Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– А друга ідея?

– Її немає.

– Гресь придумав десять сценаріїв, а ти тільки один?

– Ти вважаєш, що треба продукувати до нестями, бо кількість переходить у якість? – виклично відповіла Евка.

– Якщо ти більше нічого не маєш, можеш собі йти. До побачення, – кинув Борис.

Евка підвелась. Я також. І це був останній день нашої праці в «Копальні».

13.07. Ранній липневий полудень. Я щойно ввімкнула калорифери, бо відчуваю, що мене добряче розбирає грип.

– Я вже думала, що ти поділиш долю чоловіка королеви Вікторії, – обізвалась Евка звідкись із-під ковдри.

– А що з ним трапилось?

– Він помер від тифу, бо при дворі зволікали з опалювальним сезоном. Принаймні так стверджує Бідвел. Коли Вікторія врешті зглянулася, було вже запізно. Чого ти, Йолю, плачеш?

Я глянула на Йольку. Вона витирала щоки гігієнічною хустинкою.

– Що трапилось, Йоланто?

– Щось із Віктором? – здогадалась Евка.

Йолька кивнула.

– Я не хотіла вас засмучувати, бо ви і без мене маєте купу проблем. Та «Копальня», відсутність хлопців і взагалі. Але коли Ева згадала про Вікторію, щось у мені обірвалось.

– Аж так погано? – розхвилювалась я. В Йольці нечасто щось обривається. Правду кажучи, це вперше.

– Віктор пішов. Учора ввечері. Він усе мені розповів, щиро. Навіть не вимагав повернути обручку.

– То весілля не буде? – запитала я.

– А ти бачиш іншу можливість? – заревіла Йолька. – Якщо він уже місяць зустрічається з Госею?

– Тією секретаркою? – запитала Евка. – А що ж із кредитом? Що із сукнею, квітами і всім іншим?

– Може, Гося у тебе їх відкупить?

– Малино!!! – гаркнула Евка.

– Я тільки пожартувала. Заради підняття настрою.

Йолька прокоментувала мої спроби, витягши наступну хустинку.

– Що з коштами? – повторила своє запитання Евка.

– Віктор обіцяв відшкодувати всі витрати. Він такий!

– Який? – знетямилась Евка. – Та це ж, мабуть, нормально, що він понесе збитки. Хто має платити, твої батьки? Досить, що ти вплутала їх у той кредит.

– Ти намагаєшся мене цим розрадити? – поцікавилась Йолька.

– Ні. Я просто уточнюю факти. Віктор не робить нічого виняткового. Це нормально, що він розплачується за свій вчинок.

– То покажи мені інших, які погоджуються розплачуватися. Ну покажи! – крикнула Йолька. – Рафал навіть не запитав Малину, як вона почувалася після розриву. Зайшов тільки забрати обручку. Анчин Пйотрек просто виставив її валізки за двері. Вона мусила ночувати в мене. Твій Анджей повідомив тебе про розрив телефоном, бо боявся сцени. Вразливий. Один тільки Віктор поводився на рівні.

– Тобто як? – запитала я. – Що він конкретно тобі сказав?

– Прийшов учора приблизно о сьомій тридцять, – почала свою оповідь Йолька. – Так, незадовго до новин. Приніс квіти.

– Піжон, – озвалась Евка.

– Приніс квіти, – з натиском повторила Йолька, – і сказав, що ми повинні серйозно поговорити. Я зразу відчула, що тут щось не так, але взяла себе в руки. Запарила чай, принесла пиріг.

– Домашня атмосфера, – підсумувала Евка.

– Віктор з'їв два шматки, а потім перейшов до суті. Зізнався, що вже місяць бачиться з Гоською. Що закоханий, принаймні йому так здається. Сказав, що це сильніше від нього і що він нарешті зрозумів…

– … що таке справжнє життя, – закінчила Евка. – Повів свіжого вітру на великій весняній луці.

– Він ужив саме ці слова, – здивувалась Йолька.

– А він часом не згадував про кров, що кружляє в його жилах?

– Згадував, і зрештою заявив, що в такій ситуації треба відмінити наше весілля.

– А ти?

