.

– Цього лише бракувало.

– Вона занедужала, ти ж знаєш. Я не могла залишити бідолашну стареньку саму. Але їй уже краще, тож ніякої служниці нам не треба. Я не хочу, Насібе.

Насіб і не сперечався, і не наполягав. Його думки заполонив ресторан. Йому вдалося найняти поверх в будинку, де містився бар «Везувій». Раніше там був кінотеатр, поки Діоженес не збудував свій «Ільєус». Пізніше залу перегородили на невеличкі кімнатки, в яких поселялися молоді прикажчики. В двох кімнатах, трохи більших, діяла лотерея «жого до бішо» [72]72
  «Жого до бішо» – різновид поширеної в Бразилії лотереї, яка розігрується на додаток до основної державної лотереї.


[Закрыть]. Але господар будинку, араб Малуф, вирішив тепер здати увесь поверх одному орендарю і ліпше всього Насібу, який уже орендував низ. Малуф дав мешканцям місяць для переїзду. У Насіба відбулась довжелезна розмова з Мундіньйо Фалканом. Експортер палко висловлювався за створення ресторану, і вони обговорили можливість об'єднання. Мундіньйо дістав із шухляди свого столу журнал, аби показати Насібу найрізноманітніші види холодильників і різноманітні новинки в іноземних ресторанах. Звичайно, для Ільєуса це занадто, але все одно вони обладнають справжній ресторан, кращий за будь-який баїйянський. В ті дні, коли обговорювалось і обмірковувалось безліч проектів, Насіб забув про пасивність Габрієли в години їхнього кохання.

Тоніко, який постійно з'являвся в барі після сієсти, десь о другій годині, щоб випити для травлення гіркий аперитив (більше він не записував випите в кредит: тепер він пив безкоштовно, користуючись правом весільного батька власника бару), якось тихо запитав Насіба:

– Ну, як ваші справи?

– Краще. Тільки Габрієла надто зморюється за день. І все одно не хоче наймати служницю, все робить сама. Та ще й сусідці допомагає. Надвечір вона до того вибивається із сили, що засинає на ногах.

– Ви не повинні йти проти її характеру. Якщо ви, всупереч їй, наймете служницю, вона знову буде невдоволеною. А з іншого боку, арабе, ви немовби не розумієте, що дружина не повія. Кохання дружини має бути скромним, адже ви самі прагнете того, щоб Габрієла була шановною сеньйорою? Тож розпочніть з ліжка, мій любий. А для розваг жінок у Ільєусі вистачить... їх навіть надміру багато, і трапляються чарівні... А ви записалися в ченці, не з'являєтесь навіть у кабаре...

– Мені не треба інших жінок...

– Оце тобі так, а потім ще й скаржитесь, що Габрієла зморилася...

– Треба найняти прибиральницю. Моя дружина не повинна займатися хатньою роботою.

Тоніко поплескав Насіба по плечу, останнім часом він не затримувався довго в барі і не чекав більше на Жоана Фулженсіо:

– Поки що нічого не робіть, я на днях завітаю і порозмовляю з нею. Пораджу їй все ж таки найняти покоївку. А до того часу хай все лишається, як є.

– Ну що ж, згода. Вона вас поважає. Вас і дону Олгу.

– Знаєте, кому дуже сподобалась Габрієла? Жерузі, моїй небозі. Вона тільки й говорить, що про неї. На її думку, Габрієла – найвродливіша жінка в Ільєусі.

– Так воно і є...– зітхнув Насіб.

Коли Тоніко збирався йти, Насіб пожартував:

– Ви тепер у нас не затримуєтесь... Мабуть, не без підстав... Свіжа молодичка, як водиться? І тримаєте все це в таємниці від свого давнього друга Насіба?

– Коли-небудь розповім...

