Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

– Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.

– Яких іще лінощів? – налетіла я на Йольку. – Це серйозні роздуми над метою життя.

– І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе головне?

* * *

Чого саме я хочу? У хвилини надлому – Рафала. А поза тим? Коли мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір'їнок, а перші роки в універі цілковито опустили на землю.

Спершу я вступала на мистецтвознавство. «І що ти потім з цього матимеш?» – запитували знайомі бульбини. Для інформації, бульбини (термін Евки) – це ті,хто бачить тільки прозу життя. Сама приземленість. Замість мрій – плани, конкретні й бульбацькі: заробити на телевізор, купити більше авто, обрати добрий факультет.

А я вибрала мистецтвознавство. «Засную галерею, де будуть тільки справжні твори, – мріяла я. – Жодної халтури. Тільки Мистецтво, з великої «М». Оточу себе митцями, відмежуюся від бруду світу. Куритиму сиґари і згори поглядатиму на дріб'язкові проблеми бульбин». На щастя, я познайомилася з Анкою. Анка закінчила малярство з відзнакою, а тепер «штампує» солдатиків до комп'ютерної гри «Fire, fire, fire!». Спочатку вона малювала тло, потім деталі мундирів, а тепер цілі фігурки: снайперів, богатирів, мутантів. Прогресує.

Коли ми познайомилися, вона вже місяць сиділа без роботи, як і більшість товаришів з її курсу. Спроби продавати карикатури на Ринку завершилися погрозами з боку конкурентів, тож Анка вирішила пошукати чогось іншого. Тим часом через брак коштів жила «на халяву», вештаючись по знайомих і поїдаючи все, що тільки вдасться. Якось вона з'явилась і в мене.

– Привіт, Малино. Пам'ятаєш мене з вечірки у Еви? Я проходила мимо й вирішила зайти. Ой, як щось пахне!

– Залазь. Я печу шарлотку. Скуштуєш?

– Не відмовлюся.

– Зараз покраю, а ти заходь до кімнати.

– Знаєш, я краще побуду на кухні. Якось приємніше. Може, маєш щось пити?

Ми посиділи біля бісквіта. Я розповіла їй про своє навчання. До мрій про галерею перейти не встигла.

– Якщо хочеш через кілька років кувати біду, тягни це далі, – байдуже порадила вона, розглядаючись по полицях. – О, сухий йогуртовий крем. Це смачно?

Голодні Анчині очі та її байдужливість до мистецтва змусили мене замислитись. Але остаточного рішення я дійшла у другому семестрі. У нас почався новий предмет – «Бібліографія». Ми мали визудити списки підручників за всі п'ять років. Автор, назва, видавництво, рік видання. Тоді я дала собі спокій. Не тому, що це було понад можливості моїх звивин. Просто якщо на порозі XXI сторіччя студенти поважного навчального закладу мусять забивати пам'ять назвами застарілих книжок, то щось тут не так. І я покинула. Тепер закінчую управління. Теж дурість.

7.03. Сідаю за комп, бо науковий керівник допитується про подальшу частину праці. Наразі він одержав тільки вступ, план і зміст.

– Виглядає обнадійливо, але я хотів би побачити хоч піврозділу.

– Я не встигла роздрукувати, але маю все в комп'ютері. – «Брехня, знову брехня».

– Усі так кажуть, – усміхнувся керівник. – Майбутнє перед нами, так?

Отож сиджу. Днями поспіль читаю мудрі книжки і клацаю по клавіатурі. Захист у червні, якщо встигну. А потім? Справжня дорослість. Знайду роботу й мету в житті.

Настане перше липня. Я, довгонога, з легкою засмагою, у білому бікіні. Відпочиваю після захисту на яхті. Поряд Рафал, мускулястий, визолочений сонцем. Подає мені повний келих і недбало запитує: «Може, ми все ж таки одружимось?» А я спершу спокійно роблю ковток шампанського й недбало відповідаю: «А чому б і ні?» Вдавано байдужі, але закохані. За тиждень весілля і…

– Далі, як у рекламі маргарину.