– Сказала, щоб він не робив похапливих рухів. Мені болить його зрада, але це ще не привід для розірвання заручин. Ми разом уже кілька років. Добре знайомі, пасуємо одне до одного, шкода нищити все це через якусь там інтрижку.

– Боже, Йолько, – покрутила головою Евка. – Ні краплі гідності.

– Гідність гарно виглядає в мексиканському серіалі. У житті спрацьовує прагматизм.

– Віктор, імовірно, має іншу думку. Йолька підтвердила і знову зарюмсала.

– Він сказав, що був зі мною, бо думав, що більше не закохається. Змирився з тим, що на нього в житті вже нічого не чекає. Зробив ставку на стабільність і безпеку. Але коли зустрів Госю…

– … щось відтануло в його заледенілому серці?

– Ево, звідки ти все це знаєш?

– Це велика таємниця. Колись я вам її розкрию.

Запала тиша, яку переривало Йольчине хлипання.

– Шкода, що все вийшло на яв тільки тепер, – прошептала Евка, потираючи чоло, мовби чимось заклопотана.

– Шкода, що це взагалі вийшло на яв, – зітхнула Йолька.

– Що ти тепер робитимеш? – запитала я.

– Не знаю. Я геть розгублена. Намагаюся знайти якесь пояснення. У чому моя провина? Що я зробила не так? І чим я на це заслужила?

– Ти говориш, як деякі хворі на рак, – форкнула Евка. – Такі речі просто стаються. Хтось потрапляє під трамвай, а хтось виграє в тоталізатор. Тут немає ні провини, ні заслуги.

– Я не вірю. Мусив бути якийсь привід. Я вже й сама не знаю. Може, все через те, що я приятелюю з вами?

Нам відібрало мову, тоді Йолька пояснила:

– Може, ваше невезіння перейшло на мене? Хіба ви не чули, що є люди, котрі мають у собі негативну енергію. Приносять нещастя собі та іншим.

– У мене немає слів, Йолько. Ти віриш у такі речі?

– Я тільки замислилася. Просто не можу зрозуміти. Я так стараюся. Нікому не роблю кривди. Чому мені не щастить? Адже має бути якесь пояснення.

– Може, ти надто до нього підлещувалась?

– Я намагалася дотримуватися здорових пропорцій. Домашня атмосфера і щіпка хвилюючої жіночості.

Я придивилася до Йольки. Про яку там щіпку мова?

– У чому полягала та щіпка хвилюючої жіночості?

– Ну, розумієте… – почервоніла Йолька. – Деколи я не носила бюстгальтер. І, і… я маю на стегні витатуювану трояндочку. Спеціально для нього.

– Крапля шаленства, – кивнула Евка.

– Але, мабуть, не завелика? – злякалась Йолька.

– В самий раз, щоб працювати в «Копальні».

15.07. Триває справа втішання Йольки. Поза тим ми шукаємо роботу і квартирантів на моє місце. Тобто збираємося шукати. Наразі немає часу через Йольку. Я починаю замислюватися над теорією невезіння. Може, тримаючись утрьох, ми й справді випромінюємо забагато негативної енергії? Щось у тому є.

17.07. – Слухай, Малино, ти не сходила б зі мною до ворожки?

І хто це говорить? Свіжоспечений психолог?

– Чому б і ні? А коли?

– Зараз. Я записалася на сеанс. Ми можемо прийти всі троє.

– Класно, я дзвоню до Евки.

* * *

Через годину.

– Доброго дня. Ми до Касандри. Ворожки.

– Інтерпретатора майбутнього, – виправила мене Касандра, непоказна худа жінка середнього віку. – Прошу заходити.

Ми зайшли до кімнати, захаращеної дрібничками аж до люстри. Яку бабусі. Невже всі ворожки мають такий гармидер?

– Сідайте тут, поряд, – указала вона на канапу, повну гаптованих подушечок, сплячих котів і плюшевих ведмедиків. – Або ні. Я відчуваю недобру вібрацію, коли ви отак разом сидите.

Йолька таки має рацію! Питання тільки, котра з нас випромінює ту гидоту? А якщо раптом я?

– Оплата наперед, – поінформувала нас Касандра, накидаючи широке кімоно у срібні зірки – для підсилення атмосфери. – Разом дев'яносто злотих.

– І не буде жодної знижки? – зважилася запитати Йолька.

