Текст книги "Габрієла"

Автор книги: Жоржи Амаду

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

Про кінець (офіційний) самотності

Нелегальне існування складне і небезпечне. Воно вимагає терпіння, спритності, енергії і постійної настороженості. Важко виконати все те, що вимагає таке існування. Важко уберегтися від безпечності, що, природно, з'являється через тривалий час, і від спокою, який непомітно пускає своє коріння. Спершу обережності дотримуються де слід і де не слід, але потроху про неї забувають. Нелегальний характер втрачається, злітає покривало таємничості, і раптом те, про що ніхто не знав, стає предметом загального обговорення. Так трапилося з Глорією і Жозуе.

Про їхню інтрижку, їхнє захоплення, їхню пристрасть, їхнє кохання – класифікація залежала від культури і намірів того, хто говорив,– тим чи іншим чином стало відомо всьому Ільєусу. Про зв'язок учителя і мулатки йшли пересуди не лише в місті, але навіть на далеких фазендах біля гір Бафоре. В перші дні їхнього кохання найпильніша обережність видавалась їм недостатньою. Глорія пояснювала коханцеві, з яких основних і важливих причин вона не хоче, аби жителі Ільєуса взагалі, і полковник Коріолано Рібейро зокрема, знали про вроду, оспівану в прозі і поезіях Жозуе, про святу радість, що освітлює обличчя Глорії. По-перше, через славетне минуле фазендейро, який зажив слави своїми дикунськими розправами. Надмірно ревнивий, він ніколи не пробачав зради утриманці. Сплачуючи гроші за королівські розкоші наложниці, він вимагав виняткового права на її прихильність. Глорія не хотіла ризикувати, аби її відлупцювали, та ще й поголили, як Шікінью. Не хотіла вона піддавати ризику і вутлі кістки Жозуе, бо і йому б загрожувала прочуханка, подібна до тієї, що одержав спокусник Жука Віана. Його також поголили б ножем. Глорії не хотілося разом з честю і волоссям втратити комфорт розкішного будинку, рахунки в крамницях, служницю, гроші, замкнені в шухляді. Отже, Жозуе мав заходити до неї лише після того, коли вулиці спорожніють, а виходити вдосвіта, раніше від тих, що прокидаються до схід сонця. Він ніколи,– окрім тих годин, коли, лежачи на скрипучому ліжкові, вони з невситимим запалом мстилися за всі обмеження,– не повинен був показувати, що вони знайомі.

Таку сувору конспірацію можна було запровадити десь на тиждень-два. Потім робляться необережні кроки, втрачається пильність, притупляється увага. Трохи раніше вчора, трохи пізніше сьогодні – і справа завершилась тим, що Жозуе почав заходити в проклятий святенниками дім, коли ще бар «Везувій» був переповненим або коли закінчувався сеанс у кінотеатрі «Ільєус», а бувало, що й раніше. П'ять зайвих хвилин сну сьогодні, п'ять зайвих завтра – і Жозуе прямо з кімнати Глорії почав ходити на лекції в коледж. Вчора він признався Арі Сантосу («Я ніколи б не досяг успіху...»), сьогодні Ньо-Гало («Яка жінка!»), вчора по секрету шепнув Насібу («Заради всього святого, нікому лише не розповідайте!»), а ще колись Жоану Фулженсіо («Вона чарівна, сеньйоре Жоан!») – і зв'язок учителя з утриманкою полковника невдовзі перестав бути дивиною для всього міста.

І не лише один Жозуе був нескромним – хіба можна замкнути кохання в серці, коли воно вирує і рветься назовні? – не лише він виявився необережним – хіба можна дочекатись півночі, аби пробратися в заборонений рай? Не на самого Жозуе лягла провина. Хіба сама Глорія не почала гуляти на майдані, залишивши сумне вікно, щоб бачити поближче свого коханого і усміхатися йому, коли той сидить у барі? Хіба не купувала вона в крамницях краватки, шкарпетки, чоловічі сорочки і навіть підштаники? Хіба не віднесла вона кравцеві Петронію, найкращому і найдорожчому в місті, заношений і заштопаний костюм учителя, щоб майстер пошив йому інший, з синього кашеміру – подарунок до дня народження Жозуе? Хіба не аплодувала вона йому в святковій залі префектури, коли він знайомив аудиторію з доповідачем? Хіба не вона, єдина серед півдюжини завсідників, відвідувала недільні збори літературного товариства Руя Барбози, з викликом проходячи повз старих дів, що повертались від десятигодинної меси? Захоплення Глорії літературою осуджували разом з падре Сесіліо Кінкіна і Флорзінья, сувора Доротея і люта Кремілдес.

