Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати вугілля.

– Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.

– Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна, правда?

Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.

– Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, – поінформував нас Яцек.

– І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, – відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що ніби зважуємо, розмірковуємо.

– То як, Яцеку? – озвався нижчий. – Беремо, ні?

– Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?

– Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.

Ну і ми взялися до діла. До першої все було готово, угоду на квартиру (від завтра!!!) підписано, тож ми ще заскочили з хлопцями до «Алхімії». Якщо вони ставлять…

Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.

– До речі, я не знаю, як тебе звуть, – почав Вальдек.

– Малина.

– Це, мабуть, модне ім'я.

– Це ще чому?

– Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку Малину.

– Я не дивлюся цю передачу, – відрубала я.

– Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. її стара в рев, аж уся порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.

Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.

– У тебе що, температура? – поцікавився Яцек.

– Може бути. – «Після того що я щойно почула».

– На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?

– Доп'ємо спочатку це.

Отож допиваємо.

– Класна музика, правда? – сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?

– Може бути, – усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.

– З «Матриці».

– Ну, я не знаю, – зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.

– Ти не бачив «Матрицю»?

– Я не люблю такі фільми, – пояснив він.

– Але цей і справді хороший, – спробувала заохотити я. – Багато бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.

– Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток змарнував.

– Ти навіть бойовиків не дивишся?

– Жодних. – Вальдек зробив ковток пива. – Ну, може, щось закину часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.

– Ага, – замислено покивала я. Сидимо далі, не мовлячи ані слова.

– У тебе класна зачіска, – почала я новий виток розмови.

– Зачіска як зачіска.

– Ти висвітлюєш волосся? – Він кивнув. – Не боїшся, що почне випадати?

– Як почне, я перестану висвітлювати. – «Як просто». Ми знову сиділи в тиші, куняючи над гальбами.

– У тебе класний голос, – цього разу він обірвав мовчання.

– У тебе також, – повернула я комплімент. – Такий низький.

– Це від курива, – похвалився він.

– Ага.

Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.

– Вже по другій, – озвалась я. – Треба йти.

– Ми вас відпровадимо, – запропонували хлопці.

Ми повертались у мовчанці.

– Гарний місяць, – зробила Евка останню спробу контакту.

– Круглий, – оцінив Вальдек.

Ми врешті дійшли.

– То як? Завтра можна перевозити лахи? – запитав Яцек. – Надвечір, гаразд?

28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти завдяки кремезним м'язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини заладували мої речі до Лешекового «полонеза».

– Даси собі раду? – пересвідчився Вальдек.

Я кивнула, і ми рушили.

– Непоганий той Вальдек, – оцінив досвідченим оком Лешек. – Виглядає, як добре надмуханий матрац.

– Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.

– Таж ніхто нічого й не каже, – обурився Лешек. – Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?

– Треба, але він поїхав у відпустку.

– Хіба не можна піти до чергового лікаря?

– Не всі стрибають із квітки на квітку. – «Звідки в мені стільки їді?» – Я віддана пацієнтка.

– Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де без губки і справді не обійтися.

– Лешеку! – гукнула я.

– Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.

– Нікуди я не піду. Крапка.

– Крапка то крапка, – знизав плечима Лешек. – Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.

– Їде? – здивувалась я. – Вона нічого мені про це не казала.

– Бо вона й сама ще не знає.

– А ти знаєш?

– Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.

– Де?

– В Льйорет де Мар, представником від фірми.

– Круто, – мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?

– Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.

– Може, спробуєш гіпноз? – невпевнено запропонувала я.

– Я пробував, – зізнався Лешек. – Шість років тому, ти знаєш коли.

Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти завжди мусиш іти в ногу з модою?» – розплакалась його мама, а батько поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки, акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що іншим він не стане.

– Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла знайти учнів.

– Пйотр колись хотів вивчати.

– До речі, що там у нього? – запитала я. Не бачила Пйотра після вікенду в Касинці.

– Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що мусить дбати про репутацію.

– Такі люди найгірші. Кар'єра. Не журися, ще зустрінеш свою половинку.

– Сам не знаю, – знизав він плечима. – Усі ці балачки про половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.

– Ну що ти, Лешеку! – злякалась я. З усієї нашої компанії тільки він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки банана.

– Це дуже сумна теорія. – Лешек запаркувався просто під Евчиним вікном.

– Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами, за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе допасований.

– Що це, власне, означає – «допасований»? Ідеальний отвір?

– Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.

– Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.

– А хто згадував про отвір?

– Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я, власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить шкварки й пінку на молоці.

– Я теж, – здивувалась я.

– А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.

– Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.

– Саме в такій послідовності?

Я кивнула.

– Ти не думала над тим, щоб змінити стать?

– Чого ви тут сидите? – Евка зазирнула до автомобіля. – А я чекаю й чекаю.

– А, балакаємо про половинки помаранчі.

– Банана, – виправив Лешек.

– Знову половинки? – здивувалась Евка. – Адже це страшний облом. Бо якщо кожен має тільки одну половинку, то які шанси її знайти? Може, вона вже померла або, втікаючи від самотності, вдовольнилася сурогатом, зайнявши чужу половинку?

– Я саме намагався сказати це Малині.

– Ти що, не віриш у теорію половинок?

– Вірю, але я трохи її розбудував. – Лешек почекав, поки ми наставимо вуха, й почав: – Згідно з нею, існує три різновиди половинок.

– Перша – це?

– Половинка ситуативна. Скажімо, ти їдеш на вакації до Каталонії. Там зустрічаєш Міґуеля, кошлатого огира в обтислих сапфірових стрінґах і з великою кількістю гелю на волоссі. На пляжі це ідеал: засмаглий, в паніруванні з олійки для засмаги й піску. Але на фоні Плянтів, скупаних в осінньому дощі, той самий Міґуель нагадує вибляклу дешеву пластикову квітку.

– Мені такий тип завжди нагадував дешеві пластикові квіти, але я вловлюю суть речей.

– А другий різновид половинок? – запитала Евка. Ми й надалі стовбичили біля машини, а мої пакунки терпляче чекали в багажнику, на задньому сидінні, на даху, під кріслами, на поличці біля аптечки, в «бардачку» і на підлозі.

– Це половинка моделінова. Ти зустрічаєш чувака і думаєш: «Майже ідеал. Тільки от якби він любив Ґріґа і замість тих окулярів у формі телевізора «Рубін» замовив би собі лінзи кольору трави». Якщо він на тебе накине оком, він погодиться на такі зміни.

– І тим самим стане справжньою половинкою.

– Тут постає певна проблема. Ви ж знаєте, що під впливом високої температури моделін твердне. Так і наша половинка. Загартована полум'ям кохання, вона стає на диво відпорною до змін. Починає бунтуватися: «Що тобі знову не подобається? Ти ж казав, що кохаєш мене!» Якщо ніхто з нас не поступиться, час заглянути до канцтоварів за новою порцією моделіну.

Лешек на хвилину замислився. Ми не заважали, чекаючи на опис третьої половинки.

– О Господи, восьма. А я на дев'яту домовився на здибанку. Випаковуємо це, швидко. – Він рушив до багажника. Я постягувала торби з крісел і з підлоги. Евка заопікувалася «бардачком» і поличкою.

– Навіть не знала, що стільки всього поназбирувалось. – Я окинула поглядом величезну купу на тротуарі.

– А я навіть не знав, що стільки може вміститися в «полонезі», – здивовано докинув Лешек. – Гаразд. Верблюди шикуються вервечкою – і марш до брами.

29.07. Відпочинок по переїзді. Валяємося на пляжі, загорнуті в ковдру.

– Така чиста вода. Шкода, що холодна.

– А я змушена вдовольнитися такою, – заявила я зі страдницькою міною. – Додамо сюди самотні тижні на новому місці, стрес через відсутність роботи. Про захист і клопоти в родині я вже й не згадую. Картинка, намальована фіолетовою акварелькою на чорному картоні.

– Я повинна не їхати?

– Якщо домалювати маленьке жовте сонечко, нічого не зміниться. Я мушу поміняти картон. Викинути чорну фарбу. Почати все спочатку.

– Зміни, зміни, зміни, – серйозним тоном озвалась Евка.

30.07. Вона, напевно, мені не вірить. А я їй доведу. їй і решті світу: Йольці, мамі, бабусі, Анці, Лешекові, Рафалові. Ні, Рафалові – ні.

2.08. П'ята ранку.

– Зварити тобі кави? – «Чому я так нервую? Це ж Евка їде, а не я».

– Але бігцем. За десять хвилин мій автобус на вокзал.