– Нема з чого глузувати, Ево, – озвалась Йолька. – Наприклад, ми з Віктором вирішили, що одружимось у вересні, після мого захисту та його адвокатського іспиту. Потім вирушаємо в довгу весільну подорож. А в жовтні серйозно беремося до роботи. Віктор уже накручує мені стаж у консалтинговій фірмі. Як добре піде, за три роки купимо квартиру. Потім – перерва на народження дитини. Перед тридцяткою почнемо будуватися за містом.

– І що далі? – знудженим голосом запитала Евка.

– Як це що?

– До сороківки ви вже здобудете все, до чого можна доробитися в тому бардаку. Тому й питаю: що далі? Ще більший будинок? Ще одна дитина? Ще одна тачка?

– Чого ж ти хочеш? – скипіла Йолька. – Хіба це погано, що я планую своє життя, що хочу мати гарну сім'ю?

– Смішно, що ти говориш про сім'ю. Службовий ріст, дім, вілла, Вікторова контора, машина. Прекрасні слова для означення родинного тепла. Ти, шалена, – звернулася вона до мене, – теж мрієш про таку ідилію?

– Не знаю.

– Зате Ева знає, як повинно виглядати щастя. Жодної яхти, білих суконь і шампанського, бо це банально, тільки отакий сценарій. Ти обмиваєш диплом. Ідеш на гулянку. Там знайомишся із симпатичним плейбоєм. Із місяць позустрічаєтесь. Ти залітаєш. Мешкаєте в кутку його родичів. Свекруха критикує тебе на кожному кроці. То вареники не такі, а то макіяж заяскравий. Але добре. Товчетеся одне в одного на голові, без планів і мрій. Потім симпатичний плейбой втрачає роботу і, пригнічений, залягає напроти телевізора.

Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі від розпачу…

– Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам'ятай: життя – це не «мильна опера».

– Зроблю все, щоб моє саме таким і було, – виклично відповіла Йолька.

Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці. Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний, діловий спосіб.

Йольчина допомога

– Малино, мене непокоїть твій апетит, – зізналася Йолька якогось вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати – і на олію.

– Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити мозок. Потім викидаю до смітника.

– Хотіла б я в це вірити, – покрутила вона головою. – Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.

– Ти маєш на увазі себе? – я підкинула млинець аж до самісінької стелі.

– Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.

– Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала, що вони це все розігрують і потім деруть лаха.

– Вони – це хто?

– Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони – це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.

– На стажування не беруть студентів, – мордувала мене Йолька.

– Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.

– Чому?

– Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.

– Так говорить кожен узалежнений.

– Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.

– Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.

– Із ким?

– Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.

– Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.

– Ти й справді недовірлива, – визнала Йолька. – Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.

– Куди?

– До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?

Я кивнула.

Йолька зітхнула.

– Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.

Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч на-віч із університетським психіатром.

Університетський психіатр

– Доброго дня. Прошу сідати.

Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.

– Я повинна лягти?

– Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, – пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.

– Прошу, це моя карточка.

– Малина, – прочитав він. – Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?

– Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…

– Гм, – покивав головою доктор Губка. – Справді? І що?

– І їм. – Я голосно глитнула слину.

– Цікаво, – він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.

– Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.

– Коли ти починаєш оце «пакування»?

– Близько восьмої вечора. Вранці ще вірю, що втримаюсь.

– І що ти тоді їси?

– Майже нічого, бо починаю боротьбу, але надвечір у мене падає рівень мотивації.

– Може, він не падав би, якби ти з'їла нормальний сніданок?

– Кожна нормальна трапеза – це для мене вступ до ненажерливості. Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.

– Тебе це дуже засмучувало б?

– А вас ні?

– Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама? Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п'ятдесят років можна звикнути.

– Але мені ще немає п'ятдесяти! – вибухнула я. – Зате у мене є проблема, і я шукаю допомоги.

– І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється глибше. Апетит – це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?

– Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.

– І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?

– Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.

– Більше сумуєш чи нервуєш?

– Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені заснути.

– І тоді ти їси.

– Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені сумно. Так, як тепер.

– Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити. Для початку польдоксин. – Він поліз до шухляди стола по печатку. – За тиждень з'явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.

– А якщо ви не поцілили?

– Може бути й таке. – Доктор знехотя пошкрябав себе по голові. – Зрештою, ми маємо тільки ескіз випадку. Якщо ліки не подіють, зайдеш післязавтра і працюватимемо далі над повною картиною. Тоді я випишу тобі щось інше. Гаразд, тепер рецепт, то як там тебе звуть?