Тоніко вийшов і рушив в напрямку порту. Насіб почав думати про ресторан. Яку йому дати назву? Мундіньйо запропонував – «Срібна виделка». Не дуже оригінально, та ще до того й незрозуміло, що це означає. Насібові більше до смаку «Комерційний ресторан», це значно вишуканіше.

Зітхання Габрієли

І чого він тільки одружився з нею? Даремно... Колись було їй краще. І все цей сеньйор Тоніко, який сам гострив на неї зуби, та ще дона Армінда, що підлила масла у вогонь, бо дуже любила влаштовувати весілля. Насіб наважився на шлюб від страху втратити її, остерігаючись, що вона його залишить. Це було нерозумним кроком з його боку. Чого б вона кудись ішла, коли була задоволена, як ніколи в житті? Він боявся, що вона поміняє його кухню, його ліжко і його обійми на будинок однієї з пустельних вулиць і на рахунки в крамницях, які відкриє для неї перший-ліпший фазендейро, нікчемний дідуган в чоботях, з револьвером за поясом і з повними кишенями грошей.

Все ж таки їй добре тоді жилося... Вона варила, прала, прибирала оселю. Ходила в бар з судками, з трояндою в косах і усмішкою на обличчі. Вона загравала з чоловіками і відчувала їхні бажання, що прямо витали в повітрі. їй підморгували, жартували з нею, торкались її руки, інколи грудей. Насіб її ревнував, і це було потішним видовищем.

Він приходив пізньої ночі. Вона чекала його і подумки вже належала йому і всім молодим чоловікам, адже варто було їй тільки захотіти... Насіб приносив їй дарунки: дрібнички з базару, з крамнички дядька – брошки, браслети, каблучки із барвистим склом. Приніс пташку, яку вона випустила. Тісні туфлі, які їй не подобались... Вона ходила в хатніх капцях, неохайно одягнена, підв'язавши коси стрічкою. Їй подобалося все: дворище з гуявою, динним деревом і штангою. Подобалося вигріватись на осонні разом з хитрим котом. Розмовляти з Туїскою, подобалось, коли він танцював, коли вона танцювала для нього. Їй подобалась золота коронка, яку Насіб звелів їй поставити. Подобалось співати вранці, клопочучись у кухні. Ходити вулицями, відвідувати кіно з доною Арміндою, бувати в цирку, що давав свої вистави на Уньані. Добрі то були часи, коли вона була не сеньйорою Саад, а просто Габрієлою. Всього-на-всього Габрієлою.

Навіщо він одружився з нею? Погано бути заміжньою, не подобається це їй... У шафі повно гарних суконь. Три пари тісних туфель. У неї навіть коштовності є. Одна каблучка коштувала дуже дорого, дона Армінда взнала: за неї Насіб заплатив майже дві тисячі рейсів. А що їй робити з усіма цими речами? Адже те, що вона любить, робити їй не дозволено... Танцювати на майдані з Розіньєю і Туїскою – не можна. Бігати пляжем з розпущеними косами і шльопати по воді – не можна. Сміятися із сеньйором Тоніко, Жозуе, сеньйором Арі, сеньйором Епамінондасом – не можна. Ходити босою по бруківці біля будинку – не можна. Жартувати, коли їй хочеться і де їй хочеться, при сторонніх людях,– не можна. Отже, нічого того, що вона любила, робити їй – не можна. Вона – сеньйора Саад, і їй нічого не можна. Погано бути заміжньою...