– Краще б вона сповідалася в своїх гріхах...

– Незабаром ще, чого доброго, почне дописувати в газети...

Обурення досягло апогею, коли недільного вечора всі, хто гуляв на людному майдані, побачили через необережно прочинене венеціанське вікно будинку Глорії, як Жозуе в трусах розгулює по кімнаті. Старі діви збунтувались: це вже занадто, складається так, що порядній людині ніяк вийти на майдан.

А втім, через цю «розпусту» (як висловлювалась Доротея) скандалу не виникло, оскільки в Ільєусі на той час і так вистачало новин і подій. Всі були зайняті суперечками і обговореннями серйозніших і важливіших справ. Наприклад, після похорону полковника Раміро Бастоса гадали, хто обійме посаду, що звільнилася після нього? Дехто вважав за природне і справедливе – перехід посади до його сина Алфредо Бастоса, колишнього префекта, а нині депутата штату. Зважувались його плюси й мінуси. Алфредо нічим не відзначався, був мало енергійним – одне слово, не створеним для того, щоб керувати. Він був чесним, роботящим префектом, тверезим адміністратором і посереднім депутатом, а також справжнім дитячим лікарем, найкращим в Ільєусі. Одружений він був з нудною, педантичною жінкою, що вихвалялася своїм походженням. Більшість людей висловлювали зневіру до майбутньої урядової партії і в прогрес зони, кати міське врядування перейде до таких слабких рук. Отже людей, котрі бачили в Алфредо наступника Раміро, було небагато. Більшість дружно називала ім'я полковника Амансіо Леала, пов'язане з ризиком і неспокоєм. От справжній політичний спадкоємець Раміро. Синам Раміро Бастоса залишилися достатки, легенда про покійного полковника і безліч історій, щоб розповідати онукам. Але керівництво партією могло перейти тільки до Амансіо. Амансіо був другим після Раміро – до почестей і посад він був байдужим, проте брав участь в прийнятті всіх рішень: покійний господар краю зважав лише на його думки. Поширювались чутки про план Раміро і Амансіо об'єднати Бастосів і Леалів, видавши Жерузу за Берто, після того, як хлопець завершить навчання. Стара служниця Раміро розповідала, немовби вона чула, коли старий говорив про це за кілька днів до смерті. Відомо було також, що губернатор рекомендував запропонувати Амансіо місце, яке звільнилося в сенаті штату після смерті його кума.

Куди б спрямували долю зони какао і політичні прагнення місцевого уряду грубі руки Амансіо? Важко сказати, оскільки Амансіо був гарячкуватою, неврівноваженою і впертою людиною, вчинки якої неможливо було передбачити. Його друзі розхвалювали дві його якості: мужність і чесність. Але багато хто докоряв йому за впертість і нетерпимість. Проте всі були переконані, що виборча кампанія не закінчиться миром. Амансіо вдався до насильства.

То ж чи могла історія Глорії і Жозуе, що тривала вже кілька місяців без будь-яких ускладнень, зацікавити ільєусців, коли вони стояли на порозі таких подій? Лише старі діви, що мучились від заздрощів, дивлячись на обличчя Глорії, тепер постійно радісне й веселе, ще просторікували і обурювались. Потрібна була якась драматична або неймовірна подія, що порушила б солодку одноманітність їхнього щастя, щоб ільєусці знову згадали про них. Ось коли Коріолано дізнається про їхні стосунки і викине одного із своїх славнозвісних коників, тоді, мабуть, варто буде взятися за них. Ільєусці більше не обурювались, не лаяли Жозуе альфонсом, як це було спершу, не обговорювали більше його поем, в яких він із непристойними подробицями описував ночі в ліжку Глорії. До Жозуе і Глорії вони повернуться лише тоді, коли Коріолано стане відомо про зраду наложниці. Це буде цікаво.