9.03. Учора я цілий день чекала. Може, він зателефонує, притягне якогось віника чи бодай залишить поштівку під хідничком. Але я для нього вже не жінка. Я вибляклий спогад. А хіба спогади мають стать?

Як завжди, пам'ятає тільки Лешек. Тому я й ненавиджу жіноче свято. Бо що це за свято, яке приносить стільки зневіри?

12.03. Вже знаю. Я недостатньо сексуальна. Треба щось із тим робити. Колись мені здавалося, що найбільшою проблемою є ніс. «Якби не він, я записалася б у тренажерний зал». «Почну фліртувати після операції». «Як я його вкорочу, то нарешті виберуся на дискотеку». Усе згодом. Згодом усе-таки настав той день, проблема носа зникла, і раптом я побачила себе в усій пишноті. Безбарвна білявка з початковим целюлітом. Я мушу його позбутися. Вимасажувати, розчинити, спалити.

– От ти вже й маєш мету на всеньке життя, – підсумувала Евка.

19.03. Мета в житті. Кожен шукає її, маленької точки на обрії, до якої міг би простувати. Без неї ти кружляєш, блукаєш, тупцюєш на місці. Марнуєш час, як вважає Йолька, і все на щось чекаєш. На чудо.

– Мета – це тільки половина успіху, – докинула вона, підсідаючи до нас з Евкою. Ми вже годину сиділи в кнайпі, чекаючи на чудо. – Я чула ваш белькіт уже при вході.

– Ніякий це не белькіт, а серйозні міркування, – заперечила я.

– Нехай будуть міркування, – погодилась Йолька. – Але повертаючись до теми… Вибір шляху такий же важливий, як і спосіб досягнення мети.

– Іншими словами – стиль життя? – обізвалась Евка.

– Можна сказати і так, – знову погодилась Йолька. – Але мені розходиться не у визначенні.

– Hi? – здивувалися ми з Евкою. – Відколи ж це?

– Я люблю добирати визначення і не соромлюся цього. Саме це і є асертивна позиція. Я знаю це від Йольки.

– Гаразд, закінчи про той шлях, – поквапила Евка.

– Мені розходиться в тому, що важливий увесь шлях, а не тільки останні метри. Тому мене так дратують карамельні фінали в американських фільмах із серії «Правдиві історії». Герой гнобив дружину, збиткувався з дітей, копав єдиного пса. Несподівано в нього відкривається десята стадія раку. «Вам залишилося два тижні і три дні життя», – несхибно вираховує доктор Джон Експерт.

– Як це вони зазвичай уміють, – утрутилась Евка, – ті серіальні ескулапи. Та повернімося до головного героя…

– Той, почувши вирок, – вела далі Йолька, – цілковито змінюється. Перепрошує всіх, включно з батьківщиною й президентом. Уперше в житті набуває лагідного виразу обличчя й снує глибокі рефлексії. А родина не може його не пожаліти. Дружина, ще синя по останній «дискусії», пробачає йому. Син із загіпсованою рукою ремствує: «І love you». На похороні всі захоплюються тим, що він так гарно відійшов. Шістдесят років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що вони випали наприкінці.

– Може, він тільки перед смертю зрозумів, що помилявся?

– Ево, його життя не стало б кращим лише тому, що за п'ять до дванадцятої він упав на коліна.

– Краще пізно, ніж ніколи, – визнала я. По кількох пивах я люблю зронити якусь глибоку сентенцію. – А тим часом цікаво, чому воно так є?

– Що? – відповіла питанням Йолька.

– Чому люди дивляться на кінцівку, а не на все вкупі? Бо уявіть собі подружжя. Щасливе. Чувак вірний як лебідь і раптом раз у житті скакає в гречку. Дістає інфаркт і конає в ліжку іншої. Що робить класична дружина? Дивиться на це крізь пальці?

– Еге ж, іще чого, – іронічно ствердила Евка.

– А тепер інша пара. Чувак не ночував удома і двох ночей. Не їздив із дружиною у відпустку. Не водив її ні в кіно, ні на забави. Утікав з іншими. Коротше, відсутній. І так прожив сімдесят років. Урешті його трапив інсульт, – параліч та інвалідний візок. Шаленства закінчилися. «Добре, що я вибрав тебе». «Яке щастя, що ти зосталася зі мною». А дружина? Крадькома втираючи сльозу, вона доходить висновку, що варто було чекати. Відчуваєте атмосферу? Вона півсторіччя мучилась – і щаслива.

