Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Триндиш.

– Ні, Евіто. Я навіть пам'ятаю, на чому він попікся. Показав угорцям задок, бо вони накидали йому через вікно яблук. Угорці вирішили, що він таким чином викликає їх на поєдинок, і до кінця зміни чигали на нього, готові до бою.

– І він дістав? – зажурилась Евка.

– На щастя, ні. Я наказала йому сидіти в корпусі, але де там. Він заявив, що впорається з ними.

– Який сміливий, – розчулилась Евка.

– Невигадливий, але сміливий. То були наркоділери, такі не жартують. Піку в бік і м'ясо в річку. Добре, що він потрапив у мій загін, бо Квятковська одразу повідомила б до школи.

– За голий задок?

– Ти що, не пам'ятаєш тієї каторги? Людям влітало й не за таке. Я мало не завалила іспит з математики, бо звернула увагу вчителя на те, що він не має права проводити дві контрольні на день.

– Розкажи щось про нього. Який він був?

– Що тут розповідати. Ти ж бачила. Товстий, червонопикий, мотузка замість паска. Жахливо заслинювався на вигляд дівчаток у мохерових светриках.

– Я питала про Томека.

– А, Томек. Я мало пам'ятаю. Це ж три роки минуло.

– Прошу, пригадай, – Евка зробила «чортеня». «Чортеня» слугує для того, щоб знайомі змилосердилися, і виглядає так: прикладаєш долоні до голови, робиш зі вказівних пальців ріжки, згинаєш їх і скорчуєш благальну міну. Діє.

– Спробую. Він носив сині джинси й червону сорочку з написом «Sexy boy», a на дискотеки зелену. Мав картаті плавки й кумедні шльопанці для басейну. На останню вечірку одягнувся лицарем. Змайстрував собі зброю зі шпильок.

– Ой-ой, Малино. Я мала на увазі характер, зацікавлення.

– Ага. Тоді так. Він мав пунктик на власних зубах і волоссі.

– Він і далі його має.

– Коли з'їдав шоколадку, одразу гнав до умивальної. Весь час питав мене, чи я бачу, як у нього відкладається зубний камінь і проріджуються проміжки між зубами. Що ще? Вважав, що затовстий.

– Зараз теж, – невідь-чого зраділа Евка.

– На нашому поверсі було дзеркало. Він безперервно в нього витріщався, втягав живіт, поправляв зачіску. І весь час мене мордував: «Скажіть мені відверто. Без омани. Я ж затовстий, правда?»

– А ти?

– Я йому кажу: «Томек, ти переймаєшся тим, як дівчина». А він на це: «Часи змінюються, пані Малино. Ми, хлопці, відчуваємо чимраз сильніший тиск. Ви читали Твістера?»

– Бідний Томек, – зворушилась Евка.

– Трохи зациклений на своїй зовнішності, але знаєш що? Мені зовсім не здавалося, що він марнославний чи примхливий, як Віктор.

– Бо він таким не є, – запевнила Евка. – Він уразливий та інтелігентний. Уміє прекрасно розповідати. Має чудове почуття гумору. Любить тварин і теж не їсть м'яса.

– Ходячий ідеал.

– На жаль, є один мінус.

– Який?

– Томеку тільки двадцять років. На сім менше, ніж мені.

11.06. Нині цей день. День діалогу і правди.

– Я в житті не гляну на жодного чоловіка!

– Тобі буде важко. Половина людства – це чоловіки. – Евка простягла мені чергову хустинку.

– Ну то й гляну, але ніколи не закохаюся!

– Хотіла б я в це вірити.

– Ти говориш, як Полька.

– Може й так, але визнай це сама. Я пережила дванадцять твоїх любовних розчарувань. Чому б мала не пережити тринадцяте?

– Дуже дякую.

– Може, я не так висловилась, – перепросила Евка. – Я дванадцять разів чула з твоїх уст: «Він моя половинка». Чому б не почути це ще раз?