Проте нічого цікавого не трапилось. Це було ввечері, порівняно рано, близько десятої години, коли закінчились сеанси в кінотеатрах і бар «Везувій» був переповнений. Насіб ходив від столика до столика і повідомляв відвідувачам про наступне відкриття «Комерційного ресторану». Жозуе зайшов до Глорії вже понад годину тому. Він махнув рукою на всі перестороги і не звертав жодної уваги на осуд сімейних громадян, а також деяких окремих осіб, на зразок Маурісіо Каїреса. Та й взагалі здавалося, що їхній зв'язок нікого вже не цікавить.

В барі зсували стільці, коли Коріолано в селянському одязі з'явився на майдані і рушив до будинку, де раніше мешкала його родина і де тепер його коханка насолоджувалась з молодим учителем. Виникла ціла низка запитань: чи він озброєний, чи шмагатиме Глорію нагаєм, чи зчинить бучу і чи стрілятиме? Коріолано всунув ключ у двері. В барі захвилювалися ще більше. Насіб вийшов на узбіччя широкого тротуару. Всі затамували дух, чекаючи крику і, можливо, пострілів. Але нічого не трапилось. В будинку Глорії панувала тиша.

Минуло кілька довгих хвилин, відвідувачі бару перезиралися між собою. Ньо-Гало схвильовано схопив Насіба за руку. Капітан запропонував підійти до будинку Глорії, аби запобігти трагедії. Жоан Фулженсіо висловився проти цієї нескромної ініціативи:

– Не варто. Б'юсь об заклад, нічого не трапиться.

І справді, нічого не трапилось, коли не рахувати, що з будинку вийшли під руку Глорія і Жозуе і пішли по набережній, щоб обминути розворушений, мов вулик, «Везувій». Десь згодом служниця виставила на тротуар вузли, валізи, гітару і нічний горщик, єдину пікантну деталь у всій цій історії, потім умостилась на найбільшій валізі і почала чекати. Двері було замкнено зсередини. Через деякий час прийшов носій і забрав речі. Це було вже після одинадцятої, коли бар майже спорожнів.

А за кілька днів трапилась подія, яка зовсім заступила попередні. Амансіо Леал відвідав Мундіньйо Фалкана. Після похорону Раміро Бастоса фазендейро поїхав на свої плантації. Там він провів кілька тижнів, не подаючи жодних ознак життя. Виборчу кампанію було раптово припинено в зв'язку зі смертю старого лідера. Складалось враження, немовби опозиціонерам вже ні з ким боротися, а представники уряду немовби не знали, як діяти без шефа, що керував ними стільки років. Зрештою, Мундіньйо і його прибічники знову заворушились. Але поки що обережно, без колишнього ентузіазму і пожвавлення, якими знаменувався початок кампанії.

Амансіо Леал вийшов з поїзда і рушив прямо до контори експортера. Було десь початок на п'яту, торговельний центр вирував. Звістка про приїзд Леала миттю облетіла все місто ще до того, як його бесіда з Мундіньйо закінчилась. На тротуарі проти будинку експортера зібрались цікаві, вони стояли, задерши голови, і стежили за вікнами контори Мундіньйо.

Полковник потиснув руку супротивнику, умостився зручніше в кріслі, але відмовився від лікеру, кашаси і сигари.

– Сеньйоре Мундіньйо, увесь цей час я боровся проти вас. Це я звелів спалити газети.– М'який голос Амансіо, його єдине око і виразно мовлені слова свідчили про рішучість, яка була наслідком тривалих роздумів.– Я послав жагунсо, що стріляв у Арістотелеса.

Полковник запалив сигарету і провадив далі:

– Я знову ладен був вивернути Ільєус навиворіт. Адже коли я був молодим, то в гурті з кумом Раміро вже зробив це одного разу.– Він замовк, немовби пригадуючи деталі.– І тепер жагунсо моїх і деяких ваших друзів були напоготові, щоб вирушити до міста і вплинути на наслідки виборів.– Амансіо поглянув своїм єдиним оком на експортера і усміхнувся.– Один жагунсо, надзвичайно добрий стрілець, мій давній товариш, призначався для вас.

Мундіньйо слухав зосереджено. Амансіо палив сигарету.

– Дякуйте кумові, що ви залишились живим, сеньйоре Мундіньйо. Якби він не помер, на цвинтарі лежали б ви. Але Господь не захотів і прикликав його першого.