– Ви не в супермаркеті. Це серйозна робота, тим важча, що вас троє. Треба зосередитися, щоб виловити із шумовиння суперечливих даних потрібну інформацію.

А надто тому, що я буду інтерпретувати майбутнє всім трьом водночас.

– Хто тут говорить про супермаркет? – зауважила Евка. – Ми платимо по тридцять злотих і вимагаємо індивідуальної ворожби.

– Колективна ворожба значно складніша, – просвітила нас ворожка, спокійно закурюючи сигарету.

– Гарні байки, – буркнула Евка під ніс.

– Я відчуваю, в тобі багато негативної енергії.

– Ви могли б розвинути тему? – пожвавилась Йолька, помітно задоволена тим, що знайшла причину своїх негараздів.

– Що тут розвивати? – Касандра дмухнула в нас димом. – Усе дуже просто. Негативна енергія, багато внутрішньої напруги. Ну, беремося до роботи. Нехай кожна скаже, яку має проблему.

– Я думала, що це покажуть карти, – здивувалась я.

– Покажуть, але я волію впевнитися. Почнемо з білявки.

– Ну так от, я самотня, донедавна нещасливо закохана і не маю роботи.

– А ти, чорна?

– Я самотня, донедавна нещасливо закохана і не маю роботи.

– Зрозуміло, тепер ти, – звернулася вона до Йольки.

– Я самотня, дуже нещасливо закохана і теж не маю роботи.

– Тоді все ясно. Ти дама бубна, ти дама пік, а ти дама жир.

– Але в мене каштанове волосся, – заперечила Йолька.

– Наразі. Скоро ти його висвітлиш. Добре, що ми тут бачимо? Любовні розчарування, туга за коханням, розбиті серця, проблеми з роботою…

– Це ми й самі знаємо, – шепнула до нас Евка.

– Не заважати. Одна з вас дуже страждає. Розсталася з чоловіком і не може того переболіти.

– Це я! – крикнула Йолька.

– Я саме мала сказати. Дама жир. Він зоставив тебе заради іншої. І не повернеться.

– Чому?

– Бо закохався.

– Я питаю, чому так вийшло? Чому я мушу страждати?

– Все має свій сенс, – ворожка зручно всілася. – Все. Кожна зустріч, сварка. Ти здобуваєш досвід. Завдяки цьому, що була з тим, як там його…

– Віктором.

– Власне, ти здобула цінний досвід. Щось довідалася про чоловіків.

– Так, – пирхнула Йолька. – Я довідалася, що їм не можна довіряти. Що ніколи невідомо, що їм стрілить в голову. Що жодна методика не спрацьовує.

– А може, завдяки зустрічі з тобою щось одержав Віктор?

– Що мене обходять його зиски, якщо він пішов до іншої?

– У житті так уже є, що ми раз беремо, а раз віддаємо. Ти дала щось Вікторові, тобі дасть хтось інший. Ти найліпше це зрозумієш, уявивши собі великий мурашник. Тисячі мурашок, які оминають одна одну. Припустімо, одна з них, мурашка X, сказала щось приязне іншій мурашці. Та, підбадьорена, допомогла ще одній. І так за чергою, цілий ланцюжок. У якийсь момент позитивна енергія повертається до мурашки X. Хтось і їй допоможе у скруті.

– Чому до мене нічого не повертається? – зажурилась Йолька. – Адже я завжди була доброзичливою до людей.

Поступаюся місцем старшим, подаю дрібні жебракам, нікому не зробила кривди.

– Це не так просто. Добра енергія може повернутися тільки наприкінці життя. Поза тим, вона не мусить повернутися до тебе. Може перейти на твоїх батьків, на когось із твоїх близьких.

– Проблема в тому, що невідомо, на кого й коли, – із сумнівом озвалась Евка.

– Але все має сенс. Часом ми злостимося, що в нас із-під носа пішов автобус. Але, може, завдяки цьому хтось інший устиг на роботу.

– Або хтось інший важливіший від мене. Я справді в розпачі, але ж Госька з Віктором щасливі. Мене це якось не розчулює.

– Ти мусиш навчитися тішитися щастям інших, – порадила їй Евка.

– Дуже дякую.

– Ти мусиш навчитися бачити сенс, – порадила Касандра.