– Може, ти взяла б таксівку? Я заплачу. – Я знала, що Евка обміняла все на песети.

– Ні. Я мушу хоч трохи використати проїзний. – Вона закінчила застібати торбу. – Раз у житті купила його завчасно. А на другий день прийшов Лешек і по всьому. Шістдесят два злотих.

– Може, я спробую його використати? От тільки надибати б десь чорну перуку.

– Краще не треба, бо так залетиш, що я потім носитиму тобі до в'язниці бульйон у слоїку. Ну, де та кава? – Я подала їй горнятко. – Вилазь часом із хати. Обіцяєш?

– Обіцяю. А ти повертайся ціла, здорова й засмагла.

– Ну що ж, Малинко, подружко, випускнице, – вислів наукового керівника став дуже популярним у колі моїх знайомих. – До вересня.

І вона вийшла, а я зосталася сама в порожній, холодній, чужій квартирі.

4.08. Сиджу сама в порожній, холодній, чужій квартирі. Так-так, зараз проаналізуємо. По-перше, не сиджу, а лежу на тапчані. Вже другу добу. А щодо самотності? Я не сама. Мені складає компанію тітка на екрані телевізора, два плюшевих шимпанзе й золота рибка. Якщо додати кілька примар із минулого, то нас тут ціла ватага. Я викреслила б слово «порожня». Тридцятиметрова «кавалерка», де мешкають дві ексцентричні інтелектуалки, ніколи не буває порожньою. Беручи до уваги кількість і розмаїття Евчиних дрібничок, а також моїх ліхтариків, можна сміливо зважитись на визначення: «вікторіанське техно» або «Лаура Ешлі на фабриці гвинтиків». А слово «чужа»? Це непорозуміння. Я мешкала тут понад два місяці. Провела не одну ніч (звучить досить двозначно), спекла не одну піцу й вихилила не одне пиво. Я почуваюся тут краще, ніж у рідному домі. І, зрештою, час на слово «холодна». Це, на жаль, правда. В кімнаті зимно, як на Юпітері.

А відколи немає Евки, тут зимно, як на Сатурні.

5.08. Валяюся разом із шимпанзе в захаращеній холодній квартирі. Всі кудись ушились. Евка відомо куди. Йолька невідомо. Зникла. Лешек поїхав шукати половинок (а я його так і не запитала про той третій різновид). Анка малює драконів і чужопланетян. Рафал. А до чого тут Рафал?

Треба рухатися. Кудись вийти. Щось зробити. Може, чай?

* * *

Уже запарився. Що тепер? Може, ввімкнути телевізор?

* * *

Я не витримаю. Як можна було зняти такий дурний серіал?

6.08. Не дурний, а дебільний. Я перемкнула на інший канал. Засмагла білявка з каліфорнійським бюстом розповідає про зустріч з акулою: «Я пливла, коли побачила сірий плавець. Це була акула. Плавець усе більшав, тож я подумала: вона наближається. Цей досвід навчив мене поважати морські глибини». Не можу! Що за збіговисько ідіотів! Я вже волію «Вродливих та зухвалих».

9.08. Переглянула наступні три серії. Хто писав цей сценарій? Чувак крутить зі своєю колишньою дівчиною, яка тим часом устигла спокусити його татуся й народити від нього дитину. На додачу та дівуля є донькою колишньої коханки свого колишнього чоловіка (я дізналася про це від Лешека, він також дивиться). А діалоги?

– Ми можемо порозмовляти? – запитує син.

Мати схиляє голову набік і дивиться безтямним поглядом.

– Порозмовляти? – відповідає вона після тривалого витріщування в порожняву.

– Про Ріджа, – Йдеться про другого сина.

– Про Ріджа? – упевнюється матір.

– Так. Він сьогодні не ночував удома, – ця звістка вшановується наступною хвилиною мовчання. – Він повернувся тільки над ранок.

– Ти думаєш, він був у Брукі? – Йдеться про дівку, яка має дитину від Ріджевого татуся.

– А ти як гадаєш? – Син схиляє голову і вдивляється у матір, наче Tyrannosaurus rex.

– Цікаво, чи вони провели цю ніч разом? – виявляє своє зацікавлення матір.

– Цікаво, як вони провели цю ніч, – додає брат Ріджа. – І що робили?