Полковник замовк, можливо, згадуючи про покійного друга. Мундіньйо чекав, трохи збліднувши.

– Тепер усе закінчилось. Я був проти вас тому, що кум значив для мене більше, аніж брат, він був мені батьком. Я ніколи не турбувався, аби довідатись – чия правда? Навіщо? Ви були проти кума, і я був проти вас. І коли б він жив, я пішов би разом з ним хоч супроти самого диявола! – Амансіо на хвилю замовк.– На канікулах мій син побував тут...

– Я з ним познайомився. Ми не раз розмовляли.

– Мені це відомо. Він сперечався зі мною: доводив, що правда на вашому боці. Я, звичайно, не змінив своїх переконань, але і ламати хлопця теж не захотів. Я прагну, аби він був незалежним і думав самостійно. Заради цього я працюю і заробляю гроші – щоб мої сини не відчували нестатків, щоб вони могли зайняти найвище становище в суспільстві, коли тільки забажають цього.

Амансіо знову замовк і затягнувся. Мундіньйо сидів нерухомо.

– Потім кум упокоївся. Я поїхав на плантації, почав розмірковувати. Хто посяде місце кума? Алфредо? – Він зневажливо махнув рукою.– Це приємний хлопчина, добре лікує дітей, але в останньому – копія своєї матері, а вона якась нетутешня. Тоніко? А в кого цей вдався,– мені й сказати важко. Кажуть, кумів батько був бабієм, але ж він не був падлюкою. Я довго роздумував і прийшов до висновку, що в Ільєусі є лише одна людина, яка достойно замінить кума. І ця людина – ви. Я прийшов сказати вам про це. Для мене все закінчилось, більше я не борюся проти вас.

Мундіньйо помовчав ще якусь мить. Він думав про братів, про матір, про дружину Лоурівала. Коли службовець повідомив йому про візит полковника Амансіо, він дістав револьвер із шухляди і поклав у кишеню. Він остерігався за своє життя і чекав чого завгодно, лише не руки, простягненої на дружбу полковником. Тепер він, Мундіньйо, управлятиме краєм какао. Проте він не відчув особливої радості або гордості. Йому не було з ким боротися. Принаймні до того часу, поки не з'явиться той, хто виступить супроти нього; а це трапиться, коли знову настануть зміни і він уже буде непридатний більше до державної роботи. Так, як це трапилося з Раміро Бастосом.

– Я вдячний вам, полковнику. Я теж боровся проти вас і полковника Раміро. І не з особистих міркувань. Я завжди захоплювався полковником, але ми з ним не дійшли згоди в питанні про майбутнє Ільєуса.

– І це мені відомо.

– Ми теж тримали напоготові жагунсо. І не знаю, хто б міг вивернути Ільєус назад після того, коли б ми вивернули його навиворіт. І я мав людину спеціально для вас, сеньйоре. Він теж був давнім товаришем, але не моїм, а одного мого друга. Тепер усе закінчилось і для мене. Послухайте, полковнику, цей нікчема, Вітор Мело, не буде депутатом від Ільєуса. Ільєус має бути представлений кимось із місцевих жителів, що зацікавлені в його прогресі. Це може бути хтось з тих, кого ви порадите. Назвіть лише ім'я, і я зніму свою кандидатуру, а виставлю того, кого ви порадите, і відрекомендую його своїм друзям. Доктор Алфредо? Ви самі, сеньйоре? На мій погляд, вам більше пасує місце в сенаті Баїйї, аніж покійному полковнику Раміро.

– Ні, сеньйоре Мундіньйо, дякую вам. Для себе я нічого не прошу. Коли я і буду голосувати, то за вас; за цього негідника Вітора Мело я голосував би тільки заради кума. Але тепер я покінчив з політикою. Буду жити в своєму кутку. Я приїхав задля того, аби сказати вам, що припиняю боротьбу проти вас. Про політику в моїй господі заговорять тільки після того, як син закінчить університет, та й то за умови, коли він захоче нею зайнятися. Я хочу попросити вас лише про одне: не переслідуйте кумових хлопців і його друзів. Його сини не багато варті, я це знаю. Але Алфредо людина порядна. А Тоніко просто обійдений богом. Наші друзі – добрі люди, вони не залишили кума у важкі години. Тільки про це я і хотів вас просити. Для себе мені не потрібно нічого.