– Навіщо? – розхвилювалась Йолька. – Що це мені дасть, якщо я так чи йнак не можу передбачити наслідків своєї поведінки? Знаю тільки, що я якось впливаю на інших. Але як? Якою мірою? Чи це до мене повернеться? Я не можу перевірити іншу можливість. Можу тільки сказати собі, що мої вчинки мають сенс. Дарма, як я вчиню, це завжди має якийсь сенс. Але який сенс того сенсу?

– І де тут місце для вільного вибору? – додала Евка. – Все має якесь значення, кожен наш крок має якийсь сенс, бо завдяки йому може трапитися те і се. Отож існує якась доля, що все заздалегідь визначає і призначає. А якщо існує це призначення, то немає вільної волі. Немає волі, все розписано заздалегідь.

– Звичайно, – визнала Касандра. – І завдяки цьому я й заробляю на кусень хліба.

* * *

– Кусень хліба з добрячим шматком шинки, – підсумувала Евка, порпаючись у гаманці. – Стільки проциндрити, просто свинство.

– Принаймні ми дізналися, що перед нами відкриваються нові можливості, – озвалась Йолька.

– І настають зміни, а на нас чекають нові виклики долі, – додала я.

– Таке і я можу наворожити. Ми здобудемо новий цінний досвід. Познайомимося з новими людьми і будемо шукати нові розв'язання. Чимало справ завершиться, а чимало розпочнеться. Мусимо лише зберегти здоровий глузд і обачно придивлятися до оточення.

– Єдина конкретика – це Віктор. Вона сказала, що він пішов і не повернеться.

– Хоч так, – зітхнула Евка. – А якщо це певняк, то я нарешті можу вам розповісти.

– Стартуй, – присунулась я ближче.

– Малина знає моє ставлення до Віктора.

– Я теж, – озвалась Йолька. – На жаль, ти не приховувала своєї антипатії.

– А знаєш чому? Пам'ятаєш, як ми з тобою познайомились якихось три роки тому, на вечірці?

– В Анки. Три з половиною роки тому. Саме на Масляну.

– Можливо, – погодилась Евка.

– Ти прийшла з Анджеєм, а я з Віктором.

– За якийсь тиждень після забави твій хлопець завернув до мене, ніби на хвилинку. Мене це особливо не здивувало. Проходив мимо, то й зайшов. Ми обмінялися поглядами на погоду, сесію, вранішні пробки. Жодних дражливих тем. Посібник з етикету.

– Ну і? – нетерпеливилась Полька, дедалі більше нервуючись.

– Раптом Віктор підвівся і каже, що тільки тепер відчуває, що таке справжнє життя. Що коли він зі мною познайомився, щось наче відтануло в його заледенілому серці.

– Боже, – воднораз прошепотіли ми з Полькою.

– Благав, щоб я розірвала з Анджеєм. А коли я нагадала про тебе, сказав, що ваші стосунки є помилкою.

– Але зрозумів він це тільки тоді, коли побачив тебе? – запитала я.

– Так, бо тільки тоді хтось зірвав йому з очей шори. Згадував також про повів весняного вітру, про крила, що зненацька виросли в нього за плечима, наче вони могли б вирости в іншому місці. Солодкі балачки для фанаток дамських романів.

– І що ти йому відповіла?

– Полю, подумай, що я могла йому відповісти? Адже він повернувся до тебе.

– Тепер я пригадую той вікенд у Касинці. Пам'ятаєте дивні Вікторові фрази?

– Ти змарнувала мені три роки життя, знаєш? – озвалась Йолька по довгій паузі.

– Яким це чином? – обурилась я. – Бо відмовила хлопцеві подруги?

– Бо ти не розповіла про це мені. – Йолька зайшлася плачем. – Я три роки жила в омані!

– Ти поводишся, як дружина Лебедя, – нагадала я. – Дивишся тільки на кінцівку і перекреслюєш усі ті хвилини щастя, які…

– Що мені до якихось там лебедів! – гаркнула Йолька. – Вигаданих за пивом! Не було жодних хвилин щастя, розумієш? Я тільки думала, що вони є!