Вона ніколи не хотіла образити його або завдати прикрощів. Насіб гарний. Кращого від нього немає в цілому світі. Вона любить його, це справжня любов. Це божевілля. Він такий статечний, власник бару, з рахунком у банку, і не тямиться без неї... Смішно! Інші прагнули її не тому, що любили. Просто вони хотіли спати з нею, тиснути в своїх обіймах, цілувати її губи, зітхати на її лоні. Всі, всі без винятку: і старі, й молоді, і вродливі, й бридкі, і заможні, й бідні. Так було колись, так було і тепер. Але чи всі? Так, усі, окрім Клементе. Та ще, мабуть, Бебіньйо, але той був хлопчаком, що він тямив у коханні? А Насіб знає, що таке любов. Вона почувала до нього теж щось інше, не схоже на ті почуття, які були в неї раніше до чоловіків. Вони всі без винятку, всі, всі, навіть Клементе, навіть Бебіньйо, були потрібні їй лише для того, аби спати з ними. Коли вона думала про молодого чоловіка, з котрим загравала, чи то був Тоніко, чи Жозуе, Епамінондас чи Арі, вона уявляла лише те, як лежатиме з ним в постелі. До Насіба вона почувала теж нестримний потяг, але не тільки потяг,– вона любила його, їй подобалося бути з ним разом, слухати його голос, готувати його улюблені страви, відчувати вночі його важку ногу на своєму стегні. В ліжку вона любила його за те, що там роблять замість сну. Але любила вона його не лише в ліжку і не лише за це. Вона любила його за інше, за це інше вона тільки його і любила. Для неї Насіб був усім: чоловіком і володарем, родиною, якої вона ніколи не мала, батьком і матір'ю, братом, що помер, ледве народившись. Насіб – усе, що вона має. Погано бути заміжньою. Яке непорозуміння – їхнє одруження. Раніше було значно краще. Обручка на пальці зовсім не змінила її почуттів до Насіба. Але тепер вона змушена сваритися з ним, ображати його і завдавати йому прикрощів. А їй неприємно це робити. Але як цього уникнути? Все, що любила Габрієла, на жаль, все це заборонялося сеньйорі Саад. І все те, що належало робити сеньйорі Саад, на жаль, смертельно ненавиділа Габрієла. Проте все закінчувалось тим, що вона поступалась Насібу, аби лише не завдавати йому прикрощів, адже він такий гарний. А дещо вона робила потай, щоб він не знав і не гнівався.

Раніше було набагато краще, все можна було робити; він ревнував, але це були ревнощі коханця, які швидко минали в ліжку. Тоді вона могла робити що завгодно, без страху образити його. Раніше кожна хвилина дарувала їй радість, вона увесь час співала, а ноги самі просилися в танок. А тепер вона за радість платила сумом. Хіба їй не доводилося робити візити в ільєуські родини? Одягнена в шовк, взута в тісні туфлі, сидячи на твердому стільці, вона відчувала себе закованою в кайдани. Вона навіть не розкривала рота, боячись сказати щось недоречне. Вона більш не сміялася і скидалась на закам'яніле опудало. Не подобалося їй все це. Навіщо їй стільки суконь, стільки туфлів, коштовностей, золотих каблучок, намист, сережок, коли вона не могла бути просто Габрієлою? Ні, не подобалось бути їй сеньйорою Саад.

Але тепер виходу не було... Нащо вона тоді згодилась? Щоб не образити його? А може, через страх втратити його колись? Даремно вона погодилась; тепер вона часто сумувала і робила те, що їй не до смаку. А найгіршим було те, що, аби стати Габрієлою, ходити туди, куди їй хотілося, і робити те, що їй хотілося, вона мимоволі мусила хитрувати, ображаючи Насіба. Її друг Туїска більше не приходив погомоніти з нею. Він обожнював Насіба, і цілком зрозуміло за що. Коли Раймунда занедужала, Насіб посилав їй гроші, аби вона могла купити якусь дещицю. Сеньйор Насіб добрий. Туїска теж вважав, що вона мусить бути сеньйорою Саад, а не Габрієлою. Тому він і не приходив, бо вважав, буцімто Габрієла ображає сеньйора Насіба, завдає йому прикрощів. Навіть друг Туїска не розумів її. Ніхто її не розумів. Дона Армінда не переставала дивуватися, вона твердила, що це злі сили потойбічного світу роблять так, аби Габрієла не хотіла розвиватися і виховуватись. Де таке бачено? Габрієла мала все необхідне, а не хоче викинути з голови різні дурниці. Навіть Туїска не міг її зрозуміти, де ж уже було доні Армінді.