– Я не збираюся нікого переслідувати, це виходить за межі моїх принципів. Навпаки, я хочу обміркувати з вами, як нам краще вчинити з доктором Алфредо.

– Для нього якнайкраще – це повернутися в Ільєус і продовжувати лікувати дітей. Ця робота йому до серця. Тепер, після смерті кума, Алфредо став дуже заможною людиною. Політика йому ні до чого. А Тоніко залиште в нотаріальній конторі.

– А полковник Мелк? А інші?

– Це вже мене не обходить. Мелк ходить пригнічений після історії з донькою. Цілком імовірно, що він вчинить по-моєму і не втручатиметься більше в політику. Ну, мені пора, сеньйоре Мундіньйо, я і так забрав у вас чимало часу. Від сьогодні вважайте мене своїм другом, але не в політиці. Коли закінчаться вибори, я прошу вас приїхати якось на мою невеличку плантацію. Пополювати на преа [85]85
  Преа – різновид гризуна.


[Закрыть]...

Мундіньйо провів полковника до сходів. Трохи згодом вийшов на вулицю і пішов без ніякої мети, майже не відповідаючи на численні щирі вітання.

Про прибутки і витрати, пов'язані з шеф-кухарем

Жоан Фулженсіо пожував пиріжок і виплюнув:

– Несмачно, Насібе. Кулінарія – це мистецтво, і вам би слід було про це знати. Вона вимагає не лише знання, а перш за все – покликання. А у вашої куховарки його немає. Вона просто дурисвітка.

Навколо розсміялися, лише Насіб залишився заклопотаним. Ньо-Гало вимагав відповіді на запитання:

– Чому Коріолано задовольнився тим, що вигнав Глорію і Жозуе? Саме він, такий прихильник жорстокої розправи, кат Шікіньї і Жуки Віани, який ще два роки тому погрожував Тоніко Бастосу. Чому він вчинив саме так?

– Чому?.. Мабуть, сказали своє слово бібліотека Комерційної асоціації, бали в клубі «Прогрес», автобусний маршрут, робота в бухті... Син, що закінчує університет, смерть Раміро Бастоса і Мундіньйо Фалкан.

Ньо-Гало на мить замовк, Насіб обслуговував інший столик.

– А також Малвіна та Насіб...

Зачинені вікна будинку, де раніше жила Глорія, були сумними рисами в пейзажі майдану, і Доктор зауважив:

– Мушу визнати, що мені бракує її личка в рамці вікна. Ми вже до цього звикли.

Арі Сантос зітхнув, згадавши високі груди, які Глорія немовби пропонувала перехожим, постійну усмішку на її вустах, кокетуючий погляд. Де вона мешкатиме, коли повернеться з Ітабуни (вона поїхала туди з Жозуе на кілька днів), з якого вікна виглядатиме, кому демонструватиме свої груди, усміхатиметься своїми повними губами і очима з поволокою?

– Насібе! – гукнув до араба Жоан Фулженсіо.– Вам слід вжити термінових заходів, мій любий. Вам необхідно поміняти куховарку і домогтися того, щоб у будинку Коріолано знову оселилась Глорія. В противному випадку, о преславний нащадку Магомета, ваш бар піде на дно...

Ньо-Гало запропонував оголосити підписку серед відвідувачів бару, аби оплатити оренду будинку і знову урочисто виставити у вікні розкішне тіло Глорії.

– А хто оплачуватиме туалети Жозуе? – вигукнув Арі.

– Очевидно, Рібейріньйо...– відповів Доктор.

Насіб сміявся, але був стурбований. Коли він підсумовував свої справи і думав про те, що йому слід зробити в зв'язку з наступним відкриттям ресторану, він хапався за голову. Можна було подумати, що він просто хоче переконатися, чи не втратив її назовсім, стільки різного дива траплялося останнім часом. Цілком природно, що в перші тижні, після того як Насіб заскочив голого Тоніко у своїй спальні, він мало займався баром і забув про проект ресторану. Тоді він мало не вив від болю, спустошений відсутністю Габрієли, і не міг ні про що думати. А втім, і потім він робив чимало дурниць.

