Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Він думав, що я вибачуся, – тягнула мама. – Нахаба. Ще й на роботі мене обмовив, мовляв, я недбала. Я – недбала!

– Він, звичайно, фантазував! – визнала бабуся. – Може, він не бачив вашої присадибної ділянки?

– Але бачив кухню, лазничку, коридор і кімнати. На щастя, знайомі з роботи йому не повірили.

– Але зі Сташеком ви пасували ідеально. Він був наче багатофункціональний робот. Справжній метеор.

– На жаль, нашпигований «колесами», – зітхнула мама.

– Я бачив його півроку тому, – гукнув із кімнати Ірек.

– Ти диви, як він підслуховує. Викапаний дідусь, – Мама обернулася до бабусі. – І що? Як він виглядає?

– Уламок людини. Згорблений, очі напівзаплющені. Перестав фарбувати волосся. Ані сліду від колишнього Сташека. «Я на абстиненції, – каже. – Перші два місяці проспав. Тепер потроху оживаю. Як повернуся до форми, зателефоную». Сказав, що скучає.

– Мій любий! – розчулилася мама. – Він єдиний, хто мене розумів.

– А тато? – підхопив Ірек.

– Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.

– По п'ятнадцяти роках мовчання, – нагадала бабуся.

– Краще пізно, ніж ніколи.

* * *

Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.

– До вечора повинно висохнути, – повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. – Як припече, то зробите свої справи навстоячки.

Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.

– Що той старий там робить? – зацікавився Ірек під час рекламної паузи. – Може, він отруївся випарами?

– Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.

– Сподіваюся, що він висох, – згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.

– Ви можете мені допомогти? – озвався з лазнички батько.

– Як? Ми не маємо розчинника! – відгукнулась я.

– То, може, хтось би мене вистриг?

– Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, – зізнавсь Ірек.

Вистригання тривало до опівночі.

– Колись ти не був таким волохатим, – дивувалася мама. – Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?

– Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.

– І фантазії з Місяця, – пошепки додав Ірек.

– Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.

– Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!

– Я зараз зблюю, – повідомив мені Ірек.

– Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, – сказала мама. – Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?

– Ні, дякую, – Ірек завіявся до своєї кімнати.

Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.

– Ласкаво просимо додому, тату.

У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.

– Але виглядає він краще, – буркнув тато.

– Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, – я стала шукати носовичок, – що мала вплив на свій генний набір?

– Що ти, Малинко, це був жарт, – поплескав він мене по плечі. Ти гарна дівчина… Аж не віриться.

– Чому?

– Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.

Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. їдемо далі.

– От зараза, – згадав раптом батько, – я забув заправитися.

Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».

– Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? – запропонувала мама, наразі ще спокійно.

– У мене немає каністри.

– То що ти пропонуєш?

– Якби налляти в слоїк… або в пакет… – розмірковував тато.

– Може, повернемось «автостопом»? – висунув пропозицію Ірек. – Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.

– Ти маєш кращу? – обурився батько. – Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…

– …став працювати на німецьку розвідку, – завершив за нього Ірек. – Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.

– До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?

– Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.

– Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!

– Я повертаюся «стопом», – вирішив Ірек. – Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.

– Родзинок, – виправила мама. – Як це повертаєшся?

– А я з ним. Мушу завтра бути в універі, – збрехала я. – Мене викликає науковий керівник.

– Хіба ви не на канікулах? – здивувався тато.

– Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.

– Шкода, але якщо мусиш, – зітхнула мама.

Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.

– Нас не хотіли пускати через кордон, – пояснив батько. – Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.

– Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? – поцікавилася мама.

– Як завжди, забивав мені баки, – збрехала я. – Тільки даремно витратилася на квиток.

– Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?

– Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, – перебив її Ірек. – Скажіть краще, що з тим номерним знаком.

– Нічого особливого, – махнув рукою батько.

– Скажи, не будь таким, – діставав його Ірек.

– Просто, – почала мама, – ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?

– Або Трстена.

– Микулаш.

– Можливо, хоча виглядало на Трстену.

– А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».

– Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.