Ось і тепер, що їй робити, як їй бути? Наближається кінець року. Бумба-меу-бой, презепіо... О, як вона все це любить! На плантації вона завжди виконувала роль пастушки. Як весело минали свята! Майже поряд з їхнім будинком, у кравчині Дори (останній будинок на їхній вулиці, де Габрієла міряла і шила свої сукні), почалася репетиція волхвів. З пастушками, ліхтарями і всім, що належить. Дора оголосила:

– Нести прапор зможе лише дона Габрієла.

Три помічниці Дори погодилися з нею. Обличчя Габрієли запромінитось радістю, вона заплескала в долоні. Проте Габрієла все ж таки не наважилась поговорити з Насібом. Крадькома ходила вона вечорами на репетиції рейзадо. Щодня збиралася сказати про це Насібові і все відкладала до наступного дня. Дора шила їй сатинову сукню з блискучими сухозлітками, оздоблену бісером. Габрієла-пастушка танцює на вулицях, несе прапор, співає і веде за собою святкову процесію. Це їй до вподоби, для цього вона, Габрієла, створена! Але сеньйора Саад не може бути пастушкою. І вона ходила на репетиції потай, мріючи танцювати на вулицях у ролі пастушки. Так, їй доводиться завдавати прикрощів Насібу. Але що вона могла вдіяти? Ой, що ж їй робити?

Про свята в кінці року

Надходив кінець року – святкові місяці: різдво, Новий рік, хрещення, шкільні і церковні свята, ярмарки; на майдані перед баром «Везувій» споруджувались балагани, місто наповнювалось веселими, розважними студентами, що приїхали з коледжів і університету Баїйї на канікули. Танцювали в розкішних садибах і в будинках бідняків на пагорбах і на Острові Змій. В місті панували святкові веселощі, в кабаре і шинках на околицях міста почалися пиятика і бійки. В центрі бари і кабаре були також переповнені. Виїздили на прогулянки по Понталу, на пікніки на Мальядо і на пагорб Пернамбуко, звідки можна було спостерігати за роботою землечерпалок. Виникали романи, домовлялися про заручини; свіжоспечені бакалаври, з яких не зводили закоханих очей батьки, приймали вітальні візити. З'явилися перші ільєусці, сини полковників, з кільцями – знаками вищої освіти, перші адвокати, лікарі, інженери, агрономи і вчительки, що одержали освіту в ільєуській монастирській школі. Життєрадісний отець Базіліо хрестив шостого прийомного сина, що з'явився милостю божою з чрева Оталії, куми падре. Старі діви одержали фундаментальний матеріал для розмов.

Ніколи ще кінець року не був таким пожвавленим. Урожай виявився набагато більшим, аніж розраховували. Гроші витрачались легко, в кабаре річкою лилося шампанське, з кожним пароплавом прибувала нова група жінок, студенти змагалися з прикажчиками і комівояжерами у мистецтві упадання за дівчатами. Полковники кидали гроші, мов полову, рвали кредитки у п'ятсот рейсів. Новосілля в особняку полковника Мануела дас Онсаса, що скидався на справжній палац, було відзначено бучно. Звелося чимало нових будинків, було прокладено ряд нових вулиць, набережна, що йшла вподовж морського берега, була продовжена в напрямку кокосових гаїв Мальядо. Пароплави з Баїйї, Ресіди і Ріо прибували переповнені замовленнями заможних ільєусців, їхній домашній побут значно поліпшувався.

Відкривались все нові й нові крамниці із привабливими барвистими вітринами. Місто розросталося і змінювалось.