Я вже уявляю подібні розмови у власній родині. Суботній ранок. Мама в золотому шлафроку дефілює з келихом вина, а водночас пестить поглядом розквітлий горошок на балконі. Мій брат Ірек виходить із лазнички з укладеним на круглу щітку волоссям. Одягнений в обтислу майку, він перехиляється, щоб усі могли бачити його тверді, як бетон, трицепси (жодної драглистості).

– Ти п'єш вино? – запитує він маму. Та нахиляє голову і вдивляється у келишок.

– Вино? Я хотіла б порозмовляти.

– Порозмовляти? – впевнюється Ірек, поправляючи локон.

– Так, про Малину.

– Про Малину? Чому про Малину?

– Вона не ночувала вдома.

– Вона не ночувала вдома? – дивується Ірек. – Це цікаво.

– Так, поміркуємо, з ким вона провела цю ніч, – мама робить великий ковток, крупним планом міцні Ірекові щелепи. – Цікаво, чи вона була з Рафалом?

– А може, це хтось новий, – замислюється Ірек, напинаючи іншу групу м'язів.

– Цікаво, що вони робили цілу ніч… – Мама погладжує золотий шлафрок.

– А що там у вас із татом? Останнім часом ви цілими днями пропадаєте в спальні.

– Ти так думаєш? – таємничо всміхається мама, схиляючи голову в інший бік.

– Що ви там робите? – запитує Ірек. – Ти скажеш мені, мамо?

Таємничий мамин погляд і фінальні титри.

Чому люди дивляться такі дурні фільми? Чому це дивлюсь я? На щастя, є ще інші серіали.

10.08. Сьогодні зателефонував Вальдек.

– Привіт, мала, Вальді на дроті.

– Привіт, Вальді.

– Як ти там?

– Поволеньки.

– А як переїзд?

– Добре.

– А все інше?

– Теж добре, поволеньки.

– То добре. То бувай.

Він поклав слухавку. Доки я встигла добряче замислитися над сенсом тієї розмови, він зателефонував знову.

– Це знов я.

– Я впізнала.

– Я так собі подумав, – зробив він велику паузу, – чи не сходила б ти зі мною в кіно?

Ну-ну. Свіжий моделін. Просто з канцтоварів.

– У кіно? – я не приховала подиву.

– Ну. Мені здалося, що ти любиш кіно. То як? Дозволиш себе запросити?

Я скинула оком на порожній гаманець, а потім зробила короткий екскурс у майбутнє. Спочатку ми підемо в кіно. Потім на пиво. Потім, може, на дискотеку. Вальді закохається, а я використаю його як моделін, яким заліплюють порожнечі по Рафалові й Симпатичному Незнайомому. Погано. Я закохаюся, влипну, а решта, як у Йольчиній оповідці про юного плейбоя. Теж погано. Розставимо все по місцях, ясно і ввічливо. На жаль, запізно.

– Слухай, Вальді, – почала я, – ти класний хлопець з великим майбутнім. А я? Що я? Мішок проблем, справдешня скриня Пандори.

– Я тільки хотів запросити тебе в кіно, – озвався Вальдек, – а ти мені про скрині…

– Ти ж не любиш кіно, – стала пояснювати я. – А якщо готовий на такі пожертви, значить, я тобі подобаюсь.

– І що в цьому поганого?

– Нічого, тільки…

– Тільки такий лох, як я, без шансів? Це ти хотіла сказати? Певно, думаєш: «Симпатяга той Вальді, але дурний як пробка, тож краще тримати його на відстані».

– Я зовсім так не думаю!

– «Не ходить у кіно, не знає про скрині з Памдори», – тягнув Вальдек. – Ти чуєшся кращою й розумнішою, ніж Вальдусь Пробка, так?

– Але…

– Мрієш про велике кохання, але не з недоумком.

– Не мрію…

– А потім такі збираються і триндять про толерантність. Ніщо так не принижує, як ота ваша толерантність!

– Я не толерантна! – усе, що мені пощастило вставити, бо Вальдек торочив далі:

– Ах, ні! Бо якби ти була толерантна, то пішла б у те кіно. А якби не захотіла зі мною зустрічатися, то сказала б: «Вальдусю, ти класний хлопець, але я кохаю іншого».

– Саме це я намагаюся тобі сказати! – верескнула я. – Я думаю про іншого. Може, це не кохання, але…

– Ти з ним зустрічаєшся?