– Бо я вже не вірю в половинки, – гарикнула я. – Не вірю в кохання! Не вірю в людську безкорисливість!

– Я казала тобі туди не ходити.

– А я не шкодую. Принаймні знаю, якими є чоловіки. І взагалі люди. Тому віднині все зміниться. Годі наївності. Годі мрій. Я перетворююся на машину успіху. Тільки кар'єра, гроші й влада.

– Хто це говорить про кар'єру? Малина? Це неможливо, – почула я.

У коридорі стояла Йолька.

– Я стукала, – почала пояснювати вона. – Ви, певно, не чули.

– Через рев Малини. Вона у розпачі.

– Рафал одружується. – Це не пролунало як питання.

– Звідки ти знаєш?

– Від Віктора, його батько товаришує з батьком Рафалової нареченої. Вони ведуть якісь спільні справи. Ну чого ти так дивишся? Я дізналася про це тиждень тому.

– І цілий тиждень нічого мені не казала? Дозволила, щоб я туди пішла й робила із себе ідіотку? Навіщо ті балачки про роман сусіди і про краплю розсудливості?

– Ти, мабуть, мене не зрозуміла. – В голосі Йольки забринів холод. – Тиждень тому я довідалася про їхню дружбу. Про весілля Віктор сказав мені тільки сьогодні, і я одразу прибігла до тебе.

– Запізно!

– Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад зв'язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

Замість відповіді я залилася слізьми.

– Коли вони одружуються? – запитала Евка.

– Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.

– Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із чоловіками! – завила я.

Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.

– На твоєму місці я пішла б спати, – порадила Йолька. – Завтра тобі буде легше.

– Звідки ти знаєш? – буркнула я через розпухлий ніс. – Звідки ти можеш знати, як мені буде?

– Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну, мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.

Ми зостались удвох з Евкою.

– Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? – запропонувала вона.

Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає мою квартиру краще від мене.

– Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.

– Я запалю, – пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.

– Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?

– До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, – пояснила Евка. – Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього похмурого факту.

– Я можу взяти участь у забаві?

– А маєш вхідний квиток?

– Так, – він витяг із рюкзака величезну пляшку джину. – Я от ламав собі голову, з ким би то її роздусити? Діді поїхав до Берліна на якесь «техно-парті». А Пйотр у горах на семінарі менеджерів. Він швидко росте. І слушно, бо має в собі стільки харизми. Гаразд, годі захватів. Ми не заради цього тут сидимо.

– Власне. Вибери собі знімок, – підсунула я йому коробку.

– Оцей. Пам'ятаю його з тією зачіскою. Тоді ти нас познайомила. Мій Боже, як він мені подобався! І знаєте що?

– Ти був певен, що він не є гетеросексуалом?

– Ти вгадала, Евуню. Я навіть отримував деякі сигнали, які свідчили про зацікавлення. Дивні погляди. Зізнаюся, що тоді моє серце билося міцніше. Як він відкидав ту гривку…

Я відчула, що знову розклеююсь.

– А ті очі! – захоплювався Лешек. – Ті чудові блакитні очі! Такі глибокі, що можна зануритись у них і ніколи не виплисти.

– Він уже ніколи так на мене не гляне, – зажурилась я. – Я вже не візьму його за руку! Таку сильну й теплу. Не торкнуся його пальців.

– І не побачиш, як вони длубаються в носі.

– Ти завжди мусиш усе тривіалізувати? – обурився Лешек.

– Такою, на жаль, є дійсність. Я мусила відвертатися, щоб не бачити палець, занурений у ніздрю аж по другу фалангу.

– Цікаво, чи він вправлявся в цьому на людях? Тобто перепрошую, Евіто, я мав на увазі товариство… ну, розумієш, – плутався Лешек.

– Розумію. Йолька, певно, визнала б це за фрейдистську помилку, але я поблажлива.

– Я мав на увазі велику групу людей, – гнув своєї Лешек. – Добре, змінимо тему. То палимо?

– Давай. А я принесу пиво, щоб залити чимось внутрішнє полум'я.