Зовні все стало на свої місця. Відвідувачі були в барі, грали в шашки і кості, розмовляли, сміялися, пили пиво, смакували аперитиви перед сніданком і обідом. Насіб, здавалося, прийшов до тями, шрам на його серці зарубцювався, він уже не шукав дону Армінду, щоб довідатися в неї про Габрієлу і почути про те, скільки пропозицій вона одержала і відкинула. Але відвідувачі пили тепер менше, ніж тоді, коли в бар приходила Габрієла. Куховарка, виписана із Сержіпе (проїзд було оплачено Насібом), виявилась ні до чого не здатною. Вона вміла готувати лише найпростіші страви, важкі гарніри, зацукрені солодощі і нікудишні закуски для бару. І водночас вона наполягала, щоб їй дали помічниць, скаржилась на велику кількість роботи... Прямо чума якась! До того ж була страхітливою, як опудало, з бородавками і волоссям на підборідді. Вона аж ніяк не пасувала для бару, що ж було говорити про ресторан?

Під закуску і солодощі краще п'ється, вони принаджують відвідувачів, примушують їх повторювати замовлення. Відвідувачів, правда, не поменшало; очевидно, через симпатії до Насіба вони ходили в бар, їх було, як і раніше, чимало. Але замовлення на горілчані вироби зменшились, а значить, зменшився і виторг. Тепер, коли не було Габрієли, більшість випивала одну чарку, а дехто перестав щодня ходити в бар. Стрімкий розквіт «Везувію» припинився, прибутки почали зменшуватись. І це тоді, коли в місті було повно грошей, коли ними смітили в крамницях і кабаре! Треба було вживати рішучих заходів: звільнити куховарку і знайти іншу за будь-яку ціну. В Ільєусі це було неможливо, Насіб уже переконався на власному досвіді. Він поговорив з доною Арміндою, і акушерка, набравшись сміливості, порадила йому:

– Який збіг, сеньйоре Насібе! Я сама подумала, що підходящою для вас куховаркою може бути лише Габрієла. Іншої я не знаю.

Насіб ледве стримався, щоб не вилаяти її. Ця дона Армінда зовсім збожеволіла. Вона й досі не пропускає жодного спіритичного сеансу і бесідує з духами. Розповідала, немов старий Раміро з'явився на сеанс у лавці Деодоро і виголосив схвильовану промову; він буцімто пробачив усіх своїх ворогів, в тому числі і Мундіньйо Фалкана. Чортова баба... Тепер дня не минає, щоб вона не запитала, чому б йому не взяти Габрієли куховаркою. Немовби не розуміє, наскільки це неможливо...

Щоправда, він уже трохи отямився, а тому міг спокійно вислуховувати розмови дони Армінди про Габрієлу, сповнені похвали її скромності і працьовитості. Мулатка гнула спину з ранку до вечора, підшиваючи підкладку, обметуючи петлі, готуючи блузки для примірки,– така робота була їй не до душі; за її власними словами, вона була створена не для голки, а для плити. І все ж таки Габрієла вирішила, що не варитиме нікому, окрім Насіба, хоча звідусюди сипались запрошення: знову піти в куховарки і стати коханкою. Насіб вислуховував дону Армінду майже байдуже, лише трохи радий з цієї припізнілої відданості Габрієли, стенав плечима і йшов додому.

Насіб вилікувався, зумів забути її – не як куховарку, а як жінку. Коли в його пам'яті поставали ночі, проведені з Габрієлою, його огортав такий самий тихий сум, як і при спогадах про мистецтво Різолети, про довгі ноги Режіни, однієї з його останніх коханок, про поцілунки двоюрідної сестри Муніри під час відвідин Ітабуни на свята. Тихий сум без гострого болю в грудях, без ненависті, без любові. Тепер він більше згадував про неї, як про неперевершену куховарку, про її мокеки, шіншіни [86]86
  Шіншіна – бразільська страва з курятини з протертими овочами, приправлена часником і цибулею.


[Закрыть], смажене м'ясо, філе, кабідели [87]87
  Кабідела – бразільська страва з пташиних потрухів.


[Закрыть]. Насіб очуняв од удару, завданого Габрієлою, але коштувало це йому недешево. Протягом кількох тижнів він щовечора відвідував кабаре, грав у рулетку і баккара, платив за шампанське для Розалінди. Ця кмітлива блондинка витягувала у Насіба одну за другою кредитки по п'ятсот рейсів, немовби він був полковником, що оплачує утриманку, а не власником бару, який затіяв інтрижку з молодою наложницею Мануела дас Онсаса. У нього ще ніколи не було такого безглуздого зв'язку. Насіб поводився, мов віслюк. Зробивши певні підрахунки, він ясно уявив собі, скільки витратив на цю дівку. Непробачне марнотратство!