– А ти воліла б, аби вона була нещаслива? – обізвалася звідкись із-за гальби Евка.

– Ясно, що ні. Тільки та, що мала й справді гарне життя, розпачає. Чому люди дивляться тільки на кінцівку?

– Є чимало причин, – Йолька вигідно відкинулася на кріслі. Зараз розпочнеться лекція. – Захисні механізми, які не припускають думки, що наші муки були непотрібними, а важке життя – безсенсовним. Ми можемо це спостерігати у випадку дружини Плейбоя. Поза тим, ефект контрасту, егоцентризм чи самозапрогнозоване пророцтво.

– Як у випадку пані Лебідь? – запитала я.

– Це можливо, зокрема, в поєднанні з депресією, – притакнула Йолька, – хоч, звісно, тут могли діяти й інші чинники.

– А мені здається, – втрутилась Евка, – що кінцівка така важлива саме тому, що стається в кінці. Ну чого ви смієтесь?

– Ми, та де? – запротестували ми. – Це в нас просто такий вираз обличчя, бо весна надходить.

– То вислухайте мене і виправте, якщо я не маю рації. Ми все життя переживаємо якісь чвари, миті щастя, маленькі й великі драми.

– Не без цього. – Йолька потягнулася по солону соломку.

– Припустімо, що ти щойно закохалася зі взаємністю. Відчуваєш легке ошелешення, ейфорію й таке інше. Тоді ти не думаєш про давні поразки й невдалі романи.

– Я думаю. Сказала б навіть, що переймаюся.

– Ти, Малино, будеш перейматися навіть у раю, – рокувала Йолька. – Мені здається, що в тебе невроз нав'язливого стану. Хоча не можна виключати маніакально-депресивного психозу.

– Я можу закінчити? – нагадала нам про себе Евка. – Тож коли ми щось переживаємо, то переживаємо саме це, а не старезні історії сторічної давності. Може, нам і сяйне якась думка, острах чи надія, але пережиття зостанеться пережиттям. «Я нещаслива зараз, – думає пані Лебідь, – і мене не обходить те, що було колись». «Я нарешті щаслива», – думає пані Плейбой, гладячи чоловіка по паралізованій нозі.

Евка на мить замовкла.

– Аж урешті, – загриміла вона, – одне з пережиттів стає тим останнім. Нас нічого більше не спіткає, принаймні тут, на землі. Може, тому ми й переоцінюємо його вартість. І, може, тому погоджуємось на те, щоб наше життя нагадувало холодний рідкий кисіль, за умови, що на самому вершечку того місива нас чекає маленька вишенька в шоколаді. І що, ми мусимо тішитись? Чи я не маю рації?

– На жаль, почасти маєш, – визнала Йолька.

– Чому «на жаль»?

– Бо твоя сентенція доводить, як небагато людей ладно визначити собі мету в житті. Вони животіють від однієї події до іншої. Пливуть як колоди, дозволяючи життю тягти їх за ногу. Не хочу вас пригнічувати, але ви робите ту ж помилку.

– А ти?

– Я, на відміну від вас, узяла кермо в свої руки. Визначила собі мету й простую до неї.

– Може, це тобі так тільки здається, а насправді ти пливеш разом із іншими колодами?

– Ево, я знаю, чого хочу, – боронилась Йолька. – А ви знаєте? Якщо ні, то ви змарнували черговий день.

21.03. Що це, власне, означає – змарнувати життя? Мушу побалакати з доктором Губкою. Відвідую його в середньому раз на місяць. Ми й далі працюємо над картиною мого випадку. Я розповідаю про себе, а Губка доповнює нарис і принагідно жонглює ліками.

Праця над картиною

Я з'явилася пунктуально через два дні після першого візиту. Ледве допленталася, так мене загальмувало. Першу таблетку ковтнула надвечір і спала до пів на другу дня. Непритомна, заповзла до лазнички. Скинула оком у дзеркало. Фе. А кажуть, що сон – це найліпша косметика.

– Губка явно не поцілив, – Евка глянула на мене поверх книжки, – скільки ти маєш ковтати того свинства?

– Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід візьму дві?

– Може, я зразу викличу «швидку»?

– Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…

– Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось інше.

– Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до другої.

Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці, поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.

– Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у трамваї, – закінчила звітувати Евці. – Внесу це у кошт лікування. А тепер бай-бай, бо падаю з ніг.

* * *

На другий день я з'явилась у Губки.

– Доброго дня. Прошу сідати.

– Пане доктор, я була тут позавчора…

– Справді? – наставив він вуха. – У чому проблема?

– У тому, що я їм, наминаю, жеру.

– Ну і? – ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.

– Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви обіцяли, що ми будемо експериментувати.

Губка весь час кивав головою й казав, що апетит – це ледь чи вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.

– Гм. Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблеми із засинанням, – поволі прочитав він. – Переймається. Це важливо. То чим ти так переймаєшся?

– Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона непокоїться за мене.

– Ну то вже маємо якийсь нарис.

– Нарис? Адже ви мали нарис уже два дні тому.

– То був фальшивий слід. Цього разу спробуємо оксазепам. Він легко тебе заспокоїть…

– Але я не падатиму?

– Ні, тільки трохи вгамуєшся. Польдоксин має антидепресивну дію, але в деяких випадках присипляє. Зате оксазепам діє дуже м'яко.

Я вслуховувалась у його спокійний голос. Мені вже легше. Він мусить записувати касети, на яких розповідатиме про ліки.

– А за тиждень покажешся мені і будемо працювати далі. Як тебе звуть?

* * *

Я появилася на тиждень пізніше.

– Доброго дня. Прошу сідати. Що нас сюди привело?

– Я мала прийти на контрольний візит.

– Справді? А як тебе звуть? Малинка? Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми?

«Зі склерозом», – подумала я.

– З надмірним апетитом. Ви пам'ятаєте? їм, напихаюся, жеру. Окрім того, дуже переймаюсь і деколи не сплю ночами.

– Так, так. Зараз гляну в карту. Ясно. Переймається всім. Ну і як той польдоксин?

– Він валив мене з ніг, і тепер я п'ю оксазепам.

– А, я забув записати. І як ти чуєшся?

– Трохи краще. А щиро кажучи, майже не відчуваю різниці.

– О'кей. Я випишу тобі тіорідазин.

– Що з нашою картиною?

– З картиною? А! З картиною, – гмикнув він. – Ну, працюємо, працюємо. Вже маємо певну концепцію. Я сказав би, нарис. Усе йде як треба. Мусимо тільки розв'язати проблему засмучування, але це вже за тиждень. Тепер рецепт.

* * *

Я не приходила наступні два тижні. Бо навіщо? Сесію склала, в хаті тиша, дракона дієти приспано. Не було причини додавати Губці роботи. Але десь наприкінці березня я почала сновигати з кутка в куток. Ніщо не має сенсу. Навіщо старатися? Навіщо вставати з ліжка? Навіщо я взагалі живу? Одних депресія допадає восени, а я ламаюся весною.

– Ніяка це не депресія, – заперечила Йолька, – просто пустка. Ти не маєш мети.

– Взимку вона теж її не мала, – втрутилась Евка.

– Взимку свята, карнавал і сесія. Немає часу на роздуми про порожнечу. Весна – це початок нового. Людина замислюється: що змінити, який шлях обрати, і раптом усвідомлює, що не має мети. Не знає, чого хоче. Порожнеча.

– Але я знаю, чого хочу. Я хочу чоловіка. З останнім я розійшлася ще в листопаді. Він залицявся до Евки.

– Це не мета. Це втеча від порожнечі. Ти хочеш її заповнити, чимось або кимось. Хибний шлях.

– То що я маю зробити?

– Порадься зі спеціалістом. Я не можу нічого тобі диктувати. Це твоє життя.

* * *

Я відвідала Губку зразу після Пасхи. Мене доконало святкове перебування вдома. Мама щойно розійшлася з черговим чоловіком свого життя.

– Усі чоловіки сволоти, крім тебе, Ірусю, – звернулася вона до мого брата.

– Сташек пішов, – поінформував мене брат, мотлошачи на моніторі чергову потвору.

– Ти його вигнала? – здивувалась я. – Але ж він усе за тебе робив. Прибирав, варив.