До другої ми спалили всі знімки й вижлуктили в сумі вісім пляшок пива й велику пляшку джину з тоніком.

12.06. Хворіємо втрьох. Нам відригується сосною. Більше ніколи в житті не гляну на джин.

13. 06. Мить тому пішов Лешек. Ледь за ним замкнулися двері, як зателефонувала бабуся.

– Малинко? Ти застуджена?

– Ні, тобто трохи, – я не хотіла втаємничувати бабусю в історію з джином. – Але я вже одужую.

– Найважливіше добре прогрітися. І ти мусиш пити ехінацею, вона зміцнює імунітет. Допомагає при всьому: застуді, грипі, отруєнні…

– Я ще сьогодні заскочу до аптеки. А що там у тебе?

– Власне. Я мала дивний дзвінок. Учора вранці зателефонував твій хлопець.

– Рафал? Але ми вже не разом. Пам'ятаєш, ми ж із ним порвали?

– Пам'ятаю. І коли він сказав: «Я наречений Малинки», я зразу його присадила.

– А що він на те?

– Гмикнув, начебто знітився, але потім сказав, що ви й надалі зостаєтеся приятелями.

– Мені нічого про це невідомо. – Я старалася, щоб це звучало байдуже. – Що він хотів?

– Власне, зателефонував стосовно того шматка землі під Краковом, який я успадкувала по Антонію. Питав, чи ти вже про це зі мною розмовляла. Я відповіла, що ні, а він: «Малинка обіцяла, що замовить за мене слівце…»

– І ти додержала обіцянки, – шепнула Евка.

– Йдеться про продаж ділянки. Здається, дуже вигідний. «Знаю, – каже він, – що Малинчиній родині потрібні гроші, і таке влиття готівки їм, напевно, згодилося б». Потім став розповідати, що має хорошого покупця, але вирішувати треба вже сьогодні.

– І що ти зробила? – крикнула я. – Продала?

– Ще ні. За годину він має сюди приїхати, щоби скласти угоду. Я намагалася до тебе додзвонитися…

– Я вимкнула телефон.

– Добре, що я врешті тебе впіймала. І що з тим продажем? Я мала записати ту ділянку на тебе, але якщо ти сама просила Рафала…

– Він збрехав. Нічого не підписуй! Ми ніякі не приятелі. Він намагається шахрувати в мене за спиною.

– Не розумію.

– Зараз я дам тобі Евку. Вона ліпше тобі це пояснить. – Я передала слухавку Евці.

– Доброго дня, це Ева.

– Привіт, як там любовні справи з білявцем? Квітнуть?

– З'явилися перші бруньки.

– Він уже освідчився тобі в коханні?

– Набирається відваги. Дозріває. Так мені принаймні здається, але я була б удячна тому, хто розвіяв би сумніви. Коротше кажучи, я благаю про ворожбу.

– Ти мала розповісти про Рафала, – нагадала я.

– А власне. Спершу мушу вам розповісти про Рафала. Виглядає це так. Рафал порвав із Малиною півроку тому.

– Малинка казала, що це вона від нього пішла.

– Вона не хотіла жалості з боку рідних. Але факти такі, що порвав Рафал. Ці півроку він оминав її десятою дорогою, не дзвонив, не вітав зі святами, нуль контактів. Хіба вважати контактом одноразове «привіт», недбало кинуте на святвалентинівській забаві та імлисту обіцянку зателефонувати. Додам також, що чи не одразу після розриву він став зустрічатися з давньою знайомою, донькою багатого адвоката.

– Ах, який вітрогон! – розхвилювалася бабуся.