Кінчилося тим, що він кинув Розалінду, спокусившись Марою, маленькою індіанкою з Амазонки. Це була не така вже блискуча перемога – дівчисько задовольнялось пивом і дешевенькими подарунками. Але оскільки у Мари не було постійного господаря, їй доводилось приймати клієнтів в будинку розпусти Машадан, і вона була вільною не кожного вечора. Тому, щоб забути про свої неприємності, Насіб почав вечеряти і розважатися в кабаре і будинках розпусти, без жалю розкидаючи гроші, і досить скоро витратив чималу суму.

Живучи в такий спосіб, Насіб, цілком зрозуміло, перестав робити внески на свій банківський рахунок. Він виконував зобов'язання стосовно до постачальників, але всі його прибутки поглинало це хаотичне, досить дороге життя. Раніше він відвідував кабаре раз, двічі на тиждень і спав із закоханою в нього жінкою майже без ніяких витрат. Навіть після одруження, коли Насіб робив стільки подарунків Габрієлі, він міг щомісяця відкладати кілька тисяч рейсів на плантацію какао. Нарешті Насіб покінчив із злочинним марнотратством, і це виявилось для нього легкою справою, оскільки його більше не мучили гризоти за Габрієлою і страх залишитись самотнім. Уві сні він уже не шукав ногою її округле стегно, проте все більше відчував відсутність куховарки.

На щастя, не всі складники балансу були від'ємними. Зала для гри в покер давала добрий прибуток, оскільки грошей цього року у всіх було вдосталь. Після того, як відновилися добрі взаємини між Амансіо Леалом, Мелком, Рібейріньйо і Езекієлом Прадо, гра відбувалася щодня, з вечора до ранку. Ставки були великі, і відрахунки на користь господаря бару зростали.

Готувався до відкриття ресторан, у який Мундіньйо вклав гроші, а Насіб – свою працю і досвід. Прибутки, які їм належало ділити, були твердими через відсутність будь-якої конкуренції – в готелях годували препогано. Окрім того, в залі ресторану вечорами планувалась гра в покер та інші картярські ігри – «сім з половиною», «біску», «двадцять одно». Полковники вельми полюбили карти, віддаючи їм перевагу перед рулеткою і баккара. Тепер вони зможуть скромно розважатися в ресторані Насіба.

Але куховарки все не було. Приміщення вже пофарбували, обладнали залу, буфет і кухню, привезли столи і стільці, спорудили плиту, раковини для миття посуду, вбиральню для відвідувачів. Все було найліпшої якості. З Ріо прибули замовлені машини для виготовлення морозива і холодильник для м'яса й риби, що сам виробляв лід у кристалах. Таких дивовижних предметів ще ніколи не бачили в Ільєусі; відвідувачі бару, дивлячись на них, завмирали від захоплення. Незабаром всю підготовку буде завершено, а куховарки як не було, так і немає. Того дня, коли досить авторитетний у питаннях кулінарії Жоан Фулженсіо суворо покритикував закуски Насіба, Насіб вирішив порадитись з Мундіньйо.

Експортер приділяв ресторанові чимало уваги. Він любив смачно поїсти і, вічно нарікаючи на те, як погано годують у готелях, переходив з одного в інший. Мундіньйо також – Насібові це було відомо – спокушав Габрієлу королівською платнею. Вислухавши араба, він запропонував виписати справжнього ресторанного кухаря з Ріо. Іншого порятунку не було. Вони визначать йому на допомогу кількох каброш. Насіб скривився: ці кухарі з Ріо уяви не мають про баїйянські страви, а здирають чималі гроші. Мундіньйо, проте, захопився своєю ідеєю: у них також буде шеф-кухар, як у ресторанах Ріо, увесь у білому одязі, в ковпаку. Він виходитиме до відвідувачів і рекомендуватиме їм страви. Мундіньйо надіслав термінову телеграму одному своєму другові.