– Ні.

– У тебе багато вільного часу?

– Так.

– Що тобі заважає піти зі мною в кіно?

«І справді. Що мені заважає?»

– Не знаю.

– А я знаю. Ти просто не хочеш зв'язуватися з плебсом. Плебс гарно виглядає на картинах Брейґеля і нехай там і зостається, правда?

– Ти знаєш Брейґеля? – здивувалась я.

– Особисто ні, – пожартував він.

– Але картини?

– Знаю. І Брейґеля, і Моне, і Клімта. Поки вступив до інфізу, працював копіїстом. Набазґрав трохи тих Пікасо з компанією. Але найбільше любив Брейґеля.

– Несамовито.

– Бачиш, тепер ти зізналася. Для тебе я Вальдусь Пробка. З ним можна поплескати язиком у кнайпі, можна запрягти його тягати клунки, і на тому край. А коли раптом виявилося, що я знаю пару художників, одразу подив.

«Несамовито, – передражнив він мій голос, – ти маєш в заначці якісь інші фокуси? А може, ти вмієш жонглювати ногами?»

Він на хвилю замовк. А я? Що я могла сказати?

– Шкода, Малино, – озвався він знову, зітхаючи. – Ти і справді мені сподобалась. Але час повертатися на свою поличку, так? Нічого не поробиш, шкода. Вени не поріжу. Тоді що ж? Успіху в житті.

Він поклав слухавку. А мені стало якось страшенно прикро. Може, Вальдек трохи правий? Може, я і справді розкладаю людей по поличках? Неправда, просто Вальді мені не подобається. І нема на те ради, що я не пропадаю за чуваками, які півжиття проводять у «качалці» і в солярії. А все ж таки почуваюся винною. Стурбованою. Мушу розслабитися, забути про це. От тільки як?

* * *

Увімкну-но я телевізор.

14.08. Я й надалі дивлюся «Вродливих та зухвалих». Поза тим, усі телеігри й ток-шоу. Я повністю в курсі щодо того, хто з ким, де і коли. Але таке знання вимагає величезних часових витрат. Нема коли як слід поприбирати. Наразі я так наловчилася, що можу приготувати «гарячу кружку» під час рекламної паузи. Але взяти душ уже не встигаю. Треба над тим попрацювати.

16.08. Мені снилась Евка. Зразу пригадала, що мушу виходити з хати. Але куди? Треба відмовитися від якихось програм. Завтра спробую, треба купити щось їстівне.

17.08. Урешті-решт вилізла з нори, мружачись, як кріт. Одразу звернула в бічну вуличку, де був місцевий супермаркет. Не знаю, чи близька крамничка з єдиною знудженою касиркою і трьома кошиками заслуговує на звання супер-маркета, але нехай уже буде. Заповзла досередини і з місця купила двадцять вісім китайських супчиків у семи різних смаках. На кожен день тижня інший смак. Різноманітність.

* * *

Саме сьорбаю один із супчиків (бульйон із запахом печериць) і дивлюся мій серіал. Головним чином для того, щоб подерти лаха з дерев'яної гри акторів і з задумів божевільного сценариста.

18.08. Несамовито! Цей сценарій пишуть кілька людей!! Четверо божевільних сценаристів!!!

19.08. З іншого боку, а що ж тут дивного? Одна людина була б не ладна запам'ятати всі хитросплетіння дії. Вже не кажучи, щоб їх творити. А тут є що запам'ятовувати. Та білявка Брукі чекає чергової дитини. Тільки ще не знає, від кого. Може, від Ріджа, а може, від його батька.

– Мені здається, що це буде дитина Ріджа, – наполягав Лешек. Він саме зайшов, аби пересвідчитися, що я жива. Гарна мені турбота. За два тижні я встигла б уже пустити соки.

– Ріджа? – запитала я, наче персонаж із серіалу.

– Іншої можливості немає. Тільки дитина Ріджа ще може якось проштовхнути події вперед. Окрім того, дивися сама. Брукі вже має дитину від Ерика, який і надалі залишається її офіційним чоловіком. Якби вона народила від нього другу дитину, ці американські святенники не схвалили б їхнього розлучення. А розлучення не оминути, бо з їхнього шлюбу вже нічого не вичавиш. Щось мусить змінитися. Тому я ставлю на Ріджа. Усе з'ясується, коли вона народить. Тобто за якихось тридцять серій.