– Несподівано кілька днів тому зателефонував і запропонував відновити неіснуючі дружні узи. Малина, все ще закохана по кінчики своїх великих вух, ані миті не вагалася. Прибула на побачення, повна ілюзорних сподівань. На щастя, вона не встигла поділитися ними з Рафалом. На півсекунди раніше той подякував їй за те, що вона не намагається повернути те, що віддавна було жменею холодного попелу. Коротко кажучи, він удячний Малині за те, що вона не благає його повернутись. А потім висловив справжній привід побачення. Йдеться про вашу ділянку, яка прилягає до ділянки його товариша. Батько того товариша хоче відкупити у вас землю, збирається будувати там віллу. Нібито він уже вас просив, але наштовхнувся на відмову.

– Три роки тому якийсь грубіян розмахував мені попід носом пачкою банкнот. Припхався через день після похорону Антонія, стерв'ятник нещасний. А коли я наказала йому забиратися, заявив, що я не ладна абстрактно мислити. Бо не можу уявити собі перетворення великого шматка землі на купку банкнот. Нахабний тип.

– Це і є батько його товариша. Рафал дуже його шанує, тому запропонував свою допомогу. Розраховував, що Малина його підтримає.

– Як він міг бути таким наївним? Розриває з дівчиною за п'ять хвилин до весілля і щиро вірить, що єдиним почуттям, яким та його подарує, буде симпатія?

– Малина сама його в цьому переконувала. А ми ж обидві знаємо, як вона вміє приховувати свої внутрішні драми.

– Переді мною так точно, – визнала бабуся. – Я гадала, що Рафал їй набрид і що вона вибрала наукову кар'єру.

– Вона заморочила і Рафала. Тому він не вагався, коли просив її про допомогу.

– А що на те Малинка?

– І тут, на жаль, у неї здали нерви. Замість того щоб для різноманітності подарувати йому трохи ілюзорних надій, вона вивалила все, що про нього думає. А що вже встигла випити два пива, то не добирала слів.

– Рубонула з плеча? Він на це заслужив!

– Авжеж. Вона повинна була це зробити на півроку раніше. Коли він розірвав із нею п'ять по дванадцятій.

– Як то, хіба вони встигли одружитися? – злякалася бабуся.

– На щастя, ні. Вдаючись до вислову «п'ять по дванадцятій», я мала на думці реальний час на годиннику, а не так звану гірчицю по обіді. Просто Рафал повідомив її про розрив через п'ять хвилин по завершенні старого року.

– Якщо точно, то шість, – уточнила я.

– Досконале відчуття часу, – прокоментувала бабуся. – Я тільки не розумію, як він міг після всього просити мене продати ділянку.

– Він же інтелігентний. Після Малинчиного вибуху зрозумів, що та дуже переживає розрив. А що добре її знав, то добре знав і те, як ваша внучка розправляється зі своїми смутками. Буду брутально щира. Вона виполіскує їх з організму за допомогою пива.

– Он звідки той голос. А я повірила, що це застуда. Малинко, ти там?

– Тримай. Бабуся хоче з тобою говорити. – Евка подала мені слухавку.

– Так, – бовкнула я, червона як буряк.

– Нема чого соромитися. Бабусі теж траплялося топити хробака у вині. Якось, коли мені було шістнадцять, я страшенно заправилася трійлом. Мені мало зуби не повирвало, так нудило. А тебе?

А мене? Відвертість за відвертість.

– Я ледве встигла відкрити рота, бо пішло через вуха та ніс.

– Моя кров, – підсумувала бабуся. – Іншого разу ти не повинна брехати. Вали правду в очі, замість задихатися під покришкою. Я ж не Геня.

– Знаю, мама дістала б інфаркт. Це її спосіб виявляти почуття.

– Стосовно твого похмілля… Ти можеш пити ехінацею, швидше прийдеш до норми. Пару ложок настоянки і…

– Я, мабуть, не проковтну. На звук слова «алкоголь» мені стискається горло.

– То купи в таблетках. Дай мені ще раз Еву.

– Я тут, і закінчую розповідь. Рафал розраховував на те, що Малина, лікуючи наслідки перепою, не матиме сили вам зателефонувати. Вирішив кувати залізо.

– І йому це майже вдалося. Я тільки дивувалася, чому він так запав на ту ділянку. Бо, мабуть, не через захоплення адвокатом Носкевичем.