– Йолю, – озвалась Евка, помітно роздратована. – Загляньмо в минуле. Уяви собі, що до тебе приходить дівчина, котру ти ледь пам'ятаєш з вечірки…

– Неправда, я чудово тебе запам'ятала, – запротестувала Йолька, – і навіть полюбила.

– І зі взаємністю. Але це ще не дружба. Ми щойно познайомились. Тож уяви собі, що дівчина приходить до тебе і каже: «Слухай, твій хлопець закохався в мене». Ти повірила б?

– Ні, – визнала Йолька.

– Про це ж і йшлося, – зітхнула Евка. З полегшенням, що до Йольки нарешті щось дійшло.

– Але потім? Потім ти могла мені сказати?

– Коли саме? Ми півроку не бачились.

– Згодом, восени. Почалися спільні вечірки, походи до кіно і в гори.

– Гаразд. Тільки от Віктор поводився щодо мене бездоганно. Я подумала, що це був одноразовий заскок і заспокоїлась.

– Але мені ти могла сказати, – все ще бурмосилась Йолька. – Тоді ми вже були подругами.

– Я мала таку думку, але на Новий рік ти виголосила, що Віктор – це твоя половинка. «Він мав дивні вибрики, але це минуло. Ми притерлися». Пам'ятаєш свої слова?

– Яка ж я була наївна, – знову захлипала Йолька. – Я жила ілюзіями! Витратила стільки бабок! За що мені це все? Нехай мені хтось урешті відповість?! За що?

Що можна відповісти психологові?

– Ні за що. Без приводу, – пояснила я. – Пам'ятай про цінний досвід, який ти здобула.

– До дупи такий досвід! Чуєш?! – гримнула Йолька.

– Тобі не треба порадитися зі спеціалістом?

– До дупи спеціалістів! Я нещаслива!

– Ми знаємо, – гнула я своєї, – але це ще не привід, аби так верещати. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

– Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? – сказала Евка на диво понурим голосом.

– Ну?

– Ти копаєш по живому.

– Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене. Неодноразово застосовано.

– Це, власне, і називається копати по живому, – з натиском повторила Евка.

– Якщо я мусила вислуховувати…

– Ти б'єш нижче пояса.

– Може, я не розуміюся на анатомії. Але гадаю, що…

– Це не питання анатомії, – підвищила голос Евка, – а тільки чутливості, якщо це щось для тебе означає!

– Кажеш, чутливості! А де Йолька ховала свою чутливість, коли страждала я?

У цю мить ми почули гучне грюкання.

– Ти задоволена? – запитала Евка.

18.07. Певно, що ні. Я хотіла відігратися на Йольці. Помститися їй за байдужість. Нехай відчує, що це таке. Людина конає, пригнічена проблемами, а подруга пропонує їй відвідати поліклініку, ще й вимагає контролювати емоції.

Я думала, що відчую сатисфакцію, яку дехто називає солодкістю помсти.

– Що мене попустить, – пояснювала я Йольці.

Замучена докорами сумління, я зателефонувала ще того ж дня, але Йолька не взяла слухавку. Сьогодні ввечері ми заскочили її вдома. Спочатку вона не подавала ознак життя, але її зрадив шурхіт в ділянці вічка. «В тебе немає виходу, – забубоніла на цілу сходову клітку Евка. – Ми знаємо, що ти тут». Йолька відчинила всі чотири замки, відтак демонстративно почалапала на кухню. Ми за нею. Усілися навпроти, і я одразу перейшла до конкретики.

– Чому ти раніше не сказала, що мої поради так тебе дратують? – допитувалася Йолька.

– Я ж не асертивна, не вмію отак напрямець атакувати.

– Вчора ти вміла.

– Я розлютилася. Ми терпляче втішали тебе чотири дні, а ти так налетіла на Евку. Я подумала, що хтось урешті повинен тебе присадити.

– І присадила, – Йолька витерла велику важку сльозу, яка ліниво котилась по її щоці.

Я почулася зовсім кепсько. Втупилась у підлогу, гризучи кінчик великого пальця.

– Я хотіла б це якось виправити, – обізвалась по довгій-довгій паузі.

– Все гаразд, – вона простягла мокру від носовичка долоню. – Кожна з нас трохи завинила. Я, ти, може, навіть ти, Евко. Бо якби ти тоді зателефонувала до мене, хоч я і знаю, що це нічого не змінило б… Добре, краще змінимо тему.