20.08. Лешек теж вважає, що я повинна часом виходити з хати.

– Ти бліда, як дощовий черв'як. До того ж, якась на диво апатична. Може, це депресія через брак сонця? Ти повинна більше рухатися.

Справжнє хибне коло. Я кепсько виглядаю і маю депресію. Мушу виходити на свіже повітря. Але через те, що я кепсько виглядаю, я маю дедалі глибшу депресію і дедалі глибше запорпуюсь у нору.

Я мушу це змінити! Ще сьогодні!

* * *

Саме повернулася з прогулянки Ринком. Принагідно завернула до чайної крамнички. О, куплю собі щось китайське, що пробудить мене до життя. З женьшенем. Узяла п'ятдесят грамів зеленого чаю і ще п'ятдесят якоїсь енергетичної мішанки просто із зелених схилів Японії. А до них дві цукерки з женьшенем.

– Разом сорок три злотих, – поінформувала мене брюнетка, зачесана під китаянку.

Тільки вийшовши з крамниці, я збагнула, що наробила. Майже півсотки за сто грамів чаю! До кінця місяця в мене залишилося сім злотих.

Раптом я відчула, як довколишній світ навалюється на плечі. Треба чимшвидше повернутися додому, де безпечно й затишно. Де на мене чекають два шимпанзе, золота рибка й кілька примар із минулого. А ще знайомі обличчя із «Вродливих та зухвалих».

23.08. Нині я порахувала все, що надавалося до споживання:

– двадцять один китайський супчик у семи смаках;

– кілограм прив'ялої картоплі;

– одна хлібина;

– чотири яблука (одне надгризене);

– два качани кукурудзи;

– бляшанка кави «Інка»;

– півлітра кефіру (буде до картоплі);

– величенький мішечок борошна (трохи затхлого, але, либонь, їстівного);

– сто грамів енергетичних чаїв (зважаючи на ціну, застосовувати аптекарські дози!);

– п'ять великих слоїків грушевого компоту (з'їм у крайньому разі).

Краще, ніж Робінзонові Крузо. Ну, хіба що він мав багатший вибір овочів і фруктів.

27.08. Заощаджую енергію й не виходжу з хати. Втікаю у світ розваг. Поволі втягуюсь у «Вродливих та зухвалих». Добре, що події відбуваються так повільно. Тим часом можна розкладати пасьянс, переглядати журнали (купила на останні сім злотих). Або робити все нараз.

* * *

Щойно згадала, що сьогодні мій день народження. З такої нагоди вихлебтала дві «гарячих кружки» зі смаком омара й запила горнятком мого дорожезного японського чаю. Гуляти так гуляти.

29.08. Брукі, ота білявка, що чекає дитину, вирішила зателефонувати до матері. Побалакали, може, вона навіть провідає її в Парижі.

Після фільму я вирішила й собі зателефонувати до мами. Може, я навіть її провідаю?

– Привіт, Іреку.

– Привіт, сестро. Вітаю з днем народження. Годинник цокає?

– Цокає, але ніби повільніше, ніж торік.

– Він активізується, коли ти розміняєш тридцятку.

– Дякую за обнадійливі слова. А що в тебе?

– Я знову завалив вступні і їду до Німеччини, до батька, – повідомив він мені.

– Назавжди? – злякалась я.

– Ні. Тільки зароблю на «полонез».

– А якщо серйозно?

– Якщо серйозно, то повернуся наступного року на вступні. Мушу десь пересидіти, інакше мене загребуть до армії.

– Батько тебе запросив?

– Батько ще нічого не знає. Я взагалі маю легкі сумніви через той його діабет.

– То навіщо хочеш звалитись йому на голову?

– Я не хочу, але який вибір? Або божевільний батько, або «ну і ати-бати, ми тепер солдати».

– То коли ти їдеш, Іреку? – я глитнула слину. Людина навіть не уявляє, які сильні узи пов'язують її з близькими. Тільки коли ті близькі їдуть, мотузка натягується й не хоче відпускати.

– Завтра. Вже маю квиток.

– Даси собі лад? Гроші маєш? – «Навіщо я питаю, адже не можу нічого йому позичити».