– Носкевич? Таж це прізвище дебелої, тобто нареченої Рафала! – «Я запам'ятала, бо воно від носа».

– Якщо вони одружаться, – підсумувала бабуся, – є великі шанси, що ви колись станете сусідами.

14.06. Приємна візія.

– Якщо я й надалі купалася б в ілюзіях, то могла б вимріяти такий сценарій. Я через десять років. Ще вишукані-ша, ніж тепер. Оточена юрбою залицяльників. Багата й фахово реалізована. Змучена від численних подорожей…

– …на Місяць, – утрутилась Евка.

– Ні, тільки на Каймани, Балеари, Гаваї й таке інше. Змучена інтенсивним життям і подорожами, вирішила осісти на родинних ґрунтах, тобто в гасієнді, яку збудувала на бабусиній ділянці.

Приїжджаю на своєму «ягуарі» й зустрічаю його. Він також реалізований фахово, але нещасливий через дурну дебелу дружину. Він закохується в мене і благає про єдиний поцілунок. Я вагаюся. Завіса, оплески.

– На щастя для тебе і для друзів сім'ї, ти вже не плаваєш в ілюзіях, тому не будеш продукувати таких мрій.

– Не буду, бо, як і обіцяла, перетворююся на жінку успіху.

– Серйозно?

– Я надіслала відповіді на дві пропозиції, а зараз дам аґресивне оголошення до газети.

16.06. І дала: «Молода, амбітна, сучасна дівчина з вищою освітою шукає творчої праці, яка дає можливості для зростання. Контакти…» Воно вийде в понеділок. А я тим часом готуюся до захисту. Лишилося три тижні і три дні.

19.06. Нині воно вийшло. Чекаю реакції. Може, потренувати підсвідомість? О, дзвінок! Щойно я зручно вляглася. Це сила духу.

– Слухаю, – відповіла я глибоким альтом. Буцімто низький голос справляє глибше враження. Так стверджує Йолька.

– Я за оголошенням, це актуально? – захарчав хтось по той бік.

– Звичайно.

– Звичайно «так» чи звичайно «ні»?

– Звичайно так, – відповіла я, не зворушена такою допитливістю.

– Скільки вам років? – «Що ж це за робота, якщо добродій починає від запитання про вік?»

– Двадцять шість.

– Гм. А де ви працювали останніх два роки? – «Чому саме два, а не чотири? Про що мова?»

– Чому саме два?

– Бо ж ви закінчили освіту два роки тому, так? – Я не відповіла, тому він заходився пояснювати: – Вам двадцять шість, а вищу освіту здобувають у двадцять чотири…

– Хто здобуває? – роздратовано запитала я.

– Як це хто? Всі, – він також роздратувався.

– Я ні. І більшість людей після технікуму теж ні, бо в технікумі вчаться п'ять років.

– То ви після технікуму? – почула я в його голосі легку зневагу.

– Ні, але яке це має значення – ліцей, технікум? Хіба це важливо?

Він не відповідав, тож я сипала далі:

– Поза тим, треба зважати на фах. У медичному, скажімо, навчаються шість років. А скільки людей по кілька років не може захиститися. Ну, а на економічному, своєю чергою, навчаються чотири з половиною роки, зате в інфізі та на акторському тільки чотири. Не можна казати, що всі.

– А ви коли закінчили? – «Який цікавий!»

– Саме закінчую, зараз.

– Із запізненням, – злостиво ствердив він. – Не баглося вчитися, чи що?

– А вам скільки років?

– Тридцять сім, а що?

– Стільки років, а ви ще не навчилися елементарним правилам культури? – І я поклала слухавку, доки він устиг відповісти.

* * *

Надвечір'я. Ми обмиваємо мою першу невдачу на шляху до успіху.

– Класно ти йому відрубала, – визнала Евка.

– Дуже добре, – кивнула Йолька. – Тільки от із таким ставленням до роботодавця на тебе чекає безробіття.