– Якби тільки це, – озвавсь Ірек. – Ще й пік, смажив, гаптував серветки, малював на склі. Зрештою, ти знаєш, яким був Сташек.

Знаю, він був несамовитим екземпляром.

Сташек, несамовитий екземпляр

Мама познайомилася з ним у супермаркеті. Ми саме стояли в черзі до каси.

– На вашому місці я не купував би це морозиво, – зачепив нас високий брюнет. – У нього неможливо застромити ножа, воно тхне скислим молоком, а шоколад не тане в роті. Можу показати вам, яке добре.

– Справді? – захопилася мама.

– Ходімо до заморозника, – легко потягнув він її за плече. – Зараз, воно повинно бути тут. Я заховав його під рибними паличками. Де ж це морозиво? Мабуть, хтось його витягнув.

– Я можу купити інше, – несміливо запропонувала мама.

– Ні, ви візьмете це. Тільки мушу докопатись, я замаскував іще одну коробку, – він заходився перевертати пакети із замороженими овочами, пачки з морозивом, бляшанки. У шалі пошуків ледве не беркицьнув до заморозника.

– Ну от. Ви дозволите, щоб я за нього заплатив?

– Але за умови, якщо ви дозволите запросити вас на порцію, – зашарілась як буряк моя мама.

– Ну, коли запрошує така дама. Ну що ж. У мене немає виходу.

За місяць Сташек поселився у нас.

– Це справдешній скарб. Я не можу дозволити йому вислизнути, – пояснювала мама.

Вони зійшлися як пара чобіт. Попередні чоловіки не витримували пресингу. І йшлося не про звичайні родинні питання штибу: «Знову шкарпетки на підлозі?», «Чому ти не спустив воду в унітазі?», «Коли ти нарешті винесеш сміття?» В нашому домі вікна миються раз на місяць, меблі пересуваються раз на півроку, а ремонт триває практично без перерви. Закінчиться в кухні, а треба вже поміняти плитку в лазничці, а потім покриття в коридорі. І все мусить сходитися до міліметра, збігатися до секунди. Коли я поверталася з вечірки, мама вітала мене на порозі з годинником у руці.

– Ти обіцяла прийти о десятій. Я вмирала від хвилювання.

– Тільки сім на одинадцяту, мамо.

– Ти хотіла б умирати цілих сім хвилин? Навіть шибеник так довго не мучиться.

Дискутувати було марно. Я це терпіла, Ірек теж, але мамині чоловіки – ні. Зате Сташек почувся у нас, як риба у воді. Зривавсь о шостій і відразу брався до сніданку. По три тости на кожного. Свіжа кава, для мене чай. Потім готував мамі одяг і косметику, навіть витискав зубну пасту на щітку. Біля восьмої чистив картоплю або мчав на закупи. Сташек був на пенсії й підробляв санітаром у лікарні. Це відбирало в нього п'ять-шість годин на день, тож він завжди мав час, аби відвідати маму на роботі. Забігав до неї принаймні двічі на день. Приносив другий сніданок і квіти, вкрадені з поблизьких клумб. Коли вона поверталася, вітав її у фартушку з написом «Смачного!» і вже від порога гукав, аби вона скидала черевики.

– Ванна чекає. Нині м'ятна, бо спека, – інформував він, беручись до чищення черевиків. – Ти заходила кудись дорогою?

– А що?

– Бо в тебе на підборі трохи сірої глини. А дорогою до нас є тільки пісок. Ти мене з кимось зрадила?

– Я тільки провідала Лідку. Вона мешкає попід лісом, – відповідала мама, зненацька захоплена власницькими почуттями Сташека.

– Завтра я досліджу тамтешні ґрунти. А тепер прошу до лазнички, бо обід уже парує.

Найгіршими були суботи. Я приїжджала на вихідні, щоб відпочити й відіслати шалені ночі, а тут Сташек робив побудку о п'ятій ранку й починав прибирати. Спершу мив вікна, потім витріпував килими й перестеляв постелі.

– Ірек пилососить, а Малинка нехай береться до прання, – розподіляв він обов'язки.

– А я? – кокетливо запитувала мама.

– Ти повинна відпочивати і дбати про себе. Я записав тебе на третю до перукаря. Тільки зразу повертайся, бо о п'ятій підвечірок. Морозиво в бісквіті.