– Яносік? – обурилася мама. – Таж його грав Перепечко, поляк.

– Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.

– Якого єврея? – не вгавала мама.

– Ви можете закінчити про цей номерний знак? – обірвала я дискусію. – А потім повернетеся до Брунера.

– Ну гаразд, – виклав цілу справу тато. – Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.

– Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.

– І що?

– Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.

– Але нехай ми й наїлися страху, це наше, – обізвалася мама, вже з кухні.

– Який там страх, – форкнув тато. – Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.

26.04. У Велику Суботу батько випарувався. Пішов святити крашанки й не повернувся.

– Я знав, що так буде, – буркнув Ірек – пошепки, щоб не дратувати маму.

– Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив пам'ять, як у серіалі?

– Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули б їй до супу трохи твого антидепресанту?

– Почекаємо розвитку подій.

Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку, безглуздо стукала обручкою по склянці.

– Може, з'їси журеку? – запропонувала бабуся. Тиша, яку переривало тільки сьорбання Ірека.

– А салат із пор? – не здавалася бабуся.

– З порею, – виправила мама. І далі тиша.

– Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.

– У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.

– Не можна так переживати, Геню. Не варто.

– Не називай мене Геня! – верескнула мама. – Я Геле-на. Ге-ле-на! А не якась там Геня!

– Ну гаразд, гаразд.

– Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене Гелена – і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я живу! А все це через тебе!

– Через мене? Ген… Геленко! – підвелася бабуся.

– Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує! Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!

– Хто тут говорить про дітей? – почули ми з коридора. А там стояв тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.

– Едек! – вигукнула мама. – Де ти подівся? Ми телефонували до поліції й до лікарні!

– Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.

– І мав за годину повернутись, – обізвалась я, накладаючи собі шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно, пообкидає.

– Знаю. Я трохи запізнився.

– Трохи? Двадцять три години і десять хвилин – це для тебе трохи?

– Як це двадцять три? – здивувався тато. – Котра година?

– Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити на наркомана?

– Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.

– У тебе є свідки? – крикнула мама.

– А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти збожеволіла?

– Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!

– Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.

– Ви не жартуєте, – врешті дійшло до батька. – Слухайте, це якась дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?

– Двадцять три, – допоміг йому Ірек.

– Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?

– Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай собі інше житло.

* * *

– Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, – закінчила я звіт. – Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну дозу?

– Я брав би потрійну, – втішив мене Губка, – вже виписую. Але розумієш, це не залагодить проблеми.

– Розумію, – буркнула я.

– У мене є ідея. – Губка куйовдив бороду. – Ти не намовила б свою маму прийти до мене?

– Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів? Алкоголіки, щоб зав'язати й підшитися.

– Чар провінції, – підсумував Губка. – Що ж, наразі я випишу тобі рецепт. А за тиждень поміркуємо, як знадити сюди твою маму. От, візьми і бувай, па-па.

28.04. Я саме дописала роботу! О п'ятій ранку. До шостої охолоджувала двигуни і тепер не ладна заснути. Може, зробити собі антистресову ванну, а потім педикюр?

Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої ноги. Гарно я їх запустила, п'ятки, як акуляча шкіра. Без паніки, зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога? Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п'ятці. Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода. Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов'язка. І до ліжка.

* * *

Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр. Котра ж година? Дев'ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс? Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба ніде рухатися, що – зважаючи на стан моєї п'ятки – досить суттєво. Ну то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене. Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки. Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш. Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», – і раптом ловиш себе на думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою? Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву. Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається, вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».

Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю. Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала до дверей.

– Привіт, Малино. Ти спала? – Це всього-на-всього Евка. «Де я скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».

– Я треную підсвідомість. Заходь.

– Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я засинаю. Що в тебе з ногою?

– Я робила педикюр, – пояснила я, торкаючись бинта.

– У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов'язки. Я думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від свого будиночка в Малій Касинці.

– Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи дошкандибаю до вокзалу.

– Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе, під саму браму.

– А хто їде?

– Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.

– Він знову поміняв хлопця?

– Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?