– Не переймайся так, Малино. Все класно. Я ж не їду в порожнечу. Батькова дружина – це реальна тітка. Ти знаєш, що вона надіслала листа? Мала трохи жаль до мами за ту передачу, але це саме вона мене запросила. Абсолютно чужа чувиха. Мовляв, аби я не мав претензій до батька та його діабету.

Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних піднесених слів.

– То ти вже їдеш? – обізвалася зрештою.

– Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до ночі деркоче дрилем.

– А як реагує мама?

– На сусіду чи на мій від'їзд?

– На твій від'їзд.

– Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?

– Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за тебе кулаки. Не забувай польської.

– Не забуду. Обіцяєш мені щось?

– Ну?

– Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?

– Спробую.

– Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.

Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати «до побачення». А потім гукнула мені просто в барабанну перетинку:

– Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я тут переживаю!

– Уявляю собі, – мені теж важко через Ірека.

– Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!

– Я чула, – не встигла додати, що від Ірека.

– Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?

– Кошмар, – визнала я.

– Слово «кошмар» – це евфемізм! Вони свердлять кожні десять хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?

– Багато?

– Приблизно сто дев'яносто отворів, – швидко порахувала мама. – І це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.

– Звідки ти знаєш?

– Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам стільки дір?

– Може, в них багато картин, – припустила я.

– А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди, пов'язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої нічого не змінюється.

– Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього цвяшка.

Я не перебільшую. Наша квартира бездоганна, як Ленні Кравіц. Тільки що з меншою фантазією.

– Ти не провідуєш нас, то й не знаєш, – відрубала мама.

– А що крім того?

– Ірек їде, але це ти вже знаєш.

– Так.

– Я стільки разів йому торочила, щоб узявся за науку! Але він волів бавитися на комп'ютері і тепер мусить утікати від армії, – тяжко зітхнула вона. – Мені в житті нічого не вдалося. Чоловік хворий на діабет, на додачу живе з іноземкою. Ти собі уявляєш?

– Мамо, не кожен є королевою Вандою.

– На жаль, – знову зітхнула вона. – Хоч би вже вам у житті пощастило. Але де там! Інші діти дають собі раду. Крутяться, миттю закінчують навчання. А тут Ірека навіть до інфізу не взяли, ти вчишся шостий рік. Твої товаришки захистились уже в травні, мають гарну роботу, чоловіків.

– Які ще товаришки? – психонула я.

– А хоча б донька Кабатової. Знаєш, який у неї чоловік? Щотижня купує тещі троянди, інакше не дістав би обіду.

– Мамо, по-перше, донька Кабатової не є моєю товаришкою, а по-друге…

– Ловиш мене на слові? Хочеш посваритися?

– Ні, я тільки вимагаю конкретики. Котрій це моїй подрузі так мовби щастить?

– Приміром, Анці. Вона одержала диплом.

– Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!

– Але має гарну роботу, а після твого управління, здається, найбільше безробіття.

Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.

– То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата Альберта, – пихато сказала я.

– Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».

– Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! – ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.

Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.

– Іреку? То знову я. Даси мені маму?

– Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось про похорон.

– Завжди те саме.

– Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.

– А все ж таки ти їдеш.

– Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може, ти записала б її на касету?

– Чому я?

– По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її надихаєш тільки ти. То як?

* * *

Теж мені натхнення. От у «Вродливих і зухвалих» люди і справді надихаються. Скажімо, Брукі вигадала нову космічну речовину тільки заради того, щоб здивувати Форестерів. Якщо зайшла мова про «Вродливих», то варто ввімкнути телевізор.

3.09. Ірек поїхав. Мама мовчить. Евка повертається тільки за три тижні. Від Йольки ні слуху ні духу. Лешек випарувався. Скільки можна балакати із шимпанзе та золотою рибкою?!

Добре, що є телевізор.

6.09. Ні про що не мрію. Нічого не прагну. Ні на що не чекаю (ну хіба на «Вродливих та зухвалих»). Ні про що не думаю. Чи саме так виглядає нірвана?

9.09. Нині настало брутальне пробудження. Дзвінок з універу. За чотири дні у мене захист!

– Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, – пояснювала секретарка пані Чеся.

– Я змінила адресу.

– Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора – диво. Уяви собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний довідник.

– А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на тринадцяте!

– Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.

– І не боїться катастрофи?

– Ти нічого не знаєш?

– А що я маю знати?

– Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!

– Коли?

– Минулого тижня.

– Як це розбився? На смерть?

– На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.