– У того Сташека бракує клепки, – сказав мені колись Ірек. – Він майже взагалі не спить.

– Звідки ти знаєш?

– Я кілька разів вставав до клозету. Було добре за північ, а той сидить собі з пультом проти телевізора і стрибає по каналах. За десять хвилин він клацнув пультом понад сто двадцять разів.

– Ти рахував?

– Ти ж знаєш, я все рахую.

– Це ще не свідчить про хворобу. Я, звісна річ, про Сташека.

– Саме перемикання каналів – ні, але вкупі з іншими фактами. Ти останнім часом не приїжджаєш, то й не знаєш, що тут діється.

– Прошу конкретики, – вжила я улюблений Йольчин вислів.

– Усе почалось у вересні, коли я повернувся з вакацій. Сташек мешкав з нами чи не п'ять місяців і наразі поводився порівняно нормально. Не рахуючи того ідіотизму з прибиранням о шостій і щоденної маминої ванни. Але прийшов вересень, а разом із ним осінній урожай на грушки. Якось нас провідала Сташекова сестра і щось там бовкнула, мовляв, нема кому обірвати фрукти. Вона вже наробила закруток на десять років. Заготівельники платять копійки, не варто морочитися. Все згниє. Хіба що хтось змилосердиться й пообриває. Сташек кинув тільки одну фразу: «Завтра я тобі пообриваю». Мене це трохи здивувало, бо він мав іти на роботу на сьому тридцять ранку. А що він працює по дванадцять годин, то вернувся б пізно ввечері. А у вересні, як ти знаєш, смеркається вже близько дев'ятнадцятої тридцяти. Хоча й залежить – чи то початок, а чи кінець місяця. Тоді, приміром, було третє вересня…

– Перейди до фактів, гаразд? – поквапила я його. Ірек деколи буває діставучим, як муха.

– Так це і є факти. На другий день устаю перед сьомою, а Сташек у фартуху закінчує обчищувати чергову порцію грушок. «Коли ж ти встиг їх нарвати?» – запитую я. «Між четвертою й шостою ранку», – відказав він. «То о котрій же ти туди поїхав?» «Потягом о третій п'ятнадцять і повернувся швидким о шостій нуль дві».

– Але ж о тій порі у вересні ще темно. Як він їх зривав?

– Узяв із собою вушне дзеркало. Поцупив його з лікарні, як і кілька інших речей, але про це згодом. Повертаючись до грушок… Того ж самого дня він закатав сто вісім слоїків із компотом та інших консервів. Такий самий чин повторив через тиждень. Цього разу не працював, тож обернувся до полудня. В результаті: сто двадцять чотири слоїки компотів та інших виробів із грушок. Наступна вилазка через кілька днів. І знову сто двадцять чотири слоїки. В сумі триста п'ятдесят штук. Наслідки цієї акції ми відчуваємо досі. До кожного обіду порція сонця в слоїку, як каже Сташек.

– Навіть не нагадуй мені, – простогнала я.

– Добре. Слухай далі. Нещодавно він посварився з матір'ю.

– Серйозно?

– Ну. Мати не витримала бездіяльності. Стала кричати, що казиться, бо немає нічого до роботи. Що нудиться, що це не життя. Сташек нічого не сказав. Узяв свої речі й вийшов. Це було в понеділок уранці. Він домовився на сорокавосьмигодинне чергування в лікарні. І знаєш, Малино, вночі він міг спокійно піти спати, бо йому виділили ліжко.

– І пішов?

– Та де там. Мати Пйотрека, медсестра, розповідала, що Сташек перестелив усім хворим на поверсі постелі, познімав фіранки, повісив свіжі, потім вишурував увесь хол і кожну лазничку. Спустився до амбулаторії й допомагав накладати гіпс. Як роботи вже не було, то попросив медсестер, аби навчили його робити уколи. Не спав ані хвилини. Повернувся додому під ранок із кущем троянд і, гадаєш, ліг?

– Гадаю, що ні.

– Став скиглити, що куряви, яку селюка за пічкою. Пробігся ганчіркою й паралельно взявся пекти тістечка. Ліг спати лише опівночі. Кажу тобі, Малино, йому хтось перекрутив гайку на вищі оберти.