– Добре.

– То ми будемо в тебе о дев'ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо купити.

4.05. Заповідалося, що буде нудно. Через Анчиного хлопця, такого собі Пйотра. Ми виїхали першого, десять, ну, може, п'ятнадцять по дев'ятій.

– Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що час – це гроші?

– Мені теж приємно познайомитися.

І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом. Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів, утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не витримав Лешек.

– Де ти працюєш? – звернувся він до Пйотра.

– В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі консервів.

– Цікаво, – Лешек присунувся ближче. – Консерви.

– І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? – запитала Евка.

– Я перший асистент, – з натиском повторив Пйотр. – Це відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік – хтозна – можу стати першим.

– Кар'єра, – підсумувала Евка.

– Можна сказати і так, – Пйотр не вловив іронії. – Через п'ять років стану заступником директора. Такі в мене плани.

– І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, – розмріявся Лешек. – Чудово.

– І зовсім ні, – втрутився Лешеків хлопець, Діді. – Я ненавиджу гіпермаркети. Того космічного освітлення.

– Завдяки йому овочі й фрукти виглядають, як у рекламі, – пояснив нам Пйотр.

– Зате люди виглядають, як хворі риби.

– Це точно, – визнав Лешек, – видно кожен прищик і зайву волосинку. Кошмар.

– А крім того, – вів далі Діді, – та хтивість в очах покупців. Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.

– Еге ж, – сказала Евка. – Пам'ятаєш, Йолько? Якось я дозволила себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні, неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах? Це не заняття для нормальної людини.

– Я не нарікаю, – сказав Пйотр.

– Це багато про що свідчить, – підсумувала я.

Він не зреагував.

Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали з мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала йому погляд василиска.

– Ви самі хотіли рівності, – витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.

– І що ти про нього думаєш? – кивнула я на Пйотра.

– Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?

– Дерзай, маєш цілий вікенд.

Довгий святковий вікенд

Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.

– Але й гарний сон я бачив, – почав Лешек.

– Ти літав? – занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.

– Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.

– По-дитячому просто, – позіхнула Евка. – То хто перший?

Охочих не було. Валяємося собі далі.

– Може, виберемось у гори? – запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. – Чи, може, зіграємо в карти?

Їй відповіло глухе ремство.

– А в «мафію»?

– Знову в «мафію»? – скривився Пйотр. – Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.

– То хоча б у кості, – не вгавала Йолька.

– Хіба б ти вела рахунок, – обізвалась Евка.

– Я завжди його веду, – нагадала нам Йолька.

– І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.

– А я охоче щось з'їла б, – повідомила Анка. – Зробити комусь канапку?

– Мені, будь ласка, кефір, – попросила я.

– Гаразд.

Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.

– Капець, стільки бутербродів, – сказав Діді. – А я планував трохи тут схуднути.

– Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.

– Та ти що, бебі, – скривився Пйотр. Уже всоте.

– Чому? – здивувалась Анка.

– Хто ж годує косуль хлібом із беконом?

– Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…

– Не може. Мусить, – виправила Евка. – Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.

– Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.

– Ти вегетаріанка? – зацікавився Пйотр. – Ти не схожа на вегетаріанок.

– А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?

– Щиро? Як Малина. Худюча – «О Боже! Він добачає в мені плюси», – бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?

– А риба хіба не тварина?

– Це вегетаріанство страшенно нудне.

– Чому?

– Тільки соя, сочевиця й рис, – здригнувся Віктор. – Макарони нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір – медузу.

– Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, – сказала Евка.

– А це що за холера? – знову скривився Пйотр.

– Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, – заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. – Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…

– Їдять тільки овочі та фрукти, – додала Йолька.

– Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» – це природа…

– А «пат» означає патологію, – завершив Лешек.

* * *

Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.

– Хто розпалить у печі? – поцікавився Пйотр.

– Зазвичай це роблять чоловіки, – поінформувала його я, – але ти теж можеш спробувати.

– Я не хочу позбавляти тебе роботи, – відгиркнувся він.

– Це комплімент?