В коледжі Еноха відбулися перші іспити з федеральним інспектором. З Ріо прибув інспектор-журналіст, що співробітничав в урядовому органі. Він був відомим літератором, тому в Ільєусі виступив з доповіддю, квитки на яку поширювали учні коледжу. Оскільки журналіст мав славу талановитої людини, людей зібралося чимало. Відрекомендований вчителем Жозуе, він розповів про нові напрямки сучасної літератури – від Марінетті [73]73
  Марінетті – Філіппо Томмазо Марінетті (1878—1944), італійський поет, що прославляв мілітаризм та імперіалістичну агресію.


[Закрыть]до Траси Араньї [74]74
  Граса Аравія – Жозе Перейра да Граса Аранья (1868– 1931), видатний представник бразильського модернізму, один із фундаторів Бразильської Академії словесності.


[Закрыть]. Доповідь була неймовірно нудотною, і суть її збагнуло лише кілька осіб: Жоан Фулженсіо, Жозуе, якоюсь мірою Ньо-Гало і Капітан. Арі теж зрозумів, але не погоджувався з доповідачем. Багато кому пригадався двічі бакалавр, незабутній Аржілеу Палмейра з його громоподібним голосом. Ото був доповідач! Хіба можна їх порівнювати? А тут до всього молодик з Ріо зовсім не вмів пити. Варто було йому зробити кілька ковтків справжньої кашаси, як він валився з ніг. Що ж до Аржілеу Палмейри, то він міг позмагатися з найвідомішими плантаторами Ільєуса; випити він був мастак, а в ораторській майстерності – справжній Руй Барбоза. Ось то був справжній талант!

А втім, літературний вечір, що викликав такі бурхливі суперечки, мав і позитивний бік. Напахчена найстійкішими парфумами, що одразу здолали всі аромати зали, одягнена розкішніше від будь-якої сеньйори (в наймоднішій сукні, виписаній з Баїйї), обмахуючись віялом, справжня матрона – не за віком, бо була ще зовсім молодою, але за манерами, поведінкою, позами, скромністю погляду, винятковою ґречністю благородної дами,– в залі неждано-негадано з'явилася Глорія, що раніше сумувала одиноко у вікні, а тепер забула про сум, оскільки її чудове тіло нарешті знайшло втіху. Жінки стривожено загули. Дружина доктора Демосфенеса, опустивши лорнет, вигукнула обурено:

– Нахаба!

Дружина депутата Алфредо (щоправда, всього-на-всього депутата палати штату, а все ж досить високої персони) підвелася, коли поруч з нею в парадній залі, попросивши вибачення і посміхаючись, вмостилася щаслива Глорія.

Ображена сеньйора, захопивши із собою Жерузу, влаштувалася ближче до рампи. Розправляючи зборки на спідниці, Глорія усміхалася. Переповнений християнським милосердям, до неї підсів падре Базіліо. Під пильним наглядом жінок чоловіки з осторогою позирали на неї. «Щасливий цей Жозуе!» – заздрили вони, набравшись духу і кидаючи потаємний погляд на Глорію. Незважаючи на найретельнішу конспірацію, увесь Ільєус знав про божевільну пристрасть учителя коледжу до утриманки полковника. Єдиний, кому ще не вдалося про це довідатись, був, як і личить, сам Коріолано.

Блідий і худий, Жозуе підвівся, шовковою хустиною, подарунком Глорії, витер на чолі неіснуючий піт (до речі, Глорія одягнула його з голови до ніг, навіть брильянтин і ваксу для черевиків він купував за її гроші) і виголосив багатослівну промову, назвавши журналіста з Ріо «яскравим талантом нового покоління, покоління антропофагів і футуристів»; Жозуе розхвалив доповідача і принагідно накинувся на існуюче лицемірство, яке домінує в застарілій літературі і в суспільстві Ільєуса. Література твориться задля того, аби оспівувати радощі і насолодження життям, чудове жіноче тіло. В ній не повинно бути місця для святенництва. Він скористався з нагоди і прочитав поему, на яку його надихнула Глорія,– це було вершиною аморальності... Глорія аплодувала йому, сяючи від гордощів. Дружина Алфредо хотіла вийти, але не зробила цього, і лише тому, що Жозуе уже закінчив свою промову, а їй кортіло послухати ще приїжджого літератора. Щоправда, його ніхто не зрозумів, та він хоч не говорив непристойностей.