Насіб, заклопотаний останніми складними приготуваннями, увійшов у колишню колію: рідко відвідував кабаре, спав з Марою, коли був вільний час. Як тільки з Ріо приїде кухар, буде точно визначено дату урочистого відкриття «Комерційного ресторану». В час аперитиву чимало відвідувачів бару піднімались на другий поверх, аби помилуватись залою, прикрашеною свічадами, кухнею з величезною плитою, холодильником та іншими дивовижними речами.

Кухар прибув через Баїйю одним пароплавом з Мундіньйо Фалканом. Експортер навідувався до столиці штату на запрошення губернатора, щоб розв'язати назрілі питання, пов'язані з наступними виборами. Арістотелес супроводжував Мундіньйо. Було одержано повну перемогу, губернатор поступився у всьому: Вітор Мело і Маурісіо Каїрес були полишені самі на себе. Що ж стосується Алфредо, то він зняв свою кандидатуру на посаду депутата штату, і претендентом на це місце виявився якийсь Жувенал з Ітабуни, що не мав жодних шансів і надій. По суті, виборча кампанія була закінчена, опозиція впевнено крокувала до влади.

Побачивши кухаря, Насіб був вражений. Дивне створіння! Окоренкуватий товстун з нафарбованими стрілоподібними вусиками і жіночими манерами, він поводився якось підозріло. Надто поважний і зарозумілий, наче вельможа, тоном розбещеної красуні кухар запросив високу платню.

Жоан Фулженсіо констатував:

– Це не кухар, а президент республіки.

Португалець за походженням, кухар розмовляв із помітним акцентом, зневажливо і з достоїнством кидаючи слова, нерідко французькі. Насіб потрапив у скрутне становище, бо не розумів цієї мови. Кухар називав себе на французький кшталт Фернаном. Його візитна картка, передбачливо збережена Жоаном Фулженсіо і докладена до картки бакалавра Аржілеу Палмейра, повідомляла: «Фернан – шеф-кухар».

В супроводі кількох цікавих з числа відвідувачів бару Фернан, разом з Насібом, пішов оглянути ресторан. Побачивши плиту, він похитав головою.

– Tres mauvais! [88]88
  Дуже погано! ( фр.)


[Закрыть]

– Що? – перепитав приголомшений Насіб.

– Погано. Нікуди не годиться...– переклав Жоан Фулженсіо.

Шеф-кухар вимагав металеву плиту, яка топилася б вугіллям. Спорудити її належало не пізніше, як за місяць. Коли ж цього не буде зроблено, він поїде додому. Насіб благав кухаря зачекати два місяці, оскільки плиту доведеться виписувати з Баїйї або з Ріо. Його величність погодились, зверхньо кивнувши головою і тієї ж миті висунувши нову вимогу – збільшити кількість кухонного інструменту. Кухар розкритикував баїйянські страви, не варті, за його словами, шляхетних шлунків, і одразу ж викликав у всіх глибоку антипатію до себе. Доктор виступив на захист каруру [89]89
  Каруру – бразільська гостра страва з рослини каруру з креветками і рибою.


[Закрыть], ефо [90]90
  Ефо – бразільська страва з креветок і трав, приправлена олією пальми денде і перцем.


[Закрыть].

– Цей чоловічок – справжній віслюк,– промурмотів він.

Насіб відчував перед кухарем страх і приниження. Коли він збирався щось сказати, зарозумілий шеф-кухар кидав на нього осудливий, холодний погляд. Якби Фернана не було виписано з Ріо, якби він не коштував стільки грошей і, головне, якби ця ідея виписати його не належала Мундіньйо Фалкану, Насіб послав би до дідька цю потолоч разом з усіма стравами, що мали такі дивовижні назви, і з його французькими словами.

Щоб перевірити шеф-кухаря, Насіб попрохав його приготувати закуски і солодощі для бару і обід для нього самого. І знову Насібу довелося вхопитися за голову. Страви вийшли надзвичайно дорогими, закуски також. Шеф-кухар обожнював консерви: маслини, рибу, телятину. Собівартість кожного пиріжка майже дорівнювала його продажній ціні, до того ж пиріжки були глевкими – багато тіста, мало начинки. Господи праведний, яка різниця між пиріжками Фернана і пиріжками Габрієли! Тісто Фернана застрягало в зубах і приклеювалось до піднебіння. А пиріжки Габрієли були гострі, але водночас ніжні, вони танули в роті і викликали потребу випити. Насіб хитав головою.