– Перестаньте обоє, – не витримала Йолька. – Ми приїхали сюди відпочивати.

Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.

– Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, – перелічила Анка, – консервовані огірки, що ще?

– Пиво й оковита, – підказав Діді.

– Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.

– Відколи? – поцікавилася Йолька.

– Від Нового року. У мене прикрі спогади, – пояснила я.

– Рафальчик? – здогадався Віктор. Який делікатний.

– Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, – холодно спростувала я.

– Розумію, – покивав Віктор.

– Ви чули про такий коктейль? – Лешек намагався змінити тему. – «Білий ведмедик»?

– Може, «white Russian»? – відгукнувся Пйотр. – Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.

– Не «Russian», a «bear», – заперечив Лешек. – А може, радше «teddy bear».

– Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? – утрутився Діді.

– Той «білий ведмедик», – тягнув Лешек, – просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.

– О Боже, я собі уявляю, – сказала Анка. – Він повинен добре розвозити.

– Розвозить, – підтвердив Лешек. – Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.

– А в нас є спирт? – пожвавився Діді.

– Тільки медичний, – відповіла Евка. – Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?

– Я не п'ю, – попередив Пйотр. – Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.

– Тоді, мабуть, не пий, – погодився Діді. – Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?

Ми кивнули. Усі.

– Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? – висловила я несміливу надію.

– У найгіршому випадку повернеш, – плеснув мене по спині Лешек.

– Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?

– Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?

– Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.

– Чому одразу мовчки? – запротестував Лешек. – Ми можемо спілкуватися.

– На яку тему? – діставала Йолька.

– Не знаю, нехай це буде спонтанно.

– А може, викличемо духів? – запропонував Діді.

– Ти віриш у такі речі? – скривився Пйотр.

– Ні, але яке це має значення? То що? – звернувся він до Евки.

– Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?

– Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, – Діді взяв у мене помаду. – Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна – «ні».

– Ми мусимо чекати до півночі? – запитала Йолька.

– Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?

– Я спершу щось з'їла б, – зізналась Анка.

– Я теж, – обізвався Віктор. – Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.

– Сходимо, коли повернемось, – почала втішати його Йолька. – Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?

– Якось витримаю, – відповів він голосом в'язня концтабору.

– Увага, наливаю, – закружляв Діді з тацею.

– Мені тільки трошки. На денце.

– Ти б уже не вимахувалася, Малино, – сказав Віктор.

– Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?

– Що таке, старий? – заступився за мене Лешек. – Дівчина вагається. Не хоче переводити добро.

– Власне, – підхопила я. – Я мушу спочатку зняти пробу.

– Зняти пробу? – здивувалась Анка. – Ти говориш, як якийсь дегустатор.

– Добре, у всіх налито? – крикнув Діді. – То в атаку!

– У-ух!

– Міцний!

– Фе!

– Але й спиртяга!

– А мені ще крапельку, – простягла я своє горнятко.

– Таки засмакувало? – посміхнувся Пйотр.

– То що, повторимо? – підохотив Діді. – Шкода тримати, бо випаровується.

– Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? – звернувся Лешек до Пйотра.

– А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу. Це відповідальна праця… Добре. Один.

– Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.

– Увага! До старту готові? Гоп!!!

– У-ух!

– Але й сивуха!

– Міцний!

– Фе! Як я могла це випити, – здригнулась я.

– Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? – запропонувала Анка. – І беремося до духів.

– Власне. А що там із тими духами? – втрутився Лешек. – Я хотів би знати, хто мене кохає.

– Ти не мусиш питати це в духів, – шепнув Діді.

– Я теж хотів би знати, хто мене кохає, – обізвався Пйотр.

– То зазирни у дзеркало, – порадила йому Анка.

– Бебі, я тебе не впізнаю.

– Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!

– Бебі!!! – Пйотр вибалушив очі.

– Білий ведмедик збирає перші жнива, – пояснив Лешек. – Я забув додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.

– О, дідько, – вирвалось у Віктора.

– Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! – грізно сказала Йолька.