А втім, вільності Жозуе уже майже нікого не шокували, настільки змінився Ільєус – «край жінок легкої поведінки і поганих звичок, що втратив розсудливість, почуття міри і чистоту та цнотливість минулих часів», як висловлювався у своїх промовах доктор Маурісіо, кандидат в префекти, що намагався відродити строгу мораль. То ж чи варто було обурюватись появою Глорії на літературному вечорі, коли водночас з нею набуло широкого розголосу скандальне повідомлення про втечу Малвіни? На пароплавах із Баїйї прибували студенти. Не приїхала тільки Малвіна, вихованка школи чернечого ордена Мерсе. Спершу думали, що Мелк Таварес вирішив посилити кару і позбавив її канікул.

Правда відкрилася лише тоді, коли Мелк раптом вирушив у Баїйю і повернувся, як і від'їздив, сам, з похмурим обличчям і постарілий на добрий десяток літ. Малвіна зникла безслідно, скориставшися з веремії, що панувала в школі напередодні канікул. Мелк звернувся до поліції, але в Баїйї Малвіни не виявили. Він зв'язався з Ріо, там її теж не знайшли. Всі прийшли до думки, що вона втекла до Ромуло Вієйри, інженера, котрий обстежував бухту. Нічим іншим не можна було пояснити її втечу, яка дала такий невичерпний матеріал для фантазування старих дів. Навіть Жоан Фулженсіо думав так і зрадів, довідавшись, що інженер, викликаний у поліцію Ріо, довів, що йому нічого не відомо про долю дівчини після його повернення з Ільєуса. Він нічого не знав про неї і знати не хотів. Таємниця Малвіни стала зовсім непроникною, ніхто не розумів, в чому справа, а втім, передбачали, що втікачка незабаром розкається і повернеться додому.

Але Жоан Фулженсіо не йняв віри у повернення дівчини і в те, що вона прохатиме вибачення в батька.

– Малвіна не повернеться, я в цьому переконаний. Вона досягне багато чого, бо знає, чого прагне.

Через чимало місяців по тому, вже наступного року, в розпалі збирання врожаю, прийшла звістка, що вона працює в Сан-Пауло в якійсь конторі, вчиться вечорами і живе самотньо. Мати, що не виходила з дому після втечі доньки, ожила. Мелк нічого навіть чути про неї не бажав:

– У мене більше немає доньки!

Але доля Малвіни стала відомою лише через багато років. А в кінці того року її ім'я набуло скандальної популярності, її всюди ставили за приклад аморальності, вона надихала адвоката Маурісіо на гнівні промови в час підготовки до виборів.

Вибори мали відбутися в травні, але вже тепер адвокат користувався з найменшої нагоди, аби виступити із закликом до відродження минулої благочестивості ільєусців. Та, здавалось, мало хто схилявся на його заклики, бо нові звичаї проникали скрізь, навіть у консервативні родини, до того ж приїзд студентів на канікули теж сприяв цьому.

Всі студенти були прибічниками Капітана. Вони навіть влаштували обід на честь «майбутнього» префекта (як його вітав третьокурсник факультету права Естеван Рібейро, син полковника Коріолано, хоча сам полковник належав до прибічників Раміро Бастоса), префекта, який «виведе Ільєус з відсталості, невігластва і закостенілих провінційних звичаїв і який буде провідником прогресу, що освітлюватиме столицю какао яскравим променем культури». Ще нестерпнішим виявився син Амансіо Леала, цей зчиняв нескінченні суперечки з батьком:

– Іншого шляху немає, тату, ви мусите це збагнути. Хрещений батько Раміро – це минуле, Мундіньйо Фалкан – майбутнє.– Син вивчав у Сан-Пауло інженерну справу, і в нього тільки й мови було що про машини, дороги, прогрес.– Ви маєте рацію, що лишаєтесь з Бастосом. Вас єднає давня дружба, і хоч це сентиментально, я вас поважаю саме за такий крок. Я не можу іти за вами. Ви теж мусите мене зрозуміти.– Юнак познайомився з інженерами і техніками, які працювали в бухті, і в скафандрі спускався на дно каналу.