– А я вважаю, що нема чого зв'язуватися з хамами, – стояла на своєму Евка. – Краще почекати на когось нормального. Він напевно подзвонить.

– Наразі ніхто не дзвонив, – спростувала я, цмулячи пиво.

– Зараз застій на ринку праці, – поінформувала нас Йолька. – До того ж у тебе немає досвіду.

– Як це немає? – обурилась я. – Щороку літні табори, переклади, репетиторство!

– Ти не маєш досвіду, пов'язаного з освітою. Нагадаю, що ти вивчаєш управління, а не педагогіку.

– Це якийсь ідіотизм, – гаркнула я. – Коли ж я мала працювати, якщо вчуся на стаціонарі?

– Не знаю, – Йолька розвела руками. – На думку експертів, це можливо. Сама поглянь. – Вона витягла з портфеля газету.

– Прочитай, бо я після пива щось недобачаю. Не знаю, що воно за лихо. Видудлю зо три гальби, і мені падає зір, як після денатурату.

– І ти, звісно, не була в окуліста? Ну що ж, це твоє життя, Малино, і твої очі. Якщо ти хочеш їх запороти…

– Дай їй спокій, – заступилася за мене Евка. – Ти бігаєш до лікаря із кожним дріб'язком? Робиш щоранку гімнастику? Учиш щовечора по сто іншомовних слів?

– Звичайно, – підвелась Йолька.

– Звичайно «так» чи звичайно «ні»? – злостиво всміхнулась я.

– Дурне питання.

– Шефові ти теж так відповіла б?

– Малино, ти нічого не розумієш. Одна річ – це розмова з шефом, а інша – з…

– …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на успіх?

– Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно влучні.

– Дуже дякую.

– Нема за що, – відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.

Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.

– Ну гаразд, – Йолька простягла руку на знак перемир'я. – Я не права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання роботодавця.

– Коли?

– Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.

– Коли ти мені напишеш? – уточнила я.

– Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, – вона видерла сторінку. – Нагадай тільки, що ти там робила?

– Коли? – не дуже доречно запитала я.

– Господи, Малино, – не витримала Евка. – Не пий уже більше, бо тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої роботи. Де ти працювала?

– Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… – потерла я чоло. – П'ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для «Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…

– Ти це вже називала, – Йолька нетерпляче кивала головою. – А якесь стажування, практика?

– Практика? – замислилась я. – В крамниці після вступних іспитів. Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…

– Я маю на увазі практику за кордоном, – обірвала Йолька. – Стажування у великих міжнародних фірмах.

– Господи, Йолько, – не витримала я. – Хто ж на ньому був?

– Тепер люди починають дбати про свою кар'єру вже з перших років навчання, – потягнулася вона по забуту газету. – Ой, я ж мала тобі прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп'ютерній фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає інформатику.

– За хортів. – Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька шукала наступні приклади.

– Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, – зітхнула Йолька. – Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.

– Навіщо ти це читаєш? – Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.

– Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.

– Можливості? Половина тих оголошень – це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.

– Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…

– …якесь місце торговельного агента, – закінчила за неї Евка. – Без паніки, Малино.

– Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…

– …стаціонара, – обрізала розлючена Евка. – Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?

– Коштом сна і товариського життя, – пояснила Йолька.

– Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?

– А може, вони сидять на амфетаміні? – докинула я.

– Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.

– Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.

– А це що за хвороба?

– Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.

– Боже, що за назва, – скривилась Евка. – Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?

– Гарна назва, – заперечила я. – Пасує до посади. Роботи управляють іншими роботами.

– Принаймні вони добре заробляють, – озвалась Йолька.

– Я геть забула, – Евка ляснула себе по лобі. – Адже тепер це найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».

– Звісно, – погодилась Йолька. – Задоволення дістає митець, а не звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату. Гадаєте, це приємно?

– А що, ні? – злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.

– Ні, – Йолька не піддалася на провокацію, – але завдяки заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа бажаючих.

– Хіба Віктор тобі не допоможе?

– Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від другого курсу, мовні курси за кордоном.

– Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.

– Ну, не знаю, – покрутила Йолька головою.

– Оглянься довкола. Більшість – це наші знайомі. Хіба хтось із них нагадує хорта?

– Хорти не сидять у кнайпі, вони сидять в офісі.

– Тільки не кажи, що ти їм заздриш, – пирхнула Евка.

– Не заздрю, а просто боюся, – шепнула Йолька. – Боюся, що коли зараз за щось не зачеплюся, то за кілька років мені не вистачатиме на пиво. Я вийду з обігу. Стану невдахою, яка розпачливо перегортає газети в читальні.

– Щоб ти – і не зачепилася? То що вже казати про нас: про мене, Малину, Лешека?

Йолька нічого не відповіла. Дипломатка. Вдає, ніби щось там пише. Мабуть, замовлю ще одне пиво.

20.06. Я бачила сон. Снилося, що я в пустелі. Пекуче сонце світить просто в очі, а язик узявся струп'ям. «Води», – стогну я і дряпаю нігтями пісок. І саме тоді віддалік помічаю щось подібне до струмка. Він лисніє, мигтить, вабить прохолодою. І я знесилено бреду, видряпуюся, поволі човгаю через бархани. Добулася. Занурюю долоні, складені ковшиком, зачерпую. Зараз урешті нап'юся. І раптом тут-таки позад себе чую грізне гарчання. Пес. Величезний чорний пес праворуч. Сидить до мене боком і гарчить. Зараз він на мене кинеться. Я вилила воду, щоб трохи його улестити. Та де там! Він і далі гарчить, чимраз голосніш і голосніш. Чому це сонце так пече? І той пес! Я не витримаю, якщо він не припинить!

Зненацька щось наче перетягло мене на інший бік. Де я? І що це так дзеленчить? Телефон! Я напівпритомно роздивляюся кімнатою. Боже, майже дванадцята. Я забула вимкнути лампу, вона цілу ніч світила мені в очі. Але мене й палить, це після вчорашнього пива. Я вижлуктила, мабуть, чотири гальби. Телефон урешті перестав дзеленчати. Полегшення. Треба ворушитися, щось згамати, бо інакше похмілля не відпустить. Я потягнулася по халат, недбало кинутий на крісло. Цікаво. На тлі вікна він виглядає як пес. Довгий писок, вуха, пасок валяється ззаду, як хвіст. Але як я могла бачити це крізь заплющені повіки? Скільки тривав той сон? П'ятнадцять хвилин, дві години, а може, кілька секунд? Цей мені вже мозок – він уміє накрутити. Повернулася з горнятком кефіру й сіла на край ліжка. «Я тебе колись сфотографую, – сказала якось Евка. – Ти з горням кефіру в руці, волосся стирчить навсібіч, безглуздий погляд і та тиша в повітрі. Назву цей знімок «Назавтра» й повішу тобі над ліжком, може, тоді ти рідше заглядатимеш до гальби». Знімка все ще немає, зате справдешнє «Назавтра» сидить із кефіром і безглуздо розглядається кімнатою. Тиша, це добре. І раптом задзеленчав телефон.

– Слухаю, – прохарчала я.

– Доброго дня, я телефоную у справі оголошення. Чи це ще актуально?

– Звісно. – Я стала розпачливо роззиратися в пошуках аркушика, який написала мені Йолька.

– Це добре. Чи ви маєте закінчену освіту?

– Так, за два тижні захищаю диплом.

– Ясно, чудово. Коли б ви могли завітати до нас на співбесіду?

– Зараз, хвилинку… – «Нині я труп, тому відпадає». – Завтра, але по обіді.

– Чудово. Запишіть адресу.

– А я могла б дізнатися, що це за робота?

– Ми юридична фірма й шукаємо спеціалістів з управління. Таких, як ви.

– Я не маю надто великого досвіду, – бовкнула я.

– Не страшно. Ви здобудете його в нашій фірмі.