– Я за, – підхопила я. – Цей… що ти, власне, робиш улітку?

– Не знаю. Після розриву з Віктором у мене завалилися всі плани.

Ще мить – і Йолька знову розклеїться. Треба опанувати ситуацію.

– А що з роботою?

– Нічого. Та халтура, яку мені знайшов Віктор, уже не актуальна. Зі зрозумілих тобі причин.

– Нема за чим шкодувати, – не здавалась я. – Ти тільки занудьгувала б у місті.

– Це мало бути на узбережжі, в пафосному пансіонаті. – Йольчині очі підозріло заблищали.

– Ти ж знаєш, яке в нас море. Брудний пісок і масні плями на крижаних хвилях.

– Малино, я ціную твої зусилля, але, може, ми і справді змінимо тему?

– Охоче. Тільки про що тоді говорити?

– Долар упав, – утрутилась Евка, яка досі мовчала як могила.

– Це несамовито, – відгукнулась Йолька.

– А я переїжджаю, – зробила я останню спробу.

– Знаю, а коли?

– Через десять днів.

– Шукаєш когось на своє місце?

– Ми над цим думаємо, – підтримала мене Евка.

Наразі ми дійшли рішення, що треба шукати. Але на нас звалилося стільки клопотів, що несила було зосередитися. Понад те, ми й надалі ганяємо в пошуках роботи. Тобто ми дійшли рішення, що треба ганяти. Може, завтра?

19.07. Треба почати б.

21.07. Тепер уже і справді непереливки. Завтра почнемо.

22.07. Ми мусимо почати, але я запізно встала. Все через погоду. Несприятливі метеоумови. Що можна робити у сірий сльотавий літній вечір?

– Можна написати оголошення, – запропонувала Йолька.

– Або посидіти за малим пивом, – кинула Евка.

Тож ми сидимо за одним великим на всіх. Виходить дешевше.

– Я сьогодні ходила на співбесіду, – повідомила нам Йолька. – Вони шукали психологів для міжперсональної комунікації.

– І що?

– Приходжу в офіс. Показую резюме, розповідаю про себе. Чувак вислухав і питає, чи я закінчила курси психотерапевтів. Відповідаю, що ні, бо не збираюся бути терапевтом. Поза тим, це дорогі курси, я воліла вкладати гроші у вивчення німецької.

– І що він на це?

– Заявив, що шукає когось із психотерапевтичною підготовкою, а я її не маю. Тоді я питаю, які курси він мені порадив би. Знаєте, що він відповів?

– Ну?

– Цитую: «Я не можу нічого вам порадити, бо якби я це зробив, ви могли б сподіватися, що згодом я вас візьму, а я не можу вам цього обіцяти». А я тільки просила поради.

– Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.

– Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.

– Що ти тепер робитимеш? – запитала я.

– Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.

Ну-ну. Назрівають зміни.

23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.

– Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».

– Вишуканою може бути сцена у фільмі, – скривилась Евка, – а не квартира.

– Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.

– Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.

– Припустімо, – дошкульно всміхнулась я. – А якщо я нікого не знайду?

– Плюнь і розітри.

– А якщо все ж таки?

– Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?

– Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?

– Ми чекали позитивного розвитку подій, – пояснила Евка. – Який не настав.

– Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.

– Певно, в Йольчину?

– Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.

– Тобто після того, як він став жити з Лешеком?

– Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ – це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.

– Нічого нового.

– Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.

– Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.

24.07. Я – так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?

26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.

– Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.

– Нарешті? Я майже не виходжу з хати.

– І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?

– Але я підходила.

– Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.

– Ти не стара, – наважилась я її злагодити.

– Не змінюй тему!

– Мамо, я щотижня до вас телефоную.

– Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.

– Що вибачити? – не зрозуміла я.

– Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.

Ой. бабуся страшенно образилася б.

– Що знову трапилось?

– А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?

– То нічого не трапилося?

– Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.

– Від батька?

– Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я – несправедлива, ти можеш у це повірити?

Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.

– Чому вона так вважає?

– Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?

– Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.

– Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!

– Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…

– Я не казала про батька! – обрізала вона. – Ти байдужа до мене, до моїх мук!

– Не розумію. Що я такого сказала?

– Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.

– Але ти говорила про батьків діабет! – підвищила я голос.