Амансіо слухав, наводив свої докази, але завжди виявлявся переможеним. Він гордився сином, дуже здібним студентом, котрий вчився на «відмінно»:

– Хто знає, синку. Може, і твоя правда. Часи тепер не ті... Тільки ж я починав з кумом Раміро. Тебе тоді ще й на світі не було. Я ще стрибав козеням, а він уже вважався великим землевласником. Ми разом пізнали небезпеку, разом проливали кров, разом багатіли. Я не залишу його тепер, коли йому доводиться так скрутно. Однією ногою він уже стоїть в могилі.

– Ваша правда. Але й моя також. Я люблю хрещеного батька, але, коли мені випаде голосувати, за нього свій голос не віддам.

Амансіо любив ці ранкові години, коли він збирався на рибний базар, а його Берто повертався з нічної гулянки, і вони розпочинали розмову. Амансіо дуже любив свого старшого сина, такого наполегливого, роботящого, і завжди користувався з нагоди, аби попередити його чи дати пораду:

– Ти зв'язався з дружиною Флоренсіо (це був літній полковник, що одружився в Баїйї з палкою, молодою дівчиною, мрійноокою ассірійкою за походженням) і ночами ходиш до неї чорним ходом. Але ж в Ільєусі у всіх кабаре скільки завгодно жінок. Невже тобі їх не вистачає? Навіщо тобі зв'язуватися із заміжньою? Флоренсіо не з тих, кому можна безкарно наставляти роги, і коли він довідається... А мені б не хотілося посилати з тобою жагунсо. Кінчай з цим, Берто. Ти примушуєш мене хвилюватися.– Амансіо усміхнувся подумки: спритник все ж його син, наставляє роги горопасі Флоренсіо.

– Я не винний, тату. Вона так загравала зі мною, а я ж не кам'яна брила. Але не турбуйся, вона виїздить на свята в Баїйю. І взагалі, коли нарешті зникне цей дикунський звичай убивати жінку за зраду чоловікові? Ніде нічого подібного я навіть не чув! Варто людині вийти з дому о четвертій ранку, як уже повсюди відчиняються вікна і за нею починають стежити.

Амансіо Леал дивився на сина своїм єдиним оком, в якому світилася ніжність і любов: – Ех ти, опозиціонер...

Незмінно щодня Амансіо відвідував Раміро. Старий організовував передвиборчу кампанію, спираючись на нього, на Мелка, Коріолано і на деяких інших. Алфредо, скориставшись з канікул у палаті, їздив по провінції, зустрічався з виборцями. Від Тоніко не було жодної користі, він думав лише про жінок. Амансіо слухав, що говорить Раміро, намагався повідомити йому найприємніші новини, а інколи навіть свідомо брехав. Він знав, що вибори уже програно. Щоб утриматися біля влади, Раміро мусив би звернутися за допомогою до уряду і домогтися невизнання повноважень противників, які перемогли. Але він не хотів навіть чути про це, бо вважав свій авторитет непохитним і стверджував, що народ голосуватиме за нього. Як доказ, він наводив вчинок дружини Насіба, що прийшла до нього майже серед ночі, кинувши виклик усьому місту, аби врятувати його і Мелка. Завдяки їй вони виявились не втягненими у справу із замахом на Арістотелеса, що неодмінно б трапилось, коли б негра схопили жагунсо. Це було б особливо неприємним фактом ще й тому, що трибунал виніс обурливу ухвалу про призначення спеціального прокурора для ведення процесу.