– Як я це ненавиджу: бебі та бебі, – тягнула далі Анка. – Я не персонаж із комп'ютерної гри.

– Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, – почав звірятися Діді.

– А всі ті балачки про табуни хлопців?

– Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я на тобі запав.

– А я запала на Рафалі, – розревілась я. – Але він на мене чхав.

– Чхав, – визнав Віктор, – нічого не вдієш.

– А я ні на кого не запала, – озвалася з-під ковдри Евка. – Я хотіла б урешті закохатися.

– Може, в мене? – запитав Віктор.

– Дуже дурний жарт. Ми збираємось одружитися, – нагадала йому Йолька.

– Я не жартував, – сказав Віктор. На щастя, тихо.

– А я мрію про когось сильного й владного, – сказав Лешек.

– А я часом послала б усіх під сто чортів, – буркнула Анка.

– Я також, – докинула Йолька. – О, о!

– То й пошлімо! Позбудьмося дурних упереджень і страхів. Почнемо зрештою жити й кохати насправжки! – гукнув Пйотр.

– То до діла! – підхопив Лешек.

А потім несподівано стало темно.

* * *

Я прокинулася з широчезним обручем на голові й великою каменюкою в ділянці печінки.

– Є там хтось? – вичавила я.

– Евка тут, – відповів мені слабий шепіт.

– Де?

– Біля дивана. Ти не знаєш, котра година?

– Зараз гляну.

– Тільки шоста, – відгукнувся хтось із-під столу. Здається, Йолька.

– Хіба не дивно? – прокоментував інший голос, що долітав із-за фортепіано. – Минуло лише вісім годин.

– Але мене щось і притиснуло, – простогнала Евка. – Нога Віктора.

– А решта? – злякалась Йолька.

– Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало диванів.

– Напевно, там було найвигідніше, – вирішила Анка. – Цікаво, де Пйотр?

– Боже, як у мене пульсує в чайнику, – зойкнув Діді.

– Шукаєш Пйотра? – обізвалась Йолька. – Він тут. Тільки не знаю, чи тебе потішить це відкриття.

– Що сталось? – Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.

Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне нерівне коло з системою координат.

– Цікаво, чи вони когось викликали? – замислилась Евка.

– Уб'ю гада. Він відбив у мене хлопця, – зашипіла Анка.

– А мені зіпсував найкращу помаду.

– Що трапилось? – очуняв Пйотр. – Де моя сорочка?

Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.

– Бебі, все не так, як ти гадаєш, – пробелькотів він. – Це якийсь огидний жарт.

– Сподіваюся, воно було того варте, – гарикнула Анка.

– Облиш, бо я зблюю.

– Що тут відбувається? – опритомнів Лешек. – Нехай хтось стишить барабани.

– Та немає тут жодних барабанів, – заперечила Евка.

– Звичайний обмін фразами між закоханими, – додала я. – Анка лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.

– Тільки не «відбив», – знетямився Пйотр.

– Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?

– Стривайте, хто тут кого зґвалтував? – зацікавився Віктор.

– Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, – гукнув Пйотр, – якщо ви не заберете від мене цю п'явку!

– Це я п'явка? – гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. – А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!

– Слухайте, – перервав нас Діді. – Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?

– Знаємо!!!

– Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.

Цього ми не знали.

* * *

Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.

7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини, багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я повернуся до норми.

10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала Йолька.

– Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?

– А ти як гадаєш? – відповіла я.

– Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!

– Як це викинув? На смітник?

– Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?

– Лешек?

– У яблучко.

– А що з Анкою?

– Я прихистила її в себе.

– Сильно плаче?

– Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.

– Хоч це добре.

– Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.

– Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.

– Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.

13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.

– Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?

– А хто вдає?

– Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.

– Ти щасливий із Пйотром?

– Щиро? Наразі я приголомшений.

– Ти мусив відбити його в Анки?

– Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.

– Брешеш.

– Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.

– А ти?

– Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.

І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.

18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.

21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і вдихаємо холодне вільготне повітря.

– Трохи кефіру залишилося?

– А ти в стані щось узяти до рота?

– Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?