– Якщо так, то диктуйте адресу.

Я записала назву фірми: «S amp;MG». Зараз помордуюся над резюме, але спершу домучу кефір.

22.06. Я саме повернулася зі співбесіди. Цілих дві години! Я виснажена, а самооцінка вміщається під нігтиком мізинця. Та почну спочатку. Я прикінчила кефір, потім другий і півпляшки мінералки. Взяла холодний душ, застелила ліжко й поскладала речі. Десь близько четвертої сіла за резюме. Саме набивала дату народження, коли задзвонив телефон.

– Малинко? – Це бабуся. Що могло трапитися?

– Привіт, бабусю. Що трапилось?

– Швидко включи телевізор… – «Добре, що тут немає мами, зараз ми почули б: «Треба казати "ввімкни, а не включи"».

– Який канал? Ну, вже. Наразі крутять реклами. Бабусю, що відбувається?

– Сама побачиш. Боже, яка ганьба, – прошепотіла бабуся й поклала слухавку.

Я в напрузі сиділа напроти телевізора. Зрештою реклами закінчилися. Ведуча «У ході розмови» оголосила наступного гостя: «Вітаймо Гелену. Гелена, незважаючи на вишукану зовнішність, не була щасливою з чоловіками». Загриміли оплески. І на сцену вийшла моя мама.

Гелена, нещаслива в коханні

Того, що я згодом побачила, либонь, не забуду до кінця своїх днів. Моя мама, наквацяна по кінчики вух, з гідністю опустилася в крісло.

– Гелено, розкажи нам, ким був твій чоловік.

– Будівельним техніком, а поза тим свинею, шахраєм і неробою, – вивалила одним духом моя мама. Серед публіки почулися смішки, мама залишилася незворушною, зате я відчула, як у мене палають щоки.

– Чому свинею?

– Ви маєте рацію. Свиня – це заслабке визначення. Свиня не є двоєженцем, не покидає малолітніх дітей, не зникає серед білого дня.

– А твій чоловік, Гелено, зникав, – радше відповіла, ніж запитала ведуча.

– Дослівно і в переносному значенні. Перший раз майже двадцять років тому, акурат перед першим причастям Малинки.

Боже, навіщо вона вимовляє моє ім'я? Тепер усі про це дізнаються. Від жаху я аж сховалася під ковдру.

– Малинки, твоєї доньки? – тягнула ведуча.

– Так, вона зараз закінчує управління. Здібна, але не має щастя в коханні. Саме розійшлася з нареченим. – Я почувалася так, ніби хтось наставив на мене величезний рефлектор. Як тепер жити? Робити покупки? Ходити до перукаря? Я сховала обличчя в долонях, але одразу розчепірила пальці, як Губка. Треба бути мужньою. Додивлюся до кінця.

– А коли він зник востаннє?

– Два тижні тому. Коли одержав листа з Німеччини. Прочитав його і зблід. А назавтра зник.

– Ти здогадалася, де він?

– Не тільки здогадалася, але й знаю, – повідомила мама ведучій. – Він у Німеччині, у своєї другої дружини, якщо це означення доречне. Бо ж зі мною він не розлучився.

– То він одружився, хоч і мав дружину в Польщі, – інтелігентно підсумувала ведуча. А внизу екрана з'явився напис: «Гелена, її чоловік одружився вдруге».

– Так, – підтвердила моя мама.

– Як це можливо?

– Друга дружина ні про що не знала. Едек виробив у Німеччині нові документи. Заявив, що загубив паспорт, і подав нові дані. Інше прізвище, ім'я, вигадав адресу. Ну і дату народження вписав іншу, омолодив себе на шість років.

– Він урізав собі шість років? – упевнилася ведуча.

– Так, тільки день і місяць залишив ті ж самі. 30січня. Водолій. Ніколи не варто довіряти Водоліям.

– Гелено, коли ти довідалася, що Едек має дружину?

– Два тижні тому. З листа.

– Лист був німецькою? – «Що це за питання?»