– І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!

За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не має грошей навіть на абонентну плату?

* * *

– Чудово, – розвела руками Евка. – Треба буде переписати оголошення. Ми подали твій номер.

– Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…

– Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!

– Навіть на маленьке-премаленьке пивце?

Маленьке-премаленьке – це половина великого й коштує половину, а не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.

– На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.

– Тоді я нікуди не піду, – полякала я.

– Малино, мені теж важко, – вона присіла на край дивана й похнюпилась.

– Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!

– Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.

– Добре, нехай буде Томек.

– Він навіть хтось більший, – тягнула вона. – Він просто супер-Томек. А я його відшила.

– Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?

– Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.

– Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.

– Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.

– Таж ти маєш чорне волосся.

– На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку, бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним розійшлася.

– Коли?

– Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я ніколи не забуду.

– І про які я нічого не знала, – значуще глипнула я. – Я починаю сумніватися, що ми подруги.

– Зі мною зараз щось трапиться. Справді. – Евка підвелась і вийшла на кухню.

Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.

– Що ти там трощиш? – виглянула з кухні Евка.

– Сценографію до п'єси «Падіння Малини С».

– Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти сказала.

– Відміняю й перепрошую. Цього досить?

– Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму більшого. – Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.

– Зараза, вже п'ята. Я починаю нервувати.

– Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один місяць.

– Чим?!

– Подумаємо.

– Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки, окреслимо напрямок дій».

– Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька старих соток.

– Яких у мене немає!

Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це роблю.

– Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, – настачала мене Евка.

– Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.

– Добре, я закінчила. Ходімо порозклеюємо.

Ми вийшли.

– Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, – сказала я, обдивляючись довкруж.

– Давай скотч. Ми ж не пропонуємо сексуальні послуги. Ми тільки шукаємо квартирантів. Добре, приклеїлося.

Ми пішли далі, позначаючи дорогу оголошеннями. Зупинилися біля таблички на вулиці Святої Анни.

– Наклеїмо два. Тут ходить багато студентів.

– Може, під час сесії. Але не влітку.

Я зиркнула на годинник. Уже по восьмій. Що мене змусило стільки зволікати?

Евка саме морочилася зі скотчем, коли повз нас пройшли двоє хлопців. Почали читати. Я трохи відсунулася.

– Малино, не спи, давай оголошення.

Я подала їй, бордова аж по кінчики нігтів. Один із хлопців, з вигляду студент, почав голосно читати.

– «Квартира для двох осіб». Чуєш, Яцеку, це для нас. Відколи ця квартира?

– Якщо для вас, то навіть від завтра, – всміхнулась Евка. Звабливо.

– Далеко?

– Дільниця Старовіслянської, два кроки звідси.

– Дорого?

– Тільки 450 злотих плюс квартплата. Зате маєте велику кімнату з кухонною нішею й лазничку. А також інші вигоди.

– Коли можна подивитися? – запитав інший хлопець.

– Найкраще сьогодні, – запропонувала Евка. – Дати вам адресу?

Вони записали і сказали, що зайдуть об одинадцятій. Обидва. Ми пішли наліпити останні два оголошення, аби рушити додому. Треба трохи вирівняти територію.

– Мені здається, вони ковтнули наживку, – озвалась Евка.

– Нічого не кажи, бо зурочиш.

– Зайдемо на мале?

– Але тільки на одне.

Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно вицмулили одне велике. Час повертатися.

– І то негайно. Майже одинадцята.

– Не перебільшуй, – заспокоїла мене Евка. – Ще цілих п'ятнадцять хвилин. Ми дійдемо за п'ять. Зостанеться десять.

– Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.

– Зі мною? Легко.

Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи. Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою. Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати очі.

– Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?

– Лежить біля цукру. Вони прийдуть?

– Мусять.

Дзвінок. Прийшли.

– Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.

– Дякуємо. Хочете побачити лазничку? – я прочинила двері.

– Це і є лазничка? Су-упер, – озвався вищий, здається, Яцек. – Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.

– Ну-у, – притакнув другий. – Улітку ще нічого, а от узимку… Коли ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.

– Ми протрималися до березня, – додав Яцек.

– Це і так довго, – з повагою сказала Евка.

– Ну-у, – притакнув товариш Яцека. – В листопаді ми платили тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.